Текст книги "Здібний учень"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

2

Серпень, 1974

Вони сиділи під безхмарним блакитним небом на ганку, що виходив на задній двір Дюсандерового будиночка. Тод мав на собі кеди, скаутську сорочку. Дюсандер був зодягнений у завелику як на нього сіру сорочку та мішкуваті, кольору хакі штани на шлейках; такі штани носять п’янички, зневажливо думав Тод; у них такий вигляд, ніби їх щойно витягли зі скрині на складі Армії спасіння в центрі Санта-Донато. Він щось повинен зробити, що Дюсандер ходив удома в якомусь іншому вбранні. Інакше задоволення не було, сказати б, повним.

Обидва їли сендвічі «великий мак», які Тод привіз у велосипедному кошику, щосили крутячи педалями, щоб вони не охололи. Тод сьорбав через соломинку «колу». Перед Дюсандером стояла склянка з «бурбоном».

Його старечий голос то підносився, то спадав, тоненький, тремтячий, часом ледь чутний. Вицвілі блакитні очі з червоними білками, як завжди, невпинно рухалися. Дивлячись на них обох, можна було подумати, що то дід та онук, який виконує свій святий обов’язок: відвідує старого.

– Оце і все, що я пам’ятаю,– закінчив Дюсандер і відкусив великий шмат від сендвіча. Патентований соус «макдональд» стікав по його підборіддю.

– Буває, ви розповідаєте краще,– стиха промовив Тод.

Дюсандер узяв склянку і зробив добрячий ковток.

– Одежа в’язнів була паперова,– сказав він майже зі злістю. – Коли один в’язень помирав, одежу передавали іншому, якщо в ній ще можна було ходити. Інколи однієї форми вистачало на сорок в’язнів. Мене навіть похвалили за мою ощадливість.

– Хто, Глюкс?

– Гіммлер.

– Але ж у Патіні була фабрика одягу. Ви самі казали минулого тижня. Чому там не шили одягу для в’язнів? Вони самі могли б його шити.

– На фабриці в Патіні шили одяг для німецьких солдатів. А ми... —

Дюсандер на мить затнувся, однак примусив себе говорити далі. – У нас там була не виправно-трудова колонія,– закінчив він.

На обличчі в Тода заграла звична усмішка.

– Може, на сьогодні досить? Прошу тебе. У мене вже в горлі дере.

– Треба менше палити,– сказав Тод, не перестаючи всміхатися. – Розкажіть мені ще щось про одяг.

– В’язнів чи СС? – покірно спитав Дюсандер.

– І тих, і тих,– усміхаючись сказав Тод.

3

Вересень, 1974

Тод був у себе вдома на кухні й робив собі сендвіч з арахісовим маслом та желе. Щоб дістатися кухні, треба подолати десь із шість сходинок, які ведуть на підвищення, де сяяли хром та нікель. Електрична друкарська машинка Тодової матері гула невпинно, відколи він повернувся додому зі школи. Мати друкувала дисертацію якомусь аспірантові. Той був коротко стрижений, носив окуляри з товстими лінзами і, на Тодову думку, скидався на якогось почварного марсіанина. У дисертації йшлося про поширення фруктової мушки в долині Салінас по другій світовій війні чи про якесь інше подібне гайно, не краще за це. Та ось машинку вимкнули, і мати вийшла зі свого кабінету.

– Котику Тоде,– привітала вона його.

– Кицю Моніко,– відгукнувся він доволі приязно.

Його матінка непогано виглядала як на тридцятишестирічну пташечку, подумав Тод; біляве волосся з пофарбованими в попелястий колір пасмами, висока, струнка, зараз на ній були темно-червоні шорти та прозора, теплої барви віскі блузка, яку вона недбало зав’язала на вузол під персами, виставивши на оглядини плаский гладенький живіт. Із волосся, зашпиленого ззаду туркусовою шпилькою, стирчала гумка, якою вона користувалася, працюючи на машинці.

– Ну, як там у школі? – спитала вона, піднімаючись сходинками до кухні. Вона злегка торкнулася його губів своїми і вмостилася на стільці перед столом, за яким вони звичайно снідали.

– У школі все гаразд.

– Знову серед найкращих у класі?

– Авжеж,– насправді він думав, що в першій чверті оцінки трохи погіршають. Він забагато часу проводив у Дюсандера, і навіть коли не був у старого фрица, то розмірковував над тим, про що той розповідав. Раз чи двічі йому навіть наснилося почуте від Дюсандера. Але все було гаразд, все – під контролем.

– Здібний учень,– сказала вона і скуйовдила його пишну біляву чуприну. – Як сендвіч?

– Смачний,– відповів він.

– У такому разі, чи не міг би ти зробити й мені і принести до мого кабінету?

– Не можу,– відповів він. – Я обіцяв панові Денкеру, що завітаю до нього і десь із годинку йому почитаю.

– Ще й досі «Робінзона Крузо»?

– Н-н-і,– він показав їй спинку грубезної книжки, куплену за двадцять центів у лахмітника. – «Тома Джонса».

– Лелечки! Та ви ж читатимете її увесь цей навчальний рік, Котику Тоде. Ти б пошукав скорочений варіант, такий, як «Крузо».

– Я не маю нічого проти, але він хоче, щоб я прочитав йому саме повний варіант. Він так сказав.

– О! – вона подивилася на нього, а тоді міцно пригорнула його до себе. Мати не часто показувала свої почуття, і Тод зніяковів. – Ти такий молодець, ти стільки свого вільного часу присвячуєш старому. Твій батько і я, ми вважаємо, що це... щось надзвичайне.

Тод скромно похнюпив очі.

– І навіть нікому про це не розповідаєш,– сказала вона. – Криєшся з душевними скарбами.

– Знаєш, мої друзі... вони подумають, ніби я несповна,– відповів Тод, скромно всміхаючись і не відриваючи очей від підлоги. – Лайно все це.

– Не кажи таких слів,– неуважно дорікнула вона. – І потім, як ти гадаєш, пан Денкер погодився б завітати до нас якось увечері на обід?

– Можливо,– непевно відповів Тод. – Слухай, я мушу забиратися геть якнайшвидше.

– Гаразд. Вечеря о пів на сьому. Не забувай.

– Не забуду.

– Тато сьогодні затримається на роботі, тож ми знову вечеряємо з тобою вдвох.

– Чудово, кицюню.

Вона з ніжним усміхом дивилась, як він виходить, і сподівалася, що в «Томі Джонсі» немає нічого такого, про що йому було б іще зарано знати (зарано, бо ж йому лише тринадцять!) Вона цього майже певна. Він зростав у суспільстві, де будь-хто за долар із чимось міг купити такий часопис, як «Пентхауз»; навіть дитина, здатна дотягтися до верхньої полички, могла хутенько переглянути його, перш ніж газетяр її нажене. У суспільстві, яке, здається, найбільше вірить у заповідь: заподій шкоду ближньому. Тож вона не думала, що у книжці, написаній двісті років тому, було щось таке, що зашкодило б Тодові, а старому, поза всяким сумнівом, книга сподобається. До того ж, як каже Річард, світ для дитини – лабораторія. Хай вона там нишпорить. І якщо дитина доглянута, здорова, має добросердих батьків, вона буде тільки дужча, коли іноді сягне незнаних закамарків.

А в цей час найздоровіша дитина в світі мчала на своєму «швіні».

Гарного ми хлопця подарували людям, подумала вона, повертаючись на кухню, аби зробити собі сендвіч. Нехай мене Бог скарає, коли це не так.

4

Жовтень, 1974

Дюсандер схуд. Вони сиділи вдвох на кухні. Між ними, на столі, застеленому цератою, лежав пошарпаний «Том Джоне» (Тод, щоб не спійматися на брехні, витратив частину кишенькових грошей, придбав скорочений варіант і пильно прочитав його на випадок, якби батько чи мати поставили йому якесь запитання, пов’язане зі змістом твору. Тод їв тістечко, куплене на ринку. Купив він тістечко і для Дюсандера, але той до нього і не доторкнувся. Він лише похмуро поглядав на ласощі, цмулячи свій «бурбон». Думка, що така смакота може пропасти, не давала Тодові спокою. Якщо старий не з’їсть її зараз, Тод, з його дозволу, з’їсть тістечко сам.

А як ті речовини прибували до Патіна? – запитав Тод у Дюсандера.У залізничних вагонах,– відповів той. – У залізничних вагонах із написом «МЕДИКАМЕНТИ». Вони надходили до нас у довгих, схожих на труну ящиках. Гадаю, чавунних. В’язні вивантажували ящики і складали в лазареті. Пізніше їх, тепер уже наші люди, переносили у сховище. Робилося це вночі. Сховище містилося за душовими.Ви вживали тільки «Циклон Б»?Ні. Інколи нам надсилали якийсь інший, експериментальний газ. Найвище командування постійно вимагало більшої ефективності. Одного разу вони надіслали нам газ під кодовою назвою «Пегас». Нервовий газ. Хвала Господові, нас ним більше не постачали. Він... – Дюсандер побачив, що Тод подався наперед, побачив, як насторожилися в нього очі, й раптом змовк, неуважно крутячи в руках свою преміальну склянку. – Він виявився поганим,– сказав він. – 3 ним було... тяжко працювати.

Але Тод не ошукається нізащо в світі.

– А яка була його дія?

– Він убивав їх, така була його дія. Убивав, та й годі!

– Розказуйте.

– Ні,– відповів Дюсандер, неспроможний цього разу приховати свій жах. Він не згадував про «Пегас»... скільки ж це він про нього не згадував? Десять? Двадцять років? – Ні, не розповідатиму! Відмовляюся!

– Розповідайте! Ви ж бо знаєте, що я можу зробити.

Так, думав Дюсандер. Знаю. Справді знаю, малий смердючий монстре.

– Вони від нього танцювали,– промовив він знехотя.

– Танцювали?

– Як і «Циклон Б», його подавали через душ. І вони... вони починали блювати і... несамохіть випорожнювалися.

– Пхе! – пирхнув Тод. – Нападала бігунка, га? – Він показав на тістечко на Дюсандеровій тарілці. Своє він уже з’їв. – їстимете?

Дюсандер не відповів. Обличчя мав холодне, мов темний бік планети, яка не обертається. Очі затуманилися. В душі сполучилися в найдивовижнішій комбінації огида і – невже таке може бути? – ностальгія?

– На них нападали корчі, вони кричали верескучими дивацькими голосами. Мої люди... називали «Пегас» співучим газом. Кінець кінцем в’язні падали і лежали покотом на підлозі, вкриті власним лайном; вони лежали на бетонній підлозі, кричали, стогнали, з носа в них юшила кров. Але я сказав тобі неправду. Газ не вбивав їх: може, був не досить отруйний, а може, ми просто не могли примусити себе чекати. Гадаю, причина саме в цьому. Людей у такому стані годі було довго лишати живими. Я послав туди п’ятьох солдатів з рушницями, щоб покласти цьому край. Певна річ, мене не похвалили б, якби дізналося начальство. Воно могло б розцінити це, як розбазарювання набоїв, що їх фюрер називав скарбом нації. Але я довіряв тим п’ятьом. Був час, хлопчику мій, коли я думав, що мені вже ніколи не забути звуків, що вихоплювалися їм з горла. Співу і сміху.

– Авжеж, розумію,– кивнув головою Тод. Він покінчив із Дюсандеровим тістечком двома заходами. Марнотратство до добра не доведе, казала Тодова мати, коли той залишав недоїдки на тарілці. – Гарна історія, пане Дюсандере. Ви завжди гарно оповідаєте, якщо вас підштовхнути.

Кажучи це, Тод усміхнувся до старого. І тут сталося неймовірне: несподівано для самого себе Дюсандер відповів хлопцеві усмішкою.

5

Листопад, 1974

Дік Боуден, батько Тодів, разюче скидався на актора кіно й телебачення Лойда Бокнера. Він, Боуден, не Бокнер, мав тридцять вісім років, був високий, худорлявий, полюбляв сорочки у стилі «Ліги плюща» та однобарвні, звичайно темні, костюми. На будівельний майданчик одягав сорочку, штани кольору хакі та корковий шолом – згадка про Корпус миру, коли він допомагав проектувати й будувати дві греблі в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він чіпляв окуляри з половинчастими скельцями, які іноді зсувалися на кінчик носа, уподібнюючи його до декана коледжу. Зараз, коли він злегка постукував Тодовим табелем за першу чверть по блискучому, мов скло, бюрку, на ньому теж красувалися ці окуляри.

Одна четвірка. Чотири трійки. Одна двійка. Двійка – святий Боже! Тоде, хоч мати цього й не показує, але ти її дуже засмутив.

Тод похнюпив очі; він не всміхався. Коли його батько згадував Господа, це не віщувало нічого доброго.

– Боже! Ти ще ніколи не мав такого табеля! За початковий курс алгебри – двійка? Що це таке?

– Не знаю, тату,– він провинно дивився на свої коліна.

– Ми з матір’ю вважаємо, що ти забагато часу проводиш із паном Дюсандером. Мало сидиш за підручниками. Вважаємо, що тобі слід обмежити ці зустрічі суботами, доки ми побачимо зміни на краще у твоїй науці...

Тод звів очі на батька, і на мить Боуденові здалося, ніби у сина в очах палає шалена, неприхована лють. Боуден широко розплющив очі, пальці його міцно стиснули ясно-жовтий Тодів табель... і знову перед ним був Тод, який дивився на нього щирим, щоб не сказати жалісним, поглядом. Чи була то справді лють? Звісно ж, ні. Але мить стривожила його, і він тепер не знав, як бути далі. Тод ніколи не гнівався, і Дік Боуден не збирався будити в ньому гнів. Вони з сином були друзі, були ними завжди, і Дік хотів, щоб так тривало й надалі. Вони нічого не приховували від нього, нічогісінько (крім того, хіба, що Дік Боуден час від часу зраджував Моніку зі своєю секретаркою, але хто розповідає про таке тринадцятирічному синові?... До того ж це аж ніяк не впливало на їхні взаємини, на його родинне життя). Саме такими мали бути їхні стосунки, саме так він мусив поводитись у цьому страшному світі, де вбивці уникали покарання, школярі старших класів кололися героїном, а підлітки, Тодові ровесники, схоплювали венеричні захворювання.

– Ні, тату, не роби цього. Я хочу сказати, не карай пана Дюсандера за мої провини. Розумієш, йому без мене буде так самотньо. Я вчитимуся краще, слово честі. Ця алгебра... вона лише спершу здалася мені такою тяжкою. А тоді я пішов до Бена Треймана, і, коли ми кілька день повчили її разом, я став потроху петрати. Я просто... Не знаю, я якось розгубився спочатку.

– Я вважаю, що ти з ним проводиш багато часу,– повторив Боуден, але цього разу вже не так суворо. Важко було відмовити Тодові, не хотілося розчаровувати його, та й його зауваження, що старого буде покарано за Тодові провини... хай йому грець, це теж мало сенс. Старий так чекав на Тодові візити.

– Вчитель алгебри, пан Шторман, він такий суворий,– поскаржився Тод. – Ти знаєш, скільком дітям він поставив двійку. А троє чи четверо мають навіть одиницю.

Боуден замислено кивнув головою.

– Я більше не ходитиму до нього середами. Доки не виправлю оцінки. – Він майже читав цю умову в батькових очах. – Я залишатимуся щодня в школі після уроків і студіюватиму алгебру. Обіцяю.

– Тобі що, так подобається цей старий?

– Він справді славний,– щиро відповів Тод.

– Ну що ж... гаразд. Спробуймо зробити, як ти сказав, невтомний наш трудівниче. Але я хочу, щоб у січні оцінки були далеко кращі, ти мене розумієш? Я думаю про твоє майбутнє. Ти, мабуть, вважаєш, що у п’ятому класі зарано ще про це думати, але це не так. У жодному разі! – Так само як мати Тодова полюбляла повторювати: «Марнотратство до добра не доведе»,— Дік Боуден любив говорити: «У жодному разі».

– Розумію, тату,– серйозно, як чоловік чоловікові, сказав Тод.

– У такому разі марш до підручників,– він поправив окуляри і поплескав Тода до плечу.

Тодова усмішка, широка й щира, засяяла на його обличчі.

– Уже йду, тату!

Боуден дивився з гордовитим усміхом на Тода, що виходив із кімнати. Таких, як він, один на мільйон. І то ніякі не лютощі були на обличчі в Тода. Напевне. Може, гонор... але в жодному разі не та шалена лють, яка йому спочатку приверзлася. Якби Тод був здатний на таке шаленство, він би вже давно знав про це; його син був для нього розгорнутою книгою. Так було завжди.

Насвистуючи,– батьківський обов’язок виконано,– Дік Боуден розгорнув креслення і схилився над ним.

6

Грудень, 1974

Обличчя старого, який у відповідь на Тодів настирливий дзвінок відчинив двері, було змарніле, жовте. Волосся, пишне в липні, тепер уже не спадало на кістляве чоло, й було посічене і тьмяне. Тіло в Дюсандера, худе й раніше, видавалося тепер виснажливим... однак йому далеко ще було до в’язнів, які потрапляли до нього в руки.

Коли Дюсандер підійшов до дверей, Тод сховав ліву руку за спину.

– Щасливого Різдва! – закричав він і простяг Дюсандерові загорнений у папір пакунок.

Побачивши пакунок, Дюсандер скулився. Потім узяв його, не виказуючи ані подиву, ані задоволення. Він тримав його, ніби вибухівку. Надворі йшов дощ. Дощ не вщухав уже майже тиждень, і Тод ніс пакунок під пальтом. Пакунок був загорнений у кольоровий папір і перев’язаний різноколірними стрічками.

– Що там? – спитав Дюсандер без запалу, коли вони пройшли до кухні.

– Розгортайте – побачите.

Тод витяг бляшанку «коли» з кишені піджака і поставив її на картату червоно-білу церату, що вкривала стіл. – Може, краще запнути фіранки? – сказав він по-змовницькому.

Відразу ж на обличчі в Дюсандера з’явилася неймовіра. – А для чого?

– Ну... мало хто може заглянути у вікно,– сказав, посміхаючись, Тод.

– Хіба не це помогло вам протягти всі ці роки? Ви помічали людей, які могли б вас упізнати, ще до того, як вони вас бачили.

Дюсандер запнув фіранку на вікні в кухні. Потім налив собі «бурбон». Потім зняв бант із пакунка. Тод загорнув пакунок так, як хлопчаки його віку завжди загортають різдвяні дарунки – хлопчаки, чиї думки заполонені важливішими справами: футболом, хокеєм, у п’ятницю телеклубом «Твої улюблені фільми», який вони дивляться із приятелем, що заночував у тебе; укрившись ковдрою, вони вмощуються вдвох на канапі і сміються. Пакунок був загорнений поспіхом, ріжки мав нерівні, у багатьох місцях клеїли скотчем. Усе виказувало нетерплячку, з якою звичайно роблять таке нечоловіче діло.

Дюсандер мимоволі був зворушений, і потім, коли жах минув, подумав: «Я мусив би здогадатися».

То була форма. Форма офіцера СС. Навіть чоботи з халявами вище колін.

Він з острахом перевів погляд з того, що було в коробці, на напис на ній: ЯКІСНЕ ОБМУНДИРУВАННЯ ВІД ПІТЕРА – НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ 3 1951!

– Ні,– промовив він стиха. – Я її не одягну. Все, кінець, край усьому, хлопче. Я краще помру, ніж її одягну.

– Ану ж бо згадайте, що зробили з Ейхманом,– урочисто промовив Тод. – Він був старий і не займався політикою. Хіба не ви мені розказали про це? Крім того, я збирав гроші на цей подарунок майже всю осінь. Із чобітьми вона коштує понад вісімдесят доларів. І, до речі, ви ж не мали нічого проти неї 1944 року. Нічогісінько.

– Ах ти ж, малий монстре! – Дюсандер звів кулака над Тодовою головою. Тод не зворухнувся. Він стояв спокійно, очі його сміялися.

– Ану давайте,– стиха сказав він. – Ану, вдарте мене. Спробуйте тільки-но мене торкнутися.

Дюсандер опустив руку; губи в нього тремтіли.

– Пекельне кодло! – промурмотів він.

– Прошу, одягайте,– промовив Тод.

Руки Дюсандера потяглися до краватки і там завмерли. Благальними, мов у вівці, очима він поглянув на Тода.

– Зласкався,– сказав він. – Я стара людина. Годі.

Тод поволі, але невблаганно похитав головою. Очі його ще й досі сміялися. Йому подобалося, коли Дюсандер благав. Так само, як благали колись його. В’язні Патіна.

Дюсандер скинув халата просто на підлогу і стояв роздягнений, лише в капцях та трусах по коліна. Груди запалі, живіт злегка випнувся. Руки в нього були тонкі, кістляві – руки старого діда. Але у формі, подумав Тод, у формі він матиме зовсім інший вигляд.

Неквапно Дюсандер узяв мундира з коробки і почав одягатися.

За десять хвилин він уже стояв весь прибраний у форму. Кашкет трохи збився набакир, плечі похилені, але емблему з мертвою головою було видно добре. Дюсандер, принаймні в Тодових очах, набув якоїсь загадкової гідності, що її досі йому бракувало. Незважаючи на пригорблену спину, незважаючи на незграбно розставлені ноги, Тод був задоволений. Вперше Дюсандер мав вигляд, який, на Тодову думку, мусив мати. Постарів – так. Переможений – звісна річ. Але ж знову в мундирі. Це вже не старий дід, що доживає віку, дивлячись на Лоренса Велька по допотопному, з антеною в фольговій обмотці, чорно-білому телевізору, а Курт Дюсандер, Кривавий диявол Патіна.

Щодо Дюсандера, то він водночас відчував відразу, незручність і невиразне почуття полегкості. Це останнє почуття він почасти зневажав, убачаючи в ньому найпевніший показник того, що психологічна влада, якої хлопець набув над ним, ще має силу. Він був хлопчиків в’язень, і щоразу, коли Дюсандер відкривав, що може знести від нього ще одне приниження, відчуваючи саме через це оту незначну полегкість, Тодова влада над ним зросла. А втім, йому справді полегшало. Це ж лише одяг, гудзики та застібки... суцільна бутафорія. Ширінка була на «змійці», а треба щоб на гудзиках. Емблема неправильна, пошиття недбале, чоботи з найдешевшого шкірозамінника. То був лише маскарадний костюм, і хіба ж він помре від того, що його вдягнув? Ні. Він...

– Поправте кашкета! – голосно звелів Тод.

Дюсандер злякано закліпав на нього очима.

– Поправ кашкета, солдате!

Дюсандер виконав наказ, підсвідомо збивши кашкета трохи набакир, як це зухвало робили його старші лейтенанти; хоча й бутафорська – то була форма обер-лейтенанта.

– П’яти докупи!

Він знову виконав команду, злегка цокнувши підборами, роблячи все правильно, бездумно, наче всі ці роки, що промайнули з тих далеких часів, він скинув із себе укупі з купальним халатом.

– Achtung![9]9
  Струнко! (нім.)


[Закрыть]

Дюсандер виструнчився, і на мить Тод злякався по-справжньому. Він почувався учнем чародійника, учнем, що оживив віники, але не мав доволі досвіду, щоб тримати їх у покорі. Дідуган, що жив на пенсію, зник. Перед ним стояв Дюсандер.

Потім у нього замість страху з’явилося хвильне відчуття влади.

– Кругом!

Дюсандер чітко виконав і цю команду: він забув про свій «бурбон», забув про муку останніх трьох місяців. Він знову почув, як клацнули його підбори, коли він став обличчям до заляпаної жиром плити. За нею йому ввижався курний плац військової академії, де він навчався солдатському ремеслу.

– Кругом!

Він знову обернувся, але цього разу не зовсім вдало, трохи втративши рівновагу. Колись за таке він би мав десять нарядів.

– А тепер кроком руш! – вереснув Тод. Очі в нього палали полум’ям.

Плечі в Дюсандера похилилися, і він знову згорбився.

– Не треба,– озвався він. – Прошу тебе.

– Кроком руш! Руш! Кажу тобі, руш!

У горлі Дюсандера щось заклекотіло, і він рушив гусячим кроком по вилинялому лінолеуму кухні. Зробив поворот праворуч, щоб не наразитись на стіл; знову – праворуч, коли наблизився до стіни. Його обличчя з ледь задертим підборіддям нагадувало машкару. Він викидав ногу наперед, потім рвучко ставив її на підлогу, від чого в шафці над мийницею бриніла дешева порцеляна. Руки, трохи зігнуті в ліктях, рухалися під такт ходи.

Перед Тодом знову постало видиво ходячих віників і з ним ожив страх. Раптом до нього дійшло, що він і гадки не мав утішати Дюсандера і що, можливо... можливо, йому хотілося, щоб Дюсандер більше скидався на карикатуру, як на справжнього офіцера СС. Проте попри Дюсандерів вік і його дешеве маскарадне обмундирування, він зовсім не здавався смішним. Він викликав ляк. Здавалося, тільки тепер, уперше, трупи в ямах та крематоріях набули в Тодових очах реальності. Сплети рук, ніг і тіл, білих, мов риб’ячий живіт, обмитих холодними весняними дощами Німеччини, на журнальних світлинах уже були для нього не лише кадрами з фільмів жахіть, купою манекенів з універсаму, яку після знімань розберуть реквізитори, а фактом дійсності, незглибимим, непоясненним і лиховісним. На мить йому вчувся сморід розкладу.

Страх Тода отямив.

– Стій! – зойкнув він.

Дюсандер не переставав тьопати гусячим кроком; посоловілі очі блукали десь далеко-далеко. Він ще вище підніс голову, від чого сухожилля на його висхлій шиї напружилися, а підборіддя бундючно задерлося. Тонкий ніс безсоромно стирчав догори.

У Тода змокріли пахви.

– Halt![10]10
  Стій! (нім.)


[Закрыть] – закричав він.

Дюсандер зупинився: права нога попереду, ліва приставлена, мов припечатана, до правої. Ще якийсь час обличчя його лишалося застиглим, бездумним, мов у робота, а відтак з’явилося збентеження, за яким крилася поразка. Він похнюпився.

Тод полегшено перевів подих і на мить його охопила злість на себе. Хто ж тут урешті-решт командує? Та за хвилю до нього знов повернулося самовладання. Хто ж, як не я. І краще йому про це не забувати.

Він знову заусміхався.

– Непогано. Та коли потренуватися ще трішечки, буде куди краще.

Дюсандер стояв похнюпившись і мовчав.

– Можете зняти форму,– великодушно дозволив Тод... а в самого промайнула думка, чи хотів би він ще колись побачити Дюсандера в однострої. Промайнула лише на мить...