Текст книги "Здібний учень"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

17

Волоцюга мав на собі дивоглядний, грубий, з оленячої вовни светр, який тут, у Південній Каліфорнії, справляв враження чогось сюрреалістичного. На ньому були також сині матроські джинси з дірками на колінах, крізь які світилась біла волохата коростява шкіра. Він підніс склянку з-під желе (Фред та Вільма, Барні та Бетсі кружляли в танку по її обводу; якийсь Гротесковий символ родючості абощо?) і душком вихилив увесь «бурбон», що був у ній. Відтак востаннє в житті облизав губи.

– Не побоюся вам сказати, пане, що це відразу ж мене відсвіжило.

– Мені теж подобається хильнути ввечері,– погодився Дюсандер, який стояв позад нього і встромив різницького ножаку волоцюзі в шию. Було чути, як хруснув хрящ; звук був такий, наче відірвали ніжку в щойно запеченого курчати. Склянка від желе вислизнула у волоцюги з руки і брязнула на стіл. Вона покотилася на край столу, породжуючи ілюзію, ніби герої мультиків справді танцюють.

Волоцюга закинув голову, намагаючись закричати. Та, крім моторошного свисту, нічого з горла не вихопилося. Очі його вилуплялися... голова безвільно впала на червоно-білу церату, якою був накритий кухняний стіл. Вставна щелепа вилізла наполовину з рота, утворюючи подвійний вищир.

Дюсандер витяг ножа,– йому довелося робити це обома руками,– і пішов до мийниці. Вона була заповнена гарячою водою (з розчиненим у ній мийним засобом із запахом цитрини) та брудними тарілками, що залишилися після вечері. Ніж зник у морі запахущої піни, як маленький винищувач, що пірнув у хмару.

Він знову повернувсь до столу і зупинився там, спираючись однією рукою на мертве плече волоцюги; раптовий напад кашлю стрясав усім Дюсандеровим тілом. Він витяг носовичка із задньої кишені й сплюнув на нього жовтувато-брунатне харкотиння: останнім часом він дуже багато курив. Він завжди багато курив, коли планував нову справу. Але цього разу все пройшло гладенько. Після тої останньої справи, яка завдала стільки клопоту, він боявся знову братися до свого: хто знає, може, він надто випробовує свою долю.

Та все ж він учинив нове вбивство, і тепер, якщо поквапиться, то зможе ще подивитися другу половину програми Лоренса Вельке.

Він швидко перейшов кухню, відчинив двері в підвал і ввімкнув світло. Потім повернувся до мийниці й узяв пакет пластикових торб на сміття із шафки, що стояла під нею. Йдучи до мертвого п’янюги, видобув із пакета одну торбу, кров капотіла круг столу, збігаючи з церати. Нею були замащені коліна волоцюги, цілі калюжі її розлилися по жолобчастому вилинялому лінолеуму. По столі, мабуть, теж, але все це можна буде легко змити.

Дюсандер ухопив волоцюгу за чуба і рвучко підніс мертву голову. Не прикріплена тепер до хребта, вона легко подалася, і за мить п’яничка вже сидів, відкинувши її назад, мов чоловік, якому перед стрижкою митимуть голову. Дюсандер нап’яв торбу для сміття йому на голову, потім на плечі й так аж до ліктів. Далі торба не йшла. Він розщібнув пас свого пізнього гостя і витяг його з витертих петельок. Потім обкрутив пас довкола торби сантиметрів на десять вище ліктів і міцно затяг його. Пластик зашарудів. Дюсандер почав мугикати собі під ніс «Лілі Марлен».

П’яничка був узутий у старезні брудні черевики на гумовій платформі. На підлозі вони залишили нерівно виписане «у» після того, як Дюсандер, ухопившись за пас, приволік його до дверей у підвал. Щось біле випало з пластикової торби і стукнуло об підлогу. Дюсандер побачив, що то штучна верхня щелепа. Він підняв її і запхав до одної з пиякових кишень.

Він поклав п’яничку на порозі підвальних дверей сторч головою, так що вона торкалася другої сходинки. Дюсандер перелетів через труп і тричі з усієї сили його штовхонув. Після перших двох стусанів той трохи посунувся, а після третього – з’їхав донизу, мов із ковзанки. Десь на півдорозі ноги перекинулися через голову, тіло зробило сальто і з глухим стуком упало животом на утрамбовану долівку. Один черевик спав з ноги, і Дюсандер подумав, що треба буде про це не забути.

Він спустився сходами, обійшов тіло і приступив до полиці з реманентом. Ліворуч на полиці рівненьким рядочком, попритулювані до муру, стояли лопата, граблі та сапа. Дюсандер узяв лопату. Старій людині не завадить трохи розім’яти м’язи. Від цього вона почуватиметься молодшою.

Запах тут, унизу, був не дуже приємний, проте не надто йому й докучав. Раз на місяць він мазав підвал вапном (щотретього дня після того, як «кінчав» одного зі своїх п’яничок), до того ж там був вентилятор, який виганяв сморід нагору, щоб той не заходив до кімнат у теплі, погідні дні. Він пам’ятав: Джозеф Крамер полюбляв казати, що мертві розмовляють, але чуємо ми їх носом.

Дюсандер вибрав місце у північному кутку підвалу і взявся до роботи. Розміри могили були два фути з половиною на шість. Він уже викопав яму футів на два завглибшки – половина потрібної глибини – коли перший біль ударив, мов кулеметна черга, у груди, мало не паралізуючи. Він випростався, очі йому повилазили з орбіт. Потім біль покотився по лівиці... неймовірний біль, немовби чиясь невидима рука схопила у жменю всі його жили й висотувала їх. Він побачив, як упала лопата, і відчув, що в нього підтинаються коліна. На якусь жахливу мить його опанувала думка, що зараз він упаде в могилу сам.

Він якось спромігся відступити на три кроки назад і важко опустився на полицю для реманенту. На його обличчі застиг вираз безглуздого подиву,– він це відчував,– і Дюсандер подумав, що зараз він, мабуть, схожий на персонажів комедійних фільмів, яких щойно вдарили двері або які щойно вступили у коров’ячий млинець. Він звісив голову між колін і важко дихав.

Спливло п’ятнадцять нескінченних хвилин. Біль потроху попускав, але він ще не був певен, що здужає підвестись. Уперше він зрозумів, що таке старість, досі поблажлива до нього старість. Він ледве не заскиглив з жаху. Смерть із косою промайнула повз нього в цьому просяклому смородом підвалі; вона торкнулася його подолом своїх шат. І вона ще може повернутися по нього. Але він тут не вмре; не вмре, якщо йому поталанить.

Він підвівся, вхопившись руками за груди, немовби підтримував ламку конструкцію. Хитаючись, подолав шлях від полиці до східців. Лівою ногою він зачепився за випростану ногу трупа і з тихим зойком упав на коліна. У грудях знову небезпечний біль. Він глянув на східці – круті східці. їх було дванадцять. Квадрат світла нагорі був такий розпачливо далекий.

–Ein,– почав лічити Курт Дюсандер і насилу здужав зійти на першу сходинку. – Zwei. Drei. Vier[25]25
  Один. Два. Три. Чотири (нім.).


[Закрыть].

Він витратив цілих двадцять хвилин, щоб добутися до встеленої лінолеумом кухняної підлоги. Двічі на східцях біль загрожував повернутись, і обидва рази Дюсандер, заплющившись, чекав, що буде, добре розуміючи, що коли той виявиться не менш гострим, як був унизу, то він, Дюсандер, напевне сконає. Та обидва рази біль проходив.

Він проповз підлогою кухні до столу, обминаючи калюжі та струмки крові, яка вже встигла запектися. Узяв пляшку «бурбону», відсьорбнув з неї і заплющився. Щось, що міцно стискало груди, здавалося, трохи послабило свій стиск. Біль прищух. Ще за п’ять хвилин Дюсандер почав спроквола посуватися коридором до дверей. Телефон стояв на маленькому столику на підлозі до них.

Було чверть на десяту, коли в будинку Боуденів озвався телефон. Тод, підібгавши під себе ноги, сидів на канапі, готуючись до екзамену з тригонометрії. Тригонометрія була його вразливим місцем, власне, як і вся математика, і, мабуть, лишатиметься ним завжди. Батько сидів у протилежному кутку з калькулятором у руках і з недовірливим виразом перевіряв чекову книжку. Моніка, яка сиділа найближче до телефону, дивилася фільм про Джеймса Бонда, який два вечори тому Тод записав для неї на відео.

– Алло? – якийсь час вона слухала. Потім, трохи спохмурнівши, передала слухавку Тодові. – Пан Денкер. Здається, він чимось дуже схвильований. Або стурбований.

Серце в Тода шалено закалатало, але на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

– Справді? – він підійшов до телефону і взяв слухавку. – Моє шанування, пане Денкере.

Голос у Дюсандера був хрипкий, деренчливий.

– Негайно приходь до мене, хлопче. У мене серцевий напад. Гадаю, це дуже серйозно.

– Чудово,– сказав Тод, намагаючись зібрати думки і глянути в вічі тому жахові, що раптом скував його мозок. – Дуже цікаво, але вже пізно, до того ж я готуюся...

– Я розумію, що ти не можеш говорити,– сказав Дюсандер тим самим хрипким, мов гавкіт, голосом. – Але ти можеш слухати. Я не можу викликати «швидку» або накрутити 222... принаймні тепер. У мене тут страшенний розгардіяш. Мені потрібна допомога... а це означає, що допомога потрібна й тобі.

– Ну... як ви так кажете... – пульс у Тода сягнув ста двадцяти ударів на хвилину, але обличчя лишилося спокійне, навіть безтурботне. Чи ж він не знав, не знав віддавна, що така ніч, як ця, колись та настане? Так, звичайно, знав.

– Скажи батькам, що я одержав листа, – сказав Дюсандер. – Важливого листа. Ти мене розумієш?

– Так. Гаразд.

– Зараз ми побачимо, хлопче. Зараз ми побачимо, з якого ти тіста.

– Авжеж,– сказав Тод. Він раптом усвідомив, що мати, замість дивитися фільм, не зводить очей з нього, і змусив себе всміхнутися. – До зустрічі.

Дюсандер говорив щось іще, але Тод поклав слухавку.

– Я ненадовго поїду до пана Денкера,– звернувся він до них обох, але дивився на матір – на її обличчі ще малювався вираз стурбованості. – Може, вам щось купити у крамниці?

– Мені – протикача для люльки, а матері – пакетик бланків податкових декларацій,– озвався Дік.

– Дуже дотепно,– сказала Моніка. – Тоде, а що, пан Денкер...

– На Бога, чи можеш ти мені сказати, що ти купила у Філдінга? – урвав Дік.

– Оту елегантну поличку для гардеробної. Я ж бо про неї казала. З паном Денкером усе гаразд, Тоде? У нього якийсь дивний голос.

– А що, хіба направду є такі речі, як елегантні полички? Я вважав, що це витвір британських леді, авторок детективів, таке собі місце, де вбивця будь-коли може знайти тупий предмет для вчинення злочину.

– Діку, чи ти даси мені втулити бодай словечко?

– Звичайно. Прошу. Отже, вона для гардеробної?

– Гадаю, з ним усе гаразд,– відповів Тод. Він нап’яв шкірянку і вживкнув «змійкою». – Проте він справді був схвильований. Він отримав листа від свого небожа чи то з Гамбурга, чи з Дюссельдорфа, чи з якогось іншого місця. Уже багато років він не мав жодної вістки від своїх родичів, і ось нарешті надійшов лист, а він його не вчитає, бо не бачить.

– Ну, це вже чортівня якась,– зауважив Дік. – Іди, Тоде. Іди до нього і розваж старому душу.

– А я гадала, що йому вже читає хтось інший,– сказала Моніка. – Якийсь інший хлопчик.

– Так, він йому читає,– збрехав Тод, раптом починаючи ненавидіти матір за її невиразний інтуїтивний острах, що його він бачив у неї в очах. – Мабуть, його не було вдома, або він не зміг прийти, бо вже пізня година.

– Ну... тоді йди. Тільки будь обережний.

– Добре. То вам щось купувати?

– Ні. А квитки з алгебри повторив уже всі?

– Із тригонометрії,– поправив Тод. – Гадаю, так. Я саме збирався закруглятися. – То була досить прозора брехня.

– Їхатимеш «порше»? – запитав Дік.

– Ні. Велосипедом,– йому треба було виграти які п’ять хвилин, щоб зібрати думки й опанувати себе,– принаймні зробити таку спробу. А «порше» він уженеться в перший-ліпший стовп.

– Пристібни до коліна ліхтарика,– сказала Моніка,– і перекажи панові Денкеру від нас вітання.

– Добре.

У матері в очах і досі жеврів сумнів, проте вже не такий виразний. Він послав їй повітряний поцілунок і пішов до гаража, де стояв велосипед – тепер уже не «швін», а німецький, спортивного типу. Серце не переставало калатати у грудях, і він відчував жагуче бажання взяти вінчестер, повернутися додому і застрелити батька й матір, а потім податися до узвозу, що виходив на шосе. І більше не треба буде вмирати зі страху через Дюсандера. Ніяких тобі кошмарів, ніяких п’яничок. Він стрілятиме, стрілятиме і стрілятиме, приберігаючи насамкінець одного набоя.

Потім він прийшов до тями і поїхав до Дюсандерового будинку, його ліхтарик ходив угору-вниз разом із коліном, і довге біляве волосся маяло на зустрічному вітрі.

– Святий Боже! – зойкнув Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюсандер сидів, спираючись на лікті, між якими стояла його чайна чашка. На лобі в нього перлилися великі краплини поту. Проте Тод дивився не на Дюсандера. Він дивився на кров. Кров, здавалося, була скрізь – на столі, на вільному стільці, на підлозі.

– Звідки у вас кровотеча? – закричав Тод, нарешті примусивши свої закляклі ноги знову рухатися,– йому здалося, ніби він простояв на порозі кухні принаймні тисячу років. Це вже кінець, думав він, кінець усьому. Кулька летить високо, високо, дитинко, аж до самого неба, дитинко, і співає тобі, бувай. Проте він був обачний і в кров не вступив. – Ви ж мені сказали, що у вас серцевий напад!

– То не моя кров,– пробурмотів Дюсандер.

– Що? – Тод зупинився. – Що ви сказали?

– Спускайся в підвал. Сам побачиш, що треба зробити.

– Та в чому ж річ, сто чортів? – вигукнув Тод. Несподіваний, жахливий здогад прошив йому мозок.

– Не марнуй нашого часу, хлопче. Гадаю, тебе не надто здивує те, що там побачиш. Я певен: ти маєш досвід у таких справах. Особистий досвід.

Тод іще мить дивився на нього з неймовірою, відтак кинувся в підвал, перескакуючи через сходинки. У тьмяному світлі єдиної підвальної лампочки йому здалося, ніби на долівці лежить велика торба зі сміттям. Потім він побачив простягнені ноги і руки, притиснуті до боків пасом.

– Святий Боже,– повторив Тод, але цього разу вже не гучно, а слабким, ледве чутним шепотом.

Затиллям правиці він витер губи, сухі, мов вимочка. На мить заплющив очі... а коли розплющився, то відчув, що вже опанував себе.

Тод узявся до роботи.

Він побачив держално лопати, що стирчало з неглибокої ями у протилежному кутку, і вмить зрозумів, що робив Дюсандер, коли його схопило серце. Ще за мить він збагнув і походження запаху сірководню – запаху гнилих помідорів. Він помічав його і раніше, але там, нагорі, дух був набагато слабкішим... а за останні кілька років Тод і зовсім про нього забув, бо навідувався сюди не так уже й часто. Тепер він знав достеменно, що означав той сморід, і протягом кількох секунд ледве міг стриматися, щоб не блювати. Він затулив рота і носа рукою, але в горлі у нього клекотіло.

Помалу до нього повернулося самовладання.

Він схопив труп за ноги і поволік до краю ями. Тоді покинув, утер долонею піт із чола і якусь мить стояв спокійнісінько, у глибокій задумі, в яку не впадав ще ніколи в житті.

Нарешті він знову схопив лопату і заходився поглиблювати яму. Коли глибина сягнула метрів з півтора, ногою скинув на дно труп волоцюги. Тод стояв край домовини і дивився вниз. Вицвілі блакитні джинси. Брудні подряпані руки. Поза всяким сумнівом, то був безхатько. Доля відверто глузувала з Тода. Глум її був такий очевидний, аж робилося смішно.

Він збіг сходами нагору.

– Ну, як ви тут? – запитав він у Дюсандера.

– Зі мною все буде гаразд. Ти там дав з ним раду?

– Даю, зрозуміло.

– Швидше. Тут ще роботи та й роботи.

– Я з великою насолодою згодував би вас свиням, – кинув Тод і спустився у підвал, перш ніж Дюсандер устиг розтулити рота.

Він уже майже цілком закопав п’яничку, коли раптом відчув, що щось тут не те. Він заглянув у могилу, тримаючи однією рукою лопату. Ноги забитого стирчали врізнобіч із земляної купи, на одній був старий черевик, а на другій – брудна спортивна шкарпетка, яка за царя Панька, може, й була білою.

Один черевик? Один?

Тод майже бігцем кинувся до східців. Він зацьковано роззирався на всі боки. У нього почало бахкати у скронях, тупий біль свердлував їх, прагнучи вихопитися назовні. Він наглянув черевика за два метри, на одній з полиць. Тод схопив його, майнув до могили і вкинув свою здобич туди. Потім знову замахав лопатою. Він загорнув землею черевика, ноги, геть усе.

Коли долівка знову була рівненька, він кілька разів стукнув лопатою, щоб пооббивати землю. Потім схопив граблі і почав розпушувати груддя, намагаючись приховати свіжі сліди розкопин. Марний клопіт: без належного маскування щойно викопана і засипана яма завжди впадає в око. Та навряд чи комусь забагнеться потикатися в підвал. Йому з Дюсандером лишається сподіватися на це.

Тод збіг нагору. Він починав задихатися.

Лікті в Дюсандера роз’їхалися, і голова впала на стіл. Очі були заплющені, повіки прибрали блискучої багряної барви – барви айстри.

– Дюсандере! – закричав Тод. Він відчув гострий, ядучий смак у роті – смак страху, змішаного з адреналіном та б’ючкою гарячою кров’ю. – Не здумайте мені тут померти, старий вилупку.

– Не так голосно,– промимрив Дюсандер, не розплющуючи очей. – А то збіжиться увесь квартал.

– Де твої порошки? «Лестойл»... «Топ Джоб»... будь-що, чим можна мити. І ганчір’я. Мені потрібне ганчір’я.

– Все це у шафці під мийницею.

Кров майже скрізь уже запеклася. Дюсандер звів голову і дивився, як Тод повзає по підлозі, спочатку витираючи калюжі на лінолеумі, а потім патьоки на ніжках стільця, де сидів п’яничка. Хлопець бридливо закушував губи, гриз їх, як кінь вудила. Нарешті роботу впорано. У кімнаті стояв терпкий дух мийного засобу.

– Під сходами є ящик із ганчір’ям,– озвався Дюсандер. – Криваве шмаття поклади на спід. Не забудь помити руки.

– Я не потребую ваших порад. Це ви мене втягли у це болото.

– Та невже? Мушу визнати, що ти добре тримався. – У Дюсандеровім голосі знову з’явилося кепкування, але за мить його обличчя скривилося від болю. – Поквапся.

Тод поклав ганчірки і востаннє подався до підвалу. Глянув униз, вимкнув світло і зачинив двері. Відтак рушив до мийниці, закасав рукави і вимив руки у такій гарячій воді, яку тільки міг стерпіти. Зануривши руки в піну, добув звідти ножаку, яким скористався Дюсандер.

– З якою втіхою я перерізав би вашу горлянку,– похмуро кинув Тод.

– А потім згодував би мене свиням. Безперечно, так би ти й зробив.

Тод помив ножа, витер його і поклав на місце. Швидко вимив решту посуду, випустив воду і чистою водою сполоснув мийницю. Миючи руки, глянув на годинника і побачив, що вже двадцять хвилин на одинадцяту.

Він підійшов до телефону, що стояв у коридорі, взяв слухавку і задумливо вп’яв у неї очі. Думка, що він про щось забув, про щось не менш важливе, як пияків черевик, не давала йому спокою. Про що? Він не знав. Якби не головний біль, він, безумовно, з’ясував би це. Триклятий біль. Це не було на нього схоже: Тод ніколи ні про що не забував, і це його лякало.

Він накрутив 222, і після гудка зразу ж озвався голос:

– «Швидка допомога» Санта Донато. У вас хтось захворів?

– Мене звуть Тод Боуден. Моя адреса: Клармон Лейн, 963, мені потрібна «швидка».

– Що сталося, синку?

– Йдеться про мого приятеля, пана Д... – Тод з такою силою прикусив губу, що з неї чвиркнула кров, і на якусь мить він забув про все, потопаючи в болеві, яким пульмувала його голова. Він трохи не назвав невідомому голосові із «швидкої» справжнього імені Дюсандера.

– Заспокойся, синку,– озвався голос. – Говори повільніше, і все буде гаразд.

– Йдеться про мого приятеля, пана Денкера, – сказав Тод. – Здається, в нього серцевий напад.

– Можеш перелічити симптоми?

Тод почав перелічувати, проте реєстратові вистачило болю у грудях, що віддавав у ліву руку. Він сказав Тодові, що «швидка» буде за десять-двадцять хвилин залежно від вуличного руху. Тод поклав слухавку і притис долоні до очей.

– Викликав?

– Так! — закричав Тод. – Так, я її викликав! Так, хай йому чорт, так! Так, так, так! Тільки заткніть пельку!

Він ще міцніше притис долоні до очей, від чого в них зароїлися іскорки-зірочки, щоб потім перетворитися на суцільне яскраве поле. Тримайся, Котику Тоде! Заспокойся, вгамуйся, опануй себе. Спокійно.

Він розплющив очі і знову взяв слухавку. Тепер найважче. Настав час телефонувати додому.

– Алло? – почувся тихий приємний голос Моніки. На мить – лише на мить – він уявив, як стромляє дуло свого вінчестера їй у носа і натискає на гашетку, стріляючи в перші струминки крові.

– Матусю, це Тод. Негайно поклич тата.

Він уже давно не називав її матусею. Він знав, що це насторожить її більше, ніж будь-що інше, і так воно й вийшло. – Що сталося? Щось негаразд, Тоде?

– Дай йому слухавку!

– Але в чім річ?

У слухавці зашурхотіло і клацнуло. Він відчув, як мати щось казала батькові. Тод зібрався в один клубок.

– Якісь проблеми, Тоде?

– Йдеться про пана Денкера, тату... гадаю, в нього серцевий напад. Еге ж, я цього певен.

– Боже! – голос батьків на мить пропав, і Тод почув, як він переказує його слова матері. Потім батько озвався знов: – Він ще живий? Ну ж бо, відповідай!

– Живий. І при пам’яті.

– Дяка Богові. Викликай «швидку».

– Щойно викликав.

– 222?

– Так.

– Молодець. Стан тяжкий?

– Не знаю, тату. Сказали, «швидка» незабаром приїде, але... мені якось трохи лячно. Чи не міг би ти приїхати, і ми почекали б на них удвох?

– Звичайно. Дай мені чотири хвилини.

Тод чув, що мати ще щось сказала, але батько поклав слухавку, і голос її урвався. Тод поклав слухавку.

Чотири хвилини.

Чотири хвилини, щоб зробити те, чого ще не зроблено. Чотири хвилини, щоб пригадати, чи не забув він ще чого. Невже він щось таки забув? Може, то просто нерви. Боже, чого б він не віддав, аби могти не телефонувати батькові. Але з його боку це цілком природно, чи не так? Авжеж. А може, він мав зробити ще щось таке саме природне, але не зробив? Щось...?

– О, голова моя капустяна! – застогнав він раптом і кинувся назад до кухні.

Голова Дюсандерова лежала на столі, очі були приплющені, нерухомі.

– Дюсандере! – заволав Тод. Він брутально смикнув Дюсандера, і старий застогнав. – Прокиньтеся! Прокиньтеся, старий смердючий вилупку!

– Що? Приїхала «швидка»?

– Лист! Мій батько їде сюди, ось-ось буде тут. Де той падлючий лист?

– Що... який лист?

– Ви сказали мені, щоб я сказав батькам, ніби ви отримали важливого листа. Я сказав... – Серце йому впало. – Я сказав, що ви отримали його з Європи... з Німеччини. Боже! – Тод схопився руками за голову.

– Лист,– Дюсандер спроквола, через силу підвів голову. Його зморшкуваті щоки мали нездоровий жовтаво-білий колір, а губи були сині. – Від Віллі, здається. Віллі Френкеля. Любий... любий Віллі.

Тод зиркнув на свого годинника і побачив, що вже минуло дві хвилини після того, як поклав слухавку. Батько, звичайно, не доїде, не зможе доїхати до Дюсандера за чотири хвилини, але у всякому разі на своєму «порше»» він примчить дуже швидко. Швидко, ось у чому вся штука! Все діялося аж надто швидко. І ще й досі йому щось муляло, щось було не так; він це відчував. Проте не мав часу зупинитися і згадати це «щось».

– Чудово. Я його вам читав, а ви розхвилювалися і вас ухопив грець. Чудово. А де він?

Дюсандер дивився на нього безтямними очима.

– Лист. Де він?

– Який лист? – спитав Дюсандер: було видно, що він нічого не розуміє. Тодові так і кортіло дати волю рукам і придушити старого п’яного монстра.

– Той, якого я вам читав! Від Віллі чи як так його в біса! Де він?!

Вони обидва прикипіли очима до столу, немовби очікуючи, що лист зараз там з’явиться.

– Нагорі, – нарешті витис із себе Дюсандер. – Подивись у моєму комоді. Третя шухляда. На споді шухляди є маленька дерев’яна скринька. Тобі треба буде виламати замка, щоб її відкрити. Я вже давно загубив від неї ключа. Там є кілька дуже давніх листів від одного мого приятеля. Без підпису. Без дати. Всі – німецькою. Однієї-двох сторінок буде досить, щоб замазати очі, як ви тут кажете. Якщо ти поквапишся...

– Чи ви здуріли? — визвірився на нього Тод. – Я ж не розумію німецької! Як я можу читати вам листа, написаного німецькою, ви, старий бовдуре?

– А чому б це Віллі писав до мене англійською? – стомлено огризнувся Дюсандер. – Якби ти читав мені того листа німецькою, то я розумів би його, навіть коли б ти сам не розумів ні слова. Звісно, твоя вимова була б спотвореною, але я міг би...

Дюсандер мав рацію – він, як завжди, мав рацію, і Тод уже не гаяв ні секунди. Навіть у такому тяжкому стані старий випереджав його на крок. Тод кинувся до сходів, лише на мить приставши біля дверей, щоб поглянути, чи не над’їжджає батько на своєму «порше». Його ще не було, але Тодів годинник показував, як мало в нього залишилося часу; вже минуло п’ять хвилин.

Перескакуючи через дві сходинки, він удерся до Дюсандерової спальні. Він тут ще не був, не мав навіть бажання сюди заходити, тож якусь мить лише в нестямі розглядався довкола, обстежуючи незнайомий терен. Потім побачив дешевого комода. Він упав навколішки і почав висувати третю шухляду. Вона вийшла наполовину, потім перекособочилась і застрягла.

– Чорт,– прошепотів він. Його обличчя було бліде, як у мерця, за винятком криваво-червоних плям на щоках та блакитних очей, схожих зараз на темні штормові хмари над Атлантикою... – Хай тобі чорт, висовуйся!

Він сіпнув її з такою силою, що весь комод похилився вперед і ледь на нього не впав. Шухляда вилетіла з пазів і опинилась на колінах у Тода. Дюсандерові шкарпетки, білизна та носовички повипадали на підлогу і валялися довкола хлопця. Він запустив руку в речі, які ще лишалися в шухляді, і витяг дерев’яну скриньку завдовжки десь сантиметрів з двадцять п’ять і заввишки сантиметрів з вісім. Він спробував відкрити віко. Марна річ! Вона була замкнена, як і казав Дюсандер. Сьогодні за все треба платити.

Він запхав розкидані речі до шухляди. Потім поставив її у прямокутні пази. Але вона знову застрягла. Тод намагався вивільнити її, соваючи туди-сюди; по його обличчю збігали струмки поту. Нарешті йому вдалося її засунути. Він підвівся, тримаючи в руках скриньку. Скільки часу він на це витратив?

Дюсандерове ліжко мало в ногах два стояни, і Тод щосили торохнув по одному тим боком скриньки, де був замок; від сильного болю, який озвався спершу в долоні, а потім у лікті, Тод скривився. Він глянув на замок. Замок трохи погнувся, проте залишався неушкодженим. Він знову хряпнув ним об стояна, цього разу ще дужче, не звертаючи уваги на біль. Від стояна відлетіла тріска, але замок не піддавався. Тоді Тод засміявся і поніс скриньку до другого стола. Він підніс скриньку над головою і вдарив нею з усієї сили. Цього разу замок розколовся.

Коли він піднімав віко, у вікна вдарило світло автомобільних фар.

Він почав мов навіжений порпатись у скриньці. Вітальні листівки. Медальйон. Зім’ята фотокартка жінки, яка нічого не мала на собі, окрім чорних панчіх зі шлярками. Старий гаман. Кілька різних посвідчень особи. Порожня шкіряна обкладинка для паспорта. На самім дні – листи.

Світло ставало дедалі яскравіше, і він уже чув характерний гуркіт мотора «порше». Гуркіт робився дедалі гучнішим... а потім завмер.

Тод схопив три аркуші, помережані з обох боків дрібними німецькими літерами, і знову вибіг із кімнати. Він уже був майже на сходах, коли збагнув, що залишив розтрощену скриньку на Дюсандеровому ліжку. Він побіг назад, схопив її і висунув третю шухляду комода.

Вона знову застрягла, цього разу він чув, як дерево зачепилося за дерево.

Надворі застогнали гальма «порше», потім чути було, як відчинились і зачинились дверцята.

Мов здаля, Тод почув свій стогін. Він поставив скриньку до перекособоченої шухляди, підвівся і вдарив по ній ногою. Шухляда відразу ж засунулася. Він якусь мить стояв і дивився на неї, потім помчав, майже полетів до коридору. На півдорозі почув шурхіт батькових черевиків, який швидко йшов стежкою до дверей. Тод перестрибнув через поруччя, легко приземлився і побіг до кухні; аркуші листа маяли в його руках.

Стукіт у двері.

– Тоде, це я!

Звідкись іздалеку до нього долинув ще звук сирени «швидкої». Дюсандер знову був у стані напівзомління.

– Йду, тату! – закричав Тод.

Він поклав аркуші листа на стіл, трохи розкидав їх, немовби аркуші жбурнули в поспіху, потім пішов коридором до дверей і впустив батька.

– Де він? – спитав Дік Боуден, проходячи повз Тода і чіпляючи його плечем.

– У кухні.

– Ти все зробив правильно, Тоде, – сказав батько й обійняв його, якось незграбно і немовби ніяково.

– Сподіваюсь, я нічого не забув,– скромно відповів Тод і подався за батьком до кухні.

У метушні, яка зчинилася, коли Дюсандера виносили з будинку, про листа майже ніхто не згадав. Батько Тодів узяв його, мигцем переглянув і поклав на стіл, коли зайшли санітари з ношами. Тод із батьком поїхали слідом за «швидкою», і його пояснення з приводу того, що сталося, цілком задовольнили лікаря, який оглядав Дюсандера. Зрештою «панові Денкеру» вже сімдесят дев’ять років, і в нього не найкращі звички. Лікар також похвалив Тода за його швидкі й розумні дії. Тод із силуваною усмішкою подякував, а потім спитав у батька, чи можуть вони вже їхати додому.

Коли вони поверталися, Дік знову сказав йому, як ним пишається. Але Тод майже його не чув. Він знову думав про свій вінчестер.