Текст книги "Ексгумація міста"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

СОН

Все просто. Просто, і тому жахливо. Нема жодного інтелектуального щита – мотлоху, за яким можна було би сховатися. Це схоже на сон, але, на жаль, це не сон. Снилося ціле поле конвалій кольору кривавого сонця. І кристали роси, в яких відбивалося ультрамаринове небо і перлиста «хмарина ніжна з білими плечима». Хмарина пливла у вигляді живої цитати, і звук був – срібне соль на ксилофоні. Серед тюльпанів вмивалися білі кролики – ті самі, якими знудило Кортасара у Країні Див. Вони нарешті здобули волю.

У перевантаженості сновидінь персоналіями, цитатами, алюзіями можна звинувачувати хіба що агресивний вплив ноосфери на підсвідомість кожної більш-менш інтелектуально розвиненої людини.

Потім були червоні плаї над морем і спека.

Велетенські сині пеліканочайки у піщаних кар’єрах.

Теракотова траса серед гір кольору цегли й ганзи, де іноді зустрічалися покарлючені деревця з лискучими і соковитими темногустозеленими кронами. Небо було мов гризайль. Потім чомусь пішов сніг і гризайлевим зробилося все довкола. На узбочині шосе з’явилися чорні, неначе вуглем накреслені дерева з круглими кронами. На голому галуззі заціпеніли лимонно-жовті порцелянові пташки, ніжні і бездоганні у своїй тотожності.

Усе це було надто реальним. Тому, коли Еля прокинулася посеред тротуару о шостій годині ранку в центрі Міста, загорнута у благеньку картату зелену ковдру… Вона вирішила, що незчулася, як заснула на трасі або в машині, котра її підібрала. І те, що вона лежить посеред Міста у самій лише ковдрі – початок важкого кумарного сновидіння. Еля заплющила очі і вирішила за краще прокинутися, щоби не поринати знову у такі знайомі безглузді й важкі кошмари.

У перевантаженості реалій цитатами сновидінь, алюзіями до спогадів персоналій можна звинувачувати хіба що агресивний вплив віртуальних гвинтокрилів міжчасся на структуру людської форми.

За вікном TІRівського драйвера виникло мертве місто. Циганкуватий водій викинув у вікно недопалок і разом із димом та сніжинками видихнув хрип ку фразу: «Це було містечко довкола АЕС. Рік тому вибухнув один з реакторів і відтоді тут ніхто не живе».

Вони під’їхали до тунелю в горі. Тунель напевне мав чималенький нахил, тому водій вимкнув двигуна, і рефрижератор з астматичним шурхотінням перейшов на інерційних рух. Водій увімкнув фари, коли вони ковзнули у тунель. У тьмяному світ лі непевно вимальовувалися з боків тропічні росли ни, штучні, облямовані кахляною плиткою озерця. Деінде зблискувало скло або сітка вольєрів з нероз бір ливи ми прямокутниками пояснювальних табличок. Простір просотувався у кабіну непевними густими звуками. Це були схожі на пташині крики, зойки, рохкання. Машина набирала інерційної швидкості. Світло металося. Раптом вихопило незворушного фламінго. Еля побачила – немов хтось вклеїв крупний план, точніше мікроплан, бо це був миттєвий спалах, – як піднялася блякла зморшкувата плівка й оголила чорне блискуче і пориб’ячому байдуже око біля гачкуватого дзьоба.

– Це зоопарк. Його чомусь не евакуювали. – Пояснив водій. – Тут дивно вночі.

Еля не спитала чому зоопарк, принаймні пташник, знаходиться у тунелі.

Зненацька величезна тінь пелікана заліпила все довкола спазматичними рухами велетенських підрізаних крил.

– Його налякала куряча гуска. Ти ж чула той голос, немов з труби. Дивно, що такий невиразний птах може відтворювати такі звірячі звуки!

Еля мовчки підпалила цигарку і раптом нестерпний біль десь під ребрами вимкнув усі звуки, зображення і взагалі все-все-все!.. В голові майнув останній начерк думки: «Він збирається мене зґвалтувати?».

Коли Еля розплющила очі, вона побачила ноги, які могли належати лише міліціонеру, трохи брудного асфальту, відчула в роті іржавий присмак крові.

– А ну вставай, ну ж-бо! Ти гола, отже документів у тебе немає, хіба що у піхву запхала! – І регіт… регіт…

– Сссучі наркомани… Піднімайся, кому кажу!

Еля підвелася, наче уві сні. Її лихоманило від холоду та болю.

– Давай-давай, пшла! У відділку зручніше (регіт), в психлікарні взагалі рай!..

За склом бобика проносилося гризайлеве Місто і регіт-регіт-регіт, схожий на трубне рохкання курячої гуски…

Очікування зустрічей ніколи не виправдовується, тому що воно корисливе. Дивні птахи й почварливі хмари, і ця дещиця міста, відмічена таким зболеним коханням, ніби Її вже нема. Скільки сміття на велюрових пагорбах!

Скільки бруду та незнайомих людей. Царина Лонгольє рів. Ми не потрапляємо в ритм своїм диханням, а Місто, воно бездиханне, і час – лиш домовленість між людьми. Улюблене слово «колись». Колись я сиділа у літній кав’ярні і читала. Але ж це було сьогодні. Але ж БУЛО. А зараз вітер жене мене з горбів, і джміль не літає, а ПРОЛЕТІВ, і майбутнє одноманітне, лише тому, що ми не бездиханні дивимося у світ.

ПАСТКИ

Так. Вона потрапила у пастку кришталевої – аж з рота пара – вересневої ночі. Чим довше вона грюкала ногою в залізні двері, тим очевиднішим видавалося те, що цієї ночі у неї немає притулку.

Проте охоронець врешті відчинив їй. Посміхнувся з розумінням. Тепер ліфт. Дурна комп’ютерна гра. Примітивний квест. Перехід на наступний рівень. Десь там, у звивинах чорних сходів, нев ловний комп’ютерний божок залишив для неї якісь ключі, мечі, скриньки з невизначеними гро шовими еквівалентами, трикутники з живою силою, презервативи з мертвою спермою, глечики з додатковим життям, штучну щелепу рояля, касету із Gentle Gіant, дохлу мишу, синю пташку, червону цеглину, цирозну печінку…

Двері прочинилися безгучно й одразу. І замість тривіального привітання, чи вигуку здивування, чи поцілунку кохання – терпка цівка щільного диму легені-в-легені. Легкий дотик до плеча – стоп.

– Тихо. Привіт. Швидше заходь.

Нездале тупцювання біля рояля. Перманентний холод в кімнаті.. Кава. Кавалки слів. Уламки диму – двох димів, тютюнового і жертовно-терп кого, конопляного. Або гаш? Химерна музика. Шмаття варіантів розмов, жодна з яких не набула продовження. Хижа ніжність. Врешті гаряча ванна – чергова пастка, вакуум у часі…

Вона млосно й моторошно дрімала, поступово відігрівалася, марила віршами німецькою і японською мовами, галюцинувала музикою і незрозуміли ми звуковими контрапунктами. Хлюп…

– Ти зачинив мене ззовні?

– Щоби ти не зникла.

– Пусте.

Рукави неприродно чистої сорочки розцяцьковані кров’ю контролів на споді. Поорані вени не так вражають, як цей бездоганно випраний одяг із закривавленими рукавами. Вона вдяглася в ту сорочку з відчуттям якоїсь погамованої ритуальності незрозумілого обряду (причастя? Яка патетика!). І він був щедрим до нестями. Прагнув віддати їй хоча б дещицю того, що вона дарувала йому просто так, від надміру жіночої сили, граючи.

Витягував останнє зі зболеного крихкого тіла, понівеченого мозку, закатованого серця. Схожий був на купу пожмаканої переплутаної магнітоплівки зі зґвалтованої касети.

Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку. Їй пощастило на якусь годину почутися личинкою метелика в теплому пухкому коконі постілі.

Вранці вона – швидко й механічно, мов пожежник, – одяглася. Не стала шукати його по квартирі.

Трохи помарудилася з дверима (на щастя ключі стирчали в замку). Клац. Вона опинилася зовні.

Ліфт. Падіння на попередній рівень. І – яскравий вересневий ранок на дворі. … настав час замовкнути і дивитися на своє кіно.

Напевно, це у передчутті грози та зміни травневої задухи, сповненої квітів дерев – поки лише алхімічного шлюбу дерев, – на прозорий холод – холод у хребті весни на початку переймів літом. Нічого містичного – лише кольори стали яскравішими. Набагато яскравішими…

Контрасти хворобливо загострилися, ніби очі протерли зсередини і зовні, як шибку, чи екран, чи монітор… І музика залунала знову – без розшарування на пар тії, теми, окремі ноти. Це кіно про – ні, не про розлуку, – саме Прощання. Без жалю й пожадливості спогадів – прощання перед подорожжю без нічого, невідо мо куди, але без вороття, – туди, в серце літа, в літо серця, де нема нічого знайомого. Коли мізки не лізуть своїми моцаками всередину всього, що помічає погляд, – так, ніби одразу впізнають (влучне, хоча й порожнє слово – ідентифікація). Циганка біжить до вбиральні Макдоналдсу, тримає обома руками круглий живіт, ніби щось, абияк пришите до неї, важке і велике.

На людей падають пелюстки вишень. Собаки вдають, що померли просто на тротуарі. Сліпі тролебуси хапаються своїми культями за електричні дроти. Сонце синіє, на ньому зблискують плями, іскри, жилки.

Прощавай, у мене немає часу на шкодування з приводу своєї ідіотської поведінки. В моєму серці досить літа, досить любові, щоби простити себе, забути тебе таким, яким тебе створив мій мозок, залишити тебе частинкою свого світу – без спогадів і жалю…

КАРНАВАЛ ДЮК
НА ЧЕСТЬ ПЕРШОГО КВІТНЯ

 
Тобі скільки цукру:
як завжди, чи як мріяли?
 

покійна ЯНА

1.

Вони щовечора так: лузають в ліжку насіння, дивлячись в маленький чорно-білий екран. Інфернальним світлом спалахують відчужені обличчя і звук з телевізора – схожий на шурхіт насіння. Іноді хтось з присутніх в кімнаті по обидва боки екрана закурює сигарету і ковтає гіркувате від перестою пиво з пластикової пляшки. За вікном шелестить перший після зими дощ, а в шафі тихо і настирливо вовтузиться кішка: то миється, то вмощується, то знову миється, то знову вмощується. В туалеті дзюрчить вода, і в кухні капотить з крана. І все це вінілове яложення зветься тишею.

Завтра не треба прокидатися рано, але не виникає бажання відтягувати сон – вік не той, і все вже не таке, як раніше («обличчя за п’ять років не постаріло, а просто втратило актуальність»).

Каламуть, шурхотіння, втома, кома, мряка…

Так дзвонять в двері лише менти!

– Як до власної хати… Кого чорт приніс?

– Прикинемося, що нас немає.

– Світло від телевізора.

– Тоді зробимо вигляд, що спимо з телевізором… цікаво, коли у них рука стомиться тиснути на дзвоник?

– Ніколи. Доведеться відчинити.

– Тоді пошли всіх – скажи, що ми трахаємось.

– А їм не пофіг?

– Скажи, що у мене дуже складна форма грипу, сказ, ящур, побутовий сифіліс…

– Повір, їм пофіг, (дзвоник продовжує длубати в мізках дірку), у них стільки бухла, що їм пофіг… (водночас з дзвоником розпочинаються гупання ногою в двері та веселі п’яні вигуки обидвостатевими голосами: «Откривайте! Харош трахаться!») Вузький простір коридору щільно затоплює гамір, сміх, жартівливі виправдовування і брязкіт повної тари.

– Ліко, серденько, одягайся і виходь! – До спальні вдирається Кіть у мокрій шкірянці. – Ми будемо пити коньяк з пивом, бо одне без іншого – гроші на вітер!

– Шарман, бля… Я тебе ненавиджу. У мене болить голова, і я вже сплю.

– Ну тоді «я, блядь, перепрошую», але ми тебе винесемо і вилікуємо!

– Шоб ти здех, падло.

– Люди невдячні, – театрально зітхає Кіть – але треба завжди чинити добро, не сподіваючись на вдячність. Виходь, пєльмєні зваримо.

В кухні вже юрмяться і гуркотливо пересувають меблі Ксена, Рудий, Крихітка, Максим, Аврал, Богданчик, Енді та Юля.

Коли всі розміщуються (дами на колінах своїх чоловіків, які загрузли у прочавлених до підлоги кріслах), Кіть спритно роздає майонезні слоїки з коньяком, що правлять тут за склянки, і відкриті пляшки з пивом, і, по-змовницьки (театрально) підморгнувши, виголошує:

– Ліко! Ми вітаємо тебе з днем народження, бажаємо тобі щастя впродовж твого життя, і легкої смерті від оргазму наприкінці. Оскільки ти завжди хотіла померти молодою, ми бажаємо тобі щонайменше тридцять років рожевої юності та триста років шаленої популярності. Ми всі прагнемо мати твою книжку з чистого золота, з викарбува ними на обкладинці словами: – алаверди сентенціям твого чоловіка – «Ліко, література – це прекрасно, але ти ніколи не заробиш нею собі на життя!»

Ліка подивилася на своє відображення в каламутній шибці, посміхнулася театральною пос мішкою незрячим очам свого відображення, ска зала:

«Дякую, серце.», цокнулася з Кітем і ковтнула коньяк («Ацетон ацетоном, «каніна», – подумала здригаючись і запила пивом «з гарла»). Всі загомоніли, потягнулися цокатися пляшками та імпровізованими келишками. Чоловік Ліки, як завжди відсторонено і зверхньо посміхаючись, випив і чмокнув Ліку в потилицю.

2.

Десята ранку. На трасі двоє. Високий з величезним наплечником (Олекса) і маленька з вишитою торбинкою (Еля). За спиною – пост ДАІ і табличка «КИЇВ». БуГалтера і Ксюшу щойно підібрав TІR, про який можна лише мріяти.

– Сумнівно, що хтось нас підбере. Все через твій наплечник. Він більший за тебе. Ти можеш хоч мені відкрити велику воєнну таємницю на біса тобі в Одесі першого квітня намет?!

Чистозелені риб’ячі очі Олекси сяють, мов гральний автомат, що викинув Джек Пот:

– Я вперше їду стопом, – промовляє він з інто націями хлопчика, який експромтом дає бліцінтерв’ю на Майдані Незалежності якійсь вбогій ТРК штибу «Тоніс»,»Гравіс» чи бодай «Пеніс». – Ми раніше тільки зі спелеологами…

– О спелеологія – це серйозно! Крейза! Стільки причандалля, що сам чорт не розбере коли і як вони встигають його використати і взагалі дотягти його до своїх печер!

Повз суне віз о двох конях. З возу приязно си гналізують люди у валянках, мовляв, сідайте, підкинемо!

– О супер! Треба спитати чи не підвезуть на своєму надшвидкісному пепеладзе до Умані чи до Білої Церкви!

Віз повільно мікшується з небокраєм. По той бік шосе оживають декорації до того незворушної мирної техніки. Шоу Просапних Механізмів. Проорювання мозкових доріжок. Ланка тракторів і бульдозерів на чолі з асфальтоукладальником, поважно вирушає у напрямку склохалабуди ДАІ по команді жовтогарячих спецмурах.

До кожного грифа прив’язана бомба Грифи високо в небі летять Віджахують дельтаплани наци З повними баками ефедрину – Торжество Шостого Рейха…

Це схоже на воєнний парад. Даішне бунгало складає останню молитву й офірує першій-ліпшій соплі марки «Жигулі» останній штраф. Парад триває. Зараз пройде колона даішників – спецназ-зтого-світу імені Техаської Зебри. За ними – колона детепешників імені Ордена Гіпсової Пов’язки.

Колону замикають ноші з коматозними – віртуальна десантна рота імені третього реанімаційного відді лення місцевої лікарні швидкої допомоги №1.

Пересічні громадяни їх ще звуть «Труна з коліщатами». Погойдуються на списоподібних штативах пляшки з глюкозою та фізрозчином. Прозорі мацаки крапельниць присмокталися до вен й ссуть жертовну кров воїнів. Штативи з крапельницями, немов хоругви, урочисто несуть порцелянові медсестри.

3.

– До Білої підвезуть!

– Мерщій! Речі хапай!…Уфф, доброго ранку.

Водій похмурий і мовчазний.

– До Білої!..

– Заспокійся, я чула. Грошей вимагатиме, паршивий жигуль… Я ж тобі казала, що це народна прикмета: тільки-но запалиш цигарку, з’являється транспорт, хоч тролейбус, хоч трамвай. За містом теж діє. І завжди така жаба душить за ту цигарку!

Втім, це моя особиста жертва Шляхобогу. Ти ж не куриш.

– А ми що, йому не заплатимо?! – пошепки на вухо, і очі як у нажаханого лемура, який зненацька похлинувся авокадо (чи що вони там їдять, лемури).

– Ти вчора народився чи сьогодні вранці?

Придбав би собі квитка на потяг «Київ-Одеса» і сидів би три доби на морському бережку голодний і тверезий. І у поролонових вухах, якби розчулені одесити подарували на згадку про 1 квітня!

– Ну, я думав, це як розвага, спорт…

– Ні фіга собі спорт! Їхати приміром до Криму на місяць як мінімум з однісіньким заклеєним жувальною ґумкою баксом і двома пакетиками перлового супу! Це, сонце, романтичні будні. Стиль життя, але дещо тої… нав’язаний самим життям.

– Все одно незручно якось.

– Минеться. Бачили очі, що купували. Щоправда, його, мабуть твій туристський вигляд збив з пантелику. До речі, ще одна перевага драйвера над соплею: нема морально-етичних дилем, совість не мучить, не страшно, що поб’ють, бо драйвера знають хто ми, роуді, і коли вже беруть, то, будь певен, знають, що роблять. Які тут гроші! Швидше за все ще й самі тебе нагодують.

Під Білою Церквою все, що не було забетоновано чи заасфальтовано, променилося Мать-і-Мачухою.

Одна пухнаста квітка потрапила до ксивника, – в гербарій вписок і телефонів.

– Jesus Chrіst! Як це ти примудрився таке застопити?! Тебе сприймають як мандрівного лауреата фестивалю бардівської пісні, факт!

Краплеподібний сталевосиній мікроавтобус зливався з повітрям. За попелястими лінзами вікон мерехтіла зелено-жовто-сіро-теракотово-блакитна смуга, розкраяна білою навпіл. Металевими плямами всмоктувалися-і-миттєво-вилітали-з-простору стрічні авта. Віртуальна поїздочка, крутіша за вакуумну систему «Кетамін – Реланіум». Лишилося почуття сексуального задоволення.

Криве Озеро. Крижаний вітер місить похмуре бляшано-зелене довкілля. На узбіччі – фанерна цюпка літнього знестекленого ганделика. Шосе безрадісне і безнадійно порожнє.

– Пропоную сховатися від вітру всередині цієї катеринки і попоїсти.

– А раптом буде щось їхати?

– То поїде собі. Наш драйвер нас знайде.

Середина цього обтрісканого пуделка скидається на мушлю равлика, чий хазяїн – павлик – давно врізав дуба. Лише на стінах і перетинках зосталися шпалероподібні сухі сірі клапті його драглистого тіла й мерзлий слиз по кутках. Олекса готується до трапези мов справжній професійний кришнаїттурист. У нього є навіть термос із ясминовим чаєм!

Раптом стає так затишно і тепло від випитого та з’їденого (а ще від похмурого краєвиду в облямівці вікна – контрапунктом до випитого та з’їденого), що геть зникає бажання виходити на трасу, тримати підняту руку з відчепіреним великим пальцем, кудись їхати. Ліниво теревені правляться…

Богом забута халупа і вітер… Free Love видавався би зовсім нормальним, цілком доречним, і, навіть, логічним… Зась, читачу! Не було полунички! І для підживлення фабули твору сексу не буде, тут – сексу немає. Правда – спочинок простий в халабуді, з якої дах щохвилини зриває… …вітер…

– Поглянь, якісь гіпі на трасі.

– Де?

– Оно біля самого роздоріжжя, з нашого боку…

– Вау!!! Це ж Ані з Евою! Агов! Піпл! Гей!!!

– Не випади! …

– Ані! Ево! Супер! Залазьте! Це Олекса. Їсти!

– Маза! – врівноважено констатує Ева і починає виставляти на стіл (тут навіть стіл є!) портвейн.

– Ми перед дилемою постали: витратити нааскані* гроші на портвейн чи на їжу… – Ева відсуває торбу, сідає, садить на коліна Ані, яка з повним ротом вижовує якісь патетичні зауваження, садить гітару на коліна Ані.

– Ніштяк!

Пляшка №1 вірменського пішла колом:

– Буль!

– Буль!

– Бууууль!.. Ех, братушкі і сєстрьонкі, це просто свято якесь (буль)!

– Горло пляшці не відкуси!

– Што ти, дорогая, ето ти у нас мін’єтчіца, а я єсть факір і шпагоглотатєль. А з пляшечок я лише земну кров висмоктую! Життєдайна рідина! Причастімося, брати і сестри, бєз нужди, а только ліш для оттяга, і обломіцца нам! Сподіваюся всі тут стерильні на предмет інфекційних захворювань, поширюваних вустами, зубами, язиками, а швидше – слиною…

– У мене порушений кислотно-лужний баланс, я можу карієсом інфікувати!

– Було би на чому тому карієсові оселитися!

_________

* нааскані – сленг від англ. To ask – аскати, просити, витпрошувати гроші у мирних громадян, “розводити» когось на гроші (прим. Автора).

4.

– Ну, тобі поталанило! Про стоп навипередки останнім часом лише в гіпових байках можна почути.

Ну ж-бо, дядю, ми їх зробимо! Ми ж порожні (хоча, твій наплечник,серце, вартий трьох корів і п'яти биків!), а вони сіном-соломою напхані!

Миттєва фотка на згадку – розчаровані личка Ані, Еви та їхнього драйвера-сіновоза в облямівці кабіни, – відлітає туди, де лишилося Криве Озеро.

У відповідь – світлина двох щасливих дітей і спалах золотих зубів драйвера-худобовоза ліворуч над баранкою, – налипла на лобове скло сіновоза, що лишився безнадійно позаду. Сутеніє. Вантажівка плавко занурюється в зиму. Хуртовина дедалі густішає. Склом суне крижана шкаруба, в якій борсаються розгублені двірники. Фари ближнього світла. Швидкість тридцять кілометрів на годину.

– Що це?! Кілька годин тому – сонце, Мать-іМачуха… Ми хоч туди їдемо?

– Туди, дівчинко. В Одесі зараз кучугури по коліно і мокрий сніг!

– Овва! Оце так приїхали до моря літо зустрічати! Олексо, чому радієш, дитинко, дивись, що коїться!

– Прикольно! І намет згодиться!

– Угу, чим би дитя не тішилося, аби не вішалося!..

5.

 
Русалка косу чеше -
з хвоста луска летить…
 

покійна НАТКА

День змітає все в купу – непотріб думок – сміття душі. Золотаві обгортки й лелітки бажань – на межі дощу і туману. Молоком солодко напахує марихуана… День розставляє столики в літній кав’ярні понад одеським портом. Дюк з пляшчиною в руці. У моря – мокротиння горлом. Відхаркують ворони й чайки. Сірий бомж – вогке шмаття на дорозі. Ковдра зі снігу, який не тане. Гармата стріляє у хмари сніжинками. Сосни неквапливо випорожнюють свої бурштинові й малахітові келихи доки не прийшов сердоліковий вечір у перуці з косою. Ввечері вокзали ваблять людей своїм затишком, щоби знову перетворитися на мерзенні купи сміття вранці. … І вилом у часі затягується раною й миттєво заростає тишею годин минулих, які ще пахнуть тобою…

П’яна ніч. Портвейн. Портвейн. Портвейн. Вештання засніженою Одесою, як у відьомських каз ках, щоразу закінчується і намагається поновитися в одному й тому ж місці… Гадаєте на Дерібасів ській?

Ні фіга подібного! На вулиці Гарібальді! І не тому, що там цілодобова винно-горілчана крамничка, як би того не хотілося…

Врешті надибали-таки самотнього Дюка в мантії з горностаю, із засніженими скронями, і півгодини намагалися, аби йому не було так сумно, втулити в спижеву закоцюблу руку пам’ятника півпляшки портвейну. Відволікли від цієї захопливої гуманної справи всюдисущі менти, – не вдалося їм тихо загальмувати свого бобика, – гуманістів мов хуртовиною змело.

– Ну, що далі робитимемо?

Черговий чистозелений Джек Пот:

– Знімемо флет!

– А намет твій навіщо? Гайда на пляж! І ще портвейну назавтра.

В наметі на пляжі… зима, хуртовина… Free Love – це логічно, природно… а як же! Нічого такого!.. Лягайте, шановні, і ви собі спати… рученьки… ніженьки. очі заплющить – побачите ґрати…

6.

Лискучий ранок. Сніг розтанув. Вітер. Ранковою бруківкою шпацирують Ленін і Гітлер.

– А что, колєга, не газвести ли нам пгаведных ггаждан на пиво?

– Натюрлих, Владимир Ильич, развести! Только этих вряд ли удастся, а других пока нет, рановато… впрочем… Хайль Гитлер, пипл!

– Зіг хайль! Грошей немає. Ночували на пляжі.

Щасти вам на конкурсі двійників!

Не надто розчаровані вожді поважною ходою віддаляються. Ще якийсь час чути їхній діалог. Мерехке ганчір’я фраз відносить вітер у бік вок залу. …

– Це та сама стадія старту, що зветься фініш…

– ЩО-що-що?… «За розпорядженням… угуугу-угу… Першого квітня продаж алкогольних напоїв… що?! І пива?! Заборонено… во ізбєжаніє… по всіх магазинах та кав’ярнях міста Одеса…»…

Блін!!! Yeah…

– Це – таки справжнє «Є…»

Винно-горілчаний підвальчик у досить – таки огидному денному освітленні постає просто вбогим складським приміщенням з наліпленим на сірі залізні двері смугастим від клею та сирості аркушем формату А-4, розтатуйованим друкованим текстом.

З тексту зрозуміло, що жодних спиртних напоїв, зокрема і пива, сьогодні днем з вогнем не розшукаєш. А зі слів місцевого алконавта «при магазині» зро зуміло, що торік Одеса надміру бурхливо оз на ме нувала Перше Квітня п’яними авто-шибо40 мордобоями, і сумлінний одеський мер вдався до суворих запобіжних заходів.

– Так… Спробуємо оптимізувати ситуацію… неймовірно, щоби в цілому місті не знайшлося жодного пройдисвіта, який би не зарадив цьому важкому становищу. Це – такі Одеса, а не хрін собачий.

– Ні, це – таки хрін собачий! Теж мені, столиця гумору.

– Гумор у них дійсно чорнуватий…

– Може це першоквітневий жарт?…

– Аякже!

7.

Кіть не давав Ліці спокою: «Ти що, заснула?!

Випий ще!». Ліка ґумово посміхалася і пила ще.

Спогад про ніч на автовокзалі, про зимову трасу, – як вони з Наткою міняли прокладки і пісяли за якимись велетенськими іржавими трубами, доки Чук і RAT стояли з піднятими руками на узбочині та приколювалися з приводу «менструальної синхронізації», – не давали їй спокою.

Ліка спробувала підвестися, але підчепила стіл, на якому задвигтів прикрашений недоїдками та недопалками посуд, і гепнулася навзнак на свого чоловіка.

– Ви знаєте, – раптом сказала Ліка, – я хочу випити за одну дівчину (ти знаєш, RAT, за Натку), яка під час пологів померла на Різдво (разом з дитиною) в якомусь російському містечку, тіпа – як у них кажуть – «умєрла родамі» в якійсь класичнозасніженій москальській шлоїбені, де коновали (пардон, акушери) на свята наливаються так, що не можуть прийняти пологи, не можуть врятувати людині життя! Вип’ємо за те, що різники не можуть позбавити нас вічності!

Тосту не зрозуміли, але зліпили відповідносерйозні мармизи і забурмотіли: «Вип’ємо», і випили. Ліка заплакала п‘яно, і все намагалася розповісти про перше квітня в Одесі. Але Одеса перемішувалася зі Львовом, Москвою, Харковом, Бердянськом, Запоріжжям, Дніпропетровськом, Сімеїзом, Гурзуфом, Пітером, Києвом, Ялтою, – люди, більшість з яких вже давно полишили земні хайвеї й узбочини, наповзали на краєвиди, події зливалися у плач, а в ліжку було задушливо і незручно…

The end. …

__________________

чвалає під дощем і не знає чи осінь чи весна такий склянистий дощ мов бісер сиплеться у спалахи електрозварювання знайомі вулиці поорані слонами бульдозерів і екскаваторів їхніми бивнями не знає чи то весна чи осінь дощ химерні начерки ажурних підворіть Андріївська химера дощ скапує з волосся і візерунків воронованих воріт й будинки немов ртутні декорації в окрайці рампи Еля мокра кішка дріботить бруківкою «… до тебе хочу як можу обминаю свій маршрут тікаю від трамваїв що везуть до тебе…» Еля завертає до кав’ярень барів й приголомшена попсою виходить знов на дощ гірка від пива і міцної кави більярдні кулі обкрейдованих думок скелети манекени муляжі «…як я люблю це Місто плачу від щастя що нема нікого на мокрому Узвозі…» червоні закоцюблі мокрі руки очі цигарок спалахують в лискучій темряві жебрачка благає милостині на горілку Еля співає дощем блукає вулицями вештається і не знає чи осінь чи весна кав’ярнями трамваями аби не опинитися в його обіймах випадково аби її до нього ноги не принесли…

Еля воліла б перетворити його на музейний експонат, але він знову творить для неї Місто. Де її немає. Він вміє створювати складні й реалістичні міражі, як митці створюють картини, скульптури, радше – інсталяції.

Він зронив зужитий кондом на цеглину – виникла ціла площа з пам’ятником. Її хутко переорали. Вкрили новенькою бруківкою й світлими плиточками… Забігали, заходили, зачовгали люди з морозивом, фотоапаратами, дітьми, пивом. Намагаються зашліфувати у часі вилом його та її епатажу…