Текст книги "Здібний учень"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

20

Для Моріса Хейзеля та неділя була днем чудес.

«Атланта брейвз», його улюблена бейсбольна команда, розгромила у серії з двох зустрічей сильну команду «Цинциннаті редз», яка завжди посідала найвищі місця у таблиці чемпіонату. Лідія, що вічно вихвалялася, ніби завжди про себе дбає, і раз у раз повторювала прислів’я «Береженого і Бог береже», посковзнулась на мокрій підлозі в кухні своєї приятельки Дженіт і розтягла стегно. Тепер вона вдома у ліжку. Нічого серйозного, нічогісінько, дяка Богові (якому Богові?), однак це означало, що вона не зможе приходити до нього щонайменше два, а то й чотири дні.

Чотири дні без Лідії. Чотири дні він не муситиме вислуховувати, що вона попереджувала його, аби він не ліз на хистку драбину. Чотири дні він не чутиме її слів про те, що вона завжди його остерігала перед цуценям Роганів, мовляв, воно призведе їх до лиха, вічно ганяючись за Коханцем. Чотири дні Лідія не допитуватиметься, чи не радий він тепер, що вона, Лідія, змусила його піти застрахуватися, врятувавши їх від старечого будинку. Чотири дні він не чутиме, як Лідія торочить, що багато людей живе цілком нормальним життям чи принаймні майже нормальним, хай навіть вони й спаралізовані нижче пояса; адже у кожному музеї чи картинній галереї міста, крім сходів, є ще й стежки для колясок і є навіть спеціальні автобуси. Втішаючи його, Лідія бадьоро всміхалася, після чого щоразу заливалася слізьми.

Моріс поринув у блаженний пообідній сон.

Коли він прокинувся, було пів на шосту вечора. Його сусіда спав. Моріс ще й досі не пригадав, звідки він може знати Денкера, але був певен, що колись його знав. Він уже раз чи двічі поривався був розпитати Денкера про його минуле життя, але щось його утримувало. Та сама таємнича сила утримувала його й від простої банальної розмови з ним – про погоду, останній землетрус або про те, що «Телегазета» пише, ніби Майрон Флорен візьме участь як спеціальний гість у програмі Вельке.

Моріс казав собі, що він утримувався від розпитів, бо йому подобалася така розумова гра, надто корисна, коли ти від плечей до стегон у гіпсовому корсеті. Якщо ти сушиш мозок над якоюсь загадкою, у тебе менше часу розмірковувати над тим, що решту свого життя ти муситимеш мочитися через катетер.

Якби він спитав Денкера навпростець, то ця розумова гра, можливо, швидко скінчилася б і не дала бажаних плодів. Можливо, вони пригадали б, що десь колись і справді зустрічалися – під час подорожі поїздом, на пароплаві, а то й у таборі. Денкер міг бути у Патіні: там було повно німецьких євреїв.

З другого боку: одна медсестра сказала йому, що Денкера можуть за тиждень-два виписати. Якщо Моріс доти не зуміє його вирахувати, він скаже собі, що гру програно, і спитає того чоловіка: «Послухайте, у мене таке відчуття, ніби я вас знаю».

Та було тут щось більше за це, говорив він собі. Було ще щось у тому відчутті – якесь погане передчуття, що змусило його згадати оповідання «Мавпяча лапа», де кожне бажання виконувалося внаслідок якогось лихого повороту долі. Старе подружжя, яке стало власником тої лапи, забажало мати сто доларів і дістало їх на знак співчуття, коли їхній єдиний син загинув під час жахливого нещасливого випадку на млині. Тоді мати забажала, щоб син до них повернувся. Невдовзі після цього вони почули, як хтось повільно йде стежкою до дверей; потім розлягся стук у двері, справжній шквал ударів. Нетямлячись із радощів, мати збігла сходами донизу, аби впустити єдину свою дитину. Натомість батько почав розпачливо рачкувати в темряві, шукаючи засушеної лапи. Нарешті знайшов її і висловив бажання, щоб їхній син помер знову. Коли мати за хвилю відчинила двері, на ґанку нікого не було – тільки гуляв шалений нічний вітер.

Може, в душі Моріс відчував, що він знає, де зазнайомився з Денкером, але це чимось нагадувало випадок із сином старого подружжя – сином, який повернувся з могили, але вже не таким, як запам’ятався матері: він повернувся страшенно понівеченим і покаліченим після падіння в оповиту скреготливим жахом, шалено розвировану дробарку. В Денкера було відчуття, ніби спогад про старого криється у його підсвідомості, стукаючи у двері, які відокремлювали цю частину його розуму від свідомої, здатної до впізнавання, вимагаючи, щоб його впустили... і ніби та друга частина його розуму в нестямі шукала мавпячої лапи, або її психологічного еквіваленту – того талісману, який позбавив би його назавжди прикрого здогаду.

Нахмурившись, він дивився на Денкера.

Денкер, Денкер. Звідки я тебе знаю, Денкере? Чи було це в Патіні? Може, саме через це я і не хочу знати? Але ж двом, що пережили спільний жах, нічого боятися один одного, га? Якщо, звичайно...

Він знову зсунув брови. Відчував, що зненацька підійшов до таємниці впритул, але в ногах у нього забігали мурашки, відвертаючи й дратуючи його. Так, наче ти перележав руку, а потім починає відновлюватися кровообіг. Якби не цей триклятий корсет, він би підвівся і чухав ноги, доки мурашки не зникли б. Він міг би...

Очі в Моріса зробилися великі-превеликі.

Він довго лежав без руху. Лідію забуто. Денкера забуто, Патін забуто – забуто геть усе, окрім відчуття мурашок у ногах. Так, в обох ногах, хоч воно було гостріше у правій.

Ага: «Моя нога прокидається». Моріс намацав гудзик дзвінка. Він натискав на нього знову й знову, аж поки прийшла медсестра.

Медсестра намагалася переконати його, що він помиляється,– тут уже траплялися пацієнти, заполонені марними сподіваннями. Його лікаря у клініці не було, а телефонувати йому додому їй не хотілося. Всі знали, яка лиха вдача у лікаря Кеммельмана... надто він дратувався, коли телефонували додому. Але Моріс не дав їй себе переконати. Він був лагідний чоловік, але зараз був ладен учинити щось більше, ніж скандал; він був ладен учинити жахливу бучу. «Атланта брейвз» виграла два матчі, Лідія розтягла стегно. Але всі знають, що Бог трійцю любить.

Нарешті медсестра повернулася з інтерном, молодим лікарем на ім’я Тімпнел, чиє волосся виглядало так, немовби його підстригали косаркою з тупими лезами. Лікар Тімпнел добув із кишені білих штанів швейцарського військового складаного ножа, відхилив штопор («Філіпс») і провів ним від пальців Морісової ноги аж до п’яти. Нога не зреагувала, та пальці смикнулися – цього не можна було не помітити, настільки це було очевидне. Моріс розплакався.

Тімпнел, геть спантеличений, сів поруч на ліжко і поплескав його по руці.

– Часом таке трапляється,– зауважив він, можливо, покладаючись на свій «багатий досвід (мабуть, піврічний, не більше). – Жодному лікареві цього не передбачити, але справді – трапляється. І, безсумнівно, ваш випадок саме такий.

Моріс кивнув. Сльози не переставали бігти в нього по щоках.

– Цілком очевидно, що вас спаралізувало не цілком,– Тімпнел почав гладити його по руці. – Але важко сказати, чи ваше одужання буде часткове, а чи цілковите. Я не певен, що й лікар Кеммельман виявиться ясновидою, Гадаю, вам доведеться довго лікуватися, ну, всілякі там фізіотерапевтичні процедури, деякі з них не дуже приємні. Однак це буде набагато краще, ніж... самі знаєте.

– Так,– промовив Моріс зі слізьми на очах. – Я знаю. Дяка Богові! – Він згадав, що сказав Лідії, ніби Бога немає, і відчув, як гаряча кров прилинула йому до обличчя.

– Я подбаю, щоб про це повідомили лікаря Кеммельмана,– пообіцяв Тімпнел востаннє, погладив руку недужого і підвівся.

– Чи не могли б ви зателефонувати моїй дружині? – запитав Моріс. Бо попри всі її сльози, попри її нескінченне заламування рук, він щось-таки до неї почував. Може, навіть любов, почуття, либонь, нічим не схоже на бажання скрутити їй шию, що іноді його опановувало.

– Так, я про це подбаю. Сестро, будь ласка...

– Авжеж, авжеж, лікарю,– захапалася сестра, і Тімпнел насилу приховав задоволений усміх.

– Дякую,– сказав Моріс, утираючи очі. – Щиро вам дякую.

Тімпнел пішов. Поки вони розмовляли, Денкер прокинувся. Моріс спочатку подумав, що годилося б вибачитися за галас, а може, й за сльози, та потім вирішив, що все це дурниці.

– Вас можна поздоровити, оскільки я зрозумів,– озвався пан Денкер.

– Поживемо-побачимо,– відказав Моріс, подібно до Тімпнела ледве приховуючи усміх. – Побачимо.

– Все якось влаштовується, – сказав щось не зовсім зрозуміле Денкер і за допомогою дистанційного вмикача увімкнув телевізор. Було вже близько шостої, і саме показували веселу передачу «Ха-ха». За нею йшли вечірні новини. Зростало безробіття. Інфляція була вже не така-то й велика. Заручників ще й досі не звільнено. Нове опитування Геллапа засвідчило, що якби вибори відбулися нині, чотири республіканські кандидати могли б перемогти Джіммі Картера. В Атланті після вбивства чорношкірої дитини спалахнули сутички на расовому грунті (до жахливих подій в Атланті залишалося ще півроку). «Ніч насильства» – так назвав ці заворушення коментатор. Місцеві новини: «У садку біля шосе, 46 знайдено неопізнаного чоловіка, забитого ножем та ціпком».

Лідія подзвонила о 6.30. Їй зателефонував лікар Кеммельман; спираючись на повідомлення молодого інтерна, він висловлювався хоч і обережно, але оптимістично. Лідія боялася вірити своєму щастю. Вона пообіцяла прийти завтра, хай навіть стала б після цього калікою. Моріс освідчився їй у коханні. Сьогодні він любив усіх – Лідію, лікаря Тімпнела з його стриженою косаркою головою, пана Денкера, навіть юнку, що принесла таці з вечерею, коли він клав слухавку.

На вечерю були гамбургери, картопляне пюре, трошки моркви та зеленого горошку, а на десерт – морозиво в маленьких вазочках. Усе це їм принесла Філіс, сором’язлива, щонайбільше двадцятирічна білявка. Принесла вона й гарні новини – її хлопець влаштувався програмістом у одній з солідних компаній і офіційно попросив у неї руки.

Пан Денкер, здатний ширити круг себе певні чари, до яких не залишалися байдужі молоді жінки, був вельми потішений почутим.

– Справді, чудово! Ви повинні сісти і розповісти нам усе. Геть-чисто все. Не опускайте жодної подробиці.

Філіс почервоніла, засміялася і сказала, що зараз ніяк.

– Треба ще обносити вечерею два крила. Гляньте, вже пів на восьму.

– Тоді неодмінно завтра ввечері. Ми наполягаємо – правду я кажу, пане Хейзелю?

– Певно, що так,– промурмотів Моріс, проте думки його блукали десь ген далеко – на відстані у мільйон миль. (Ви повинні сісти і розповісти нам усе.) Слова, сказані достоту тим самим жартівливим тоном. Він чув їх раніше. Жодних сумнівів. Чи то часом не Денкер їх проказував? Часом не був то він? (Геть чисто все.)

Голос чемної людини. Освіченої. Але в голосі чаїлася погроза. Залізна рука в оксамитовій рукавичці. Так.

Де?

(Розкажіть нам усе. Не опускайте жодної подробиці.)

(Патін?)

Моріс Хейзель не відводив погляду від своєї вечері. Пан Денкер уже смакував нею. Після розмови з Філіс він був у щонайліпшому гуморі – так само він почувався після того, як його навідував молодий білявий хлопець.

– Гарна дівчина,– сказав Дюсандер з ротом, напханим горохом та морквою.

– О, так.

(Ви повинні сісти)

— ...ви маєте на увазі Філіс. Вона...

(і розповісти нам усе)

... дуже мила.

(геть чисто все. Не опускайте жодної подробиці.)

Він дивився на свою вечерю і раптом згадав, як то було в таборі, вже опісля. Спочатку ти був готовий убити за шматок м’яса, байдуже, що він червивий та гнилий, аж зелений. Та опісля несамовитий голод пропадає, і твій шлунок залягає у тебе всередині, мов маленький сірий камінчик. Ти розумієш, що вже ніколи не відчуватимеш голоду.

Доки хтось не покаже тобі їстива.

(«Розкажіть нам усе, мій друже. Не опускайте жодної подробиці. Ви повинні сісти і розповісти нам у-у-у-с-с-е-е.)

Головною стравою на Морісовій таці був гамбургер. Чому він раптом навів його на думку про овечину? Що не про баранячу ногу і не про битеники – зрозуміло. Бараняча нога часто жилава, а битеники тверді, тож людину, чиї зуби перетворилися на гнилі пеньки, навряд чи можна звабити чимось таким. Але чому він мріяв саме про овечину, запашну, тушковану з м’якими, смаковитими овочами овечину? Звідки ці думки про неї? Звідки? А може...

Двері з грюкотом розчахнулися. То була усміхнена Лідія, обличчя їй порожевіло з радощів. Під пахвою вона тримала алюмінієву милицю і йшла, спираючись на неї, мов той Честер, товариш маршала Ділона.

– Морісе! – вереснула вона.

Її підтримувала попід руку з таким самим щасливим виглядом їхня сусідка Емма Роган.

Пан Денкер з переляку впустив виделку. Він вилаявся тихцем, собі під ніс, і, скривившись, підняв її з підлоги.

– Це просто ЧУДО! – Лідія майже задихалася від хвилювання. – Я зателефонувала Ем і запитала, чи не сходила б вона зі мною нині, а не завтра, як умовлялися; я мала вже милиці і сказала: «Ем, якщо я не буду поруч із Морісом, коли йому так важко, то яка з мене, в біса, дружина?» Ось що я сказала їй, правда ж, Еммо?

Емма Роган, певно, пам’ятаючи, що її цуценя завинило, коли не в усьому, то принаймні багато в чому, ствердно кивала головою.

– Я зателефонувала до лікарні,– сказала Лідія, скидаючи пальто і вигідно вмощуючись на стільці, що означало: вона прийшла надовго,– і мені сказали, що час побачень уже минув, але для мене вони зроблять виняток, якщо я не лишатимусь довго і не потурбую пана Денкера. Ми ж вас не турбуємо, пане Денкере, га?

– Ні, люба пані,– покірно відповів Денкер.

– Еммо, сідайте, візьміть стільця пана Денкера, він йому зараз не потрібен. Слухай, Морісе, не їж морозива, ти весь замурзався, мов та дитина. Ну, та дарма, зараз ми тебе вмиємо. Я тебе погодую. Скажи а-а-а. Роззяв ширше ротика... за зубки... за ясна... гей, шлунку, а ось і я! Ні, цить, не кажи ні слова, матуся знає ліпше. Еммо, ти тільки-но поглянь на нього, у нього на голові майже не залишилося чуба, ще б пак, він же думав, що вже ніколи не ходитиме. Це – милість Господа нашого. Я казала йому – драбина хитається. Казала, торочила: «Морісе, злазь звідтіля, а то...»

Вона нагодувала його морозивом і базікала ще з добру годину, а коли пішла додому, театрально спираючись на милицю (Емма тримала її за другу руку), тушкована овечина та голоси, що озивалися луною крізь роки, було останнє, про що думав Моріс. Він знемігся. Сказати, що сьогодні був важкий день, означало б, не сказати нічого.

Він пробудився десь між третьою та четвертою ночі з криком, що застряг у горлі.

Тепер він знав, знав достеменно, де і коли він запізнався з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. Тільки звався він тоді не Денкер. О, зовсім не так.

Він прокинувся від найжахливішого за все його життя нічного кошмару. Хтось дав йому з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали в неї грошей. Відтак у кімнаті разом з ними вже був хлопчик із «Вестерн юнієн телеграф»[30]30
  Телеграфна компанія у США.


[Закрыть], зодягнений у форму гітлерюгенду. Він вручив Морісові телеграму, де повідомлялося: «З ЖАЛЕМ СПОВІЩАЄМО ВАС ОБИДВІ ВАШІ ДОНЬКИ ЗАГИНУЛИ КРАПКА КОНЦЕНТРАЦІЙНОМУ ТАБОРІ ПАТІНІ КРАПКА ДУЖЕ ШКОДУЄМО ЗВ’ЯЗКУ З ЦІЄЮ ОСТАТОЧНОЮ УХВАЛОЮ КРАПКА ЧЕКАЙТЕ НА ЛИСТА НАЧАЛЬНИКА КРАПКА ВІН ВАМ УСЕ РОЗПОВІСТЬ НЕ ОПУСТИТЬ ЖОДНОЇ ПОДРОБИЦІ КРАПКА БУДЬ ЛАСКА ОТРИМАЙТЕ НАШ ЧЕК НА СТО РЕЙХСМАРОК НА ДЕПОЗИТІ ВАШОГО БАНКУ ЗАВТРА КРАПКА ПІДПИСАНОГО РАДНИКОМ АДОЛЬФА ГІТЛЕРА».

Лідія заголосила, і дарма що ніколи не бачила Морісових доньок, піднесла високо догори мавпячу лапу і зажадала, щоб вони ожили. У кімнаті споночіло. І раптом, знадвору почулися важкі, непевні кроки.

Моріс стояв навкарачки у темряві, яка раптом засмерділа димом, газом та смертю. Він шукав лапи. Праг тільки одного. Якщо знайде лапу, зажадає, щоб цей страхітливий кошмар розвіявся геть, як дим. Тоді він не бачитиме своїх доньок – живих скелетів з очима, мов глибокі рани, й номерами, що полум’яніють на виснаженій плоті їхніх тоненьких рученят.

Грюкіт у двері, не грюкіт, а справжній обстріл.

Кошмар триває, пошуки лапи стають ще несамовитішими, але все марно. Здавалося, він шукає цілі роки. Аж ось двері падають. Десь у нього за спиною. «Ні,– думає він,– не дивитимусь. Заплющу очі. Вирвіть їх у мене, але не дивитимусь».

Та він подивився. Мусив подивитися. У тому сні йому примарилось, немовби якісь велетенські ручиська схопили його голову і крутнули її назад.

Проте на порозі не було його доньок – там стояв Денкер. Набагато молодший Денкер, Денкер, що мав на собі форму нацистського СС та хвацько збитого набакир кашкета з блискавкою на кокарді. Гудзики безжально виблискують, чоботи наглянсовані, аж разять очі.

А в руках – здоровий горщик, де стиха булькотить тушкована овечина.

Посміхаючись своєю жаскою, улесливою посмішкою, той «кошмарний» Денкер говорить: «Ви повинні сісти і розповісти нам усе, як товариш товаришеві, чули? Ми знаємо, що в’язні приховують золото. Що вони приховують тютюн. Що Шнайбель не отруївся їжею – перед двома днями у вечерю йому підсипано товченого скла. Не прикидайтесь, ніби нічого не знаєте, ми не такі дурні, щоб нас ошукати. Ви знаєте ВСЕ. То й розкажіть нам усе. Не опускайте жодних подробиць».

І в темряві, чуючи, як дух овечини зводить його з розуму, він розповів їм усе. Його шлунок, що доти нагадував маленький сірий камінчик, перетворився на оскаженілого тигра. Слова безрадно зривалися у нього з язика... Вони лилися з нього, мов маячня божевільного,– мішанка правди з вигадками.

Бродін має материну обручку, вона в нього приклеєна під калиткою.

(Ви повинні сісти.)

Ласло і Герман Дворскі домовлялися про напад на вартову вежу номер три!

(Розкажіть нам усе.)

У чоловіка Рашель Таненбаум є тютюн, він почастував ним охоронця (що заступає на варту після Цайкерта) на прізвисько Коза (бо він довбеться в носі, а потім облизує пальця); Таненбаум дав йому трохи тютюну, щоб той не забирав у його дружини сережок із перлами!

(О, та це ж нісенітниця, гадаю, ви переплутали два різні випадки, але гаразд, усе гаразд, краще переплутати два різні випадки, ніж опустити цілком один, ви не повинні опускати НІЧОГО!

Один чоловік на переклику відгукується ще й за свого померлого сина, щоб дістати подвійну пайку!

(Назвіть його ім’я.)

Імені не знаю, але можу його показати, будь ласка, так, я можу його показати, я покажу, покажу, покажу, по...

(Розкажіть нам усе.)

... покажу, покажу, покажу, покажу, покажу, по...

І так, аж поки він прийшов до пам’яті із криком, що обпікав горло.

Не перестаючи труситися, він зирнув на сонного на сусідньому ліжку. Просто перед його очима виднів зморщений, запалий рот. Старий беззубий тигр. Старезний, жорстокий слон-убивця, який стратив одного бивня, а другий ледве тримається. Чудовисько, з якого сиплеться порохно.

– Боже мій,– прошепотів Моріс Хейзель. Голос у нього був тоненький та кволий, не чутний нікому, окрім нього самого. Сльози стікали йому по щоках на вуха. – Святий Боже, вбивця моєї дружини та моїх доньок спить в одній кімнаті зі мною, Боже мій, о милий, милий Боже, він зараз тут, разом зі мною, у цій кімнаті.

Сльози ринули потоком – гарячі й пекучі сльози люті та жаху.

Він тремтів і чекав на ранок, чекав, здавалося, цілу вічність.

21

Назавтра, у понеділок, Тод о шостій ранку мляво длубався виделкою в омлеті (власноручного приготування), коли до кухні зайшов батько – досі в купальному халаті з монограмою та в капцях.

– Добрранку,– невиразно промурмотів він до Тода, проходячи до холодильника, щоб налити собі помаранчевого соку.

Тод відповів, не відриваючи очей від книжки, детектива з серії "Коман-дос-87". Як добре, що він відкрутився од літньої практики у групі топографів, яка працювала неподалік Саусаліто. Це досить неблизький світ, щоб їздити туди щодня, навіть якби хтось із батьків зголосився позичити йому на літо свій автомобіль (ніхто не зголошувався). Та батько працював на будівництві під Саусаліто, тож міг би щоранку дорогою на роботу підвозити Тода до автобусної зупинки, а ввечері забирати його там-таки, повертаючись додому. Таке розв’язання проблеми як не зводило Тода з розуму: щовечора вертатися додому разом з батьком – це ще можна було якось стерпіти, але сама думка про те, що йому доведеться їздити з ним щоранку, доводила його до сказу. Саме вранці він почувався най вразливішим, коли мур між тим, який він є, і тим, яким би міг бути, здавався найтоншим. Найгірше було після нічних кошмарів, але й тоді, коли лихі сновидіння його щадили, він теж мався зле. Одного ранку він із жахом, таким раптовим, аж мурашки забігали в нього по спині, зрозумів, що він цілком серйозно думає про те, що може сягнути рукою через батьків дипломат, вчепитися в кермо «порше», і вони вдвох, змітаючи все на своєму шляху, вженуться в потік машин, що котить швидкісною смугою.

– Може, ще одне яйце, Тоде?

– Ні, дякую, тату.

Дік Боуден їв яєчню. Як можна було їсти яєчню? Дві хвилини в мікрохвильовій печі – і вона готова. Те, що ви потім бачите в тарілці, скидається на велетенське мертве око, вражене катарактою, око, що пускатиме жовто жару кров, якщо проколоти його виделкою.

Тод відсунув набік свого омлета. Він ледве його торкнувся.

Надворі у двері стукнула ранкова газета.

Закінчивши смажити яєчню, батько вимкнув гриль і підійшов до столу.

– Ти сьогодні не голодний, Тодику?

Ще раз так мене назвеш, і я встромлю свого ножа просто у твій мерзенний ніс... татусику.

– Гадаю, я втратив апетит.

Дік лагідно всміхнувся синові; на правому хлопцевому вусі залишився клаптик піни від крему для гоління.

– Твій апетит украла Бетті Траск. Ось яка моя думка.

– Еге ж, мабуть, твоя правда,– він усміхнувся вимученою усмішкою, яка миттю зникла, щойно тільки батько подався до дверей по газету. Може, ти прочнувся б, якби я розповів тобі, яка вона сучка, татусику? А що було б, якби я сказав: «О, до слова, ти, мабуть, не знаєш, що донька твого доброго приятеля Рея Траска – одна з найбрудніших хвойд у Санта-Донато? Вона залюбки поцілувала б себе в піхву, якби могла складатися навпіл, татусику. У неї тільки це і в голові. Маленька, брудна блудяжка. Дві затяжки коки[31]31
  Кокаїн (сленг).


[Закрыть], і вона твоя на всю ніч. Твоя і тоді, як, бува, не маєш коки. Вона звабить і пса, як не знайде чоловіка». Гадаю, тебе б це розпалило, татусику? Непогана була б наснага на цілий день!

Він із серцем відкинув ті думки геть, але знав, що їх йому не здихатись.

Повернувся батько з газетою. Тод кинув оком на заголовки: «НАБЛИЖАЄТЬСЯ СУДОВИЙ ПРОЦЕС НАД ШПИГУНАМИ. ІЗ ДЖЕРЕЛ ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ».

Дік сів.

– Бетті – гарненька дівчина,– зауважив він. – Вона нагадує мені твою матір, як я зустрів її вперше.

– Невже?

– Гарненька... молода... свіжа,– очі в Діка Боудена на мить узялися поволокою. Потім проясніли, і він глянув на сина, немовби чогось від нього чекав. – Не те, що краса твоєї матері геть злиняла. Але у цьому віці дівчина розточує певне... сяйво; гадаю, саме це слово тут доречне. Те сяйво короткочасне, воно швидко згасає. – Він знизав плечима і розгорнув газету.

– C’est la vie[32]32
  Таке життя (франц.).


[Закрыть].

Вона – сучка, в якої тічка. Того-то, мабуть, і сяє.

– Ти з нею як слід поводишся, чи не так, Тодику? – батько здійснював свою звичну мандрівку по шпальтах газети до спортивних сторінок. – Вона не надто молода?

– Все в нормі, тату.

(Як він зараз же не стулить писка, я... я... я щось... зроблю... Закричу. Вихлюпну йому в обличчя його каву. Або ще щось.)

– Рей має тебе за славного хлопця,– неуважно кинув Дік. Нарешті він добувся спортивної сторінки і з головою поринув у читання. За столом запанувала благословенна тиша.

Уже з першого побачення Бетті Траск прилипла до нього як шевська смола. Після кіно він повів її до місцевої алеї закоханих, бо знав, чого саме від нього сподіваються. Там можна було з півгодини послинити одне одному щоки, щоб мати що розповідати назавтра своїм друзям. Вона, вирячивши очі, могла б розповісти, як вона пручалася,– хлопці іноді такі настирливі, так, так, а вона ж ніколи не злягається з першого разу, вона не з тих дівчат. Колежанки їй притакуватимуть, відтак усім кодлом підуть до дівчачого туалету і робитимуть там, як завжди, усяку чортівню – малюватимуться, куритимуть чи ще там щось.

Хлопець знав: він повинен домагатися свого. Повинен подолати перший етап, другий і зробити спробу перейти до третього. Бо на карті твоя репутація. Тод найменше прагнув мати славу племінного жеребчика, але дорожив репутацією нормального хлопця. А як ти зовсім не домагатимешся свого – піде поголос, люди почнуть замислюватися, чи все з тобою гаразд.

Отож він водив дівчат на пагорок Джейн, цілував їх, мацав цицьки, заходив трохи й далі, якщо вони дозволяли. Та на цьому все й кінчалося. Дівчина зупиняла його, він удавав, ніби трохи на неї сердиться, і відвозив її додому. Після цього можна було бути спокійним за те, що про нього казатимуть назавтра в дівчачому туалеті. Можна не переживати, що хтось подумає, ніби Тод якийсь ненормальний. А проте...

А проте Бетті Траск була саме з тих дівчат, що злягалися вже на першому побаченні. І не тільки на першому, а й на кожному. І не тільки на кожному, а й між побаченнями.

Уперше вони зійшлися за місяць до того, як триклятого фрица спіткав серцевий напад, і Тод вважав, що він не вдарив обличчям у багно, якщо враховувати його незайманість... може, з тієї самої причини молодий пітчер добре подає, коли його без попередження ставлять на одну з найголовніших ігор сезону. Не залишається часу на хвилювання, на роздуми, як-то воно буде.

Досі Тод завжди відчував, коли дівчина вирішувала, що наступного разу вона йому віддасться. Він знав, що хлопець він показний, привабливий і перспективний. Той тип хлопця, про якого їхні матусі-шльондри кажуть «гарна здобич». І коли він відчував, що дівчина ось-ось йому піддасться, він міняв її на іншу. Попри всі балачки, що він хлопець-зух, у Тода вистачало духу признатися собі, що якби він почав стрічатися з по-справжньому холодною дівчиною, то зрадів би й, може, ладен був би зустрічатися з нею упродовж років. А може, з нею і побрався б.

Але тоді, першого разу, з Бетті все вийшло якнайкраще – на відміну від нього, вона не була незайманиця. Вона мусила допомогти йому засягнути в неї, та, здавалося, сприйняла це, як належне. І вже в розпалі любощів пробелькотіла з ковдри, де вони лежали: «Мені страх як подобається отак голубитися!» Вона сказала це таким тоном, яким інша дівчина могла б сказати, що їй страх як подобається полуничне морозиво.

Подальші зустрічі – їх було п’ять (п’ять із половиною, якщо враховувати вчорашню) – вже не здавалися такими приємними. Вони, сказати по правді, швидко псувалися... хоча він не вірив, навіть тепер, що Бетті це помічала (принаймні до минулого вечора). Ба, все було якраз навпаки. Поза всяким сумнівом, Бетті вважала, що нарешті знайшла свою омріяну муропробивну гармату.

Тод не відчував того, що мав би відчувати в таких випадках. Цілувати її губи було те саме, що цілувати теплу сиру печінку. Коли вона стромляла йому до рота свого язика, він думав лише про те, які мікроби у неї в роті, й інколи йому вчувався запах пломб – неприємний металевий запах, що відгонив хромом. Її груди були лише торбами м’ясива. Та й годі.

До серцевого нападу в Дюсандера Тод брав її ще двічі. Щоразу йому важче було почати. В обох випадках він вдавався до фантазій. Вона стояла гола-голісінька перед їхніми друзями і плакала. Тод ганяв її туди-сюди, горлаючи: «Покажи-но свої цицьки! Покажи-но їм свій зад, ти, дешева лярво! Розсунь сідниці! Отак, нахилися і РОЗСУНЬ їх!»

Те, що Бетті оцінила його, Тода не здивувало. З нього був гарний коханець, не всупереч його проблемам, а завдяки їм. Якщо ти вже розпалився, то мусиш довести діло до кінця. Кохаючися з нею вчетверте – за три дні після серцевого нападу в Дюсандера – він товк її понад десять хвилин. Бетті Траск здавалося, ніби вона вмерла й опинилася на небесах; солодка судома пронизувала її тричі за цей час і ось-ось мала пройняти вчетверте, коли Тодові згадалася його давня... власне його перша фантазія. Прикута до столу, безпорадна дівчина... Велетенський штучний член... Гумові кульки... Тільки тепер, коли він у розпачі обливався потом і майже нетямився від нестерпного бажання кінчити, покласти край усьому цьому страхіттю, обличчя на столі прибрало рис Бетті. Це викликало безрадісну спазму, що, як йому подумалося, принаймні формально була вершком блаженства. Відтак Бетті прошепотіла йому на вухо (подих у неї був теплий і мав запах фруктової жувальної гумки): «Коханий, я ладна робити це з тобою вдень і вночі. Зателефонуй мені, та й квит!»

Тод ледве не застогнав.

Суть його дилеми зводилася ось до чого. А чи не зганьбить він себе, покинувши дівчину, ладну пожертвувати задля нього всім? Чи не вразить людей такий його крок? Якась частка його істоти переконувала, що не вразить. Йому пригадалось, як на першому році навчання у повній середній школі, ідучи холом за двома старшокласниками, він почув, як один з них похвалився другому, що розцурався зі своєїюдівчиною. Другий поцікавився причиною. «Та ж я її геть затовк»,– сказав перший, і обидва зайшлися цапиним реготом.

Якщо хтось, бува, спитає в мене, чому я її покинув, я просто скажу, що геть її затовк. Та що, як вона признається, що ми були з нею тільки п’ять разів? Чи цього достатньо?

Отакий був плин його думок, неспокійних, що ті голодні пацюки в лабіринті. Десь у найглибших закамарках мозку жевріло розуміння того, що коли він не спроможен її розв’язати, то це свідчення того, яким невпевненим він став. Та розуміння розумінням, а змінити свою поведінку він так і не зумів, і тяжко тим журився.

Коледж. Коледж міг би розв’язати все. Якби він послався на коледж, як на причину розриву з Бетті, цьому б усі повірили. Одначе вересень видавався ще таким далеким.

Під час п’ятого побачення йому потрібно було двадцять хвилин, щоб досягти належного збудження, але потім Бетті заявила, що шкурка була варта вичинки. Зате вчора увечері пуття з нього не було ніякого.

– Що це з тобою? – роздратувалася Бетті. По двадцяти хвилинах маніпуляцій з його млявим прутнем вона вся була розпатлана і терпець їй явно уривався. – Чи ти часом не бісексуал?

Він мало не задавив її на місці. Ех, якби в нього був його вінчестер...

– Ого! Сто чортів! Вітаю тебе, синку!

– Га? – він непорозуміло глипнув на батька.

– Тебе записано до збірної команди середніх шкіл Південної Каліфорнії! – батько всміхався від гордощів та втіхи.

– Невже? – він насилу второпав, про що говорить батько: спочатку треба було усвідомити значення тих слів. – А, згадав, тренер Холлер натякав мені на це наприкінці року. Мовляв, висуває мене з Біллі Де Лайєнсом. Я й не сподівався, що з цього щось вийде.

– Боже, ти, здається, байдужісінький!

– Я ніяк не звикну...

(Чхати мені на це.)

... до цієї думки,– він на превелику силу вичавив із себе усмішку. – Можна подивитися статтю?