Текст книги "Розколоте небо"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Роботи непочатий край, але є ті, хто заважають нововведенням. Це не лише куркулі, а й місцевий панотець. Брати Пєтухови, як свідомі громадяни, розповіли, що батюшка Ігнат казав людям, що колгосп несумісний з релігією, навіть закликав не писати заяви, бо змусять працювати у неділю, а церкви закриють і не буде, де молитися. Дійшли чутки, що батюшка Ігнат навіть пророчив погибель комуністам, комсомольцям та колгоспникам як безбожникам. Було ясно як білий день: церкву потрібно ліквідувати. І зробити це треба якнайшвидше. В інших господарствах давно позакривали церкви, розігнали попів поганою мітлою, а тут досі ходять у неділю на служби та слухають антирадянську пропаганду. Потрібно діяти швидко і впевнено! Нехай селяни збираються недільного ранку біля церкви, побачать, що радянська влада не допустить неповаги до себе. Досить бути такими сірими, неосвіченими та забобонними! Настає нове життя! Ось за це можна отримати похвалу від керівництва.

Іван Михайлович знову прочинив дверцята грубки, вкинув ще одне поліно, задоволено потер руки, сам собі посміхнувся. Скоро, зовсім скоро заживе село по-новому!

Розділ 25

Павло Серафимович з усією своєю родиною недільного ранку попрямував до церкви.

Разом з дружиною він ішов попереду, вітаючись на всі боки з односельцями. За ними йшли Василь з Варею. Здавалося, донька змирилася із заміжжям, але все одно щось не так було в новій родині. Ось і зараз ідуть поруч, мовчки, обоє набундючені. Здається, і не сваряться молодята, але радісного сміху не чути. Може, воно так зараз прийнято у молоді – не показувати свої почуття при сторонніх?

Церква була на вигоні, на узвишші. Вулиця скінчилася, і Чорножукови помітили на майдані біля церкви комуністів та комсомольців, які стояли перед входом. Серед них Павло Серафимович одразу запримітив сина Михайла, який тримав коня за уздечку. Було дивно, що до цього часу не дзвонили у дзвони. Якесь лихе передчуття пробігло холодком по спині Павла Серафимовича. Дружина стривожено поглянула на чоловіка.

– Ану ходімо, подивимося, – мовив він до Надії.

Чорножукови приєдналися до натовпу людей, які скупчилися на второваній дорозі.

– Друзі! – пафосно звернувся до натовпу Лупіков.

– Чортяка тобі друг! – кинула йому якась молодиця.

– Сьогодні у нас велика подія! – продовжив Іван Михайлович, не звернувши уваги на репліку. – Колись історики занесуть цю подію в книжки. З сьогоднішнього дня нас, комуністів, комсомольців, колгоспників, не будуть називати антихристами, бо ми будуємо нове світле життя! Селянська культура не може й надалі бути під впливом релігії, бо саме церква та священики насилають туман на вашу свідомість.

– Відійди! – до Лупікова підійшов Федір Чорножуков зі своєю дружиною. – Я прийшов на службу, а ти мені заважаєш.

– Ось бачите! – скрикнув чекіст. – Несвідомі люди, яким забили мізки попи своїм Богом!

– Бог один для всіх, – спокійно сказав Федір.

– Бога немає! Не існує в природі!

– Це для тебе немає, а для мене – є. Тож дай людям зайти до церкви, – попрохав Федір. – Якщо хочеш промови виголошувати, то збирай збори, а тут тобі нема чого робити.

До брата підійшов Павло Серафимович з дружиною, став поруч.

– Не гніви Бога, – сказав він, – пусти людей всередину.

– Ніхто туди більше не зайде! – закричав Лупіков.

Федір широким розмахом руки хотів відсторонити чекіста, але той швидким рухом дістав наган, підняв угору.

– Ще один крок – і я буду стріляти! – скрикнув він, але на нього горою рушив Павло Серафимович. Лупіков пальнув зі зброї вгору. Злякано заржав кінь, і настала мертва тиша. – Хлопці, забирайте попа! – дав він команду, і лише тоді люди помітили підводу неподалік церкви. Біля неї залишився один чоловік, а двоє озброєних, у чорних шкіряних куртках, попрямували до церкви.

Батюшку Ігната вивели у рясі, з хрестом на грудях, не дали навіть вдягнутися. Руки його були заведені назад та зв’язані мотузкою. Лупіков підійшов до нього, різким рухом зірвав з шиї позолочений хрест, подав його озброєному чоловікові.

– Повезете все під розписку, – наказав він. – І цього теж забирайте.

Люди у натовпі завмерли від несподіванки.

– Люди добрі! – кричав батюшка Ігнат, а його майже тягли під руки, штовхали у плечі. – Пам’ятайте, що Бог є, він турбується про вас, він вміє прощати, він буде завжди з вами! Навіть тоді, коли ці нелюди знищать усі церкви! А комуняки будуть горіти в пеклі! Будьте ви прокляті, виродки, іуди, антихристи!

Це було останнє, що почули люди. Чоловік у шкірянці вдарив панотця наганом по голові. Заюшила кров, а тіло священика одразу обм’якло. Чоловіки потягли його до саней, а на білому снігу залишалися червоні, як ягоди калини, краплі. Люди мовчки хрестили панотця, а потім клали хрест на груди. Ніхто не наважився навіть рипнутися, бо на натовп був націлений наган Лупікова.

– Чому стоїмо? – звернувся чекіст до комсомольців. – Зараз ви – творці історії! Комуністична партія вас не забуде, тож до роботи!

Михайло, Йосип та Семен побігли до церкви. За мить вони вже були на дзвіниці. Цілковиту тишу розірвав звук дзвона, який тужно дзвякнув, важко впавши на мерзлу землю. Натовп зойкнув одним подихом. За мить Михайло спритно здерся на вершечок купола. Він накинув мотузку на великий позолочений хрест. Кінець мотузки скинув донизу. Жаб’як прив’язав її до коня, повів його за собою. Мотузка натяглася, а Михайло кілька разів вдарив сокирою по хресту. Хрест востаннє блиснув позолотою на верхівці, перевернувся у повітрі і впав, увіткнувшись у кучугуру снігу.

– Будь ти проклятий, виродок нещасний! – крикнула бабуся з натовпу.

Павло Серафимович рвонув уперед, але йому вчасно повисли на дві руки донька та дружина.

– Таточку, не треба, – заплакала Варя. – Він вас застрелить! – сказала вона, поглянувши на націлену в їхній бік зброю.

Павло Серафимович міцно, до болю, стис зуби.

– Іуда! – процідив він.

А комсомольці, як коти, спустилися донизу і вже за мить виносили з церкви образи´. Святі дивилися на них суворо, але ті того не помічали. Сміючись, вони скидали старовинні ікони в купу, ніби сміття. То були намолені образи, до яких століттями зверталися люди і в горі, і в радості. Святі лики бачили на своєму віку і хрещення немовлят, і вінчання молодят, і проводи в останню путь, і дивовижні зцілення. Зараз очі святих дивилися на все, що з ними відбувається, з німим докором. У них застигло питання: «Чому? Навіщо? За що?!» Навколо купи образів почав бігати, підскакуючи та регочучи, Пантьоха. Якась жінка билася в істериці, дехто став на коліна, почав молитися та бити поклони. Повсюди чувся плач та прокльони, лише страшно посміхався Михайло, скидаючи святі образи на землю, як непотріб. Кілька разів він кидав погляди у бік батька. Павло Серафимович мужньо витримав це, а син навіть не помітив, скільки презирства та гидливості було в очах батька. Мовчки заливалася слізьми мати Михайла, але він теж того не побачив.

Лупіков щось шепнув Жаб’яку, і той швиденько підбіг до ікон. Він схопив образ Миколи Угодника й, не випускаючи з рук рамку, з силою вдарив прямісінько в обличчя святого. Позолочена рамка залишилася у нього в руках, а на лику святого залишився брудний відбиток чобота.

– Тьху! – плюнув він на образ і кинув до купи.

– А щоб ти кров’ю харкав! – почулося з натовпу.

– Цить, недоумки! – крикнув він.

– Мати твоя в гробу перевернулася, продажна твоя шкура! – донеслося у відповідь. – Жаба ти гидотна!

Максим Гнатович почав шукати очима того, хто це вигукнув, але його зупинив порухом руки чекіст. Жаб’як поніс рамку на воза, де лежало нерухоме тіло панотця.

Лупіков писав олівцем на папері, нумеруючи всі предмети, які виносили з церкви. Після опису все складали на сани. За позолоченою рамкою туди віднесли великий золотий хрест, дві золоті чаші, дві срібні таці та два образи, оздоблені золотом. Наприкінці винесли старовинні книжки, кинули у купу. Озброєним людям Лупіков дав команду від’їжджати, а потім подав сірники Михайлові. Чоловік підсунув Євангеліє під образи, чиркнув сірником – і вже за мить лики святих лизали язики полум’я.

– Що ж ти робиш, Михайле? – стогоном вирвалося у батька з грудей.

– Ходімо додому, – потягла його за рукав дружина.

Розвернувся Павло Серафимович, зігнувся якось, посірів в обличчі. Хотів відповісти щось, але застрягла зрадницька грудка в горлі, а дорога перед ним розпливлася, як у тумані.

– Сонце яскраве, сліпить, – сказав він, витираючи очі.

Вдома Павло Серафимович обняв дружину, яка довго і невтішно плакала у нього на грудях. Хотів знайти заспокійливі слова – не знайшов. Хлипала в кутку Варя, мовчав Василь. У всіх забракло слів, був лише розпач, ніби в хаті лежав покійник. Коли всі трохи заспокоїлися, Варя першою порушила гнітючу мовчанку:

– Вам дуже боляче, тату?

– А як ти гадаєш?

– Можливо, образа на Михайла пом’якшить ваш біль?

– Він мій син, – тяжко зітхнув батько. – Усі діти однакові. Вони як пальці на руці – яку пучку не вріж, однаково боляче.

Павло Серафимович нахилив голову, в розпачі обхопив її руками і завмер. Біль заповз глибоко в душу, стис серце, і він знав, що з цим болем доведеться жити надалі.

Розділ 26

Село ще лихоманило після закриття церкви, коли свіжі новини знову змусили здригнутися.

Ще звечора важкі темні хмари почали витрушувати з себе лапатий сніг. А ближче до півночі розгулявся вітер. Він гасав по дахах, завивав у димарях, шарпав сонні дерева, стукав у темні вікна. Розійшлася зима справжньою хурделицею. Хати зіщулилися, притихли, натягнувши на себе снігові ковдри. Не чутно було навіть звичного собачого гавкання. Здавалося, всі люди або сплять, сховавшись від негоди, або вслухаються в мелодію хуртовини. Проте одна з хат довго кліпала майже непомітним світлом від керосинки. Не спалося Лупікову, тож він пізно ввечері вирішив запросити до себе додому «на невеличку нараду» кількох однопартійців. Першим завітав Кузьма Петрович, за ним майже одночасно зайшли до хати голови колгоспу та сільради. Іван Михайлович одразу ж послав Жаб’яка за пляшкою самогону.

– Чого дивишся як баран на нові ворота? – посміхнувся Лупіков до Максима Гнатовича, який, почувши таке прохання свого керівника, дурнувато закліпав очима. – Ви – мої гості, тож посидимо по-дружньому за столом, побалакаємо.

– То, може, я з дому сальця прихоплю? – спитав той, мнучи в руках шапку.

– Неси що хочеш, але швидко, – відповів чекіст.

Чоловіки близько двох годин провели за дружньою бесідою, яка не закінчилася після того, як спорожніла пляшка. За нею була ще одна, потім іще. Щербак майже не пив. Це тривожило Івана Михайловича. Лупіков усе намагався розгледіти зсередини стриманого секретаря парторганізації. Стриманого чи скритного? І що ховається за його пильним поглядом? Розум? Презирство? Вірність ідеям? Гадалося, що алкоголь зробить його більш розкутим, дасть змогу розкритися, але ж ні! Забагато не пив, говорив мало, лише у справі, так, ніби на засіданні, а не в гостях.

Врешті-решт Лупікову набридли роздуми, і він раз по раз почав прикладатися до чарки.

Іван Михайлович прокинувся, коли схотів пити. Голова тріщала, як стиглий кавун, а в роті ніби коти напаскудили. У хаті було темно, хоч око вийми. Поворухнув важкою головою – все захиталося навколо. Згадав вечір, пиятику, однопартійців. Коли вони пішли – не міг згадати. Чи провів їх до дверей, чи самі пішли, коли він заснув? І хто погасив світло? Хто зняв з нього чоботи? Зброя! Іван Михайлович похапцем, тремтячими руками понишпорив під подушкою. Зітхнув з полегшенням – наган був на своєму місці. За вікном гуло та несамовито вило. Похитуючись, чекіст підійшов до відра з водою, зачерпнув кухлем. Холодна рідина змила з рота присмак котячого лайна.

Іван Михайлович зіщулився.У хаті було прохолодно. Він заглянув у грубку. Там ледь жевріли напівзотлілі головешки. Біля грубки не залишилося жодного поліна. Якщо не підтримати багаття, до ранку й вода у відрі замерзне. Потрібно йти за дровами у сарай. Так не хочеться, але потрібно. До того ж захотілося до вітру. Іншого б разу можна було прочинити двері й подзюрити просто з ґанку, а вранці жовті бризки засипати свіжим снігом, але все одно доведеться йти надвір за дровами.

Іван Михайлович взув валянки, накинув кожуха й прочинив двері. Одразу ж почув голосне виття хуртовини. У його обличчя, ніби на сміх, заметіль сипнула добрячу пригоршню снігу. Двері прочинилися лише наполовину – їх підпирав чималий замет. Чоловік підняв комір, втягнув голову в плечі, протиснувся у двері й підтюпцем побіг до сараю. Ноги вгрузали в сніг по коліна, вітрюган бив у груди, але Іван Михайлович вступив у вперту боротьбу з непогодою. Спочатку він вирішив справити нужду, тож став за сараєм, ховаючись від вітру, розстібнув ширінку. Він зітхнув з полегшенням, але раптом зрозумів, що серед розбурханої негоди він не один. Було відчуття, ніби хтось на нього дивиться. Іван Михайлович завмер. Холодок страху пробіг мурашками по тілу, і він інтуїтивно потягся до зброї, але… Яким треба бути дурнем, щоб у такий неспокійний час залишити наган вдома?! Лупіков уважно подивився на всі боки. Нікого. Виходить, здалося.

Чоловікові довелося докласти сил, щоб трохи прочинити двері сараю. Він прослизнув у щілину, набрав нарубаних дров. Знову прислухався. Відчуття сторонньої людини його не полишало. А що як у нього вистрелять одразу ж, коли він звідси вийде? Почувався звіром, загнаним у пастку. Іван Михайлович уже лаяв себе і за необачність, і за те, що вирішив серед ночі йти по ті кляті дрова. Він прислухався і раптом чітко почув чиїсь кроки у себе на подвір’ї. Виглядати було безглуздо, тому він присів, опустив поліна на землю й навпомацки дістався крайнього кутка. Там стояло кілька дощок, за які сховався Іван Михайлович. Сумнівів не було: на подвір’ї хтось сновигав. І раптом кроки почали віддалятися. Одразу ж суцільну темряву розірвав спалах яскравого полум’я. Іван Михайлович вибіг зі своєї схованки, схопив сокиру і вискочив у двір. Вхідні двері, солом’яна стріха, віконниці – все вже палало. Відчувався запах гасу, а посеред двору валялася покинута кимось гасниця.

Іван Михайлович кинувся до хати, щоб забрати зброю, але в лице палахнуло жаром від яскравого полум’я. Він повернувся і помітив темну постать, яка бігла вулицею від його подвір’я.

– Стій! – закричав він щосили. – Стій! Буду стріляти!

Іван Михайлович щодуху кинувся навздогін утікачеві, розмахуючи сокирою. Без сумніву, то був чоловік. Про це свідчила його висока широкоплеча постать. Людина швидко віддалялася, але чекіст не мав наміру відставати.

– Я стріляю! Стояти! – знову закричав він.

Раптом постать зупинилася, і відстань між ними почала швидко скорочуватися. І тут з боку втікача пролунав постріл. Навіть при невеликому спалаху в темряві Івану Михайловичу здалося, що він розгледів спотворене гнівом знайоме обличчя. Лупіков від несподіванки оторопів, завмер на місці, даючи втікачеві щезнути з поля зору. Вже вибігали з домівок наполохані пожежею люди. Вони хапали відра й бігли до колодязів. Чоловіки з лопатами намагалися збити полум’я, кидаючи в нього сніг. Але дерев’яна хата була добре облита керосином, тому палала як свічка.

– Та зробіть ви що-небудь! – кричав Іван Михайлович, бігаючи подвір’ям. Він навіть не помітив, що дотепер не випустив з рук сокиру. – У мене там важливі документи, зброя! Піднімайте все село! Швидше!

– Не потрібно було збивати дзвони з церкви! – дорікнув хтось із чоловіків.

– До чого тут дзвони?! У мене там зброя!

– Завжди при пожежі дзвони піднімали людей, – почув у відповідь. – А тепер треба у кожне вікно стукати.

– То й стукайте! Швидше гасіть! Швидше! – підганяв він людей.

Незабаром чи не все село збіглося на гасіння пожежі. Люди швидко передавали відра з водою чоловікам, а ті лили на вогонь. Всі знали, що не можна дати шансу вітрові рознести іскри на сусідні будівлі, бо солом’яні дахи спалахують, як сірники, і дерев’яні та саманні хати неможливо буде загасити.

Селяни з полегшенням зітхнули, коли останні язики полум’я невдоволено засичали й стихли. Іван Михайлович зайшов до хати, де все ще клубочився їдкий дим. Нестримно пахло горілим, дим миттєво в’ївся в очі, тож чоловік навпомацки дістався до ліжка. Одразу відкинув подушку вбік. Зброї на місці не було! Він обмацав усю постіль, скинув на підлогу перину, облапав стілець, де висіла кобура – вона була порожня. Значить, палій поцупив його наган, а вже потім облив хату гасом і підпалив.

– Ти мені за все заплатиш! – скрикнув Іван Михайлович, вибігаючи надвір.

– Можна розходитися? – запитала його сусідка. – Чи краще до ранку поспостерігати, чи не запалає ще де?

Лупіков нічого не відповів, пробіг крізь натовп людей, кудись помчав вулицею. Його провели здивовані погляди.

– Шукай тепер вітру в полі! – промовив йому вслід сусід.

Чоловіки порадилися і вирішили, що до ранку будуть стерегти по черзі, бо затаїться десь у стрісі жарина – пожежі не уникнути.

Мов навіжений, Лупіков біг вулицею. Знайти палія по слідах було марно, люди натоптали всюди, коли бігли на пожежу. Ось звідси чоловік пальнув у нього, а далі вулиці розбігалися врізнобіч. Анітрохи не вагаючись, Іван Михайлович звернув наліво. Чим далі, тим більші кучугури і менше слідів. Іноді він провалювався у сніг майже по пояс, вигрібався з кучугури й знову йшов. В одному з заметів Лупіков залишив валянок, хотів бігти босоніж, але в п’яту одразу вп’ялися тисячі кольок. Довелося розгрібати замет руками, щоб дістати взуття.

Коли він дістався своєї мети, то з чола вже лився піт. Не відчуваючи холоду, Іван Михайлович зазирнув на подвір’я. В хаті не світилося. І на пожежі господаря не було. Можна припустити, що він не почув про пожежу, бо велика відстань. Слідів від взуття на подвір’ї теж не було видно. Та й не дивно: он як мете! Тільки-но ступив, одразу ж замітає слід снігом. Напевне, палій довго чекав на таку слушну нагоду.

Іван Михайлович смачно вилаявся, сплюнув, рукавом витер спітніле чоло.

– Нічого, – мовив він сам до себе, – завтра розберемося. Я тебе виведу на чисту воду. Все своє життя будеш пам’ятати, хто такий комуніст Лупіков Іван Михайлович!

Розділ 27

Вранці на вулицях було людно. Біля колодязів збиралися купками селяни, обмірковуючи нічну подію. Майже пошепки жінки поміж собою обговорювали, хто міг бути палієм. Чоловіки гримали на них та наказували тримати язика за зубами. Різні ширилися чутки та припущення. Павло Серафимович почув про пожежу від сусіда Кості. Хоча чоловік мало з ким спілкувався, але така новина сколихнула все село. Одне було зрозуміло: то чиясь помста, і у комуніста серед селян є ворог.

Надія Чорножукова послухала бабські теревені на вулиці й повернулася додому. Чоловіка вдома не було. Жінка запитала у Варі, де батько.

– Пішов Ольгу навідати, – відповіла вона. – Сказав, ненадовго, незабаром повернеться.

А вже після обіду з ластівчиною швидкістю полетіла від хати до хати інша новина: Федора Чорножукова заарештували. До Варі прибігла захекана Олеся.

– Що трапилося?! – кинулася до неї Варя.

– Там… там… там таке… – тяжко дихаючи, сказала перелякана дівчина.

– З татом щось? – зблідла Варя.

– Ні! Кажуть, що за дідом Федором приїхали, – видихнула Олеся.

– Хто приїхав? Ти можеш пояснити? – запитала Варя, поспіхом вдягаючись.

– З міста приїхали. Люди зі зброєю. Його розкуркулювати. Що ж то буде? – заголосила дівчина.

– Мовчи! Краще біжи до Ольги, хай батько йде до дядька Федора! – дала команду Варя. – А я – за мамою!

– Ага! – Олеся помчала з хати.

Мати ледь встигала за Варею.

– Мамо, швидше, будь-ласка! – просила її Варя.

З усіх вулиць сунули люди в бік садиби Федора Чорножукова. Варя з матір’ю підійшли туди майже одночасно з батьком та Ольгою. Чужинці у шкіряних куртках вантажили на сани ковальський реманент. Брати Пєтухови допомагали виносити лопати, граблі, борони, сокири – все, що знаходили у сараї та на подвір’ї. Кілька заповзятих дівчат-комсомольців тягли з хати подушки, перини, вишивані рушники, посуд. Усе скидали на сани. Біля розчинених навстіж воріт стояв вартовий із рушницею за плечима. Біля нього – Щербак із Михайлом. Михайло помітив батька та матір, відвернувся, взяв за вуздечку коня, почав про щось гомоніти з Кузьмою Петровичем.

Павло Серафимович шукав очима брата, але той, напевне, залишався у будинку. Ніде не було видно і погорільця Лупікова.

– Не треба, батьку, – зупинила Павла Серафимовича Ольга, помітивши, що він намірився йти на подвір’я. – Все одно тебе туди не пустять.

– Я хочу бачити брата, – сказав він. – Де він? Що з ним зробили?

– Зараз ти йому нічим не допоможеш, хіба що нашкодиш. Давай почекаємо, незабаром усе з’ясується.

Марно сподівався Павло Серафимович, що все минеться. Під конвоєм вивели з домівки Федора та його дружину Оксану. На мить зупинилися на ґанку рідного будинку Чорножукови, окинули поглядом свою садибу. В руках вони тримали якийсь одяг, зв’язаний постілками. Одночасно наклали хрест на груди, мовчки посунули з двору.

На вулиці подружжя спинилося перед завмерлим натовпом. Позаду них уже стояв Лупіков.

– Люди добрі! – звернувся до односельців Федір. – Мене звинувачують у підпалі. Перед усіма вами, перед Богом клянуся: я не робив цього!

– Ти погрожував мені пустити червоного півня! – верескнув, забігаючи наперед Лупіков. – У мене навіть свідки є.

– Так, погрожував, але не робив цього.

– Не бреши! Я тебе пізнав! – закричав чекіст.

– Я був удома і навіть не знав про пожежу, – спокійно сказав Федір. – Кажуть, що у вас стріляли, але ж у мене зробили обшук і не знайшли зброї.

– Мало де ти міг її діти! Там розберуться в усьому!

– Не виправдовуйся перед комунякою, – промовила Оксана до чоловіка. – Хто він і хто ти? Він – За…ков, гнида, якому не місце на цьому світі. А ти – чесна, порядна людина. Хто про тебе скаже погане слово? Хіба що заздрісники.

– Мовчати! – Лупіков аж позеленів від люті. – Ось такі, як він, стріляють із-за рогу в чесних комуністів, вбивають комсомольців, палять хати. Усе вам мало! Ніяк не нажретеся! Куркулі! Лихварі! Експлуататори! Нажилися на чужому – досить! Вас депортують на Північ, подалі від трудового народу, щоб не заважали працювати чесним колгоспникам на благо рідної країни!

Йосип Пєтухов заплескав у долоні, просячи натовп підтримати його, але люди не поворухнулися.

– І так буде з усіма куркулями! – розійшовся Лупіков. – Усе відійде колгоспам! Досить сидіти по хатах і скніти над своїм багатством!

– Люди добрі! – звернувся до людей Федір, незважаючи на вереск чекіста. – Пробачте мені, якщо когось зобидив, і не поминайте лихом!

Чоловік низько вклонився. Жінки розплакалися.

– І мене не згадуйте лихим словом! – промовила Оксана. Вона вклонилася, приклавши руку до грудей. Квітчаста хустка сповзла жінці з голови, відкривши чорне, без жодної сивої волосинки волосся. Голова обвита товстою блискучою косою; на шиї – низка червоного намиста, погляд чорних очей – сміливий, гордий, вільний. І сама напрочуд красива, справжня українка. – Пробачте, як щось було не так! Прощавайте!

– Брате! Федоре! – не втримався Павло Серафимович. – Ви ще повернетеся!

– Ні. Ми не повернемося. – Федір зупинив погляд на братові, підбадьорливо усміхнувся. – Тепер я ворог народу, куркуль. І моя провина лише в тому, що я забагато працював і любив рідну земельку, а зараз не захотів іти працювати на чужій землі.

– Згниєш на каторзі! – закричав Лупіков.

– Краще зогнити, ніж прогнутися під такою гнидою, як ти! – сказав Федір і плюнув прямо в лице комуніста.

Лупіков звичним рухом потягнувся за зброєю. Згадав, що кобура порожня, витер обличчя рукавом.

– Ось тепер я не маю жодного сумніву, що то ти мене хотів вбити! – просичав він із ненавистю.

Федір ніби не почув його. Він разом із дружиною повернувся до своєї садиби, подружжя вклонилося, востаннє кинувши погляд на дім, якого в них уже не було.

– Прощавайте! – сказали Чорножукови ще раз, бо людина з рушницею дала команду сідати на сани.

– Взяли всі необхідні речі? – запитав він.

Федір з дружиною мовчки сіли на сани.

– Брате, я знаю, що ти повернешся! – закричав Павло Серафимович, коли коні зрушили з місця. – Я буду тебе чекати! Завжди!

– Усе можливо! – донісся до нього голос брата. Федір з Оксаною махали на прощання руками, доки не зникли з поля зору.

Варя тихенько плакала, припавши Ользі до плеча, а Павло Серафимович ще довго стояв посеред вулиці з шапкою в руках. Він до болю в очах вдивлявся у білий простір, де зник його брат, сподіваючись, що може все змінитися і його зараз відпустять. І лише коли Лупіков попрохав дати дорогу коням, ніби уві сні пішов до натовпу.

З хати винесли все добро. Вигнали з хліва худобу, потягли корів на налигачі до колгоспних стаєнь. Попереду вів коня Михайло, на санях якого везли нажите його рідним дядьком. За ним – ще одні, далі Пєтухови тягли корів, які здійняли рев, відчуваючи біду. Колону замикав Лупіков, ведучи випещених та доглянутих коней.

Натовп тихо загомонів:

– Що ж то з ними буде?

– У Сибір повезуть.

– Я чула, що дозволяють на сім’ю брати лише тридцять два кілограми вантажу. І що там можна взяти для життя в один вузлик?

– Від людей у місті чув, що родини садять у товарні вагони й везуть аж в Архангельську область.

– А де це? Далеко?

– Десь на Півночі.

– Там же холодно.

– Ще й як! Живуть, бідненькі, у дерев’яних бараках.

– Хіба ж там зігрієшся?

– То ж бо й воно! Хворіють люди, мруть.

– Мо’, то все балачки?

– Чиста правда! Чув від розумних людей, ті не збрешуть.

– Хай їм Бог помагає! Може, й виживуть та колись повернуться.

– Хтозна…

– Ось і все, – з сумом промовив Павло Серафимович, надягаючи шапку. – Накинули комуняки зашморг на наші шиї. Накинули, а тепер будуть натягати мотузку.

– Ходімо додому, – тихо сказала Варя. – Зимно.

– Що ти хочеш? – зітхнув Павло Серафимович. – Лютий місяць.

Розділ 28

Павло Серафимович намагався не ходити вулицею, де нещодавно мешкав брат Федір і куди наступного дня після його виселення перебрався погорілець Лупіков. Занадто свіжою та пекучою раною були спогади. Ночами Павло Чорножуков став погано спати. Часто згадував дитинство, юність, справжню братерську підтримку. Горді усі Чорножукови. Чи то не гордість, а почуття власної гідності? Відчуття господаря? Небажання схиляти голову перед поганню? Чи все разом? Все те, що живе століттями у крові справжнього українця? Й Оксана, його дружина, така ж непокірна, вільна, горда та віддана. Не злякалася, не схилила голову, не проронила ані сльозинки. Як декабристка, пішла за чоловіком невідомо куди, покинувши рідне гніздечко. Де вони зараз? Куди закинула їх лиха доля? Чи зможуть подати про себе вісточку? І що чекає родину Павла Серафимовича? Теж показове розкулачення? Висилка?

Стільки питань – і жодної відповіді. Думки рояться, гудять бджолиним роєм у голові. Жити весь час у напрузі, в очікуванні лиха дуже тяжко. Невідомість гнітить, заважає не те що працювати, а й дихати. Михайло вдає, що не бачить чи не знає батьків. Боляче навіть думати про це. А як воно матері? Тримається мужньо, але, напевно, сохне материнське серце, рветься на шматки. І сам син не заходить, і дітей своїх не приводить у гості. Можна було б піти до них самим, але чи не нашкодить такий візит його родині? Вони тепер на протилежних сторонах: син – комсомолець, колгоспник, а батьки – куркулі, вороги радянської влади, кровопивці. А кров у них одна, рідна. Люди плещуть язиками, обговорюючи їхні відносини. Та це не так важливо. Зрозуміти б сина – і то було б легше. Що спонукало його хизуватися перед людьми, скидаючи хрест із церкви? Гадав, що зробив добре діло? І не побоявся гніву Божого. Ох, сину, сину, коли ми тебе не догледіли? У роді Чорножукових ніколи не було зрадників, тож чи світ перевернувся догори дриґом? Чи життя світлого за…півського захотілося? Споконвіку Чорножукови шанували батьків та дідів. Михайло все змінив. Чи перекреслив? Хто дасть відповіді? Ой, сину, сину! Скільки ж болю від тебе! Нестримного, пекучого, жахливого. Єдиний син, нащадок прізвища, яке вже не будуть промовляти односельці з повагою та пошаною. І чи буде щось путнє з тих колгоспів, у які Михайло поперся одним із перших?

За селом побудували стайні для худоби, до них приліпили сяк-так зведену комору для зберігання зерна та кімнатку для кухні. Почали забирати худобу в тих, хто записався у комуну. Корови ревуть так, що на все село чути. Звикли до своїх господарів, а їх замкнули в один великий корівник. Коні більш витримані та терплячі, зносять хвилювання майже мовчки. Напевно, незабаром худоба Чорножукових опиниться теж там, у суспільній власності, і також буде страждати, згадуючи теплі домашні стайні, запашне сіно, турботливі лагідні руки господарів. Марно сподіватися на щось інше, бо нещодавно Лупіков зі своїми шавками обійшов подвір’я всіх одноосібників. Усе переміряли, перерахували, переписали. Зрозуміло і без слів: їх підготували до розкуркулення, а то й виселення. Залишається питання часу: коли? Не менш болючіше: кого? Нехай би голову родини Чорножукових виселили або заслали на Північ, а інших не чіпали. Павло Серафимович іноді вже шкодував, відписавши частину землі та господарства молодшій доньці, несвідомо записавши її також у вороги радянської держави. Що буде з нею, якщо вишлють з домівки? Вона ж не виживе! А зі старою немічною матір’ю? А з Гордієм? З його дітьми? Невже підніметься рука відібрати все у родини, де є малі діти? Чи для комуняк нема нічого святого? Іноді приходять думки, що, можливо, краще тим, кому Бог не послав дітей? Невідомо, що сталося б із дітьми Федора, якби вони у нього були…

Павло Серафимович підвівся з ліжка: камінь замість подушки нестерпно намуляв вухо. Чоловік підійшов до вікна. Надворі суцільна непроглядна темінь. Точнісінько така ж, як і на душі. Дрімали зажурені хатки. Село погрузло, заплуталося у павутинні нових подій та нововведень, і не можна було щось зробити, щоб не порушити цю павутину, яку сплели нові люди своїми паперами, наказами, законами та гаслами. І лише ніч давала час для відпочинку та роздумів.

Павло Серафимович почувався так, ніби перед ним зачинилися всі двері, залишивши його у кам’яній брамі, де немає ні вікон, ні дверей, лише порожні, холодні стіни…

Частина четверта

Зашморг

Розділ 29

Лупіков ще не до кінця зрозумів роз’яснення, які їм дали на початку лютого, коли знову отримав нові. Тоді, на початку місяця, на нараді він занотував вислови доповідача про неправильну політику тих, котрі «покинули справу колективізації та сконцентрували свої зусилля на розкуркуленні». А далі він встиг записати таку цитату: «Політика партії складається не з голого розкуркулення, а з розвитку колгоспного руху, результатом і частиною якого є розкуркулення». Не до кінця втямивши, як діяти, повернувся Іван Михайлович з наради, на яку їздив разом із парторгом. Кортіло попросити пояснення у Кузьми Петровича, але це б підірвало його власний авторитет як керівника. Тож Іван Михайлович вирішив вдома на свіжу голову ще раз перечитати свої нотатки. Чим довше вчитувався у вирази, тим більше знаходив протиріч, які викликали нерозуміння наказів. Кілька днів Лупіков пережовував, перетравлював кожне слово, намагаючись збагнути накази. Потім вирішив проводити й надалі розкуркулення й паралельно створення нового суспільного господарства. Сама доля йому послала нагоду показати рішучість. Виселення однієї родини Чорножукових мало вселити страх перед владою. Потрібно було діяти жорстко, щоб довести куркулям: пощади не буде, прийшов кінець кровопивцям.