Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

ДВА

Приблизно за дві милі від траси 5, «Ф-150-й» Каллема звернув з Діміті-роуд. Поворот було позначено двома щитами на іржавому стовпчику. На одному з них був напис Рокет-роуд. Під ним висів інший щит (ще іржавіший!) з обіцянками: БУДИНОЧКИ НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА – ТИЖ. МІС. АБО СЕЗ. «Ракетна» дорога була радше путівцем, що петляв між дерев, і Едді тримався віддалік «форда» Каллема, уникаючи того пишного пилового хвоста, що тягнувся за машиною їхнього нового друга. Картомобіль теж був «фордом», якась анонімна дводверна модель, чию назву Едді міг взнати, хіба що подивившись на хромований напис ззаду або вичитавши її з документів на це авто. Але він відчував ледь не релігійне піднесення від самого сидіння за кермом, від того, що під ним не один кінь, а кілька сотень, готових поскакати вперед від найлегшого поруху його правої ноги. Також йому приємно було чути, як залишаються позаду й віддаляються звуки сирен.

Їх поглинули тіні нависаючих гілок. Запах сосни був одночасно солодким і гострим.

– Мальовнича місцевість, – сказав стрілець. – Тут можна було б гарно розслабитись. – І більше не промовив ні слова.

Ваговоз Каллема поїхав повз пронумеровані під’їзні алеї. Під кожним номером дрібними літерами було написано ОРЕНДА ДЖЕФФОРДС. Едді вже було хотів нагадати Роландові про одного Джеффордса, якого вони знали у Кальї і дуже добре його пізнали, але передумав. Навіщо пережовувати очевидне.

Проминули номери 15, 16 і 17. Каллем трохи пригальмував біля № 18, але одразу ж вистромив руку у вікно й махнув їм, щоб їхали за ним далі. Едді готовий був рухатися далі й без цього його жесту, точно знаючи, що будиночок № 18 – не той, що їм потрібен.

Каллем повернув на наступну алею. За ним і Едді, тепер колеса автівки зашепотіли по товстому шару опалих соснових голок. Знову серед дерев почала проблискувати голубінь, але, коли вони врешті під’їхали до № 19 і їх очам відкрилася вода, Едді побачив, що тутешнє озеро не природне, як Ківейдін, а штучний ставок. Либонь, не набагато ширший за футбольне поле. Схоже, що будиночок був двокімнатним. На озеро дивився ґанок із закритою верандою, де стояло двійко пошарпаних, проте, на вигляд зручних крісел-гойдалок. На даху стирчав жерстяний димар. Гаража не було, і машина не стояла перед будинком, хоча Едді ніби примітив місце, де вона могла стояти. А втім, з цією лісовою підстилкою важко було розпізнати напевне.

Каллем заглушив свій двигун. Так само зробив Едді. Тепер залишилося лише хлюпання води об камені, подих бризу в соснах й негомінкі пташині співи. Поглянувши праворуч, Едді побачив, що стрілець сидить, мирно склавши на колінах свої артистичні руки з довгими пальцями.

– Які маєш відчуття? – спитав Едді.

– Спокій, – відповідь прозвучала на кальїнський манер: спуооокій.

– Тут є хто?

– Гадаю, так.

– Небезпека є?

– Угу. Поряд зі мною.

Едді подивився на нього ошелешено.

– Ти, Едді. Ти ж хочеш його вбити, хіба ні?

Замислившись на хвильку, Едді визнав, що так воно й є. Так проявлялася та частина його особистості, проста й дика, якої він іноді сам сахався, але існування її заперечувати не міг. Та хто, врешті-решт, виховав її в ньому, хто вигострив її до смертельного блиску? Роланд кивнув.

– Посеред багаторічних мандрів пустелями на самоті, як і годиться анахорету, в моєму житті з’явився юний плаксій, єдиним бажанням котрого було не припиняти приймати наркотики, які дарували йому хіба що шмарклі та відчуття сонливості. Той нахабний, самозакоханий, чорноротий тюхтій, що майже не мав позитивних рис…

– Але ж гарний на вигляд, – перебив Едді. – Не забувай. Той котяра був чисто сексі-бой, без брехні.

Роланд подивився на нього без посмішки.

– Якщо я зміг втриматися тоді, щоб не застрелити тебе, Едді з Нью-Йорка, то й ти зможеш тепер не застрелити Кельвіна Тауера.

На цих словах Роланд відчинив дверцята і виліз надвір.

– Ну, як скажеш, – промовив Едді до порожнього місця поряд із собою, а тоді й сам виліз з машини.

ТРИ

Каллем усе ще сидів за кермом свого ваговоза, коли до нього підійшов Роланд, а за ним і Едді.

– Мені здається, тут порожньо, – сказав він. – Але в кухні я бачу світло.

– Еге ж, – погодився Едді. – Джоне, в мене…

– Тільки не кажи, що в тебе є іще якесь питання. Єдиний з тих, кого я знаю, має їх більше за тебе – це мій онук Ейдан. Йому нещодавно виповнилося три роки. Ну, давай, запитуй.

– Ви могли б визначити місце найбільшої активності нахожих у цих околицях за останні кілька років?

Едді сам не уявляв, навіщо він таке питає, просто раптом це йому здалося надзвичайно важливим.

Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:

– Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.

– Схоже, ви в цьому впевнені.

– Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?

Едді кивнув.

– Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він. казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого – того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».

– Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?

– Дуже добре розумію, красно дякую, – підтвердив Едді.

– Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар,[56]56
  Кезар – одне за наймальовничіших озер (площа – 1016 га) на південному заході штату Мен.


[Закрыть] а потім знову повертається до неї.

Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.

– Джоне, – промовив він. – Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.

– Невже? Ти певен?

Роланд кивнув.

– Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.

Джон Каллем знічено посміхнувся.

– Сподіваюся, що ні, – промовив він. – Мушу подякувати тобі за комплімент. – Він замовк, почухав свою сиву потилицю, а тоді: – Якщо це дійсно комплімент.

– Не вертайся на головну дорогу і не дури себе думкою, ніби мої слова нічого не важать. Чи ще гірше, ніби нас тут ніколи не було, ніби тобі все це наснилося. Не повертайся додому, навіть за запасною сорочкою. Там дуже небезпечно. Поїдь деінде. Щонайменше на три відстані далі за обрій.

Каллем примружив одне око, здавалося, він щось вираховує.

– У п’ятдесятих я десять жалюгідних років пропрацював охоронцем у штатній в’язниці Мену, – повідав він. – Але саме там я познайомився з одним збіса добрим чоловіком на ім’я…

Роланд мотнув головою і приклав собі до губ два з іще цілих пальців правої руки. Каллем кивнув.

– Ну, я забувся, як його звати, але він живе далеченько, у Вермонті, певен, я згадаю його ім’я… може, навіть, де саме він живе… на той час, як перетну кордон штату Нью-Гемпшир.

У цій його промові Едді дочув якусь немов нещирість, але, що саме йому здалося фальшивим, визначити він не міг, тож урешті-решт вирішив, що стає трохи параноїком. Джон Каллем був з ними прямий, як стріла… хіба ні?

– Хай вам щастить, – сказав він і потиснув старому руку. – Довгих днів і приємних ночей.

– І вам того ж, хлопці, – відповів Каллем, ручкаючись з Роландом. Його трипалу правицю він затримав у своїй долоні трохи довше. – То Бог врятував мені життя там, тоді, як ти гадаєш? Коли почали літати кулі?

– Най так, – відповів стрілець. – Якщо тобі так годиться. І най він буде з тобою й зараз.

– А щодо цього старого «форда»…

– Або прямо тут, або десь поблизу, – сказав Едді. – Ви його знайдете або хтось інший. Не переживайте.

Каллем вишкірився.

– Атож, саме це я й хотів тобі порадити.

– Vaya con dios,[57]57
  Господь вас бережи (ісп.).


[Закрыть] – промовив Едді.

Каллем вишкірився.

– І тобі того ж удвічі, синку. Вам слід стерегтися тих нахожих. – Він зробив паузу. – Деякі з них не вельми приємні. Судячи з того, що про них розказують.

Каллем натиснув на газ і поїхав геть. Роланд провів його поглядом, а потім сказав:

– Дан-тете.

Едді кивнув. Дан-тете. Скромний рятівник. Називати так Джона Каллема – тепер зниклого з їх життів, як колись ті люди на Річковому Перехресті, – нічим не гірше, ніж будь-кого іншого. А він таки зник, чи не так? Хоча й прозвучало щось у його голосі, коли він розводився про свого приятеля у Вермонті…

Параноя.

Просто параноя.

Едді викинув з голови ці думки.

ЧОТИРИ

Оскільки машини в наявності не було, а отже, не було й килимка на підлозі перед водійським сидінням, під який треба зазирнути, Едді вирушив перевірити сходи заднього ганку. Але перш ніж він зробив крок у тому напрямку, Роланд вхопив його за плече однією рукою, показуючи кудись другою. Едді побачив зарослий кущами схил до води і дах іншого елінгу, його зелений гонт вкривав шар сухої хвої.

– Там хтось є, – промовив Роланд, ледь ворушачи губами. – Ймовірно, менший з двох дурнів, і він спостерігає за нами. Підніми руки.

– Роланде, ти вважаєш, це безпечно?

– Так.

Роланд сам підняв руки. Едді хотів було спитати, на чому грунтується його впевненість, але й без того знав, якою буде відповідь: на інтуїції. Це спеціальність Роланда. Зітхнувши, Едді підняв обидві руки на висоту плечей.

– Діпно! – гукнув Роланд у бік елінгу. – Аароне Діпно! Ми друзі, і в нас обмаль часу! Якщо це ти, виходь! Нам треба побалакати!

Запала тиша, а тоді старечий голос гукнув:

– Як ваше ім’я, містере?

– Роланд Дескейн з Ґілеаду, з лінії Ельда. Гадаю, вам воно знайоме.

– А ваше заняття?

– Свинцевий бізнес! – гукнув Роланд, і руки в Едді взялися сиротами.

Довга пауза. Потім:

– Вони вбили Кельвіна?

– Нам про це нічого не відомо, – гукнув у відповідь Едді. – Якщо ви щось знаєте, то ми – ні, чому б вам не вийти сюди й нам не розповісти?

– Чи ви не той хлопець, котрий з’явився, коли Кел провадив невеличку оборудку з тим мудаком Андоліні?

Едді відчув черговий напад люті, почувши оте оборудку. Це так вони називають те, що тоді відбувалося у задній кімнаті в Тауера? «Оборудкою? Це він вам так розповів?» А тоді, не чекаючи на відповідь від Аарона Діпно:

– Так. Я той хлопець. Виходьте звідти, давайте поговоримо.

Нема відповіді. Збігло двадцять секунд. Едді набрав уже повітря в груди, щоб знову погукати Діпно. Роланд поклав йому на плече руку й похитав головою. Минули ще двадцять секунд, а тоді почулося іржаве рипіння пружини – це прочинилися затягнуті сіткою двері. Високий, худий чоловік вийшов з елінгу, блимаючи очима, мов сич. В одній руці він тримав за дуло великий чорний автоматичний пістолет. Діпно підняв його над головою.

– Це «беретта», пістолет незаряджений, – мовив він. – У мене лише одна обойма, та й та у спальні, під шкарпетками. Заряджена зброя мене нервує. Окей?

Едді пустив собі очі під лоба. Ці фолькен найгірші вороги самі собі, як сказав би Генрі.

– Чудово, – промовив Роланд. – Ідіть-но сюди.

І так – схоже, дивам не буде кінця – Діпно вирушив до них.

П'ЯТЬ

Зварена ним кава смакувала краще за ту, що їм подавали в Кальї Брин Стерджис, смачнішої кави Роланд не куштував з тих часів, як гарцював у Меджисі на зовнішньому Кільці. А ще були полуниці. Городні, куплені в крамниці, вибачився Діпно, але Едді був у захваті, які вони солодкі. Вони утрьох сиділи у кухні орендованого у компанії Джеффордс будиночка № 19, вмочали великі полуниці у миску з цукром і запивали їх кавою. Під кінець бесіди всі троє мали вигляд асасинів, які вмочили пучки пальців у кров їх найсвіжішої спільної жертви. Незаряджений пістолет Діпно лежав забутий на підвіконні.

Діпно якраз прогулювався Рокет-роуд, коли ясно почув звуки галасливої стрілянини, а потім вибух. Він поспішив до будиночка («На велику швидкість сподіватися в моєму теперішньому стані не випадає», – пояснив він), а коли побачив, що на півдні починає здійматися дим, вирішив, що значно розумніше буде повернутися до елінгу. Тоді він уже був майже певен, що там не обійшлося без того італійського бандита Андоліні, отже…

– Що ви маєте на увазі, кажучи повернутися до елінгу? – спитав Едді.

Діпно зашаркав підошвами під столом. Він виглядав дуже блідим, з рожевими набряками під очима і кількома пучечками волосся на черепі, тонкого, мов пух кульбабки. Едді згадав, як Тауер казав йому, що пару років тому Діпно поставили діагноз рак. Він не виглядав сьогодні суперово, проте Едді довелося бачити людей – особливо у місті Лад, – котрі мали значно гірший вигляд. Одним з таких був Ґешер, старий приятель Джейка.

– Аароне, – перепитав Едді. – Так що ви хотіли цим сказати?

– Я вас почув, – відповів той трохи роздратовано. – На пошті ми отримали адресованого нам листа, точніше, його було адресовано Келу, в якому нам пропонувалося полишити цей дім, переїхати десь поблизу і взагалі поводитись непримітно. Лист був від чоловіка на ім’я Каллаген. Ви його знаєте?

Едді з Роландом кивнули разом.

– Цей Каллаген… можна сказати, це саме він змусив Кела переховуватися.

«Кел, Калья, Каллаген», – подумав Едді й зітхнув.

– Кел у цілому достойна людина, але йому не подобалося ховатися в лісах. Ми на кілька днів перебралися до елінгу…. – Діпно зробив паузу, либонь, намагаючись побороти власне сумління, а тоді продовжив: – Точніше, на два дні. Тільки два. А потім Кел сказав, що ми здуріли, від вогкості в нього розгулявся артрит, він почув, що я захрип. «Врешті-решт мені доведеться везти тебе до якогось довбаного шпиталю у Норвеї, – оголосив він. – 3 пневмонією на додачу до твого раку». Він сказав, що Андоліні не має ніяких шансів знайти нас тут, якщо молодик – ви… – Він тицьнув своїм покривленим, червоним від полуниці пальцем в Едді. – Триматиме рота на замку. «Ті нью-йоркські бандити неспроможні без компаса зорієнтуватися вже північніше Вестворда», – так він казав.

Едді видав стогін. Аж ось коли він насправді зненавидів власну правоту.

– Він казав, що поводився дуже обережно. А коли я сказав, що дехто нас таки знайшов, той же Каллаген, він заявив, що, звісно, так. – Знову його палець націлився на Едді. – Це, напевне, ви розповіли містеру Каллагену, де шукати поштовий індекс, а після цього знайти нас уже було легко. Потім Кел сказав: «Але ж далі поштового відділення він не просунувся, чи не так? Повір, Аароне, ніхто не знає, де ми, окрім агентки з оренди, а вона живе собі аж ген у Нью-Йорку».

Діпно втупився в них очима, що ховалися під кошлатими бровами, а тоді вмочив у цукор полуницю й відкусив половину.

– Ви ж саме таким чином нас знайшли, через агентку?

– Ні, – сказав Едді. – Через місцевого чоловіка. Він привів нас прямо сюди, до вас, Аароне.

Діпно відкинувся на спинку стільця.

– Овва!

– Авжеж, побідкайтесь, – уколов його Едді. – Отже, ви повернулися до будинку, а Кел вирушив собі скуповувати нові книжки, замість того щоб сидіти тут і читати якусь зі старих. Правильно?

Діпно втупився очима у скатертину.

– Ви маєте розуміти, що Кел великий ентузіаст цієї справи. Книжки – сенс його життя.

– Ні, – беземоційно промовив Едді. – Кел не ентузіаст. Кел маніяк, ось хто насправді Кел.

– Я так розумію, що ти крючок, – промовив Роланд, вперше подавши голос з того моменту, як Діпно завів їх у будинок. Він запалив сигарету з подарованої йому Каллемом пачки (попередньо відірвавши від неї фільтр, як був показав йому Джон) і тепер сидів курив, як здалося Едді, без усякої насолоди.

– Крючок? Я не…

– Юрист.

– О, ну, так. Але я на пенсії, віддавна не займаюся практикою…

– Нам треба, щоб ти повернувся з пенсії і склав один документ, – сказав Роланд, а тоді пояснив, що саме за документ йому потрібен. Діпно закивав, тільки-но стрілець розпочав свої пояснення, і Едді збагнув, що Тауер уже, либонь, розповідав про це своєму другові. Ну, то й на краще. Натомість йому не сподобався вираз обличчя старигана. Та все ж він дав Роландові завершити промову. Не забув основи правил поведінки з клієнтом, хоч і на пенсії.

Упевнившись, що Роланд уже закінчив, Діпно сказав:

– Гадаю, я мушу вам повідомити, що Кельвін вирішив притримати цю нерухомість у своїй власності ще якийсь час.

Едді ляснув себе по здоровому боці голови, скориставшись для цього театрального жесту правою рукою. Ліву руку йому зсудомило, а в правій нозі, між коліном і литкою, знову почало болюче смикати. Майнула думка, що старина Аарон, певне, вирушав у цю подорож з запасом якихось потужних болетамівних засобів, і він наказав собі не забути попрохати в нього кілька штук.

– Благаю прощення, – втрутився Едді. – Але, в’їжджаючи до цього милого містечка, я отримав удар по голові, і, гадаю, від цього в мене притупився слух. Мені здалося, ніби ви сказали, що сей… що містер Тауер передумав продавати свою ділянку?

Діпно усміхнувся, але доволі зморено.

– Ви чудово розумієте, що саме я сказав.

– Але йому належить продати її нам! Він має листа від Стефана Торена, свого тричі прадіда, де наголошується саме на цьому!

– Кел говорить інше, – м’яко відповів Аарон. – З’їжте ще полуничку, містере Дін.

– Дякую, не треба!

– З’їж, Едді, – сказав Роланд і подав йому полуницю.

Едді взяв полуничку. Ледь стримуючись, щоб не розчавити її на гидотному носі цього сухореброго довгаля, вмочив її спершу у блюдечко з вершками, а потім у цукор в мисці. Почав жувати. І як в біса могло бути гіркотно, коли таке солодке диво тане в твоєму роті. Що Роланд (та й Діпно, до речі) цілком передбачав.

– Як сказав Кел, – почав Діпно, – «конверт, що його залишив по собі Стефан Торен, не містив нічого, окрім імені цієї людини». – Він повернув свою майже лису голову до Роланда. – Заповіт Торена, чи як це іноді називали в старі часи – його «посмертний лист», – давно пропав.

– Я знав, що було в конверті, – сказав Едді. – Він мене спитав, і я знав!

– Так він мені й розповів, – Діпно безвиразно поцивився на Едді. – Він сказав, що такий трюк може утнути будь-який вуличний фокусник.

– А він розповідав, що пообіцяв продати нам ділянку, якщо я назву йому ім’я? Що він сам це пообіцяв?

– Він заявив, що перебував під значним тиском, коли висловив цю обіцянку. І я маю підстави йому вірити.

– Чи цей сучий син гадає, що ми збираємося його надурити? – спитав Едді. Від люті йому гуло у скронях. Чи він ще коли-небудь був таким сердитим? Одного разу, здається. Коли Роланд не дозволив йому повернутися до Нью-Йорка, де він міг би дістати трохи герича. – Може, в цьому справа? Так ми не збираємось. Ми заплатимо до останнього цента його ціну, і навіть більше того. Батьковим лицем присягаюся! І серцем мого діна!

– Вислухайте мене уважно, молодий чоловіче, бо це важливо.

Едді кинув погляд на Роланда. Роланд злегка кивнув, а тоді загасив сигарету об підбор свого чобота. Едді знову подивився на Діпно, мовчки, однак похмуро.

– Він каже, що в тому-то й полягає проблема. Він каже, що ви заплатите йому символічний, сміховинний завдаток – у таких випадках зазвичай сума становить один долар – а решти він ніколи не отримає. Він стверджує, що ви його намагалися загіпнотизувати, аби він повірив, буцімто ви надприродна істота чи хтось такий, хто має доступ до надприродних сил… не кажучи вже про доступ до мільйонів корпорації «Голмс Дентал»… але він на цю дурню не піддався.

Едді дивився на нього, роззявивши рота.

– Отакі речі Кельвін розповідає, – продовжував Діпно тим самим рівним голосом, – Проте це не означає, ніби Кельвін сам у них вірить.

– Що ви збіса маєте на увазі?

– Проблема ще й утім, що Кельвін дуже важко розлучається з тим, що має, – сказав Діпно. – Він вельми вправний у розшуках старих і антикварних книг, знаєте, справжній літературний Шерлок Голмс, і дуже настійливий у їх придбанні. Я був свідком того, як Кельвін гнобить володаря книжки, котру він дуже прагне, – боюся, кращого слова тут не знайти, – врешті той здається і продає її. Я певен, іноді, аби лиш Кельвін перестав надзвонювати йому по телефону.

– Судячи з його талантів, місцезнаходження і значної суми грошей, до якої він отримав повний доступ після свого двадцять шостого дня народження, Кельвін мусив би стати одним з найуспішніших торговців антикварними книгами в Нью-Йорку або й у всій країні. Але його проблема полягає не в купівлі, а в продажу. Тільки-но він отримує щось, заради заволодіння чим добряче потрудився, для нього стає неможливою сама думка, що він може з цим розлучитися. Пам’ятаю, як одного разу колекціонер з Сан-Франциско, чоловік майже так само нарваний, як сам Кел, врешті-решт умовив його продати підписане автором перше видання «Мобі Діка».[58]58
  «Мобі Дік» – епічний роман про гонитву китобоїв за білим китом, написаний 1853 р. Германом Мелвіллом (1819–1891); не сприйнятий сучасниками твір тепер вважається «найвидатнішим американським романом».


[Закрыть] Лише на цій оборудці Кел заробив понад сімдесят тисяч доларів, але після того він цілий тиждень не спав. Такі ж почуття в нього щодо того пустища на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Це єдина, окрім його книг, серйозна власність, що йому належить. І він себе переконав, ніби ви хочете її в нього вкрасти.

Запанувала недовга мовчанка. Потім озвався Роланд.

– Але ж він все чудово розуміє в глибині душі, хіба ні?

– Містере Дескейн, я не розумію, що…

– Ні, ти все розумієш, – перебив Роланд. – А він?

– Так, – нарешті погодився Діпно. – Мені здається, що так.

– Чи розуміє він в глибині душі, що ми люди слова, котрі радше помруть, ніж не заплатять за його власність.

– Так, ймовірно, але…

– Чи розуміє він, що, якщо право власності перейде до нас і якщо ми це однозначно доведемо до відома діна Андоліні – його боса, чоловіка на ім’я Балазар…

– Мені знайоме це ім’я, – сухо зазначив Діпно. – Воно час від часу з’являється в газетах.

– Що цей Балазар дасть спокій твоєму другові? Що в такому разі його змусять зрозуміти, що твій друг більше не може продати цієї ділянки і що будь-яка спроба помститися сею Тауеру коштуватиме самому Балазарові дуже дорого?

Діпно чекав, схрестивши руки на своїх запалих грудях. На Роланда він дивився з якимсь тривожним захватом.

– Коротше кажучи, якщо твій друг Кельвін Тауер продасть нам ділянку, всі його негаразди скінчаться. Ти вважаєш, він розуміє це в глибині свого серця?

– Так, – сказав Діпно. – Все лише через те, що… через його збочене небажання розлучатися з власністю.

– Складай документ, – сказав Роланд. – Об’єкт, порожня ділянка землі на розі тих двох вулиць. Продавець – Тауер. Покупці – ми.

– Покупець – корпорація «Тет», – уточнив Едді.

Діпно похитав головою.

– Я можу скласти папір, але ви не переконаєте його продати ділянку. Хіба що, маєте вільний тиждень і вам не огидно буде попрасувати розжареною праскою йому ступні. Або й яйця.

Едді щось помурмотів собі під ніс. Діпно перепитав, що той хотів сказати. Едді йому нічого не відповів. Промурмотів же він: «Звучить гарно».

– Ми його переконаємо, – сказав Роланд.

– Я не був би таким самовпевненим на вашому місці, друже мій.

– Ми його переконаємо, – повторив Роланд. Промовив він це вкрай сухим тоном.

Надворі якийсь крихітний безликий автомобіль (якщо інші взагалі можна найняти у компанії «Герц», подумав Едді) заїхав на алею й зупинився.

– Прикуси язика, прикуси язика, – повторював сам собі Едді, але щойно Кельвін Тауер вискочив з кабіни (на незнайому машину у дворі він лише скинув оком), Едді відчув, як в нього починають палати скроні. Він стиснув кулаки і, коли нігті уп’ялися в шкіру долонь, сприйняв біль з гіркою усмішкою.

Тауер відкрив багажник орендованого «шеві» і витяг звідти велику сумку. «Свіжий улов», – подумав Едді. Тауер кинув короткий погляд у південному напрямку, де курився в небо дим, знизав плечима і повернувся до кабіни.

«Авжеж, – подумав Едді. – Авжеж, чортів сину, хай щось там собі горить, тебе це не обходить». Незважаючи на біль у пораненій руці, Едді стиснув кулаки ще міцніше, ще глибше вганяючи нігті собі в долоні.

«Ти не повинен його вбивати, – промовила Сюзанна. – Ти ж це розумієш, хіба ні?»

А чи він це розумів? А якщо навіть так, чи міг дослухатися голосу Сюзі? Будь-чийого тверезого голосу, врешті-решт? Він сам того не знав. Бо знав лише те, що Сюзанна пропала, що спину її осідлала мавпа на ім’я Мія, що її поглинула утроба майбутнього. Натомість Тауер був тут. У цьому є свій сенс. Десь Едді читав, що в атомній війні напевне мусять вижити лише таргани.

«Не переймайся, золотко, просто прикуси собі язика, і хай з цим розбереться Роланд. Ти не мусиш його вбити».

Ні, Едді гадав, що таки ні.

Принаймні не зараз, поки сей Тауер не розписався там, де лінія з крапочок. А от після того… після того…