Текст книги "Ексгумація міста"

Автор книги: Светлана Поваляева

ВИРОБИ ІЗ МЕЛЬХІОРУ

1. ІJAMAMALUS KU7R

ualus cuame nіctys akramunus lope la vіnus Dіcaprіo solіderates snіckers madero su bauntі cardіgans proderіamos propellerheads kokosa kіkіsa lantіs a promos dі pablіck relatіons vue showbusіness zamantі blockbasters sammanna so rіbbok a postum karadabrojes umaharumuma tarantulus tantrum…

Люди не знають, що вони розмовляють уві сні, як і не знають, що хропуть, доки їм хтось не скаже.

«Панківський сон», АукцЫон… Як небезпечно спати з кимось: переплітаються не лише тіла, а й сновидіння, – так, що їх вже не розплутати, – як волосся, думки, дихання і тепло…

В один з таких днів… В одну з таких ночей, коли вібрації сновидінь Великого Урбаністичного Термітника змішуються, наче в шейкері, коли монстроїдний мегаполіс збирає всі нитки свого павутиння – а вони вібрують і зсипають долу краплі дощу – до липкого епіцентру тіней… В одну з таких ночей, коли, попри дощ, виють зграї диких собак, а вітер потихеньку підступно ламає гілля – ніби крадеться в мокасинах з риб’ячої шкіри… В одну з

таких ночей Місту снився сон, який – це бачили ті, хто не спав, – тремтів у повітрі, наче кінострічка, що випадково зіслизнула з екрану на завісу дощу.

Проекція на стіни будинків і листя дерев… І в цьому сні сірі клони знищували одне одного за якоюсь хитромудрою схемою – неквапливо, навіть спрокволу (загрузали у випарах бензину та аерозолів) – за допомогою якихось дивних пристроїв у яскравих обгортках. Шоколадні батончики з силіконовим начинням вбивали наелектризованими моцаками замріяне желе, проштиркнуте зусібіч петардами, бігудями та лазерними олівцями…

Атомний йо-йо глибоко загрузав у черепі клона з пітбулем-відеоприставкою на ремінці… Якісь віртуальні фрікохряки розстрілювали кажанів прутнями, і в повітрі, неначе склом, розтікалася і сповзала у прірву кольорова блювота, розцяцькована напівперетравленими смаженими горішками… І все це не мало ані початку ані закінчення, ані кульмінацій, ані навіть звуку, – снодійна зомбі-картинка, що при пильному спогляданні перетворюється на дражливе мерехтіння порожнього телеекрана.

А вранці телевізори, пейджери, газети, спеціяльні комп’ютерні астропрогнози та радіостанції сповіщають про магнітні бурі, і кожен в Місті одразу заспокоюється: тепер зрозуміло, чому він прокинувся з медузою на обличчі й котячим лайном в роті!

Кожному все персонально пояснили. Магнітні бурі.

Уникайте укладання угод, вирішування бізнесових справ, трафік-джамів, пиятик, флірту, закордонних подорожей… Відкладіть візит до стоматолога та ветеринара, завітайте краще до астролога та психіатра.

2. НІКЕЛЬ

Робота у Гнеся була як глибокий фотель біля вік на мансарди. Більш за все вона скидалася на пурпурову пляму синтетичного кетчупа в епіцентрі крохмальної скатертини (там, де зазвичай встановлюють – як монумент на площі – вазу з квітами).

Гнесь підчеплював першу робочу годину срібною виделкою для салату і ціпенів надовго – доки у попільничці з недопалків не утворювався курган, схожий на мурашник. Тоді він кидав виделку до нікельованої ванночки для використаних хірургічних інструментів і йшов на каву.

Коли він повертався за півгодини – з риб’ячими очима і присмаком кетчупа в роті – на нього вже чекали факсові рулони – мов черваки після дощу.

Він кидав їх зіжмаканими у нікельовану ванночку для закривавленої вати й прогноєних бинтів, і підходив до вікна. Набирав у скляний баян «Рекорд» позавчорашньої мінералки з пластикового балона і робив ін’єкцію у неживий м’яз ґрунту в череп’яному чайнику, з якого стирчав гіпотрофічний алое. В баяні лишався «контроль» – трохи рудуватого кетчупу.

«Рекорд» брязкався у нікельовану ванночку для використаних штрикалок.

Досить часто глухо воркотів телефон, але Гнесь ніколи не підходив. Він боявся забруднити слухавку кетчупом і лишити свої відбитки пальців.

Скільки б часто Гнесь не мив руки, під кінець робочого дня вони виявлялися в кетчупі по лікті, і він був змушений і влітку ходити в светрі та рукавичках з чорної шкіри (шкіри чорного мисливця), щоби його не затримали при спробі перетнути кордон турнікетів метрополітену. Доводь потім «мусорі70 лам», що це не кров! І що єдине, яке за своє життя він скоїв убивство, – це вбивство Часу.

3. МІДЬ

Ірина Володимирівна мала серйозні проблеми з телефоном та знищувачем для паперів. І з телефонних розмов, і з паперів утворювалися цілі купи легкої вермішелі, схожої на крабову, так швидко, що Ірині Володимирівні здавалося, ніби вона має справу лише з кошиками для сміття, які їй доводиться виносити частіше, аніж Гнесеві мити від кетчупу руки. Щоразу груди Ірини Володимирівни гнівно коливалися, розгойдуючи хитро закручений в стилі рококо мельхіоровий кулон; на обліплених маскарою (а може й машкарою дрібних сподівань) віях вогшала образа повноцінної жінки, а з вуст рвалися невисловлені промови про «другий сорт», гідні поважної феміністичної конференції. Але за всім цим крилися ніякові й болісні міркування про «другу свіжість», змарнований час і «гдє моі семнадцать лєт…» … Ірина Володимирівна йшла по коридору з повним кошиком паперової вер-мішелі і думала про зміст буклету, якого подарував їй гінеколог на останньому прийомі. Там були кольорові фотки різних стадій розвитку феміністичної хвороби, навіть ускладнена вірусна форма «феміністичного шабашу», і великими літерами значилося: «Фемінізм – психовенеричне захворювання. Виникає на ґрунті тривалої відсутності статевого життя. Також причиною може бути затримка (або потенційна відсутність) дефлорації протягом 5 – 40 років з періоду статевого дозрівання. Не передається статевим шляхом (за винятком одностатевих, себто лесбійських стосунків). Найчастіше передається побутовим шляхом (басейни, сауни, конференції, збори, гендерні студії, Астрологічні курси макраме, сеанси масової психомастурбації вкупі з фізіологічною тощо). Фемінізм охоплює всі аспекти психофізичного функціонування жіночого організму…» Ірина Володимирівна думала про те, що «відсут ність статевого життя» у неї триває вже стільки, скільки треба для глибокого укорінення хвороби…

4. ЦИНК

Комп’ютер, як ревнивий гомосек, рідко випускав Міхаеля Цинкеля зі своїх обіймів, тунелів та міфів.

Каву Міша Цинкель пив просто на робочому місці, не відриваючись від монітора. Коли він запалював цигарку, а на моніторі недороблений лаєр замінювався таємничими островами і королев ства ми, населеними некромантами, єдинорогами, гідрами та іншими войовничими магічними почварами, з’являлося відчуття огиди до своєї дружини (яка, попри те, що він ніколи не телефонував з роботи додому, цілий день чекала цього дзвінка, кружляла довкола апарата, стримуючи в собі нестерпне бажання подзвонити самій) і до своєї доньки (яка триста разів на день питала у мами «коли-и-и тато прийде з роботи», наражаючись на мамині роздратування та сльози ненависті, сльози безпорадної павукособаки).

Мішині мрії про ніжну, покірну і пристрасну, як мулатка, стриману і чутливу, мов японка, хижу, як негритянка і пишну, наче кустодіївська «руская баба», коханку, вилітали повз скроні Ірини Володимирівни отруєними стрілами просто у вікно. Зі швидкістю ядерних боєголівок. Губилися десь у параної та смогові місцевого неба, завчасно налаштовані на відсутність цілі, яку треба уразити. Влу – чи – ти…

Вру – чи – ти обрізаний скіпетр – мішені, яка здатна засмоктати тиранозавра і виплюнути назад його неушкоджений скелет.

5. МЄДЄЛЬ-НІКЕЛЬ-ЦИНКЕЛЬ

– Через півгодини найбільша за останні десять років магнітна буря сягне свого піку, – сказала Ірина Володимирівна крізь повний рот висмоктаного чаєм лимону.

Гнесь дивився у вікно – на протилежному будинку висів величезний біґборд з кока-колою і сольним виступом Яловичої Вирізки «Я – твоя», що невиразно нагадував розчавлену пляшку кетчупа.

Міхаель ніяк не відреагував, бо саме піднімав шасі, себто був на тій межі зльоту, яка вже не залишає жодних сумнівів щодо перемоги.

– А особливо уважними треба бути Риболіям, Стрілорогам і Дівукам, – продовжувала колупати репліками Мішину потилицю Ірина Володимирівна.

– Ця ваша астролябія, чи астроблядія, чи як її там, – повна хуйня, Ірино Володимирівно, – озвався Гнесь, – я не вірю, що людині може, наприклад, поталанити сьогодні лише через те, що вона не належить до знаку Сракохряків, а завтра, приміром… ту саму людину заарештують просто у метро лише тому, що вона народилася під знаком Амбістоми… – Іро, будь ласка, зроби мені чаю, – раптом пролунав до Ірини Володимирівни Цинкель, а його очі були схожі в цю мить на щойновивержену сперму, – якщо вам не важко, – додав він, і лагідно посміхнувся в слід отруєній стрілі, що пройшла крізь шибу, мов кульова блискавка.

Гнесь озирнувся і з огидою подивився на Ірині вуха, наповнені кетчупом. Ірина Володимирівна раптом перетворилася на петарду (півроку безплідних чекань, півроку споглядання Мішиної спини, півроку! – після тієї пиятики на Восьме березня, коли геть нетямущиий Цинкель поставив її раком між кошиком для сміття і офісним стільцем, і виїбав так, як це вміють лише обрізані євреї…). Петарда готова була вибухнути просто зараз, просто не дожувавши цитрини, просто в труси – лише смикни за мотузку тампакс… Але «дякую» Цинкель вимовив тим самим тоном, яким півроку тому блював на спину і зачіску Ірини Володимирівни, – і мельхіоровий кулон загойдався у гніві й розпачі.

6. ІJAMAMALUS KU8R

 
Не так як ніч закінчується день,
і розділити їх дедалі важче
І місяць з голосом Едіт Піаф
монеткою не падає в ранкову прірву -
Його душа блукає небом цілий день
немов крихкий уламок порцеляни
І в гущу кавову занурює мізинця
сумний шаман-ацтек сновида-вечір
І як своїх не дарувати крил
зустрічним безвітрильним каравелам
Коли дерева вже забули про торішнє листя
і скоро розпрощаються з прийдешнім
Як в дзеркалі – обірвана струна мов
по воді пускає кола звуків
 

 
Й відбиток місяця занурюється в свічку,
щоб утекти в туман в обіймах воску
Лягти на дні – обличчам в прірву неба
де нашаровуються зграї риб на зграї чайок
Серед сліпого плетива води волосся
водоростей вітру зморшок світла…
І знати: день коли прийде нудьга
вважається останнім словом смерті
І першим начерком на полотні
з сирих конопель музики повітря…
 

 
Час – ближче до початку чергового робочого дня,
аніж до закінчення попереднього
Простір – космічне тіло, схоже на кульку
зіжмаканого паперу
Дія – сни на межі істерії
електронних пристроїв…
 
 
Ніч у мантії менструального кольору ходить
колами індустріального простору
На дротах дрімають зграями бройлери,
їхні сни перетворюють рекламні постери
І біґборди на чорні квадрати пустки,
вирізані з недоклеєного колажу Міста
Тільки хтось ще повертається поночі
з відпустки – у вени знайомих вулиць -
під настроєм Ференца Ліста
Кулею в незагоєному м’язі стирчить
світанок очманілими світлофорами
що кліпають очима в небо
Небо кольору юшки з морської риби -
сніданок забутого у чужому спогаді зліпка
живої потреби…
 

____________________

Чимдуж лечу Узвозом, підхоплена каламутним потоком травневої зливи – стискаю у жмені кольорові скельця, – розбитий твій образ – що до крові впиваються у лінію життя та Венерин горб. Моя рука схожа на розібраний допитливими дітлахами калейдоскоп. Серце на гойдалці.

З боків проносяться фіранкові поезії прочинених щиро назустріч травневим хмарам шибок. Ця вулиця – немов прадавній фоліант, – гортаю похапцем стіни будинків й брам. В долонях дахів – падучі зірки неначе вервиця. Вночі. А удень – погляди звідусіль, ніби мухи на голках…

ВАЛЬКІРІЯ З ПЕЧЕРИ
ПОПЕРЕДНІХ УМОВ

Оповідки топографічного кретина

Кава з тарганами. Пиво з недопалками. Безсонне комп’ютерне око…

Різьбяр з галюцинацій параноїдальної гарячки ворогів щойно закінчив надзвичайно делікатну роботу. Робота вимагала неабиякої концентрації уваги потаємних фасеток третього ока, надзвичайної зосередженості й злагодженості в роботі всіх без винятку… а надто – острівців Лангенгарса. Різьбяр Гапагавор задоволено відкинувся в медитативному кріслі. Тепер він міг більше ніколи не дивитися на свій витвір, і ця обставина тішила його печінку.

Тільки уявити! Посередня, кондова, поширена серед різноманітних верств населення планети галюцинація завдяки його геніальній наполегливості перетворилася на справжнє параноїдальне диво!

Гапагавор навпомацки загорнув те, що нагадувало вишукано вирізьблені з дерева та цегли сполучені посудини, в свою улюблену оксамитову краватку, яку він навмисне почепив у вірному передчутті закінчення шедевру. З посмішкою відмітив про себе, що, пересуваючись обережно, – з рукою, простягнутою якнайдалі від закрученої на сто вісімдесят градусів голови з міцно заплющеними очима, і якнайближче до балкон, – він схожий на свого сусіда – сновиду. Так він дійшов до прочинених дверей балкону, і щосили викинув грудку густосинього оксамиту на вулицю. Разом з рукою, але мистецтво ж вимагає жертввввввввв!..

Звісно, якщо один просторово-часовий відтинок приклеїти безпосередньо до наступного без плавких переходів, вийде захопливо. Динаміка реальності створюється саме завдяки склейкам у стик… Тому ніхто не бачив, як чудовий галюцинативний витвір утнув у повітрі спіраль (саме таку, яку описує осінній лист або паперовий літачок) і впав на волосся перехожої дівчини. Так само ніхто не бачив, як рука Гапагавора відірвалася від галюцинації, описала в повітрі параболу, викинула перед самим тротуаром ядучо-зелене сальто-мортале і гепнулася в калюжу.

Музика надзвичайно сприяє динаміці довколишньої картинки, а музика саме і лунала: хтось жбурнув з балкону плеєр (імовірно, сусіда – сновида), і з його «вух» долинав чи то Garbage «І’m waіtіng for you», чи то «Cozmіc blues» Janіs Joplіn.

Визначити було важко – вочевидьки, в плеєрі поступово сідали батарейки.

Отже, дівчина провела рукою по волоссю і подумала: «Або я буду багачкою, або треба повідстрілювати ворон!». Називати ім’я дівчини нема потре би, бо хто завгодно здогадається, що подумати таке про галюцинацію могла лише Еля.

Еля спустилася в андеґраунд. Через присутність двох міліцаїв та масної тьоті з пикою тапіра, що стояли біля турнікетів, підземне довколище не здавалося ані оксамитовим, ані вельветовим, ані навіть велюровим. Еля зітхнула, і вирішила придбати синю пластмасову блямбочку на шкоду пляшці пива.

Трійця флегматично спостерігала, як Еля обмінює жетон на зелену стрілочку: не було причин для хвилювання, адже людей мало, і проскочити за кимось на шару непомітно Елі не вдалося б.

На платформі з’ясувалося, що потяг потрібного Елі напрямку стоїть на станції вже півгодини, людей у нього напхалося, мов ікри в жабу – невідомо як зачинятимуться двері. Еля заплющила очі, притисла до грудей вишитий бісером заплічничок і щосили занурилася у пальта, сукні, краватки, гудзики, – мов у щільно зім’ятий пластилін. Вона згадала сюжет з якогось науково-популярного фільму: самиця дельфіна стрімко спливала штопором з чималої глибини на поверхню… Людський пластилін всмоктав Елю. Всі змушені були вийти зі стану кататонічного ступору і заворушитися, аби відновити більш-менш зручні пози. У такий спосіб Елю пропхали аж до протилежних дверей, що на цій гілці ніколи не відчиняються. Еля приліпилася писком до скла – прямо в білий трафаретний напис: «Не прислоняться», і подумала, що «слон» українською буде «туля».

Не встигли всі знову вклякнути, як двері з гуркотом зачинилися – на платформу щось посипалося, підлогою щось покотилося, – задвигтіли вагони, і крізь слово «слон» підземна темрява замиготіла болотяними вогниками.

«… Наступна станція – Площа Люциганів». – прогавкала стеля.

Десь за спиною ліворуч блякла дівчина тримала однією рукою (схожою через фінічки аж до ліктя на яскраву тропічну рептилію) горішній поручень, аби не впав на коліна тих, хто встиг сісти. Інша рука з розгорнутою книгою Аве Ніглая «Монс і родзинка.

Сміх у пустелі. Між двох дзеркал» розгойдувалася перед носом пані Візаві. Іноді перечіплювалася сторінкою за густо нафарбовані й тому схожі на гребінці вії пані.

Еля відчувала волоссям на потилиці, як дівчина намагається читати: очі її ковзають в середині другого абзацу, мов рибки в акваріумі, що їх збовтує в кузові величезний камаз: «… і прийшов Ісус на гору, і мовив у натовп таке:…». Ось вполювали, вхопили за хвостик «натовп» і причепили канцелярською скріпкою: «… натовп таке: «Вас прийшло сюди послухати мене аж п’ять тисяч, і що, ніхто не спромігся взяти з собою канапок?!»

«Станція Рапайнамська Площа. Обережно, двері зачиняються. Наступна станція Атаса Збоченка.»…

Об’явами заклеєні стовпи («Пий – і схуднеш!»), вагони («Шпалєри для унітазів та санґінекотехнічне обладнання»), шиби зсередини («Духовні семінари з проблем тантричного сексу в умовах урбанізації та кінця світу. Семінари веде космотантричний секс-інструктор Анхра-Манью-Pіstols) і зовні («Шкарпетки більше не смердять! Новий підбілювач – проти тарганів і НАТО»), стіни («Нові протигрибкові лаки для гоління нігтів від Freddі!»), мармур («Салон МЕДЕЯ пропонує мед, лілеї та condoms з протизаплідними шипами!»), спи ни («Зоонекропедофіл!»), дзеркала («Сам ти копрофаг!»), – Елі аж голова розболілася…

 
Вона весь час ніби знімала кіно
Ніби вчилася повивернуті сподом очі
Мастити скальпелем на скло та лайно,
Що виникає довкола – ось-ось оточить…
 
 
Не вирваний з сюжетного контексту,
А, навпаки, пристріляний експромт
Червоним карамболем влучив в сексту
І перебив хребет почварі нот
Страшне, коли в зіницях – гральні кості
І посмішка – мов «риба» в доміно
А риба, вбрана в доміно, – іде на дно
У незбагненній передсмертній млості.
Летіла – зачепилася крилом
За цвях віконниці напудрена нічниця
Це генетично-узагальнений синдром:
Спимо на реях, впевнені: це – сниться!
Хтось стрілку пересунути не встиг
Хтось потягу дав фад замість вугілля
Болотними вогнями мерехтить довкілля
І машиніст у плеєрі не чує рук та ніг…
 

… аж тут тобі раптом… … краєчок (язик не повертається назвати це подолом) Еліної спіднички (в народі подібне ультраміні зветься «максі-пояс») відчув легкий, але зухвало – впевнений дотик чиїхось пальців. Вказівного та великого пальців – так, ніби між пучками звичним жестом розтирають порошинку, зняту з вилоги, аби струсити її геть. Безперечно, чоловічих пальців. Тканина нашорошилася, гаряча опійна хвиля бухнула в еліне тіло, а думка так і не встигла виникнути, бо зазвичай жіночий мозок (принаймні Еля належала саме до цього типу жінок) миттєво і надовго відключається від подібного штибу несподіванок.

Спідничка відчула себе вочевидь зайвою на цій істоті, і спробувала розслабитися.

Про всяк випадок обережно, але вже вся п’ятірня прокралася до тієї самої примітки, де непрозоро зазначено, що Еля носить нижню білизну від верто – умовного стилю: дві вервечки і один (не біль ший за пачку «Vogue») трикутничок. І що саме в місці стику вертикальної вервечки з трикутничком – у надлегкодосяжний контрапункт до цієї бікініскрипічної теми – можна плавко занурити – спершу – середній палець (більшість чоловічих іс тот, теж, і аж ніяк не мозком, відчуває категорію істот жіночої статі, де безпечну можливість подібного штибу несподіванок гарантовано). Єство – волога – бо – людина – на – сімдесят – чи – скільки – там – відсотків – складається – з – води…

«Станція Гарб’івка. Наступна станція Сновоблонь. Громадяни пасажири! Виходячи з вагону, не залишайте свої речі.» – Сновигали в шибах звукові рядки. … у Елі склалося враження, що оточуюче – натовп (який важко розхрінити на окремих людей) у вагоні метро – їй наснилося, бо важко уявити собі, щоби чоловік міг тааааааааак трахнути (і взагалі трахнути) в подібній ситуації. В тому, що її високопрофесійно дере досить потужний прутень, вона не могла сумніватися. Гіпотезу про те, що саме це – сон, довелося відкинути одразу і без вагань (в чому – в чому, а в сексі Еля могла відрізнити реальність від сновидіння, чого не можна було з упевненістю сказати про інші боки її життя).

До тієї терпкої миті Еля була впевнена, що подібне в громадському транспорті дозволяють собі лише японські та «гонконголезькі» маніяки (і навіть не в години пік, а, приблизно, після другої ночі – до котрої в країнах сходу працює андеґраунд Еля не знала, – коли вагони порожні, і тільки якась самотня і приречена за законами віктимології ідіотка…), та й те в трілерах, детективних романах, або… ааааааааа… щщщеееееееее… щооооооо оо…. цеееееееееее…. їййййййїїї… власссснааааааааа…. дааавняяяааа…. е – ро – тииииииииич – тич – тич – на! – фан – та – зззззззззі! – йяяяяаааааааауууууу…

Як цей «заспинних справ майстер» примудрявся пестити Елю звідусіль – ніжно, легко і наполегливо, – коли у натовпі було не те щоби не поворухнутися – не продихнути… професіонал… мабуть не надто велетенський на зріст, якщо так зручно (Еля була маленька)… потяг, звісно, зупинявся, ті, що розташувалися ближче до дверей, навіть намагалися виходити, дехто примудрявся заходити (занурюватися), – Елю штовхали щільно зліплені людські тіла… рух потягу додавав доречного похитування….

Понад людськими головами кахикнуло: «… стан ція Сновидійська. Наступна станція – Героїв Блюзу».

Еля належала до категорії жінок, що їм отак, ззаду – найприємніше, але саме так вони чомусь не можуть скінчити. Судоми партнера Еля теж не відчувала, до того ж він продовжував… У Елі склалося враження, що він прагне будь що задовольнити її. І від того їхнє зростаюче напруження розпалу з’єднує їх за принципом сполучених посудин, зациклюється, не знаходячи виходу…

Перед кінцевою зупинкою незнайомець однією рукою загорнув Елю у свій плащ і міцно притис до себе, а іншою схопився за бічний поручень, – і скільки їх не штовхало, крутило, кидало і тягло до виходу хвилею натовпу, що прагнув якнайскоріше вивільнитися, випручатися, визволитися, виборсатися…

«Станція Героїв Блюзу. Кінцева. Поїзд далі не йде. Звільніть, будь ласка, вагони.»… … – вони таки лишилися у вагоні. Самі. Двері зачинилися. Потяг рушив. Світло не згасло.

Еля впала в якийсь коматозний стан: збудження не проходило, натомість паралізував страх. Як не смішно, страх не того, що тепер, коли вони лишилися самі, цей маніяк може її вбити чи покалічити, а того, що ось зараз їй доведеться побачити його, і, можливо, він виявиться якимось потворним виродком. Або скаже, що хворіє на СНІД. Або – ще гірше – сповістить її про те, що він – курсант танкового училища.

Він повільно розвернув Елю до себе, – вона була слухняною загальмованою маріонеткою, єдине, що вона зробила – рефлекторно, – зіщулилася та щільно замружилася.

– Не бійся, я не потвора. І не хворий. І я в презервативі… А ти гарненька. Я теж трохи боявся побачити якусь «Cocoza kіkіza»… Ну?..

Еля ледь розплющила одне око, майже нічого не побачила, і розплющила друге.

– Нічого… Ти привабливий. Мені жовтоокі брюнети подобаються. А ти не курсант?

– Ні, я не курсант. Я музикант. І давай більше нічого про себе одне одному не розповідатимемо.

– Ти навіть не хочеш знати, як мене звуть?

– Яка різниця? Тобі буде зі мною ще краще, якщо я скажу тобі своє ім’я? – При цьому він обережно перекинув Елю на сидіння, так, щоби вона через його коліно не могла (навіть якщо би захотіла) стулити ноги.

– Який ти зухвалий, – млосно промовила Еля, – звідки ти знаєш, що мені з тобою сподобалося?

– Кралечко, не кокетуй, тобі це погано вдається.

Виходить вульгарно і дешево, а ти – не дешевина.

– Ти читатимеш мені моралі?!

– Отож! Давай краще зробимо це ще… і це… і ще раз… і це… і оце… і щещещецецеоцеце -оце-це-оцеще – м-м-м-ммгм?

– Ааааааууу!..

Одну. Другу. Третю… … пігулку розчиняв Гапагавор у склянці прозорої води. Мовчки дивився на бульбашки і передчував, як мігрень перетвориться на такі самі. Розчиниться і остаточно вщухне через десять хвилин після того, як він вип’є розчин.

Гапагавор взяв лакмусову смужку (відсутність правої руки відчувалася чимдалі більше, це дратувало, власне, тому і мігрень розігралася) і опустив її у склянку. Смужка почервоніла. І різьбяр зрозумів, – трохи запізно, – що запитання стосовно кислотнолужного балансу розчину було неделікатним. Але він і розлютився: ця дурна смужка тільки й уміла, що червоніти! Доводилося щоразу лізти пальцем в якусь чергову отруту! Але, ясна річ, пальці в якості індикатора мало чим могли прислужитися. Геть усі десять швидко набули жалюгідного фіолетовозелено-буруватого кольору. Схоже на їжаче лайно.

Якщо з цього боку оцінювати проблему, то добре, що пальців тепер лишилося тільки п’ять.

Гапагавор ковтнув розчин і постукав в стіну сусіди-сновиди.

За мить сусіда-сновида представ перед очі Гапагавора у перпендикулярному відносно балконного бортика вигляді. Ще за мить він переступив через край балкона до кімнати, обійшов її (але не так, як всі люди, а по стіні – через стелю – до протилежної стіни), і зупинився там, звідки почав.

Себто на чорнильній плямі на паркетині. Очі його, як і належить, весь час були заплющені, а посмішка – ідіотська.

– Тобі личать червоні лінзи, – зазначив Гапагавор.

– Як ти побачив?! – Здивувався сновида.

– Ти через них такий щасливий, що це написано у тебе на повіках.

– А тобі пасує синя краватка, – хитро посміхнувся сновида, і додав раніше, ніж Гапагавор встиг запитати, – вона – на твоєму серці. Ти – майстер. Ти готовий все віддати заради творіння, і саме творіння (заради нього ж) також. Бо вони живуть…

– Не треба… В моєму серці живуть декілька речей, які я дуже люблю, але вони створені не мною…

Люблю настільки, що можу навіть розлучитися з ними… Відмовитися від – хе-хе! – так би мовити, фактичного володіння… Бо моя власність – це моя любов… А до своїх витворів я байдужію, щойно їх завершено, ти ж знаєш…

– Мені сьогодні довелося пережити щось подібне! Я оце слухав таку касету… Це була така му86 зика… Така… Одне слово, довелося викинути плеєр щойно касета скінчилася!

– Послухай-но платівку. Це запис моєї останньої роботи.

– Ти завжди вмикаєш програвач, коли щось вирізьблюєш?

– Ні, лише коли відчуваю справжнє натхнення…

Ось. Слухай… … А-а-а-а! О-о-о-о! Трохи швидш-ше… ні, о Бож-же!– по-віль-ніш-ше… в такт… стривай… Ні, я не можу більше!!!

– То давай, ну ж-бо!..

– Я з тобою…

– Давай! Ти встигнеш ще раз!… і ще… … і ще… і ще раз!.. Ай-йяй-яй! Ш-ш-ш! Щщщщщщщщ…

– Це що, хтось трахається?

– Еге ж, у метро.

– У метро?! У відстійнику?

– Поки що ні. Вони туди доїдуть, як скінчать.

– Це надовго?

– Та ні. За годину вони вже виїдуть на кінцеву з іншого боку. – І весь час лише стогони та зойки?

– Не знаю, сам іще не слухав.

– Ну, гаразд… Хоч би коментували, чи що…

– А ти сам, коли б опинився на їхньому місці, коментував би?

– А вона гарненька?

– Приваблива… Така, знаєш… пікантна штучка… з тих, що на перший погляд видаються «неземними створіннями», які вдають, що «навіть і не пісяють»…

Те іще блядво…

– А він?

– Приємний зовні. Os umerosgue deo sіmіlіs…

«Творчий збоченець», але безпечний. Бездоганна інтуїція: об’єкт зазіхання обирає завжди просто в яблучко. – Гапагавор зиркнув на сновиду, і з його очей посипалися на вилогу та манжети іронічні бісики. – То що, коментував би?

– Навряд чи.

– Отож-бо й воно!

Такої судоми Еля ще ніколи не відчувала: в ній наче величезний птах бився…Gentle Gіant… Це змусило її скінчити ще раз, і ледь не знепритомніти. В цю мить потяг зупинився, і світло у вагоні згасло.

Вони водночас оговталися. Еля автоматично матюкнулася: дуже весело розшукувати навпомацки в повній темряві свій одяг! Він засміявся і потягнув Елю до себе.

– Йди сюди, я хочу тебе ще.

– Я хочу курити. І хочу знайти свій одяг. І ще мені хотілося б знати, куди ми заїхали, і як тепер вибиратимемося звідси.

Він, не випускаючи Елю, потягнувся, пошарудів рукою по підлозі. Намацав плащ. Знайшов кишеню.

Цигарки. Запальничку. Підпалив цигарку і простягнув її Елі – просто до рота. Еля затягнулася. Він – після Елі. Еля перехопила цигарку. Затягнулася смачно і глибоко.

– Слухай, тут, напевне, не можна курити.

– Напевно. – Прошепотів він у саме еліне вушко, пестячи її пипки.

– О-о-о-о, ну ні…

– Та-а-а-ак…

– Паф-ф-ф-ні-і… – Еля випустила дим.

– Так-тааак-ки-цю-ню… бо-я-хо-чу…

Гапагавор зі сновидою прирекли вже пляшку синього коньяку (на честь синьої краватки), і докінчували пляшку червоного коньяку (на честь маловідомого серед північних урбанізаторів свята Кундаліні). Гапагавор мружився, курив скручений з пергаменту величезний джойнт і повільно випускав з рота й ніздрів попелясто-зелених димових почвар.

Сновида чемно, але щиро сміявся з пісеньки, яку мимрив Гапагавор, акомпануючи стогонам та зойкам на платівці:

 
Я був зе-ле-ним, коли Червону Троянду зустрів
Я так закохався, що взяв та і з’їв
Чер-во-ну Тройя-я-а-анду!
Я гадав, що я-перший!
 
 
Невдовзі у мене живіт заболів
І лікар веселий мене сповістив,
Що в шлунку моєму живе гробачок
І купа трояндових колючок
Тройя-я-а-андо, невже я – не перший?!
 
 
Першим був гробачок
Він не їв колючок
Він прогриз серединку
В пелюстках Тройя-я-а-анди-ха-ха-ха!
 

– Ха-ха-ха! Що це за гуркіт і чоловічі голоси, Гапагаворе? Ха-ха-ха! Тройя-я-а…

– … а-а-нда… Це? Мабуть, працівники метрополітену… Будьмо?

– Будьмо!

Вони цокнулися і випили. Осушили колби до дна!

Різке світло ліхтарика вдарило Елі просто в очі.

Повз мозок майнула парочка котів, що з вереском пирскають в різні боки від струменю холодної води з відра горішньої сусідки.

Чоловіків було двоє. У спецодязі та з шахтарськими ліхтариками…

Сновида вже очманів від диму Гапагаворової цигарки. Кольорова коньячна отрута струменіла з його вух.

– Ти не пригостиш мене такою цигаркою?

– Залюбки, друже! Тримай… – Гапагавор підхопив пінцетом підпалену проскурку сухого спирту і підніс до цигарки блакитне полум’я. – Bono anіmo sum! А ти, здається, аж пашієш pudore adductus?

– Не від сорому… Знаєш, я бачив учора на даху таку дивну руду кішку…

– У тебе на спині нічого не написано? – Розреготався Гапагавор.

– Це лише levіtatіs est. Твою легковажність.

Я люблю котів. Магічні, загадкові, гордовиті створіння…

– Aegrotі a medіcіs sanantur! Не ображайся, я тебе чудово розумію… Vіrtus contіnentіae… -… слухай, що там відбувається? Схоже на радіобойовик, чи то пак, вестерн…

– Поки ти розповідав мені про котів, ті двоє поставили «хлопчика з обличчям і плечима бога» перед фактом, що зараз трахнуть його кобіту! А тепер він саме б’є їм обом пики.

– Справді?! Як цікаво! Цікаво, чи встиг він щось на себе натягнути, чи гамселиться з ними прямо в оголеному вигляді?

– Слухай, ти просто якийсь садист, друже!

– Ні, я просто естет. Якби він бився з ними голий, в цьому було би щось еллінське, якась давньогрецька велич, краса… Як на олімпійських іграх. Я ностальгую…

Поїзд виїхав на кінцеву зупинку з іншого боку платформи саме коли Еля встигла привести до ладу свій зовнішній вигляд. Еля майже ні про що не думала, і настільки квапилася, що жодного разу навіть не подивилася на того, хто втягнув її в усі ці пригоди. Еля забула геть усе, що було в її житті до бійки у вагоні. Еля й досі трусилася від того, що сталося, і навіть не раділа з того, що все закінчилося доб ре. Еля хотіла лише одного: щоби все, геть усе, як найшвидше закінчилося остаточно. А він принишк раптом. І мовчав. Лише підійшов і тихо став у неї за спиною. Імовірно, зібрався пригорнути Елю до себе, але прочинилися двері – й до вагону вдерся натовп.