355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Здібний учень » Текст книги (страница 11)
Здібний учень
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 19:10

Текст книги "Здібний учень"


Автор книги: Стівен Кінг


Жанр:

   

Триллеры


сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

18

Того самого дня Моріс Хайзель зламав собі хребта.

Моріс ніколи не мав наміру ламати собі хребта; все, що він намірявся зробити, це прибити кількома цвяхами ринву з західного боку свого будинку. Він зовсім не думав про те, що може зламати хребта; в житті його і так не бракувало горя – нема дурних! Його перша дружина померла двадцятип’ятирічною, обидві доньки також пішли з цього світу.

Втратив він і брата, загиблого в автокатастрофі неподалік Діснейленду 1972 року.

Самому Морісові було близько шістдесяти, і він слабував на артрит, що швидко, як на його літа, прогресував. Обидві його руки були обсипані бородавками, які відростали знов, ледве лікар устигне їх випалити. Він також мав схильність до мігрені, а останніми роками отой мішігінер[26]26
  Дурень (евр.).


[Закрыть]
сусіда Роган ще й узяв за звичку називати його Котяра Моріс. Моріс часом питав Лідію, свою другу дружину, якої заспівав би Роган, якби Моріс почав узивати його Роган-Геморой.

– Облиш, Морісе,– мовила Лідія в таких випадках. – Ти не розумієш жартів, ти ніколи не розумів жартів; іноді я дивуюсь, як я могла віддатися за людину наголо позбавлену почуття гумору. «Ми приїздимо до Лас-Веґаса, – бідкалася Лідія, звертаючись до порожньої кухні, наче там стояла і слухала її невидима орда глядачів, яких бачила лише вона,– ми дивимося Баді Хакета, а Моріс хоч би тобі всміхнувся».

Окрім артриту, бородавок та мігрені, Моріс мав ще Лідію, яка за останні п’ять років, одколи їй вирізали матку, перетворилася, хай береже її Господь, на справжню пилу. Отже, горя та проблем йому не бракувало й без зламаного хребта.

– Морісе! – гукнула Лідія, підійшовши до задніх дверей і витираючи руки рушником для посуду. – Морісе, негайно злазь із цієї драбини.

– Що? – Моріс повернув голову, щоб мати змогу її бачити. Він стояв на останньому щаблі алюмінієвої драбини. На тому щаблі була наліпка з ядуче-жовтим написом: «ОБЕРЕЖНО! РІВНОВАГА МОЖЕ РАПТОВО ПОРУШИТИСЯ ВИЩЕ ЦЬОГО ЩАБЛЯ». Моріс мав на собі теслярський фартух із великими кишенями. В одній кишені було повно цвяхів, в іншій

– надміцних дужок. Поверхня, на якій стояла драбина, була нерівна, і з кожним його різким рухом драбина злегка погойдувалася. У нього боліла шия – він знав: це прелюдія до мігрені. Він був не в гуморі. – Що?

– Кажу тобі, злазь, а то зламаєш собі хребта.

– Я вже закінчую.

– Ти гойдаєшся на цій драбині, немов у човні, Морісе. Злазь.

– Закінчу – злізу! – огризнувся він – Дай мені спокій!

– Ти зламаєш собі спину,– повторила вона скорботно і зникла в будинку.

За десять хвилин, коли він, небезпечно відхилившись назад, забивав у ринву останнього цвяха, Моріс почув котячий зойк у супроводі собачого гавкоту.

– Хай Господь милує, що там таке?

Він озирнувся, і драбина небезпечно схибнулася. Ту ж мить їхній кіт – звали його Коханий,– вискочив із-за гаража, наїжачений, з вогнистими зеленими очима. Його, висолопивши язика, переслідувало Роганове цуценя-коллі, мотузок волочився слідом за ним.

Коханий, не дуже схильний до забобонів, пробіг під драбиною. Цуценя не відставало.

– Обережно, обережно, ти, безпородне опудало! – закричав Моріс. Драбина захиталася. Цуценя зачепило її боком, вона перекинулася назад, а разом з нею, зойкнувши з переляку, і Моріс. Цвяхи та дужки повилітали з кишень теслярського фартуха. Моріс гримнув на цементовану стежку, і страшенний біль запалав у нього в спині. Він не так відчув, як почув, що хруснув хребець. В очах йому потемніло.

Опритомнівши, він побачив, що досі лежить на стежці серед порозкидуваних цвяхів та дужок. Поруч нього вклякла Лідія і плакала. Роган, сусіда, теж був тут; обличчя в нього було біле як крейда.

– Я ж тобі казала,– белькотала Лідія. – Я ж тобі казала, щоб ти зліз із тої клятої драбини! Тепер поглянь! Поглянь на себе!

Моріс не мав жодної охоти це робити. Його поперек, мов пасом, здавлював б’ючкий біль, і це вже було зле; одначе було ще дещо набагато гірше: нижче пояса болю він нічого не чув – нічогісінько!

– Голоситимеш потім,– озвався він хрипко. – А тепер викликай лікаря.

– Зараз я викличу,– кинув Роган і побіг до свого будинку.

– Лідіє,– сказав Моріс і облизав губи.

– Що? Що, Морісе? – вона схилилася над ним, і на щоку йому впала сльоза. Це зворушливо, подумав Моріс, але від доторку сльози він здригнувся, і біль став ще нестерпніший.

– Лідіє, у мене знов починається мігрень.

– О бідолашечко ти мій! Сердешний Морісе! Я ж тобі казала!

– У мене болить голова через цуценя того покидька Рогана. Воно гавкало всеньку ніч і не давало мені спати. А сьогодні собака погнався за котом і перевернув мою драбину, і тепер я думаю, що зламав собі спину.

Лідія зойкнула. Від того зойку в Моріса затрусилася голова.

– Лідіє,– сказав він і знов облизав губи.

– Що любий?

– Я вже багато років маю підозру. Тепер я цього певен.

– Мій бідолашний Морісе! Певен? Чого?

– Бога немає,– сказав Моріс і знову зомлів.

Його відвезли до Санта-Донато, і лікар сказав йому (десь під ту пору, коли він, Моріс, мав би сидіти за одним із тих триклятих обідів Лідії), що він уже ніколи не ходитиме. Моріс уже був у гіпсовому корсеті. У нього взяли на аналіз сечу та кров. Доктор Кеммельман зазирав йому в очі й стукав маленьким гумовим молоточком по колінах – але ноги ніяк на це не реагували. І хоч би куди він повернув голову, він бачив Лідію, у сльозах, яка раз у раз міняла мокрі носовички, Лідію, якій треба було б бути дружиною Іова: хоч би куди вона йшла, вона завжди мала про запас маленькі мереживні носовички – ану ж випаде нагода пустити сльозу! Вона зателефонувала своїй матері, і та незабаром буде тут. (Чудово, Лідіє, хоча якщо й був на землі хтось, кого Моріс відверто не міг терпіти, то це її мати.) Вона зателефонувала рабинові, і він теж незабаром прийде (Чудово, Лідіє, – хоча за останні п’ять років він жодного разу не був у синагозі й навіть не знав, як звати рабина.) Вона зателефонувала його босові, і хоча той і не помчав сюди негайно, а все ж переказав йому своє найщиріше співчуття. (Чудово, Лідіє,– хоча якщо й можна було когось поставити поруч матері Лідії, то це того мішігінера Френка Гаскела з незмінною сигарою в роті.) Нарешті йому дали валіум і спровадили з палати Лідію. Невдовзі по тому Моріс поринув у забуття: ані турбот, ані мігрені – нічогісінько. Якщо вони й далі, подумав він наостанок, даватимуть йому ці маленькі блакитні пігулки, він знову полізе на драбину і зламає собі хребта.

Коли він прокинувся – чи опритомнів, що було ймовірніше,– ще тільки благословлялося на світ, і в лікарні було так тихо, як і мало там бути, подумав Моріс. Він відчував спокій... майже блаженство; тіло було сповите і не мало ваги. Його ліжко оточувала якась хитромудра споруда, схожа на білячу клітку,– нікельовані поперечки, відтяжки та невеличкі блоки. Його задерті догори ноги трималися на тросах, прилаштованих до тої конструкції. Йому здавалося, ніби спина його прогнулася під дією якоїсь противаги знизу, але певності в цьому не було: поле його зору було дуже обмежене.

Іншим ще гірше, думав він. По всьому світі повно таких, кому ще гірше. В Ізраїлі палестинці перебили цілий автобус селян, які скоїли політичний злочин, вирушивши до міста подивитись кіно. Ізраїльтяни помстилися за таку несправедливість, закидавши бомбами палестинців і повбивавши укупі з терористами, якщо вони були там узагалі, й дітей. Іншим ще гірше, ніж мені... що, звісно, не означає, ніби мені добре, так думати не треба, але іншим ще гірше.

Він із певним зусиллям підніс одну руку – десь у тілі озвався біль, але дуже слабкий – і стис перед очима кулака. Отак. Отже, з руками все гаразд. І з передпліччям теж. Так, він не чутиме нічого нижче попереку, ну то й що? У світі є люди спаралізовані від шиї до ступнів. Є люди хворі на проказу. Є люди, які вмирають від венеричних хвороб. Десь у світі є люди, які зараз сходять трапом на реактивний літак, а той незабаром розіб’ється. Ні, те, що з ним сталося, не мед, проте у світі є значно гірші речі.

Він підніс лівицю. Здавалося, вона пливе перед його очима, позбавлена плоті: кістлява рука старої людини з дедалі кволішими м’язами. На ньому була лікарняна сорочка з короткими рукавами, і він ще досі міг бачити на зап’ястку номер, витатуюваний блакитним чорнилом. А 499965214. Гай-гай, є гірші речі, так, набагато гірші, ніж упасти в передмісті з драбини і потім бути відвезеним до чистої стерильної міської лікарні, де тобі дають валіум, який гарантує забуття.

Там були душові,– хіба це не гірше лихо? Його перша дружина Хетер померла в одній із таких мерзенних душових. Там були траншеї, майбутні могили – він заплющив очі й знову бачив людей, які стояли вздовж роззявленої пащеки траншеї, знову чув рушничну сальву; він ще й досі пам'ятає, як люди, мов нездалі ляльки, падали спинами у траншею. Там були крематорії,– це теж було гірше лихо,– крематорії, що без упину виповнювали повітря нудотно-солодкавим духом євреїв, які згорали, мов смолоскипи, сховані від людського ока. Спотворені жахом обличчя давніх друзів та родичів... обличчя, які топилися, мов свічки, обличчя, які, здавалося, танули, обпливаючи лоєм перед самими твоїми очима,— вони робилися дедалі прозорішими... Потім одного дня вони зникали. Куди? А куди зникає полум’я смолоскипа, коли його задуває холодний вітер? Подається до раю? До пекла? Вогні серед ночі, свічки на вітрі... Коли Іов нарешті не витримав і засумнівався. Бог запитав його: «Де був ти, коли я створював світ?» Якби Моріс Хейзель був Іовом, він би відповів: «А де був ти, коли вмирала моя Хетер? Де ти був? Дивився матч «Янкі» проти «Сенаторів»? Якщо ти не можеш доглянути за цим світом ліпше, я не хочу тебе бачити».

Так, були речі значно гірші, ніж зламати собі спину, це – поза всяким сумнівом. Але який Бог дозволив би йому зламати спину й залишитися спаралізованим на решту життя, бачивши, як померла його дружина, його доньки та його друзі?

Ніякий – це напевно.

З краєчка вуха скотилася сльоза. Він почув, як тихенько задзвонив дзвоник. Пройшла медсестра у своїх білих черевиках на м’якій підошві. Двері палати стояли отвором, і на стіні коридору йому видно було літери СИВНА ТЕР, як він здогадався, частина напису ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ.

У палаті щось заворушилося – він почув шурхіт простирадл.

Рухаючись дуже обережно, Моріс повернув голову праворуч від дверей до коридору. Відразу біля себе побачив тумбочку з карафкою води. На тумбочці видніли дві кнопки для виклику медсестри. Далі стояло ще одне ліжко, і на тому ліжку лежав чоловік, на вигляд старіший і ще хворіший, ніж Моріс. Його не було припнуто гачками до колеса, як Моріса, але біля його ліжка стояла крапельниця, а з боку бильця – якась штуковина, подібна до монітора. Шкіра в чоловіка мала блідо-жовтий колір. Навколо рота і очей пролягли глибокі зморшки. Волосся біласте з жовтавим полиском, сухе і тьмяне. Тонкі повіки здавалися прозоро-синіми, а на його великому носі Моріс побачив розірвані капіляри, притаманні хронічним пиякам.

Моріс відвів погляд і... глянув на чоловіка. Коли в палаті розвиднілося і лікарня почала прокидатися, у Моріса з’явилося предивне відчуття, ніби сусіда йому знайомий. Чи справді це так? Чоловікові було десь сімдесят п'ять – вісімдесят років, а Моріс не був певен, що знає когось аж такого старого – за винятком матері Лідії, страшила, давнішого, як іноді здавалося Морісові, за сфінкса, на якого та жінка була навдивовижу схожа.

Може, він знав цього чоловіка у минулому, ще перед тим, як Моріс приїхав до Америки. Може, й так. А може, й ні. І взагалі, чому йому раптом здалося, ніби це має якесь значення? Незрозуміле й те, чого минулої ночі його обсіли всі ці спогади про табір, Патін, коли він завжди намагався – і майже завжди спромагався – тримати все це похованим на самім споді пам'яті!

Нараз він увесь похолов, наче в уяві зайшов до якогось примарного будинку, де блукають давні неприкаяні привиди. Але ж ні, хіба таке можливе, тут, у цій чистенькій лікарні, через тридцять років по тому, як минули ті страшні часи?

Він відвів погляд від діда на сусідньому ліжку, і невдовзі знову задрімав.

Це просто гра твоєї уяви, що той чоловік видається тобі знайомим. Лише твоєї уяви... щоб якнайкраще розважити тебе, як вона намагалася розважити тебе у...

Але він про це не думатиме. Він не дозволить собі про це думати.

Поринаючи в сон, він пригадав, як хвалився перед Хетер (він ніколи не робив цього перед Лідією; хвалитися перед Лідією не мало сенсу, вона була не така, як Хетер, що завжди лагідно всміхалася, коли він безневинно вихвалявся: «Я ніколи не забуваю людських облич». Тепер він мав нагоду перевірити, чи це справді так. Якщо він знав колись чоловіка, який тепер лежить на сусідньому ліжку, то повинен пригадати коли... і де.

Уже засинаючи, уже переступаючи поріг забуття, Моріс подумав: «Може, я знав його в таборі. Ба це було б смішно – глум Господній, як то кажуть».

А втім, про якого Господа він говорить, спитав себе Моріс Хейзель і заснув

19

Тод закінчив школу другим у класі, може, лише через те, що мав нижчу оцінку з тригонометрії, до іспиту з якої він готувався того вечора, коли Дюсандера спіткав серцевий напад. Це знизило його загальний бал із цього предмета до 91, тобто до «відмінно» йому забракло одного бала.

Через тиждень після закінчення школи Боудени завітали в міську лікарню Санта-Донато до пана Денкера. Тодові смертельно надокучило чверть години вислуховувати банальності на кшталт «дякую вам» та «як ся маєте», і він зрадів, коли чоловік із сусіднього ліжка попросив його підійти на хвильку.

– Перепрошую,– сказав він вибачливим тоном. Його було закуто у великий корсет і прикріплено до системи з якихось блоків та тросів. – Мене звуть Моріс Хейзель. Я зламав собі хребта.

– Дуже зле,– поважно відповів Тод.

– Йой, він каже, дуже зле! Чудовий спосіб заспокоювати людей!

Тод почав вибачатися, але Хейзель, усміхаючись, підніс руку. Обличчя в нього було бліде і стомлене, як обличчя будь-якої старої людини в лікарні; на нього чекало життя, сповнене радикальних змін, і, сказати по правді, змін не на краще. Тодові подумалося, що це споріднювало його з Дюсандером.

– Не треба,– сказав Моріс. – Не треба вибачатися за нетактовний коментар. Ви – незнайома людина. Чи ж стороння людина повинна перейматися моїми проблемами?

– «Немає людини, що була б, як острів»,– почав був Тод, і Моріс засміявся.

– Він цитує мені Дона! Що за дитина! Ваш приятель що, тяжкий?

– Ну, лікарі кажуть, що з ним буде все гаразд, наскільки це можливе в його віці. Йому сімдесят дев’ять.

– Ого! – вигукнув Моріс. – Ви знаєте, він не з балакучих. Та з того, що він мені сказав, я зрозумів, що він з емігрантів. Як і я. Я поляк. Тобто родом із Польщі. З Радена.

– Справді? – чемно промовив Тод.

– Так. А ви знаєте, як у Радені називали помаранчеві накривки каналізаційних люків?

– Ні,– засміявся Тод.

– Ховард Джонсон[27]27
  Мережа готелів у США.


[Закрыть]
, – сказав Моріс зі сміхом. Тод йому вторував.

Дюсандер, наляканий їхнім сміхом, глянув на них і ледь нахмурився.

Потім Моніка щось сказала йому, і він перевів погляд на неї.

– То ваш приятель з емігрантів?

– О, так,– відказав Тод. – Він з Німеччини. З Ессена. Ви знаєте це місто?

– Ні,– сказав Моріс,– я був у Німеччині лише раз. Цікаво, чи був він на війні?

– Цього я не знаю, – очі Тодові блукали десь далеко-далеко.

– Ні? То й гаразд. Вона була вже так давно, ота війна. Ще рік-два – і вашій країні можна буде, за Конституцією, обирати президентом країни – президентом! – людей, які ще й не народилися, коли закінчилася війна. Для них, мабуть, немає великої різниці між дюнкеркським дивом та переходом Ганнібала на слонах через Альпи.

– А ви були на війні? – спитав Тод.

– Гадаю, був, якщо можна так висловитися. Ти гарний хлопчик, якщо приходиш навідати стару людину... двох старих людей, враховуючи і мене.

Тод скромно всміхнувся.

– Я стомився, – сказав Моріс. – Мабуть, посплю.

– Сподіваюсь, вам незабаром стане краще,– сказав Тод.

Моріс кивнув, засміявся і заплющив очі. Тод повернувся до Дюсандерового ліжка; його батьки вже збиралися йти – і тато раз у раз позирав на годинника, з удаваною жвавістю звертаючи увагу на пізню годину. Але Моріс Хейзель не спав, і не спав він ще довгий час.

За два дні Тод завітав до лікарні сам. Цього разу, замурований у своєму корсеті, Моріс Хейзель міцно спав на сусідньому ліжку.

– Добре, що прийшов,– тихо промовив Дюсандер. – До мого будинку ще навідувався?

– Так. Я поклав на місце скриньку і спалив того клятенного листа. Навряд, щоб ним хтось зацікавився, але я потерпав... ну, не знаю. – Тод знизав плечима, не знаючи, як пояснити Дюсандерові, що той лист викликав у нього якийсь майже марновірний страх; він боявся, що до будинку може хтось зайти, хтось, хто знає німецьку, і помітити в листі посилання на події десяти, а то й двадцятирічної давності.

– Як прийдеш наступного разу, принеси мені чогось випити,– попросив Дюсандер. – Про сигарети я й не згадую, але...

– Я більше до вас не приходитиму,– сказав Тод навпростець. – Ніколи. Це – кінець. Ми квити.

– Квити,– Дюсандер згорнув руки на грудях і посміхнувся. Та посмішка була не зовсім лагідна... попри всі Дюсандерові зусилля надати їй якнайбільше тепла. – Я вважав, що так говорять лише за грою у карти. Наступного тижня мене, мабуть, випишуть із цього цвинтаря... а може, трохи пізніше, принаймні так мені пообіцяли. Лікар каже, що я можу прожити ще кілька років. На моє запитання, скільки саме, він тільки засміявся. Гадаю, не більше як три, а то й два. Одначе я можу його здивувати і дожити до року Орвелла[28]28
  1984 рік.


[Закрыть]
.

Почувши таке ще два роки тому, Тод недовірливо нахмурився б, але тепер тільки кивнув головою.

– Але, між нами кажучи, хлопче, я вже майже відмовився від сподівань дожити до нового сторіччя.

– Я хочу дещо у вас запитати,– сказав Тод, дивлячись Дюсандерові просто в очі. – Тому сьогодні й прийшов. Я хочу запитати вас про одну річ, яку ви мені сказали одного разу.

Тод зиркнув через плече на того другого чоловіка, який лежав поруч, і підсунув свого стільця ближче до Дюсандерового ліжка. Він відчув дух, що йшов від Дюсандера,– дух музейних єгипетських мумій.

– Ну, питай.

– Отой п’яничка. Ви сказали мені щось про те, що я начебто маю досвід. Особистий досвід. Що ви цим хотіли сказати?

Губи Дюсандера розповзлися в ширшій усмішці.

– Я читаю газети, хлопчику. Старі люди завжди читають газети, але не так, як це роблять молоді. Відомо, що стерв’ятники збираються наприкінці злітних смуг деяких льотовищ у Південній Америці, коли дмуть зрадливі зустрічні вітри. Чи ти про це знав? Отак старі люди читають газети. Місяць тому в недільному номері з’явилась одна стаття. Не на першій сторінці: кому потрібні волоцюги та алкоголіки, щоб писати про них на перших сторінках. Але то була чільна стаття під постійною газетною рубрикою. «ЧИ ПОЛЮЄ ХТОСЬ У САНТА-ДОНАТО НА ТИХ, ХТО ЗАЗНАВ КРАХУ В ЖИТТІ?» – так вона називалася. Примітив. Жовта преса. Ви, американці, в цьому ділі мастаки.

Руки в Тода стислися в кулаки, покусані нігті уп’ялися в долоні. Він ніколи не читав недільних випусків газет – мав на що витрачати час із більшою користю для себе. Звичайно він проглядав газети, що виходили в буденні дні, відразу після кожної з його маленьких пригод, але жоден його п’яничка не сподобився того, щоб про нього писали в газеті, надто на перших трьох сторінках. Уже сама думка, що Хтось за його спиною робив якісь здогади, розлютила його.

– У статті писалося про кілька вбивств. Дуже брутальних убивств. За допомогою ножа, ціпка. «Нелюдська жорстокість» – обурювався журналіст, але ти ж знаєш, які вони, ці репортери. Автор цієї жалісливої статті відзначав, що серед вештанців дуже високий рівень смертності, а в Санта-Донато той рівень навіть вищий, ніж деінде. Вони помирають щороку, але не конче природною смертю чи через свої погані звички. Серед них часто трапляються вбивства. Одначе вбивця здебільшого – хтось із компанії загиблого покидька. Мотив – звичайна собі сварка через карти або пляшку дешевого вина. Вбивця майже завжди залюбки кається. Його мучить гризота. Та ці останні вбивства лишилися нерозкриті. Найбільше тривожить, на думку писарчука жовтої преси, високий відсоток зникнень цих сіромах за останні кілька років. Певна річ, відзначає він, усі вони – такі собі сучасні бурлаки. Всі вони приходять і відходять. Але декотрі з них пішли з Санта-Донато, навіть не отримавши допомоги для безробітних або чека за виконану поденну роботу, які видаються лише п’ятницями. Він питає: а чи не могли б вони стати жертвами Ловця п’яничок – такого назвиська вживає той бульварний писарчук. Тими жертвами, яких не знайдено? Ет!

Дюсандер помахав рукою в повітрі, немовби відкидаючи таке безглузде припущення.

– То було бажання полоскотати нерви. Мовляв, треба в недільному випуску почастувати людей дещицею жаху. Викликати давні привиди, хай і заяложені, але ще корисні – Торсо, вбивцю з Клівленда, Зодіака, таємничого Містера X, вбивцю Чорної Жоржини, Джека Спрінгхіла. Бридня, та й годі! Але мене це змусило замислитись. А що ще залишається старому, як не розмірковувати, коли давні друзі більше не приходять до нього у гості.

Тод знизав плечима.

– Я подумав: мавши бажання, чого, звісно, бути не могло, допомогти тому мерзенному жовтому псові-журналісту, я міг би пояснити деякі з тих зникнень. Я маю на увазі не забитих ножем чи ціпком, хай Бог заспокоїть їхні заблукані душі, а тих, кого не знайдено. Бо принаймні декотрі з волоцюг, що зникли, спочивають у моєму підвалі.

– А скільки їх там? – стиха запитав Тод.

– П’ятеро,– спокійно відповів Дюсандер. – Якщо рахувати того, з ким ти сам допоміг мені розібратися.

– Ви справді несповна розуму,– сказав Тод. Шкіра у нього під очима зробилася білою і прозорою. – У якомусь пункті вам відмовляють ваші трикляті гальма.

– Відмовляють гальма! Яка чудова ідіома. Може, й твоя правда! Та потім я сказав собі: «Цей шакал-газетяр був би радий почепити всіх зниклих волоцюг на когось одного – на отого його уявного Ловця п’яничок. Але я знаю, що це було б помилкою».

Після чого я запитав себе: «А чи не знаю я ще когось, хто міг би це робити? Когось, хто останні кілька років був би у такому самому стресовому стані, як і я? Когось, хто міг чути брязкіт кайданів на старих привидах?» І відповідь була така. Знаю. Це ти, хлопче.

– Я ніколи нікого не вбивав.

Перед його очима постали не п’янички: то були не люди, атож – ніякі не люди. У своїй уяві він бачив самого себе: зачаївшись за всохлим деревом, він дивиться в оптичний приціл своєї гвинтівки, мушка застигла на скроні чоловіка з бридкою цапиною бородою, що сидів за кермом «субару-брета».

– Може, й ні,– приязненько погодився Дюсандер. – Але того вечора ти так добре тримався. Гадаю, ти був не так вражений, як лютий, що стареча неміч поставила тебе під загрозу. Чи, може, я помиляюся?

– Ні, не помиляєтесь,– сказав Тод. – Я завжди на вас чхав, і чхаю й досі. І допоміг вам лише тому, що ви маєте у своєму сейфі щось таке, що може зруйнувати моє життя.

– Ні, я там нічого не маю.

– Що? Що це ви торочите?

– То був такий самий блеф, як твій «лист, залишений у товариша». Ти ніколи не писав такого листа, і в тебе ніколи не було такого товариша, а я ніколи не писав жодного слова про наш... сказати б, зв’язок. Зараз я розкриваю свої карти. Ти врятував мені життя, байдуже, що тільки задля того, аби оборонити себе; це не змусило тебе діяти повільніше чи менш кмітливо. Я не можу зашкодити тобі, хлопче. Кажу тобі це відверто. Я зазирнув смерті в вічі, і вона налякала мене, але не настільки, як я сподівався. Ніякого документа немає. Як ти сказав, ми квити.

Тод посміхнувся: химерний вигин вуст. Дивні глумливі іскорки в очах.

– Herr[29]29
  Пан (нім.).


[Закрыть]
Дюсандер,– сказав він,– аби ж то я міг цьому повірити.

Увечері Тод спустився узвозом, що виходив на шосе, підійшов до всохлого дерева і сів на нього. Сутеніло. Вечір був теплий. Вогні автомобілів, мов довга жовта гірлянда стокроток, яскріли у присмерку.

Документа немає.

Лише тоді, коли їхня розмова завершилася, Тод збагнув усю безнадійність свого становища. Дюсандер сказав, що Тод може обшукати увесь його будинок, і коли не знайде там ключа від сейфа, це буде доказом того, що ніякого сейфа нема взагалі, а отже, немає й листа. Але ключа можна сховати деінде, його можна покласти у слоїк з-під маргарину чи вишневого сиропу, а той слоїк поставити під віддерту й знову поставлену на місце мостину; Дюсандер навіть міг поїхати до Сан-Дієго і сховати її в мурі, яким обведений куточок, де ведмеді тішаться ілюзією волі. Власне, провадив Тод, Дюсандер міг би просто викинути того ключа. А чом би й ні? Він був йому потрібний лише раз, щоб покласти до сейфа написаний документ. Коли він помре, хтось інший візьме його з сейфа.

На те Дюсандер неохоче кивнув, але, замислившись на хвильку, підкинув ще одне розв’язання проблеми. Коли він одужає і його випишуть з лікарні, хлопчик може обдзвонити всі банки Санта-Донато, кажучи банківським службовцям, що телефонує на прохання свого дідуся. Мовляв, за останні два роки сердешний дідусь так постарів, що не пригадує, де поклав ключа від банківського сейфа. Ба гірше: не пригадує, у якому банку в нього сейф. Чи не могли б вони поглянути, чи є серед клієнтів їхнього банку Артур Денкер, так, ім’я одне. І коли Тод перевірить один по одному всі міські банки...

Тод уже знову тріпав головою. По-перше, така легенда конче викличе підозру. Вони подумають, ніби це якесь шахрайство, і заявлять у поліцію. Навіть коли всі вони купляться на цю баєчку, нічого путнього з цього не вийде. Якщо в жодному з сотні банків, що є в Санта-Донато, і не виявиться сейфа на ім’я Денкера, це ще не означатиме, що Дюсандер не орендував сейфа в Сан-Дієго, чи Лос-Анджелесі, чи ще в якомусь місті, розташованому між ними.

Нарешті Дюсандер склав зброю.

– Ти, хлопче, маєш на все відповіді. На все, крім одного. Що я виграю, коли тобі брешу? Я вигадав ту історію, щоб оборонитися від тебе,– то був єдиний мій мотив. Тепер я намагаюся пояснити тобі, що документ – просто вигадка. Який, на твою думку, я мав би з нього зиск?

Дюсандер на превелику силу трохи звівся на лікті.

– Власне кажучи, навіщо мені взагалі в моїй ситуації якийсь документ? Я міг би зруйнувати твоє життя, навіть не підводячись із цього лікарняного ліжка, якби це було те, що мені потрібне. Я звернувся б до першого-ліпшого лікаря, що проходив би повз мене, вони тут усі євреї, і всі дізналися б, хто я такий, принаймні ким я був. Але навіщо мені це здалося? Ти гарний учень. Перед тобою чудова кар’єра... якщо ти не погориш на своїх п’яничках.

Обличчя у Тода закам’яніло.

– Я ніколи вам не казав...

– Так, я знаю. Ти ніколи нічого про них не чув, ти ніколи не торкався жодної волосинки на їхніх брудних головах; гаразд, хай буде так. Я більше про це не говоритиму. Скажи мені одне, хлопче: навіщо б я тобі брехав? Ти сказав, ми – квити... А я скажу тобі, що ми можемо бути квити, лише коли довірятимемо один одному.

Тепер, сидячи за всохлим деревом на узвозі, що спускався до шосе, дивлячись на всі оті безіменні вогні, що зникали без кінця і краю, мов якісь повільні трасуючі кулі, він добре знав, чого саме він боїться.

Дюсандер говорив про довіру. Саме цього він і боявся.

Думка про те, що десь на споді душі Дюсандер може крити невеличке, проте цілком сформоване полум’я ненависті, теж лякала його.

Ненависті до Тода Боудена, молодого, гарного, без зморщок; до Тода Боудена, здібного учня, перед яким слалося таке чудове, таке довге життя.

Але найбільше його лякало те, що Дюсандер відмовлявся називати його на ім’я.

Тод. Що ж тут важкого, навіть для старого фрица з протезами замість зубів? Тод. Лише один склад. Дуже легко вимовити. Уперти язика в зуби, трохи їх розтулити, поставити язика на місце, та й квит! Одначе Дюсандер завжди звав його «хлопчик». Лише так. Зневажливо. Анонімно. Так, саме так, анонімно. Так само анонімно, як називав номер в’язня концтабору.

Може, Дюсандер і не брехав. Ні, не просто «може», а напевне. Але залишалися всі оці побоювання... найгіршим з яких була відмова Дюсандера називати його на ім’я.

Проте він розумів, що, зрештою, все впиралося в його власну нездатність зважитися на нелегку, остаточну ухвалу. Все впиралося у безжальну правду: навіть після чотирьох років відвідин Дюсандера він так досі й не вгадав, що діється у старого в голові. Можливо, він, зрештою, не такий-то вже й здібний учень.

Машини, машини, машини. У нього аж руки свербіли вхопити гвинтівку. Скількох би він поцілив? Трьох? Шістьох? Чи, може, й тринадцятьох? Цікаво, скільки звідси миль до Вавилона?

Йому стало моторошно.

Тільки Дюсандерова смерть розставить усі крапки над «і», подумав він. Десь у найближчі п’ять років, а то й раніше. У проміжку од трьох до п’яти... це було схоже на вирок.

Тоде Боудене, суд засуджує тебе до ув’язнення від трьох до п'яти років за зв'язок із відомим військовим злочинцем. Від трьох до п'яти років кошмару та холодного поту.

Рано чи пізно Дюсандер все одно помре. Тоді розпочнеться очікування. І йому млоїтиме в шлунку щоразу, як він чутиме дзвінок телефону або дзвінок у двері.

Він не був певен, чи зможе це витримати.

Йому знову засвербіли пальці – так і кортіло вп’ястися у гвинтівку. Тод зціпив кулаки і тицьнув ними собі в пах. Його охопив нудотний біль, і він лежав якийсь час, скрутившись калачиком на землі, з губами, завмерлими в мовчазному зойку. Біль був жахливий, але урвав нескінченний плин думок.

Принаймні на якийсь час.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю