Текст книги "Розколоте небо"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

«Старається догодити свекрусі, – подумала Варя. – Довго доведеться їй чистити гнидники Ониськи. У тій смердючій хаті бруду стільки, що потрібно лопатою вигрібати».

Варі шкода було Олесю, хотілося кинути все і піти їй на допомогу, але вона не мала на те права. Вона увійшла в ту хату невісткою, тож повинна бути покірною та роботящою. З тягарем на серці Варя подалася доїти корів.

Надвечір, коли Василь пішов навідати своїх батьків, Варя знову почала виглядати у вікно, сподіваючись побачити Олесю. Кілька разів вона підходила до вікна, але дівчини не було у дворі. Мимоволі Варя задивилася на хатинку навпроти. Там вів усамітнене життя дядько Костя. Чоловік був учасником громадянської війни, звідки повернувся з покаліченою осколками лівою рукою. Прийшовши додому, дізнався, що вже вдівець.

Дядько Костя так і не привів до хати нову дружину. Можливо, стидався свого каліцтва, але подейкували, що в нього хворі легені. Частенько вранці він виходив у двір, сідав на призьбу й подовгу натужно кашляв. Попри те, що чоловік міг працювати лише однією рукою, його старенька хатинка завжди була охайна та чиста, у дворі та коло двору заметено, нарубані дрова акуратно складені під сараєм. Біля тину на вулиці дядько зробив довгу дерев’яну лавочку. Вечорами він самотньо сидів на ній, попихкуючи цигаркою, а коли хтось сідав поруч, перекидався слівцем і йшов додому. На довгій лавочці у неділю збиралася молодь із вулиці, щоб потеревенити, бо тут була схованка від дощу – старезна верба. Попри те, що в селі майже не росли верби, ця була старожилом і під своїм віттям спостерігала за поцілунками вже не одного покоління закоханих.

Варя замислилася, поглядаючи на садибу сусіда, і не одразу звернула увагу на двох чоловіків, які вийшли з хати. Вона вдивилася у сутінки. Дивно. До дядька Кості майже ніхто не заходив, тим паче проти ночі. Спалах від підкуреної цигарки освітив лице сусіда. Гість потис йому руку, і дядько Костя повернувся у дім. Дівчина впізнала другого чоловіка відразу, коли той вийшов із двору і став, підперши спиною вербу. Від її гарячого подиху спітніло скло, і постать Андрія розчинилася, як у тумані. Варя відсахнулася від вікна. Здавалося, що в лункій болісній тиші кімнати чути стуготіння серця, яке ладне було розірвати груди.

Варя довго не запалювала лампу. Вона сиділа, ніби кам’яна брила, нездатна ворухнутися. Було відчуття ув’язнення у своєму домі. Чому Андрій приходив до сусіда? І навіщо стояв під вербою, вдивляючись у її вікна? Нащо торкатися незагоєної рани? Можливо, він випадково, мимоволі подивився у цей бік?

Варя підвелася. У голові шуміло. Вона кинула погляд у вікно – Андрій стояв на тому ж місці. Від болю хотілося вити. Він майже поруч. Потрібно зробити з десяток кроків – і можна буде бодай глянути йому у вічі, торкнутися його великих долонь, які одночасно сильні та м’які і добрі.

Варя тихо суне до дверей, але раптом вони самі відчиняються і перед нею з’являється темна чоловіча постать. Варя скрикнула з переляку і провалилася у пітьму.

Коли отямилася, біля її ліжка сиділа мати.

– Як ти, доню? – спитала лагідно.

– Хто то був? – хрипким кволим голосом промовила Варя.

– Де?

– У сінях.

– Та то ж Василь повернувся додому, ледь прочинив двері, а ти й упала.

– Василь?

– А то хто ж?!

– Василь, – прошепотіла Варя. То прийшов її чоловік, а вона подумала… Справді, хто ще може зайти до хати?

– Ти не хвора? – турботливо запитала мати.

– Ні. Звідки ви таке взяли?

– Бо й на весіллі знепритомніла, і зараз. Чи, бува, не вагітна? – майже пошепки.

– Ой, мамо! – відмахнулася Варя. – Йдіть уже додому, зі мною все гаразд.

Варя насипала Василеві вечерю, сама їсти не схотіла. Чомусь нічого не лізло до рота. Чоловік пішов спати, але Варя не поспішала йти до ліжка. Дочекалась, коли той почав сопіти уві сні, тихенько, щоб, бува, не розбудити, лягла поруч. Андрій розбурхав у ній спогади, хоча вони й не згасали. Варя відчувала: попереду порожнеча, але є в потаємному куточку душі згадки про палкі ночі кохання. Вона жила тими ночами, коли ніхто не заважав поринути в них до останку. Але зараз їй чомусь згадався той вечір, коли вона вперше подивилася на нього не як на односельця, а як на юнака. То було напередодні Івана Купала. З розповідей бабусі Варя знала, що в ніч на Івана Купала не можна спати, бо по землі ходить Щастя. А Улянида ще розповіла, що дерева тієї ночі можуть переходити з місця на місце, між собою розмовляють тварини і трави. Як же можна було всидіти вдома такої утаємниченої ночі?! Батьки Варю відпустили на гуляння біля озера, тож вона з Ганнусею звечора побігла на луки, щоб чогось не проґавити.

Разом зі старшими дівчатами Варя у вінок вплітала м’яту, чебрець, васильки та любисток. Поки хлопці збирали хмиз на багаття, вона з подружками прикрашала квітучими вінками та різнобарвними стрічками опудала Купала та Марени, навіть особисто вдягла на Марену намисто з бубличків. А коли прийшов час підпалювати хмиз, Варя нахилилася, щоб підкинути до купи суху гілку, – і за тією самою гіллячкою потягнувся високий юнак. Варя ненавмисне торкнулася його руки і зустрілася з ним поглядом. То було як удар блискавки! Вони дивилися одне одному у вічі, бачачи саму ніжність. Далі було все як у красивій казці. Дівчата співали купальських пісень, тріщав хмиз у багатті, розсіваючи міріади світних іскорок, потім водили за ходом сонця хороводи, пускали згори у воду обмазане смолою і підпалене старе колесо від воза, рясно прикрашене гілками. Коли в багатті пригас вогонь, Варя розігналася і стрибнула через вогнище, не забувши промовити: «На силу, на здоров’я, на врожай!» І знову шукала очима Андрія. Він підскочив зненацька ззаду, міцно схопив її за руку, вони побігли до багаття, стрибнули разом, а він затримав її руку. Було чомусь соромно, але так приємно! Потім вони топили в озері Марену і пускали віночки. Хлопці почали бризкати на дівчат водою, ті, своєю чергою, вирішили їх теж облити. Юнаки зловили Ганнусю і потягли кидати у воду. Вона верещала, дівчата кинулися на допомогу. Варя вже була мокра, але мала намір виручити подругу, коли перед нею став Андрій.

– Ходімо погуляємо, – запропонував він.

– А ти не підеш вареники їсти? – чомусь запитала Варя, бо Ганнуся весь вечір торочила про вареники з сиром, які будуть їсти усі гуртом.

– А ти?

– Я не хочу.

– Я теж.

Стояв п’янкий запах берегових трав, стрекотіли коники, на чорному небокраї крихітними смолоскипами палахкотіли зірочки, коли Андрій торкнувся її вуст своїми губами. Варя не відштовхнула його, вперше відчувши присмак його вуст і незрозуміле, незвідане, але таке приємне тепло всередині. Вони гуляли луками, а Варя все поглядала в бік дерев.

– Що ти там хочеш побачити? – запитав Андрій.

– Як дерева ходять, – зізналася вона.

– То все бабусині казки, – усміхнувся він.

– А цвіт папороті? Він є?

– Кажуть, що є.

– Чи знаходив хтось ту квітку?

– Бог його знає, але старі люди розповідають, що були такі щасливці.

– І вони насправді здобули чарівну силу? Чи знайшли скарби? – допитувалася Варя. – Чи справді почали розуміти мову птахів та звірів?

– Я не знаю, – відповів він. – А хочеш, я зараз піду до лісу і пошукаю квітку папороті?

– Навіщо?

– Принесу тобі, щоб ти була щасливою!

– Ні, не хочу, – відповіла Варя. – Не можна, щоб тебе згубила нечиста сила.

– А я не з лякливих. Буду йти і не озирнуся.

– Ні, не потрібна вона мені, – задумливо мовила дівчина. – Щасливою від того людина не стане, бо природа тієї сили нечиста.

– І як же ми станемо щасливими? – він сказав «ми», і Варю обдало жаром.

– А сьогодні Щастя по землі ходить…

Ходило Щастя, та пройшло повз них тієї чарівної ночі. Все гарне залишилося в минулому, полишивши їй мрії.

Варя ще довго не могла заснути, а коли поринула в обійми сну, їй знову наснився Андрій. Він був такий близький, рідний та бажаний, аж Варя уві сні скрикнула, покликавши його на ім’я. Прокинулася. Надворі глуха ніч. Варя подумала, що її мрії мають сни…

Розділ 21

Ох і лютував Іван Михайлович, дізнавшись, що Павло Серафимович та його донька Ольга розділили свої наділи за час його відсутності. Дісталося на горіхи і Ступаку, і Жаб’яку.

– Я ж за законом, – виправдовувався Максим Гнатович. – Я нічого не порушував.

– Не можна було відмовити, якщо люди звернулися із заявою, – дурнувато глипав очима Семен Семенович, згадуючи надійно схованого під стріхою своєї хати царського червонця. – Ми зробили все законно, згідно з усіма інструкціями оформили документи…

– Чорти б вас узяли! – перебив його розчервонілий Лупіков. – І вони теж бач які кмітливі! Рознюхали десь, що можна розділити землі, щоб не віддавати колгоспу. Ще б трішки – і їхні поля стали б колгоспними, а це велике діло. Куди ви поспішали?

– Так ми ж… – чоловіки перезирнулися, – ми все зробили правильно.

– «Правильно»! «Правильно»! – перекривляв їх Іван Михайлович. – А я й не кажу, що неправильно, мені шкода лише землі, яку втратили. До речі, ви робили подвірний обхід? Чи на печі дупи свої відігрівали?

– Аякже! – Ступак підхопився з місця. – Два рази особисто обійшов все село.

– І які результати?

– Не бажають писати заяви, – зітхнув чоловік. – Умовляв, вів роз’яснювальну роботу, навіть погрожував, як ви нас навчали, але люди вперті як барани.

– Навідріз відмовляються?

– Так! Бояться колгоспу як чорт ладану.

– А я дві заяви прийняв, – сказав Максим Гнатович. – Одну з Надгорівки, іншу – з Миколаївки.

– Слабенько, – зауважив чекіст. – Я розраховував на більшу кількість. Мені здається, що ми занадто сюсюкаємося з куркулями. Потрібно їх притиснути так, щоб аж пищали! До речі, – Лупіков звернувся до Щербака, – хто з них на сьогодні має найбільше землі?

– Зараз скажу, – Кузьма Петрович дістав зі стола теку з паперами. Досі він не втручався в розмову, давши змогу Лупікову випустити пар. Він погортав аркуші. – Ось. Чорножуков Павло має вісім гектарів. Його брат Федір – також вісім. Зважаючи на те, що у Павла родина складається з трьох чоловік, виходить на душу приблизно по два з лишком гектари. У Федора лише дружина, дітей вони не мають.

– До того ж, – вставив Максим Гнатович, – він має свою кузню.

– Кузню? – Лупіков задоволено посміхнувся. – Колгоспу без кузні не обійтися. Виходить, що Федір – найбагатша людина в селі.

– Так, – погодився Щербак.

– Потрібно його першим притиснути до нігтя. Буде наука іншим.

– Треба з ним іще раз поговорити, – порадив Кузьма Петрович.

– Ви всі вже мали з ним розмову, – сказав чекіст, погладивши кобуру, з якої виглядала зброя. – Тепер моя черга.

Лупіков у супроводі голови колгоспу Ступака рішуче прямував вулицею до садиби Федора Чорножукова. Ступак, накульгуючи, ледь встигав бігти за ним. Із дворів на них поглядали цікаві селяни. Хто вже вступив у колгосп, віталися, хто був проти – плювали в сніг, відверталися або тихо матюкалися та кляли чоловіків.

– Ось тут, – вказав пальцем захеканий Ступак на будинок із залізним дахом.

– Овва! Непогано пристроївся куркуль! – сказав Лупіков, окинувши оком садибу, просторе подвір’я та кузню. – Є хто вдома? – крикнув він.

– Є! – відповів йому майже одразу чоловічий голос. Хвіртка прочинилася, і до них вийшов без кожуха Федір.

– Доброго дня! – привітався Семен Семенович.

– І вам не хворіти! – відказав чоловік.

– Чому не запрошуєш до себе? – замість вітання спитав Лупіков.

– Не чекав на гостей, – відповів Федір Серафимович.

– А ми без запрошення, – Іван Михайлович натягнуто посміхнувся. – Можна зайти?

– Ні, не можна, – Федір став на шляху Лупікова, який намагався зайти у двір. Івану Михайловичу довелося задерти голову вгору – надто велика різниця була у зрості. Лупіков свердлив невдоволеним поглядом чоловіка, але той залишився незворушним та спокійним.

– Це правда, що ти гарний коваль?

– Люди кажуть, що так.

– То йди писатися в комуну. Будеш працювати ковалем, тебе будуть безкоштовно годувати…

– Дякую, – перебив його Федір, – я не голодую.

– Бо маєш вісім гектарів оранки?

– Маю.

– Поки що маєш, – Лупіков із притиском мовив «поки що».

– І надалі матиму.

– Розкуркулимо, і не будеш мати.

– А я не куркуль. Я – одноосібник.

– Бачу, ви, Чорножукови, дуже грамотні.

– Кажуть люди, що так.

– Так ти будеш писати заяву?

– Не буду.

– А що ти заспіваєш, якщо прийдемо і все відберемо?! – почав червоніти від невдоволення чекіст.

Чорножуков змінився в обличчі. Ще мить – і його руки вчепилися б у горлянку непроханому гостю, але в цей час вибігла на вулицю його дружина. Оксана з’явилася так зненацька, та ще й з вилами в руках, що Семен Семенович вмить відскочив убік на безпечну відстань.

– Що ти тут зібрався відбирати, чортів виродок?! – закричала розгнівано Оксана. Федір схопив її в оберемок, щоб жінка зопалу не нанизала на вила низенького пузатого чекіста. – Недомірок! Недоносок! Який ти Лупіков?! Знаєш, хто ти? За…ов! Ось хто! Ти диви, який! Зібрався він чуже добро забирати! Ти його надбав?! Ми нічого не вкрали! Все своїм потом заробили! Знаєш, що я з тобою зараз зроблю, тварюко?! – жінка з усіх сил намагалася вирватися з цупких обіймів чоловіка. Її коса, довга, чорна, блискуча, випала із зачіски і пручалася разом з нею.

– І що ти зробиш? Вб’єш мене? Скоріше я тебе порішу! – закричав Лупіков і рукою потягнувся до кобури.

– Ану постривай! – Федір силою запхав жінку у двір, зачинив за нею хвіртку. Закипаючи від гніву, горою пішов на чекіста. – Ти, покидьок! Можеш мене застрелити, але Оксану мою не смій чіпати! Ти чуєш мене?!

Федір так хутко схопив чекіста за барки, що той не встиг і кобуру розстібнути.

– Пусти мене! – заверещав переляканий чекіст. І лише тоді, коли під ногами відчув ґрунт, зробив крок назад, обсмикнув кожанку, сказав: – Ну, куркулі, ви ще пожалкуєте! Я з вами…

– Що ти зробиш, гнидо? – майже спокійно спитав Федір.

– Тоді побачиш!

– Ти ще не знаєш, на що здатні наші люди, – стишеним голосом мовив чоловік.

– У вас немає зброї!

– Зате є червоний півень.

– Ти це чув? – Лупіков поглянув на переляканого до смерті голову. – Він мені погрожував!

– Люди добрі, – залопотів Ступак, – навіщо нам сваритися? Ми ж в одному селі живемо, одними вулицями ходимо, в одному колгоспі працювати будемо. Чи не так, Федоре? Навіщо рубати з плеча? Він ще подумає, – вже до чекіста. – Чи не так, Серафимовичу? Ти ж розумна людина?

– Подумаю, – сказав Федір. – Від думок голова може пухнути, але в кишені не поменшає.

– Даю тобі тиждень! І ні дня більше! – сказав Лупіков. Він розвернувся і швидко пішов геть під прокльони жінки, які все ще лунали з двору.

Федір Чорножуков провів чоловіків поглядом, доки ті не зникли з поля зору.

Розділ 22

Варя чула, як вночі прокинувся Василь, як він вдягався, але вдала, що спить. Було чути, як іржали коні, мугикали корови та верещала перелякана свиня. Варі не хотілося дивитися на ту моторошну картину, коли чоловіки погнали худобу на продаж. Було шкода і тільну корову, і теля, і коней, яких вигодували, випестили від народження. По дорозі до них повинен приєднатися Федір. Він мав лише дві корови та троє коней, але все одно вирішив розпродатися, залишивши собі одну корову та лошицю. Варі було найбільше шкода коня Буяна. Дівчина навмисно не спитала батька звечора, чи поведе її улюбленця на базар, бо безсонна ніч була б гарантована. А їй конче потрібно було відпочити. Останнім часом вона почувалася зле, не мала апетиту, у всьому тілі відчувала слабкість. Варя здогадувалася про причину недуги, але для впевненості вирішила сходити до Уляниди.

Вранці Варя знову почувалася так, ніби по ній возом проїхали. Подоїла корів, які лишилися, і тільки тоді зайшла до стайні. Тут пахло кіньми та вівсянкою. Гнідий кінь одразу ж почав бити копитами біля жолоба.

– Буяне! – Варі на очі накотилися сльози. – Мій друже!

Кінь обережно, самими губами прийняв ласощі від дівчини. Варя обняла його за голову, попестила довгу теплу гриву. Буян задоволено тихо заржав.

– Слава Богу, ти залишився, – тихо промовила Варя, пропускаючи пасма гриви поміж пальцями. – І все у нас буде добре. Чи не так, Буяне?

Настрій покращився, і Варя швиденько побігла до бабусі. Потрібно натопити піч, бо за ніч охолола, погодувати стареньку, напоїти теплим молоком. Потім можна буде збігати до Уляниди.

Варя прямувала вулицею, приховавши за пазухою шматок сала та пару налисників із сиром для подруги. Навколо завмерлі дерева тихо сіяли сріблястим інеєм. Він розсипався на дрібні іскри, які світилися сріблом у променях сонця. А під ногами сніг так весело рип-рип, рип-рип. До Уляниди на кінець села можна було дістатися двома шляхами. Якщо піти однією вулицею – можна зустріти Ганнусю, іншою – Андрія. Варя на мить завагалася. Їй дуже хотілося хоч одним оком поглянути на Андрія, але це знову був би пекельний душевний біль. До того ж вона вже кілька разів помічала його постать біля верби дядька Кості. Хай вже попадеться їй на очі Ганнуся, ніж знову доторкнутися незагоєних ран. Колишньої подруги вона не зустріла. На подвір’ї дядько Іван рубав дрова. Він помітив Варю, але вдав, що не бачить її. Дівчина хотіла привітатися, але чоловік так завзято почав цюкати сокирою, що Варі довелося пришвидшити ходу і мовчки пройти повз.

Улянида якраз топила піч, коли двері відчинилися і на порозі з’явилася усміхнена Варя.

– Вітаю! – сказала дівчина з порога. Варя не чекала запрошення пройти, бо знала: марно. Вона скинула кожушка, на плечі накинула хустку. – Це тобі, Улянидко! – поклала на стіл дарунки.

Улянида витерла фартухом руки, сіла поруч із Варею. Було дивно бачити на її обличчі слабку подобу усмішки – Улянида завжди була насуплена.

– Чого прийшла? – спитала вона Варю.

– Ти ж усе знаєш, то вгадай!

– Дівчинка-квітка! – Улянида розтягла широкий рот в усмішці.

– Яка там я дівчинка! – розсміялася Варя.

– Не ти, а у тебе.

– Що у мене?.. У мене… буде дівчинка? – Варя подивилася на Уляниду широко відкритими очима.

– Дівчинка-квітка! – повторила жінка.

– Як ти?.. – здивовано спитала Варя. – Як ти все знаєш?

– Дивлюся у душу, – відповіла Улянида.

– У чию?

– У свою душу. Питаюся у неї, вона відповідає.

– Чому ж моя мовчить? Вона може відчувати лише біль. Якби ж ти знала, Улянидко, як вона у мене болить! Коли побачу Андрія, то здається, не витримає душа, розірветься на шматки.

– Витримає. Вона у тебе чиста і сильна.

– Але ж так болить!

– Біль мине.

– Коли? – Варя з надією заглянула жінці в очі.

– Колись.

– От завжди ти так! Я тебе питаю, а ти не хочеш відповідати!

– Я тобі сказала: біль мине. Твоя душа не буде боліти за Андрієм.

– Справді?! Але чому?!

– Звідки я знаю? – стенула плечима Улянида.

Варя помовчала, намагаючись зрозуміти зміст почутого.

– А у тебе був чоловік? – пошепки спитала Варя. – Ти ж розумієш, про що я?

– Не твоє діло.

– Ну добре! Не сердься на мене! – Варя обняла жінку, поклала їй голову на плече. – Краще зізнайся: ти знаєш, що з тобою буде? Колись.

– Не все.

– Коханий у тебе буде?

– Так. Кохання чуже.

– Не розумію. Хіба буває любов чужою?

– Так.

– А діти у тебе будуть?

– Хлопчик.

– Справді?! Ой як добре! Тоді я буду хрещеною матір’ю. Візьмеш мене?

– Скоро не буде кому хрестити дітей.

– Чому?

– А я звідки знаю? І своя плоть буде найсмачнішою, – монотонно проказала Улянида і почала розхитуватися вперед-назад.

– Та ну тебе! – Варя жартома ляснула її по спині. Жінка завмерла. – Знову починаєш плести казна-що! Ти вже вдруге торочиш мені про плоть. Якась дурня і все!

Варя ще трохи посиділа з Улянидою, погомоніла й пішла додому. Біля верби вона знову побачила Андрія. Це вже занадто! Його може помітити Василь, і тоді сварки та докорів не уникнути. Варя рішуче підійшла до юнака. Андрій дуже змінився. Змарнів, посірів, в очах застиг смуток.

– Варю! – видихнув він.

– Навіщо ти це робиш? – запитала замість вітання. – Навіщо сюди приходиш?

– Я ходжу до дядька Кості.

– Чому?

– Бо потоваришував із ним.

– Ага! Він ні з ким не спілкується, живе відлюдьком, а тебе одного запрошує.

– Так.

– Андрію, скажи правду, – Варя зібрала всі свої сили, подивилася йому в очі. В голові одразу зашуміло, світ навколо захитався. Прекрасні, зволожені чорні очі! Такі рідні, близькі – й такі далекі!

– Варю, я не можу жити без тебе! Світ мені не милий! Давай кинемо геть усе, втечемо світ за очі! Ми будемо разом, не пропадемо.

– Пізно, Андрію, – мовила тихо. – Тепер у кожного з нас своє життя.

– А як же наше кохання?! Наші мрії?!

– Мрії не можна вбити, – тихо сказала Варя. – Прошу тебе, не ходи більше сюди.

– Не можу! Приходжу, як не свій, щоб подивитися на тебе хоча б здалеку.

– Від того тобі легше?

– Так!

– Не смій більше стояти під вербою, – повторила Варя.

– Стояв і буду стояти! І ніхто мені не заборонить! – сказав Андрій. Він різко повернувся й пішов геть. Варя довго проводжала його поглядом. З очей побігли дві солоні цівки.

«Ніхто й ніколи вже не скаже, що мої губи пахнуть примороженими яблуками», – мимоволі майнула думка.

Варя пішла додому з болем у серці. І коли та душа перестане боліти? Улянида сказала «колись». І коли те «колись» настане?

Розділ 23

За вікном уже пливли надвечірні сутінки, коли Павло Серафимович із зятем повернувся з міста. Варя кинулася назустріч батьку, але її зупинив погляд Павла Серафимовича. Очі спустошені, запалі, у них застиг смуток. Батько стомлено сів на лаву, дістав із пазухи гроші, поклав на стіл.

– Ось і все, – сумно промовив він. – Був господарем, мав усе. Гадалося, що так буде і далі. Не судилося. Продав худобинку за безцінь, залишився ні з чим.

– Господи! Та що ти таке кажеш?! – сплеснула в долоні мати. – Хіба ми залишилися голі й босі?! Є ще господарство, якось проживемо.

– Якось… Мені хотілося жити добре, у статку.

– То так і буде! Ти ж не подарував комусь худобу, а продав, тож маємо гроші, – дружина продовжувала заспокоювати чоловіка, не забуваючи подавати вечерю.

– Продав. Майже за безцінь.

– Скільки вторгував?

– Гадав, що за коней візьму хоча б по сто рублів, а ледь за вісімдесят продав, – зітхнув Павло Серафимович.

– І то непогано.

– І того б не дали, якби не гладкі корови, сильні та доглянуті коні. Скотини на базарі сила-силенна, стоять у довжелезних рядах, ревуть, ржуть, аж серце крається. Дивне якесь відчуття: збирався продати, а сподівався, що не куплять. Повертаюся додому, а наче бачу сумні очі коней та корів. Віриш, такий тягар на душі, що й гроші вперше не радують… – Чоловік подивився на дружину. В очах, маскуючись смутком, причаївся відчай. Вона ніколи таким його не бачила.

– Поїж борщу, – мовила дружина лагідно, спокійно, хоча сама цілий день лила сльози за худобою. – Потрібно жити далі. Руки-ноги є, якось проживемо.

– Якось, – сумно повторив Павло Серафимович. – Якось проживемо, а хотілося добре жити. Виходить, марно старався. Стільки років праці коту під хвіст?

– Ну що ти так розкис? – схвильовано сказала жінка. – Варю, йди-но принеси батькові чарчину, – звернулася вона до доньки, яка так і не зронила ні слова.

– Сама принеси, – попрохав її чоловік. Жінка мовчки вийшла. – Варю, Ластівко, я вперше не привіз тобі подарунка.

– Та що ви, тату?! Я вже не маленька, щоб цукерки чекати, – спробувала перевести на жарт донька, аби хоч трохи розвіяти сум батька. – Розпродалися на базарі і слава Богу! Найкращим подарунком для мене було побачити Буяна у стайні.

– Та-а-к! – задоволено протягнув Павло Серафимович. – Буян – моя гордість. Та й подружку його, білокопиту Ласочку не зміг продати. Гарна пара! Красиві, дужі. А як вони на луках обнімаються! Головами. Грива до гриви, торкаються головами одне одного – люди та й годі! – захоплено сказав батько.

– А там і лошатко приведуть, – додала Варя, радіючи, що розрадила батька.

– Якщо іроди не відберуть.

– Не відберуть! – запевнила Варя, хоча й мала великий сумнів. – Є дійні корови, бик симентальської породи, тож не пропадемо! Все у нас буде добре. Я відчуваю це!

– А я, доню, чую, що хмари над нами гуснуть. Ось-ось гримне!

– Тату, не лякайте мене, – попрохала Варя.

– Випий, поїж та лізь на піч відігріватися! – сказала мати, ставлячи на стіл горілку та миску з картоплею.

– Іди, Ластівко, Василя нагодуй, – лагідно промовив батько. – Чоловік з дороги, з незвички, стомився дуже.

– Тоді я пішла, – сказала Варя.

Василь невдоволено поглянув у бік Варі.

– Де ти лазиш? – буркнув він.

– Я не лажу, а ходжу, – спокійно відповіла вона. – З батьком розмовляла. Їсти хочеш?

– А ти як гадаєш? – мовив він, умощуючись за стіл.

Варя дістала з печі чавунок із вареною картоплею. Добре, що вчасно підкидала у піч дрова – страва була гарячою. Почала накладати картоплю у полумисок. Вся хата наповнилася картопляним запахом. Для смаку Варя додала до картоплі смаженої цибулі. Дівчина нахилилася, потягла носом повітря й одразу ж побігла надвір. Її знудило, аж усі нутрощі вивернуло. Коли відпустило, Варя витерла губи снігом, зайшла до хати. Вона принесла до столу полумисок на витягнутих руках, поставила перед чоловіком, а сама сіла віддалік.

– Що з тобою? – запитав він.

– Нічого.

– Тебе вже не вперше нудить.

– Я… я вагітна, – сказала вона, й одразу на щоках спалахнув рум’янець.

Василь підбіг до неї, обняв за плечі, поцілував у шию.

– У мене буде син?! – радісно скрикнув він.

– У мене буде дівчинка, – тихо, навіть сумно мовила Варя.

– Ні, таки син!

– Дівчинка-квіточка, – повторила вона нещодавно почуті слова.

– Звідки ти можеш знати, хлопчик чи дівчинка?

– Знаю. Улянида сказала.

– Ти знову з нею спілкувалася?! – невдоволено сказав чоловік.

– Так. А що?

– Те, що вона несповна розуму! Ніхто з нею не товаришує, одна ти. Чи мало молодиць, з якими можна нормально і побалакати, і…

– Мені з нею цікаво, – зізналася Варя. – Справді, вона трохи дивна, але розумна.

– Розумна?! Та вона божевільна! Просто дурна! Ти мене соромиш перед людьми!

– Тобі соромно за мене?

– Так! Чоловіки вже шпильки пускають у мій бік. Кажуть, що і ти пришелепуватою станеш, як будеш до ненормальної бігати.

– Улянида розумніша за тих телепнів, – зауважила Варя.

– Як хочеш, але я забороняю тобі до неї ходити!

– Я не твоя власність, – спалахнула Варя. – Я тобі вже казала, що ти не маєш права вказувати мені, що робити, до кого ходити. Тобі мало того, що я пішла за тебе?!

– Мало! – Василь швидко підійшов до вікна. – Мало, Варю! Дивись! – він відсунув фіранку, тикаючи пальцем у вікно. – Він тебе виглядає? Чи не так? Думаєш, я не бачив Андрія, коли він вештався під нашими вікнами?! Ти хочеш з мене зробити посміховисько?! Я цього не допущу! Я зараз піду й наб’ю йому пику!

Василь побіг до дверей. Варя схопила його за руку.

– Зачекай! – сказала вона. – Не зважай на нього. Головне, що я з тобою і у нас буде дитина. Чи не так?

Вона заглянула йому в очі. Василя розчулив цей прямий погляд у розкриллі чорних брів. Його рука ослабла, риси обличчя розгладилися. Він ніжно пригорнув Варю до себе, сховавши лице в її пухнастих косах, і довго не відпускав. Не хотів, щоб дружина побачила, як зволожилися його очі.

Розділ 24

Лупіков підкинув дрова у грубку. Жадібні язики полум’я одразу почали швидко лизати сухе поліно, яке затріщало і з нього посипалися яскраві маленькі іскорки. Іван Михайлович простягнув руки до тепла, хоча в приміщенні було не холодно. Відчувши на долонях жар, він причинив дверцята, за звичкою почав міряти кроками відстань від вікна до дверей, від грубки – до стола. Так йому думалося краще. А ще мав звичку ніколи не розлучатися зі своєю шкіряною курткою та кобурою зі зброєю. Було вже спекотно, але чекіст не допускав навіть думки роздягтися. Так солідніше. І думки в голову приходять краще.

А подумати є про що. Зроблено вже багато. Частина людей все-таки записалася до колгоспу. Кілька днів знадобилося, щоб переміряти їхні землі, залишити колгоспникам по п’ятдесят соток біля хат для ведення приватного господарства. Сформували актив колгоспу. У цьому напрямку ще доведеться попрацювати, щоб залучити для ведення господарства активних, розумних та ініціативних людей. Потрібно вибрати завгоспа та бригадира, але це буде пізніше. Є трохи худоби, яку буде вилучено у членів колгоспу, а для неї слід збудувати стайні. На днях голова колгоспу зі списком у руках обійшов усі подвір’я, сповістивши, що вже треба йти на роботу.

Ранком село розбудили переливи гармоніки Михайла Чорножукова, який за власною ініціативою пішов вулицями. Селяни виходили з домівок і йшли за ним. Приємно було дивитися, як люди вишикувалися колоною і з піснями прийшли до будинку правління. У всіх був святковий настрій, а брати Пєтухови навіть почали підтанцьовувати. Щоправда, на роботу вийшли не всі з тих, хто записався у комуну. До дисципліни слід людей привчати. Бо позвикали спати скільки заманеться, працювати, коли вважають за потрібне. Такого надалі не буде. Але Іван Михайлович, як мудрий керівник, вирішив першого дня не затьмарювати свято. Разом із Ступаком повели людей за село. І знову йшли з піснями під звуки гармоніки на заздрість усім куркулям. Правда, картину псували Пантьоха та стара Секлета, які на посміховище всього села плелися позаду колони. Дурнуватий Пантьоха підстрибував та невчасно підвивав пісні, за що його мати постійно ляскала долонею по спині. Але вони теж члени суспільства, які вирішили добровільно записатися в колгосп. Нічого, і для таких знайдеться робота.

На краю села стояли дві напіврозвалені хатини. Там колгоспників зустріли секретар парторганізації та голова сільради. Вони, як і годиться, підготували пафосну промову, закликали до сумлінної праці. Першочерговим було завдання розібрати хати та збудувати стайні для коней та корів. Тож чоловікам видали сокири, пилки та лопати, жінкам дали наряд допомагати чоловікам. Ганну Теслюкову призначили поваром. Вона мала готувати їжу у великому казані для колгоспників. У першу чергу їй під розписку видали миски, ложки, казан, продукти для супу та кілька буханців хліба. Ганна дівка хвацька до роботи, моторна, тож повинна впоратися з дорученням. Їй у поміч приставили Секлету та Пантьоху, від чого Ганнуся зморщила носа та скривилася як середа на п’ятницю. Але Пантьоха швидко зрозумів, що від нього хочуть. Він без упину тягав дрова для багаття, над яким висів казан. Горбата Секлета теж почала зносити хмиз. В обідню перерву люди зігрілися гаряченьким.

Михайло встиг ще й зіграти на гармошці. Гарний чоловік. Повна протилежність своєму батьку та дядькам. За ним люди підуть, бо вміє і пожартувати, і підбадьорити. Такі активісти дуже потрібні в колгоспі. Але як діяти, коли він з родини куркулів-кровопивців? Михайло і в комсомол вступив, і в колгосп записався одним із перших, і коня віддав на потреби колгоспу без усякого жалю, і до церкви він не вештається. Ходять чутки, що на ідейному ґрунті Михайло посварився з батьком і тепер навіть не вітається з ним. І жінка його прийшла на роботу, знайшла, з ким залишити дітей. Якщо хоче людина працювати, то знайде, куди подіти дітвору. Бо є такі, що не хочуть іти в колгосп, мотивуючи тим, що нема на кого дітей полишити. Чи й не відмовка! Знайшлися такі розумники, що замість себе посилали на збори своїх жінок. Запитуєш їх, чому так чинять, а вони тобі у відповідь: «Вони ж рівноправними стали, як вирішать, так і зробимо». Приїжджало керівництво з району, запитали їх, чому не вступають у колективне господарство. Відповіли: «Не вступаємо, тому що нас туди не пускають жінки». Або ще краще: «Піду з жінкою пораджусь». І коли це таке було, щоб у селі чоловіки зі своїми бабами радилися?! А ті раді підіграти своїм чоловікам. Заявляють: «Якщо наші чоловіки вступлять у колгосп, ми їх не пустимо на поріг домівки!», або лякають тим, що подадуть на розлучення і вимагатимуть поділу майна, землі та худоби. Чого тільки не наслухаєшся від цих темних людей! Один з чоловіків на сміх приїжджих заявив: «Боюся своєї дружини, бо застидає мене, коли піду в колгосп». І це говорить той, хто не раз давав добрих стусанів своїй судженій! І сміх і гріх був, коли один селянин сказав, що він і не проти колгоспів, але його дружина не хоче відпускати в колгосп… корову. Темне, неосвічене село.