Текст книги "Розколоте небо"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Як і обіцяв, – продовжив батько, – віддамо тобі березовий гай – найкрасивішу місцину.

Березовий гай! Справді, найкраще, наймиліше її серцю місце. Там вона втратила цноту, вперше пізнавши справжнє кохання, відчула його присмак та насолоду. Чи потрібний той гай, коли у ньому назавжди оселяться лише щемливі та болючі спогади?!

– Мені нічого не потрібно, – приглушено мовила Варя і додала: – Окрім Андрія. Лише у ньому вся моя душа. Як її відірвати? Живцем, із корінням? А що залишиться мені? Ви подумали? Як жити з порожнечею в душі весь вік? – її очі знову затуманили сльози.

– Досить! Цить! Буде так, як я сказав! – батьків голос перетворився на сичання, а в очах майнув гнів.

Варя ніколи не бачила батька таким. На мить їй стало лячно, але думка про те, що її коханий може назавжди застрягнути в минулому, додала їй сил. Дівчина підхопилася з місця, впала на коліна перед батьком, почала похапцем цілувати його великі натруджені руки.

– Таточку, ріднесенький! – плакала дівчина. – Не виймайте з мене душу! Благаю, прошу: заради усіх святих, не віддавайте мене за нелюбого! – Руки батька вмилися сльозами відчаю любої доньки, але жоден м’яз не поворухнувся на його обличчі. А коли почала підвивати мати, він відсторонив від себе Варю.

– Сьогодні прийде Василь, щоб про все домовитися, – промовив він твердим голосом. – Завтра буде сватання, а за тиждень – весілля. Це моє останнє слово!

Павло Серафимович підвівся і швидко пішов до дверей.

– Заспокой її, – звернувся до дружини. – Нехай іде до себе. Зараз повинен прийти майбутній зять.

Варя різко підскочила, вибігла з хати. Вона впала на своє ліжко і голосно розридалася. Нестерпно тиснуло груди відчуття безнадії. Вона кохала Андрія так, як повітря, жадібно хапаючи кожне його слово, дотик, погляд – ними й жила. Як без нього жити? І чим жити, коли все найкраще залишиться у минулому? Приходитимуть нові дні, але вони вже не будуть такими хвилюючими. У них завжди буде жити порожнеча та смуток. Вона ніколи не зможе грюкнути дверима за минулим, бо там залишиться її кохання, єдине та неповторне. Вона ніколи не зможе звільнитися від душевного болю і відпустити його на волю, щоб не чіплявся за плечі, а зостався в минулому.

«Що ще можна зробити?» – гарячково думала дівчина. У неї був один план, приготований заздалегідь і ще не здійснений. Колись вона сказала коханому, що знає, як відкараскатися від Василя. Зараз вона була невпевнена, що це спрацює, але потопаючий завжди хапається за соломинку. Головне – не проґавити, коли прийде до батька Василь.

– Варко, – озвалася бабця, – чи ти плачеш?

– Ні, бабусю, – відповіла, – то я сміюся з Тумана, він так кумедно викушує бліх.

Дівчина підвелася, поправила волосся, підійшла до маленького віконця, яке виходило у двір. Вона повинна зустрітися з Василем до того, як він піде до батька. Час чекання застиг, як узимку крижана річка. Здавалося, минула ціла вічність до того, як скрипнула хвіртка і ліниво, задля годиться, загавкав Туман. Варя, не вдягаючись, вибігла назустріч Василю.

– Доброго дня! – не стримав усмішку хлопець.

– Якби ж то він був добрий, – відказала Варя. – Чому ти приперся? Я тебе кликала?

– Ні, але ж я домовився з твоїм батьком, – невпевнено почав юнак.

– А в мене ти спитав, чи потрібний ти мені?

– Я думав…

– Індик теж думав, та й у борщ попав, – парирувала Варя. – Як ти збираєшся зі мною жити, коли ти мені нелюбий?

– Притерпишся, то й пригорнешся. Я ж тебе кохаю.

– Кохає він! – зіронізувала дівчина. – А я кохаю іншого. Ти хочеш моє життя занапастити?

– Я хочу тобі дати все-все! – гаряче почав хлопець. – Я буду тебе любити, поважати, берегти. Я зможу зробити тебе щасливою!

– Відмовся від мене, прошу тебе, благаю! – дівчина з надією подивилася йому у вічі. – Чи мало гарних дівчат у селі? Ти подивись на мене: я ж худа, негарна…

– Ти дуже гарна! – вимовив захоплено.

– Я тобі не потрібна.

– Ой як потрібна!

– Я вже не дівка, – притишено, але чітко промовила Варя. – Навіщо я тобі така?

В очах Василя майнуло прикре здивування. Варі здалося, що хлопець уже готовий від неї відмовитися, бо він вагався і мовчав.

– Навіщо тобі жінка? Знайдеш собі незайману, – тихо сказала Варя. Нехай краще знеславить її, розбазікає своїм друзям, аніж іти за нього заміж.

– І хто ж він? – похмуро запитав Василь.

– Ти вже й сам здогадався.

– Андрій?

– Так! Ми кохаємо одне одного.

– Доведеться йому покохати когось іншого. Я не відмовлюся від тебе, – впевнено сказав Василь. – Я кохаю тебе вже давно, тому й мовчатиму як риба. Ніхто не дізнається про твій гріх.

– Василю! – з відчаєм мовила Варя, але хлопець вже йшов до хати.

– Йди додому, застудишся! – сказав він Варі на ходу.

Остання примарна надія дівчини розсипалася в одну мить. Настав край її надіям та сподіванням. Як же їй хотілося, щоб майбутнє було продовженням минулого, але в щасливе колишнє зачинилися двері тепер назавжди. Як жити без коханого? І навіщо їй таке життя? Краще вже смерть!

На ватяних ногах Варя попленталася в стайню. Буян радісно заіржав, повів ніздрями. Дівчина подала йому грудочку цукру, яку завжди носила з собою у фартуху, чмокнула коня в морду. Варя знайшла вірьовку, почала шукати, куди її зачепити. Вона уявила, як плакатиме, шкодуватиме та каятиметься батько, горюватиме мати. Але буде пізно. Її молоде, пружне тіло зариють у мерзлу землю, туди, звідки нема вороття. Уявивши таку картину, Варя пошкодувала себе. Вона кинула мотузку геть, упала на запашне сіно, розплакалася. Дівчина довго та невтішно ридала. Зайшла мати, але Варя попрохала залишити її на самоті. Вона зрозуміла, що смерть буває різна. І важко сказати, яка найстрашніша: фізична чи смерть надії та кохання.

Були виплакані всі сльози, але Варя все ще сиділа на сухій траві, обхопивши руками коліна. Її нещодавно щасливе минуле перетворилося на купу попелу, яку розвіє безжальне прийдешнє. Дівчина намагалася розгледіти своє майбутнє, але воно було схоже на осінній туман: хоч як напружуй зір – нічого чітко не видно, лише розмиті силуети…

Розділ 17

І сватання, і вінчання у церкві, і саме нашвидкуруч підготоване весілля – все було для згорьованої Варі як у тумані. Дівчина весь час уявляла, як її вночі чекав коханий, але марно. Андрій прийшов до їхньої хати в день сватання, але його Павло Серафимович навіть на поріг не пустив. Варя добре чула, як хлопець поривався до неї, як на весь двір кричав, що її кохає, але вона не вийшла йому назустріч, бо не могла та й не мала права ослухатися батьків. Не одну її віддавали заміж проти волі. Живуть якось такі подружжя, то й вона повинна змиритися, скоритися долі. Потрібно лише сховати своє кохання в душі на саме дно.

За дружку Варя взяла Уляниду. Для всіх це був дивний вибір. У селі багато молодих та гарних незаміжніх дівчат, але Варя наполягла на своєму виборі. Улянида була набагато старша, але ж таки дівка, тому батьки поступилися доньці. Незвично було гостям бачити на весіллі мовчазну дивакувату Уляниду, а ще більше – споглядати завжди швидку та веселу Варю блідою, пониклою, як квітка на морозі. На весіллі ніщо не радувало дівчину: ні її велике придане, ні жарти, ні красень Василь. Гості намагалися не дивитися на наречену зі спустошеними запалими очима, ніби з неї щось невидиме та лихе вичавило життя. Вона мріяла жити поруч із коханим. Не судилося! Доведеться скніти з нелюбом.

Все змішалося в один липкий клубок: і сватання, і весілля.

Раз буде літечко, раз буде, Тут тобі, пташечко, не бути. Як прилетить соловейко з пташечками, Забере гніздечко з гіллячками. Раз буде літечко, раз буде, Тут тобі, Варочко, не бути. Як прилетить той Василь з буярами, То забере віночок з лєнтами.

І навіщо дівчата такі тужні пісні заводять? Напевно, щоб виплакати сльози до заміжжя, а потім уже не плакати? Але немає ні сльозинки. Ніби скам’яніла душа. І колишньої подружки нема поруч, лише полинна гіркота. З одного боку тиха та негарна Улянида у новій квітчастій хустці, з іншого – щасливий Василь, а в душі такий камінь, що ось-ось її розчавить. Варя трималася до останнього, але наприкінці весілля камінь розрісся до неймовірних розмірів, і нещасна дівчина знепритомніла…

Василь привів Варю у її новий будинок. Стояла нова весільна скриня, прикрашена різьбою. Її подарував дядько. Там було повно краму. Такому посагу заздрила кожна дівка, але зараз Варі все те було не в радість. Посеред кімнати – новий великий стіл, теж подарунок, власноруч зроблений дядьком для любої племінниці, над ним – нова яскрава лампа. У кутку – новісіньке ліжко з м’якою периною та подушками з гусячого пуху. На них – наволочки, на яких вишиті квіти та пари пташок. Варя з такою любов’ю їх вишивала, уявляючи, як першої шлюбної ночі буде спати на них із коханим. Натомість місце Андрія зайняв Василь. Він уже вмостився на подушках та кличе Варю до себе. Вона мусить перебороти себе і лягти з ним в одну постіль. І буде робити так щодня, до кінця свого життя, бо тепер вона його дружина перед людьми і перед Богом.

– Іди до мене, не бійся, – кличе її чоловік.

А чого боятися? Найстрашніше вже сталося. Варя знімає весільне вбрання, лягає поруч із Василем.

– Моя мила, люба, – він покриває все її тіло поцілунками.

У нього гарячі губи, жаром пашить тіло, а Варі здається, що по ній снують не теплі руки, а холодні гидкі змії. Чоловік тремтить від бажання, а дівчина ніби кам’яна брила. Охоплений бажанням швидше оволодіти нею, Василь не помічає її холоду. Так буває, коли під однією ковдрою, на одному ліжку зустрічаються пристрасть і байдужість. Чоловік займається коханням, а вона лише терпить – не відчула нічого, ніби все відбулося не з нею. Жодна клітинка тіла не зреагувала на пестощі чоловіка, ніби ніколи вона не згорала від пристрасті, не захлиналася від кохання. Все в ній завмерло. Коли стомлений та щасливий чоловік відкинувся вбік, Варя підхопилася, вперше за останній час відчувши полегшення. Вона зняла з припічка чавун із теплою водою, зайшла за піч і довго обмивалася, намагаючись змити з себе поцілунки та дотики нелюбого чоловіка. Але й це не допомогло. Було так гидко, що її знудило, і дівчина виблювала.

Варя довго витирала тіло рушником, потім вдягла чисту сорочку, огледіла кімнату так, ніби бачила вперше. Її омріяний власний будинок здавався сірим та незатишним. Чисто прибрана білена хата, прикрашена новими вишиваними рушниками, бачилася їй склепом.

– Іди вже сюди, – озвався Василь. – Тобі зле?

– Трішки, – відповіла Варя і не пізнала свій голос. Він був глухий, хрипкий, чужий.

Дівчина погасила світло, лягла поруч. Василь обняв її та швидко засопів. Варя ж довго не спала. До неї поступово поверталася ясність розуму. Цієї ночі вона сховала свою надію на щастя у скриню, де вона буде завжди берегти найкращі спогади. Часом зможе її потайки відкривати ночами, діставати звідти сховані мрії, щоб ними жити далі. Заради часу, проведеного з Андрієм, можна продовжувати життя, підживлюючи себе спогадами про коханого. Щоразу воскресатиме ранок, і їй доведеться зачиняти скриню й чіпляти на неї надійний замок – захист від сторонніх…

Село злякано закуталося у темряву ночі. Всім байдуже до розпачу молодої дівчини, яка щойно стала дружиною одного, а подумки була біля іншого. Глуха тиша. Лише вітер тужливо підвивав у димарі…

Розділ 18

Кузьма Петрович уже кілька днів потерпав від несамовитої люті Лупікова. Люди не поспішали писати заяви про вступ до колгоспу. Більша частина незаможних селян без вагань дали добровільну згоду, але ж у них або зовсім не було чого взяти, або ті мали незначні наділи землі. Іван Михайлович ледь не щодня збирав наради, на яких пісочив своїх колег, дорікаючи за бездіяльність. Кузьма Петрович ходив від хати до хати, вмовляючи вступати до колгоспу, але люди не поспішали. Більш помірковані мовчки вислуховували, кивали головами, але все ще утримувалися. Іноді його просто гнали з подвір’я, вкриваючи брудною лайкою. Були такі, що просто його уникали: ледь помітивши на вулиці, зачинялися в хаті. Кузьма Петрович був прихильником поступового вирішення проблем, бо знав: у селі нахрапом нічого не зробиш. Але час спливав, а колективізація пригальмувалася, і цей факт він визнавав. У дечому Лупіков мав рацію, бо плани партії та задачі держави саме вони повинні виконувати на місцях, а все йшло не так гладенько, як хотілося.

Безсонними ночами Кузьма Петрович аналізував кожний прожитий день, прокручував у пам’яті всі розмови з людьми. Він намагався зрозуміти, де схибив, що зробив не так. Можливо, Лупіков має рацію, дорікаючи йому м’якотілістю? Може, й справді треба натиснути на декого? І починати потрібно з Чорножукових – зробив він висновок. Коли піде до колгоспу Павло Серафимович, за ним потягнеться значна частина селян – це було ясно, як день світлий, а ніч темна. Але як змусити розстатися із землею людину, яка всім нутром приросла до неї за довгі роки? Ще очікувати? Немає часу. Притиснути? Можна отримати опір і протест. Хай там як, але потрібно з ним іще раз поговорити. І байдуже, що названий брат. Мова йде про подальше життя країни, її майбутнє, тому панібратство потрібно відкинути геть. Із такими намірами Кузьма Петрович устав рано вранці.

– Снідати будеш? – запитала дружина, яка поралася біля плити.

– Щось не хочеться, – буркнув він, вдягаючись.

– Знову йдеш на цілий день, нічого не поївши, – незлостиво сказала жінка, – а прийдеш, як завжди, опівночі, – говорила вона, але чоловік вже не чув її. Він схопив шапку та кожуха й вискочив із хати.

Село вже видавало свою симфонію звуків: десь зойкнуло біля колодязя цеберко, самотньо цюкнула сокира, подекуди загавкали змерзлі за ніч собаки, замугикали корови. Під ногами Щербака весело порипував сніг, коли він рішуче рушив на вулицю, де жив Павло Серафимович. Кузьма Петрович ішов із наміром поставити питання руба.

Чорножукови вже снували по двору, як мурахи. Ще б пак! Велике господарство потребувало немалої турботи.

– Можна до вас? – запитав Кузьма Петрович, прочинивши хвіртку.

– О! Хто до нас завітав? – усміхнувся Павло Серафимович, йдучи назустріч. – Замовкни, Тумане! – кинув він собаці та звернувся до жінки: – Йди накрий стіл, у нас гості.

Чоловіки привіталися, потисли руки.

– Не треба нічого, – заперечив Кузьма Петрович. – Я до тебе ненадовго.

Павло Серафимович відзначив, що чоловік не сказав звичного «брате», отже, розмова буде не з приємних.

– Поговоримо? – запитав Кузьма Петрович.

– У дворі?

– Так.

– Поговоримо, – згодився Павло Серафимович.

– Не буду тягти кота за хвіст, – почав рішуче Кузьма Петрович, – почну одразу.

– Починай, брате, – спокійно промовив Павло Серафимович. – Чому ж не почати?

– Чому ти не хочеш зрозуміти, що жити по-старому вже ніхто не буде?

– Це я добре розумію.

– За колгоспами майбутнє нашої держави.

– Хай Бог помагає!

– Ти мені бога туди не тули! – підвищив голос Кузьма Петрович.

– Вибач, – мовив чоловік, – забув, що ти комуніст і у вас Бога немає.

– От тільки не потрібно мене повчати!

– То й ти мені лекцію на атеїстичну тему не читай, – Павло Серафимович сказав це урівноважено. – Для мене Бог є і на небі, і в душі. То що ти хотів сказати?

– Досить дурня клеїти, Павле. Пишись добровільно у комуну.

– І що мене там чекає?

– Нове життя! Праця на благо рідної країни! – пафосно, словами чекіста сказав Кузьма Петрович.

– Робота на своїй же землі, але в колгоспі? – у голосі була легка іронія.

– Так! Бо колгоспи будуть створені, хочеш ти цього чи ні. Ми змусимо усіх до одного записатися.

– Припустімо, я запишусь. І що далі?

– Тебе не залишать без землі. Наділи будуть у кожного, щоб могли вести домашнє господарство. Ми заберемо лише зайву землю.

– Зайву? – посміхнувся чоловік. – А чи буває земля зайвою? – Павло Серафимович прискіпливо подивився на названого брата. Той мужньо витримав важкий погляд.

– Зрозумій, – вже м’якше сказав Кузьма Петрович, – у колгоспі тобі буде краще. Не доведеться гарувати з ранку до пізнього вечора.

– А я вже звик.

– Досить гнути день у день спину, – продовжив чоловік. – Прийдеш на роботу, тебе там безкоштовно нагодують, повернешся додому – вечір вільний! Не потрібно думати, де взяти борону, щоб засіяти поле, не потрібне зерно, бо отримаєш хліб у колгоспі. Що тобі ще потрібно? Живи й тішся!

– Казав пан, кожух дам, та слово його тепле.

– Поле тракторами оратимемо, це ж буде полегшення, – продовжив Кузьма Петрович. – Жатками будемо косити, тоді праця для всіх буде в радість!

Павло Серафимович посміхнувся кутиками вуст. У його очах Кузьма Петрович помітив неприховане презирство.

– Ось твій син, на відміну від тебе, швидко зрозумів переваги суспільного господарства, – нагадав Кузьма Петрович.

– Мій син? – хмикнув чоловік. – Михайло нічого не вміє робити, окрім як грати на гармоніці. Такі, як він, одразу пішли за тобою.

– І ти теж підеш!

– А якщо ні?

– Відберемо силою! – голосно, як на зборах, сказав він. – Ось завтра знову всіх нас викликають на нараду в район, наступного дня – в область. Отримаємо вказівки щодо подальших дій. Припускаю, що вимагатимуть вдаватися до радикальних дій по відношенню до таких, як ти.

– То вас не буде кілька днів? – думаючи про щось своє, запитав Павло Серафимович.

– Так, – підтвердив Кузьма Петрович. – Нас повезуть у новостворені зразкові колгоспи, тож подивимося на власні очі, яке там гарне життя.

– То ви надовго? – повторив питання Чорножуков.

– Скоріш за все, на тиждень, не менше. Тож у тебе є час ще раз добре подумати. Не забувай, що все одно тебе змусять вступити в комуну. Тому прислухайся до моєї слушної поради: зроби все добровільно.

– Я подумаю над твоєю пропозицією, – сказав Павло Серафимович, погладжуючи бороду. – І тобі дещо скажу. Запам’ятай: коня можна привести до водопою, але напитися він повинен сам.

Розділ 19

Варя помітила, що батько останні дні був чимось дуже заклопотаний та навіть неуважний. Вона його таким ще не бачила. Часом Павло Серафимович був занадто збудженим і неприродно веселим. Іноді він сідав на своє улюблене місце за столом і довго сидів непорушно, поринувши у роздуми. На столі холонули в мисці страви, але ні Варя, ні мати не наважувалися перервати його думки.

Одного вечора перед сном Варя побачила, як батько поніс до хати чималенький камінь, який завжди лежав у них у коморі. Коли робив якусь помилку або щось забував, Павло Серафимович завжди діставав камінь та клав його собі у постіль замість подушки. Так і спав, поклавши голову на камінь, а під ноги підкладав подушку. Коли Варя була дитиною, одного разу спитала батька:

– Тату, навіщо ви поклали подушку в ноги, а камінь під голову?

– Коли голова дурна та все забуває, – пояснив він, – доводиться бідним ніженькам вдвічі більше тупати. Тож нехай ноги відпочинуть, а голова помучиться, щоб надалі краще думала і нічого не забувала.

Тоді Варі було незрозуміле дивацтво батька. Вже пізніше вона зрозуміла його філософію. Іноді він спав на камені, коли потрібно було прийняти якесь важливе рішення.

– Так краще думається, – пояснив батько.

– Та які ж думки можуть прийти в голову, коли так муляє? – запитала Варя.

– Правильні думки. Чи прийде на думку щось путнє, якщо м’яка подушка сон насилає?

Було ще одне дивацтво у Павла Серафимовича. Тільки-но сходив із землі сніг, він знімав взуття й ховав його до самих морозів. Так і ходив босий і по ріллі, і по стерні, і по калюжах. І марно було з ним сперечатися – як вирішив, так і зробить.

– Захворієш же, взуйся! – іноді казала мати, хоча знала: до її слів чоловік не дослухається.

– Не захворію, – відказував він. – А якщо хвороба зачепить, то земля вилікує краще за будь-якого лікаря.

І справді, Павло Серафимович ніколи не застуджувався. Проте взуття він іноді діставав, щоб сходити в ньому до церкви. Вийшов звідти – одразу ж роззувся. Односельці часом глузували з такої примхи Павла Серафимовича, називаючи його скнарою. Проте чоловік лише жартував, мовляв, чоботи дорого коштують.

І ось знову сон на камені. Варя розуміла: батько щось замислив, але що саме? Запитала матір, та лише стенула плечима.

– Чи ж я можу знати, що у нього на думці? – сказала мати. – Якщо треба людині зібратися з думками, не потрібно лізти йому в душу.

Павло Серафимович два дні кудись ходив, спілкувався наодинці з Ольгою. Варі вже стало неспокійно від такої втаємниченості. Все розкрилося одного дня, коли Павло Серафимович піднявся рано-ранесенько. Він був у доброму гуморі, жартував, усміхався у вуса та все виглядав у вікно.

– Ми когось чекаємо? – запитала його дружина.

– Так! – потираючи руки від задоволення, відповів він. – Ось і дочекалися!

Жінка побачила, як до двору зайшли Ступак та Жаб’як. Голова сільради тримав у руках дерев’яний польовий циркуль-сажень.

– Що вони хочуть робити? – стривожилася жінка і вибігла надвір услід за чоловіком.

– Усе добре, – заспокоїв він її. – Іди до хати, топи піч.

Варя пішла до батьківського будинку. Вона була здивована не менше за матір. Їм залишалося лише чекати на повернення Павла Серафимовича. Незабаром чоловіки зайшли до хати.

– Надю, налий нам по чарчині, – сказав Павло Серафимович задоволеним голосом. – Надворі тріщить мороз, потрібно людям зігрітися.

Доки мати діставала з комори горілку, Варя поклала на стіл буханець хліба, порізала тоненькими шматочками заморожене сало, виставила миску з квашеною капустою. Чоловіки довго не розсиджувалися. Вони перехилили по чарці, занюхали хлібом та швидко пішли. На Павла Серафимовича дивилися дві пари допитливих очей.

– Ось! Тримай, доню, – батько урочисто простягнув Варі якісь папери.

– Що це? – запитала розгублена дівчина.

– Документи! Папери на твою з Василем землю! – усміхнувся чоловік.

– Не розумію…

– А що тут розуміти?! Законні папери, скріплені печаткою, де зазначено, що ви тепер володієте наділом землі у сім гектарів, – пояснив батько. – Тобто ми з матір’ю дали тобі у придане частину нашої землі. Розділили її, як навчив Данило. Все заміряно, кілочками відмічено, тож навесні зробимо межу між наділами, і все!

– Але… Навіщо? – Варя кліпала очима.

– Прийде Лупіков землю відбирати, а її у мене вже наполовину менше. Тепер зрозуміло?

– А якщо скажуть, що і тої землі багато? – тихо спитала мати.

– Як то багато?! У нас залишилося вісім гектарів. Чи то багато?! Якщо навіть і будуть відбирати, то все ж таки їм дістанеться менше, – пояснив Павло Серафимович.

– Я одного не розумію, – сказала мати, – Як тобі вдалося все провернути?

– Дочекався слушного моменту, коли Лупікова та Щербака не буде в селі, домовився з Жаб’яком та Ступаком – от і все! Я закон не порушував, поділ землі та відписка на доньку не заборонена.

– І як вони пристали на твоє прохання?

– Заплатив! – стишеним голосом мовив чоловік. – Виявилися ласі на гроші, тож я дав кожному по царському червонцю. Тільки ви про це нікому! Зрозуміло?

Жінки кивнули головами.

– А ось Федір хотів відписати частину землі на кума, а той не погодився. Забоявся, – сказав Павло Серафимович. – Воно й зрозуміло. Хтозна, що далі буде?

– Одному Всевишньому відомо, – зітхнула мати і перехрестилася.

– Є ще одна новина, – серйозно сказав Павло Серафимович. – Навіть не знаю, чи вона добра, чи лиха.

– Та кажи вже! – перебила його мати.

– Оля свою частку землі, що ми їй дали у придане, теж відписує.

– На кого ж?

– На доньку Олесю.

– А як то?

– Одразу скажу: то було рішення Ольги, не моє, – попередив чоловік. – Тому прошу мене не звинувачувати. Оля видає заміж Олесю і свої два гектари дарує на весілля доньці.

– Заміж?! – сторопіла Варя. – Та вона ще ж дитина!

– Отож я й кажу, що Оля сама так вирішила.

– І за кого ж?

– Щоби бути впевненою, що землю не відберуть, вона віддає… Та хай йому грець! – Павло Серафимович знервовано заходив по кімнаті. – За нашого сусіда, за Йосипа.

– Що?! – в один голос перепитали здивовані жінки.

– Та чи вона зовсім з глузду з’їхала?! – скрикнула Варя. – Геть усі помішалися на тій землі!

Дівчина кинула на стіл папери, почала швидко вдягатися.

– Варю, – зупинив її батько. – Не лізь в чужу родину. То лише їхні справи, а не твої.

– Я хочу з нею поговорити! – твердо мовила Варя. Вона схопила хустку й швидко вибігла надвір.

Варя була обурена до краю, тому не йшла, а бігла вулицею. Назустріч їй ішла Ганнуся. Вона помітила схвильовану та розчервонілу колишню подругу, яка бігла кудись розхристана, хустка в неї сповзла з голови, коси розсипалися по плечах. Ганнуся мала намір зачепити Варю, але та пробігла повз ніби навіжена. Дівчина подивилася їй услід, покрутила пальцем біля скроні.

Варя, важко дихаючи, влетіла в хату, впустивши за собою морозний дух. Олеся сиділа на лавці напроти матері. Було видно, що дівчина плакала: очі червоні, підпухлі, сама сумна як з хреста знята.

– Олесю, вийди, нам треба побалакати! – з порога замість вітання сказала Варя. Дівчина покірно вийшла, похиливши голову. – Це правда?! – розгнівано спитала Варя.

– Ти маєш на увазі…

– Так! Саме це!

– Правда, – відповіла Ольга.

– Ти що? Зовсім з глузду з’їхала?! – накинулася на неї Варя. – Куди їй заміж?! Вона ще дитина!

– Не така вже й маленька дівчинка. Їй уже виповнилося сімнадцять, – спокійно сказала сестра.

– Ну то й що? Ти подивися на неї! Мала зростом, худюща, зеленюща, квола, хвороблива.

– Та чи я винна, що вона часто хворіє? – обурилася Ольга. – Я вже її не раз посилала ходити по іванівській росі – все марно!

– Тим паче. Куди їй такій іти заміж?!

– А ще зваж на те, що вона вся обварена. Ти бачила її обпечені ноги? Живіт? Кому вона така потрібна? Чи ти гадаєш, знайдеться для неї порядний хлопець? – Ольга знизала плечима. – А те, що зростом не вийшла, так вона вже й не виросте. Чи я винна, що така вона вродилася? Худа, то що з того? Одна я в тіло пішла. Ти теж не гладка.

– Що ти порівнюєш? Скільки мені років, а скільки Олесі? Яка з неї буде дружина, мати? У неї навіть грудей немає, – вже спокійніше сказала Варя.

– Є. Маленькі. Дитину народить, буде годувати, то побільшають.

– Господи! Яка дитина?! Олю, що ти городиш? Ти хоча б спитала у неї, чи подобається їй той Йосип?

– Що вона зараз розуміє у чоловіках? Тоді покохає, коли пізнає чоловіка.

– А якщо не покохає?

– Звикне – то й полюбить. Ти теж, наскільки я знаю, не за коханого пішла, – зауважила Ольга.

– Звідки ти знаєш? – щоки Варі ще більше почервоніли.

– Та чи я одна? Запитай свою подружку Ганьку, вона язиком плеще біля кожного колодязя про тебе і Андрія.

– От свиня! Я їй патли повидираю!

– Роби, що хочеш, а у наші справи не пхай свого носа.

– Олю, давай не сваритися, – попрохала Варя. – Ми ж з тобою рідні сестри. Лише скажи мені: навіщо?

– Мої старі обома руками за колгоспи, а Іван – ганчірка, слухає батьків. А хто до мене тут дослухається? Невістка – в горлі кістка. Чому я повинна свою землю, яку надбали мої батьки, комусь віддавати? Відпишу на Олесю та Йосипа, хай користуються. Зараз брати Пєтухови у пошані, вступили до комсомолу, виступають на зборах, дивись, у люди виб’ються. І хто посміє у них наділ відібрати? Та що там забирати, коли у них невеликий клапоть землі біля хати, і все.

– Невже тобі той шмат землі дорожчий за щастя рідної доньки? – Варя з надією подивилася на сестру.

– Ось тому і віддаю заміж, бо дбаю про її щастя, – відказала Ольга. – І не смій мені дорікати тим, що я погана мати. Я – гарна мати. Ось так!

– І коли ж весілля? – сумно спитала Варя.

– Яке там весілля?! Завтра спишуться у сільраді, оформлю документи на землю, а у неділю посидимо з родичами вдома по-домашньому. Прийдеш?

– А вінчання коли?

– Вінчання не буде – Йосип же комсомолець!

– Якось все не по-людськи.

– І саме життя неправильне, – додала Ольга. Вона підвелася й пішла до іншої кімнати, давши знати, що розмова закінчена.

Розділ 20

Варя, як ніхто, розуміла Олесю. Краялося її серце, коли нещасне дівча повели до сільради. Олеся була схожа на перелякане мале щеня, яке забрали від теплого тіла матері. Вона дивилася навколо себе очима, сповненими жаху, ніби відчувала щось страшне та неминуче, але ще не зовсім розуміла, що з нею повинно трапитися. Варя, як могла, підтримувала нещасну наречену, але ні подарунки родичів, ні переписана на неї та Йосипа земля, ні слова втіхи тітки Варі не могли розрадити Олесю. Іноді з її великих сумних очей невтримно котилися сльози. Тоді наречений смикав її за руку – і сльози, як за командою, завмирали на блідому обличчі. Варя, яка вже почала звикати до свого заміжжя, ніби знову пережила весь жах власного весілля та відчуття безпорадності. Павло Серафимович намагався жартувати й усміхатися, але в очах його теж був смуток. Лише Ольга залишалася спокійною і незворушною. Варі вона здалася навіть задоволеною від того, що спекалася доньки. Ніби прочитавши думки сестри, Ольга тихо сказала Варі:

– Ти помиляєшся. Я – гарна мати. Будуть свої діти, тоді ти мене зрозумієш.

Варя на те нічого не відповіла, але була впевнена, що ніколи, ні за яких обставин не віддасть свою доньку за нелюба. Вона, як і Олеся, як багато дівчат села, не могла ослухатися батьків, але добре знає, як жити тілесно з одним, а думками – з іншим.

Наступного дня Варя зранку почала визирати у вікно.

– Що ти там видивляєшся? – спитав її Василь.

– Хочу побачити Олесю, – відповіла Варя.

– Тепер вона заміжня жінка, у неї своя сім’я, є чоловік, свекруха, тож не пхай свого носа туди, куди не просять, – зауважив він.

– І ти мені не вказуй, що робити.

– Послухай, – роздратовано сказав Василь. Він схопив її за плечі, боляче їх стис. – Я – твій чоловік. І ти повинна мені коритися.

Він свердлив її розгніваними очима. Варя не злякалася. Вона витримала той погляд і, дивлячись прямо у вічі, сказала:

– Я це пам’ятаю. І не забуду до скону, бо дала слово перед Богом. Я нічого не зробила поганого. Ти володієш моїм тілом, але не душею. Я скорилася батькам, тобі, звичаям, мені ви залишили лише душу, і вона в мене вільна. Я хочу бачити Олесю, бо в грудях аж пече від такої несправедливості, і я буду дивитися у вікно стільки, скільки буде потрібно, – сказала вона спокійним голосом. – А тепер забери від мене руки. Йди порай скотину, ти ж хотів бути заможним, то працюй! Твій тесть не любить ледачих.

Василь нічого не відповів, пішов одягатися. Вже біля дверей сказав:

– Якби я тебе не кохав…

– То що б було?

– Набив би!

– То бий! Можеш навіть забити до смерті! – спалахнула Варя. – Можливо, було б мені легше!

Василь вискочив з хати, голосно грюкнувши дверима. Варя знову подивилася у вікно. Стара, неохайна, якась розхристана хата Пєтухових примостилася за похиленим тином навпроти будинку батьків, але й звідси дівчині було її добре видно. Незабаром Варя помітила Олесю, яка виносила з хати діряві половики. Олеся кидала їх на сніг, і від них здіймався стовп пилюки. Дівчина довго трусила доріжки, потім простелила їх і заходилася чистити снігом. Маленькими почервонілими долоньками вона насипала сніг на половики, а потім ретельно змітала його віником. Незабаром виросла ціла купа брудного, навіть чорного снігу.