Текст книги "Здібний учень"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Він рідко коли носив краватку і віддавав перевагу светрам з високим коміром. Носив їх іще з початку шістдесятих, коли вони стали модними завдяки Девидові Маккалуму, після виходу фільму «Агент розвідки». У коледжі його товариші, помітивши його на подвір’ї, кепкували: «Он іде Боягуз у светрі а ля «розвідник». Він був фахівець із психології навчання і в глибині душі вважав себе за неперевершеного консультанта. Тільки він умів налагодити справжні стосунки з дітьми. Він знав, як до них підійти; умів потеревенити з ними і бути мовчазно співчутливим до них, коли вони галасували й викидали всілякі фортелі. Він розумів їхні клопоти, бо знав, що то є – бути тринадцятирічним, коли тебе намагаються пронумерувати, а ти не годен цього уникнути.

Так от, коли дідусь Тода Боудена зайшов до кабінету Калоші Еда причинивши за собою двері з рифленого скла, той шанобливо підвівся, але так і не вийшов із-за столу, щоб привітати старого. Він пам’ятав, що на ньому тенісні черевики. Іноді старі консерватори не розуміли, що тенісні черевики чисто психологічно допомагають йому в стосунках із дітьми, у яких були певні конфлікти з учителями, і вони не визнавали консультантом з питань навчального процесу людину в кедах.

А цей старий ферт непогано виглядає, подумав Калоша Ед. Сивий, старанно зачесаний назад чуб. Костюм-трійка без жодної пляминки. Сіра краватка зав’язана бездоганним вузлом. У лівій руці він тримав чорний згорнений парасоль (надворі ще із суботи сіявся дощик). У тому, як він його тримав, було щось від військового. Кілька років тому Калоша Ед і його дружина були у захваті від Дороті Сайєрс; вони читали всі твори цієї вельмишановної авторки, все, ЩО ПОТРАПЛЯЛО ЇМ ДО РУК. І тепер він подумав, що перед ним – живий витвір її уяви, сам Лорд Пітер Уїмслі. Уїмслі сімдесятип’ятирічний, яким він став через багато років по тому, як Бантер і Гаррієт Вейн відійшли у кращий світ. Ед подумав, що треба не забути розповісти про це вдома Сондрі.

– Пане Боудене,– сказав він і подав гостеві руку.

– Радий запізнатися,– відповів Боуден і потис її. Калоша Ед намагався не тиснути руку міцно і безкомпромісно, як він завжди її тис запрошеним на розмову батькам: з того, як обережно старий простяг йому руку, було видно, що в того артрит.

– Дуже радий, пане Френче,– повторив Боуден і сів, ретельно підтягнувши холоші на колінах. Він поставив парасоля між ніг і сперся на нього, стаючи схожим на старого міського стерв’ятника, що залетів до кабінету Калоші Еда Френча на ночівлю. У старого ледь помітний акцент, подумав Калоша Ед, але він не ковтає слів, як британські аристократи (це могло бути притаманне Уїмслі); його вимова відкритіша, більш європейська. У всякому разі схожість із Тодом була разюча. Надто схожі були ніс та очі.

– Радий, що завітали,– сказав йому Калоша Ед, сідаючи знов,– хоча в таких випадках мати або батько школяра...

Він, як у шахах, ішов на жертву, щоб потім здобути перевагу. Майже десятирічний досвід роботи консультантом переконав його, що коли до нього являється або тітка, або дядько, або дідусь, це майже завжди означає, що вдома негаразди – негаразди, які, як потім викривається, є першопричиною проблеми.

– Так, звичайно,– сказав Боуден, намагаючись мати сумний і воднораз сердитий вигляд. – Мій син та його дружина обоє попросили мене, щоб я пішов і поговорив з вами з приводу цієї неприємної справи, пане Френче. Тод – гарний хлопчик, повірте мені. Прикрощі з оцінками у Тода лише тимчасові.

– Так, адже ми всі сподіваємося на це, хіба ні, пане Боудене? Куріть, якщо маєте бажання. У школі це забороняється, але я ніколи про це не нагадую.

– Дякую.

Пан Боуден витяг із внутрішньої кишені пожмакану пачку «кемел», встромив у рота одну з двох зім’ятих сигарет, знайшов сірника, чиркнув ним по підбору чорного черевика і запалив. Після першої ж затяжки він зайшовся мокротним старечим кашлем, погасив сірника і поклав недогарок до попільнички, що подав йому Калоша Ед. Той зачаровано спостерігав за цим ритуалом, що здавався таким самим офіційно необхідним, як і чорні черевики.

– Що вас цікавить? – запитав Боуден, дивлячись зі стурбованим виразом на Калошу Еда крізь клуби сигаретного диму.

– Ну,– лагідно відказав Калоша Ед,– уже сам факт, що ви тут замість батьків, про дещо мені промовляє.

– Так, гадаю, промовляє. Дуже добре,– він згорнув руки. Сигарета стирчала між другим та третім пальцями правиці. Він розпростав спину і задер підборіддя. У тому, як він це зробив, було щось майже прусське, подумав Калоша Ед, щось таке, що змушувало пригадати всі ті фільми про війну, які він бачив ще в дитинстві.

– У мого сина та невістки хатні негаразди,– сказав Боуден, карбуючи слова. – І, гадаю, серйозні. – Його очі, старечі, проте на диво жваві, стежили за тим, як Калоша Ед розв’язав теку, що лежала перед ним на бюрку, вкритому товстим папером. У теці лежало кілька папірців.

– І ви вважаєте, що ті негаразди позначаються на Тодовому навчанні?

Боуден трохи подався наперед. Його блакитні очі прикипіли до карих очей Калоші Еда. Після довгої, промовистої мовчанки Боуден нарешті сказав: – Мати зазирає в чарку.

Він знову випростав спину і сів, рівний мов шомпол.

– О,– сказав Калоша Ед.

– Еге ж,– відповів Боуден, сумно киваючи головою. – Хлопчик розповідав мені, що він двічі приходив додому і знаходив її сонну на столі кухні. Він знає ставлення мого сина до її пияцтва, тож хлопчик сам собі розігрів обід і примусив її випити кілька філіжанок кави, щоб прийти до тями, перш ніж Річард верне додому.

– Кепські справи,– сказав Калоша Ед, хоча йому доводилося чути і про речі набагато гірші – про матерів, які вживали героїн, про батьків, охоплених нездоланним бажанням згвалтувати власних доньок... чи синів. – Пані Боуден не намірялася звернутися по допомогу до фахівців?

– Хлопчик намагався переконати її, що то було б найкраще розв’язання проблеми. Гадаю, їй дуже соромно. Якщо їй дати якийсь час... – він зробив жест рукою з сигаретою, від чого в повітрі залишилося кільце диму. – Ви розумієте?

– Так, звичайно,– кивнув Калоша Ед, милуючись про себе жестом, що зоставив по собі кільце диму. – Ваш син... Тодів батько...

– Він теж не без гріха,– різко урвав Боуден. – Він завжди на роботі, його марно чекають на обід чи на вечерю, частенько вечорами він раптом пакує валізи й кудись Іде... я вам скажу, пане Френче, він одружений не так із Монікою, як зі своєю роботою. З дитинства мене научали, що сім’я для чоловіка – над усе. Певен, що й вас виховували так само?

– Авжеж,– із запалом відповів Калоша Ед. Його батько сторожував у великому універмазі в Лос-Анджелесі, і він бачив свого тата лише у вихідні та в відпустку.

– Це другий бік проблеми,– зауважив Боуден.

Калоша Ед кивнув і замислився.

– А як ваш другий син, пане Боудене? Е.. – він зазирнув у теку. – Гарольд, Тодів дядько.

– Гаррі та Дебора зараз у Міннесоті,– відповів Боуден, і слова його були щирою правдою. – Він викладає медицину в університеті. Кудись відлучитися – для нього проблема, і просити його приїхати було б незручно. – Обличчя його прибрало вигляду праведника. – Шлюб Гаррі виявився цілком щасливим.

– Зрозуміло,– Калоша Ед знову на мить зазирнув до своїх нотаток, а відтак згорнув папери. – Пане Боудене, я вдячний вам за вашу щирість. Буду з вами так само ширим.

– Дякую,– сказав рішуче Боуден.

– Ми, консультанти з питань навчання, не можемо зробити все, що нам хотілося б зробити для наших школярів. У нашій школі нас шестеро і до кожного прикріплено понад сто учнів. У мого новенького колеги їх аж сто п’ятнадцять. У нашому суспільстві всі діти цього віку потребують допомоги.

– Безперечно,– Боуден безжально розчавив сигарету в попільничці й знову згорнув руки.

– Іноді поважні проблеми виникають і в наших дітей. Найпоширеніші з них – наркотики та родинні чвари. Принаймні Тод не має жодної причетності ні до марихуани, ні до маскаліну чи ПСП[15]15
  Наркотичні речовини.


[Закрыть].

– Борони Боже.

– Часом,– провадив Калоша Ед,– ми не в змозі щось удіяти. Це жахливо, але це факт. Звичайно, першими машина, якою ми тут керуємо, випльовує бешкетників, тупих, відлюдкуватих дітей, тих, хто не хоче й пробувати вчитися. Вони просто теплі, живі тіла, що чекають, коли система пропустить їх через класи чи коли вони зможуть за віком, без згоди батьків, залишити шкільну науку або вступити до війська, або знайти роботу на бензоколонці, або одружитися. Ви мене розумієте? Я кажу вам навпростець. Нашу систему вихваляють, але вона не така.

– Дуже вдячний вам за щирість.

– Але душа болить, коли система псує таких, як Тод. Торік його пересічний бал перевищував 92, що ставило його у відсоткову групу 95. Його середній бал з англійської був ще вищий. Він має схильність до літератури, а це вже щось надзвичайне для покоління дітей, які вважають, що культура починається перед телевізором і закінчується в сусідньому кінотеатрі. Я розмовляв із Тодовою вчителькою з літератури. Вона сказала, що торік Тод написав найкращий твір, який вона бачила за всі свої двадцять років учителювання. Темою твору були німецькі табори смерті у другу світову війну. Вона поставила йому п’ятірку з плюсом, оцінку, якої ніколи не ставила учням за твір.

– Я читав його,– зауважив Боуден. – Твір справді чудовий.

– Він також показав неабиякі здібності у природознавчих та суспільних науках; але він не буде диво-математиком нашого сторіччя. З тих паперів, що я маю, видно, що він робив усе, щоб здобути потрібний для вступу до коледжу бал... до цього року. Оце коротенько все.

– Так.

– Мені страшенно не хочеться, щоб Тод і далі скочувався донизу, пане Боудене. А літня школа... так, я ж бо вам казав, що буду щирий. Літня школа завдає таким хлопцям, як Тод, більше шкоди, аніж користі. Найчастіше літня школа у неповній середній школі – то звіринець. Там є і мавпи, і гієни-реготуни, і цілий букет тупаків на додачу. Погана компанія для такого хлопця, як Тод.

– Авжеж.

– Тож підведімо риску, згода? Я пропоную, аби подружжя Боуденів кілька разів відвідали міський Центр допомоги. Звичайно, все це цілком конфіденційно. Центром керує мій давній приятель Гаррі Аккерман. І я не думаю, що з цією пропозицією до них повинен звертатися Тод; я вважаю, що це повинні зробити ви. – Калоша Ед широко всміхнувся. – Може, ми потрапимо настановити всіх на розум до червня. Це не пусті слова.

Та Боудена ця ідея, здавалося, налякала.

– Гадаю, вони почнуть зганяти зло на хлопчикові, якщо я перекажу їм вашу пропозицію,– сказав він. – Це вельми делікатна справа. Я не знаю, як вони поведуться. Хлопчик пообіцяв мені бути стараннішим. Він страх наляканий тим, що його оцінки стали гірші. – Губи в нього скривились у ледь помітній посмішці, посмішці, не зовсім зрозумілій Калоші Едові. – Ви навіть не уявляєте, який він наляканий.

– Але...

– І вони обуряться й моєю поведінкою,– швидко втулив Боуден. – Бог мені свідок, обуряться. Моніка вже й так вважає, що я втручаюся не в свої справи. Я намагаюся цього не робити, але ж самі бачите, що справи кепські. На мою думку, буде краще залишити все, як є... до часу.

– Я маю великий досвід у таких справах,– заявив Калоша Ед. Він поклав обидві руки на Тодову особову справу і щиро поглянув на старого.

– Я справді переконаний, що тепер така допомога їм конче потрібна. Ви зрозумієте, що проблеми подружнього життя вашого сина та вашої невістки цікавлять мене лише остільки, оскільки завдають шкоди Тодові... а саме тепер вони завдають йому неабиякої шкоди.

– Дозвольте мені зробити зустрічну пропозицію,– сказав Боуден. – Гадаю, ви маєте якусь систему оцінки знань учнів у середині кожної чверті?

– Так,– сторожко притакнув Калоша Ед. – Зауваження щодо успішності або картки СУ. Діти звичайно називають їх «завал». Вони дістають їх лише тоді, коли їхній бал з певного предмета у середині чверті нижчий за 78. Іншими словами, ми даємо картку СУ тим дітям, хто має незадовільні оцінки з того чи того предмета.

– Чудово,– сказав Боуден. – Тоді я пропоную ось що: якщо хлопчик дістане одну з таких карток... бодай одну,— він підніс догори скоцюрбленого пальця,– я повідомлю свого сина та свою невістку про вашу пропозицію щодо Центру допомоги. Я піду ще далі. – Він сказав долі. – Якщо Тод дістане одну з ваших карток «завал» у квітні...

– Ми починаємо роздавати їх першого тижня травня.

– Невже? Так от, якщо він дістане тоді бодай одну таку, я гарантую вам, що вони неодмінно погодяться вдатися по допомогу. Вони піклуються про свого сина, пане Френче. Та тепер вони так захрясли у власних проблемах, що... – він знизав плечима.

– Розумію.

– Тож дамо їм трохи часу на розв’язання своїх проблем. Рятунок потопаючих – клопіт самих потопаючих... це буде по-американському, га?

– Так, гадаю, так,– замислився на мить Калоша Ед, відтак глянувши на годинник і згадавши, що за п’ять хвилин у нього ще одна зустріч, сказав: – Згода.

Він підвівся, а разом із ним і Боуден. Вони знову потисли один одному руки; Калоша Ед пам’ятав про артрит старого.

– Але щоб бути до кінця відвертим, я повинен вам сказати, що лише одиниці здатні за п’ять тижнів позбутися хвостів після попередніх вісімнадцяти тижнів навчання. Потрібно опрацювати величезний обсяг – величезний. Я майже певен, що ви муситимете виконати свою обіцянку, пане Боудене.

Боуден знов посміхнувся своєю ледь помітною, загадковою посмішкою.

– Та невже? – було все, що він сказав.

Протягом усієї розмови щось муляло Калоші Едові, й він не переставав над цим думати за обідом у кафетерії, коли вже минула година з гаком після того, як «Лорд Пітер» пішов від нього з акуратно згорненим парасолем під пахвою.

Він розмовляв із Тодовим дідусем щонайменше хвилин п’ятнадцять, а то й усі двадцять, але Ед не пригадував, щоб старий бодай раз назвав свого онука на ім’я.

Тод, захекавшись, під’їхав до Дюсандерового будинку і поставив велосипеда на приступку. Одним скоком подолав усі сходинки, відімкнув двері своїм ключем і майнув коридором до залитої сонячним світлом кухні. Його обличчя водночас світилося надією і хмурилося від думок про найгірше. Він зупинився на порозі кухні, з давким клубком у животі та горлі, й дивився, як Дюсандер гойдається, тримаючи на колінах повну чашку «бурбону». Він і досі був зодягнений у свій найліпший костюм, але попустив вузол краватки сантиметрів на п’ять і розстебнув горішнього гудзика сорочки. Стариган дивився на Тода, обличчя його було безвиразне, очі – приплющені.

– Ну то як там? – витиснув нарешті з себе Тод.

Дюсандер трохи побарився, тримаючи хлопця в невідомості,– лише мить, що здалася Тодові довшою за десять років. Потім, неквапом, Дюсандер поставив чашку на стіл поруч із пляшкою «бурбону» і похвалився:

– Телепень у все повірив.

Тод, що стояв, затамувавши подих, судомно ковтнув повітря.

Перш ніж він ухопив його вдруге, Дюсандер додав:

– Він хотів, щоб твої сіромашні батьки вдалися до міського Центру допомоги, де за порадника його приятель. Він так на цьому наполягав!

– Ісусе! Як ви... як вам пощастило владнати?

– Я зміркував умить,– відповів Дюсандер. – Як маленька дівчинка у казці Сакі. Вигадки на ходу – моя зброя. Я пообіцяв йому, що твої батьки звернуться по допомогу, якщо ти дістанеш бодай одну картку «Завал», коли їх роздаватимуть першого тижня травня.

Кров відлинула Тодові від обличчя.

– Що ви накоїли? – майже заверещав він. – Я вже завалив дві самостійні з алгебри і письмову роботу з історії, відколи почався заліковий період! – Він зайшов до кухні; на його блідому обличчі блищали краплини поту. – Сьогодні була самостійна з французької, і я теж її завалив... щоб я був проклятий! Я ні про що не міг думати, окрім триклятого Калоші Еда і того, чи вдасться вам його обдурити. Ви його обдурили, аякже! – гірко закінчив він. – Не дістати жодної картки? Та в мене їх буде п’ять, а то й шість.

– То було найбільше, що я міг зробити, не викликаючи в нього підозри,– сказав Дюсандер. – Цей Френч, дарма що телепень, робить свою справу. А ти мусиш зробити свою.

– Що ви хочете цим сказати? – обличчя в Тода спотворилось від гніву, в голосі бриніли лютощі.

– Ти працюватимеш. Наступні чотири тижні ти працюватимеш, як ніколи в житті. Ба більше: у понеділок ти підійдеш до кожного з учителів і вибачишся, що так погано вчився. Ти...

– Це неможливо,– відрубав Тод. – Чоловіче, ти не розумієш. Це неможливо. З природознавства та історії я відстаю щонайменше на п’ять тижнів, а з алгебри – на десять із гаком.

– І все ж таки,– сказав Дюсандер. Він налив собі ще «бурбону».

– Ти що, вважаєш, що ти такий уже верховода, га? – закричав на нього Тод. – Так от, я не виконуватиму твоїх наказів. – Він раптом притишив голос: – Найсмертодайніша зброя, яку ти маєш зараз у себе вдома, це липучка для мух. Ти всього-на-всього старий доходяга, щоб бзд... протухлими яйцями після того, як з’їсть тако[16]16
  Гостра мексиканська страва.


[Закрыть]. Можу навіть закластися, що ти буриш у постіль.

– Слухай мене, ти, шмаркачу,– спокійно відказав Дюсандер.

Тод сердито крутнув головою.

– До сьогодні,– повільно провадив Дюсандер,– була можливість, просто можливість, що ти підеш і заявиш на мене, а сам вийдеш сухеньким із води. Я не думаю, що ти зважився б на таке, враховуючи теперішній стан твоєї нервової системи, але не про те йдеться. З теоретичного погляду, це було б можливо. Та сьогодні все змінилося. Сьогодні я виступив у ролі твого діда, Віктора Боудена. Ніхто не матиме ані найменшого сумніву, що я зробив це з... як воно?... з твоєї мовчазної згоди. Якщо зараз усе викриється, хлопче, ти виглядатимеш чорнішим, ніж будь-коли. І ніщо тобі не допоможе. Сьогодні я подбав про це.

– Як би я хотів...

– Ти хотів би! Ти хотів би! – прогарчав Дюсандер. – К бісу твої бажання, мене вже нудить від твоїх бажань, твої бажання не що інше, як г... собаче у риштаку! Все, чого мені від тебе треба,– це знати, чи ти усвідомлюєш теперішню нашу ситуацію!

— Усвідомлюю,– промимрив Тод. Хлопчик стис був кулаки, коли Дюсандер кричав на нього – він не звик, щоб на нього кричали. Та тепер їх розціпив і побачив на долонях півмісяці, з яких точилася кров. Могло б бути й гірше, подумав він, якби за останні чотири місяці в нього не з’явилася звичка кусати нігті.

– Добре. Тоді ти підеш, гарненько перепросишся і – вчитимешся. Вчитимешся в школі у кожну вільну хвилинку. В тому числі – в обідню перерву. Після школи приходитимеш сюди і вчитимешся теж. Приходитимеш і в вихідні й робитимеш те саме, тільки ще більше.

– Не тут,– хапливо промовив Тод. – Удома.

– Ні. Вдома ти справлятимеш лежня і снитимеш із розплющеними очима, як це робив останнім часом. А як будеш тут, я стоятиму над тобою, коли буде така потреба, і стежитиму, як ти працюєш. Тільки так я зможу захистити свої інтереси в цій справі. Я матиму змогу опитувати тебе. Я зможу слухати, як ти читаєш.

– Якщо я не схочу приходити, ви мене до цього не примусите.

Дюсандер випив.

– Твоя правда. Тоді все піде своїм звичаєм. Ти провалишся. Цей консультант, Френч, сподіватиметься, що я виконаю свою обіцянку. Коли я цього не зроблю, він зателефонує твоїм батькам. І вони дізнаються, що отой добренький пан Дюсандер виступив у ролі твого дідуся на твоє ж таки прохання. Вони дізнаються про підроблені оцінки. Вони...

– О, заткніть пельку. Я приходитиму.

– Ти вже тут. Починай з алгебри.

– Нізащо! Сьогодні п’ятниця!

– Тепер ти робитимеш уроки щодня,– стиха промовив Дюсандер. – Починай з алгебри.

Тод глянув на нього – мигцем, перш ніж узяти з ранця підручник з алгебри – і Дюсандер побачив у хлопця в очах убивство. Не в образному розумінні слова, а в прямому. Минуло вже багато років з тих пір, як  він побачив був такий самий похмурий, вогненний, загрозливий погляд, погляд, який неможливо забути. Він подумав, що якби того дня, коли він дивився на безборонну хлопчикову потилицю, поруч було люстерко, то він побачив би вбивство і в своїх очах.

Я повинен убезпечити себе, подумав він. Через недооцінку наражаються на ризик.

Він пив «бурбон», гойдався у кріслі й дивився, як хлопчик учить уроки.

Була майже п’ята година, коли Тод поїхав додому. Він був виснажений, спустошений, очі в нього почервоніли, серце краяла безсила лють. Щоразу, коли він підводив очі від сторінки – від несусвітнього, незрозумілого, збіса безглуздого світу множин, підмножин, впорядкованих пар та декартових координат – лунав пронизливий старечий Дюсандерів голос. А так той не озивався й словом... було лише чути човгання капців по підлозі та рипіння крісла-гойдалки, від чого теж можна було збожеволіти. Старий сидів там, мов стерв’ятник, що чекає, коли його здобич сконає. Навіщо він на все це погодився? Як він на це погодився? Сьогодні він дещо вивчив – дещо з теорії множин, але годі було й думати про те, що він устигне вивчити достатньо, аби дістати за наступну контрольну з алгебри бодай «задовільно з мінусом».

До кінця тижня залишилося п’ять днів.

На розі він побачив блакитну сойку, що лежала на тротуарі, її дзьоб то роззявлявся, то повільно стулявся. Вона марно силкувалася підвестися на свої пташині ноги і полетіти геть. Одне крило в неї було перебите, і Тод подумав, що, мабуть, її вдарила проїжджа машина і відкинула на тротуар, мов блішку. Одним оком-намистинкою пташина дивилася на Тода.

Тод довго не зводив з неї очей, легенько тримаючи вигнуте кермо велосипеда. Вже не було так тепло, як удень, і в повітрі віяло прохолодою. Він подумав, що його друзі сьогодні по обіді грали у бейсбол на майданчику Бейбі Рут на Каштановій вулиці, може, грали сам на сам, а може, що було ймовірнішим, просто перекидалися м’ячем, або гуляли втрьох проти шести, або гилили м’яча гилкою. То була пора року, коли починали тренуватися. Хлопці казали, що було б непогано, якби їхня «пляжна» команда цього року взяла участь у міських змаганнях аматорських команд; багато хто з батьків зголосився стати їм за тренера. Тод, звичайно, подаватиме. Він був зіркою, коли грав за дитячу лігу, аж доки виріс зі старшої групи ліги. Міг би подавати.

Та ба! Він муситиме сказати їм «ні». Він просто муситиме сказати їм: «Хлопці, я злигався з військовим злочинцем. Я схопив був його за горло, а потім – ха-ха! це вб'є вас, хлопці,– потім я зрозумів, що він тримає мене за моє так само міцно, як я тримаю його. У мене почалися кошмари, з яких я пробуджувався весь у холодному поті. Оцінки мої зійшли на пси, і я, щоб про це не дізналися батьки, виправив їх у табелі, а тепер мушу вперше в житті сидіти, не розгинаючись, над підручниками. Я не боюся завалити іспити. Я боюся потрапити до колонії. Ось чому я не зможу цього року грати з вами, хлопці, у бейсбол. Отак-то, хлопці.

Ледве помітна посмішечка, дуже схожа на Дюсандерову і зовсім не схожа на його колишню широку усмішку, ковзнула по його губах. У ній не було сонячного світла; то була посмішка, похмура посмішка. В ній не було веселощів, не було певності. Вона тільки промовляла: отак-то, хлопці.

Він переїхав сойку з витонченою повільністю; він чув шелест пір’я, немовби він переїхав газету, чув хрускіт маленьких порожніх кісточок, коли вони ламалися всередині пташки. Він дав задній хід, знов переїжджаючи її. Пташка ще сіпалася. Він знов переїхав її, однак закривавлена пір’їнка застрягла у спицях переднього колеса і крутилася вгору-вниз, вгору-вниз. На той час пташка вже не рухалася, пташка гигнула, дала дуба, полинула до великого пташника на небі, але Тод усе їздив туди-сюди по розчавленій пташині. Він робив це щонайменше п’ять хвилин, упродовж яких та дивна посмішка не полишала його обличчя. Отак-то, хлопці.