Текст книги "Оголений нерв"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Розділ 32

Геннадій сказав Оксанці, що кілька днів поживе у батьків, бо рідко їх бачить і вже скучив за ними. Насправді була інша причина. Останнім часом відчувалося напруження у їхніх відносинах, тому вирішив на якийсь час віддалитися від дівчини. До того ж випала гарна нагода зібратися всією компанією. Щоправда, зустрінуться вони на тренуваннях, точніше, після «качалки» зберуться у скверику, щоб трохи поговорити. Ініціатором розмови став Геннадій, бо не міг більше сидіти вдома склавши руки. Попередня спроба роздобути зброю зараз здавалася йому наївною та дитячою, тому інші задумки хотілося обговорити з друзями. Кожен мав свій погляд на події в країні, тож настав час промацати, хто чим дихає, кому можна довіритися повністю, кому – частково, а при кому краще прикусити язика.

Після референдуму головою самопроголошеної Луганської Народної Республіки став Валерій Болотов, і незабаром сепаратисти затвердили свою конституцію на «республіканських зборах». Ось сьогодні Геннадій мав намір дізнатися, хто із його друзів живе в ЛНР, а хто – в Україні.

Вечір видався тихим, спокійним, навіть вітер, який зазвичай любить гасати вулицями міста, десь затих серед зелені, задрімав. Хлопці після занять у спортзалі пішли у скверик. Колись тут було чисто, прибрано, охайно, кущі мали достойну стрижку, на клумбах красувалися квіти, а доріжками прогулювалися молоді мами з дітьми. Зараз у скверику про колишнє нагадували недоламані лавки та залишки доріжок, на яких крізь павутиння тріщин в асфальті пробивалися бур’яни. Хлопці знайшли більш-менш уцілілу лавку навпроти клумби, посеред якої височів якийсь самосійний кущ.

– Так посидимо чи по-людськи? – звернувся до друзів Іван.

– Ми й так сидимо не по-звіриному, – огризнувся Денис.

– Як скажеш, – погодився Іван.

– Казна-що твориться у місті, – почав здалеку Геннадій. – Кажуть, що одразу після референдуму в місто зайшло кількасот сепарів зі зброєю.

– Ага, – охоче підхопив Яшка, – вони зараз на Вілесова, один, в будівлі інституту «Хімтехнології».

– А ти звідки знаєш? Чи сам там був? – поцікавився Антон.

– Тільки сліпий не помітить їхні барикади перед входом і прапор нагорі, – відповів юнак.

– А ще на ринку казали, – додав Іван, – що їх пустив до міста наш мер.

– Цього достеменно ніхто не знає, – сказав розсудливий Денис. – Можливо, і так, а може, це чутки.

– Може, й чутки, – погодився Іван, – але я точно знаю, що сепарам організували триразове харчування на місці.

– Хто? – поцікавився Геник.

– Казали, що туди, на Вілесова, один, їздив сам мер, вів з ними перемови, а потім організував харчування, – майже пошепки сповістив Іван. – Сам не бачив, але за що купив – за те й продаю.

– Ясно, бізнесмене, – посміхнувся Денис, – нехай жеруть, аби вони вдавилися! А де ж наш мер зараз? Скільки разів заглядав на сайт міськради, жодного вагомого повідомлення. Складається враження, що містяни бачать одне, а керівництво міста – зовсім інше. Де-факто Сєвєродонецьк уже захоплений терористами, а на сайті виконкому жодного підтвердження чи спростування. Проте можна дізнатися, коли і де залатали дірку на дорозі, заварили трубу водогону, яку прорвало, і скільки років виповнилося найстаршому жителю.

– А ще є кримінальна хроніка, – зіронізував Геннадій, – там з точністю до хвилин можна дізнатися, хто кому набив пику під час «спільного розпивання спиртного».

– Справді, де наш мер? – запитав Антон. – Хтось знає?

– Я б сказав, але знову сміятиметеся, що то базарні чутки, – сказав Іван.

– А є іншій спосіб дізнатися новини? – поцікавився Геннадій. – Хоч як це смішно, але ринок у Сєвєродонецьку – лакмусовий папірець, він першим реагує на все, що відбувається, дізнається новини і знає навіть те, що колись буде. Зізнавайся вже, Ваню, де наш «тато»?

– За кордоном, на теплих морях поправляє своє дорогоцінне здоров’ячко.

– Нічого собі! – присвиснув Льоня. – У місті безвладдя, а наш голова на пісочках гріється! Ось-ось відбудуться вибори президента, хто буде їх організовувати?

– Не хвилюйся, Льоню, – сказав Денис, – у мера стільки заступників, як у бездомного кота бліх. Не про це річ.

– А про що? – спитав Яшка.

– Про те, що незабаром і тут почнуться бої, – пояснив Денис. – Вам простіше, а в мене є дружина і двійко маленьких дітей – це я тим, хто забув.

– Що-о-о? – протягнув Яшка. – Які бої? Хто сюди пустить укропів?

– Йде АТО, – нагадав Геннадій, – у нас може бути те, що в Слов’янську.

– У нас цього не буде, – заперечив Яшка, – Слов’янськ їм потрібний, бо там сланцевий газ, тому місто ніхто не віддасть.

– Хто їх питати буде, – буркнув Геннадій.

– Не вірте байкам про видобуток сланцевого газу в Слов’янську, – тихо озвалася Уля. До цього часу вона не зронила жодного слова. А ще мовчав Никон, уткнувши носа в записничок, але хлопці не звертали на це уваги, бо звикли, що Нік може писати свої пісні і все чути, як і Уля, коли малює. – Поґуґліть в Інтернеті і почитайте, як його і де видобувають і скільки це коштує. І не треба тішити себе надією, що у нас буде все спокійно, коли в місті засіли терористи. Доки кожен буде думати, що війна його не зачепить, доти буде литися кров. Гинуть хлопці, а ми сидимо і чекаємо, що буде далі. Так і залишимося спостерігачами?

– Я скажу вам так, – Денис відкашлявся. – Я був на службі в армії, давав присягу, тож коли мене призовуть, я піду на службу і буду воювати. Але поки не отримаю повістки, нічого робити не буду.

– Мене, якщо будуть забирати в армію, ніхто не знайде, – сказав Іван. – Зізнаюся чесно: буду переховуватися, поки все стихне.

– А за це, друже, є кримінальна стаття, – нагадав Денис.

– Нехай доведуть, що я уникав служби, – посміхнувся Іван, – може, я був на заробітках у Москві.

– Гарна ідея! – збадьорився Яшка. – Я також буду тікати в Росію або десь у селі в льосі відсиджуся. Стріляти у своїх? Ніколи!

– А хто для тебе свої? – Уля посміхнулася.

– Брати-слов’яни, – відповів Яшка. – Невже ви думаєте, що можна стріляти в росіян? Та у мене вся рідня там живе!

– У мене також, – сказав Денис, – але є мирне населення, яке живе в Росії і не має ніякого відношення до тероризму, а є так звані сусідні братки, які полізли в чужий город, на чужі землі. То вони також брати наші?

– А якщо їх змусили? Якщо послали? То за це їх потрібно вбити? – голосно спитав Яшка.

– То поцілуй їх за це в дупу, – озвався Льоня. – Я бачу, ти щось дуже про них піклуєшся. Може, тобі подобається Росія?

– Та вже краща, ніж наша злиденна Україна, – вже спокійніше мовив Яшка.

– То їдь туди, – сказав Льоня. – Хто тебе тут тримає? Зібрав речі, валізу в руки – і на Ростов!

– Ти ж сам тут сидиш, а мене виганяєш, – заперечив Яшка так по-дитячому кумедно, що всі розсміялися.

– Я, звичайно, піду, якщо призовуть, – зітхнув Льоня, – вже давно сам пішов би, так мати зовсім самотня і хвора.

– Никоне, – звернувся до хлопця Геннадій, – зрони хоч слівце. Чи ти там шедевр створюєш?

– Я добре чув усю розмову, – відповів на те Нік, ховаючи записника в одну з численних кишень. – Я не проти захисту своєї землі, але ще не знаю, як це зробити. Можливо, пішов би добровольцем, але в армії аж кишить командирами-зрадниками, між командуванням різними батальйонами нема злагодженості. Покласти голову за Вітчизну похвально, але загинути через дурість командира? Щось не дуже хочеться.

– Доведеться мені йти на фронт за вас усіх віддуватися, – зітхнула Уля. І сказала вона це так серйозно, що розсмішила хлопців.

– Улько, – озвався Геннадій, – у тебе автомат до землі з плечей звисатиме.

– А що робити, коли ніхто не хоче воювати?

– Кожен може наблизити перемогу там, де він корисніший. Для цього не обов’язково йти на фронт, – сказав серйозно Геник.

– Що можна зробити? Підірвати ГІАП[10]10
  ГІАП (рос. абревіатура) – Государственный Институт Азотной Промышленности, колишня назва інституту «Хімтехнологія», але ГІАП вживається як власна назва.


[Закрыть]? – поцікавився Іван.

– Не знаю, що ви тут будете підривати, – втрутився Антон, – але я точно нічого вже не зроблю. На днях я їду до двоюрідного брата в Київ. Там буду жити, продовжу навчання.

– Нас поменшає, – констатувала Уля. – Ти повернешся в місто?

– Не знаю, – стенув він плечима. – І ви не знаєте, що з вами буде не те що завтра, але навіть цього вечора. Усе змінилося, і ми незабаром станемо іншими.

Слова Антона змусили друзів на якийсь час замовкнути і поринути у свої думки.

– І все-таки, – порушила мовчанку Уля, коли курці висмалили по цигарці, – ми можемо щось корисне зробити?

– Давайте так, – підсумував Геннадій, – якщо комусь прийде слушна думка, зателефонуйте мені наступної неділі. Тоді зберемося й обговоримо план подальших дій.

– Домовилися, – відповів за всіх Никон.

Розділ 33

Насті не терпілося дізнатися про підсумки референдуму з перших вуст, тобто від Аліси. Жінка вже одужала і вийшла на роботу, тож після зміни нашвидкуруч приготувала вечерю і чекала подругу. Для Аліси не забула відкрити банку з огірочками, які так полюбляє подруга, насмажила картоплі, порізала рулет із сала.

Аліса не змусила себе довго чекати – нетерплячий дзвінок у двері сповістив про її прихід. Подруга поцілувала Настю в щічку, відзначила, що та бліда після хвороби, тому потрібно їсти більше фруктів, у яких «самі вітаміни», пройшла одразу на кухню.

– Удома є хтось?

– Уяви, нікого, – усміхнулася Настя, розкладаючи гарячу картоплю по тарілках.

– Пощастило! – весело промовила Аліса. – Бо до тебе як не прийдеш, а вас тут аж кишить.

– Розказуй, як усе було, – одразу попросила Настя.

– Ти ж нікому? – стишивши голос, запитала Аліса.

– Не ображай мене! – скривилася Настя.

– Більшість дільниць не відчинилися, – сказала Аліса, хрумкнувши огірком. – Директори деяких шкіл, де повинні бути дільниці, взагалі кудись виїхали разом з родинами й залягли на дно, тому запрацювали там, де відчинили. Звичайно, дільниць було дуже мало, тому десь від десятої ранку до полудня навіть утворилися черги. Сепарам це сподобалося, і вони із задоволенням провезли по працюючих дільницях репортерів, щоб зняли на камери. Уяви, мене також знімали! – засміялася Аліса. – Тепер і я зірка екрана!

– ЗМІ російські чи наші?

– Звичайно, що з Росії!

– Людей прийшло багато? – поцікавилася Настя.

– Не дуже, – тихо сказала Аліса. – Я ж кажу, що основна маса пройшла з десятої до дванадцятої години, а потім усе завмерло, як у яйці. Бачу, організатори референдуму почали нервувати. Десь о першій годині дали нам змогу попити чаю, а самі кудись помелися. Десь о третій повернулися і, дізнавшись, що ніхто вже не йде, наказали піти в окрему кімнату і поставити хрестики в порожніх бюлетенях. Знаєш, у нас кажуть, що неважливо, як проголосували, головне – як порахували, – Аліса хихикнула.

– Але ж це порушення!

– А мені яке до того діло? Ти б бачила ті папірці! Вони без жодного захисту, надруковані, скоріш за все, на принтері, – розповідала подруга. – Втім, то їхнє діло. Моя справа – ставити хрестики, тож я й ставила, аж в очах рябіло. Наказали поставити приблизно у бюлетенях дев’яноста п’яти відсотків виборців.

– Тепер зрозуміло, звідки така явка виборців! – осміхнулася Настя. – А взагалі, який відсоток населення прийшов?

– Десь відсотків тридцять, – відповіла подруга, – можливо, тридцять п’ять, не більше. Тільки прошу тебе, нікому ні слова, бо мене вб’ють.

– Та чи я тобі ворог? – Настя подивилася на подругу. – Цього разу тобі заплатили?

– Непогано заплатили, – зізналася жінка, – в ту оплату ввійшло й моє мовчання, – Аліса голосно розсміялася.

Коли подруга пішла, Настя одразу зробила записи про референдум, починаючи зі своїх особистих спостережень, закінчуючи відомостями, які отримала від Аліси. «Сподіваюсь, що ти, Алісо, ніколи не дізнаєшся, що я цього разу не дотрималася даного тобі слова. Пробач, але люди повинні знати правду», – звернулася Настя подумки до подруги. Хотіла одразу направити матеріал Людмилі, але на місцевому сайті знайшла цікаве опитування про референдум. Завтра воно закінчиться, тож можна буде подивитися результати, які обіцяють бути цікавими, бо опитування проводилося цілком анонімно, не потрібно було навіть реєструватися.

Наступного вечора, коли опитування було закрито, Настя додала такий допис: «За дві доби в опитуванні взяло участь 1248 осіб. На питання «Чи ви віддали голос за ЛНР?» – 711 сказали «так», проти – 487. «Який державний устрій хочете для нашого регіону?» – у складі України – 697, окремо від України – 551. Вразило те, що в опитуванні взяло участь трохи більше тисячі осіб, а за добу переглядів було майже десять тисяч. Робимо висновок: населення залякане настільки, що боїться навіть брати участь в анонімному опитуванні. А хто б не боявся, коли місцева влада відгороджена від народу, міліція продажна, Київ далеко, бандери нас ненавидять та ще й повсюди правосєки?! Ці люди хворі, вони піймали інфекцію від комуністів та Партії регіонів на мітингах, а тепер вірус розносить іще й російське телебачення. Звичайно, ніяке лікування не допоможе хворому, коли той сам не хоче одужати. І тут слід нагадати, що на Майдані були люди з нашого міста, що в Луганську був свій Євромайдан, що частина населення має проукраїнські погляди. Зараз більшість таких патріотів змушені покинути місто, виїхали майже всі журналісти та репортери разом зі своїми родинами. Патріоти, які ще залишилися, не мають змоги розкрити рота, але жевріє надія, що на Донбасі таки є справжні українці, вони – серед нас і саме вони час від часу будуть нагадувати, що Донбас – це частина єдиної і неподільної України».

Настя ще раз перечитала. Дещо пафосно, дещо кострубато. «Нехай Людмила допрацює», – подумала Настя. Відправивши листа, вона одразу ж його знищила у своєму комп’ютері.

Розділ 34

Дні для Геннадія тяглися повільно. Час ніби знущався з нього чи влаштовував екзамен на витримку. Він чекав дзвінків від друзів, а вони мовчали. Неділя вперто не хотіла наближатися. Про прихід п’ятниці неможливо було забути: з настанням вечора вулиці міста оживали хмільними викриками, звуками розбитих на асфальті пивних пляшок. У темряві до звичного голосу п’яної п’ятниці додавалися гучні розбірки між тими, хто хильнув зайвого. Час від часу відчинені навстіж назустріч весні вікна озивалися дзвінкою сімейною сваркою, густо приперченою міцними матюками. Навіть серед глибокої ночі на вулицях іноді було чути дитячий плач, на який ніхто не звертав уваги, – молоді пари гуляли, попиваючи пиво і не тільки, прихопивши з собою візочки з дітлахами. Іноді з вікон чи балконів виглядали сердобольні бабці, вони скрушно хитали головами і мимрили собі під ніс, що такого за часів їхньої молодості не було. Проте нікому й на думку не спадало зробити подружжям зауваження, бо ще поб’ють вікна.

Після третьої ночі вулиці потроху стихали й заспокоювалися, надалі тривожили спокій лише найвитриваліші. Вони або поверталися додому в гордій самотності, клянучи дорогу, яка хиталася перед ними, чи асфальт, який чомусь бив у пику. Інші, яких алкоголь потягнув або на філософські розмови в душевній компанії, або на з’ясування відносин, розмовляли так голосно, що мешканці будинків накривали голови подушками, намагаючись подивитися сни бодай перед ранком. Стомлене відпочинком у п’ятницю, місто полегшено зітхало під ранок, коли першими прокидалися пташки, а небо заливалося рожевим світлом. Усе як раніше, ніби не топтали землю мирного міста чоботи непроханих гостей.

Геннадій звик до типових вихідних містян, які починали свій відпочинок у п’ятницю після четвертої години по обіді, а закінчували гулянки в неділю ввечері. Але зараз його дратувало все: і п’яні компанії, і дівчата з неодмінними атрибутами вихідного дня в руках – пляшкою слабоалкоголки та тонкою цигаркою; і наркомани, яких ніхто не зачіпав і не заважав їм чи то «розмовляти по телефону» без телефону, чи «злітати у літаку». Хотілося вдарити непритомного молодого хлопця-наркомана, який лежав у під’їзді у смердючій калюжі своєї сечі, струснути його за плечі, привести до тями й кричати: «Бидло! Доки ти тут лежиш обісцяний, твоє місто займає ворог! Невже у твоєму житті нема більшої цінності, ніж шприц, наповнений гидотою?!» Бридливо скривившись, Геннадій пройшов повз наркомана, який волів померти від передозування замість віддати життя за батьківщину.

Юнак розумів, що його невдоволення ситуацією викликане особистою пасивністю і бездіяльністю, а ще більше – мовчанням друзів. Він так і не повернувся до Оксанки, хоча щодня їй телефонував, цікавився справами і посилався на завантаженість роботою. Насправді ніхто нічого не замовляв у ці дні, і вони розтяглися у нескінченність. Кілька днів тому провів на потяг Антона, який пішов шляхом найменшого опору – втік до Києва, де спокійніше і безпечніше. Геннадію хотілося кинути другу, що його вчинок – прояв слабкодухості, навіть боягузтва, але нитки давньої приязні не дозволили дорікнути.

На прощання Антон сказав:

– Знаєш, Генику, я тобі вдячний за всі роки нашої дружби. Скажу щиро: саме ти нас згуртував, навчив по-справжньому дружити, простягати руку допомоги, коли потрібно. Знаю, що втратити друга значно легше, ніж його знайти, але я не зникаю з твого життя. Коли що, телефонуй. Одне тривожне слово Лугандія – і я примчусь на допомогу. Щодо останніх подій… Місто потихеньку «злили», тож не намагайся нічого змінити – це моя порада. Один в полі не воїн, і проти всіх ти не попреш. Уже нічого не можна змінити, тож не намагайся зробити неможливе, не наражай себе на небезпеку зайвий раз. Добре?

– Лугандія! – сумно, але ствердно прозвучало у відповідь. – Дякую!

Попри все, Геннадію після від’їзду Антона стало сумно, ніби відірвав шматок живої плоті зі свого тіла. Чомусь нахлинули спогади про дитячі роки, коли життя було безхмарним, кожен день приносив відкриття, а найбільшим болем було розбите коліно. Антон мешкав у будинку навпроти, тому місцем їхнього знайомства стала пісочниця поміж будинками. Одного разу Антон всівся прямісінько на пісочні печери, які щойно збудував Гена. Ображений Геннадій верещав, як різаний, а Антон почав плакати. Тоді Гена вдарив хлопця металевою лопаткою по руці, заюшила кров, і з переляку від скоєного вже почав ревти Генка, а Антон замовк і мовчки дивився, як по руці тоненькою цівкою стікає кров. Чому саме зараз згадався той щемливий випадок, який поклав початок їхній дружбі? Саме після тієї сварки хлопці здружилися і жодного разу не сварилися. Антон іноді жартома казав, що за ним боржок – повинен і він колись пустити кров, щоб були квити. Усе, Антоне, не судилося тобі розрахуватися за дитячі образи. Неочікувано життя розкидало друзів у різні боки.

Побратими Геннадія по Майдану Марк та Петро не забували Геника, а останнім часом телефонували частіше. Марк запрошував до Львова, Петро кликав переїхати хоча б на час небезпеки до Києва, але хлопець відмовився. Тут була його родина, дівчина, друзі, тож чи мав він право їх покинути у нелегку годину?

Хоч як відтягувала свій прихід неділя, вона не змогла зупинити плин часу. Вранці телефон Геннадія озвався дзвінком від Улі.

– Ти вдома? – вона як завжди була небагатослівна. – Незабаром прийду.

За кілька хвилин зателефонував Льончик.

– Прокинувся, ледащо? – спитав жартома. – Чекай на мене.

– Треба поговорити, – сказав Никон, – зараз причалапаю.

На душі у Геннадія відлягло. Було навіть смішно від своїх нещодавніх сумнівів, які давили тягарем на душу. Добре, що вдома нема нікого, бабуся поїхала на дачу, мати – в село поливати городину, батько був на роботі, а Іванна вже кілька днів жила у нової подруги. Геннадій знайшов у холодильнику палку прикопченої ковбаси, пачку масла, нарізав хліб і зробив бутерброди. Він поставив чайник на плиту і з нетерпінням поглянув на настінний годинник – з хвилини на хвилину мали підійти друзі.

Уля прийшла разом із Льончиком. Вони привіталися, і Геннадій запросив їх до столу. Не встигла Уляна налити хлопцям чай, як дзвінок сповістив про прихід Никона. За чаюванням поговорили про вибори президента, які скоро відбудуться. Кожен висловив думку, що після виборів антитерористична операція перейде в більш активну фазу, українська армія піде в наступ і швидко звільнить захоплені території.

– А поки що новини не дуже втішні, – підсумував Геннадій, – терористи вже захопили сусідні Лисичанськ і Рубіжне. Не знаю, як ви, а я вже не можу сидіти склавши руки і чекати звільнення.

– Що можна зробити в місті, яке давно і заслужено називають столицею сепаратизму? – сказав Никон. – Неприємно, що місто набуло такої слави, але, поклавши руку на серце, мусимо визнати, що так воно і є.

– Тоді давайте сидіти мовчки і спостерігати у вікна, що там відбувається, – пустила шпильку дівчина.

– Улю, не поспішай, – зупинив її Льончик, – голову під кулю підставити легко. Але чи варто?

– Пропонуєш партизанити? – з легкою іронією промовив Никон. – Голіруч іти на ворога?

Гена з Льонею переглянулися, але промовчали про свою невдалу спробу роздобути зброю.

– Я вчора купила скутер, – повідомила Уля, – не новий, але на ходу. Буду їздити на блокпости до наших військових, возити їм продукти та цигарки, а ви як знаєте.

– У мене теж новина, – сказав Никон, – я продав свого «китайця» і купив стареньку «Ниву».

– Як продав? – в один голос запитали хлопці, знаючи, як Нік любив свою автівку.

– І з виготовленням меблів зав’язав, – додав Никон.

– Чому? – спитала Уляна.

– Кому зараз потрібні меблі? Раніше замовлень було на два тижні наперед, а зараз люди не знають, що з ними буде завтра. Тож, мої хороші, ваш покірний слуга Нік йде заробляти собі хліб чесною працею на старушенції «Ниві».

– Що будеш робити? – поцікавився Льоня.

– Влаштувався на фірму «Джерельце» розвозити бутильовану очищену воду, – пояснив юнак.

– Зачекай, – насупив лоба Геннадій, – наскільки мені відомо, фірма належить одному з місцевих депутатів, який матеріально підтримує сепаратистів. Чи я помиляюся?

– Мене не цікавить, кого підтримує власник фірми, – втупивши погляд у порожню чашку, глухо промовив Никон, – мені обіцяють гарну зарплату, тож я погодився.

– І на ворожі блокпости будеш возити свіженьку водичку? – не приховуючи невдоволення, спитав Геннадій.

– Робоча конячка буде робити те, що накаже господар, – ухилився від прямої відповіді Никон.

– Тобто тобі байдуже, на кого працювати і кого напувати водою? – не міг вгамуватися Геннадій.

– Друже, – Никон подивився прямо йому у вічі, – життя така непередбачувана річ. Іноді таке з нами може утнути… Утім, час розставляє все по своїх місцях і відкривається істина.

– Я розумію, що тебе пробило на філософію, – невдоволено промовив Геннадій, – але мені зараз не до цього.

– Рано чи пізно все таємне стає явним, – Нік не підвів погляду.

На мить Гені здалося, що Никон щось недоговорює, що в його словах є прихований зміст, але розчарування в поглядах друга затьмарило його розум. Він уже ладен був засипати друга обвинуваченнями, але не встиг. Нік швидко розпрощався й пішов. За столом надовго зависла німота.

– Я, напевно, піду, – тихо мовила Уля.

– Я проведу тебе, – сказав Геннадій.

– Дякую. Не треба.

За столом залишився Льоня. Геннадій був упевнений, що саме Льоня ніколи його не підведе, з ним можна піти хоч на край світу. Втім, не варто поспішати з висновками, бо можна помилитися, як, наприклад, з Никоном.