Текст книги "Ексгумація міста"
Автор книги: Светлана Поваляева
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)
Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, зновуж таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.
– Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!
– Йди до дупи! – з ваганням у голосі відказує жіночий голос.
Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком у перші ряди партеру. Звідтам чується гуркіт крісел, шарудіння, шаркання, матюкання, вовтуження – звуки, схожі на ті, що протягом ночі відтворювалися на сцені.
– Кінець першої дії! Всі – в дупу! -репетує диригент.
– А всі вже і так в дупі. – кидає Ертебіз.
Світло зникає.
Найважчим Еліці здавався прорив у фойє, але дві опасисті корови у бюстгальтерах і панталонах навіть не коливнулися їй назустріч, і відстань до гардеробу у порожньому фойє вона подолала вмить.
На стійці сиділа, астматично дихаючи, величезна ропуха кольору нездорової старечої шкіри. Еля перестрибнула через бар’єр до вішаків, швидко розшукала свій одяг і лин у ла, наче раптова травнева злива, до виходу – повз незворушну жабу, яка провела Елю позбавленими будь-якого виразу очима. А може, вона дивилася на мертву фіолетову грудку покинутого Елікою на підлозі плаща, і за мить до апоплексичного удару ця пляма ввижалася їй райським болотом – останнім притулком знедолених ропух під пахвою Єдиного Жаб’ячого Бога…
Куфайки п’яно верещали в брутальних обіймах тілогрійців, ватяник залицявся до напівнепритомно го куфайця, гадаючи, що сміттєвий контейнер є цілком прийнятною ширмою від агресивної уваги сіро-похмуро-драглистої маси, котра виблискувала серед криги й снігу скельцями протигазів і скафандрів та з глухим стукотом зіштовхувалася шоломами, випаровуючи сивушний дух.
4. Реггей на брудному снігу
«Твоє волосся немов пруття, твої думки – біла крейда… Одного разу я не прокинувсь, через те, що я висів, о Африко! Моя тінь на твоєму березі, я танцюю реггі на брудному снігу…»
Еліне вікно було темним і мертвим, а довкола мерехкотіло новорічне ялинкове монпансьє, і Еля на мить відчула себе сиротою з якоїсь андерсенівської різдвяної історії. Вікно Кліфа ніжно світилося жовтим, немов червневе сонце на линві вечірнього небокраю.
Еля подумала, що такий нестримний цілеспрямований потяг відчувають усілякі зомбі з фільмів жахів або сірникове пуделко під впливом телекінезу… Не замислюючись далі ані на мить, не вагаючись, і раптово зігрівшись, Еля щосили потягла обмерзлі антикварні двері під’їзду і зайшла до будинку.
Квартира мала бути останньою на останньому поверсі і єдиною на передгорищній сходовій клітці.
Проте Еля машинально звела погляд на список мешканців, схожий на жовклі кістяні клавіші допотопного піаніно, і прочитала проти номера останньої квартири: 31 – Берковіч Є. Д.
Подолавши декілька величезних – підсвітлених крізь каламутні переплетені вікна святково-сніжною ніччю – прольотів, – а в кожному стародавньому будинку ці зачовгані і стерті, мов пергамент фоліанта, девонські сходи – не просто сходи, а справжнісінькі Staіrway to Heaven, – Еля присіла перекурити. І це аж ніяк не було спробою прокинутися, осмислити, повернути назад чи вигадати першу фразу, – це був звичайнісінький буденний перекур.
На пошарпаних дверях Кліфової квартири не було цифр, а дверний дзвоник являв собою розкудлане кубельце обірваних і пошматованих дротів, схоже на Еліну нервову систему. Еля постукала в двері.
Дубль раз.
Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назовні: в одвірку – надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий – стояв Кліф і каламутно дивився на неї. «Ти хто?» – обважнілим язиком без найменшого акценту спитав він, дихнувши алкоголем. Еля мовчки рвучко розвернулася і побігла геть, перестрибуючи через дві сходинки. Важкі парадні двері грюкнули за нею.
Еля сперлася на них спиною і видихнула хмаринку пари у кришталеве роїння сніжинок.
«Вовк: Тобі страшно?
Червона Шапочка: Ні… Бридко».
Дубль два.
Еля постукала в двері, прислухаючись до реггі всередині. Після тривалої паузи кісточки пальців почали у такт стукати в двері, відбиваючи ритм мелодії, що лунала. Еля була наче в трансі, геть забувши, де вона і що робить – просто відбивала би ритм до ранку, якби її не отямило клацання замку.
Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назов ні, і примружилася від якогось незбагненно лагідного сяйва – немов од свічки, – що ледь помітно, але дуже відчутно, струменіло з напівтемного передпокою. Сяйво тихенько розпливалося, виповзаючи за поріг. Кліф – надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий – недовго дивився на Елю якимось нетутешнім відчуженим незморгуючим поглядом, очі в нього були такого темного й густого кольору, що Елі здалося: в цих очах немає зіниць. Але Кліф раптом усміхнувся природно і щиро, і, жестом запрошуючи Елю до хати, мовив без найменшого акценту: «Вибач, я, напевно, не одразу почув стук – моїм гостям зазвичай двері не стають на перешкоді. Будь ласка, проходь! Я дуже радий тебе бачити!». І Еля зрозуміла, що не існує в природі неусміхнених людей, а та сила-силенна похмурих створінь, яку вона зустрічала щодня, просто примарилася їй у якомусь дімедроловому кошмарі.
– Я щойно з театру, – сказала Еля, стягуючи мешти, – уявляєш, там всіх глядачів змусили роздягтися перед виставою до трусів і здати все у гардероб!
– Авжеж, у мене дуже спечно, то ти можеш роздягтися, – широко усміхнувся Кліф, – почувайся як удома: ця хата цілком належить всім, хто сюди потрапляє! – Він зробив такий порух вустами, ніби на них щойно луснула ґумкова бульбашка.
Десь дзеленькнув телефон.
– Проходь, – загріб повітря рукою Кліф і пішов на дзвінок.
Роздягаючись, Еля роззиралася довкола (якісь прядив’яні штучки, дерев’яні і череп’яні фінічки автентичного походження та абияк наліплені колажі з газетних вирізок, наліпок, папірців з нотатками і телефонами і та ін. на жовклих поштукатурених стінах, – і мимохіть прислухалася до розмови.
– Привіт… Спонсоре?! Що ти забув у Парижі, педику?!
Тривала пауза. Похихикування Кліфа несподівано надтріснутим, але тихим, тенором.
– Десять грамів марокканського плану щодня? Цифри і факти вражають… перекажи своєму діле ро ві, що він може більше не додавати плану в ду бову кору… звичайну тирсу з дубової кори, придурку! Більше грама марокканського плану на день – летальна доза! Коли твій ділер побачив, що ти наближаєшся до грама, – зі сміхом провадив Кліф, – він, напевно, вирішив не втрачати такого цінного клієнта й почав досипати дубову кору! Якщо ти вже дійшов до десяти грамів, можеш сміливо відказувати марокканський план бідним джанкі, яким би хоч чим розкумаритися!
Кліф сміявся.
– … й тебе з Роком, півню! Оревуар!
Босоніж Еля швиденько зайшла до кімнати, аби Кліф не подумав, що вона підслуховує.
5. Діалогове вікно, кава і…
– Як ти обходишся без скляного ока «Великого Телевізійного Брата»? – Спитала Еля перше, що спало на думку, адже у кліфовій кімнаті справді не було тілівізора.
Вона хребтом відчула посмішку хлопця.
– Я не обходжуся, я дивлюся кіно і порно на DVD або в Інтернеті, коли припече. Коли починає бракувати скляного ока – у мене є комп’ютер…
Кави?
– Давай допоможу. Я не люблю чекати в чужій кімнаті, і взагалі – на кухні затишніше.
– Генна спадщина совка! Розумію. Ходімо.
Оскільки кухня була надзвичайно схожа на Еліну – залипла гаривом і захаращена різноманітними черепками, а підлогою розкидано килимки та пошарпані циновки, – Еля всілася на підлогу під стіною і сказала: «У мене також нема в кухні столу. І стільців.»
– Не сумніваюся! – розсміявся Кліф, – для котів важливе місце, а не предмети, і простір на користь антуражу, – продовжував він, зсипаючи з паперової торбинки каву до ручного млинка, також вкритого тисячолітнім липким кухонним гаривом.
Старі журнали і якісь пучечки сушених трав обережно заворушилися на жовклому холодильникові, половина повільно зсунулася і просипалася на підлогу, а слідом м’яко зістрибнула крихкотіла кішка якогось дивовижного шоколадного кольору, на струнких оленячих ніжках, з довгим гнучким хвостом, великими порцеляновими, кольору мушлі на споді, вухами й очима, які здавалися чорними через до краю розширені зіниці. Кішка сіла, перетворившись на витончену незворушну статует ку і зупинила погляд на Еліці.
– Деніз, це – Еліка, Еля, це – Деніз, – мовив Кліф, не обертаючись від синього полум’я, на якому підходила щільна кавова пінка, і Еля здивувалася, як він відчуває спиною все, що безгучно відбувається попри його зір: і кішку, і Елю, і каву, коли зазирає до шафи по філіжанки…
– Аліса, це – Пудінг, Пудінг, це – Аліса! – спробувала пожартувати Еля, бо чулася якоюсь скутою під безвиразним пильним поглядом Деніз.
Деніз, схоже, це відчула, бо легко підвелася й нечутно підійшла до Кліфа, і, потершись об його ноги, завалилася набік, перебираючи лапками, що легко чіпляли кігтями засмальцовану циновку.
– Готово. Ходім до кімнати, там все-таки зручніше – сказав Кліф, і мідна маленька таця з кавою, цукром, ложечками, блюдечком з прозорими плястерками лимону, попільничкою і набитою люлькою, ніжно забряжчала в його руках, а Еля і Деніз підвелися одночасно, і Кліф пропустив їх вперед.
– Там хтось прийшов, здається, але ти не звертай уваги. Вони нас не помічатимуть, якщо ми до них не звернемось. Я їх називаю «рослинами шкереберть», бо у них справді все в голові догори корінням. Ходи, не бійся, навіть Деніз вже до них звикла. … я знаю коли день прочиняє двері й чвалає щербатою бруківкою на базар, розбризкує дорогою голубів. Знаю, бо не раз підглядала. Сумні поливальні машини повзуть містом, в якому не лишилося придурків, здатних пірнути у потік їхніх світлих ранкових сліз і співати і реготати в штучній веселці.
Всі стали розважливими і дорослими – і місто вмить вкрилося зморшками й сивим пасмом тютюнового диму.
Зарозумілі блазні зліпили собі на Узвозі пародійну толоку. Та жодного бубонця, жодної флейти… Вони обмінюються компактами й патякають про якісь бізнесові справи – шарудіння обгорток від чупачупсів…
Старі мої друзі припливають в гондолі крізь морок Венеції підсвідомості лишають біля дверей парасолі, сидять на підлозі курять і брешуть…
Дитинство в іржавому корпусі від «Жигулів» заїхало в тихий кювет послухати коників і коли сіли батарейки у плеєрі і настала зима воно за кермом заснуло пухнасте моє дитинство…
Щойно знайшовся один з небагатьох Справжній подзвонив: «Я приїхав знов їду сьогодні і повернуся незабаром» скільки їх на світі таких реліктів залишилось жменька мізерна бісерна фінька що розсипається…
СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер…
Діти причастімося портвейном і пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному і самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо і непомітно…
Без труб і барабанів постскриптум…
В ультрамариновому гранчаку неба гречаний мед сонця павутиння немов обірвані струни форшлагами чіпляється за медове й вогнисте листя цнотливих кленів які вмерли під час злягання в обіймах терпкого диму осінніх вогнищ.
ПоКайяння….
Мій дім – молюск у океані осені лежить на дні в бурштиновому листі й фільтрує Місто ретельно оперлинює собою параною якщо постукає зима – нас немає вдома!..
Еля нічого не зрозуміла, але слухняно рушила за Деніз, хвостик якої граційно похитувався, до кімнати. В кімнаті розташувалися на підлозі якісь немолоді, але дуже колоритні растафарі. Вони передавали колом люльку і тихо чи то розмовляли, чи то наспівували, але відчуття було дивовижним: Елі здалося, що вона бачить голографічний фільм і чує звук водограю, і чим далі вслухається, тим важче їй зрозуміти, розмовляють ці люди чи співають, і, якщо розмовляють, то якою мовою. Чим виразнішими ставали звукові деталі, тим більше втрачався і розмивався зміст цього звучання.
– Не слухай, – попередив Кліф, – сідай отут, бери каву, кури, якщо хочеш…
– Про що вони говорять?
– Я не можу тобі відповісти, але розкажу давню притчу, яка, можливо, допоможе тобі зрозуміти, що відбувається:
Жив собі на світі один тихий нарік – волочився від музики, тихо штрикався, грав на гітарі і з хати не виходив… В його життю були тільки музика й наркотики, ніхто його не знав і ніколи не бачив, і ніхто не чув його гри, хоч грав він так, що Ерік Клептон, Джако Пасторіус, або, скажімо – якщо тобі більше подобається – Джиммі Гендрікс поруч з ним просто відпочивали. Нарешті він остаточно сколовся і помер в абстинентому непорозумінні зі світом, і представ перед очі Божі в холодному і незатишному Чистилищі. Господь Бог подивився на нього і так розміркував: хлопець був наркоманом.
Але він був доброю людиною, нікому не заподіяв зла навіть подумки, і – найголовніше – він був неперевершеним музикантом, яких ще Земля не скоро побачить. І відправив його Бог за це до Раю. І коли опинився хлопець у непримхливій райській місцевості, перше, що побачив він з-за маленького пагорба, це коло людей, які по черзі грали на гітарі. І впізнав він серед тих людей усіх своїх кумирів, усіх великих музикантів – і Гендрікса, і Моррісона у тому ж числі. «Господи, яке небачене щастя!» – подумав він: «Хоч здалеку на них подивлюся!». І раптом він бачить, що Джим Моррісон гукає до нього: «Агов, чувак, йди сюди, ми всі на тебе давно чекаємо!». Хлопець сам себе не тямлячи від щастя і здивування, підходить, Моррісон йому подає гітару і каже: «Грай! Грай будь-який імпровіз на оцю темку (наспівує), ми всі тут знаємо, що ти найкращий серед нас!». Хлопець грає так, як ніколи в житті на Землі не грав, у жодних своїх наркотичних просвітленнях, зриває шалені овації, плаче від щастя… Гтара пішла знову по колу, всі грали варіації на ту ж саму тему, гітара знову дійшла до хлопця, він знову виклався, як міг, знову зірвав овації… Скільки часу так тривало – ніхто не знає, але почав хлопець відчувати, що вичерпуються імпровізації і фантазія, та й сили вже покидають, та й оплески вже не ті… і от настає мить, коли до нього доходить гітара, а йому вже не сила й одну ноту вичавити, і він піднімає очі на Моррісона: «Чуваки, а може змінимо тему, га?», а Моррісон подивився на нього уважно і відповів:
«Це – вічна тема, чувак…»
Еля замислено пила каву і непомітно для себе потягувала з люльки. Щось дедалі відчутніше бен тежило її, і вона нарешті знайшла цьому визначення:
– Дивно, ти так чисто говориш – навіть натяку на акцент нема…
Кліф раптом знітився – якусь мить уламки здичавілої березневої криги пливли у мертвій воді його очей, – і це було так несподівано страшно, що Еліку аж мороз продер уздовж хребта й сухий лихоманковий окроп потік слідом. -… а… ти хіба… хіба ти не знаєш, що тут всі розуміють будь-яку мову… тобто, ні… якою б мовою до тебе не звернулися, ти почуєш звертання своєю, і інші – так само… коли ти до них звертаєшся…
Елі враз стало неприродно зимно – плутані пояснення Кліфа, а – насамперед – його незвична нагла розгубленість, якої він не зміг приховати, спалахнули десь поза її очними яблуками стерильним сяйвом реанімації, вона животом, піднебінням, пальцями ніг відчула білу стелю і неживі сліпучі лікарняні лампи…
– Де – «тут»? – спитала Еля і не почула свого голосу: горлянку висушило і зціпило намертво.
Вона спробувала відкашлятися, й від спазму дрібно заклацали зуби.
Залишки механічної (уперше за вечір) усмішки сповзли з Кліфових вуст, темношкіре обличчя посіріло. Він уважно не зморгуючи дивився на Елю.
– Ти нічого не знаєш? Ти… нічого не помітила?..
Ти хіба не пам’ятаєш, що… Господи! І тобі ніхто нічого не сказав! С-с-суки! Суки! Але як! Як це може бути, що ти і досі… що ти одразу не дізна…
У-у-уууу, – тихо завив Кліф, стиснувши обличчя жилавими пальцями і крізь пальці не зводячи з Елі погляду. З очей Елі потекли сльози, але вона їх не відчувала. Її трусило, ковбасило, як на виході з важкого загального наркозу. Кліф простягнув до неї руки і міцно віп’явся пальцями в її плечі, щодалі сильніше стискаючи її так, ніби хотів втримати Елю у межах її тіла. «Тихо. Тихо, спокійно. Спокійно, Елю, ш-ш-ш.», – повторював він бляклим металевим голосом: «Елю. Послухай мене уважно. Дивись на мене і намагайся, навіть якщо нічого не зрозумієш, намагайся… Еля. Заспокойся. Якщо ти зараз не опануєш себе, ти вилетиш звідси НАЗАВЖДИ. В НІКУДИ. Звідси можна вилетіти нараз. І тоді вже остаточно припинитися, закінчитися. Еля! Слухай мене. Візьми себе в руки. Якщо тебе виб’є звідси, ти закінчишся. Тебе більше не буде. Ніколи. Ніде.» …Ніяк не впіймаю ту рибу, що зветься сонце – анемічна яєчня – бовтанка на пательні цивілізації.
Не впіймаю, бо сонце – не комета і не пуголовок, і не пуголовок комети – воно не має хвоста (до речі, хвіст комети – це омана, мара, пара від тієї криги, що тане, від наближення до Сонця). Сонце – це око, яке дивиться у монокль. І все бачить. Бачить, що весни без нього не буде…
Відчутними ритмами листя з кригою падає сонце сходить на заході просто крізь пальці долоні прозорі немов повіки зсередини якщо дивитись на сонце заплющеними очима… Психоделічні орнаменти проступають на пучках пальців замість відбитків, які ідентифікують твою довбану неповторність… зима приплюсне – голова на рівні плечей так до весни…
…Весни яка скінчилася в мені бо весна як пора року – то лише реанімаційна палата. Склеп із мумією – жаги – до – життя у видлубаному з не фритової брили саркофазі. Сполучені посудини з довічною рідиною – весна та осінь. Данаїди…
Переливають з пустого в порожнє…
А зима – то чекання…
Відчайдушний крик того що заснув у Армагеддоні стискання щосили скронь щоби біль не стікав на скіс вилиці антрацитовою отрутою…
Безособове – еротичне сновидіння. Соковита оранжерея з фламінго у мармурових басейнах. Надмірно вологе повітря бринить прозорими веселковими крильцями бабки. Руки пестять електричну гітару зі слонової кістки а простір уже не сфери і півсфери а рівнобічні трикутники зрізані піраміди й багатогранники з’єднувані у невловні кристали.
Гранчастий простір…
Величезний сумний тарган з «обвислими ніцшеанськими вусами» виліз на кольорову жорству й важко дихає…
Сліпучі крижані брили довкола кружляють величезні різнокольорові богомоли. По – реріховському яскраві тотемоподібні зооантропологічні істоти виконують зарозумілі па…
Сонце жбурляє у шибки стиглі мандарини…
Очікування у чаклунських вайях дощу з птахів та орхідей і моря шепотіння зойків теплого каміння чайок зроблених з туману хмар і шумовиння фіолетові слони стають на зморщені коліна чавлять зелених крабів у шовкових шлейфах хвиль слонам померлим хвилі на повіки кладуть солоні золотаві мушлі серця виймають і насаджують на голку луни прибою степового місяцю і бісеру відьомських трав раптова тиша касета із нехитрим записом прибою скінчилася і місяць мов маріонетка з обірваних дротів впав крізь вікно на підвіконня…
Цівка морозяного повітря з прихиленої кватирки збудила-таки мене певного дня місяця лютого певного року.
Потягла на себе ковдру. Відчула у собі провітрений скляний куб, що упинався гранями у живе тіло.
Побачила в люстрі свій погляд: садомазохіська цікавість й відьомський шал.
Розколошкав, – морозяними голками розтрощеної на хрусткі лелітки кришталевої вази, що гепнулася з висоти хмарочоса – пробіг тілом телефонний дзвінок, подряпав вени, вдарив метрономом пульсу…
Голос чоловіка проникнув у мене немов коньяк…
Еля йшла вулицею. Снігове сонце сліпило очі.
Засліплена, рухалася машинально. І її збила машина.
Це був найщасливіший рік у її житті, бо в ньому не бу ло зими. Зима, відфільтрована штучними органами – штучним серцем, штучними нирками – пропущена через нескінченні прозорі вени – нитки прозорих тунелів космосу – крапельниці, залишилася у графічному літосчисленні кардіограм.
ЗИМИ НЕ БУЛО.
Міста черево повивернуте кишками неонових реклам Неба черево покреслене інверсіями польотів реактивних літаків, яким не спиться ані вдень, ані вночі…
За вікнами танцюють плями ліхтарів та інших вікон…
Я мерзну, підібгавши лапи у заходах Учора кольору маренго. А життя – мов під склом – зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз… Душа в скляному вакуумі – лише обличчя поналипали зовні, юрмяться, намагаються роздивитися застиглий водограй осінніх квітів в чужій душі. Beyond tomorrow…
