Текст книги "Друге життя Брі Таннер"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

– А ця Вікторія, – повільно запитала Джейн, – була на додачу до тих вісімнадцяти, що воювали тут?

– Так, – підтвердив рудий. – З нею прийшов лише один. Він був не таким недосвідченим, як інші, але йому також як вурдалаку було щонайбільше рік.

Райлі. Яре задоволення тільки підсилилося. Якщо… ні, колия помру, по мені не залишиться жодних невиконаних справ. Дієго відомщений! Я замалим не всміхнулася.

– Двадцять, – видихнула Джейн. Чи вона справді такого не очікувала, чи з неї неабияка актриса. – А хто ж покінчив зі створювачкою?

– Я, – холодно відтяв рудочубий.

Хто б не був цей вампір, нехай навіть він за кімнатного песика тримає людину, він – мій друг. Навіть якщо врешті-решт саме він уб’є мене, я почуватимусь перед ним у боргу.

Джейн обернулась і, звузивши очі, пильно подивилась на мене.

– Гей, ти там, – різко сказала вона, – як твоє ім’я?

Що ж, для неї я вже й так мрець. То для чого запобігати перед цією брехухою? Я послала їй у відповідь сердитий погляд.

Джейн посміхнулася – це була ясна щаслива усмішка безневинної дитини, – і зненацька моє тіло мов приском обсипали. Наче мене повернули у найстрашнішу ніч мого життя. Кожна вена в тілі палала, вогонь пропікав кожен дюйм шкіри, пропалював до шпику кісток. Було враження, наче мене вкинули у поховальне багаття мого клану – полум’я палило звідусіль. Не було ні клітини в моєму нутрі, яка не корчилася б у пекельних муках. Я заверещала, але не чула власного крику через біль у вухах.

– Твоє ім’я? – повторила Джейн, і коли вона заговорила, вогонь ущух. Просто зник, наче полум’я було тільки уявне.

– Брі, – швидко бовкнула я, досі не оговтавшись від болю, якого вже не відчувала.

Джейн знову усміхнулась – і вибухнуло полум’я. Яким повинен бути біль, щоб я нарешті від нього померла? Я вже й гадки не мала, чи верещу, чи ні. Хай хтось просто відірве мені голову! Карлайл добрий, він це зробить, правда ж? Або читач думок. Він же почує мене, він припинить мої муки?

– Вона і так розповість тобі все, що ти хочеш знати, – загарчав рудочубий. – Не обов’язково чинити так.

Біль угамувався, мов Джейн клацнула перемикачем. Виявилося, що я лежу долілиць на землі, засапана, мов і досі потребую повітря.

– Так, я знаю, – долинув до мене радісний голос Джейн. – Брі!

Коли вона покликала мене на ім’я, я здригнулася, але, на щастя, біль не повернувся.

– Це все правда? – запитала вона. – Вас і справді було двадцятеро?

Слова просто вилетіли в мене з рота:

– Дев’ятнадцять чи двадцять, може, більше, я не знаю! Сара та ще один перволіток, імені я не знаю, загинули дорогою сюди…

Я чекала, коли ж мене покарають новою порцією болю за таку незграбну відповідь, але Джейн натомість знову заговорила.

– А ця Вікторія? Це вона тебе створила?

– Я не знаю, – боязко зізналась я. – Райлі ніколи не називав її імені. А тієї ночі я не бачила… було так темно… і так боліло… – я сіпнулася. – Він не хотів, щоб ми думали про неї. Казав, що наші думки небезпечні…

Джейн кинула оком на рудого, а тоді знов перевела погляд на мене.

– Розкажи мені про Райлі, – звеліла вона. – Навіщо він привів вас сюди?

Ковтаючи слова, я почала переповідати брехні Райлі:

– Райлі сказав нам, що тут ми повинні знищити дивних жовтооких вурдалаків. Він переконував, що це буде легко. Що місто під їхнім контролем і вони збираються напасти на нас. А ще він сказав, тільки-но їх не стане, уся кров буде належати нам. Він дав нам понюхати її запах, – я вказала на людську дівчину. – І запевнив, що завдяки цьому ми знайдемо вірний шлях до жовтооких, тому що вона буде з ними. А ще він сказав, хто перший до неї добереться, той її і отримає.

– Схоже, Райлі помилявся щодо простоти свого завдання, – мовила Джейн із ледь уловимим глузуванням у голосі.

Схоже, Джейн була задоволена моєю версією подій. Інтуїція підказала мені, яким полегшенням для неї є факт, що Райлі не бовкнув нікому, в тому числі й мені, про те, як темні плащі навідалися до нашої сотворительки. До Вікторії. Саме таку версію Джейн хотіла згодувати жовтооким – байку, в якій би не згадувалися ні сама Джейн, ні загалом Волтурі. Що ж, триматимуся цього варіанту. Сподіваюся, читач думок давно вже й сам усе знає.

Фізично я геть нічогісінько не можу вдіяти проти цієї почвари, але думки мої розкажуть жовтооким усе. Сподіваюся.

Я кивнула, оцінивши жартик Джейн, і сіла випроставшись, адже хотіла привернути увагу читача думок, хто б це не був. Але вголос я дотримувалася версії, якою міг поділитися будь-хто з мого клану. Я вдала, що я – це Кевін. Тупий як баняк і ні в що не посвячений.

– Я не знаю, що трапилось… – (Це чистісінька правда. І досі гадки не маю, що за розгардіяш чинився на полі бою. І мені на очі не трапився ніхто з загону Крісті. Може, з ними покінчили оті загадкові вурдалаки-ревуни? Цей секрет я прибережу для жовтооких). – Ми розділились, але другий загін сюди не дійшов. І Райлі полишив нас і не прийшов на допомогу, як обіцяв. А потім усе сплуталось, і всіх розірвали на шматки, – я здригнулася на згадку про безголове тіло, об яке перечепилася. – Я злякалась. І хотіла утекти. А цей, – я кивнула на Карлайла, – цей сказав, що мені не завдадуть шкоди, якщо я припиню битися.

Цим я в жодному разі не могла зрадити Карлайла. Він і сам уже все розповів Джейн.

– Ах, юне створіння, їм не дано пропонувати тобі такі подарунки, – мовила Джейн. Було враження, наче вона страшенно собою задоволена. – Порушення законів призводить до покарання.

Досі вдаючи з себе Кевіна, я витріщилася на неї, наче нічогісінько не втямила.

Джейн поглянула на Карлайла:

– Ви впевнені, що тут усі? І ті, що відділились?

Карлайл кивнув на підтвердження.

– Ми також розділились.

Ага! Отже, загін Крісті прикінчили ревуни. Сподіваюся, хто б вони не були, вони виявилися по-справжньому застрашливими. Та к Крісті й треба!

– Не можу заперечувати, що я вражена, – начебто щиро сказала Джейн – а може, таки справді щиро. Джейн-бо сподівалася, що армія Вікторії накоїть тут лиха, але вийшло все навпаки.

– І ми, – тихо підтакнули три темні плащі, які стояли позаду Джейн.

– Я ніколи не бачила, щоб клан такого невеличкого розміру залишився цілим та неушкодженим після такого нападу, – вела далі Джейн. – Ви знаєте, що за цим стоїть? Усе має дуже дивний вигляд, якщо взяти до уваги той спосіб життя, який ви тут ведете. І чому людина виступила ключовою фігурою? – очі її на мить звернулися до дівчини.

– Вікторія мала на Беллу зуб, – пояснив рудочубий.

Ось звідки наша дивна стратегія! Райлі просто хотів смерті дівчини, і йому було байдуже, скільки вампірів помруть за це.

Джейн щасливо засміялася.

– Здається, Белла, – вона всміхнулася до дівчини точно такою посмішкою, як нещодавно до мене, – викликає на диво сильну реакцію у всіх із нашого племені.

Але з дівчиною нічого не сталося. Може, Джейн і не хотіла її скривдити. А може, її жахливий дар спрацьовує тільки на вурдалаках.

– Чи не могла б ти це припинити? – зронив рудочубий стримано, але в голосі його дзвеніла лють.

Джейн знову розсміялася.

– Просто перевіряю. Адже від цього немає жодної шкоди, чи не так?

Я спробувала вдягнути на себе маску тупого Кевіна і не зрадити своєї цікавості. Отже, Джейн не може завдати живій дівчині такого болю, як мені, але для неї це незвично. І хоча вона начебто над цим посміюється, можна з певністю сказати, що насправді її це неймовірно дратує. Може, саме тому жовтоокі й терплять біля себе людину? Але якщо вона для них має таку цінність, чому ж вони не перетворять її на вампіра?

– Що ж, здається, нам нема чого тут робити, – мовила Джейн мертвим монотонним голосом. – Дивно. Ми не звикли бути непотрібними. Дуже шкода, що ми проґавили битву. Судячи з усього, було б цікавенько на це подивитись.

– Так, авжеж, – різко відповів рудий. – Ви ж були зовсім поряд. Шкода, що ви запізнились на якихось півгодини. Можливо, тоді б ви і встигли виконати свої обов’язки.

Я придушила посмішку. Виходить, читач думок – саме рудочубий, і він почув усе, що я мала йому сказати. Джейн нічого просто так не минеться.

Порожнім поглядом Джейн витріщилась на читача думок.

– Згодна, дуже прикро, що все так обернулось, правда ж?

Рудий кивнув; цікаво, що він прочитав у голові Джейн?

А Джейн тим часом обернула до мене своє порожнє обличчя. В її очах не було ніяких емоцій, але я відчула: мій час добігає кінця. Все, що хотіла, вона від мене вже отримала. Вона гадки не мала, що я розповіла читачеві думок значно більше. І не вибовкала секретів його клану. Я-бо йому заборгувала – саме він замість мене скарав Вікторію і Райлі.

Краєм ока я зиркнула на нього й подумала: «Дякую».

– Феліксе, ходи-но, – ліниво покликала Джейн.

– Почекай, – гукнув рудий.

Він обернувся до Карлайла і швидко заговорив:

– Ми можемо пояснити цій дівчинці правила. Вона, здається, здатна навчитися. Вона просто не знала, що коїла.

– Він правий, – завзято погодився Карлайл, позираючи на Джейн. – Ми повністю готові взяти на себе відповідальність за Брі.

Джейн мала такий вираз на обличчі, наче не була певна: він часом не шуткує? А якщо шуткує, то такого жартуна вона в житті не бачила.

Я ж була зворушена до глибини душі. Адже ці вурдалаки – чужаки, незнайомці, а вони згодні піддавати себе небезпеці через мене. Я заздалегідь знала, що нічого не вийде, але ж сам факт!..

– Ми не робимо винятків, – зачудовано промовила до них Джейн. – І не надаємо других шансів. Це погано впливає на нашу репутацію.

Я почувалася, наче вона говорить про когось іншого. Мені було байдуже, що зараз вона обговорює саме мою смерть. Знаю, жовтооким її не зупинити. Вона – представник вурдалацької поліції. І хоча робота вурдалацьких копів брудна – брудна у прямому й непрямому значенні цього слова, – принаймні жовтоокі про це дізнаються.

– Що нагадує мені… – докинула Джейн, зупиняючи погляд на людській дівчині й усміхаючись іще ширше. – Гаю буде дуже цікаво дізнатися про те, що ти і досі людина, Белло. Можливо, він навіть вас навідає.

«Досі людина». Значить, з неї все-таки збираються зробити вампіра. Цікаво, чого ж зволікають?

– Дата вже визначена, – чистим голосом сказала маленька чорнява вампірка. – Можливо, ми самі зберемося навідати вас за кілька місяців.

Усмішка Джейн зникла, мов її стерли. Не дивлячись на темнокосу вурдалачку, вона здвигнула плечима, і в мене закралася підозра: хай як вона ненавиділа живу дівчину, маленьку вампірку вона ненавиділа вдесятеро дужче.

Коли вона обернулася до Карлайла, обличчя її знову було порожнє.

– Було приємно зустрітися з вами, Карлайле… Я гадала, Аро перебільшує. Отже, до зустрічі…

Ось і все. Але я чомусь не боялася. Шкода тільки, що я нічого не розповім Фредові. Його, мов сліпого, вкинули в світ, повний небезпечної політики, брудної поліції, таємних кланів. Але Фред кмітливий і обережний, а ще обдарований. Що йому можуть заподіяти, якщо навіть не здатні побачити? Може, одного дня він зустрінеться з жовтоокими. «Будь ласка, не кривдьте його», – подумки попросила я читача думок.

– Феліксе, подбай тут про все, – байдужо промовила Джейн, киваючи на мене. – А я хочу додому.

– Не дивись, – прошепотів рудочубий читач думок.

Я заплющила очі.

Подяки

Як завжди, я дуже вдячна усім, завдяки кому ця книжка отримала життя: моїм хлопцям Гейбу, Сету й Елаю, моєму чоловікові Панчо, моїм батька Стівену та Кенді, моїм подругам Джен Г. і Джен Л., Меган і Шеллі, які в усьому мене підтримують, моєму ніндзя – літагенту Джоді Рімер, моїй «Баффі» – Шеннон Гейл, усім моїм друзям і наставникам із «Літтл, Браун Букс», а особливо Девіду Янґу, Асі Мюхнік, Меган Тинглі, Елізабет Юлберг, Ґейл Дообінін, Ендрю Сміту, Тайні МакІнтаєр, а найголовніше, моїм читачам.

Ви – найкраща аудиторія, яку тільки можна уявити.

Дякую!