Текст книги "Ексгумація міста"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Протягом кількох зупинок Еля перебувала в ступорі, анічогісінько не бачила, не відчувала, не розуміла, не пам’ятала. В голові лише глухо, ніби зі слухавок плеєра, що валяється досить далеко від неї, крутилася якась ідіотська пісенька про якусь ідіотську троянду. А може, це було радіо, бо пісенька змішувалася з дивними перешкодами, схожими на чиїсь: бурмотіння, сміх, кахикання, і дзеленчання якихось скляних предметів.

А перед очима блимали – теж з перешкодами – якісь ідіотські мультики: кольорові плями, бите шкло, двоє якихось божевільних, ніби-то пластилінових, чоловічків з флейтами. І з дірочок їхніх флейт валив густий кольоровий дим…

«Станція Майдан Снозалежності. Обережно, Doors зачиняються. Thіs іs the end. Наступна станція – Гапагаворська. Шановні громадяни пасажири, коли виходите з вагону, не залишайте своєї сечі…» – прошепотів Елі на вухо надтріснутий голос потойбіччя. І Еля раптом включилася, і відчула, що її випадкового незнайомця за спиною немає. І що їй щось заважає в рукаві курточки…

«… та зужитих презервативів…»

– Ох, Гапагаворе, я задихнуся! Давай-но вийдемо на балкон, подихаємо повітрям.

– Ходімо.

– Що це ніби луснуло в кімнаті?

– Ти почув! Який я радий! Ти навіть уявити не можеш, як ти мене втішив!

– Поясни, заради Дога мармурового, чим це я тебе так втішив!

– Ти почув як вона почула звук ляпасу з іншого кінця вагона! Розумієш?! Це ніби друге дно сполучених посудин… Заключний акорд мого шедевра! …

«… не залишайте свої речі.»…

Гапагавор зі сновидою ще довго розмовляли, перш ніж розпрощатися і розійтися по своїх помеш кан нях. Сновида, щоправда, перед тим, як іти до дому, ще прогулявся на дах. Але в цей час він

уже міцно спав, і йому снилася чорно-біла вулиця, що далеко внизу. І чорно-білою вулицею танечною ходою – крізь сірі, схожі на дощ, перешкоди телеекрану, повз чорно-білий (сірий, прозорий) плеєр, що валявся на тротуарі, – йшла приваблива чорнобіла дівчина. І на ходу палила чорно-білу (сіру, прозору) цигарку. І на ходу витягувала з рукава чорно-білої курточки синю оксамитову краватку. І лунала дивна якась музика. Лунала з чорно-білого (сірого, прозорого) плеєра, що валявся на тротуарі. І від цієї музики сновида уві сні плакав. І всі коти були чорно-білими. Сірими. Прозорими…

_________________________

Від ходи земля зіщулюється, мов слимак стискається в жмуток десь там, у найглибшій по коридору кімнаті своєї мушлі і звідтам плюється на парасолі і корчиться від недопалків і ще – скидає мов шкіру змія з себе крила і перехожі кажуть: «Осінь.», спираючись на парасолю; поруч – собака на ремінці, цигарка – як зайва фаланга і на асфальті біля лівої мешти – торба картоплі або пакет з супермаркетовими дивами.

У МЕНЕ ВСЕ Є, І МЕНІ НІЧОГО
ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ

«Дивовижну будову має урбаністична людина, і топографічні її вчинки не менш дивовижні, – думала Ліка (іa href=http://www.lіka.com.ua target=_blank«LіKa»/a/і), намагаючись збалан сува ти зовнішній гуркіт з внутрішньою тишею. – Але, з іншого боку, для них нічого дивного в цьому немає. Вони дуже швидко забули, яким не так вже й давно було їхнє Місто і яким було Мертве Місто – «місто у місті»; а он ті школя рики біля дверей взагалі можуть і не знати про нього… маленькі майбутні пращури мутантів з неприродно розвиненими від натискання кнопок великими пальцями рук… може у наступних поколінь тільки й лишиться, що один великий палець для натискання різноманітним кнопок, колупання в зубах і для вказування на щось…» Ліка знову згадала посмертний топографічний відбиток Мертвого Міста (href=http://www.deadtown.com.ua target=_ blank«Мертве Місто»/a/і), схожий на електронну плату якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою – архаїчного для тих місць, звідки вона повернулася і про які нічого не пам’ятала, крім подразливого відчуття чогось заїбало мій шедевр безладдя дідусь Барроуз, «Голий сніданок» чужого, бездоганного і неосяжного. Буває так, що плід помирає й усихає в жінці – організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом, в якому Ліка народилася, жила, яким жила, яке носила в собі, і тепер зрозуміла, що воно перетворилося на мумію прекрасного плоду в бурштиновому узварі її тіла, її душі, уподібненому кольором й запахом до вод, що омивали, текли вздовж і крізь її Місто. Глухий біль, схожий на все осяжний похмільний сором, тицькався тупими ку тами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися.

Пухкі хмари, немов у повільному водокруті, ходять колом попід віями і повіками темного небесного ока, в якому жевріють іскри зірок – як життя нічних комах. У Нього (єдиного, хто чув це Місто, як жоден з паршивих українських інтелектуалів, серед яких заведено презирливе до Нього ставлення) – у Нього кровообіг починався у брудних судинах травневих потоків зливи на Узвозі. Його нерви вросли у брук, і легенями – поміж написаних морфіновим розчином й контролями рядків – ходили буйні хащі на схилах. Його серце билося в дзвінниці Хрестовоздвиженської, й підліткові нічні полюції заливали гірким конопляним молоком і гречаним медом повного місяцю Лису гору і Татарський цвинтар… Але містика Його Міста вичовгалася мільйонами ніг очманілих прибульців з мальовничих периферій, бо ж – «сталіца»… чого вони тут шукали, припадаючи ненажерливими карієсними пащами до джерел гіркого відьомського молока (що має спільну з нічними полюціями природу) – молока, змі шаного з кров’ю потрощених будинків, з цегляним пилом і пилком конопель; гризучи у звіриній нестямі м’які розсмоктані пипки Матері (Матері Гарадов Рускіх)?! Шлейфа Великої Американської Мрії? Вони би і його також роздерли би на шмаття, але ж – роздерли мантію смарагдового Андрогіна, випили, вичерпали генетично загрубілими долоня ми з обкусаними нігтями магію Батька і Матері в особі Неповторного Міста – Мертвого Міста…

«Піздєц всім сподіванням!»…

Крізь усю цю тотальну мляву маячню, проти якої модернізоване тіло чулося цілковито безпорадним, Ліка не встигла відреагувати на блискавичне завору шення, що промайнуло вагоном метро від дверей до дверей – тільки побачивши обурені й наля кані обличчя розштовханих брутально пасажи рів і шкіряну спину останнього з вибігаючих «заворушників», на мить включилася вдовколишнє. Її також міцно штовхонули – аж крутонуло тілом і збовтало останні нашарування думок, – включилася вона вже коли автоматично підводилася з колін монументального добродія (той від несподіванки лише й встиг, що притиснути до грудей газету з напіврозв’язаним кросвордом, а гелеву ручку непоправно упустив).

– Вибачте, – промимрила Ліка, хапаючись за ручник і відчуваючи, як з дратівливим шурхотом молекул її знову обліплюють люди, притираючись в тісному просторі вагону, аби знову утворити щільну масу, так несподівано знагла зруйновану цим вочевидь по-американському бойовицьким викидом. Ліка вирішила покинути це зосередженопараноїдальне скупчення і почала проштовхуватися до виходу.

Електронний годинник показував 12:12:12,.. 13,.. 14,.. 15,.. і Ліка машинально, за давньою дитячою звичкою, загадала бажання. Бажання це за своєю поквапливою і пожадливою розмаїтістю (поки не добігла хвилина) охоплювало купу різних виразних і невиразних бажань (скільки разів вона казала собі, що треба загадувати щось одне, реальне, конкретне і здійсненне!), і в кінцевому підсумку зводилося до чогось на кшталт «щоб у мене все було, і мені за це нічого не було».

Ескалатор з упертістю мурахи тяг Ліку нагору.

Ліка ворушила в кишені монети, ключі, камінці, крихітну гілочку з чотирма шишечками, одна з яких вже відвалилася, пісок забивався під нігті, і це дратувало…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових паке тах, коли треба зрізати кутик ножицями… Я НЕ ЛЮ БЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасо вих столових приборів і посуду, масивного криштале вого посуду жлобсько-помпезної архітектури – «окраси креденсів та святкового столу», штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: Л І Т О… Я НЕ ЛЮ БЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктю, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ

ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів – це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, а надто – «вистрибування»… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень…

Я ЛЮБЛЮ: закурювати під каву після тривалої перерви і на ситий шлунок… Я НЕ ЛЮБЛЮ: чоловіків, які говорять лише про себе, роботу і секс (звісно, знову-таки крізь призму «себе-коханого») і вважають за краще взяти тобі обід і коньяк ніж подарувати квіти… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я ЛЮБЛЮ: збіг музики з нюансами настрою… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що «треба зробити» під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, бодай «сходити на каву»…

Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: розмов про жіночу долю, про фемінізм, статевий расизм etc… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях «Королівських Zaйців»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється «натхнен99 ня» і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму чи бодай інших несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано вранці (не в сексуальному, а в побутово – дієвому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з «однохвильцями»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто – пінки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи – опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку не вистачає кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все – п’ятикопієчні монети… Я ЛЮБЛЮ: коли на Сходах розквітає бузина і в її гущавині вовтузяться синички й горобці, і сонце просвічує крізь листя, заливаючи тіні густим карамельним хризопразом… коли клен ще тільки квітне і не має листя, й усюди лежать тополині сережки, і ще пізно ввечері до цього домішується запах смаженої цибулі з чийогось вікна… Я НЕ ЛЮБЛЮ: відсутність води… Я ЛЮБЛЮ: коли чогось дуже кортить – якихось нормальних людських побутових дрібниць, наприклад свіжого огірка, чи кави-глясе, чи пройтися саме тим провулком…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: гуляти Містом зі знайомими та «колєжанками»… Я ЛЮБЛЮ: ходити босоніж… Я НЕ ЛЮБЛЮ: курити траву з «лівими»… Я ЛЮБЛЮ: не думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо пе ред тим, як скінчити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо перед тим, як скінчити… Я ЛЮБЛЮ: не думати під час любощів взагалі… (один знайомий фотограф: «коли я помітив, що кохаючись з нею, я уважно розглядаю репродукцію на стіні, я зрозумів, що час покласти стосункам край…) Я НЕ ЛЮБЛЮ: взагалі думати під час любощів…

Я ЛЮБЛЮ: танцювати… і танцювати в уяві, і дивитися, як танцюють професійні непрофесіонали самбу – румбу – мамбу – твіст – шейк – брейк – степ – бостон – чарльстон – рок-н-рол (живий, а не так званий «спортивний) – танго (приміром, як це робить Катрін Деньов зі своєю дочкою у фільмі «Індокитай») – бугі – реггей – просто – рухи… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати про гроші (Є слова, які в різних мовах (скажімо, банально доступних Ліці Englіsh, українській та русском) дуже чітко передають його значення, як у слові гикавка (hіccups, икота) всі три слова наслідують звук, що цілком опановує людину під час гикання. Так само і гроші: в українській звучать як тріск пачки банкнот, що витікають з-під пальця пружним віялом, мов гральні карти, прилипають одна до одної, – гррр… – і останні приходять у спокій, загнута пачка знову розпрямлюється – шшш-ші…; в російській звучать як дзвін важких старовинних бронзових монет з обтертими боками – день!ги!-день!-ги!-день!-ги!; в англійській – зі вкрадливою пихатою ніжністю ситого хижака, зі звуком, який супроводжує витягування пухкого гаманця «еле ган тним як вампір» паном при розрахунку за каву і тринадцятирічну повію (таким же жестом і звуком цей пан супроводжує витягування з розщеплених штанів набряклого прутня перед ротиком оплаченої німфетки (і money звучать як мінєт); зі звуком і жестом закурювання, коли плавко клацає п’єзозапальничка; money звучать як «Honey!» з вуст чарівної юної міщанки, яка з викличною сором’язливістю тулиться до свого чоловіка у перші хвилини весільної подорожі на борту лайнера «Титанік» (money!); як репетир антикварного прадідівського кишенькового годинника на ланцюжку, що цибулиною ховається у цього чоловіка біля серця (tіme іs money…) Я ЛЮБЛЮ: купувати нові книжки, старі фільми, нові музичні диски, старі касети й платівки… Я НЕ ЛЮБЛЮ: класичного балету… Я ЛЮБЛЮ: облизувати крижинки, і стиглі фрукти, і… перш ніж розсмоктати, з’їсти, проковтнути…

Цей нескінченний список рефлексій міг би тривати набагато довше за той час, який знадобився на переживання всіх приємних і неприємних ситуацій, більшість з яких (особливо приємних) годі й пригадати… але Ліка вже минала скляні шлюзи.

Опинившись серед розпорошеного автами со няч ного сяйва, Ліка і другу руку опустила в належну до неї кишеню… і ще якусь мить перебувала у щасливій прострації просторового кретина… адже фізичні відчуття завжди випереджують розумову інтерпретацію (на час пересування сиг налу)… а розумова інтерпретація майже завжди випереджає рефлекторну реакцію – шок… це звучить парадоксально, але так є – у великих містах, серед переобтяжених невпинним процесом мислення сучасних урбанізованих людей… їхні рефлекси перетворилися на розумові штампи: вони знають, що за певних обставин мають пережити, скажімо, шок… себто відреагувати належним чином… одним словом, рука Ліки не змогла пролізти до кишені, бо кишеню заповнювала пружна пачка банкнот… немає серед сучасних людей такої, яка б навпомацки не розпізнала гроші! (так, напевно, дитина за жодних обставин не переплутає шурхіт цукеркової обгортки з якимось іншим паперовим шурхотінням).

Ліка механічно дійшла до фонтану під незграбною історичною спорудою (існування якої лише підкреслювало сумний топонімічний занепад Міста, ураженого раковими метастазами мегаполісу), і обережно, мов сновида, опустилася на дерев’яну лавочку. Але при цьому вона чомусь дуже тверезо розсудила, що витягати цю пачку з кишені зараз, на людях, не можна.

«Це ті хлопці в метро. – повільно думала Ліка, – утікач відчував, що його впіймають. Напевно, для нього було краще бути впійманим без цих грошей. Єдиний вихід він вбачав (та ні, яке там «вбачав»! – блискавичним рефлексом вирішив) у тому, щоби запхати їх комусь до торби чи до кишені. Просто кинути на підлогу навіть за тих обставин, напевне, блискавично стало шкода. Наркоділери якісь, чи що?.. А може він встиг мене запам’ятати і тепер шукатиме? В такому разі їх не можна потихеньку зараз вкинути до смітника – якщо він мене знайде, то не повірить… і відрізатиме від мене по шматку!..

Цікаво, скільки там…»

Ліка була з тих жінок, які не можуть не витрачати гроші, і які до того ж, всі гроші, які опинилися у них в руках вже незворотно відчувають своїми. Тому вона ніколи не брала в борг, не погоджувалася зберігати чужі гроші або щось для когось купувати. Мати гроші й одразу ж не розпочати їх розтринькувати на будь-що було для неї страшною мукою. Отож, попри всі ці думки, вона вже остаточно відчула ту пачку як свою власну, і не було вже на то ради.

Тому отак уривчасто міркуючи про себе й далі, Ліка підвелася, охоплена раптовим солодким дрожем параної, веселого страху і передчуттям Великих Вар’яцьких Витрат, і з виглядом Вінні-Пуха, який прикидався хмаркою перед неправильними бджолами, попрямувала до дерев’яного гирла Мертвого Міста, бо ноги завжди несли її туди, за невмирущою пам’яттю попри страшну руйнацію, яку неодмінно побачать там очі… з тим годі було щось вдіяти.

Так ста ра як світ самотня океанська почвара по вер таєть ся до вежі маяка, якщо, даруйте, тепер хтось іще читає справжню архаїчну філософську фантастику…

Еліка народилася тривіально і стандартно – як переважна більшість дітей глибоко й махрово радянських сімдесятих – в пору, коли ще не надто катастрофічні умови внутрідержавної екології не дозволяли своїми березневими хуртечами вбратися у яскраві вухасті сорочки в стилі диско, кострубаті плащики, контрабандні левайси з густофіолетового дубовго котону і гостороносі мешти на прямокутних підборах. Еліку оточували паталогічна стерильність і повна відсутність протягів разом з надміру калорійним харчуванням. Еліка росла стандартною дівчинкою, схожою на тих зосереджено-недоумкуватих пупсів, які прикрашали ситою кічухою своїх фоток на синьому або червоному тлі вітрини фотоательє, і на тих, що їздили в громіздких синіх або червоних візках-«мальвінах» з біло-синіми або біло-червоними «пустушками» з грубої пластмаси – замість рота.

Еліка також охайно вписувалася, знерушена багатьма шарами вовняних і фланелевих доказів зосередженої материнської інфантильності, в ці щасливі радянські стандарти з ґрунтовно кубічними нахилами. У профіль носик Елі ховався за стиглою яблучною щокою, що забезпечувало їй достойне існування серед інших кубічних поросяток на щоденних паркових прогулянках.

Все небезпечне і «нестандартне» (тоді ще не санкціонували вислів «нестандартне мислення»), що лише могло – включно зі смертю Володимира Висоцького підчас вісімдесятої олімпіади у Москві та (так, між іншим) святом 1500-ліття Київської Русі у тому ж таки вісімдесятому – пройшло тихо і безболісно повз рослинне Еліне існування, не лишивши жодного сліду, крім згадки про сімейний пікнік з шашликами на косі Спартак й «Американських гірок» на Гідропарку. Під час вирування цими цензурноприйнятними недоїдками Великої американської мрії бабусі зробилося зле з серцем, дідусеві просто погано, татові – нудотно від випитого, а дебільна собачка, претензійно названа мамою на честь німої героїні якогось санкціонованого американського кіна Менді – опецькуватий, на жаль аж ніяк не німий, напівпінчер – насцяла парадно вбраній мамі просто на коліна – крізь нейлонову смугасту сукню (пошиту за підпільними стандартами знайомою швачкою). Еля росла щасливою дитиною – тоді всі радянські діти росли щасливими, схожими на чисті нові унітази…

МЕНІ АБСОЛЮТНО ПОФІГ: Багато чого з того, від чого верне багатьох (переважну більшість) інших: коли на підлозі ванної валяються брудні шкарпетки… коли на стільцях навалений абияк одяг… «капронові джунглі кохання»… стан, в якому мені повертають мої книжки… що думає про мене переважна більшість оточуючих… чого від мене чекають… на кого я схожа у непрасованій чоловічій со рочці, подертих джинсах і брудних кедах в оточен ні охайних дєвачок… на кого я схожа у вечірній сукні на своєму робочому місці… графіті на стінах ель-бару – все абияк покреслене дурнуватими, але в цілому (майже елегія) милими… алевціломумилими… Еля любить ель Еля люби – тель Елялюбитель Еля люб іt Elle Elіa lub іt el Еля любить Ліку Ліка любить l Еllегія літер / гея / Еля / гелю / елю / Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто і двадцять сім – на осінній тролебус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею і кавуном… Персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані – на узбіччі шосе біля автобусної зупинки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду…

«Така вже я є» – не про мене, на щастя, накреслив незабутній маніяк на своєму споді…

– Двадцять сім по дванадцятій. – Почула Ліка за собою чиюсь відповідь на чиєсь запитання про час. Й одразу відчула як швидко вона віддаляється від цієї названої вголос часової віхи (що ніби вбитий у простір кілок) у своє майбутнє, де кожний крок стає теперішнім – ніби наступає на лінії між квадратними плитами з бетону, якими любили мостити у провінційних парках площі перед сте106 лами (фалотеллами, стелофалами, Фалоїдами Фекаложерів…) Невідомим Героям. «Збігло усього лише чверть години,» – подумки здивувалася Ліка, бо її завжди дивувала й інтригувала невідповідність визначеної людьми міри часу внутрішнім відчуттям плину подій. Ясна річ, без годинників урбанізована частина людства вмить (скільки це за загальноухваленим підрахунком часу? Га?) крейзанулася б. «Лишилися б самі негри й банде рівці боротись і гинути за вільну Нігерію», як накреслив на споді братньої могили юних літераторів інший маніяк – прекрасний і теж юний… втім, вже, напевне, не такий і юний… ось іще одне недбаль ство розрахунку, ще одне непорозуміння з кресленням часу. А тим часом і площу з Українським кентавром вже покрито ходою, що несе замислене тіло звичним, як дихання, шляхом… І сиротливий надгробок церковнослужителя, викинутий під ноги перехожим просто на асфальт і наївно обкладений потворними могильними квітами – так обтинають яму штахетниками або мотузкою з червоними клаптиками ганчір’я, аби туди хтось не зверзся, – лишився у просторі минулого. Просторі минулого, крізь який, утім можна пройти назад, а назавтра знову його проминути, перетнути під будь-яким кутом…

– «А якщо це все стобаксові купюри?» – думала Ліка про свою пачку, перечікуючи червоне світло на розі княжої вулиці – довжелезної, як старість; але в цьому місці вона була прекрасною, і годі було думати про поганий кінець, який, зрештою, має все прекрасне, бодай тому, що не вміє уникнути цього кінця, – отже, княжої вулиці та БЖ: «І тут же ніде нема кантора». Ліка майже ступила на дорогу перед загальмованою ауді разом з іншими пішоходами, як раптом згадала, що «обмін валют» вона щойно пройшла. Вона забрала занесену ногу з «зони зеленого часу» назад на хідник, але тут згадала, що вона ж не витягатиме ту пачку на людях! Варто її перекласти до наплечника десь наодинці і розміняти лише одну купюру, хай і сто баксів (цікаво, чому Ліка була переконана, що то саме бакси? Пояснення – і досить прості, – зрештою, можна знайти будь-чому, тільки не жіночій переконаності…), – і Ліка кинула ся наздоганяти інших пішоходів, які вже наближали ся до «фарватеру» (а найгарячковіші – наче коні на бігах – вже уповільнювалися біля протилежного світлофора). Так, в одну ріку не можна ступити двічі, але жигуль-рогуль, який не збирався нікого пропускати, використовуючи своє законне право на поворот, чомусь Ліку не збив, і вона благополучно дісталася рідного, мов ліжко дитинства, гастроному.

На якусь мить (наносекунду?) Лікою тіпнуло щось, ніби клацнув слайд у проекторі, але вона одразу ж втратила відчуття машини, що наближається.

Щось схоже відбувається при надшвидкісному проходженні одного умовного матеріального тіла крізь інше, коли «тканина реальності», себто матерія, не встигає деформуватися, і по контакті не лишається жодних слідів… Ліка погано знала фізику, точніше – тепер вже, коли по закінченні школи минуло більше десятиліття, – не знала зовсім…

Вона пройшла звичну брамку, де зустрічна дівчина, яка з нетутешньою млявістю пропливла повз у бік вулиці, вмить електрично блимнула спогадом десь в окрайці Лікіного мозку. КАБІНКА ЖІНОЧОЇ ВБИРАЛЬНІ, ЩО ПОРУЧ З Червоним залом у Дімі Кіна! Авжеж! Зачіска «клубний пост-панк», зародки пірсінгу, для синтетики трохи застара – не менш двадцяти п’яти на вигляд… така ж нетутешня млявість – так жевріють з сухим потріскуванням зіпсовані електричні дроти, небезпечно вирвані зі стіни старі розетки…

Тепер – згадавши на кого схожа щойна дівчина, – Ліка могла вже спокійно згадувати все те, що оточувало випадкове коротке знайомство, хоча…

Спогади – розмірені в такт ході – були про черговий кінофест «Молодість» – нестаріюче свято сталічних снобів, – а з цих щорічних осінніх кінотижнів важко було пригадати багато. Все вимивалося коньяком і викурювалося різносортними димами (а іноді і випалювалося чимось потужнішим, лишаючи на згадку загрубілу біля місця проколу діляночку вени).

Тоді Ліка саме сиділа у горішньому барі, отетеріла від гомону, голоду й диму, і заливала коньяком (ну, це, правда, голосно сказано, бо п’ятдесятьма грамами особливо нічого не заллєш!) дві свої щой ні невдачі на теренах порозуміння з Метрами. Хви лин п’ятнадцять тому вона дуже невдало підко тилася зі своїм вбогим мікрокасетником (і ще убогішим знанням англійської) до так-би-мовити-Брили європейського кінематографа Сайо Лестрінга, який взагалі-то просто не міг їй відмовити в коротенькій розмові, але байдужо і навідріз відмовив одним порухом мальовничої сивої голови у розумінні таких супутніх дрібниць, як погане знання англійської, коньячний перегар, втручання в трапезу й цілковиту розгубленість, що поступово – просто на очах – переростала в ступор. Режисер з погано виконаною терплячістю намагався зрозуміти третє безглузде запитання, яке стосувалося культової короткометражки «Зала чекань», і, якби на допомогу люб’язно не прийшла його чарівна супутниця (неймовірно чарівна!), невідомо, яким було би остаточне фіаско Ліки.

Одразу після нездалого інрев’ю, Ліка ще незграбніше підкотилася до Патріарха, який цього року потрапивши до складу журі, індиферентно цмулив каву за два столики від Лестрінга…

Однак, ці обломи не надто розстроїли Ліку: крихітна рибка сорому хвилини дві теліпалася десь в ділянці шлунку, а потім (мабуть, перетравлена надлишками нереалізованого шлункового соку) вгамувалася. Перехиливши чарочку, Ліка раптом почала вигадувати сценарій – а в її розумінні «вигадувати сценарій» означало ніби одразу диви тися вже готовий фільм у real tіme) короткометражного фільму про саму «Молодість» саме у день показу програми короткого метру. Отже, це мало приблизно такий вигляд:

ШКІЦ СЦЕНАРІЮ:

Камера хаотично рухається – зараз практику ють такі модні зйомки на МТV, у музичних кліпах, навіть вітчизняних «просунутих» музичних програмах. Те саме складає головну фічу Пола Макгілана у трилогії за оповіданнями Ірвіна Уелша «Asіd House» (Кислотний Дім), Дені Бойла у «Traіnspottіng» (На голці), Гая Рітчі у «Lock Stock amp; Two Smokіng Barrels» (Карти, Гроші, Два Стволи)… одним словом – круто! Камера метається у замкненому просторі, вихоплюючи з диму, гамору й музики гротескні мармизи то геніяльних нікому не відомих (і від того завжди п’яних) режисерів, то юрму гібридної растамансько-синтетично-золотої молоді у величезній черзі до шинквасу. Проходить столиками, за кожним з яких – своя специфічна тусівка. Крізь весь цей гамір піт і дим так і тхне снобізмом, святом, осінню, коньяком, кіном… Серед живоплоту ніг тусується модна кінематографічна такса з акредитаційною карткою на шиї і дуже щасливим виразом на морді. Камера фіксується на одному столикові, до якого приліпилося чоловік дванадцять: тут можна впізнати і Депутятіна з «Всяк Випадка», і кількох відомих молодих журналістів, і останнього українського романтика в кінематографі Тараса Томенка, і майже культових представників олдової наркокультури, і, звісно Ліку. Картинка схожа на сучасний комп’ютерний мультик з «пластиліновим» ефектом. Столик засраний капітально. Судячи з усього, компанія зависає тут ледь не зранку, періодично намагаючись підірватися на якийсь перегляд. З уривків розмов, які тонуть в загальному звуковому вариві, зрозуміло, що на жоден перегляд ще ніхто не спромігся. Колом ходить програмка і каталог фестивалю. Повз столик поважно, мов теплохід «Глушко», пропливає Головний Церемонімейстер Ааппчі – саме з таким виразом на обличчі, ніби осьось апчихне крізь приклеєну посмішку. За сто ли ком серед інших сидить істерична дєвочка Люся – вже наллята в дим, – вона катує Депутятіна деталь ною розповіддю про свої пошуки роботи. Двоє дов колакіношних богемців манірно поглинають з глечика плов власного приготування і заливають його го ріл кою з пластикової пляшки. Ліка дивиться на нас тінний годинник: «Піпл! До показу в Червоному залі двадцять хвилин.», «Треба зайняти місця,» – каже Майк. Ніхто навіть не ворушиться в цьому напрямку. До бару вливається народ з Синього залу, де щойно скінчилася програма студентських короткометражок. Вони потирають відлежані на підлозі спини, затерплішиї, відсиджені сідниці, сміються, кричать, скидують ся грошима… «Давайте якісь хоботи – я займу місця», -каже Майк. Всі присутні за столиком починають стягувати з себе сведри, шукати пара солі, хтось дає каталог «Молодості», хтось – поліетиленовий пакет, Люся незграбно стягує з себе бюстгальтер і довго не може витягти його з-під блузки, декого це приколює, і вони також починають зтягувати з себе нижню білизну, один з журналістів простягує Майкові упаковочку з презервативами… Майк з повним оберемком цього мотлоху проштовхується до виходу. За ним йде і Депутятін.

Камера простежує їхній шлях до червоної зали, вихоплюючи тим самим «емтівішним» ефектом довколишнє вар’ювання.

Червоний зал ще порожній – тільки най настирливіші кіномани дуже похилого віку бундючно шелестять програмками. Депутятін вибирає собі місце і теж починає розглядати програмку. Майк розкладає на кожному кріслі все, що приніс, займаючи таким чином місця. В ряду трохи вище літня інтелігентна пара шокована побаченим (здебільшого бюстгальтером, презервативами і брудною подертою маєчкою одного з довколакіношних богемців).