Текст книги "Ексгумація міста"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

«НЕ ЗАБУВАЙТЕ ВИМИКАТИ СВІТЛО!» -

красномовний папірець біля дверей комунальної ванної кімнати – під замацаним перевмикачем на засмальцованих шпалерах. Клаць. Невідомо: світло вимкнулося (якесь теж ніби засмальцоване) чи мозок (замацаний мешканцями майже трьох десятків років)… Але якщо припустити, що мозок (який дає себе мацати кожному, будь-кому, навіть віртуально, а в одному році мешканців набагато

більше, ніж у шістнадцятиповерховому будинку) і, відповідно, розум – це є світло, то в якій липкій темряві доводиться жити! Клей. Один клаць – і тіло, позбавлене розуму, розгублено зупиняється перед фактом: воно нічого не пам’ятає! Руки не пам’ятають рельєфу, тепла і фактури! І це найстрашніше: виявляється, всі поняття, спогади і досвід кохання були лише відштампованими зі слів і думок формами, які фальшиво і підступно носили наліпки «відчуття». А тіло не може пригадати ані смаку, ані запаху, ані абрису, ані топографії «особливих прикмет»! Натомість воно цілком здатне віднайти в темному коридорі шлях до кімнати, зачинити двері, навіть приготувати каву і навіть вмоститися на підвіконні. І, виявляється, для того, щоби затягнутися димом і випустити його в нічне небо, мозок теж не потрібний. Але ж як він, мозок, потрапив до мого ліжка?! Пристойне (часто риторично-регулярне) запитання стосовно гарного хлопчика, але ж не… Як він, мозок, примудрився стати третім, а зрештою, взагалі виштовхнути мене на підлогу, посісти (чи полягти, чи постати?) на моє місце, підмінити мене собою? Може я – чоловік? Ні, тіло напевне знає, що воно жінка. От, блін, яка халепа! Але ж Лійке теж знає, що вона жінка, а вона – кастрат. Ні, її звати Жанна (для журналістів), а потаємного її імені не знає ніхто. Та й ім’я тут ні до чого, бо ж у Верони тепер і в паспорті жіноче ім’я, і в трусах – піхва, а вона – чоловік. Ні, не чоловік. І не жінка. Мутант.

«Темне, грізне, підсвідоме волохате ВОНО». Попри майже стільки годин електроепіляції, скільки днів у році. І тіло Лійке, понівечене і покинуте, випромінює власну пам’ять – пам’ять щастя іншого тіла. А моє, струнке і ніжне, якому так заздрила Верона, – не пам’ятає нічого і нічого не випромінює, а несе довкола себе лише запах води і колір прірви. Навислий над безоднею острівець. Над безоднею, куди головою вниз летить водоспад. Безконечність смертельного стрибка, що завмерла в часі. У миті. І навіть якщо Верона витончить голосові зв’язки і роздлубає молотком морфологічні особливості лобної кістки та нижньої щелепи, вона не припинить розсіювати довкола себе могильний попіл безстатевості. І навіть якщо в живому склепі Лійке проколупати дірку, вона не зможе випромінювати через цей додатковий отвір ще більше позастатевої жіночности. БО БІльше не БУває… А я?.. Воно…

Порожнє слово. В ньому немає ні почуттів, ні емоцій.

Для Лійке (і для Верони, і для Олега, і для Крісті, і… і… і…) воно було колись найлютішою образою. І зараз – для інших. А для Лійке… Цей надгробок ніколи не ляже на її порожню могилу. Я думаю, коли вона помре, вона опиниться на якійсь невідомій зірці далеко за межами Сонячної системи. Або верхи на астероїді чи на ко меті – це на неї схоже – така ж самотня, як і тут, на Землі. Серед людей. Кожен з яких (принаймні кожні 9 999 землян) являють собою взірець упевненості у своїй статевій приналежності.

Уяви, Лійке, якби всім цим мутантам водночас вимкнути мізки! Чи кожне тіло знало б, було би переконане в тому, чи жінка воно чи чоловік? Але ж – перед умінням кохати і дарувати статева приналежність – ніщо.

Хто б наважився поцілувати Лійке? Тепер зрозуміло, чому я можу – мій розумненький мозок корчить із себе пофігіста, а тіло – вода, що падає в прір ву (подвійне не-відчуття, що не має дна). Чи це минеться? Апатія – заразна хвороба.

Можливо тому мені тепер здається, що андрогін – це не двостатева, і навіть не безстатева, – ПОЗАСТАТЕВА істота. «НЕ ЗАБУВАЙТЕ ВИМИКАТИ СВІТЛО!»

P. S. Мало хто здогадується, що світло (перманентне, незбагненне, підступне, штучне, ЧУЖЕ) вимкнути неможливо… Приємної подорожі замкненим колом! Туристична фірма «Фурункул».

Перверзії Білого Андрогіна… Ліка починає відчувати затерплу шию…

– Ох, дівчинко! Кілька років тому у тебе, з таким твоїм світосприйняттям, не було би жодного шансу на виживання, якби ми, не дай боже, зустрілися…

Ще два-три роки тому ми щовечора виходили на БЖ гіпі виховувати… не знаю, навіщо я розповів це тобі… А фінічки я ношу з якогось ніби почуття провини, чи що… Дмухнути б зараз… трава все на вертеп перетворює… весело…

– Людина сама все на вертеп перетворює. Future Іn The Past…

Ліка прокидається…

Ліко… сестра… і паскудить мої книжки, газети, журнали…

Звідки цей голос? Ліко, Ліко…

Дівчинко, що з тобою? Ти ще вчора була молодою!… Ліко, дівчинко, що з тобою? Ти ж ще вчора жила…

Ліка отямилася в незручній позі: спливло вже кілька годин, і пляшку від пива давно підмів якийсь мисливець-склотарник… В голові гуділо від пива й спання на сонці в незручній позі: здавалося, спина прийняла форму дерев’яних сходів. Нижче сидів якийсь растаманський піпл з бонгами й дудками. «Jethro Tull, курва мать!» – подумала Ліка, й останя ім ла кількагодинного марення та рефлексій розвіялася, витекла зі свідомості. Іржаво запрацювали звичні людські мозкові схеми.

Гроші!

Та! Повна торба грошей! Ліка підхопилася в раптовій нестямі й побігла кудись – східцями вбік, хащами, стежкою, вохряно-цегляною доріжкою (шлях до Смарагдового Міста?..), вниз Узвозом повз Тих – що – скальпелем – вирізують – будинкам – очі, повз піцу – піхви – пахлаву – і – пепсі-колу – пиріжки – пампушки – порцеляну – пиво (ті, зі скальпелем, це продають до ночі…) – батік – бісер – булочки – буклети – книжки – кульчики – каблучки і каміння – дерево – кераміку – котлети – крісла – килими – канапки – каву – ТЛІННЯ…

Назустріч неквапливо піднімався Він. Той самий.

Той хлопець з метро! Ліка не могла відірвати від нього очей, не могла й сховатися, і проковбасило її в ту мить майже до адреналінового шоку: «Все, піздєц грошам! Слава богу! Ні, це мені пиздець!

Ну і слава богу…» … ніколи у згаданому житті Ліка не стикалася зі смертю (попри дві клінічні власні, які вона не враховувала, бо, навіть помираючи, не вірила в те, що помирає, а з чужих слів їй здавалося це пере більшенням) – тільки з трупами. Три рази. Але це вже – якщо можна так висловитися – «постсмерть», адже і Смерть залишає по собі сміття – як будь-що на цій планеті. І лише раз – зблизька, майже впритул, – вона бачила в труні свого однокласника. Вона довго силувала себе пережити те, що мають переживати люди за таких обставин, але те, що вдалося вичавити з себе протягом двох місяців після похорону, було чимось непереконливо-бляклим, і – десь на денці – все-таки фальшивим. У розпачі Ліка навісила на себе табличку «цинік» і глибоко затамувала бажання навідатися до моргу чи анатомічки Медінституту.

На стадіоні, який належав цьому закладові, лікін клас іноді «складав крос» на річну оцінку з фізкультури. І це були рідкі заняття з фізкультури, які Ліка не пасувала, хоча її неспортивні ноги та не прокурені ще тоді легені, дотягували щонайбільше до непевної трійки. Але стадіон оточували з одного боку – смердючий віварій, з якого рвалося назовні істеричне передсмертне виття й скавучання, а з іншого – та сама анатомічка, в підвалі. Крізь прочинені від самих ніг у кедах шиби можна було розгледіти цілу купу кісток у кутку, а на підвіконні – величезну алюмінієву виварку. Точнісінько в таких каструлях в шкільній їдальні (а, втім, і в усих інших совкових ідальнях колективного харчування) зберігалися помийні борщі, глевкий порційний хліб, смердючі паперові котлети і сизе склизьке «картоп’яне пюро».

На кришці каструлі в анатомічці – точнісінько такою ж брудно-червоною фарбою, якою в їдальнях так само надписують кришки «хліб», чи «м’ясо», чи «овочі», – відповідно – було виведено «ГЛАЗА».

Ліці аж нігті квиліли підняти обережно ту кришку і зазирнути до середини. Іноді чомусь здавалося, що що вона побачить щільну, мов риб’яча ікра, масу скляних муляжів, а часом – навпаки, – що мертві очні яблука схожі на грудку лотерейних чи пінг-понгових кульок… чи більярдних… невідомо…

Стоп-кадр.

Він пройшов повз. Ліка сіла просто на брук, щоби не втратити свідомість. Він віддалявся. Нарешті загубився серед ятків. Не він. Це був не він!!! Це просто здалося!

Напад параної нарешті висмикнув-таки Ліку з болота млявої нереально-надреальної буденності.

Нестерпна ейфорія охопила й розірвала снопом іскор все її умовно-фізичне єство. Відлити у бра мі не склало проблеми (чому сечі завжди виходить більше, ніж було випито пива? Феномен або ще якась маячня штибу закону Мерфі?). Ліку несло Узвозом вниз – стрімко, вільно. «Куплю квар ти ру – здійсню нездійсненну мрію всього життя,» – думала Ліка: «А про що тоді мріятиму?». Біля Пиро го щі дове лося зупинитися й перечекати по тік машин (Ліко… сестра… подібне до шкіри уда ва тавро автомобільних шин…). Навпроти, як відомо, є дорога крамничка жіночої білизни (з понтом «бутік»). І на цьому розповідь про будь-яку жінку можна було б зупинити. Менше з тим… Ліка ж не могла не полоскотати собі нерви. Не могла заборонити собі пережити купівлю трусів за 500$, як у ПростоТаї, або, принаймні, не перевірити на собі чи справді людина здатна здійснити подібний акт добровільного ідіотизму!

Перевірила.

Людина справді здатна вчинити акт добровільного ідіотизму і купити собі майже за дві тисячі гривень (кантор був прямо у магазині) чорний мереживний бюстгальтер, майже за півштуки гривень чорні панчохи, пояс до них – майже за півтори і труси майже по ціні бюстгальтера, які спрутенілі про давальниці дозволили гіповій дівчинці в подер132 тих джинсах приміряти. І навіть на голе тіло. Цікаво, а якби Ліка їх не взяла?…

До Самсона (по якому ніколи не скажеш, що він є: по-перше, Самсоном, по-друге, що лев, якому він роздирає пащеку – це лев, а не шолудивий пес, потретє, що це – фонтан, і по-четверте, що це пам’ятка архітектури), Ліка добрела поза собою, забувши навіть назву своєї планети. Витрачання грошей на білизну – стимулятор, не гірший за амфетаміни, лише попускає набагато швидше. Принаймні Ліку попустило одразу. Вона закурила, і шлунок вмить озвався фугою Баха: з’їсти будь-що і негайно!

Довелося зловити тачку.

Водій невиразно глянув на дівчину (бачили, мовляв, і не таких наркоманів в цьому довбаному наркоманському місті) і байдужо спитав «куда?».

Ліка бухнулася на «сидіння смертників», тріснула дверцятами, опустила віконне шкло, випустила мовчки дим, занурила по лікоть руку в торбу, покопирсалася в пачці і недбало тицьнула водієві стобаксову купюру.

Квентін Тарантіно в жодному разі не дозволив би зависнути паузі в цьому місці.

Але водій, на жаль, аж ніяк не тягнув на тарантінівського героя, тому він мовчав доти, доки Ліка не докурила і не сказала: «Ну! Давайте, везіть мене в якийсь наворочений ресторан, де смачно го дують!»

– Тєб’я, дєвочка, міліция случайно нє іщєт? – підозріло спитав водій, явно не збираючись кудись їхати.

– Нє-а.

– А браткі?

– Слухайте, ви або їдете або повертаєте мені гроші і я шукаю розумнішого водія.

– Так у мєня здачі нє будєт, – про всяк випадок мовив той, вже готуючись газонути.

– Ну і не треба мені вашої здачі. Вважайте, що я Фея. Та, що перетворює тампакси на гарбузи, а гарбузи на джипи і лімузини.

Авто рушило. Ліка відчула таку тотальну безвихідь, що її ледь не знудило. І тут – як завжди ні до чого – їй згадався раптом дуже схожий стан (обковбашено тварюко, тупа інфантильна почваро, коли ж ти нарешті знатимеш, що з собою робити!): …як на Дев’яте травня – Місто, як завше, вирувало п’яним бидлом в очікуванні салюту – з Ліки вперше вибухнула неконтрольована агресія (звичай но, то був лише коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупого теофедрину), і вона заїхала в переповненому фуні кулері якійсь жлобкуватій кобіті залізним брас летом просто у перенісся… і як потому Ліку копали ногами – у груди, в розмальовані олією джинси, в зелені пластикові окуляри, у подерту джинсову курточку – кремезні друзі тої кобіти… як вона не відчувала болю, а лише захоплення від подібної пригоди, що могла б спровокувати катарсис… як із цікавістю спостерігала за кросівками, що літали перед її носом… як, згодом, трохи очуняла і вешталася Містом – божевільна кінокамера на роликах – і роздивлялася розфокусованим поглядом у маленьке люстерце свою підбиту пику в крові, олії й багнюці, і так дісталася Труби (Майдану Незаможності) – клоаки націАнальноі свідомості. Провали в пам’яті.

Хтось чіплявся, але, мабуть, бачили, що чіпляються до порожньої оболонки, розгвезьганого манекена з пап’є-маше.

Епатаж той призупинився біля штахет, на які Ліка присіла аби випити пляшку пива (коли і як опинилося в руках пиво, і як вона потрапила у відносний затишок поза кіоском, вподобала вмоститися на тому штахеті?.. Провали в пам’яті). … і як вона зачепила тих дітлахів – хлопчик і дівчинка, щойно побралися, – теж зосталося поза межами свідомості. Ліка прийшла до тями лише у тролейбусі, і з’ясувалося, що та парочка везе її до себе в гості. Бувають же іще чисті душі, хай їм грець, – не знали що за почвару підібрали на свої голови! Навіть образилися, коли вона хотіла вийти на знайомій зупинці. Далі пішли незнайомі зупинки.

Приперлися на край Міста у чортів голос. Ще й шукали нічний кіоск аби купити горілки для почвари ( вони вирішили, що почварі зле – хіба прості нормальні люди здогадаються, що порожня оболонка може розгулювати Містом, та ще й чіплятися до них! – і горілка – це, звичайно, те, що треба аби почварі зробилося добре!).

Якби не та горілка, вона може просто проспала б у їхній вбогій оселі до ранку, та й годі…

Страшно згадати що скоїлося з її психікою, принаймні вона звабила і хлопчика і дівчинку, які і чути не чули ані про содомію, ані про груповий секс, ані навіть про подружню зраду.

Перед світанням їй наснилися власні нирки небеснортутного кольору зі звивчастими каналами, які сяяли надприродною красою прямо перед очима, і від болю було не те щоби не крикнути,– не продихнути, ніби хтось щосили тиснув на них кам’яними пальцями.

А зранку дівчинка підсмажила почварі яєчні й почвалала на роботу у дитсадок. Хлопець проводив почвару до станції метро, й дорогою все намагався нагадати, як йому було вночі кльово, на що вона кволо шепотіла, що нічого, анічогісінько не пам’ятає, і це була істинна правда. Вперше за життя їй отак відрубало пам’ять. Дещо згадалося згодом…

Коли помітила, що загубила улюблену старовинну каблучку-маркізу з гірським кришталем.

Приплентавшись додому, Ліка залізла під душ.

Припудрила синці. Нафарбувалася й потяг лася у театральний інститут, де їхня група тележурналістів мала спеціяльну лекцію (чи то спеціяльна лекція мала їхню групу) з режисури…

Біля Головпоштамту Ліку раптом осяяла щас ли ва думка: вона не буде такою тупою дурною пот во рою! Вона знає що зробити! Вона припинить цей потік безглуздих витрат (яка вже там квартира, прости господи!) – візьме і переведе поштою гроші своїм друзям! таких прекрасних музикантів нема в усьому світі! І от вони-то знають, що робити з такою купою грошей – їм цього вистачить на десять альбомів, на інструменти, на все що завгодно, на всі ці узурповані клятим сраним йобаним довбаним так званим шоубізом дорогущі прибамбаси, на студію! І нікакіх дєлов, жодних тобі пацанів-спонсорівпродюсерів-пальці-віялом, жодних піар-виродків!

Ліка вискочила з авта, доки водій перечікував про бку, і побігла до Поштамту. На щастя Ліка завж ди носила з собою паспорт за давньою гіповою звичкою (на випадок якщо менти згвинтять).

Вона на мить відчула себе Остапом Бендером, розчавленим вагою атмосферного стовпа і Золотого Теляти, але втішилася тим, що народного комісара фінансів в Москві вже давно не існує, а Москва явно за грошима не плаче, як, власне, і тамті музиканти.

Ліка дуже боялася, що у неї не візьмуть такої великої суми і в таких купюрах, але, подолавши певні необхідні формальності, вона опинилася через деякий час цілком вільною, кришталевовільною посеред зали Поштамту, в цілковитій упевненості, що сьогоднішній день їй наснився, або вона його вигадала (бо – що гріха таїти – подібні попсові мрії до Ліки приходили часто). Сильно захотілося покурити, і, йдучи до виходу й водночас порпаючись в наплечнику в пошуках сигарет, Ліка наштовхнулася на куплену білизну. Їй стало дуже смішно. Так смішно, що коли вона раптом зіштовхнулася з якимось молодим чоловіком, то й далі ще істерично хихотіла… навіть після того як упізнала його… Він дивився на неї занадто пильно, занадто похмуро… поза шкірою Ліку продер мороз…

«Не вперше я помираю…» – Тільки й встигла подумати Ліка, дивлячись на Хлопця-з-метро як кролик на удава… він знизав плечима і пішов собі геть… можливо відправляти термінову телеграму, чи забирати пошту до запитання, чи отримати поштовий переказ… Не він. … а ще через годину Ліка сиділа на Дерев’яних Сходах, пила пиво, дивилася на вечір понад Подо лом, вгадуючи крихітні баржі з буксирами часів Першої світової та прогулянкові теплоходи у тьмя ному оці Дніпра, і мріяла про подорож на Пе трівку, де вона відірветься на всі сто баксів (без хіба що вартості кількох пляшок пива і буханки українського хліба… а, і ще однієї – першої пляшки пива, заради якої першу сотку і було розміняно мільйон років тому) – відірветься на всі сто на книжках, аудіодисках і фільмах… і ще, можливо, вистачить на метро!

______________

Настане літо й запашні коноплі у Місті Мертвих зазеленіють солодкою тишею повні долоні отрути широкорозкриті зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настане літо спека у мертвому Мертвому Місті перетворить кожну мить гудіння комах і цвітіння конопель на марсіанські хроніки настане Літо з духмяною зливою що перетворить Місто на джунґлі…

БІЛЕ РЕГГІ

Я засинаю у прибої великого вечірнього Міста – ніби з невимкненим плеєром, у навушниках якого гуде і сичить порожній залишок магнітоплівки. Я засинаю – вгрузаю у це звукове мерехтіння, схоже на безпрограмний телевізор (о воскурені діти чиказького лами, нащадки огиди в Лас-Веґасі – посмішки – ніжна розріджена плазма – в кишенях – обкурені духи забули про нас на вершині оргазму…), повільно опускаюся на дно – це буферна зона між снами, нічним і денним, місце, де я нікого не зустріну і нічого не побачу – лиш відчуватиму вгрузання. Я засинаю між снами – денним і нічним – в яких я пильную, і бачу, і зустрічаю… я опускаюся в буферну зону…

1. Інтродукція

В одному білому-білому Місті – такому білому від снігу, що годі було й ніч роздивитися, – існувала серед інших вузеньких вуличок одна найбіліша і найвужча вуличка-кривулька. Найбіліша – бо на ній ніколи, навіть на великі свята чи напередодні важливих подій не розчищали сніг. Кучугури – біліпребілі, недоторканно, арктично білі – тут були заввишки, як контейнери для сміття, вони сягали подекуди покрівлі ґанку деяких будинків. На

подвір’ях стояли білі-білісінькі автівки, схожі на чудернацькі крижані брили, а білі від інію брами скидалися б на сталактитові печери, якби сталактити бували бурульками з найчистішої криги. Вуличка була така вузенька і кривенька – аж покручена, немовби хід у мушлі, – що будинки – теж білі від криги та інію – з обох її боків ніби сходилися дахами, а деінде і справді змерзалися у прозорі примхливі аркади незбагненної для літопоклонників архітектури. Саме в одному з таких місць зрощення криги, в білому будинку з непарним номером, під самісіньким дахом жила Еліка, а у будинку навпроти– з парним номером і теж у мансарді – мешкав Кліф. Одразу ж скажемо, що Еліка була витонченої краси білявкою, що у білому-білому Міс ті мало цілком природний вигляд, і коротко звалася Елею. Натомість Кліф був єдиною в Місті темною плямою, бо мав темну шкіру (простіше кажучи, афрозодіакальне походження, себто негритянське, а ще простіше – був американцем французького походження, але у 16 років мав повернутися до племені дредів (звідки пішов весь його рід), аби доглянути паралізовану бабусю-чаклунку; після її смерті декілька місяців жив у Буркіна-Фасо, потім на якийсь час повернувся до Нью-Йорка, а в Білому Місті…) й озивався би на повне ім’я Кліффорд так само, як і на будь-яке інше наймення чи прізвисько, вигадане білими людьми на швидку голову. Але Біле Місто не знало про свою темну пляму – як часто й ми не здогадуємося про свою потаємну ваду, доки слушна мить не виштовхне її на поверхню світла, – тому, що Кліф ніколи не виходив на вулицю. Він страждав на не таку вже й рідкісну форму «зимової ідіосинкразії». Єдиною в білому Місті з-поміж інших білих людей людиною, втаємниченою в існування загадкового темношкірого, була Еля, та й тому лише, що бачила його з вікна. Бачила щодня і так близько, що, якби намерзла крига дозволяла прочинити шибки, могла б до нього заговорити.

Кліф також бачив Еліку щодня, але з виразу його тотемічного обличчя годі було здогадатися: бачить він білу дівчину у вікні, чи бачить щось, що вважає частиною ласиць на шибці. Або ж взагалі часткою цього білого всесвіту.

2. Анданте (інтродукція триває)

У Еліки було двоє котів і дуже багато знайомих.

Але взимку вся ця безліч знайомих перетворювалася на химерні поодинокі телефоні голоси, бо зима в білому Місті – традиційно не найліпша пора для ходіння по гостях, тусування, чаювання і чаркування – як це не дивно… Можливо, ця традиція утворилася з іншої, ще прадавнішої, традиції не розчищати на цій богом забутій вуличці сніг… А коти переважно спали. Навіть у останньогрудневий день та – з особливою насолодою – у передноворічну ніч.

Один такий останньогрудневий день Еліка вщент проспала і прокинулася вже під вечір. Принаймні у кімнаті було темно, а химерний зелений вогник електронного годинника свідчив про те, що до Нового року залишилося сім годин. Тиша стояла така, що ватяно закладало вуха і чутно було пульсацію власної крові й шелестіння снігу за вікном. З вікон будинків – немов по тунелях – продиралися крізь рясний сніг вітражні різнокольорові відблиски – так, ніби дитина упустила в кучугур цілу жменю злип лих льодяників-монпасьє. Це в кожній хаті блимали електричні гірлянди новорічних ялинок.

Ніжні полиски пробігали шибками, бурульками на дахах й підвіконнях, китовими спинами снігових заметів.

З чавунною головою, на чавунних ногах, обережно несучи обважнілий і вогкий від сну мозок, Еля почвалала до ванної, наштовхуючись на темряву, яка радо розставляла на Еліному шляху – немов шахові фігури – перешкоди четвертого виміру, невловно капосні тенета.

В коридорі еліні ноги у грубих вовняних шкарпетках виконали цілу фугу Баха на рипучих паркетинах (і сумнівно, щоби нижнім сусідам це нагадало водяний орган).

Ванна кімната нагадувала обтріскану й зо два тижні не миту від кавової гущі філіжанку.

Еля перегорнула касету у китайській «мильниці» (магнітофон жив у ванній і, схоже, його змарновані, кволі від природи, легені вже починали поступатися волозі у тривалій виснажливій боротьбі), й по натисненні play залунали голоси китів, чайок та прибою на тлі ненав’язливої медитативної музичної підкладки. Замиготіли на корпусі маленькі різнокольорові лампочки, схожі на ялинкові вогники-монпасьє за вікном.

Еля залізла у ванну, закурила, пускаючи воду і випадково помітила запханий за люстро флаєр, у кутику якого красувався логотип – листочок марихуани. «Блін, мене ж учора Жюс запрошував на свою виставу…» – згадує Еліка. Справді, Жюс все хвалився по телефону, що написав лібрето до музичної вистави, а вчора взяв та й забіг на каву, приніс запрошення і буклет, щось хотів сказати протягом помереженого нездалими паузами кавування, не сказав, та й пішов нарешті геть-назад у біле-біле стумне Місто.

3. Рондо (інтродукція затягується)

На вулиці Елі здалося, що перша дія вистави вже почалася. З масової сцени якогось готичнопохмурого гуляння кварталів за три до будівлі Театру. «Жюс міг таке утнути: випустити масовку просто на вулиці Міста: синкретичне видовище на морозі…» – подумала Еля: щільний натовп похмурих тіней – сірих та п’яних – у скафандрах, протигазах й шоломах, безцільно тусував хідниками, активно брунькувався у темних брамах і під’їздах, випаровував своє гниле сивушне дихання на тран с портних зупинівках, не приховуючи агресії.

Що зими у білому Місті транспорт припиняв своє існування (можливо, западав у зимову сплячку у своїх жалюгідних поіржавілих схованках-депо за традицією чи законом природи і скнів так до появи з-під снігу першої горіхово-брунатної вогкої бруківки).

Куфайки і куфайці, тілогрійки й тілогрійці, ватяники та ватяниці проводжали модну еліну дуб лянку чимось на кшталт єдиного каламут ного ко лективного погляду, сповненого тупої, але па сив ної агресії, який, утім, не віщував нічого доброго дублянці, якій заманулося б раптом зупи ни тися, чи – не дай боже – щось запитати, а ще гірше – послизнутися; або – найгірший з усіх варіантів – просто зупинитися і закурити.

Біля театру, у яскравому калейдоскопі снігових полисків, товклася купа знайомих, ретельно утрамбовуючи в сніг конфетті, недопалки, використані хлопавки, шампанові корки, мандаринову шкірку, насіннєве лушпиння, цукеркові обгортки, театральні буклети й розірвані квитки, риб’ячу луску та пачки з-під цигарок.

З багатьма знайомими Еля віталася, багато хто гукав до неї здалека, хтось чмокав у щічку, когось вона побіжно обіймала зі штучною рефлекторною щирістю… важко було зосередитись, тим більше, що Еля майже ніколи не чула того, що казала й зрідка сприймала синтаксично те, що кажуть їй.

– О! Елічко! Яка ти розумничка що прийшла!

Ходім, я тебе познайомлю з Говардом Стерном! – Волав Жюс, прудко проштовхуючись до театрального входу з Елікою в оберемку.

– Справжнім?! – Здивувалася (не сказати б спрутеніла) Еля.

– Звісно, ні! – Поблажливо всміхався до вартових-білетерок Жюс.

– Тю! Навіщо мені несправжній! – Випручалася Еля вже у фойє.

– Ну тоді гайда до бухвету бахнем коньячку. Я тебе з акторами познайомлю. – Легко погодився Жюс, намагаючись позбавити Елю дублянки.

Еля дуже не любила залишати свої одежі по усіляких гардеробах: вона почувалася прикутою до свого одягу й до неодмінно-майбутньої ситуації апофеозу вилучення його з гардеробу, коли – з одного боку – вона просто не вміла видиратися з живоплоту ніг у добіганні кінця вистави чи концерту (вона просто не могла не віддячити за дійство), а – з іншого боку – вона просто не вміла штовхатися у черзі: мозок починав підступно вар’ювати, й доводилося перечікувати усіх: від найагресивніших рогулів і найнаполегливіших пань, обладнаних дуже коштовними штучними атрибутами жіночої краси, до настирливих засмиканих квочок, роздратованих незграбністю тюхтія-чоловіка та байдужістю до Прекрасного дебіла-сина пубертатного віку.

Цього разу Еля покладала надії на Жюса, але з’ясувалося, що геть усі, хто цього вечора потрапив до середини театру, мали без жодних заперечень залишити в гардеробі не лише пальта, шуби й дублянки, а й увесь верхній одяг: на вході до зали всім видавали фіолетові плащі зі штучного шовку.

Еля відчула як її охоплює параноїдальна паніка: комфортно вона могла почуватися лише тоді, коли усі її речі перебували в зоні простягнутої руки і не далі!

Еля запхала в трусики поданий Жюсом гардеробний жетон з номером 373, і вони подалися до буфету. Озиратися на рогулів, наполегливих пань та засмиканих квочок з родинами, що гротескно корчилися у процесі роздягання (зосереджені, забембані, поквапливі, або ж навпаки – хтиво, потворно прокволі) у Елі не виникло найменшого бажання. На відміну від брутального Жюса.

Віщі сни – приборкана неймовірність. Сновидіння – готове кіно. Подорожі в снобаченні – вихід. Коли б не «грізне, темне, волохате ВОНО». Закатоване підсвідоме за лаштунками чужинських традицій.

Ніч безсоння – звичайний антракт. Серед канапок мародерствує киця. Нічні метелики падають в чай, у томатний сік, в мартіні з грейпфрутовим соком… Оперний театр спорожнів, віртуальна крейза верещить:»Банзай!». Тим, хто свідомо затримався, постскриптум вилізе боком. Блима червоне око лямпочки над дверима партеру… Заспана білетерка з буддистським шепотуном. Дає останній дзвоник – його шепіт – лунка химера – гасить в перших рядах кілька вогників цигарок…

Поблизу рампи в повній темряві чути звуки пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою…

Зно ву – гур кіт, схлипування, шаркання, сякання, шмар кання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…

В окрайці рампи зненацька масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас промовляє:

– Вона гадає, їй це допоможе!

Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.

– Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!

Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться.

– Стули пельку, Ертебізе! – Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрипкий жіночий голос. І потому – знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.

Ертебіз – кожен його рух, жест, кожна гримаса, – все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, – підкреслено фальшиво, – озирається через плече:

– Вдала спроба себе опанувати!

В Ертебіза летить стілець. Той блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.

– Гол!!! – Тенором кричить диригент, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. На чере поподібному обличчі – геть божевільні очі. Він голо мозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях – замість батути – запахуща паличка.

– Дозвольте підкурити, мадам! – З ідіотським ентузіазмом звертається диригент до темряви.

Ертебіз навшпиньки, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Лягає на живіт і протягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів – чути глухі зойки і жалібні стогони струн, – дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник.

Публіка в перших рядах партеру (лише декілька чоловік, увесь партер – порожній) починає кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу.