Текст книги "Здібний учень"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

9

Березень, 1975

– Киць-киць-киць! – озвався Дюсандер. – Ходи сюди, котику. Киць-киць? Киць-киць!

Він сидів на ганочку за будинком. Біля правої його ноги стояла рожева пластмасова мисочка, повна молока. Годинник показував під на другу по обіді. День видався похмурий, проте було парко. Лісові пожежі далеко на захід від міста всупереч календареві сповнювали повітря осінніми пахощами. Якщо хлопець має прийти, він буде за годину. Але останнім часом хлопчик навідувався не щодня. Тепер він з’являвся чотири-п’ять разів на тиждень. Помалу-малу в Дюсандера зростало таке відчуття, ніби малого спіткали якісь негаразди.

– Киць-киць,– знов улещав кота Дюсандер. То був кіт, навдивовижу схожий на той пошарпаний бур’ян, де він сидів. Щоразу, коли Дюсандер його кликав, вуха в кота насторожувалися. Очі невідривно пильнували за рожевою мисочкою з молоком.

Можливо, подумав Дюсандер, у хлопчика негаразди в школі. А може, кошмарні сновидіння. Або те й те. Ця остання думка викликала в нього посмішку.

– Киць-киць,– знов тихенько покликав він. Кіт знову нашорошив вуха. Він не йшов, ще не йшов, але не спускав ока з молока.

Дюсандер, звичайно, мав свої власні проблеми. Майже три тижні він лягав спати одягнений, мов у якусь гротескову піжаму, в форму СС, але ця форма допомогла йому позбутися безсоння та нічних кошмарів. Попервах він спав, мов лісоруб. Але невдовзі нічні кошмари повернулись, і не помалу, а нараз, іще страхітніші, як досі.

Кошмари, коли він тікав, та кошмари, коли йому ввижались очі. Втеча крізь вологі хащі, де важке листя та мокрі гілки шморгали його по обличчі, полишаючи цівочки чи то соку рослин, а чи... крові. Він біг і біг, а променисті, бездумно втуплені у нього очі роїлися довкола, аж поки він добувався галявини. У мороці він більше відчував, ніж бачив, крутий узвіз, що починався на тому боці галявини. Вгорі узвозу був Патін, з приземкуватими цементованими будівлями, подвір’ями, оточеними дротом, по якому був пропущений електричний струм, зі сторожовими вежами, схожими на марсіанські дредноути з «Війни світів». А посередині з велетенських коминів хвилями здіймався в небо дим; під тими цегляними колонами були печі, вже завантажені, готові до праці; вони палали вночі, мов очі ненажерливих демонів. Людей з околиць дурили, ніби в’язні виробляли одяг та свічки, і, певна річ, усі вони в це вірили, так само як люди з околиць Освєнціма вірили, що в таборі виготовляли ковбасу. А втім, це не мало ніякого значення.

Озирнувшись уві сні через плече, він нарешті бачить їх; вони виходять зі схованки, ці невгамовні мерці, Juden[11]11
  Євреї (нім.)


[Закрыть]; вони наступають на нього, а на їхніх руках із синьо-бузкової плоті, простягнених до нього, сяють сині номери; пальці в них покарлючені, а обличчя вже не ті, колишні невиразні. Тепер вони палають ненавистю, жадобою помсти, збуджені вбивством. Малеча бігла поруч матерів, а літні діти несли на руках своїх старих батьків. І на всіх їхніх обличчях панував розпачливий вираз.

Розпачливий? Так. Бо в тім своїм сні він знав (і вони знали це також), що коли він потрапить дістатися верхів’я пагорба, він врятується. Бо тут, у цих вологих, багнистих оболонях, у цих джунглях, де квітучі лише вночі рослини сходили кров’ю, а не соком, він був твариною, на яку полюють... здобиччю. Проте там, нагорі, командир – він. Коли це – джунглі, то табір на верхів’ї пагорба звіринець, де всі дикі тварини у клітках і нікому не загрожують, а він за головного доглядача, до чиїх обов’язків належало ухвалювати, кого годувати, кого залишати живим, кого передати для оскоплення, кого спровадити у вантажному вагоні на різницю.

Він починав бігти догори, але так поволі, як це буває тільки в нічному кошмарі. Він чув, як перші кістляві руки стискаються довкола його шиї, чув холодний смердючий подих, дух тліну, їхні тріумфальні, схожі на пташині, зойки, коли вони тягли його донизу саме тоді, як він уже не тільки бачив рятунок, а й міг діткнутися його рукою...

– Киць-киць,– покликав Дюсандер. – Молочко. Смачненьке молочко.

Нарешті кіт підвівся і підійшов ближче. Він перетяв половину подвір’я й знову сів, ба ні, присів; хвіст його тривожно сіпався. Він не йняв йому віри, ні. Проте Дюсандер знав, що кіт чує молоко, тож був певен успіху. Рано чи пізно, кіт підійде.

У Патіні ніколи не було проблем із контрабандою. Деякі в’язні, що прибували до концтабору, ховали свої коштовності глибоко у прямій кишці, поклавши їх до маленьких замшевих торбинок (часто-густо ті коштовності насправді ними не були) – фотографії, кучерики волосся, фальшиві діаманти, що їх вони за допомогою паличок проштовхували так далеко, що навіть довгі пальці одного з в’язнів, якому він особисто довіряв і якого всі кликали Смердючий палець, неспроможні були їх досягти.

У одної жінки, пригадував Дюсандер, був дрібний діамант – з розколиною, як потім з’ясувалося, через що вартість його була ніяка; він належав її родині впродовж шести поколінь, переходив від матері до старшої дочки (принаймні так казала вона, але ж вона, звичайно, була жидівка, а всі жиди брехали). Вона проковтнула його перед тим, як за нею зачинилася брама Патіна. Коли ж він вийшов, жінка його знов проковтнула. Вона ковтала його й ковтала, хоча кінець кінцем діамант порізав їй нутрощі, й у неї відкрилася кровотеча.

Були й інші спроби обдурити його, але тепер здебільшого йшлося про прихований тютюн чи стрічку для волосся. То були абищиці. У Дюсандеровій кімнаті допитів стояли плита і звичайний кухняний стіл, застелений червоною строкатою скатертиною, майже такою самою, як тепер у нього в кухні. На тій плиті завжди приємно булькотів казанок із тушкованою овечиною. Коли з’являлася підозра в контрабанді (ба навіть коли такої підозри не було) когось із підозрюваної групи заводили до тієї кімнати. Дюсандер ставив їх біля плити, від якої ширився міцний дух. Лагідно питав їх: хто? Хто ховає золото? Хто переховує самоцвіти? Хто має тютюн? Хто? Він ніколи не обіцяв овечини; проте врешті-решт той дух завжди розв’язував їм язики. Звичайно, палиця могла б зробити те саме або приклад рушниці, коли дати ним у мерзенний їхній пах, але овечина... то було... елегантно. Авжеж.

– Киць-киць,– покликав Дюсандер. Вуха в кота нашорошилися. Він ледь підвівся, потім невиразно пригадав чийогось давнього стусана чи, може, сірника, яким присмалювали йому вуса, і знову присів на задні лапи. Та дарма: незабаром кіт підійде.

Дюсандер знайшов спосіб угамувати нічні кошмари. Це було загалом те саме, що одягти форму СС... проте мало далеко більший ефект. Дюсандер був задоволений собою, лише шкодував, що не подумав про це давніш. Він гадав, що новий метод заспокоєння завдячує хлопцеві, бо той показав йому, що ключ до подолання страхіть минулого – не відкидати їх, а – пригадувати, розмірковувати над ними. Щоправда, до несподіваної хлопцевої з’яви минулого літа він уже довгий час не бачив кошмарів, але тепер вважав, що злагоди зі своїм минулим він дійшов на умовах боягуза. Його примусили зректися частки своєї суті. Тепер він повернув її собі.

– Киць-киць,– покликав Дюсандер, і на його обличчі заграла усмішка, усмішка лагідна, заспокійлива, усмішка старої людини, яка, попри зрадливість долі, знайшла безпечний куточок, залишившись майже неушкодженою і набравшись певного життєвого досвіду.

Кіт звівся на ноги, цього разу вагаючись не більше як мить, і з притаманною котячому поріддю грацією подолав решту подвір’я. Він здерся східцями, востаннє зміряв Дюсандера недовірливим поглядом, прищулив пошматовані, коростяві вуха і почав хлебтати молоко.

– Гарне молочко,– сказав Дюсандер, напинаючи гумові рукавички фірми «Плейтекс», що весь цей час лежали в нього на колінах. – Гарне молочко для гарного котика. – Він купив ці рукавички у супермаркеті. Коли стояв у черзі до каси, літні жінки схвально, навіть трохи грайливо, поглядали на нього. Ці рукавички рекламували по телевізору. Вони мали манжети і були такі еластичні, що, не скидаючи їх, давалося підняти навіть дрібну монету.

Він погладив кота по спині одним із зелених пальців і заспокійливо до нього озвався. У відповідь на пестощі кіт почав вигинати спину.

Мисочка вже ось-ось мала спорожніти, як він схопив кота.

Мов ударений струмом, кіт почав борсатися в його руках: вигинався, пручався, дряпав гуму. Його тіло гнучко в’юнилось, і Дюсандер не мав сумніву, що якби кіт уп’явся в нього зубами чи пазурями, то вийшов би переможцем. То був досвідчений вояк. Кулик кулика бачить здалека, подумав Дюсандер і посміхнувся.

З осторогою тримаючи кота чимдалі від себе, з якоюсь болісною гримасою на обличчі, Дюсандер ногою розчахнув двері й зайшов до кухні. Кіт кричав, вигинався і дряпав гумові рукавички. Його ошаліла трикутна голова блискавично вп’ялась у великого зеленого пальця.

– Ах ти, поганцю,– докірливо кинув Дюсандер.

Дверцята духовки стояли отвором. Дюсандер щосили жбурнув кота всередину. Пазурі віддерлися від рукавичок із дивним звуком: немовби хтось проколов шину. Дюсандер коліном штовхнув дверцята, від чого воно, вражене артритом, відразу ж заболіло. Проте він усе всміхався. Надсадно сапаючи, майже задихаючись, із похиленою головою, він на мить прихилився до печі. То була газова піч. Він послуговувався нею рідко, хіба іноді варив собі обід, як навчали його варити по телевізору. Тепер він спалював у ній безпритульних котів. Крізь конфорки печі, немовби здалеку, було чути, як кіт шкрябається і виє, намагаючись вихопитися з пастки.

Дюсандер поставив терморегулятор на позначку 500 градусів. Він почув, ж усередині печі бухнуло, коли обабіч духовки запалав вогонь. Кіт уже не вив, а несамовито верещав. Той крик був схожий... так, був майже схожий на крик дитини. Дитини, якій нестерпно болить. На цю думку Дюсандерова посмішка зробилася ще ширша. Серце гучно калатало в грудях. Ют шкрябався і крутився в духовці, не перестаючи нестямно волати. Невдовзі гарячий дух смалятини почав просочуватися з духовки в кімнату.

Шампуром для шашликів, придбаним за два долари дев’яносто вісім центів у Гранта в торговельному центрі за милю звідси, він вишкріб із духовки те, що лишилося від кота.

Обгорілий тулуб він поклав у порожню торбинку з-під борошна. Потім відніс торбинку вниз до підвалу. Підлога у підвалі ніколи не цементувалася. Невдовзі Дюсандер повернувся. Побризкав на кухні «Глейдом», і покій нараз сповнився штучного аромату смерекового лісу. Вимив шампура і повісив на дошці. Потім сів і став чекати на хлопчика. І все усміхався, усміхався.

Тод таки з’явився, десь за п’ять хвилин після того, як Дюсандер подумав, що той не прийде. На ньому була тепла куртка з емблемою школи; на голові – бейсбольна кепка команди «Святі отці Сан-Дієго». З-під пахви визирали підручники.

– Пхе! – вигукнув він, заходячи до кухні, й зморщив носа. – Що воно за сморід? Яка бридота.

– Я перевіряв, як працює духовка,– відповів Дюсандер, запалюючи сигарету. – Боюся, зостануся сьогодні без обіду. Я мусив викинути його геть.

Якось наприкінці місяця хлопчик завітав набагато раніше, ніж закінчувались уроки в школі. Дюсандер сидів на кухні й цмулив «бурбон» із щербатої вицвілої чашки, на якій виднів напис: «ОСЬ ТВОЯ КАВА, ЧЕРЕВО. ХА! ХА! ХА! ХА!» Він переніс своє крісло-гойдалку на кухню і тільки пив та погойдувався, погойдувався та пив, ляпаючи капцями по вилинялому лінолеуму. Був уже напідпитку. До минулої ночі жахливих марень не з’являлося. Відколи він підсмажив кота з пошарпаними вухами. Але кошмар минулої ночі був аж надто жахливий. Цього не заперечиш. Вони стягли його донизу, коли він уже добувся майже середини узвозу, і до того, як він спромігся прокинутись, почали робити з ним таке, що й сказати страшно. Проте після того як він прийшов до тями і зрозумів, що то лише сон, він уже знав напевне: кошмарам можна покласти край, скоро він схоче. Може, цього разу кота буде замало. Але є ще й безхатні собаки. Атож. Є собаки. Є завжди.

Тод відразу ж вступив до кухні – обличчя бліде, стомлене, весь аж наче прозорий. Він схуд, далебі, подумав Дюсандер. Проте в очах його стрибало щось таке, що не сподобалося Дюсандерові, – погляд здавався дивним, полохливим.

– Ви маєте мені допомогти,– раптом виклично заявив Тод.

– Справді? – стиха промовив Дюсандер, і серце в нього закалатало від лихого передчуття. Він не дозволив собі змінити вираз обличчя, коли Тод швиргонув з усієї сили свої підручники на стіл. Один з них ковзнув по слизькій цераті й упав на підлогу біля Дюсандерових ніг.

– Так, хай йому трясця, ви правильно мене зрозуміли! – пронизливо заверещав Тод. – Я не жартую! Бо то ваша провина! Тільки ваша! – Його щоки вкрилися нездоровим рум’янцем. – І ви допоможете мені виплутатися з халепи, бо я маю на вас докази! І зробите все, що накажу!

– Якщо це буде в моїй змозі, я тобі допоможу,– спокійно відповів Дюсандер. Він помітив, що, сам того не усвідомлюючи, склав рівненько перед себе руки – як робив колись. Сидячи у кріслі-гойдалці, він нахилявся вперед, поки торкнувся підборіддям складених рук, теж як робив колись. Його обличчя було спокійне, приязне і запитливе; воно нічим не зраджувало лихого передчуття, що наростало в ньому. Сидячи так, він майже зримо уявляв собі казанок з овечиною, що кипить позад нього на плиті. – Розповідай, що сталося.

– А сталося ось що, дідько б вас ухопив,– злостиво мовив Тод і пожбурив у Дюсандера текою. Вдаривши Дюсандера у груди, вона впала йому на коліна – і з раптовим подивом він відчув, що в ньому спалахнула шалена лють, що йому страшенно кортить підвестися і відважити хлопцеві добрячого ляща. Проте обличчя його лишилося спокійним. Він побачив: те, що впало йому на коліна,– хлопчиків табель, хоча школа, здавалося, зробила все можливе, аби приховати цей факт. Замість називати його карткою школяра чи просто табелем успішності, вона вигадала: «Поступ у навчанні за чверть». Він щось промимрив із цього приводу і розгорнув табеля.

З нього випав аркушик з якимсь машинописним текстом. Дюсандер відклав його, аби прочитати опісля, і скупчив свою увагу на Тодовому табелі.

– Здається, ти вскочив у халепу, мій хлопчику,– виснував Дюсандер не без певної втіхи. Задовільні оцінки хлопець мав лише з історії Англії та Америки. З решти предметів – незадовільні.

– То не моя провина,– по-гадючому засичав Тод. – То все ви. Усі ці ваші оповідки. Чи знаєте ви, що через них мене переслідують кошмари? Я сідаю, розгортаю підручника і починаю розмірковувати над тим, про що ви допіру розповіли, і не помічаю, як плине час, аж поки почую, як мати нагадує, що вже час лягати спати. Так от, то не моя провина! Ні! Чуєте? Не моя!

– Я чудово тебе чую,– відказав Дюсандер і прочитав надруковане на аркушику, вкладеному до Тодового табеля.

Шановне подружжя Боуденів!

Надсилаю вам цього листа, щоб запропонувати зустрітися й поговорити про Тодову успішність за другу та третю чверті. Оскільки досі Тод був одним з найкращих учнів нашої школи, його теперішні оцінки наводять на думку про якусь незвичайну обставину, що заважає йому в навчанні. Такі проблеми, як Тодова, часто можуть бути розв’язані в ході відвертої, щирої бесіди.

Мушу підкреслити, що хоча Тод і не має заборгованостей за перше півріччя, його річні оцінки з деяких предметів можуть бути незадовільними, якщо він у четвертій чверті грунтовно не змінить свого ставлення до науки. Незадовільні річні оцінки означатимуть літню школу, куди ми його запишемо, аби не залишати на другий рік, що може кепсько вплинути на подальшу Тодову долю.

Мушу також звернути вашу увагу на те, що Тод вчиться у групі підготовки до вступу в коледж, але його успішність цього року набагато нижча за рівень, потрібний для зарахування його в такий заклад. Нижча вона й за рівень «Здібностей до навчання», визначених за офіційними тестами на перевірку таких здібностей.

Будьте певні, що я готовий зустрітися з вами в будь-який слушний для вас і для мене час. У таких випадках, як цей, що раніше ми це зробимо, то краще.

Щиро ваш,

Едвард Френч

— Хто такий Едвард Френч? – поцікавився Дюсандер, вкладаючи аркушика в Тодів табель (якась частина його істоти й досі дивувалася з того, як американці полюбляють словоблудство; таке закрутисте послання, щоб сповістити батьків про те, що їхнього сина виганяють за двійки!) і знову згортаючи руки. Передчуття лиха було дужче, ніж будь-коли, проте він тлумив його в собі. – Він директор школи?

– Калоша Ед? Чорт, ні. Він консультант з навчального процесу.

– Консультант з навчального процесу? А що це таке?

– Самі могли б здогадатися,– кинув Тод. Він був майже в істериці.

– Ви ж читали ту прокляту записку. – Він аж бігав по кімнаті, кидаючи на Дюсандера злостиві погляди. – Так от, я не збираюся дати зринути всьому цьому лайну! Не збираюся. Ні до якої літньої школи я не ходитиму! Мої тато і матуся їдуть цього літа на Гаваї, і я поїду з ними. – Він тицьнув пальцем на табель, що лежав на столі. – Чи знаєте ви, що зробить мій тато, як його побачить?

Дюсандер похитав головою.

– Він витягне з мене все. Усе. Відразу здогадається, що у всьому винні ви. Нічого іншого тут бути не може, бо решта все лишилося незмінним. Він вишукуватиме та випитуватиме і витягне з мене все. А тоді... тоді я... тоді мені гаплик.

Він блимнув на Дюсандера з виразом скривдженої дитини.

– Вони встановлять за мною нагляд. Чорт, вони можуть послати мене до лікаря. Я не знаю. Звідки мені знати? Але ні, ніякого гаплика не буде! І я не збираюся йти ні до якої літньої школи.

– Чи виправної колонії,– спокійнісінько зауважив Дюсандер. Тод перестав кружляти по кімнаті. Обличчя йому скам’яніло. Щоки та лоб, уже й так бліді, сполотніли ще дужче. Він уп’явся поглядом у Дюсандера і перепитав, заникуючись:

– Що... що ви сказали?

– Мій любий хлопче,– відповів Дюсандер, напускаючи на себе довготерпеливий вигляд. – Останні п’ять хвилин я слухав, як ти скиглив та пхинькав, і все те твоє скиглення та пхинькання зводиться ось до чого. Ти в біді. Тебе можуть викрити. Тобі може стати непереливки. – Побачивши, що хлопець усю свою увагу скупчив на ньому (нарешті!), Дюсандер замислено сьорбнув зі своєї чашки.

– Хлопчику мій,– провадив він,– така поведінка для тебе дуже небезпечна. Небезпечна вона й для мене. Я можу потерпіти значно більше, ніж ти. Тебе непокоїть твій табель. Тю! Дозволяти собі таке через шкільний табель!

Своїм жовтим пальцем він скинув документ зі столу на підлогу.

– А от я непокоюся за своє життя!

Тод мовчав, не спускаючи з Дюсандера того самого каламутного, з божевільними вогниками, погляду.

– Ізраїльтяни не зглянулися на мої сімдесят шість. Смертний вирок там чинний ще й досі, надто ж коли йдеться про нацистського військового злочинця, причетного до таборів.

– Ви громадянин Сполучених Штатів,– заперечив Тод. – Америка не дасть вас забрати. Я про це читав. Я...

– Ти читав, але ти мене погано слухав! Я не громадянин Сполучених Штатів! Документами мене забезпечила cosa nostra[12]12
  Італійська мафія в Америці.


[Закрыть]. Мене депортують, і агенти Моссаду чекатимуть на мене скрізь, де тільки приземлиться мій літак.

– Коли б вони вас повісили, — пробурмотів Тод, стиснувши кулаки і втопивши в них очі. – Який я ідіот, що зв’язався з вами!

– Свята правда,– ледь посміхнувся Дюсандер. – Але ти зі мною пов'язаний. Ми повинні жити сьогоднішнім днем, а не думати про те, як воно могло б бути колись. Ти мусиш визнати: відтепер твоя й моя долі переплетені назавжди. Якщо ти «настукаєш на мене», як ви тут висловлюєтесь, невже, по-твоєму, я завагаюся бодай на мить і не настукаю на тебе? Сімсот тисяч загиблих у Патіні. Для всього світу я злочинець, чудовисько, ба навіть різник; так мене величатимуть у ваших скандальних газетках. А ти – співучасник усього цього. Ти знав, що твій спільник злочинець, і не виказав його. А якщо мене схоплять, я роздзвоню про тебе на весь світ. Коли репортери пхатимуть мені в обличчя мікрофони, знаєш, що я товктиму знов і знов? Твоє ім’я! «Тод Боуден, еге ж, це його ім’я... скільки часу? Майже рік. Він жадав знати все... про оті класні речі. Еге ж, саме так він і сказав: «От класні речі».

Тодові перехопило подих. Шкіра його здавалася прозорою. Дюсандер посміхнувся до нього, не перестаючи цідити свій «бурбон».

– Гадаю, тебе запроторять за грати. В’язницю називатимуть виправним чи там виховно-виправним закладом – має бути якась хитромудра назва для нього на зразок «Поступу в навчанні за чверть»,– він скривився,– та хоч би як її називали: вікна там будуть у клітинку.

Тод облизав губи.

– А я скажу, що ви брешете. Скажу їм, що допіру про все дізнався. Повірять мені, а не вам. Будь ласка, затямте це собі!

Дюсандер не переставав ледь помітно всміхатися.

– Ти ж казав, твій батько в тебе все випитає.

Тод відповів повагом, як говорять люди, думаючи на ходу. – Може, й ні. Може, не цього разу. Це ж вам не шибку камінчиком розбити.

Серце в Дюсандера тенькнуло. Він розумів, що хлопчикові міркування мали певний сенс – коли на карту поставлено так багато, може, він, хлопчик, і спромігся б переконати батька. Врешті-решт, коли стикаєшся з такою прикрою правдою, який батько не хотів би дати себе переконати?

– Може, й так. А може, й ні. Але яке пояснення ти збираєшся вигадати щодо всіх отих книжок, які ти начебто мусив мені читати, бо нещасний пан Дюсандер майже сліпий? Очі в мене, правда, вже не ті, що були, проте я й досі в окулярах читаю навіть дрібний шрифт. Я зможу це довести.

– А я скажу, ви мене обдурили!

– Обдурив? А яку ж причину для такої моєї брехні ти їм висунеш?

– Скажу, що вам потрібен був приятель... що ви були таким самотнім.

А оце, подумав Дюсандер, уже досить близьке до правди, в яку можна б повірити. І колись, на початку, хлопчик міг би з цього скористатися. Але тепер він був виснажений: тепер він був схожий на пошарпаний одяг, що доживає віку. Якби дитина на вулиці пальнула з іграшкового пістолета, цей хлоп’як підскочив би й заверещав, як дівчисько.

– Твій табель також буде на моєму боці,– сказав Дюсандер. – Хіба «Робінзон Крузо» став причиною того, що твої оцінки так погіршали, хлопчику мій, га?

– Заткніть пельку, чуєте? Досить уже патякати!

– Ні,– сказав Дюсандер. – Я не мовчатиму. – Він запалив сигарету, тернувши сірником по дверцятах газової плити. – Я не мовчатиму, доки не примушу тебе затямити одну просту істину. Ми з тобою в одному човнику й або випливемо, або потонемо. – Він поглянув на Тода крізь клуби диму, вже без усміху; його старе зморшкувате обличчя було бридке. – Я потягну тебе, хлопче, за собою. Обіцяю тобі це. Якщо на поверхню зрине бодай щось, тоді зрине все. Обіцяю тобі.

Тод похмуро зиркнув на нього і нічого не сказав у відповідь.

– А тепер,– жваво сказав Дюсандер з виглядом людини, яка відбула прикру, але конечну розмову,– питання в тім, що ми робитимемо в цій ситуації? Що ти можеш із цього приводу сказати?

– Оце допоможе з табелем,– сказав Тод і витяг із кишені куртки нову пляшку вибавлювача чорнила. – А як бути з тим падлючим листом, я не знаю.

Дюсандер схвально глянув на вибавлювач. Він сам свого часу підробив не один звіт. Коли квоту збільшили до фантастичного рівня, ба навіть... вищого, ніж фантастичний. І в тих звітах – що ще більше нагадувало йому ситуацію, в якій вони тепер опинилися,– були рахунки-фактури, куди записували військову здобич. Щотижня він перевіряв ящики з коштовностями, які везли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі великих сейфах на колесах. До кожного ящика прикріплювався конверт, де лежала фактура з переліком усього, що там лежало. О, скільки там було каблучок, намиста, кольє, скільки було золота! Однак у Дюсандера була своя власна скринька з коштовностями – не надто коштовними коштовностями, але й не якимось там дріб’язком. Жадеїт, турмалін, опал. Кілька перлин не зовсім правильної форми. Технічні діаманти. І коли він бачив у переліку речей для пересилки в Берлін щось цікавеньке або, на його думку, варте того, щоб його привласнити, він брав його, міняв на що-небудь зі своєї скриньки і за допомогою чорниловибарвлювача вибавляв назву на фактурі й уписував туди нову. Він неабияк наламав руку в цій справі... і це не раз ставало йому в пригоді по закінченні війни.

– Добре,– сказав він Тодові. – А щодо листа...

Дюсандер знову почав розгойдуватися, сьорбаючи з чашки. Тод підсунув стільця до столу і заходився чаклувати над табелем, якого він, не зронивши ні слова, підняв з підлоги. Зовнішній Дюсандерів спокій вплинув на нього, і він мовчки працював, замислено схиливши голову над табелем, як це робить кожен американський хлопчик, що взявся до найкращої в світі роботи, яку послав йому Господь, байдуже, що від нього вимагалося: посадити кукурудзу, зробити неперевершений кидок в іграх Світової дитячої ліги чи підробити оцінки в табелі. Дюсандер глянув на його ледь присмаглу потилицю, що чітко вирізнялася між круглим краєм комірця сорочки та білявою кучмою. Відтак перевів погляд із хлопцевої потилиці на верхню шухляду шафи, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар – він добре знав, де його малося завдати – і шийний хребець буде розтято. Хлопцеві вуста вмовкнуть назавжди. Дюсандер сумовито посміхнувся. Якщо хлопчик раптом зникне, з’являться запитання. Багато запитань. Його самого теж будуть розпитувати. Навіть якщо того листа у хлопчикового приятеля і нема, доскіпливі розпити – це те, на що йому не вільно наражатися.

– А цей Френч,– спитав він, постукавши по листу. – Чи буває він в одному товаристві з твоїми батьками?

– Він? – Тод вимовив це слово зі зневагою. – Мої матуся й тато не бувають у тих місцях, до яких пускають таких, як він.

– А чи зустрічався він із ними в службових справах? Чи запрошував їх коли-небудь до себе на зустріч?

– Ні. Я завжди був серед найкращих учнів класу. Дотепер.

– Отож, що він може про них знати? – запитав Дюсандер, мрійливо заглядаючи до своєї тепер уже майже порожньої чашки. – О, він знає про тебе. Він, безсумнівно, має скільки завгодно відомостей про тебе, які може використати. Він знає навіть про бійки, які ти влаштовував на майданчику в дитячому садку. Та що він знає про них?

Тод відсунув ручку і маленьку пляшечку з вибавлювачем.

– Ну, він знає їхні прізвища. Це напевно. Він знає, скільки їм років. Він знає, що ми методисти. Ми не надто вчащаємо до церкви, проте він знає про це з анкет. Він має знати, чим заробляє на прожиття мій батько; це також зазначене в анкетах. Він знає все, що записують щороку в учнівську анкету. Та й край.

– Він міг би знати про якісь негаразди у домі твоїх батьків?

– Що ви хочете цим сказати?

Дюсандер одним проковтом допив із чашки «бурбон».

– Сварки. Бійки. Твій тато спить на канапі. Твоя мати забагато п’є.

– Очі в нього блищали. – Не сьогодні-завтра – розлучення.

Тод обурився:

– Нічого такого в нас нема! І бути не може.

– А я й не кажу, що це діється насправді. Але поміркуй собі, хлопче. Припустімо, у тебе вдома все пішло шкереберть.

Тод тільки глипав на нього спідлоба.

– Тобі це допікало б,– сказав Дюсандер. – І то дуже. У тебе зник би апетит. Ти погано б спав. І що найприкріше – це позначилося б на твоїй шкільній науці. Діти почуваються дуже зле, коли в них удома негаразди.

У хлопчика в очах промайнула іскорка розуміння – розуміння і чогось схожого на мовчазну подяку. Дюсандер був задоволений.

– Атож, картина сім’ї на межі розпаду дуже сумна,– поважно сказав Дюсандер, наливаючи собі віскі. Він уже добряче впився. – Денні телесеріали відверто про це говорять. З’являється злість. Лихослів’я та брехня. Ба більше, з’являється біль. Біль, хлопчику мій. Ти не маєш уявлення, крізь яке пекло проходять твої батьки. Вони так загрузли у своїх негараздах, що в них не залишається часу перейматися клопотами власного сина. Його клопоти проти їхніх видаються їм неістотними, га? Одного дня, коли їхні рани почнуть гоїтися, вони, безперечно, знову більше ним цікавитимуться. Але нині єдине, що вони можуть собі дозволити, – це послати на зустріч до пана Френча добросердого хлопчикового дідуся.

У Тодових очах помалу розгорівся вогонь, від якого йому стало майже гаряче.

– Це могло б спрацювати,– мурмотів він. – Так, могло б, могло б спрацювати, могло б... – і раптом він вибухнув. Очі в нього знов потемніли. – Ні. Не вийде. Ви анітрішечки на мене не схожі. Калоша Ед ніколи в це не повірить.

– Himmel! Got in Himmel![13]13
  Небо! Отець небесний! (нім.)


[Закрыть] – закричав Дюсандер і, підвівшись на ноги, перейшов кухню (не зовсім певною ходою), відчинив дверцята шафи і дістав звідти пляшку «бурбону». Він відкрутив ковпачок і налив собі від щирого серця. – Хоч ти й розумник, але таки Dumkopf[14]14
  Дурень (нім.).


[Закрыть]. Коли це діди були схожі на своїх онуків? Га? Я – лисий. – Він вимовив ласий. – А ти хіба лисий?

Наблизившись до столу, він досить проворно простяг руку, вхопив Тода за біляву чуприну і рвучко смикнув.

– Облиште! – вигукнув Тод, проте не втримався від усмішки.

– Крім того,– вів далі Дюсандер, вмощуючись у кріслі-гойдалці,– в тебе біляве волосся і блакитні очі. Очі в мене так само блакитні, а волосся теж було біляве, поки не посивіло та не повилазило. Можеш розповісти мені геть-чисто все про свою сім’ю. Про своїх тіток та дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про звички твоєї матері. Я запам’ятаю. Я все вивчу і запам’ятаю. За два дні я знов усе позабуваю, – тепер моя пам’ять, як те решето,– проте я все запам’ятаю на потрібний для нашого діла час. – Він похмуро посміхнувся. – Свого часу я перевершив Візенталя і дурив самого Гіммлера. І якщо не зможу обдурити звичайного американського вчителя, то загорнуся в саван і поповзу до могили.

– Буде видно,– поволі промовив Тод, і Дюсандер бачив, що той уже майже пристав на його думку. В очах його промайнув вираз полегкості.

– У нас є ще одна спільна риса,– додав Дюсандер.

– Яка?

– Ти казав мені, що в жилах твоєї матері тече одна восьма єврейської крові. Моя мати була єврейка на всі сто відсотків. Тож ми обидва жиди, хлопче.

Він раптом ухопив свого носа великим та вказівним пальцем правиці і водночас, простягнувши через стіл другу руку, стис носа хлопчикові лівицею.

– І ніс не дасть нам цього приховати,– зареготався він. – Не дасть!

Він аж заходився сміхом, його крісло-гойдалка колисалась уперед-назад. Тод зирнув на нього здивовано і трохи злякано, та невдовзі засміявся і собі.

Вони все сміялися й сміялися. Дюсандер біля відчиненого вікна, в яке залітав теплий каліфорнійський тиховій, і Тод, який гойдався позаду Дюсандера, прилаштувавшись на ніжках крісла, так, що спиною стукався об дверцята духовки, біла емаль якої була вся у темних смугах кіптяви, залишених сірниками Дюсандера, коли він їх запалював.

Калоша Ед Френч (його прозвали так, пояснив Дюсандерові Тод, через калоші, які він завжди одягав у дощ поверх тенісних черевиків) був худорлявий чоловік, який демонстративно ходив до школи у кедах. Він вважав, що такі вільнощі піднесуть його акції в очах ста шести дітей, для яких він був консультантом з навчального процесу. Він мав п’ять пар кедів різних кольорів, від блакитних бігових до жовтогарячих баскетбольних, і навіть гадки не мав, що поза очі його прозивали не лише Калошою Едом, а й Капцем Пітом та Людиною в кедах, як героя фільму «Комета в кедах». У коледжі його охрестили Боягузом. І для нього не було б більшого приниження, ніж дізнатися, що навіть цей ганебний факт якось виплив на поверхню і став усім відомим.