Текст книги "Здібний учень"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

11

Травень, 1975

Для Тода та п’ятниця у середині місяця була найдовшою в його житті. Він сидів на уроках і нічого не чув, чекаючи на ті останні п’ять хвилин, коли вчитель нарешті витягне невеличкий стосик карток із «незадовільно» і почне роздавати їх невдахам. Щоразу, коли вчитель наближався до Тодової парти з тим стосиком карток, у нього хололо всередині. А коли вчитель чи вчителька проходили повз нього, не зупиняючись, у нього паморочилося в голові й він був на межі істерики.

Найгірше у нього було з алгеброю. Шторман наблизився... завагався... і, коли Тод уже був майже певен, що цього разу пронесе, поклав картку лицем донизу на його парту. Тод кинув на неї байдужим оком. Він нічого не відчував. Тепер, коли це сталося, він був просто байдужий. Ну ось і все, подумав він. Очко, гейм, сет і матч. Якщо тільки Дюсандер ще чогось не вигадає. Чого я не певен.

Без усякої цікавості він перевернув картку, аби поглянути, скільки балів йому забракло, щоб мати «задовільно». Мабуть, зовсім набагато, проте старий Шторман не з тих, хто попускає. Він побачив, що у графі «Оцінка» не стояло нічого – ні літери, ні балів. У графі «Зауваження» було написано: «Далебі, я радий, що мені не доводиться класти тобі картку насправді! Чарлз Шторман».

У нього знову запаморочилося в голові, цього разу далеко дужче; у ній гуло, немовби вона перетворилася на повітряну кулю, наповнену гелієм. Він судомно уп’явся в край парти; у голові бриніла єдина думка: «Ти не зомлієш, не зомлієш, не зомлієш». Потроху хвиля запаморочення відкотилася, і тоді він мусив тлумити в собі непереборне бажання кинутися проходом за Шторманом, обернути його лицем до себе і виколоти йому очі щойно загостреним олівцем, якого тримав у руці. Та попри все Тодове обличчя залишалося спокійнісіньке. Єдиним знаком бурі в його душі була ледь помітна мишка на одній з його повік.

Через чверть години учнів відпустили на тижневі вакації. Тод неквапом рушив за школу, до майданчика, де паркувалися велосипеди,– голова похилена, руки в кишенях, підручники під пахвою,– не помічаючи школярів, що з галасом бігали довкола. Він тицьнув книжки у почеплену на велосипед торбину, відімкнув замок і поїхав до Дюсандера

Сьогодні, подумав він, сьогодні твій день, старий.

– Отже,– сказав Дюсандер, наливаючи собі «бурбону», коли Тод зайшов до кухні,– засуджений повертається з лави підсудних. Ну, що тобі сказали, арештанте? – На ньому був волохатий купальний халат і волохаті вовняні шкарпетки, що сягали майже до половини гомілок. У таких шкарпетках, подумав Тод, не штука послизнутися. Він скинув очима на пляшку, яку Дюсандер вижлуктив уже майже всю. На денці лишалося хіба пальців на три.

– Жодної картки «незадовільно» чи «завал»,– похвалився Тод. – Лишається виправити деякі оцінки у червні, я маю на увазі «задовільно». У цій чверті я матиму лише «відмінно» та «добре», якщо й далі працюватиму так само старанно.

– О, ти працюватимеш, можеш не сумніватися,– запевнив Дюсандер. Ми припильнуємо. – Він випив і налив собі ще. – Таку подію треба відсвяткувати. – Язик у нього трохи заплітався – трохи, ледь помітно, але Тод знав, що старий чорт своїм звичаєм п’яний як чіп. Відсвяткувати сьогодні ж. Так, я мушу зробити це сьогодні. – Але зовні він залишався незворушним.

– Гайно відсвяткувати,– сказав він Дюсандерові.

– Перепрошую, але з ресторану ще не встигли привезти білугу та трюфелі,– провадив Дюсандер, нехтуючи Тодове зауваження. – У наш час сервіс такий ненадійний. Та дарма. Поки ми чекаємо, чом би нам не скуштувати крекерів та сиру?

– Гаразд,– сказав Тод. – Хай буде так, сто чортів!

Дюсандер підвівся (одним коліном він ударився об стіл і скривився) і підійшов до холодильника. Він витяг сир, узяв із шухляди ножа, миску з шафи і пакет крекерів із хлібниці.

– Усе ретельно оброблене синильною кислотою,– похвалився він Тодові, ставлячи сир та крекери на стіл. Дюсандер усміхнувся, і Тод побачив, що сьогодні він знову не поставив протезів. Проте хлопчик відповів йому усміхом.

– Ти сьогодні такий тихий! – вигукнув Дюсандер. – Я думав, ти перевернеш догори ногами весь дім. – Він вилив послідки «бурбону» у свою чашку, відсьорбнув з неї і прицмокнув.

– Гадаю, я ще й досі не відійшов,– сказав Тод. Він узявся до крекера. Хлопчик давно вже не цурався Дюсандерової їжі. Дюсандер думав, що в котрогось із Тодових друзів є лист – певна річ, його не було; він мав друзів, але жодному з них не довіряв аж такою мірою. Тод вважав, що Дюсандер уже давно про це здогадався, та знав і те, що Дюсандер ніколи б не зважився його вбити, щоб перевірити свій здогад.

– Про що ми сьогодні говоримо? – запитав Дюсандер, відкриваючи свою останню карту. – Я даю тобі вихідний, згода? – Коли він пив, його акцент посилювався. Той акцент ставав Тодові ненависним. Але тепер він його не обходив; тепер його не обходило ніщо. Він зберігав цілковитий спокій. Тод зиркнув на свої руки, руки, якими він його турне – вони були такі, як завжди. Не тремтіли, нічим не зраджували хвилювання.

– Ет, начхати! – кинув він. – Про що завгодно.

– Розповісти тобі про особливе мило нашого виробництва? Або про наші експерименти із примусовим гомосексуалізмом? Або, може, ти хочеш послухати, як я втік із Берліна після того, як, мов той дурень, туди повернувся? То було щось надзвичайне, мушу тобі сказати. – Він провів рукою по щетинистій щоці й засміявся.

– Мені однаково,– заявив Тод. – Справді. – Він пантрував, як Дюсандер довго вивчав порожню пляшку; після чого взяв її однією рукою, відніс до кошика на сміття і вкинув туди.

– Ні, гадаю, про це не варто,– вирішив Дюсандер. – Здається, ти сьогодні не в гуморі. – Він замислено постояв біля кошика, відтак через кухню пройшов до підвальних дверей. Його вовняні шкарпетки шаруділи по нерівному лінолеуму. – Мабуть, я розповім тобі натомість історію про одного старого страхополоха.

Дюсандер відчинив двері в підвал. Тепер він стояв спиною до столу. Тод тихенько підвівся.

– Він боявся,– торочив Дюсандер,– одного хлопця, який був,– диво, та й годі! – його приятелем. Хлопець той був розумник. Мати казала про нього «здібний учень», і старий невдовзі пересвідчився, що той і справді здібний учень... хоча, може, це було зовсім не те, що мала на увазі Його мати.

Дюсандер вовтузився зі старим вимикачем на стіні, намагаючись натиснути на нього покарлюченими неслухняними пальцями. Нечутно, мов тінь, Тод рушив до нього, обминаючи всі ті місця, де лінолеум поколовся чи пожолобився. Він знав тепер цю кухню незгірше за власну. А то, може, й краще.

– Спочатку хлопчик не був дідовим приятелем,– провадив Дюсандер. Нарешті він спромігся ввімкнути світло. З обережністю досвідченого п’янички спустився вниз на одну сходинку. – Попервах старому страх не подобався той хлопчик. Та згодом він почав відчувати... втіху від їхнього спілкування, хоча ворожість остаточно й не розвіялась. – Тепер він обмацував очима поличку, не перестаючи триматися за поруччя. Тод спокійно,– ба більше: він був тепер холодний мов крига,— став за його спиною... і розмірковував, чи здужає одним сильним поштовхом відірвати Дюсандера від поруччя. Він вирішив зачекати, поки Дюсандер нахилиться вперед.

– Товариство хлопчика старому подобалося почасти через відчуття рівності,– белебенив Дюсандер. – Бачиш, хлопчик і старий тримали один одного у смертельних обіймах. Кожен знав щось таке, що інший волів би тримати в таємниці. Аж ось... так, так, старий зрозумів, що становище міняється. Авжеж. Він втрачав свою владу – почасти або цілком – залежно від того, наскільки великий був хлопчиків розпач і наскільки його не зраджував здоровий глузд. І одної довгої, безсонної ночі старому спало на думку, що було б добре знову спутати хлопця. Для власної безпеки.

Дюсандер уже відпустив поруччя, нахиляючись над стрімкими підвальними східцями. Одначе Тод не рухався. Крижаний холод, що проймав його до самих кісток, поступово зникав, а натомість Тода охоплювали збентеження та пекуча злість. Коли Дюсандер узяв з полиці нову пляшку, Тод із люттю подумав, що у старого найсмердючіший підвал у місті, дарма що той фарбує його щодва місяці. Звідти тхнуло мерлятиною.

– Так от, дійшовши такої думки, старий ураз підвівся з ліжка. Скільки старій людині треба того сну? Сівши за своє бюрко, він думав про те, як далекоглядно вчинив, зробивши хлопчика співучасником злочинів, яким той його шантажував. Він сидів і думав про те, яких величезних зусиль доклав хлопчик, щоб поліпшити свої оцінки у школі. А також про те, що тільки-но він їх повиправляє, йому вже не буде ніякого сенсу залишати старого живим. І що коли старий помре, то хлопчик стане вільним.

Він обернувся, тримаючи за шийку пляшку «бурбону».

– Знаєш, а я чув тебе,– сказав він майже лагідно. – 3 тої самої миті, як ти відсунув стільця і підвівся. Ти ще не можеш робити це нечутно. Принаймні поки що.

Тод мовчав.

– Так от! – вигукнув Дюсандер, заходячи знову до кухні й щільно зачиняючи за собою двері до підвалу. – Що лишалося старому, як не записати все, nicht war?[18]18
  Чи не так? (нім.)


[Закрыть] І коли, нарешті, він це зробив, уже розвиднялося, і рука в нього гула від артриту – verdammt[19]19
   Проклятий (нім.).


[Закрыть]артрит! – але він почувався добре, вперше за останні тижні. Він почувався в безпеці. Старий знову ліг до ліжка і спав майже до вечора. Довше не міг, бо пропустив би наступну серію свого улюбленого серіалу – «Лікарня».

Він добувся до крісла-гойдалки, сів, витяг старого ножа з колодкою із пожовклої слонівки і почав ретельно сколупувати сургуч із шийки.

– Назавтра старий, одягнений у свій найкращий костюм, пішов до банку, де тримав свої невеликі заощадження та акції. Там він перебалакав зі службовцем, який дав вичерпні відповіді на всі запитання старого. Той орендував сейф. Службовець пояснив, що старий матиме ключа від сейфа, і банк теж матиме такого ключа. Щоб відчинити сейф, треба мати обидва. Ніхто, крім старого, без доручення, підписаного старим, або його дозволу, не зможе скористатися його ключем. За одним винятком.

Дюсандер посміхнувся беззубим ротом просто в біле, застигле обличчя Тода Боудена.

– Цей виняток зроблено на випадок смерті власника сейфа,– пояснив він. Не перестаючи з усміхом дивитися на Тода, Дюсандер поклав складаного ножа до кишені халата, відкрутив ковпачок і знову наповнив свою чашку.

– Що ж тоді? – хрипко запитав Тод.

– Тоді сейф відчиняють у присутності посадової особи банку та представника Фінансової управи. Вміст сейфа реєструється. У нашому випадку вони знайдуть там лише документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню він не підлягає... проте дуже цікавий.

Тод щосили зціпив пальці обох рук.

– Ви цього не зробите,– сказав він, затинаючись, із неймовірою в голосі. То був голос людини, яка побачила когось, хто розгулював по стелі.

– Ви не можете... ви не можете цього зробити.

– Хлопчику мій,– лагідно сказав Дюсандер. – Я вже це зробив.

– Але... я... ви... – Голос його зробився таким високим, що скидався на виття. – Ви вже старий! Xіба ви не знаєте, що ви вже старий? Ви можете померти! Ви можете померти першої-ліпшоі хвилини!

Дюсандер підвівся. Він відійшов до одної із шаф і добув звідти маленьку скляночку. Колись у ній було желе. На склянці танцювали, побравшись за руки, герої мультфільмів. Тод впізнав їх усіх – Фред та Вільма Флінтстоун, Барні та Бетті Рабл, Пеблз та Бам-Бам. Він зростав із ними. Тод дивився, як Дюсандер майже ритуально протирає рушником склянку з-під желе. Дивився, як Дюсандер ставить її перед себе. Дивився, як Дюсандер наливає туди десь так на палець «бурбону».

– А це навіщо? – пробурмотів Тод. – Я ж не п’ю. Пиятика – це для таких дешевих алкоголіків, як ви.

– Піднеси-но свою склянку, хлопче. Це особлива подія. Сьогодні ти питимеш.

Тод довго дивився на нього, потім підніс склянку. Дюсандер легенько цокнувся з ним своєю дешевою керамічною чашкою.

– Випиймо, хлопчику, за довге життя! Довгого віку нам обом! Prosit![20]20
   На здоров’я! (нім.)


[Закрыть] – Стариган хильцем випив «бурбон» і засміявся. Він розгойдував

ся вперед-назад, ноги у шкарпетках ляпали по лінолеуму, і Тод подумав, що ніколи ще Дюсандер не був такий схожий на стерв’ятника, стерв’ятника в купальному халаті, смердючого жерця стерва.

– Я вас ненавиджу,– прошепотів Тод, і тоді Дюсандер зайшовся своїм особливим, притаманним лише йому сміхом. Його обличчя прибрало барви темної червоної цегли; здавалося, він водночас сміється, кашляє і задихається. Настраханий Тод мерщій схопився на ноги і почав гупати старого по спині, аж поки напад кашлю припинився.

– Danke schön[21]21
  Дуже дякую (нім.).


[Закрыть],– сказав той. – Пий, чого не п’єш. Тобі полегшає.

Тод випив. Смак такий, наче він випив якоїсь гидоти від застуди, у горлі запекло вогнем.

– Не можу повірити, що ви цілими днями дудлите це лайно,– сказав він, ставлячи склянку на стіл і знизуючи плечима. – Вам треба зав’язувати. Перестати пити і курити.

– Твоя турбота про моє здоров’я мене зворушує,– зауважив Дюсандер. Він витяг зібгану пачку сигарет із тої самої кишені купального халата, де зник складаний ніж. – Так само і я турбуюся про твоє, хлопче. Майже щодня читаю в газетах, як на жвавому перехресті велосипедиста збиває авто. Облиш велосипед. Ходи пішки. Або ж користуйся автобусом, як я.

– Та йдіть ви... – вибухнув Тод.

– Хлопчику мій,– сказав Дюсандер,– наливаючи собі ще «бурбону» і знову заходячись сміхом,– та ми з тобою тільки те й робимо, що посилаємо один одного під три чорти, невже ти ще й досі не здогадався?

За тиждень Тод сидів на полишеній залізничній платформі старої сортувальні. Він жбурляв вугілля через заіржавілу, порослу бур’янами колію.

А може, я все-таки його вб’ю? Чому б мені його не вбити, га?

Тому що він, Тод, розумний хлопець; ця відповідь перша спала йому на думку. Так то воно так, але... Рано чи пізно Дюсандер все одно гигне, і, зважаючи на його звички, цього, мабуть, уже не довго ждати. Чи він порішить старого, а чи Дюсандер сам сконає у ванні від серцевого нападу, однаково все вийде наяв. Але принаймні він матиме задоволення від того, що скрутить старому стерв’ятникові в’язи.

Рано чи пізно – ці слова кидали виклик здоровому глузду.

Може, це станеться пізніше, думав Тод. Байдуже, куритиме та питиме він чи ні, а старий вилупок ще досить міцний. Якщо він протримався так довго, то... може, це станеться пізніше.

Звідкись ізнизу, немовби з-під нього, почулося ледь чутне хропіння.

Тод схопився на ноги, впустивши додолу вугілля. Хропіння почулося знову.

Постоявши якийсь час, він збирався вже тікати, але хропіння більш не озивалося. Десь за кілометр від цього зарослого бур’янами, засміченого закапелка з покинутими будівлями, заіржавленими огорожами та дощаними пожолобленими платформами, здіймалося під самий обрій восьмирядне шосе. Автомобілі, мов екзотичні жуки у твердих панцерах, виблискували в сонячному промінні. Там – восьмирядний рух, а тут – нічогісінько, крім Тода, кількох пташок і того, що хропіло.

Обережно, спираючись руками об коліна, він нахилився і заглянув під платформу. Там, у пожухлому бур’яні, посеред бляшанок та старих запорошених пляшок лежав якийсь п’яничка. Визначити його вік було непросто; йому могло бути від тридцяти до чотирьохсот. Він мав на собі смугасту сорочку в засохлій блювотині, зелені завеликі для нього штани та сірі робочі полуботки, подерті, мабуть, у сотні місць. Сіромахи скидалися на викривлені в агонії роззявлені роти. Тод подумав, що від нього тхне, мов із Дюсандерової комірчини.

Почервонілі очі п’янички поволі розплющилися і вп’ялися в Тода каламутним, байдужісіньким поглядом, що змусило того згадати про швейцарського армійського ножа моделі Англер, схованого у нього в кишені. Він придбав його у «Спорттоварах» на Редондо-Біч десь із рік тому. Тод як зараз чув слова клерка, що тоді його обслуговував: «Кращого ножа, як цей, синку, тобі не знати – такий ніж колись урятує тобі життя. Хай йому чорт, щороку ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів».

Півтори тисячі щороку.

Він сягнув рукою до кишені й намацав ножа. Перед його очима промайнуло видиво, як Дюсандерів ніж поволі обчищає сургуч довкола плящаної шийки. А ще за мить Тод відчув, що цюрка його стає сторч.

Крижаний жах охопив його.

П’яничка утер рукою потріскані губи й облизнув їх брудно-жовтим від нікотину язиком.

– Маєш десять центів, хлопче?

Обличчя Тода залишилося байдужим.

– Мене бракує десять центів на автобис. Мене пропонують робота. У такого гарного хлопчика повинні бути десять центів. А може, ти маєш четвертака?

Атож, пане, таким ножем, чорт бери, ви можете випатрати сойку... а при потребі – й щуку. Ми продаємо щороку по півтори тисячі. Кожна крамниця спорттоварів та військового спорядження їх продає, і якщо ви надумаєте випатрати котрогось із отих брудних смердючих старих п'яничок, ніхто зроду-віку не визначить власника ножа, НІХТО.

П’яничка притишив голос, переходячи на довірчий шепіт.

– За один долар я можу справити тобі таку втіху, якої ти ще зроду не зазнавав. У тебе очі на лоба полізуть, у тебе...

Тод витяг руку з кишені. Він не був певен, що у нього в жмені, поки не розтулив пальців. На долоні блищали дві монети по двадцять п’ять центів. Одна десятицентова. Кілька монет по одному центу. Він жбурнув гроші у п'яничку і кинувся навтікача.

12

Червень, 1975

Тод Боуден, якому тепер було вже чотирнадцять років, під’їхав стежкою до Дюсандерового будинку і поставив велосипед на приступку. На нижній сходинці ганкових сходів лежала свіжа газета. Він зиркнув на дзвінок, під яким ще й досі виднів акуратний напис: «АРТУР ДЕНКЕР» та «НІЯКИХ ЗБИРАЧІВ ПОЖЕРТВ, КРАМАРІВ, ТОРГІВЦІВ». Тепер він уже не дзвонив, тепер, зрозуміло, він мав власного ключа.

Тод чув, як десь поруч булькає поливальний шланг. Він глянув на травник і подумав, що його вже час підстригати; треба сказати Дюсандерові, щоб той знайшов когось із косаркою. Останнім часом Дюсандер частенько забував про такі дрібнички. Може, давалася взнаки старість, а може, то так впливав на його мозок «бурбон». Це вже були думки не чотирнадцятирічного хлопчика, а дорослої людини, але тепер вони не здавалися Тодові незвичайними. Такими тепер були майже всі його думки.

Він зайшов до будинку.

На мить його охопив звичний уже для нього страх, коли він вступив до кухні й побачив у кріслі-гойдалці трохи перехиленого набік Дюсандера; на столі стояла чашка, біля неї недопита пляшка «бурбону». На накривці від майонезу лежала сигарета, що вже зотліла по всій довжині, перетворившись на мереживний сірий попіл; там-таки видніло ще кілька розчавлених недопалків. Рот у Дюсандера був роззявлений. Обличчя – жовте, великі руки теліпалися обабіч билець. Здавалося, він не дихає.

– Дюсандере,– покликав Тод трохи різкуватим голосом. – Прокидайся і радій, Дюсандере!

Він відчув полегкість, коли старий смикнувся, закліпав очима і нарешті випростався.

– А, це ти? Чого так рано?

– Нас відпустили раніше, бо сьогодні останній день занять,– пояснив Тод. Він показав на рештки сигарети на накривці. – Колись ви так спалите будинок.

– Може бути,– байдуже кинув Дюсандер. Він узяв сигарети, витяг одну (випавши йому з пальців, вона була б скотилася зі столу, якби Дюсандер її не підхопив) і нарешті запалив. Щойно він затягнувся, як одразу зайшовся кашлем. Тод з відразою дивився на нього. Коли старий починав отак кашляти, Тодові здавалося, що той ось-ось почне спльовувати зеленувато-чорне харкотиння прямо на стіл (Дюсандер, мабуть, ще й посміхався б, роблячи це).

Нарешті кашель ущух, і Дюсандер спромігся запитати його:

– А що то у тебе в руці?

– Табель.

Дюсандер узяв його, розгорнув, відвів якнайдалі від очей, щоб розібрати оцінки.

– Англійська – «відмінно»... Історія Америки – «відмінно»... Природознавство – «добре з плюсом»... «Суспільство і я» – «відмінно»... Французька – «добре з мінусом». Початковий курс алгебри – «добре». – Він поклав табель на стіл. – Чудово. Як там кажуть вашим жаргоном? Ми врятували твою шинку, хлопче. Як ти дивишся на деякі оцінки? Чи не збираєшся їх поліпшити?

– Французьку та алгебру, але не більше як на вісім-дев’ять балів. Я не думаю, що це колись матиме якесь значення. Що ж, свої успіхи я завдячую вам. Не скажу, що я цим пишаюся, але це правда. Так от, висловлюю вам свою подяку.

– Яка зворушлива промова,– зауважив Дюсандер і знову закашлявся.

– Гадаю, відтепер я бачитимуся з вами не часто,– сказав Тод, і Дюсандер враз перестав кашляти.

– Не часто? – досить чемно перепитав він.

– Еге ж,– відказав Тод. – Двадцять п’ятого червня ми їдемо на місяць на Гаваї. А з вересня я ходитиму до школи на другому краю міста. Через оті чортові автобуси.

– Розумію, Schwarzen[22]22
  Негри (нім.).


[Закрыть],– сказав Дюсандер, знічев’я спостерігаючи за мухою, що лазила по червоних та білих квадратах церати. – Вже двадцять років ця країна розпускає рюмси з жалю до Schwarzen. Та ми з тобою знаємо, як усе це можна було б залагодити... га, хлопче? – він усміхнувся до Тода беззубим усміхом, і Тод похнюпив голову, відчуваючи, як йому млоїть у шлунку. Його опосіли страх, ненависть та бажання вчинити щось неймовірно жахливе, гідне порівняння хіба що з нічним кошмаром.

– Послухайте, може, ви цього не знаєте, але я надумав вступити до коледжу,– похвалився Тод. – У мене ще багато часу попереду, одначе я вже про це думаю. Я навіть знаю, що саме хочу вивчати. Історію.

– Чудово. Той, хто нехтує минуле...

– О, заткніть пельку,– урвав Тод.

Дюсандер скорився з досить приязною міною. Він знав, що хлопчика ще остаточно не приборкано... принаймні поки що. Він сидів згорнувши руки і пильнував за ним.

– Я міг би забрати у приятеля тамтого листа,– раптом випалив Тод. – Отак-то. Я дав би вам його почитати, а потім спалив на ваших очах. Якщо...

–...якщо я заберу з сейфа певний документ.

– Авжеж.

Дюсандер скрушно зітхнув.

– Хлопчику мій,– сказав він. – До тебе ще й досі не дійшло, що діється. І ніколи не доходило, з самого початку. Почасти через те, що ти дитина, хоча це й не зовсім так... навіть тоді, на початку, ти вже був вельми дорослою дитиною. Ні, справжнім призвідцею лиха була і є твоя безглузда американська самовпевненість, яка ніколи не давала тобі замислитися над тим, чим можуть обернутися твої дії... і яка не дає тобі зробити це й тепер.

Тод розтулив був рота, аби щось сказати, але Дюсандер підніс руки догори, невблаганний, мов найгрізніший у світі інспектор вуличного руху.

– Ні, не переч мені. Це правда. Якщо тобі так хочеться, роби як знаєш. Залиш мій дім, забирайся звідси і ніколи більш не повертайся. Хіба я можу тебе зупинити? Ні. Звичайно, ні. Розважайся на Гаваях, а я тим часом сидітиму в цій задушній смердючій кухні й чекатиму, чи не вирішать Schwarzen у Вотсі й цього року, що настав час знов убивати поліцаїв та запалювати свої вошиві хати. Я не можу тебе зупинити достоту так само, як не можу завадити тому, що завтра я стану на день старішим.

Він пильно глянув на Тода, так пильно, аж той відвів очі.

– Десь на споді серця ти мені не подобаєшся. Нішо не може мене змусити, щоб я тебе полюбив. Ти накинув мені себе. Ти непроханий гість у моєму домі. Ти примусив мене розкопати могили, яких, може, краще було б не чіпати, бо, виявляється, дехто був похований у них живцем, і в декотрих із них ще й досі жевріє життя. Ти сам утелющивсь у все це, і щоб я тобі співчував?

Gott in Himmel![23]23
  Святий Боже! (нім.)


[Закрыть] Ти постелився собі сам, чого ж я маю тобі співчувати, що ти погано спиш? Ні... я тобі не співчуваю, і я тебе не люблю, проте я почав тебе трохи поважати. Тож не випробовуй мого терпцю і не змушуй мене пояснювати двічі. Ми можемо взяти наші документи і знищити їх тут, у моїй кухні. Та все одно це нічого не змінить. Можеш бути певний: залишимося там, де ми є тепер, цієї хвилини.

– Я вас не розумію.

– Вірю, бо ти ніколи не думав над тим, які наслідки матиме те, до чого ти берешся. Але послухай мене, хлопче. Якщо ми спалимо наші листи, тут, у цій затичці від карафки, як я можу бути певним, що ти не зробив копії? Або двох копій? Або трьох? У кожній бібліотеці я бачив ксерокси, які за п’ять центів зроблять фотокопію. За один долар ти можеш розвісити фотокопії мого смертного вироку на кожному розі у двадцятьох кварталах міста. Чотири милі смертних вироків, хлопче! Подумай про це! Чи можеш ти мені сказати, як я можу бути певним, що ти цього не зробив?

– Я... ну, я... – Тод збагнув, що йому нічого сказати, і примусив себе стулити рота. Дюсандер щойно так яскраво змалював йому можливості дворушництва, що він був приголомшений. Він розтулив був рота, аби запев нити, що про таке він ніколи й гадки не мав, та враз зрозумів, що Дюсандер йому не повірить... отож-то й воно, що не повірить.

Він знову стулив рота.

– З другого боку, звідки ти знаєш, що я теж не зробив двох копій для свого сейфа; що як я спалю одну, то там не залишиться друга?

Тод розгублено мовчав.

– Навіть якби була третя, незацікавлена сторона, до якої ми могли б звернутися, все одно сумнів лишався б завжди. Цю проблему розв’язати неможливо. Повір мені.

– Чорт,– тихесенько вилаявся Тод.

Дюсандер ковтнув «бурбону» і зиркнув на Тода поверх чашки.

– Зараз я поясню тобі ще дві речі, хлопче. По-перше, якщо викриється твоя участь у цій справі, покарання для тебе буде досить м’яким. Десь найпевніш ти навіть не фігуруватимеш у газетах. Колись, потерпаючи, що ти про все роздзвониш, я лякав тебе виправною колонією. Але чи вірив я в це сам? Ні. Я вдався до цього, як батьки вдаються до Баби-Яги, щоб налякати дитину і змусити її приходити додому завидна. Я не вірю, що тебе туди запроторять, адже в цій країні навіть убивцю поплескують по плечу, а потім, по яких двох роках в’язниці, де він дивився кольоровий телевізор, випускають на вулиці, щоб він знову вбивав людей. Та все одно це може занапастити твоє життя. Тебе допитуватимуть... а людям рота не зав’яжеш. Вони завжди ляпають язиками. Такому пікантному скандалові не дадуть ущухнути; його настоюватимуть у пляшці, як вино. Звісно, з роками твоя провина зростатиме разом з тобою. Твоя мовчанка ставатиме дедалі незрозумілішою. Якби правда зринула на поверхню тепер, люди б сказали: «Та він же всього-на-всього дитина!» – не знаючи того, що знаю я: якою дорослою дитиною ти є насправді. Та що вони скажуть, коли правда про мене вкупі з тим фактом, що ти її знав ще 1974 року й мовчав, викриється тоді, як ти вчитимешся у коледжі? Нічого доброго з цього не вийде. А як усе вийде наяв, коли ти вчитимешся в університеті, буде біда. Для молодика, який щойно розпочинає кар’єру,– це армагеддон. Ти зрозумів, що я хотів сказати тобі найперше?

Тод мовчав, але Дюсандер здавався потішеним. Киваючи головою, він провадив:

– Далі. Я не вірю, що ти справді маєш такого листа.

Тод намагався прибрати байдужого вигляду, проте він страх як потерпав, що в нього з несподіванки поширилися чоловічки. Дюсандер пожирав його очима, і Тод раптом збагнув, що цей стариган допитував сотні, а то й тисячі людей. Він був дока. Тод відчув, як його голова повертається до віконної шибки, а в очах миготять райдужні кола.

– Я спитав себе, кому б ти міг аж так довіряти. Хто твої друзі... з ким ти товаришуєш? Кому б цей хлопчик, цей самостійний, із холодною головою хлопчик, міг довірити свою таємницю? Відповідь була: нікому.

У очах Дюсандера палахкотіли жовті вогники.

– Частенько я до тебе приглядаюся і роблю свої висновки. Я тебе знаю, спізнав твою вдачу – звісно, не до кінця, бо жодна людина не може знати все, що лежить на серці в іншої людини,– але я дуже мало знаю про те, що ти робиш і з ким товаришуєш поза цим будинком. Тож я кажу собі: «Дюсандере, ти можеш помилятися. Після всіх цих років невже ти хочеш, щоб тебе зловили, а може, й стратили, через те, що ти недооцінюєш цього хлопця?» Можливо, бувши молодшим, я б ризикнув – шкурка була варта вичинки. Але, знаєш, мені дуже дивно, що чим старшим ти робишся, чим менше втрачаєш, коли йдеться про життя та смерть, тим консервативнішим ти стаєш.

Він суворо глянув у лице Тодові.

– І ще одне я хочу тобі сказати, а тоді можеш іти собі, я тебе не спинятиму. Так от: хоч я маю великі сумніви в існуванні твого листа, можеш не сумніватися в існуванні мого. Документ, про який я тобі розповідав, існує. Якщо я помру сьогодні... завтра... все вийде наяв. Все.

– Тоді мені нічого не залишається,– сказав Тод. Він ледь помітно посміхнувся. – Ви ж розумієте?

– Ні, залишається. Йтимуть роки. І з їхнім плином твоя влада наді мною матиме дедалі менше значення, бо попри те що моя воля і моє життя залишатимуться так само важливими для мене, в американців і... так, навіть у ізраїльтян, бажання відібрати їх у мене згасатиме.

– Невже? Тоді чому ж вони не відпускають Шпеєра?

– Якби він був у американців, у американців, які тільки злегка б’ють по руках убивць і випускають їх, вони б його звільнили,– відказав Дюсандер.

– Так само і в цьому разі. Чи дозволять американці ізраїльтянам депортувати дев’яносторічного діда, щоб повісити його, як вони повісили Ейхмана? Гадаю, ні. Може б, де й дозволили, але не в країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують кошенят, знімаючи їх із дерев. Ні, твоя влада наді мною ослабне, натомість моя над тобою зміцніє. Незмінних ситуацій не буває. І наспіє час,– якщо я проживу достатньо довго,– коли я вирішу, що те, що ти про мене знаєш, уже нічогісінько не важить. Ось тоді я і знищу свого документа.

– Але ж доти з вами може статися що завгодно! Нещасливий випадок, хвороба...

Дюсандер знизав плечима.

– «І якщо Господь схоче, вода буде, і ми знайдемо її, якщо цього схоче Господь, і ми нап’ємося її, якщо цього схоче Господь». Від нас нічого не залежить.

Тод довго дивився на старого, дуже довго. В Дюсандерових доводах мали бути вразливі місця, які відкривали б шлях, можливість утечі для них обох або лише для Тода. Можливість відмовитися... як колись: гей, хлопці, я забив ногу і більше не гуляю. Якимось внутрішнім зором він уже бачив ті роки, що їх йому доведеться прожити. Він відчував, що підсвідоме тільки чекає на те, щоб незабаром обернутися свідомими думками. Куди б він не поїхав, щоб він не робив...

Він уявив собі героя мультика, над головою якого завис молот. Коли Тод закінчить середню школу, Дюсандер матиме вісімдесят, і це ще не буде кінець; коли він здобуде диплом у коледжі, Дюсандер відзначить вісімдесят чотири і не відчуватиме, що вже достатньо старий; університет Тод закінчить того року, коли Дюсандерові виповниться вісімдесят шість, і може бути, що Дюсандер ще не почуватиметься у цілковитій безпеці.

– Ні,– рішуче промовив Тод,– те, про що ви говорили... я не зможу з цим жити.

– Мій хлопчику,– сказав лагідно Дюсандер, і Тод уперше, з якимось жахом, помітив наголос, який старий робив на першому слові. – Мій хлопчику... ти мусиш.