Текст книги "Розколоте небо"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– І кобзарів таких, як ти, – додав Павло Серафимович.

– Побалакав з тобою, відігрівся, наївся-напився, то треба й честь знати. Будитиму хлопчину та помандрую далі.

– Куди ти підеш? Зараз люди підійдуть тебе послухати, та й ніч незабаром. Залишайся тут. Можеш пожити, скільки тобі треба. Поки є на столі хліб – доти буду ним пригощати.

– Дякую тобі, – вклонився старий. – Ось переночую й помандрую світом далі. Зі мною нічого не трапиться, а от Василько може захворіти.

Скрипнули двері, впустивши морозні клуби. До хати почали приходити селяни, щоб послухати пісні та розповіді Данила. Зайшла й Варя зі своєю нерозлучною подругою. Павло Серафимович усміхнувся сам собі: дівчата були в чобітках та все стріляли очима, милуючись взуттям.

– Будь вдома за господиню, – шепнув Варі батько, – нам із матір’ю треба відійти у справах.

– Добре, – кивнула вона. Дівчина підвела голову та з вдячністю подивилася батькові прямо у вічі.

– Ось бачиш, – сказала Варя Ганнусі, щойно батько вийшов з хати. – Хотіла сьогодні поговорити про наше з Андрієм одруження, але знову не вийде. І так завжди: то одне завадить, то інше, – зітхнула вона. – Добре, що є кому підтримати.

Ганнуся потисла їй руку, заспокоїла, і вже за мить дівчата заслухалися новою піснею, яку припас сліпий Данило.

Розділ 13

Павло Серафимович ішов селом мовчки. Дружина спробувала до нього заговорити, але той був якийсь розгублений, відповідав не до ладу. Надія добре знала чоловіка: якщо заглибився у свої думки, то марно витягати його звідти. Тому йшла мовчки, милуючись оновленими вулицями. Повний місяць в оточенні мерехтливих ясних зірок розливав своє срібне сяйво, від чого сніг відсвічував іще яснішою білизною.

«Дивно, – подумала жінка, – після обіду була хурделиця, а потім так раптово зникла, як і з’явилася, давши волю зимі сипнути молодим цнотливим сніжком. На ніч хмарки, витрусивши з себе сніг, як пір’я з подушки, кудись зникли, звільнивши місце нічним світилам. Якби ж то і в житті щось змінилося так швидко, поклавши край побоюванням та очікуванням чогось лихого та неминучого», – розмірковувала вона, ледь встигаючи за чоловіком.

Павло Серафимович крокував вулицею рідного села. На відміну від дружини, він не помічав змін, бо були важливіші справи. Розмова з кобзарем внесла у його душу промінчик надії. Зараз становище здавалося йому не таким безвихідним. Він добре усвідомлював, що його плани на майбутнє зруйновані, але кінець світу ще не настав. Іноді не можна змінити долю, тому слід пом’якшити її удари, зробити милостивішою. Потрібно буде піти до церкви, поки її не закрили, попросити відпущення гріхів та дістати благословення. А щоб доля не вибила стрижень, який його тримає на цьому світі, треба прислухатися до поради кобзаря. Його опора – своя земля. І потрібно зробити все можливе, щоб комуняки не вибили ту опору з-під ніг.

Чоловік так задумався, що мало не минув хату Гордія. У вікнах світилося. «Напевно, ще вечеряють», – подумав Павло Серафимович, прочиняючи двері.

Подружжю пощастило. Вони застали у Гордія ще одного брата – Федора. Павло Серафимович віддав племінникам гостинці, які привіз із міста. За мить діти вже сиділи на печі, облизуючи з усіх боків цукрові «півники». Дружина Гордія Катерина, привітна повнолиця жіночка, запросила до столу, але Павло Серафимович відмовився, пославшись на невідкладну важливу чоловічу розмову. Він розповів братам про пораду Данила.

– Мені нема на кого відписати землю, – сказав Гордій. – Діти ще малі, а сусіди не ті люди. Вони виросли у заздрощах, тож коли почули про колгоспи та про те, що будуть землю відбирати, ходять, потираючи руки. Як тільки вийду надвір, то зустрічаю їхні посмішки, ледь стримуються, щоб не кинути мені шпильку. Маємо три коня та три корови у своєму господарстві. То невже відберуть?

– Може, все-таки продаси одну корову та коня? – обережно запитав Павло Серафимович. – Гроші можна сховати, а як все утрясеться, то знову купити.

– Я подумаю, – відказав брат.

– Ми з Оксаною не маємо дітей, – вступив у розмову Федір, – але спробую поговорити з кумом Костею Цимбалюком. Ми разом із ним хрестили Гордієвих дітей, він має невеликий наділ, бо ще не встиг придбати землі. Мені здається, що Костя погодиться, якщо, звичайно, не злякається. Маю п’ять коней… Шкода мені їх продавати, добрі коні, вгодовані, сильні. Навіть не знаю, що робити. Напевне знаю одне: мені втрачати нічого, тому я своє так просто нікому не віддам. Хай мене спочатку вб’ють, а потім забирають.

– Навіщо ти так, брате? – промовив Павло Серафимович. – Ми, Чорножукови, сильні та живучі. Тож будемо й надалі жити! Чи не так?

Брати ще трохи поговорили, й Павло Серафимович з дружиною пішли до Ольги.

На подив подружжя, у хаті старшої доньки не було чути звичного дитячого галасу. Ольга, бліда, як щойно побілена стіна, лежала на ліжку. Її чоловік стривожено та якось розгублено привітався й одразу ж сів на стілець. Біля Ольги сиділа Улянида. Вона навіть голови не повернула у бік гостей. Це не здивувало Павла Серафимовича та його дружину: вони знали чудакуватість сільської знахарки. Але те, що Улянида сидить біля доньки, змусило їх стривожитися.

– Що трапилося? – мати швидко, не роздягаючись, підійшла до доньки і лише тоді побачила, що у тієї вже немає великого живота.

Ольга стомленими сумними очима подивилася на матір.

– Я втратила дитину, – тихо мовила жінка.

– Як то? Тобі вже час народжувати.

– Понесла її нечиста на горище, – встряв у розмову Іван. – А там драбина стара, не витримала, обломилася перекладина, вона й упала згори.

– Драбина стара! – обурився Павло Серафимович. – Одразу видно, який із тебе господар! Руки з одного місця виросли, чи що?!

– Тихо! – зупинила Надія сварку, яка ось-ось мала вибухнути. – Знайшов час дорікати! – вже до чоловіка. – І що ж далі?

– Далі? – продовжив Іван. – Олеся побігла за Улянидою, а я переніс непритомну Олю до хати. Думав, що розбилася на смерть, прислухався, а вона дихає, хрипко так, але дихає. У неї кровотеча почалася одразу ж…

– Що з дитиною? – стривожено спитала жінка.

– Вона народилася мертвою, – відповіла стишеним голосом Ольга. – Напевно, вбилася, коли я впала.

– Лишенько! – забідкалася мати. Вона не стрималася, з очей горохом покотилися сльози. – І хто ж був?

– Дівчинка. Гарненька така, але вся синя, – відказала Ольга.

– Де вона? – запитала мати.

– Поховали у садку.

– А чому ж не під ґанком? Старі люди казали… – почала жінка, але донька її спинила:

– Мамо, часи вже не ті. Зрештою, яка різниця, де похована? У садку дитинці буде спокійніше.

– А ти як, Олю?

– Голова дуже болить, – пожалілася Ольга.

– Вдарилася головою? І сильно? Не розбила? – забідкалася мати.

– Вже не йде кров, – низьким голосом озвалася Улянида. Вона з ложки дала Ользі випити кілька ковтків темно-коричневого настою трав. – Це зніме біль.

Улянида підвелася, пильно подивилася на присутніх, немов лише зараз побачила їх.

– Вона повинна до завтра лежати на спині на голих дошках, – сказала, дивлячись кудись повз присутніх. – У неї ушкоджена спина.

– Що?! – мати у відчаї сплеснула руками. – Вона пошкодила спину? Ходити буде?

– Дивіться, – Улянида повернулася до недужої. – Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?

– Що ми повинні побачити? – тремтячим голосом спитала жінка.

– Пальці ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потім додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.

– Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!

Улянида ніби не чула її слів. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.

– Я проведу! – підхопився Іван.

– Не забудь віддячити жінці! – кинула йому навздогін теща. – Та не скупися, дай і сала, і яєць, і кришеників! – але Іван уже не чув.

Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись її підтримати, але Ольга чи то не любила сентиментів, чи не звикла до жалощів.

– Кажіть уже, чого прийшли, – звернулася вона до батьків.

Павло Серафимович коротко розповів про пораду Данила.

– Мої старі та й Іван миляться йти до колгоспу, – сказала на те Ольга. – Я ж не піду. Та й хто глядіти дітей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нікому не віддам. Це моє останнє слово.

– Відчуваю рідну кров, – задоволено мовив Павло Серафимович. Він уже хотів прощатися та йти, але вчасно похопився: – Мало не забув! Тут дітям гостинці, віддаси завтра, скажеш, що від діда та баби. А це тобі наш подарунок! – чоловік дістав з торбинки картату хустку.

– Дякую, – Ольга слабо всміхнулася. – Накрийте мене, бо щось морозить.

Зайшла Олеся, щоб посидіти біля матері.

– Ви йдіть, – сказала дівчина, – я побуду з мамою.

Надія поривалася залишитися на ніч або принаймні дочекатися Івана, але донька сказала:

– Залиште мене. Я хочу відпочити.

Тож Павло Серафимович кивнув дружині: ходімо! Він хотів навідатися ще до Михайла. Син найбільше його турбував. Якось Чорножукови трималися купи, а Михайло завжди був як відрізаний клапоть: сам по собі. Всі члени їхньої родини допомагали одне одному, підтримували чим могли, а син і допомоги не просив, і сам не квапився прийти. Ніби в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар він нікудишній, нема тієї жилки, що є в усіх близьких родичів. Чому він виріс такий? Виховувалися ж діти однаково, росли разом, на одній землі, а не став він справжнім хазяїном. На жаль.

Павло Серафимович віддав онукам гостинці, сів на лавку. Михайло навіть не запросив батьків до столу, одразу спитав:

– Прийшли мене вчити жити?

– А що мені тебе вчити? – Павло Серафимович посміхнувся кутиками губ. – Моя мати казала: вчать, поки дитина впоперек ліжка лежить, а ти вже давно вздовж. Пришли з матір’ю дізнатися, які маєш наміри.

– Ще є час подумати, – уникнув відповіді син. Павло Серафимович вже потайки зрадів, вирішивши, що минулого разу Михайло погарячкував, але син сказав: – Остаточно не вирішив, але зрозумів, що не хочу жити, як ви.

– Як ми? – брови чоловіка здивовано піднялися вгору. – Ми щось робили не так?

– Як?! Як?! – роздратовано повторив Михайло. – Я не хочу гарувати з ранку до вечора на своєму полі!

– Еге ж! На чужому краще.

– Я в тому сенсі, що не можна все життя працювати, працювати й працювати. Не хочу, щоб мої діти все життя в навозі просиділи. Хочу нового, кращого життя!

– Ось як ти заговорив! То віддай все в комуну. Навіщо тобі корови? Діти й без молока та сметанки проживуть. А сам сиди вдома, плюй у стелю або горобцям дулі крути – все ж таки якась робота.

– Я не сказав, що буду сидіти склавши руки.

– Може, досить? – Надія торкнулася руки чоловіка.

– Виходить, все-таки ти намилився йти в комуну? – вже спокійно запитав батько.

– Я ж сказав: ще не знаю, – відповів син.

– Візьми, – батько поклав валянки на лавку, – будеш іти в колгосп, взуєш. Може, у них швидше побіжиш туди. Та й невідомо, чи видадуть комуністи тобі нові валянки, чи й надалі будеш голими п’ятами світити.

Михайло відвернувся, нічого не відказавши. Павло Серафимович кивнув до дружини:

– Ходімо, Надю, додому, вже пізно, а нам завтра рано вставати. На добраніч, сину, – звернувся він до Михайла.

– Бувайте, – буркнув той, не глянувши на батьків.

Розділ 14

Іван Михайлович любив гасла. Вірив: влучний напис на червоному має зрушити свідомість селян, хоча й розумів: більшість людей, які прийдуть на збори, неграмотні. Він мало переймався тим, що гасло прочитає менша частина, тому так старанно власноруч зробив напис на червоній тканині: «Хто не вступить у колгосп, стане ворогом радянської влади». Іван Михайлович аж зіпрів, поки вивів останню букву. Витерши піт на лобі хустинкою, зробив останній штрих – поставив у кінці напису великий жирний знак оклику. Чоловік сів на стілець, милуючись своїм творінням. Непогано було б написати щось зі слів товариша Сталіна, який нещодавно оголосив перехід до повної ліквідації куркульства як класу, але, добре поміркувавши, вирішив поки що утриматися. Хто знає, що у тих куркуляк на умі? Комуністи обійшли всі подвір’я, провели велику роз’яснювальну роботу, виявили, що частина селян вже готова хоч зараз написати заяву про вступ до колгоспу. Дехто вагається, але то справа часу. Тривожило майже відкрите вороже ставлення деяких селян до створення колгоспів. Але Лупіков не з тих, хто звик так просто здатися чи відступити. І нехай його прізвище переінакшили, зробивши посміховиськом, – він потерпить і дочекається свого часу. Його кривдники ще не знають, який він стійкий, витриманий та наполегливий комуніст. Опір куркулів буде зламано – Іван Михайлович був у цьому впевнений. Головне, щоб більшість селян написали заяви, а з меншістю він упорається…

– Товариші! – урочисто промовив Іван Михайлович. У приміщенні, де завис сірувато-прозорий їдкий тютюновий дим, запала тиша. В оратора вп’ялися сотні допитливих очей селян, яких скликали на збори. – Свій виступ хочу почати зі статті товариша Сталіна, який констатував, що в настрої селян відбувся перелом на користь колгоспів. Хочу зазначити, що нами була проведена велика робота з кожним односельцем. Ми виявили, що є багато свідомих людей, які правильно розуміють політику нашої держави. Колгоспам бути! – він заплескав у долоні. Його підтримали комуністи та комсомольці, що сиділи на сцені за столом, проте в залі панувала тиша. Доповідач продовжив описувати всі переваги спільного господарства, але язикатий старий Пантелеймон не втримався, бовкнув: «Їсти будемо всім селом з однієї миски?» Його слова зрушили кригу мовчання, почулися сміх та пожвавлення. Чекіст дещо знервовано закликав до тиші й продовжив доповідь.

Позаду, на останній лавці, сиділи всі Чорножукови. Крайня в ряду, поруч із Варею, примостилася Ганнуся. Дівчина вбралася святково: запнулася квітчастою хусткою, взула подаровані чобітки, а щоб видно було нове червоне намисто, розстібнула кожушину. Коли промовця понесло і він почав плести про погрози тим, хто «вчепився в своє господарство руками й ногами», Варя нишком поглянула на батька. У Павла Серафимовича руки стислися в кулаки, аж кісточки побіліли. Поруч із батьком – бліда як крейда мати. Варі стало лячно. За звичкою вона хотіла взяти під руку подругу, але та відсторонилася.

Зал то завмирав у тиші, то вибухав вигуками й обуреннями, то заповнювався нестримним реготом. Врешті-решт, Лупіков підійшов до основного – запису в колгосп – і запропонував присутнім висловитися.

– Я вам так скажу, – з місця промовила Одарка, – мені нема чого робити у вашому колгоспі. Я – вдова, маю п’ятеро дітей, але вони в мене ситі та вдягнені. Маю невелике господарство, з якого годую свою сім’ю, город, невеликий наділ під жито. Мені потрібно обробляти все це, доглядати дітей, прати їм, готувати їсти. То коли мені ще йти на роботу? З ким полишати малих? Здати корівок у спільне господарство? А чим поїти дітей?

– У тебе цицьки як дійки у корови, вистачить молока всім! – крикнув якийсь чоловік. Хтось засміявся, але жінка навіть не посміхнулася на жарт.

– Воно-то так, – продовжила вона, – але, вибачте, я таки не корова, мого молока на всіх дітей не вистачить. Тож ви тут сперечайтеся, скільки завгодно, а мені час: діти вдома самі залишилися.

Одарка підвелася, накинула на голову хустку, поважно пішла на вихід. А коли позаду почула голос чекіста з погрозами відібрати і землю, і корів, жінка повернулася. Вона скрутила дві великі дулі.

– Ось тобі, а не моїх корів! – тицьнула вона дулі Лупікову й пішла, гордо скинувши вгору голову. Зала вибухнула сміхом, а уповноважений аж побуряковів.

Коли трохи стихло, Іван Михайлович прискіпливо подивився на тих, хто сидів в останньому ряду.

– А ви, Чорножукови, що скажете? – звернувся до них. Вмить запанувала тиша.

– Хочеш почути мою думку? – Федір підвівся. – Скажу одразу: я не піду в колгосп.

– Ми вже на «ти»? – запитав Лупіков. – Я з тобою телят не пас.

– Оце й погано. Якби пас, то знав би, як ті телята дістаються. Попереджаю: до мене можете не приходити, я свого нічого не віддам.

– Таких, як ти, будемо ссилати, виганяти з села сраною мітлою! – закричав комуніст. – Несвідомим елементам немає тут місця!

– Ссилай! Вбивай! Ріж мене! Пали! – твердо, впевнено та голосно сказав Федір. – Але ти не маєш права змусити мене йти в комуну!

– Маю! Маю повне право.

– І хто ж тобі дав таке право: силувати чесних людей?

– Радянська влада, Комуністична партія дала мені таке право! – з гордістю промовив Іван Михайлович. – А ти – куркуль, який нажився за рахунок наймитів.

– Помиляєшся, чекісте, у мене нема наймитів.

– А мені зараз байдуже, чи є вони, чи немає. Я знаю одне: серед наших свідомих селян тобі нема місця.

– Бач, як він заспівав! – залементував з місця Йосип Пєтухов. – Досить куркулям скніти над своїм добром! Відібрати все у них! Корів віддати у комуну! Я буду першим, хто напише заяву у колгосп!

– Я – другий! – підвівся його брат.

– Я теж хочу написати заяву! – Ганнуся підхопилася з місця.

– Ось бачиш, куркульська пика, – задоволено сказав Лупіков, – молодь краще розуміє зміни, які прийшли в наше життя!

Варя оторопіла. Вона взяла за руку Ганнусю, але та різко її висмикнула. Вона підбігла до столу, стала поруч із уповноваженим.

– Люди, – сказала вона, розчервонівшись, – я хочу сказати: досить гнути спини, працюючи на куркулів. Я і мій батько багато років працювали на багача, не бачачи білого світу. І просвіту не було видно, якби не утворення колгоспів. Лише тепер я буду відчувати себе господарем вільної землі, де ми всі разом будемо вдень працювати, а ввечері відпочивати. Я стану вільною в колгоспі, бо буду знати, що працюю не на когось, а на себе. А що я мала до цього? Каторжна праця, і все! Для чого? Щоб куркулі торби грошима набивали? Досить! Прийшов мій час! Я буду третьою, хто напише заяву! – палко мовила вона. Варя насилу вловлювала слова подруги. Не вірилося, що таке могла казати її мила Ганнуся, яку батьки любили, як рідну дитину, обдаровували її на свята. Вона ж їла з ними з однієї миски! Як вона може?!

– Я ще хочу сказати, – продовжила Ганнуся. – Я багато працювала на куркуля, а що заробила? Знаєте, чим Павло Серафимович зі мною розрахувався? Ось цими дірявими старими чоботами! – дівчина підібрала поділ сукні, демонструючи взуття. Варю ніби обухом по голові вдарили. Слова подруги різонули серце, як серп стигле колосся. – Я хочу написати ще одну заяву – на вступ у комсомол! – гордовито заявила Ганнуся. Пєтухови одразу ж підвелися, голосно зааплодували.

– Добре, – Іван Михайлович задоволено посміхнувся. – Такі свідомі громадяни нам потрібні. Дякую тобі! Хто ще хоче взяти слово? – обвів присутніх прискіпливим поглядом.

З місця підвівся Михайло Чорножуков. Батько його сіпнув за рукав, але було пізно – син уже прямував до столу.

– Не буду багатослівним, – сказав він, і його погляд розгублено втік від пильного батьківського. – Маю і наділ землі, і господарство, але мені зовсім не шкода віддати все в комуну. Я хочу нового, кращого життя для себе та своїх дітей. І мене пишіть!

Михайло не бачив, як зблід і тяжко зітхнув Павло Серафимович. Варя злякалася за батька, бо той став схожим на натягнуту струну, яка може обірватися від найменшого дотику. Що буде, якщо батько раптом щось утне? Але чоловіка міцно тримала за руку дружина. Одна вона почула, як із його вуст злетіло тихе «Іуда!». Коли біля столу вишикувалися в чергу охочі писати заяви, Чорножукови мовчки підвелися й рушили на вихід. Чоловік Ольги засіпався, але вона так його огріла по спині важким кулаком, що той замовк і поплівся за жінкою. За ними пішли ті, хто не мав бажання писатися в колгосп. Родина Чорножукових, попрощавшись, розбрелася по своїх домівках. Варя мовчки йшла позаду батьків.

Морозне повітря трохи розсіяло туман у думках Варі. У голові крутився не так вибрик брата, як вчинок Ганнусі. На душі було сумно та бридко, ніби там постійно жила холодна й бездушна змія, яку не помічала. Зараз вона виповзла, ковзнувши по теплому тілу і залишивши по собі щось неприємне, слизьке, брудне.

Село оніміло. Поснули сині тіні. Лише де-не-де світилися вікна та над хатами прямісінько в темінь неба тоненькою цівкою струменів сірий дим. Сніг приспівував під ногами, і вулиця вслухалася в мелодію кроків. Лише перед своїм подвір’ям Павло Серафимович зупинився, сумно глянув доньці в очі.

– Ось тобі, доню, і намисто, і чобітки для подружки, – дорікнув він. Донька нічого не відповіла. Горло стисло так, що стало важко дихати. Очі наповнилися слізьми, але Варя себе стримала, не розплакалася, лише мовчки кивнула. Вона відчула: десь поза її плечима принишкла біда, яка чекає свого часу. Варя навіть відчула її холодний подих. Дівчина обернулася – позаду нікого. Все навколо дрімало під сніговою пеленою, і лише мовчазні дерева тихо-тихо сіяли сріблястим інеєм…

Розділ 15

Ніч сипнула на небо пригоршню мерехтливих зірок. Серед них застиг мовчазний місяць. Ніщо не порушувало цілковиту тишу зимової ночі, лише зі стайні долинуло мирне хропіння коней, які вчули на подвір’ї свою господиню. Варя усміхнулася до себе: хитрий Буян, сподівається отримати ласощі. Не до нього зараз. Андрій чекає на неї, а надворі тріщить мороз. Варя вже й не сподівалася, що зможе вийти непоміченою. У хаті батьків допізна горіло світло, та й бабуся геть переплутала день із ніччю – насилу заснула. Варя котячою ходою вислизнула на вулицю і швидко пішла. Одна згадка про Андрія – і тілом пульсуючими поштовхами побігла кров, зашуміло в голові, шалено закалатало серце. Ще трішки – і вона в обіймах коханого!

– Любий! – злетіло тихо з її вуст. – Ти змерз? Господи, у тебе навіть брови взялися памороззю!

– Пусте! – відказав Андрій, а Варя заглянула в його очі, повні захоплення. – Я б міг тебе чекати до ранку, аби лише ти прийшла!

– Чи я могла не прийти?! – мовила вона лагідно.

Андрій подивився на кохану. У її погляді було стільки ніжності й тепла, що він не стримався – почав покривати її обличчя, уста, щоки, волосся, що вибилося з-під хустки, палкими цілунками. Її губи ніби налиті знадою, від них неможливо відірватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.

– Моя люба, єдина на все життя, – прошепотів пристрасно юнак, звільняючи її тіло від зайвого одягу.

– Мій! – відповіла вона згодою, щільніше притискаючись до розпашілого пружного тіла. – Лише мій! Навіки! До скону…

Їм було тепло і добре, бо вони були разом. Таємне кохання розпалювалося щодень більше і більше. Коли вони кохалися, Варі здавалося: ще мить – і вона спалахне вогнем, як сухий сірник, але полум’я кохання лише зігрівало закоханих. Андрій усміхнувся кутиками вуст, коли помітив, як сніжинка присіла на розчервонілу щоку дівчини та, ледь торкнувшись її лиця, стала маленькою крапелькою.

– Твої губи пахнуть примороженими яблуками, – сказав він ніжно.

– Справді? – запитала вона. Просте, навіть безглузде питання. Та чи це важливо? Аби лише чути його голос, відчувати на собі такі сильні й водночас лагідні руки!

– Люба, моя мила, – мовив юнак лагідно. – Коли вже ти поговориш з батьками? – на його обличчі відбилася щира прикрість. – Я не хочу ховатися, ніби злодій. Хочу бути з тобою завжди!

Її вії винувато здригнулися.

– Я теж цього хочу, – зітхнула Варя. – Але ж ти знаєш, що коїться. Батьки ходять як з хреста зняті. Біда нависла над нами. Люди ніби з глузду з’їхали. Той агітує за колгоспи, інший – проти, кляне уповноваженого на чому світ стоїть.

– Навіть бійки були, – додав Андрій. – Вчора на майдані жінки вчинили сварку, репетували так, що всіх собак полякали. Тоді підтяглися чоловіки, встряли в гризню. Почалася така бійка, що носи не одного кров’ю заюшили. І було б чого сперечатися?! Ніхто достеменно не знає, що буде у тих колгоспах, а вже ллється кров. Мені здається, що кожен повинен сам вирішувати, як йому бути.

– А наші сусіди Пєтухови гордовиті такі стали – ні на якій козі не під’їдеш! Ми тепер для них ніби вороги. Ось так буває, – сумно мовила Варя, – були сусіди, а тепер вороги.

– Ступака вибрали головою колгоспу, – сказав Андрій. – Він тепер халяви керівництву лиже так, ніби чоботи в них цукром притрушені.

– І що ж воно далі буде? – стривожено спитала Варя.

– Одному Всевишньому відомо, – відповів хлопець. – Я написав заяву, бо змусили. Прийшли додому комуністи: «Пиши», – кажуть, і папірця сують під ніс. Відказую, що почекати хочу, подивитися, як воно буде. Так Лупіков аж позеленів від злості, дістав нагана, почав ним перед носом матері розмахувати. Брати оніміли з переляку, мати на коліна впала перед ними, благає не стріляти. Все одно мені втрачати нічого, окрім злиднів. Шкода мені стало рідних. Написав чекіст (хай йому пусто буде!), а я й підписати не вмію, тож поставив хрестика, вони й пішли геть.

– До нас іще не приходили, – зауважила Варя.

– Ці собаки жодної хати не оминають.

– Що з нами буде? – з острахом промовила Варя. Вона міцніше притислася до хлопця, ніби шукаючи порятунку.

– Я знаю одне: ми повинні бути разом. Мені не буде життя без тебе. Ти це розумієш? – він заглянув у її чисті очі.

– Не буду більше чекати! – рішуче сказала вона, не відводячи погляду. – Не хочу більше критися, бо все одно колишня подружка рознесе про наше кохання, як сорока на хвості. Нехай краще від мене батьки дізнаються, ніж від зрадниці. До речі, як вона?

– Здружилася з твоїми сусідами. Чув від людей, що бачили Ганнусю напідпитку з Пєтуховими. До речі, ваш Михайло теж із ними часто спілкується.

– Нехай. Мені байдуже, – якось дуже сумно промовила Варя. – Любий, я тебе не підведу, обіцяю! – зворушливо сказала дівчина. – Ти прийдеш завтра на наше місце, і я розповім тобі про розмову з батьками. Добре? – осяялась усмішкою, заглянула коханому у вічі.

– Згода, – відповів Андрій. – А якщо не прийдеш?

– Хіба що цепом зв’яжуть, – усміхнулася Варя. Вона помовчала і вже тихо додала: – Якщо завтра не прийду, то вже ніколи.

– Навіть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все своє життя, бо ти і є моє життя. І немає в цілому світі кращої за тебе!

– Мій любий, коханий, найрідніший ти мій! – промовила розчулена дівчина. – Все у нас буде добре!

Варя щиро вірила в свої слова. Лише коли підійшла до свого двору, обернулася. Позаду нікого не було, але ж вона добре чула, як хтось або щось важко зітхнуло.

«Невже біда дихає мені у спину?» – подумала з острахом.

Дівчина прожогом кинулася до хати, замкнула двері, прислухалася. Їй знову здалося, що за дверима, біля ґанку, хтось несміливо тупцює. Варя метнулася до образів, на ходу читаючи «Отче наш». Вклякла на колінах перед іконами. Довго просила у святих прощення за свої гріхи та молила послати їй гарну долю.

Розділ 16

За сніданком, коли вся родина була вдома, Варя сказала:

– Тату, мамо, мені треба з вами поговорити.

– Та кажи вже, Ластівко, не червоній, – лагідно промовив батько й ледь помітно усміхнувся у вуса.

– Я… я… – почала, затинаючись, Варя, але заздалегідь підготовлені слова застрягли кісткою в горлі. Дівчина нагнула голову, важко дихала, але не могла вимовити й слова. Здавалося, що вона зіткана з самих нервів і втратила назавжди голос.

– Щось трапилося? – стривожилася мати і глянула на батька.

– Так! – сказала ледь чутно донька. – Я кохаю Андрія… Віддайте мене за нього, – нарешті вимовила вона те, що підготувала.

– За Андрія? – чомусь перепитала мати і глянула на батька.

Павло Серафимович насупив брови, поклав свою улюблену ложку на стіл. У хаті запала така тиша, що, здавалося, чути важке дихання схвильованої Варі. Час застиг, а в ньому заклякла в очікуванні дівчина, яку знову накрила хвиля підсвідомого страху.

– Не буде цього, – похмуро озвався батько. Мати завмерла з відкритим ротом, а Павло Серафимович повторив: – Не буде цього шлюбу.

– Чому?! – не до кінця усвідомлюючи слова батька, запитала Варя.

– Вчора я мав розмову з Василем. Я домовився з ним про твоє весілля. Підеш за нього, – сказав батько не дуже голосно, але владно і холодно.

Одразу весь світ для Варі втратив свої кольори. На мить їй здалося, що вона летить у величезну чорну прірву, з якої немає вороття. Вона зробила глибокий вдих і несміливим приниженим голосом сказала:

– Я не піду за Василя, бо кохаю Андрія.

Батько подивився на доньку. В її очах туманів густий смуток.

– Покохаєш Василя, – сказав батько. – Він добрий хлопець.

– А як же Андрій? – запитала крізь сльози Варя.

– За добрим чоловіком забудеш його.

– Забути? Як можна? – мовила схвильовано дівчина. – Забути його – це як згадати людину, яку ніколи не бачив у своєму житті.

Варя так благально, збентежено та розгублено дивилася на батька добрими очима, наповненими слізьми, що він не витримав того погляду, опустив очі.

– Тату, не губіть мене! – сказала Варя.

– Я турбуюся про твоє майбутнє, – промовив він глухо. – Чи я можу бажати тобі зла?

– Тоді ж навіщо хочете мене віддати за нелюбого?

– Щоб твоє майбутнє було добрим.

– Не може бути добра в мертвому майбутньому! – викрикнула Варя. – Я ж буду як пташка у клітці!

– Птахи вільні, але й вони звикають до клітки й продовжують жити.

– А я так не хочу! Мамо, – звернулася Варя до матері, яка мовчки витирала краєчком хустки сльози, – скажіть ви хоч що-небудь!

– Я не знаю, – тихо мовила жінка. – Твій батько – мудра людина. Напевно, йому видніше, як буде краще.

– Можливо, Василь і гарний хлопець, – сказала Варя, – нехай знайде собі іншу дівчину, але мені він огидний.

– Так, Василь – добрий господар, – мовив батько. – Він буде про тебе дбати. До того ж він один у батьків, не багатий, але статок має. Ми дамо тобі гарне придане: корів, коней, птицю, землю, до того ж стільки полотна мати приготувала: і перина, і подушки, і вишивані рушники. Що вам ще потрібно?

– То дайте все це нам з Андрієм! Він непитущий, працьовитий, він вік мене носити на руках буде! – Варя з надією дивилася то на батька, то на матір.

– Моє слово: ні! – прозвучало як вирок.

– Але чому?! – з відчаєм скрикнула Варя.

– Андрій уже вступив до колгоспу, тож хай би що ми тобі дали – все піде в комуну. А я цього не допущу! – гримнув батько. – Кажеш, Андрій непитущий? А я добре пам’ятаю його батька-пияка. І дід його теж був любитель у чарку заглянути, тому й згорів від горілки. Варю, доню, я не бажаю тобі зла, але подумай сама: у нього на плечах брати і хвора мати. Тобі доведеться не своїх дітей глядіти, а тягти на собі цілу родину! А з Василем ти будеш як у Христа за пазухою.

– Так, доню, – мати закивала головою. – Батько правду каже.

Варя зрозуміла, що батько просто так не відступиться, а ще й мати на його боці. Ще мить – і її таке омріяне щастя зникне у проваллі назавжди. Потрібно щось робити негайно, бо буде пізно! В голові лихоманили думки, заповнюючи свідомість.