Текст книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

ДВА

– Чоловік, якого ми шукаємо, з міста Нью-Йорка, – повідав Едді Джонові Каллему.

– Атож, тут таких повно влітку.

– Його ім’я Кельвін Тауер. З ним його друг Аарон Діпно.

Каллем відкрив шафку з бейсбольними м’ячами, витяг звідти один з написом по всій окружності Карл Ястжемські – тим дивовижно ідеальним почерком, на який здатні лише професійні спортсмени (з досвіду Едді знав, що справжню проблему для більшості з них становила орфографія) – і почав перекидати його з руки в руку.

– Люди починають сюди вчащати натовпами від самого початку червня, тобі ж це відомо, еге?

– Авжеж, – погодився Едді, вже відчуваючи безнадію. Йому спливла думка: цілком можливо, що старий друзяка Подвійний Виродок уже дістався до Кела Тауера. Засідку біля крамниці Джек, можливо, організував уже на десерт.

– Гадаю, ти не зможеш…

– Якщо не зможу, то краще мені піти під три чорти на пенсію, – перебив його Каллем з якимсь піднесенням і кинув м’ячик Карла Ястжемські в бік Едді. Той піймав м’яч правою рукою, а пучками пальців лівої погладив його червоні шви. Цей дотик абсолютно неочікувано змусив його відчути, як ніби клубок підступив до горла. Якщо бейсбольний м’ячик не запевнив тебе, що ти вдома, хіба може це зробити щось інше? Тільки цей світ більше не був домом. Джон мав рацію, він тут лише нахожий.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Роланд. Едді перекинув м’ячик йому, і Роланд вловив його, навіть не відірвавши очей від Джона Каллема.

– Я не заморочуюся з іменами, але все’дно знаю ледь не всіх, хто приїздить до нашого містечка, – відповів той. – Знаю їх з вигляду. Вважаю, що усякий доглядач, котрий чогось вартий, мусить знати, хто перебуває на його території. – Роланд погодився з ним кивком, з виразом цілковитого розуміння. – Розкажіть мені, як виглядає той чоловік.

Почав Едді:

– Він на зріст десь футів п’ять і дев’ять дюймів, а важить… ну, я би сказав, фунтів двісті тридцять.

– Отже, кремезний.

– Еге ж. Ну, і ще в нього спереду майже нема волосся, великі залисини. – Едді підняв руки собі до голови і відкинув назад власне волосся, оголивши скроні (одна з них ще кровила після його ледь не фатального прольоту крізь Незнайдені Двері). Він трохи скривився від спровокованого цим рухом болю у лівому плечі, але там кровотеча вже припинилася. Едді більше непокоївся через діру в нозі. Зараз перкодан Каллема справлявся з болем, але якщо там засіла куля – а Едді гадав, що це цілком можливо, – її колись таки доведеться витягати.

– Якого він віку? – спитав Каллем.

Едді поглянув на Роланда, але той похитав головою. А чи бачив Роланд коли-небудь Тауера? Саме зараз Едді цього пригадати не міг. Йому подумалось, що ні.

– Гадаю, йому за п’ятдесят.

– Він збирає книжки, чи не так? – спитав Каллем і, побачивши, як здивувався Едді, розреготався. – Я ж тобі казав, що пильную цей літній народ. Хтозна, коли хтось виявиться неплатником. Або справжнім злодієм. Або, як була років вісім чи дев’ять тому в нас тут одна жінка з Нью-Джерсі, так вона виявилася підпалювачкою. – Каллем помотав головою. – На вигляд ніби бібліотекарка з маленького містечка, того типу леді, що й гуски не ладна від себе відігнати, а насправді підпалювала стодоли по всьому Стоунгему, Ловеллу й Вотерфорду.

– Звідки ти знаєш, що в нього книжковий бізнес? – спитав Роланд і кинув м’ячик Каллему, котрий умент перекинув його Едді.

– Цього я не знав, – сказав той. – Тільки те, що він їх колекціонує, бо він про це казав Джейн Саргес. Джейн тримає невеличку крамницю на роздоріжжі, там, де від траси 5 відгалужується Діміті-роуд. Це десь з півмилі звідси на південь. Саме на Діміті-роуд живуть цей чоловік і його друг, якщо ми говоримо про тих, хто вам потрібен. А я гадаю, що так воно й є.

– Його друга звуть Діпно, – сказав Едді і перекинув м’яч назад Роланду. Стрілець піймав і кинув його Каллему, а сам пішов до каміна й кинув те, що залишилося від недопалка його сигарети, у купку дровець, складених на решітці.

– Я не переймаюся іменами, як я тобі й казав, але той його друг худий і на вигляд має років сімдесят. Ходить так, ніби йому трохи болять стегна. Носить окуляри в сталевій оправі.

– Це він, – сказав Едді.

– Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.

– То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? – Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» – хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» – так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.

– Атож, – сказав Каллем. – Але ж хіба він лише роздивлявся. – Його сині, як у Роланда, очі сяяли. – Він накупив собі читва на пару сотень доларів. Заплатив дорожніми чеками. А тоді попросив Джейн скласти для нього список інших місцевих крамниць, де торгують старими книжками. Їх тут кілька, якщо включити до списку галантерейну крамничку в Норвеї та «Ваш мотлох – коштовність для мене» – це там, подалі, у Фрайбурзі. Крім того, він попросив її написати йому імена тих з місцевих мешканців, котрі мають бібліотеки та іноді щось продають у себе з дому. Джейн була в захваті. Розпатякала про це всьому місту, аякже.

Едді приклав долоню собі до лоба й застогнав. Це він, авжеж, це саме Кельвін Тауер у всій його неповторній красі. Чим він думав? Гадав, що як опинився північніше Бостона, то вже й у безпеці?

– Можеш пояснити нам, як його знайти? – спитав Роланд.

– О, я можу й краще. Я можу відвезти вас прямо туди, де вони мешкають.

Роланд перекидав м’ячик з руки в руку. Але враз перестав і похитав головою.

– Ні. Ти вирушиш в іншому напрямку.

– Куди?

– Куди завгодно, де ти будеш у безпеці, – сказав Роланд. – Куди саме, я не хочу знати. Ні я, ні він.

– Їй-богу. Не скажу, ніби мені не подобається.

– Це не має значення. Час спливає, – підсумував Роланд, а тоді: – Ти маєш картомобіль?

Каллем на мить остовпів, та враз усміхнувся.

– Атож, маю я і картомобіль, і вантажомобіль. Запакований на всі сто.

Останнє слово в нього прозвучало як стооо.

– Тоді одним ти поїдеш поперед нас туди, де на Діміті-роуд живе Тауер, а Едді… – Роланд на мить зупинився. – Едді, ти ще не забув, як кермувати?

– Роланде, ти мене ображаєш.

Роланд ніколи, навіть в найкращі свої часи, не відзначався великим почуттям гумору, тож і тепер не посміхнувся. Натомість він обернувся до їхнього янгола-рятівника – їхнього дан-тете, до якого їх привело ка.

– Тільки-но ми знайдемо Тауера, ти, Джоне, поїдеш собі далі. У будь-якому напрямку, що не буде нашим. Зроби собі відпустку, назвемо це так. Двох днів вистачить, а тоді можеш повертатися до своїх справ.

Роланд сподівався, що свої справи в Іст-Стоунгемі вони завершать ще до смерку, але боявся наврочити, тож не згадав це й словом.

– Ви мабуть не зрозуміли, що зараз у мене саме сезон, – сказав Каллем, протягуючи руки до Роланда, і той перекинув йому м’яч. – Мені потрібно пофарбувати елінг… Гонт на сараї де-не-де поміняти…

– Якщо ти залишишся з нами, – промовив Роланд, – навряд чи ще колись тобі доведеться крити якийсь дах.

Каллем скинув очима на Роланда, оцінюючи серйозність того, і побачене йому не вельми сподобалося.

Тим часом Едді знову почав загадуватися питанням, чи бачив коли-небудь Роланд на власні очі Тауера, чи дійсно ні. І тепер зрозумів, що перша його відповідь на це питання була неправильною – Роланд таки бачив Тауера.

Звісно, що бачив. Це ж саме Роланд затягнув шафу з першими виданнями до Печери дверей. Роланд дивився прямо на нього. Можливо, бачив він усе у дещо спотвореному вигляді, але…

Низка думок розпорошилася, проте за неминучими законами асоціацій Едді подумки повернувся до коштовних книжок Тауера, до таких раритетів, як «Доґан» Бенджаміна Слайтмена-молодшого та «Салемз-Лот» Стівена Кінга.

– Зараз, я тільки ключі візьму, і вирушаємо, – сказав Каллем, але Едді затримав його вигуком:

– Зачекайте.

Каллем кинув на нього запитальний погляд.

– Гадаю, ми маємо ще дещо обговорити. – І він простягнув руки, показуючи, що чекає на м’яч.

– Едді, в нас обмаль часу, – нагадав Роланд.

– Я знаю, – відповів Едді. «Либонь, краще за тебе, бо це для моєї жінки збігають останні хвилини». – Якби моя воля, залишив би Тауера, цього старого засранця, Джекові, а сам би намагався дістатися Сюзанни. Але цього не дозволить робити ка. Оте твоє чортове ка.

– Ми мусимо…

– Стули пельку.

Він ніколи в житті не сказав би такого Роланду, але зараз ці слова самі собою зірвалися в нього з язика, і він не відчував бажання вибачитись. Едді почув у себе в голові відголосок пісні Кальї: Комала-ком-гай, балачці ще не край.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Каллем.

– Чоловік на ім’я Стівен Кінг. Тобі відоме це ім’я?

І по очах Каллема Едді побачив, що той щось знає.

ТРИ

– Едді, – промовив Роланд таким непевним тоном, якого юнак ніколи до того від нього не чув. (Він розгублений не менш за мене.) Невтішна думка. – Андоліні, либонь, усе ще шукає нас. Гірше того, оскільки ми прослизнули йому крізь пальці, він зараз може шукати Тауера… А Тауер, як досить ясно дав нам зрозуміти сей Каллем, усе зробив для того, щоб його можна було легко відшукати.

– Послухай-но мене, – відповів Едді. – Зараз я покладаюся на інтуїцію, але не лише на неї. Ми знаємо Бена Слайтмена, людину, що написала книгу в іншому світі. Світі Тауера. У цьому світі. Й іншу людину ми знаємо, Доналда Каллагена, котрий виявився персонажем книжки з іншого світу. Знову ж таки, саме цього світу.

Каллем кинув йому м’яч, і Едді навкидь переадресував його Роланду. Стрілець легко вловив м’яча.

– Може, мені б це й не здалося аж таким важливим, якби на нашому шляху повсякчас не з’являлися книжки, згоден? «Доґан», «Чарівник Країни Оз», «Чарлі Чух-Чух». Навіть Джейків випускний твір. А тепер ось ще й «Салемз-Лот». Гадаю, якщо цей Стівен Кінг реальна людина…

– О, тут нема сумнівів, він людина реальна, – сказав Каллем і зиркнув у вікно на озеро Ківейдін, на протилежному березі якого не вгавали сирени. На стовп диму, що, розсіюючись, запаскуджував гидотними мазками небесну синяву. Тоді він склав долоні, просячи собі м’яч. Роланд кинув його так, що той пролетів плавною дугою, ледь не черкнувши в апогеї об стелю. – До того ж я читав цю книгу, про яку ви говорите. Їздив по неї до великого міста, у «Букленд». Як на мене, книжка класна.

– Там йдеться про вампірів.

– Атож, я чув, як він по радіо розповідав, що ідею вичепив з «Дракули».

– Ви чули письменника по радіо, – промовив Едді. Ним знову опанувало те саме відчуття задзеркалля, падіння крізь кролячу нору, польоту верхи на кометі, і він намагався покласти це на дію перкодану. Але зась. Раптом він сам собі здався нереальним, напівпрозорою тінню, тонким… ну, таким тонким, як сторінка в якійсь книжці. Марним було усвідомлення того, що світ влітку 1977-го на цьому часовому промені здавався реальнішим за все де й коли, включно з його власним. І відчуття це було цілковито суб’єктивним, хіба ні? Якщо почати докопуватися конкретно, звідки хтось може знати, що він не персонаж вигаданої письменником історії, або хвилинна думка в голові якогось чма, що їде собі в автобусі, чи мимолітна порошинка в оці Бога? Навіть просто замислитися про це – божевілля, а якщо не перестати про це думати, можна точно з’їхати з глузду.

А проте…

 
Дед-а-чі, дед-а-ча, не переймайся, ти маєш ключа.
 

«Ключі – моя спеціалізація», – подумав Едді, а тоді:

– Ключ – це Кінг, тобто Король, хіба ні? Калья-Каллаген. Багряний Король – Стівен Кінг. Може, Стівен Кінг – Багряний Король цього світу?

Роланд змирився. Едді був певен, це йому далося важко, але ж Роланд якраз і спеціалізувався на важких проблемах.

– Якщо маєш якісь питання, давай, кажи, – і Роланд зробив правою рукою жест, ніби крутить заводну ручку.

– Роланде, я навіть не знаю, з чого розпочати. Думки в мене такі глобальні… вони такі… прямо не знаю, мене самого вони лякають…

– Спробуй якомога простіше, – Роланд прийняв м’яч, перекинутий йому Едді, але видно було, що ця гра його вже дістала. – Нам дійсно час уже вирушати.

Едді чудово це розумів. Він міг би поставити свої запитання дорогою, якби вони разом поїхали однією машиною. Але ж так не вийде, бо Роланд ніколи не кермував автомобілем, що унеможливлювало для Едді й Каллема їзду в одній машині.

– Добре, – сказав Едді. – Хто він такий? Почнемо з цього. Хто такий Стівен Кінг?

– Письменник, – відповів Каллем, кинувши на Едді погляд, у якому читалося: чи ти здурів, синку? Живе зі своєю родиною у Бриджтоні.[51]51
  Бриджтон – місто (близько 5 тис. мешканців) в окрузі Камберленд, штат Мен.


[Закрыть] Доволі гарна людина, як я чув.

– Далеко звідси цей Бриджтон?

– Ну… десь миль двадцять, двадцять п’ять.

– Якого він віку?

Едді діяв навпомацки, вірячи з шаленою впевненістю, що правильні запитання мусять знайтися, але не маючи ясного уявлення, які саме.

Джон Каллем примружив одне око, здається, щось вираховував.

– Не старий ще, гадаю я. Якщо тридцятка вже є, то недавно стукнуло.

– А ця книжка… «Салемз-Лот»… чи стала вона бестселером?

– Цього не знаю, – відповів Каллем. – Тільки можу сказати, що з місцевих багацько люду її читало. Бо в ній дія відбувається в Мені. Ну й ще, звісно, по телевізору її рекламували. Також фільм був за його першою книжкою, але я не ходив на нього. Задуже кривавий.

– Як називався фільм?

Каллем замислився, потім похитав головою.

– Не можу пригадати точно. Одне якесь слово, я геть певний того, що дівоче ім’я, але зараз не пригадаю. Може, згодом.

– А він, бува, не нахожий, як вам здається?

Каллем засміявся.

– Народився й виріс отутечки, в штаті Мен. Гадаю, він не нахожий, а населець.

Роланд дивився на Едді зі зростаючим нетерпінням, тож Едді вирішив капітулювати. Це було гірше за гру «двадцять запитань».[52]52
  Популярна з Вікторіанської епохи салонна гра, за правилами якої створено безліч радіо– та телевікторин; хтось один загадує предмет чи тему, а інші учасники ставлять йому запитання, у відповідь на які отримують тільки «так» або «ні».


[Закрыть] Та все ж, чорт забирай, отець Каллаген таки реальний, а він же присутній у художній книжці, написаній цим чоловіком, Кінгом, і цей Кінг живе в місцевості, що служить магнітом для тих, що їх Каллем називає нахожими. Одна з цих нахожих істот дуже нагадала Едді слугу Багряного Короля. Лиса жінка, у котрої в лобі було щось на кшталт кривавого ока, як описав її Джон.

Час із цим наразі покінчити і вирушати до Тауера. Який він не огидний, але саме Кельвін Тауер володіє пустищем, де росте найкоштовніша у всьому всесвіті дика троянда. До того ж він добре знається на рідкісних книжках і тих, хто їх написав. Цілком можливо, що й про автора «Салемз-Лота» він знає дещо більше, ніж відомо Джонові Каллему. Час закінчувати, проте…

– Окей, – промовив він, кидаючи м’яч озерному наглядачеві. – Замикайте м’ячик, і ми вирушаємо на Діміті-роуд, якщо ваша ласка. Лише два останніх питання.

Каллем знизав плечима і поклав м’яч Карла назад до шафки.

– Це твоя гра.

– Знаю, – погодився Едді… і раптом, вдруге після того, як він пройшов крізь двері, він відчув, що Сюзанна десь зовсім поряд. Побачив її, вона сиділа в приміщенні, заповненому старовинним на вигляд науково-дослідним обладнанням. Це напевне Джейків Доґан… лише такий, яким його уявляла собі Сюзанна. Він побачив, як вона щось говорить у мікрофон, і хай він не чув її слів, зате він бачив її величезний живіт і налякане обличчя. Де б вона не була, вона вже вельми вагітна. Вагітна й готова розродитися. Йому було цілком ясно, що вона говорить: «Прийди, Едді, врятуй мене, врятуй нас обох, зроби це, поки ще не пізно».

– Едді? – покликав Роланд. – Ти весь посірів. Нога?

– Так, – відповів Едді, хоча зараз нога в нього зовсім не боліла. Він знову згадав про вирізьблювання ключа. Про усвідомлення жахливої відповідальності за те, щоб той вийшов точно таким, який потрібен. І ось він знову опинився майже в такій же ситуації. Він ухопився за щось, авжеж, він був цього певен… але за що саме? – Так, заболіла нога.

Він витер піт з лоба.

– Джоне, щодо назви книжки. «Салемз-Лот». Там насправді йдеться про Джерусалемз-Лот?

– Атож.

– У книжці це назва міста.

– Атож.

– Другій книжці Стівена Кінга.

– Атож.

– Його другому романі.

– Едді, – промовив Роланд. – Годі уже.

Едді тільки відмахнувся, скривившись від болю в руці. Вся його увага була сконцентрована на Джонові Каллемі.

– Міста Джерусалемз-Лот насправді не існує, так?

Каллем подивився на Едді, як на божевільного.

– Звісно, що не існує. Це ж вигадана історія про вигаданих людей у вигаданому місті. Там йдеться же про вам-пі-рів.

«Так, – подумав Едді, – а якби я оголосив, що маю підстави вважати вампірів реальними істотами… не кажучи вже про невидимих демонів, магічні кулі і відьом… ви б гарантовано мали певність, що я збожеволів, чи не так?»

– А ви часом не знаєте, чи цей Стівен Кінг усе життя прожив у Бриджтоні?

– Ні, не все. Він зі своєю сім’єю перебрався сюди десь роки три тому. Гадаю, раніше вони жили у Віндемі,[53]53
  Віндем – місто (близько 15 тис. мешканців) в окрузі Камберленд, штат Мен.


[Закрыть] перш ніж переїхали до нас з північної частини штату. А може з Реймонда?[54]54
  Реймонд – місто (близько 4,5 тис. мешканців) в окрузі Камберленд, штат Мен.


[Закрыть] У всякому разі, з якогось міста на Великому Себаго.[55]55
  Себаго – найглибше (96 м) і друге за розміром (117 кв. км) озеро в штаті Мен; міста Віндем і Реймонд дійсно розташовані на берегах Себаго.


[Закрыть]

– Чи справедливо було б сказати, що нахожі почали тут з’являтися після того, як сюди перебрався цей письменник?

Кошлаті брови Каллема поповзли йому на лоба, а тоді наїжилися. З того боку озера донеслося голосне, ритмічне виття, схоже на звук протитуманного ревуна.

– А знаєш, – промовив Каллем. – Схоже, ти маєш рацію. Можливо, це лише випадковий збіг, а може бути, й ні.

Едді кивнув. Він почувався емоційно виснаженим, як той адвокат наприкінці довгого й важкого перехресного допиту.

– Кінчаймо цей цирк, – сказав він Роланду.

– Гарна ідея, – промовив Каллем і кивнув у бік ритмічного звуку ревуна. – Це човен Тедді Вілсона. Він наш місцевий констебль. А також і єгер. – Цього разу замість м’яча він кинув Едді ключі від машини. – Поїдеш тією, що має автоматичну трансмісію. На випадок, якщо ти трохи заіржавів. На вантажівці в мене жорстка коробка передач. Поїдеш за мною, а якщо трапиться якась халепа, погудиш.

– Аякже, обов’язково, – відповів йому Едді.

Виходячи надвір услід за Каллемом, Роланд спитав:

– Знову була Сюзанна? Тому в тебе обличчя так посірішало?

Едді кивнув.

– Ми їй допоможемо, якщо зможемо, – сказав Роланд. – Але, так може статися, що цей напрямок тільки й веде до неї.

Едді розумів це. А ще він розумів, що, коли вони дістануться до неї, може вже бути пізно.

ЗАСПІВ:

 
Комала-ком-олі!
Опинився в руках долі.
Хоч ти справжній, а хоч ні,
Час твій збігає не поволі.
 

ВІДСПІВ:

 
Комала-ком-вісім!
Час – пожежа в сухім лісі!
Хоч яку ти маєш тінь,
Ти висиш на долі списі.
 

Дев’ятий куплет
ЕДДІ ПРИКУШУЄ ЯЗИКА

ОДИН

Короткий візит отця Каллагена на пошту Іст-Стоунгема, де колишній парох Джерусалемз-Лота написав поспішного листа, відбувся майже за два тижні до стрілянини в крамниці Чіпа Мак-Ейворі. Хоча адресатами на конверті значилися обидва – Аарон Діпно й Кельвін Тауер, записка всередині призначалася останньому, і тон її важко було назвати дружнім:

27.06.77

Тауере…

Я друг того чоловіка, котрий допоміг вам з Андоліні. Де б ви не перебували, ви мусите зараз же звідти виїхати. Знайдіть собі стодолу, намет чи навіть покинутий курінь, якщо не трапиться чогось іншого. Можливо, вам і не буде там комфортно, але пам’ятайте, альтернатива – смерть. Я пишу це з повною відповідальністю за кожне своє слово! Залишіть світло ввімкненим там, де ви мешкаєте зараз, і вашу машину також залишіть в гаражі або на під’їзній алеї. Напишіть, у якому напрямку ви вирушили, і сховайте цю записку під килимком на підлозі перед водійським сидінням або під сходами заднього ґанку. Ми вийдемо на зв’язок з вами. Пам’ятайте, що ми єдині, хто може звільнити вас від того тягаря, що лежить на вас. Але якщо ми допомагаємо вам, ви також мусите нам допомагати.

Каллаген з роду Ельда

І хай цей ваш візит на пошту буде ОСТАННІМ! Хіба можна бути таким дурнем???

Каллаген ризикував життям, залишаючи це послання, і Едді, під чарами Чорної Тринадцятки, ледь не втратив власне. А який результат від того, що вони наражалися на серйозну небезпеку? Аякже, Кельвін Тауер безжурно прогулювався Західним Меном, шукаючи, де б його в цій провінції прикупити собі рідкісних книжечок або виданих невеликим накладом.

Їдучи трасою 5 за Джоном Каллемом, а потім повертаючи услід за ним на Діміті-роуд, тим часом як безмовний Роланд сидів поряд, Едді ледь стримувався.

«Треба було б засунути руки в кишені і прикусити собі язика», – думав він, але в даному випадку не був певен, чи подіють ці старі надійні засоби.