Текст книги "Розколоте небо"
Автор книги: Світлана Талан
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– А й справді, – знову заговорив Пантелеймон, – навіщо мені кінь, коли все одно сіна не вистачає, щоб його прогодувати?
– Клепки у тебе не вистачає, а не сіна! – крикнула з місця Одарка, молодиця в картатій хустці. – У добрих господарів усього вдосталь, а ти поменше б у чарку заглядав, а більше б на сіножаті працював!
– Та я…
– Тихіше! – Іван Михайлович постукав олівцем по графину. – Тихо! Заспокойтеся! У колгоспі всі будуть однакові. Вам не доведеться працювати з ранку до ночі. Всі будуть працювати однаково й отримувати нарівні з усіма.
– Тоді хай іде до вашого колгоспу Пантьоха й працює! – кинула Одарка, й зала вибухнула сміхом.
– І Секлету забирайте – вона вам план дасть! – додав хтось із чоловіків. Пантьоха розплився в широкій посмішці від такої уваги до нього. Він вишкірив рідкі жовті зуби й почав дурнувато гигикати та підскакувати на місці. Стара Секлета лише кліпала очицями, не розуміючи, у чому річ.
Іван Михайлович знову постукав по графину, закликаючи до уваги. Доки він продовжував описувати світле майбутнє в колективному господарстві, Кузьма Петрович уважно спостерігав за родиною Чорножукових. В останньому ряду на лавці сиділи брати: Павло, Гордій та Федір. В один ряд – мовчазні, здорові, кремезні, охайні, гарні та горді. До цього вони не зронили жодного слова, не встрявали в розмови. Не здогадаєшся, про що вони думають, думки старанно приховані за вусами та густими бородами. Поруч із ними сидів син Павла Серафимовича Михайло. Іноді він хотів вступити в розмови, але скоса кидав погляд на батька й мовчав. Поруч із ним – донька Павла Серафимовича Ольга зі своїм чоловіком Іваном. Вона склала руки на грудях й слухала виступи, примруживши очі.
– Тож я сподіваюся на вашу свідомість, товариші! – палко промовив Іван Михайлович. – Тепер прошу питання.
– Тобто ми повинні все своє нажите добро віддати в колективне господарство? – запитав чоловік із густими чорними бровами, мнучи в руках шапку.
– Чому ж таки все? Колгоспникам залишать наділи землі, щоб могли вести домашнє господарство. Але навіщо вдома тримати три коня та три корови? Досить і однієї корови, щоб напоїти свіженьким молоком дітей, а коні будуть у спільному господарстві. Для них ми збудуємо великі стайні, для корів – корівники, разом, спільним зусиллями заготовимо сіно на корм. Ви будете працювати та отримувати за свою роботу хліб, і не буде боліти голова про те, чи вистачить сіна до весни, чи ні.
Іван Михайлович намагався якнайкраще розписати перспективи спільного господарювання, навіть не забув наголосити, що голову колгоспу теж будуть вибирати на зборах голосуванням. І знову ж наголосив на тому, що необхідно виконати план заготівлі.
– То нехай багачі потрусять свої калитки, – подав голос один із братів Пєтухових, Семен. Він із братом Йосипом та матір’ю жили навпроти Чорножукових. Незадовго до зборів брати вступили до комсомолу, тож мали повне право голосу.
– Потрусимо і багатіїв! – підтримав його Іван Михайлович. – Досить експлуатувати народ! Створимо групи, які перевірять їхні комори, перерахують не тільки корів та коней, а й кожну курку. Змусимо їх заплатити індивідуальний податок! Притиснемо так, що аж пір’я сипатиметься! – вже не говорив, а кричав розчервонілий чекіст. Кузьма Петрович зрозумів, що потрібно якось зупинити його, бо наламає дров. Просив же не гарячкувати, не поспішати, дати змогу селянам подумати, порадитися між собою, так ні, все по-своєму. Кузьма Петрович, рятуючи становище, непомітно для сторонніх шарпнув Лупікова за полу куртки. Той на мить відволікся, повернув голову.
– Якщо такий розумний, то йди до колгоспу, – сказала Семену рожевощока Одарка. – Там усій вашій родині знайдеться місце. І тобі, й Пантьосі, і братові, і вашій матері. Один дурний та вас трійка ледарів – добрий колгосп вийде!
– І втрачати нічого, бо за життя не надбали нічого! – подав хтось голос.
– Ледацюги такі, що скоро й на даху будяки виростуть, – почулося з зали.
– Ні самої хати, ні вас серед кропиви та будяків не знайдуть! Пропаде колгосп.
– Стара Ониська наварить самогону, корів напоять, ті поснуть п’яні, й на пасовисько не потрібно буде гнати!
– А чому б їм не йти до колгоспу? Що їм втрачати? – запитала та сама жінка. – Хіба що будяки. Захотілося господарем на чужих землях бути? А ось вам! – жінка скрутила велику дулю, тицьнула братам. – Виходить, одні все життя спину гнули, горбатилися з ранку до ночі в полі, а тепер віддай все у спільне господарство, щоб Пєтухови стали хазяями? Господарями на моїй землі та над моїми коровами?! Не буде такого!
Жінка розбурхала море, зашуміли люди, заговорили поміж собою. Іван Михайлович намагався заспокоїти схвильованих людей, але буря вже сколихнула людську свідомість. Одні Чорножукови сиділи стримано та гордо, навіть словом між собою не перекинулися, ніби все, що навколо відбувається, їх не стосується.
– А якщо я не захочу йти до вашого колгоспу? – знову запитала Одарка.
– Змусимо! – швидко відповів Іван Михайлович.
– Як? Наган свій дістанеш?
– Потрібно буде – дістану!
– З кобури чи зі штанів? – насмішкувато запитала жінка, й усі зареготали.
– Можете зубоскалити, – сказав Іван Михайлович, – але платити податки, виконувати план хлібозаготівлі та вступити в колгосп ми вас змусимо, якщо навіть доведеться прийняти радикальні міри.
– Які міри? – перепитав Пантелеймон.
– Будь-які міри, але результат буде – це я вам обіцяю. Комуністична партія дала мені наказ, а я не звик відступати. Даю вам час подумати над моїми словами. На наступних зборах будемо писати заяви про добровільний вступ до колгоспу, – закінчив свій виступ Іван Михайлович.
Люди вже не шуткували. З похмурими обличчями посунули до виходу. Кузьма Петрович помітив, що на вулиці більшість селян обступила Павла Серафимовича, але чоловік ввічливо розпрощався, і брати Чорножукови мовчки розійшлися по домівках. За мить їхні постаті розчинилися у темряві.
Розділ 6
Зима оповила село туманом. Ще вранці мряку змінив рясний холодний дощ, по обіді калюжі заблищали тоненькою кіркою льоду, а надвечір вітер ущух, ніби стомився сам від такої непостійності, впустивши на землю суцільну темінь та мряку. Хатини покліпували підсліпуватими вікнами, не розуміючи примхи природи. Село майже спорожніло – усі жителі, товчучи ногами багнюку, попленталися на збори. Вдома залишилися хіба що немічні старі та деякі жінки з малими дітьми. Варя теж не пішла. Що їй там робити серед чоловіків і дідів? До того ж занедужала мама. У неї знову нестерпно пекло у грудях. Варя вже не раз натякала, що потрібно поїхати до лікаря у місто, але мати своє гне: «Як тільки в грудях кольнуло, то й до лікарні бігти? Полежу, відпустить потроху – й слава Богу. Роботи повно, а я боки відлежуватиму? Ні, такого не буде». Батько йшов на збори, тож мати поривалася теж піти, насилу вдалося вмовити її полежати вдома та відпочити.
Варя швиденько позачиняла хліви, нагодувала Тумана, перевірила, чи спить бабуся, потім мерщій накинула кожушок, схопила хустку й вислизнула надвір. А там сіро, непривітно, сіється дрібна мжичка, небо у полоні важких хмар. Село сумовито принишкло. Мліючи серцем, Варя вдивлялася у темряву, боялася зустріти когось із людей. Ніде нікого. Дівчина закуталася в хустку й швидко пішла вулицею. Під ногами чавкала багнюка, тому здавалося, що за нею хтось іде назирці. Варя зупинилася, віддихалася, огледілася: здається, нікого. Чи прийде на побачення Андрій, чи пішов, як усі, на ті збори? Різні думки вирували в ній, але почуття було одне: Варя хотіла бачити Андрія зараз, сьогодні, а не колись. Вони не зустрічалися лише три дні, а здавалося – вічність. Яке це щастя – чути його голос, торкатися щоки, пити цілющі поцілунки! Хотілося знову відчути тепло його тіла, пригорнутися, сховатися в обіймах від усіх негараздів і забути про все на світі! Тільки б бути разом! Насолоджуватися кожною миттю, запам’ятати кожне слово, щоб потім ночами жити тими словами, смакувати ними, як стиглою ягодою, й засинати щасливою. Чи кожному випадає таке щастя? Нехай і таємне, нічне, скритне, але від того воно не стає меншим, навпаки, в їхніх таємничих побаченнях був присмак меду: коли з’їси, то ще довго все здається солодким-пресолодким, смачним-пресмачним.
Село наче вимерло. Лише де-не-де мерехтіли тьмяним світлом вікна та сірий дим із димарів зливався з непривітною мрякою. Ще кілька хат – і Варя за селом. Із настанням холодів закохані вже не зустрічалися в березовому гаю. Місцем їхніх побачень стала велика старезна верба, що одиноко примостилася в кінці вузької вулички за останньою хатою. Під її гілками вони ховалися від негоди, а за товстенним, у кілька обхватів, стовбуром можна було укритися від сторонніх очей.
Варю охопило радісне хвилювання, коли вона побачила темну постать біля верби. Прийшов-таки! Дівчина побігла, не стримавши бажання швидше опинитися в обіймах коханого. Андрій радісно й зворушено усміхнувся, міцно притис Варю до себе. Всі слова, які вона припасла на цю зустріч, одразу кудись зникли, розтанули в його усмішці, залишивши тільки почуття неймовірної ніжності.
– Любий, мій коханий, – промовила вона й похитнулася – підігнулися коліна, а тілом побігла тепла хвиля.
Здавалося, час зупинився, даючи закоханим насолодитися один одним. Андрій розстібнув кожуха, притис дівчину до розпашілого тіла, ховаючи її від холоду й усього світу.
– Моя мила, моя Варенька, кохана, єдина, найкраща в усьому світі, – шепотів він, покриваючи поцілунками розчервонілі щоки, ніс, губи, очі дівчини. Її непідробна краса та щирість зводили юнака з розуму. Коси дівчини пахли ромашкою й ще чимось таким ніжним, дівочим, від чого в голові паморочилося та шуміло.
– Любий, мій любий…
Варі хотілося розчинитися в його голосі, у гарячому від пристрасті подиху й зникнути десь, де не буде нічого й нікого, окрім їх двох та безмежного кохання…
– Як я чекала на нашу зустріч, – сказала Варя, опанувавши себе, й зворушливо усміхнулася.
– Я також, – сказав юнак, збентежено дивлячись добрими темно-карими очима. – Мені здавалося, що ця ніч ніколи не настане. Або ти не прийдеш, – додав він.
– Я?! Навіть якщо камені з неба посиплються, я прийду до тебе. Ти – моє життя, моє повітря, моя душа, моє серце. Буває так? Чи це лише у мене? – запитала Варя, дивлячись у вічі коханого широко відкритими очима.
– Напевно, такі почуття у всіх закоханих, – відповів хлопець, пригортаючи до себе Варю. – А ти й справді схожа на ластівку, – додав він, – точніше на ластовенятко, таке худеньке, маленьке та тепле.
– Недаремно ж тато так мене прозвав.
– До речі, про батька. Ми домовлялися по осені побратися, а ти досі не поговорила з батьком, – дорікнув Андрій.
– Якось не було слушного моменту, – зітхнула Варя. – Ти думаєш, я не хочу, щоб ми були завжди разом? Щоб не доводилося ховатися від людських очей? Чи не хочу я, щоб ми лягали разом в одну постіль, а прокинувшись, я відчувала поруч твоє тепле від сну тіло?
– Давай я сам з ним поговорю, скажу, що ми кохаємо одне одного і я готовий заслати сватів. Якщо батько думає, що я зазіхнув на твій новий будинок чи його статки, то я можу тебе забрати до себе. Колись збудуємо собі нову хату й будемо жити.
– Навіщо ти так? – Варя з докором пильно подивилася в його очі. – Чи можна порівнювати почуття зі статками? Кохання не має своєї міри, воно не має меж, не має кінця. Воно або є, або його немає. Невже б ти мене не кохав, якщо б я була з бідної родини?
– Тоді б нам було легше побратися. Бо закрадається думка, що я, бідняк, хочу вилізти зі злиднів, одружившись на дівчині з приданим. Я поговорю з твоїм батьком завтра ж! Питання лише в тому, чи погодишся ти піти до мене проти волі батьків?
– Ой, не знаю, Андрійку, не знаю! – із грудей Варі вирвалося стогоном. – Зізнаюся, що могла б уже не раз поговорити з батьком, але боюся. Мені страшно навіть подумати, що буде з нами, якщо він відмовить. Тільки подумаю про це, одразу ж так лячно стає! Якщо він буде проти, то ми не зможемо бачитися. А якщо я не буду тебе бачити, то не витримаю! Моє серце розірветься на шматки!
– Але ж ми зможемо жити в мене!
– Я довго думала над цим. Розумієш, я кохаю тебе до нестями, але ж люблю своїх батьків. Чи можу я знехтувати немічною бабусею, полишивши її без нагляду? Чи зможу наплювати в душу мамі та таткові, які мене так люблять? Вони все життя мені присвятили, тяжко працюють з ранку до ночі заради мене, щоб я мала все. Щоб було і на столі, і до столу, і хліб, і до хліба. Сказати «до побачення», крутнути хвостом – значить, потоптати їхні почуття, перекреслити їм життя… Неправильно це, несправедливо. Так не можна, бо вони мені дали життя, і я повинна з ними рахуватися й поважати і їх, і вибір, який вони зроблять. А якщо вони не захочуть нашого одруження? Ти розумієш, що зі мною буде?! – спитала у відчаї Варя, і в її блискучих очах заіскрилася сльозинка.
– Що ж тоді нам робити?
Варя пригорнулася до коханого, поклала йому голову на плече. Обоє мовчали, розуміючи, що так довго тривати не може, якщо дізнається Павло Серафимович про їхні таємні побачення, може вибухнути гнівом. Мати з ним розмову – можна своїми руками покласти край побаченням.
– Від долі не втечеш, – нарешті Варя порушила мовчанку. – Дай мені тиждень, і я поговорю з батьком. Буде проти – благатиму на колінах. Сподіваюсь, що зумію розчулити його серце.
– Дай-то Бог.
– Мені так приємно, що ти прийшов до мене, а не пішов на збори!
– Що я там забув? Завтра все від людей дізнаюся.
– Тільки й мови про ті колгоспи та податки. Чомусь мені тривожно, – зізналася Варя. – Таке відчуття, що має трапитися щось лихе, недобре. Знаєш, як буває перед грозою? Настає така блага тиша, сонце світить, аж раптом як гримне! Налетить нізвідки чорна хмара, впаде на землю дощем, а небо розколють зловісні блискавки. Ось і зараз таке. Село принишкло, притихло, хати ніби поховалися, поприсідали за тинами та парканами, ніби очікують змін на гірше. Добре пташкам – вони краще людей відчувають наближення грому. Люди розумніші за птахів, а відчуття у них гірші. Але серцем, душею чую, що над нашим селом нависли чорні хмари, а грім ось-ось загримить.
– Дурненька моя дівчинка, – сказав Андрій лагідно. – Це в тебе від хвилювання перед розмовою з батьками.
– Ні. Так буде, – мовила Варя, не помітивши, що повторила слова Уляниди. – Обніми мене міцніше, коханий! – попрохала вона.
Розділ 7
Нічого не сказав односельцям Павло Серафимович, хоча добре бачив на стривожених обличчях питання. Батько ще в дитинстві вчив його не поспішати приймати рішення чи плести язиком, не обдумавши кожне слово. Може, тому він виріс небагатослівним, скоріше мовчуном. Павло Серафимович ішов додому сам, вслухаючись у шльопання чобіт по багнюці. Де-не-де калюжі взялися тоненьким склом льоду, і коли чоловік наступав на нього, лід із тріском ламався. Павло Серафимович ще не знав, що робити далі, але погане передчуття тиснуло груди зсередини. Відчував серцем: зміни неминучі, життя вже не буде колишнім.
У старенькій хаті світла не було. Мати, напевно, спить, а якщо і не спить, то їй світло не потрібне, бо вже давно для неї дня не існує, залишилася сама ніч. Варя теж спить. Молода, їй потрібно відпочити, бо від світанку до смерку на ногах. А ось дружина його чекає – про це сповістило ледь помітне світло у вікні. І наробилася за день так, що ні ніг, ні рук не відчуває, і захворіла, а не лягла відпочивати, поки чоловіка немає вдома, лише світло у лампі зменшила, щоб гасу менше вигоріло.
– Надю, ти спиш? – тихо спитав Павло Серафимович, знімаючи кожуха, хоча добре знав, що дружина чекає на нього.
– Як би я заснула, коли все село на зборах? – відповіла жінка й підвелася з ліжка. – Може, повечеряєш?
– Ні, не хочу нічого, – відповів тихо. – Ти лежи, відпочивай.
– Розкажи, що там говорили.
Павло Серафимович не поспішав із відповіддю. І лише коли ліг поруч із дружиною, мовив:
– У колгоспи агітують, хочуть, щоб добровільно вступали та віддали і землі, і господарство. Потім разом, усім селом, обробляли землю тракторами.
– Як то разом?
Павло Серафимович із подробицями розповів дружині те, що почув на зборах, бо знав, що не заспокоїться, поки все не дізнається. Потім сказав:
– Ти спи. Не запитуй ні про що, бо мені треба подумати.
Чоловік ліг на спину, підклав руки під голову, заплющив очі. Він знав – ніч буде безсонна. В голові лихоманили різні думки, перепліталися спогади. Чомусь згадалося дитинство, коли хотілося бігати з хлопцями та катати колесо курними вулицями, стріляти з рогатки, купатися в озері, лазити по деревах, красти зелені яблука у сусідів, вранці спати досхочу, але на це було так мало часу! З самого ранку піднімали батьки – й одразу ж до роботи. Чи кого бентежило, що ночі сну ніби й не було, а коли гнав скотину на луки, очі самі злипалися. Одного разу впав посеред дороги й умить заснув. Якби не сусідка баба Ганя, череда корів могла б затоптати його. Чи звинувачував він зараз батьків? Звичайно ж, ні. Робота з дитинства стала рушієм його життя.
У батька був шматок землі, який потім ставав більшим та ширшим. Кожен метр зароблений потом та непосильною, надлюдською працею. До їхніх земель ще до столипінської реформи додався клапоть дружини Надії, яка колись була сусідкою. Усі Чорножукови жили великою родиною у невеличкій батьківській хаті: батько, мати, бабця, два брати та Павло Серафимович з дружиною Надією. Вони б і раніше могли збудувати собі окрему нову хату, але треба було і поля обробляти, і давати лад господарству. У їхній дружній сім’ї Надія народжувала дітей. Спочатку з’явилася Оля, потім – Михайло, по тому – четверо дівчаток, які, не встигнувши пожити, померли. І що дивно: у великій родині Чорножукових ніколи не було чвар, бо на них не залишалося часу. Лише робота, робота, робота.
І аж після Жовтневої революції, коли вся працьовита родина отримала ще шмат землі, частину господарства, корів та коней розпродали, щоб побудувати Гордію та Федору окремі нові хати та придбати для них реманент. Гордій став бондарем, Федір – ковалем і мав свою кузню, а Павло Серафимович залишився в батьківській оселі, на рідній землі. Їхній батько Серафим дав синам наділи, передав у спадок Павлу родинні коштовності – царські червонці, саморуч зробив дубову труну, наказавши поховати його не на кладовищі, а за старим обрядом на краю свого наділу. «Щоб і на тому світі відчував, що лежу у своїй землі», – пояснив батько та незабаром помер чи то від якої хвороби, чи від тяжкої праці. Сини виконали бажання батька й поховали його у сливняку, на своїй землі.
У цей час до їхнього наділу додався шмат сусідської землі, а потім Павло Серафимович іще один докупив. Не вкрав ні метра, все заробив своєю працею. І нову хату вони з Надією самі побудували, і сина Михайла не залишили без житла та землі, і Олі у придане наділ дали, і Варі будинок уже добудовують. Павло Серафимович міг дивитися просто у вічі кожному односельцю: він ніколи ні в кого нічого не позичав, нічого не вкрав, все заробив своєю працею. Було таке, що взимку недоїдали, але зерно на посів завжди було в коморі, тоді як інші могли його продати чи з’їсти, а навесні ламали голову, чим засіяти землю. Павло Серафимович ніколи не проходив повз жебраків – завжди подавав милостиню. Сусіди іноді просили в борг. Якщо бачив, що родина працьовита, але опинилася у скруті, допомагав, ледарям – відмовляв. Якщо дізнавався, що зерно пішло не на посів, а господарям на стіл – вдруге не давав.
Звичайно, були й заздрісники, яким здавалося, що на нього багатство з неба сиплеться, але більшість селян його поважали. Можливо, тому, що він тонко відчував землю та її примхи. Ніхто в селі не міг напевно знати, коли краще сіяти зернові, коли садити картоплю чи починати жнива. Здатність відчувати землю передалася йому від матері. Коли був ще дитиною, одного разу навесні мати вивела його рано-вранці в поле. Батько вже орав кіньми землю, і за ним тяглися рівні пласти, схожі на масло. Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.
– Бачиш, синку, земля дихає, – сказала мати.
– Хіба вона жива? – запитав він.
– Ще й як! Приклади долоньку до земельки, – наказала мати. – Що відчуваєш?
– Дихає! – схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.
– А ще що? – запитала мати.
– Вона холодна.
– Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, – сказала мати.
І таки навчила відчувати на дотик тепло землі та зміни температури. Та чи зміг би він так розуміти землю, якби кожен клаптик не був зрошений не лише дощами, а й рясним потом? Перша думка після сну: що потрібно сьогодні зробити? Остання перед сном: що буде робити завтра. І так весь час, хіба що мав відпочинок у свята, та й то у такі дні руки свербіли без роботи й почувався злодієм. І як то сусіди навпроти живуть? Небагато землі мають, та й тій ладу не дадуть – що й посіють, то до пуття не доведуть, бур’яни вище хати буяють, а їм байдуже. Буряк виростять, так не про цукор дбають, а про самогон. І сама стара Ониська ледача, й синам до землі любові не прищепила. Семен та Йосип вимахали такі, що головою стелю підпирають, а які ж ледачі! Дійшло до того, що взимку біля печі зробили в стіні дірку. Все село прибігало та заглядало через тин, щоб побачити, як з хати через отвір вилітає надвір попіл, а потім у дірці з’являється стара подушка – затичка, щоб не змерзнути. Люди регочуть, а їм байдуже! Очі у Сірка позичили, чи що?! Ось такі Пєтухови і заздрять Чорножуковим. Ось із такими поруч запропонували працювати в колгоспі. І не тільки працювати, а ще й віддати добровільно свою землю та худобу. Віддати землю?! Свою землю?! А не подавляться нею? Навіть уявити страшно, як можна довірити свою землю таким, як Пєтухови!
І чому він повинен віддати комусь свої поля? Стільки років гарувати задля того, щоб діти, онуки були ситі, щоб не доводилося їм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом і кров’ю, потрібно добровільно віддати у спільну власність. А навіщо йому щось спільне, якщо є своє? Вийдеш рано-вранці на поле, де колоски стоять налиті та пузаті, як діжечки, торкнешся їх рукою – аж дух захоплює від радощів та гордощів, відчуття, що все це твоє, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаєш, що хліб – це життя, і це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своїх рідних людей. І ось усе це потрібно за так комусь віддати? Не буде цього ніколи! Ні-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своїй землі, а не на суспільній власності! Бідний батько! Якби він чув усе це, то перевернувся б у могилі. Добре, що мати вже нічого не розуміє та не бачить.
Аж запоморочилося Павлу Серафимовичу від таких роздумів. А ще болючіше було припустити, що все надбане добро можуть відібрати силою. Він гнав від себе цю думку, не даючи проникнути в серце та затьмарити розум.
– Залякують, – втішав себе Павло Серафимович. – Не може бути, щоб ось так прийшли та все забрали. Не може бути життя таким несправедливим до мене. Прости мене, Боже, грішного! – прошепотів він та перехрестився.
Він знав, що завтра прийдуть до нього за порадою брати. Що їм сказати? Кожен із них має вирішити самостійно, що робити далі, бо він сам напевно не знав, як вчинити правильно. Але свою землю він так просто нікому не віддасть.
Павло Серафимович відчув, як від лежання в одній позі затерпли ноги та руки, нила спина. Він намагався не ворочатися, щоб не заважати жінці спати, хоча знав, що і її обсіли тяжкі думки. Неспроможний більше лежати, чоловік тихенько підвівся, розправив плечі, підійшов до вікна. Тяжка ніч роздумів. За вікном темінь, і в душі не видно просвіту. Намагався зазирнути в майбутнє, але воно теж видавалося темним, як ця ніч. Раптом він почув, як тихенько рипнула хвіртка і по двору майнула чиясь тінь. Павло Серафимович босоніж вискочив надвір.
– Хто там? – крикнув у темінь, не забувши прихопити з собою кочергу, що стояла біля печі.
– То я, тату, – почув голос Варі.
– Що ти робиш посеред ночі?
– Надвір захотілося, то виходила, – відказала Варя вже з порогу будинку.
– Чи на вулицю бігала по нужді?
– Мені здалося, що хтось блукає під вікнами нової хати, тож ходила подивитися.
– Нікого там немає, – сказав він. – Туман он спить як убитий. Йди відпочивай, Ластівко.
– Добре, тату, – відказала Варя. Павло Серафимович пішов до хати, коли за донькою зачинилися двері.
– Що там трапилося? – запитала дружина.
– Нічого, – відповів чужим зніченим голосом.
– А чому ж тоді з кочергою побіг?
– Все добре. Щось привиділося… Спи вже, глуха ніч надворі.
Розділ 8
Вранці Варя намагалася не потрапляти на очі батьку. Їй здавалося, що він уже знає про її втаємничене кохання і мовчить, випробовуючи доньку на чесність. Такі думки дівчину хвилювали, змушували серце несамовито калатати у грудях, від чого руки тремтіли, і вона ледь не розлила молоко з глечика. Але батько поводився так, ніби нічого не сталося, хоча в його стурбованому обличчі можна було помітити якесь невдоволення. Ще б пак! Із самого ранку прибігла Ганнуся і заторохтіла про вчорашні збори.
– Все село гуде! – казала вона півголосом, допомагаючи Варі накидати вилами сіно у ясла коней. – І що тепер буде? Ви підете писати заяву? Що каже батько? – засипала питаннями подругу.
– Нічого не знаю, – неохоче відповіла Варя.
– Як то?!
– Послухай, – Варя забрала з рук Ганнусі вила, – щось мені зле, я хочу відпочити, тож іди додому, потім поговоримо. Добре?
– Як скажеш, – Ганнуся невдоволено поморщилася. – Я ж хотіла як краще.
Від матері Варя дізналася, що надвечір прийдуть дядьки, брати батька, напевне, завітає Михайло та Ольга з чоловіком. Потрібно Чорножуковим подумати, вирішити, що робити далі, а без слушної поради найстаршого Чорножукова ніяк не обійтися. Зазвичай їхня велика родина збиралася разом на свята, тоді Варя з матір’ю ретельно готувалися до зустрічі гостей: прикрашали хату вишиваними рушниками, серветками та скатертинами, готували багато страв. Хоча сьогодні родина збереться з іншого приводу, мати попросила батька зарубати курку і почала її патрати. Варя тим часом помила підлогу, простелила випрані ткані половики, приготувала чистенькі рушники для гостей і розтопила піч. По тому дівчина начистила картоплю, порізала на шматки курку, склала у великий чавун, додала туди підсмаженої на салі цибульки, посолила, залила водою. Вона розсунула кочергою головешки у печі, вправним рухом підчепила рогачами величенький чавун і відправила його у піч. Причинила заслінку й з полегшенням зітхнула: можна хвильку перепочити і йти терти буряк.
Як і очікувалося, надвечір завітали брати Павла Серафимовича Гордій та Федір. Прийшли самі, без жінок. За ними надійшов син Михайло, а останніми ступила до хати Ольга з чоловіком Іваном. Павло Серафимович сів на почесне місце за великим дубовим столом, який Варя встигла застелити свіженькою білою скатертиною з вишитими на ній барвистими пташками. Обабіч сіли брати, потім – син та зять, а Ольга, крекчучи, примостилася на краю ослінця. Поки Варя з матір’ю клопоталися біля печі, Павло Серафимович порізав паляницю житнього хліба, подав особисто кожному чималі шматки. Посеред столу з’явився великий глиняний полумисок із картоплею та куркою. Від м’яса, яке розімліло в жару печі, йшов такий запах, аж у Варі забурчало у животі. Лише зараз вона згадала, що за клопотами з самого ранку в роті не було ні росинки. Дівчина швиденько вручила гостям рушники та ложки, не забувши подати батькові його улюблену дерев’яну. Ложка з одного боку вже злизалася, колись яскраві квіточки на ній майже стерлися, але батько ніяк не хотів її замінити на металеву. Павло Серафимович запросив усіх до вечері, і якийсь час було чути лише постукування ложок і плямкання.
Поступово почалися розмови. Обговорювали уповноваженого комуніста Лупікова, не забувши посміятися з його нового прізвиська з приставкою «за» спереду. Підкопаївці якщо вже когось назвуть, то приклеїться слово так, що і тій людині вистачить, і наступному поколінню буде вдосталь. Не забули згадати про приїзд до села Щербака, поговорили про нового голову сільради Жаб’яка і аж потім торкнулися зборів. Говорили переважно брати Федір, Гордій та Павло. Михайло взагалі в розмову не втручався, спробував докинути свою копійку Іван, але Ольга так смикнула його за рукав, що той одразу замовк і надалі сидів тихо та сумирно. Поруч із дебелою жінкою з великим животом Іван, худий, із вузькими плечима та тонкими довгими руками – здавався чи не вдвічі меншим.
Чоловіки були одностайні в тому, що несправедливо, неправильно і не по совісті забирати силою у них нажите роками тяжкої праці.
– Хай ідуть в колгосп ті, хто бажає, – розмірковував Гордій. – Якщо їх все влаштовує, то нехай працюють разом. Чи ми проти? А мені навіщо той колгосп? Виходить, що ми, Чорножукови, гнули спину, щоб надбати землі, худобу, реманент і віддати комусь? Чому мені ніхто нічого не дав, не подарував? Мені, значить, дулю, а я повинен комусь забезпечити краще майбутнє? Де ж справедливість?!
– Я став добрим ковалем, – вступив у розмову Федір. – Власноруч збудував свою кузню. До мене йдуть люди з сусідніх сіл, бо знають, що за роботу багато не візьму і краще за мене ніхто не зробить. Чи я кого обманув? Чи ціну загнув таку, що не можна сплатити? Чи зобидив вдову? Чи відмовив кому в допомозі? – Федір помовчав, обвів присутніх поглядом. – А моя дружина світу Божого не бачить, бо з ранку до ночі то у полі, то на городі, то біля скотини. І задля чого? Щоб жилося добре, у статку. Я не ходжу до шинку, жінці нема часу плескати з сусідками язиком, бо ми завжди у роботі. Шкода, що Бог не послав нам діточок, але ж ми на Різдво усю сусідську малечу обдаровуємо, чим можемо і Варі, і Олі та її діточкам помагаємо.
– Так, – кивнула Ольга.
– І податки, хоч як тяжко було, ми всі сплатили. І цього мало?! Візьми своє та віддай комусь? Кому?
– Дурнуватому Пантьосі та моїм сусідам, що навпроти, – кивнув Павло Серафимович у бік садиби Пєтухових.
– Я ніч не спав, усе передумав, – сказав Гордій, коли стихло обурення. – Свою думку я озвучу після слова старшого брата. Павло, ти у нас за батька, тобі й слово. Що будемо робити?
За столом запала тиша. На Павла Серафимовича дивилися допитливі очі рідних. Він чекав на цю мить, знав, що від його думки багато чого залежить. Та чи міг він розпорядитися їхніми долями? Чи мав на це право? Павло Серафимович поклав дерев’яну ложку на стіл, поважно провів рукою по сивій бороді.
– Мої любі, – сказав він, зітхнувши. – Кожен з нас будував своє майбутнє тяжкою працею, не даючи спочинку ані собі, ані жінкам, ані дітям. Хотілося жити по-людськи, щоб ноги – в теплі, на полі – гарні врожаї, а на столі завжди був хліб. Гадалося, що так і буде, що далі буде життя ще кращим, а нашим дітям, чи бодай онукам, буде хоча б трішки жити легше, ніж нам. Зараз мені хотілося б застигнути в сучасності, як кістка у холодці, але… Не буде завтра, як є сьогодні. Можливо, комуняки покричать, погаласують та й поїдуть туди, звідки приїхали. Хотілося б, дуже хотілося б, але розумію, що такого не буде. Вони не відступляться. І суспільне господарство вони організують, як роблять це повсюди у країні. Вони ні перед чим не зупиняться, підуть по головах, по наших трупах, але організують колгоспи. Я не можу судити, чи це погано, чи добре, бо не вмію заглядати у майбутнє. Я не можу навіть припустити, що вони зроблять завтра. Можливо, нам і нашим господарствам дадуть спокій. Але… – Павло Серафимович знову тяжко зітхнув, стис кулаки та продовжив: – Я не виключаю варіант, коли вони прийдуть до нас і відберуть усе силою.