Текст книги "Ексгумація міста"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Бар. Компанія продовжує бухати. Нарешті підводяться Ліка і богемці: «Люди, вже кіно почалося!

Пішли вже! Я ще жодного кіна не бачила, я не хочу знову пробухати всю Молодість!» – «Нема розумної цьому альтернативи, молодість ми вже пробухали,» – відказує хтось, але все ж таки всі, хитаючись і перекидаючи стільці та філіжанки, підводяться й сунуть до виходу.

Прохід до Червоного залу.

В залі вже темно – фільм почався, біля входу – ціла «пробка»: всі, хто спізнився, намагаються знайти своїх (хто займав їм місця) або продертися вниз і вмоститися на підлозі. Майк, наражаючись на гнів глядачів, вимахує шарфиком і гукає зі свого місця.

Компанія ледь не по головах лізе на свої місця. Коли всі розсаджуються, то довго ще – мало не половину фільму – розбираються де чиї речі, одягають їх на себе навпотемки, ржуть, матюкаються і неймовірно дратують довколишніх….

… хоча, зараз, на підході до знайомих пагорбів, так яскраво і чітко, як бачилось все тоді, пригадати було важко – особливо заважав, спливаючи кострубатим окремим спогадом, образ агресивно п’яного Леся Укліненка, якого Ліка на біду зачепила тоді в барі разом з невідь звідки виниклим Джоном, московською гвинтовою адепткою Танєчкою і ше якимось геть лівим і вдупуп’яним вилупком…

Ліка дужж-же поважала Леся (знала вона його мало), дужж-же любила Джона (майже так само, як Майка, який, до речі, сидів зараз десь на перегляді, сповнений священного захвату, адже минулу «Молодість» проїбав у дурці), досить непогано стави лася до Танєчкі, і – зараз – досить поблажливо до галасливого в дупу п’яного лівого вилупка (стовідсотковий «хвіст» за всіма кармічними розрахунками), тому їй коштувало чималих зусиль, такту і витримки випручатися з цупкої атмосфери цього приємного, але випадкового товариства, і таки рушити на перегляд (зокрема і незмінної «Зали чекань» Лестрінга) до червоного залу.

Біля вбиральні на третьому поверсі (навіть горішній бар, з якого Ліка щойно видерлася, не зрівнявся би з цим місцем у культовості, велелюдності та задимленості) – саме коли Ліка на мить замислилася, чи варто вистояти чергу, щоб попісяти, і чи порівнюване це – все ж таки з неабияким полегшенням наприкінці – вистоювання з сидінням на підлозі червоного залу у тісних джинсах і без жодної надії на полегшення раніше, ніж години через дві, – до неї підлетів по-гіповому милий хайратий юнак (хлопчик років сімнадцяти) і, ви промінюючи глобальне людське щастя, впевнено запросив її на чорні сходи покурити (дмухнути). Лі ка одразу ж опинилася з ним (і ще, до речі, з десятком блискавично виниклих хвостів) за пожежними дверима, не обтяжуючи себе питанням, чи справді цей хлопець такий кльовий, чи просто переплутав її з кимсь з перекуру. Юні неогіпі висмоктали три труби менш, ніж за хвилину, і остання п’ятка намалювала на стіні кому за мить (наносекунду?) до появи суворого дідка з техслужби. Накурена отарка враз як по команді потяглася до дверей (втім, не надто кваплячись, зі стриманою гідністю неформалів, які ніби-то є досить вільними, аби робити все, що заманеться в світлі останніх європейських тенденцій просування легалізації «легких наркотиків», але є і досить слухняними пофігістами, аби не створювати собі та людям зайвих проблем), – старий навіть не встиг набрати обертів для свого відпрацьованого роками прочухана, – і Ліка знову опинилася біля туалету.

Вона лише встигла подумати, що травичка «такасобі» і варто все-таки попісяти, як опинилася в позі лотоса на підлозі червоного залу, щільно стиснена у химерній темряві плечима таких самих глядачів.

Тобто, те, що вони такі ж, як і вона, Ліка зрозуміла наступної миті, коли оточуючі її люди (і перекладач, який досить довго мовчав, до речі, також) невідь з чого вибухнули неприродно напруже ним реготом.

Ліка глянула на екран: нічого смішного там не відбувалося. Там взагалі нічого не відбувалося, окрім порожнього шосе в чорно-білому варіанті.

Шосе тривало і тривало. І тривало воно доти, доки якась кобіта не штурхонула Ліку в плече і, нахилившись до її лиця майже впритул, не спитала:

«Хочеш пива?». Великий пластиковий стакан «Оболонь» бовванів просто перед носом. Ліка хильнула пива і мовчки виклала на невеличкий вільний простір вкритої витертим ковроліном підлоги пакет з канапками. «О! З куркою!», – почулося приглушено довкола неї разом з шурхотінням і звуками фільму. Після недовгого жування, протягом якого Ліка намагалася в’їхати у зміст стрічки, кобіта знову навалилася на неї. Каламутні її очі, електрично покреслені екранними відблисками, жевріли безмежною вдячністю й жагою ще тіснішого взаєморозуміння, ще невичерпнішого – тотального, планетарного – людського братерства. «Пішли попісяєм», – ледь ворушачи обважнілим язиком прохрипіла кобіта. Вони звелися на непевні ноги і по чиїхось колінах і наплечниках пропхалися до бокового виходу. Вахтерка підозріло проводила їх поглядом: двох геть убитих кобіт з каламутними очима й кам’яними обличчями, що цілеспрямовано промарширували до туалету.

В тихому коридорчику, як і в самій вбиральні, на відміну від попередніх – поверхом нижче, – нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю (і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до край ньої кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох в одні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защепнула на клямку. По тому вона так швидко і зосереджено заходилася перетворювати півлітрову пластикову пляшку з-під мінералки на бульбулятор, що Ліка не встигла подумати нічого поганого (наприклад, про те, що потрапила у пастку агресивної лесбійки).

Бойовий запал і жага людського братерства, напевне, вже потроху почали попускати кобіту, бо впевненість її рухів, коли вона намагалася пропалити запальничкою дірочку в денці пляшки, витікала, мов пісок крізь пальці просто на очах.

– Треба сигаретою. – Сказала Ліка.

Денце стоплювалося, але дірочки не давало.

Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.

– У мене нема. – Похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).

Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.

– Що ти робиш?! – Здивувалася кобіта.

Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри.

Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось глянцевого журналу.

Перетертий ганж сипонув в унітаз.

– От блядь. – Без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольги, вмощеної у горлечку пляшки.

Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмок тали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці.

Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвираз ного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон!

Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!».

Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала – геть з вбиральні – повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) – до дверей червоного залу.

В темряві, у такому скупченні людей вона відчула себе личинкою в теплому затишному коконі. «Та на хуй атайді от екрана!» – сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.

Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more tіme and once amp;once agaіn amp;agaіn etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал – тільки Смерть… це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетону настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, ймовірно ще знаходячись у напівсні на її порозі…), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні, у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент захаращеної одноманітними зображеннями мільйонів людей.

Варто лише навчитися не заплющувати очей, і кіно ніколи не припиниться.

Сходи були порожніми, і Ліка вже майже цілковито відчула себе на них в позі Данаї з пляшкою крижаного світлого пива в руці, але дознімати сцену не вдалося (живо відчутий піднебінням смак пива довелося виплюнути з голови): вона згадала, що: по-перше, пройшла гастроном; по-друге, їй все одно не було за що взяти там пива; по-третє, що випадкова дівчина в брамі завела її у спогади про «Молодість» надто далеко від кінцевої мети, і шлях від будинків до Сходів геть випав з кадру.

Настільки, що навіть не подумалося у глухому дворику те, що зазвичай думалося останні кілька років: Ссцуки! Вишкребки періоду первинного накопичення капіталу! Спаскудили вкрай і без вороття милий серцю панківський цегляний апендикс, в якому так любо, так природно ходилося, сиділося, пилося і сцялося серед сміттєвого хаосу і карамельного вечірнього світла високих вікон, – спаскудили бридкою, бездушною, почварливою у своїй кубічності спорудою «бізнес-центру» ібий’огомать – з бетону і дратівливо-синього, немов плями бензину на мокрому асфальті, тонованого шкла!

Ніби якийсь неуявних розмірів урбаністичний монстр – глюканоїдне породження хворобливої отрує ної ноосфери – проходив тут, прямуючи кудись до злих і холодних космічних пустель звичним маршрутом шлюбного періоду, і зненацька, між іншим, просрався оцією застиглою купою сучасних тіпакрутосупєрмодних будматеріалів!

На унітазі Еліка годинами читала, періодичо зливаючи воду. Це наївне маскування призводило до цілком логічних проблем з батьками: вони боялися, що у дитини щось негазд зі шлунком і наполягали на медичному огляді. Еля тоді ще байдужо ставилася до лікарів і лікарень, а щорічні шкільні медогляди навіть любила за можливість пробайдикувати цілий навчальний день (надто тішило уникнення за щасливим збігом алгебри чи історії). На всю школу (цнотливі вісімдесяті – ві-ві! – підпільна вівісекція) було двоє-троє дівчат, які не могли приховати істеричного жаху перед гінекологічним кабінетом через свою ранню – як на ті часи дефлорованість.

Для Еліки вони були істотами з іншої планети, і, якщо у шкільному побуті дратували своєю пихатою тупістю, то перед невблаганно працюючими дверима гінекологічного кабінету (де на тлі великої сірої від снігу шиби бовваніло бридке чорношкіряне крісло з металевими розп’ялками для ніг – «гвинтокрил»), викликали якесь змовницьке, хоча й відсторонене співчутя. Нервуватися за законом отари починали всі дівчата, навіть ті, хто не користувався новомодним тампаксом («мало що там могло статися…а раптом там – там-тарам – щось порвалося, і спробуй доведи, що ти іще навіть не цілувалася з жодним хлопцем, не те що…»). Це приниження! Та яке вони мають право лізти до нас всередину! Яке їхнє собаче діло, дєвочка я, чи нє! А в мене місячні взагалі! – починали обурюватися дівчата, збиваючи у нерозбірливу отарку вишикувану вчителькою чергу…

«Окей!» – Сама собі сказала Ліка тоном Миколи Вересня, і спустилася коротшою правою гілкою сходів вниз, не чіпляючись на – до останньої шпаринки, до останнього найстаршого напівстертого чи найсвіжішого і тупого напису – знайомі гачки улюбленого місця. Повз купки лайна, штрикали і зужитий одноразовий посуд – пластмасові сліди життєдіяльності пластмасового покоління, – повз кущі і кущики, і хирляві дерева, вона збігла схилом так, щоби більш-менш сховатися з поля зору горішніх випадковців, очевидців і вочевидьків, спустила джинси і присіла, дивуючись струменю сечі так, ніби робила це вперше чи бодай люрала чистим пивом: виявилося, це і було справжнім бажанням її тіла, а вся ця маскувальна комбінація – лише хитро підкинутим приводом. Ліка витягла пачку з кишені, і випускаючи в землю останні краплі відпрацьованої рідини, пересвідчилася, що пачка складається – такі да! – зі стобаксових купюр.

Якась невимовно невиразна буденність обліпила все довкола, неначе застигла вулканічна лава – гирло отруєного опієм вулкану, який ніколи не прокинеться, бо вивергати лаву, це все одно, що безперервно пересічно срати, а безперервно срати означає життя без сновидінь – означає буденність, а… ще одне замкнене коло… Не міняючи пози, Ліка зробила пачці пальцем, наче колоді гральних карт, гррр-шшш-ші, і почала повільно рахувати гроші: ш-ші – ш-ші – ш-ші– ш-ші… Коли затерпла ліва нога, покалічена колись (коли, у якому завулку незбагненного простору часу?), Ліка сама собі тоном Миколи Вересня сказала: «Сто. Окей.» І з зусиллям підвелася. Одну сотку, поки відтерпала нога, Ліка запхала до кишені джинсів, решту – до наплечника, в середину «ділового щоденника», навпомацки розкривши списані сторінки.

Шлях до гастроному, розмінювання купюри, купування пива («Сармату», ясна річ, не виявилося) і повернення назад до Сходів не дали жодних натяків на позбавлення від невимовно невиразної буденності: така комбінація дій і подій (за винятком суми грошей) повторювалася Лікою в цьому місці не одну сотню разів протягом не одного десятка сотень днів.

Раптом – з першим буденним ковтком пересічного світлого холодного пива на теплих сходах, буденно мружачись від сонця, – Ліка згадала одну свою давню і давно і остаточно вже минулу і вичерпану недбало пристрасть. Вона згадала, як оточували її всюди, де б вона не була, ластівки в усіх можливих виглядах: від живих, до зображених на логотипі якогось турагенства. Ластівки і Кортасар. Як марила вона наяву протягом кількох місяців і жила, немов у шаманському танці, тим маренням, неначе комаха в бурштині. Як одного спекотного липневого дня («… якусь ще мить вона сиділа біля річки…») повернулася, як зомбі, до коматозного від задухи й пилу, схожого у своїй розпеченій незворушності на її марення, Міста, як злилася з ним, спеклася в один золотаво-попелястий нешліфований бурштин і потекла в ньому, разом з ним у безтямному просторі літа. Серед стопленого бітуму, розлитого пива, засіяного насіннєвим лушпинням, повз тріснуті (ніби забризкані кров’ю) круглі сонцезахисні окуляри…

Lucy іn the sky wіth the dіamond… І не було думок.

А була тільки пуповина потягу, що вела її крізь кисільне марення до свого початку, мов чаклунська ниточка до клубку. Межа Міста, немов прибій, – завжди сосни… Одноманітні дев’ятиповерхові «гостинки»… всі схожі (і всередині – надто) на покинені занедбані санаторії десь у Пущі-Водиці (а може й у Криму), на випорожнені, випотрошені (як риба – воронами і чайками), спустошені літніми канікулами гуртожитки, на негритянські квар тали, які показують в тілівізорі… Шостий поверх. Дерев’яні двері. На дверях Ліка намалювала крейдою ластівку. І довго сиділа на маленькому вичовганому килимку (Зоологія, 7-й клас, мімікрія килимковокрилих в умовах урбанізації), спершись на двері спиною, слухаючи і не чуючи радіо за ними. І навіть на думку не спало постукати до дверей своєї пристрасті – океан сутінок тихо підкотив до її босих запилюжених ніг порожню пивну пляшку… І – якщо він, її пристрасть, був весь цей довгий нечас вдома, – то, виходячи у темний вельветовий вечір по ци гарки, він неодмінно побачив спочатку цю пляш ку, а вже потім, коли замикав двері на ключ, лас тів ку. «… а коли хронопам сумно, вони беруть черепаху, і малюють на її панцирі крейдою ластівку…»

Чому Місто так ревно протистоїть спогадам?

Чому змінює шкіру, номери та наймення? Чому воно, голомозе, лишає бруд і спалює квіти? Чому його пахощі стають дедалі потужнішими і відчуженими, втрачають нюанси і напівтони чарівливих сумішей (хоча б ледь розквітлого абрикосу зі старою ґумою, що перезимувала серед коренів чистотілу)? Безглуздя якесь, але що мене повертає навспак, що змушує сподіватися? Це Щось – ззовні, якась безлика сила (адже я напевне можу відрізнити власну рефлексію від чогось інакшого, бодай неорганічного). У кожному випадковому багатті ввижається погляд моря, в торіш ньому листку – мушля, що зветься в народі «морською соплею», у вітрі – незручна септима крику чайки… Я знала, що ти повернешся, але щоб так – не хочу. Напевне, ніяк не хочу, тому що ми в якусь мить почали будувати кінець світу – запопадливо руйнувати сходи, чавити комах, топтати траву, зривати квіти, цілуватися автоматично (і це – найгірше, що можна було зробити)… А потім сталося невідворотне – ми згадали слова! І вмить за бу ли все інше, адже слів взагалі так багато, що вони ладні заповнити собою все – заліпити всі шпарки плоті, з яких назовні рветься тепло і світло.

Радість довколишніх – найвірогідніша прикмета, але ми начхали на неї, засліпили себе іржавим ножем приреченості «усього-лише-людини», тому що це (ну звісно!) видавалося найпростішим. А тепер? Тобі тепер просто живеться? Тебе не мучить совість, ніби ти скоїв убивство? Ми скоїли злочин, ми самі пішли до в’язниці, і нині– світ зачинився для нас, як двері.

Прозорі двері. Двері, через які переповнений життям всесвіт не в змозі заповнити нашу порожність.

Ти жалієш довколишніх… Я – теж… Чому вони не жаліють нас?! Не переймаються співчуттям…

Мерців не жаліють, ось чому. А коли ми ще жили, доживали останні хвилини?.. У них була єдина мета – повернути свою владу, привласнити нас назав жди, помститися за ту владу, яку ми над ними мали, і за те, що, не позбавивши їх цієї залежності, насмілилися жити.

Прицвяхована до твого лоба підкова вкривається іржею – ти не помічаєш? Я бачу, як твоя вдача, втомлена, тьмяніє і покидає тебе – потроху, неуникно. Ти народився в шовковій сорочці, але хутко зносив її, бо віриш у вічність і невразливість свого життя, у невичерпність фортуни. Щось мені підказує – чи логіка, чи тваринне знання – що ти повернешся до мене по своє щастя. Не спізнися.

Цей транспортний засіб – єдиний (і в сенсі своєї неповторності, і в сенсі кількості), і він не стоїть на місці, і не повертає навспак…

Ліка ковтнула пиво. І раптом (і наршті!) їй стало зрозуміло, що в житті насправді нічого не змінлося.

Це було неймовірно. Скільки разів у мить безпорадної люті, охоплена (мов екстатична немолода жінка в процесі непереконливого самоспалення з ідеологічною метою) бензиновим полум’ям ненависті до навколишнього соціуму, конгломератом тупості і фальшу в якому є мати, Ліка на кісточки розкладала (ретельно обсмоктуючи кожну) перед собою анатомічну будову «мрії Корейко». Вона уявляла собі, як і більшість цих розповсюджених планетою інфантильних духом створінь – її видових одноплемінників, – як віддає до копійки витрачені на неї впродовж усього життя гроші батькам.

Канєшно шо луччіх лєт паложеной жизні вже не воздаси навіть власною кров’ю зі втятих вен, але хоч гроші… Уявляла, як купує собі квартиру, купує собі «спокій від усих цих мудаків»… Ніби спо кій можна купити! Ліку з дитинства привчали со ромитися того, що «роблять усі», всіляко пле каю чи її начебто «особливість», але Ліка давно вже знала, що вона цілковито (як і будь-яка людина на планеті) відповідає загальному шаблонові, що вона – як всі, що всі – як всі, і винятків не існує.

Пиво закінчувалося. «Куплю собі квартиру десь у Львові» – тупо подумала Ліка. І заплакала. І ще згадалося:

Розмова на східцях БЖ з людиною, яка ра ніше була для мене чоловіком, можливо трохи «бла китнуватим»… Але зараз ця категорія розподілу на «він – вона – воно» чомусь не працює. Вона давно не працює. Людська істота. Тепла, жива, справжня, наповнена світлом існування, вона проміниться…

Тепер діє пошуково-ідентифікаційний рефлекс «живе – не живе» або «повне – порожнє». Більшість людських істот – не живі і порожні. Вони не зомбі, не «тупі-пересічні-звичайні», – просто порожні. Це може відчути лише тіло, мозок – ніколи. Це означає, що кілька живих, які зустрілися мені за життя, зі мною не спали, а десяток тих, з ким спала я – були порожні. Ось чому тіло не пам’ятає навіть фактури.

Ошукане мозком. Цівка пуповини цідиться крізь середину тіла… Пупок після пірсінгу загоюється дев’ять місяців… Наскрізно проходять примари декорацій… Претензійно-екзотичне тату внизу живота рухається в ритмі реггей – ритмі босих ніг та брязкалець на передкінцівках… За яскравим різноманіттям форм вгадується одна болванка, один шаблон, як сліди пожежі під косметичним євроремонтом. Діти не граються з прискавками – бо є водяні пістолети, йо-йо і клей, а скільки всього можна було зробити з пляшки з-під маминого шампуню…

Ти не пам’ятаєш, Лійке, бо тоді ти обвішувалася прикрасами сусідки, і гуляла безсоромно в маминих сукнях на іншому кінці містечка, де заклопотані непохмілені залізничники не звертали уваги на дитину не своєї статі… Тоді ти вірила в небо і читала медичні довідники та книжки про іспанську інквізицію. От і довідалася. Довідалася, що ти – Зло, що ти не просто хвороба – кримінальне діяння. Ти – в космосі, по інший бік стратосфери… Вакуум. Зло – це вакуум.

Нормальні відьми не тусуються по шабашах – лише «клубна молодь» демонструє форми, з яких нема чого висмоктувати. Нема чим поживитися.

Народжені від матері своєї та її сина, свого старшого брата, вони розводять кров граційною і безжально-милосердною отрутою, диявольським медом морфіну, пишуть сонети, картини і блюзи, одні – в очікуванні, інші – в пошуках батька…

Треті – витікають крізь пальці світу в простір, де нема з чого вислизати… Їхні очі затоплені прірвою з бурштиновими іскрами чогось, що не потребує назви… Звуки, іскри і вітер з місяцю вони відсилають до запитання, без сподівання відповіді… А крила приходять звідусіль, щоби сповити в кокон і сховати на дні океанському повних і живих…