Текст книги "Друге життя Брі Таннер"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

– В цьому був би сенс, – погодився Дієго.

Довгу секунду ми з ним мовчки витріщалися одне на одного. Мені більше нíчого було сказати, і йому, здається, теж.

Нарешті я скривилася й бовкнула:

– Не знаю, чи купилася б я на таку дурницю – буцімто Рауль має якісь особливі вміння.

Дієго розреготався.

– З цим важко посперечатися, – мовив він і визирнув у вікно – було ще темно, але ранок насувався. – Час вичерпано. Якщо не хочемо підсмажитися, краще повертатися додому.

– «Попіл, попіл, попільниця…» – замугикала я собі під ніс, зводячись на ноги та згрібаючи книжки.

Дієго гигикнув.

Дорогою додому ми ще раз ненадовго зупинилися – зазирнули у сусідній відділ і прихопили кілька пакетів із застібками та два наплічники. Всі книжки я запакувала у два пакети – мене дратують підмочені сторінки.

І ми по дахах знову побігли до води. На сході ледве-ледве починало сіріти небо. В затоку ми пірнули просто під носом у двох сторожів баржі, які й близько нічого не помітили, – пощастило їм, що я була неголодна, адже опинилися вони так близько, що самоконтроль міг мені зрадити; крізь темну воду ми попливли до будинку Райлі.

Спершу я й не здогадувалася, що ми пливемо наввипередки. Просто старалася гребти воду чимшвидше, адже небо дедалі яснішало. Ще ніколи я так не запізнювалася. Якщо бути відвертою з собою, треба визнати, що як на вампіра я доволі нудна: не порушую правил, не створюю проблем, тримаюся найвідлюдькуватішого хлопця в нашому товаристві, завжди вчасно повертаюся додому.

Аж тут Дієго наддав ходу. Добряче випередив мене, з посмішкою озирнувся, наче казав: що, не можеш наздогнати? – і знову помчав уперед.

Ну, на таке я не згодна! Не пам’ятаю, чи в минулому житті я переймалася через суперництво – зараз усе колишнє здавалося далеким і неважливим, – та схоже, щось таке в мені дрімало, бо я миттю відгукнулася на виклик. Із Дієго був неабиякий пливець, але я була міцніша, особливо зважаючи на нещодавній бенкет.

Проминаючи свого напарника, самими вустами я кинула: «Бувай здоровий!» – не впевнена, чи він це зауважив.

Дієго загубився в темній воді далеко позаду мене, та я навіть не озирнулася – не хотіла марнувати час, щоб пересвідчитися, наскільки я його обігнала. Просто летіла через затоку, аж доки не врізалася в піщане дно острова, де ми замешкали останнім часом. Попереднім нашим прихистком була простора хатина в Сніговілі-на-Краю-Землі, загубленому серед Каскадних гір. Теперішній дім, як і попередній, був віддалений, мав чималий підвал, а ще його мешканці нещодавно відійшли в кращий світ.

Я випірнула на мілководдя кам’янистого пляжу, зачепилася пальцями за гострий виступ пісковику й стрибнула. В ту мить як я вхопилася за стовбур сосни, що нависала над водою, і перелетіла через скелю, Дієго винирнув із води.

Коли я легко приземлилася на пальчики, одразу дві речі привернули мою увагу. По-перше, було дуже ясно. По-друге, будинок зник.

Ну, не зовсім зник. Дещо з нього ще можна було роздивитися, але залишилося від нього мало. Обгорілий дах, поламаний і безформний, рухнув – упав навіть нижче рівня дверей.

Сонце швидко викочувалося на небо. Чорні сосни починали потроху зеленіти. Ось-ось їхні світлі верхівки вирізнятимуться на чорному тлі – і тоді мені прийде кінець.

Справжній кінець, смерть. Друге життя вічно спраглого супергероя згорить у полум’ї. Можу тільки уявити, яким болючим буде вогонь.

Не вперше я бачила, як горить наша домівка, – зважаючи на постійні бійки та займання в підвалі, будинки зазвичай трималися щонайбільше кілька тижнів, – проте вперше я спостерігала сцену руйнації у загрозливому промінні вранішнього світла.

Дієго приземлився позаду мене, і я злякано хапнула ротом повітря.

– Може, закопаємося під дах? – прошепотіла я. – Буде там безпечно – чи…

– Не втрачай голови, Брі, – занадто спокійно сказав Дієго. – Я знаю краще місце. Ходімо.

І він дуже зграбно зістрибнув зі стрімкої кручі назад у воду.

Я боялася, що вода не здатна буде затримати сонячне проміння. Хоча… якщо ми під водою, ми ж не зможемо загорітися? Та все одно цей план мені не подобався.

Однак замість закопатися серед залишків зруйнованого будинку, я стрибнула зі скелі вслід за Дієго. Не знаю, що мною керувало, і це було дивно. Бо зазвичай я не відступала від правил – чинила як заведено, намагалась поводитися мудро.

У воді я швидко наздогнала Дієго. Він знову мчав як на злам голови, але цього разу без жодних жартів. Він утікав від сонця.

Дієго обігнув скелястий острівець і пірнув глибше. Я здивувалася, що мій напарник не врізався в кам’янисте дно затоки; ще більше я здивувалася, відчувши теплий струмінь підводної течії там, де, мені здавалося, дно щільно вкривала оголена порода.

Мудрий Дієго – розшукав таку місцину! Звісно, мало приємного просидіти в печері під водою цілісінький день (за кілька годин неможливість дихати починала страшенно дратувати), проте це значно краще, ніж обернутися на попіл. Мені давно слід було подумати про таку схованку, як у Дієго. Подумати ще про щось, окрім крові. Підготуватися до несподіванок.

Дієго й далі звивався вузенькою ущелиною, яка зміїлася поміж скель. Вода тут була чорна як чорнило. Безпечна. Плисти по-справжньому тут було неможливо – замало місця, тож я вчинила, як Дієго: притримуючись за в’юнку стіну ущелини, просто пересувалася вперед. Аж тут Дієго випірнув на поверхню.

За півсекунди я вистрибнула з води за ним.

Печера – не більш як вузька нора завширшки з «фольксваген-жук», а заввишки навіть менша. У глибині було трохи місця, де можна було б згорнутися калачиком, але звідти пробивалося свіже повітря. Пальці Дієго залишили на вапнякових стінах печери чимало відбитків.

– Миленьке місце, – пробурмотіла я.

– Тут краще, ніж за спиною Бридкого Фреда, – посміхнувся Дієго.

– Не можу не погодитися. М-м-м… Дякую.

– Та будь ласка.

У темряві ми довгу хвилю вивчали одне одного. Обличчя Дієго було гладеньким і спокійним. Опинись я тут – на обмеженому просторі, у вимушеній близькості – з Кевіном, Крісті чи з будь-ким іншим, я б місця не знаходила від жаху. Я відчувала запах Дієго повсюди. Щомиті на мене чигала смерть. Але Дієго тримався так урівноважено! Ніхто більше так не поводився.

– Скільки тобі? – раптом запитав він.

– Три місяці, я ж тобі казала.

– Я не те маю на увазі. Скільки років тобі було перед тим? Отак, напевно, треба було спитати.

Я ніяково відхилилася, коли збагнула, що він каже про моє людське життя. Ми про таке ніколи не говорили. Ніхто його навіть згадувати не волів. Проте зараз я не хотіла обривати розмову. Адже просто балакати – це було щось новеньке, щось незвичайне. Я завагалася, а Дієго чекав із зацікавленим виразом обличчя.

– Мені було, гадаю, п’ятнадцять. Майже шістнадцять. Я точно не пам’ятаю дня… Здається, я ще не відсвяткувала свого шістнадцятого дня народження…

Я спробувала пригадати точніше, але останні голодні місяці розмилися нечіткою плямою, і в мене дивним чином починала боліти голова, коли я намагалася зосередитись. Потрусивши головою, я облишила марні спроби.

– А тобі?

– Мені вже виповнилося вісімнадцять, – сказав Дієго. – Я був так близько!..

– Близько до чого?

– До свободи, – мовив він, нічого не пояснюючи.

На хвильку запала ніякова тиша, а тоді Дієго змінив тему.

– Ти непогано трималась, опинившись у нових умовах, – сказав він, поглядом оцінюючи мої схрещені руки, притиснуті одне до одного коліна. – Ти вижила – уникала непотрібної уваги, нікуди не лізла.

Я стенула плечима, а тоді задерла рукав футболки на лівій руці, показуючи Дієго тоненький білий шрам біля плеча.

– Одного разу від мене відірвали дещицю, – зізналась я, – але вдалося відібрати руку назад, перш ніж Джен її підсмажила. Райлі показав мені, як прилаштувати руку назад.

Дієго сухо всміхнувся і пальцем торкнувся свого правого коліна. Мабуть, під джинсами теж ховався шрам.

– Таке з усіма трапляється.

– Ой! – скривилась я.

– Серйозно, – кивнув Дієго. – Але я не беру своїх слів назад – ти дуже врівноважена вурдалачка.

– Маю подякувати за комплімент?

– Я просто міркую вголос, намагаюся дещо зрозуміти.

– Дещо – це що?

– Що тут насправді відбувається, – нахмурився він. – Що замислив Райлі. Чому він постачає їйтаких різних «діток». І чому для нього байдуже, буде це хтось як ти – чи якийсь бевзь типу Кевіна.

З його слів виходило, він знає Райлі не більше, ніж я.

– Що ти маєш на увазі – «хтось як я»? – запитала я.

– Саме такими як ти – кмітливими – і мав би зацікавитися Райлі, а не отими горлорізами, яких раз у раз приводить Рауль. Б’юсь об заклад, коли ти була людиною, ти не опустилася до якоїсь дешевої повії.

Зачувши останнє слово, я ніяково ворухнулася. Дієго чекав на мою відповідь, наче не сказав нічого дивного. Я глибоко вдихнула і спробувала пригадати.

– Ще ні, але наближалася, – зізналась я за кілька секунд, протягом яких він терпляче чекав. – Ще ні, але за декілька тижнів… – я стенула плечима. – Знаєш, я не дуже добре пам’ятаю своє минуле, але пригадую, що думала: нема на цій землі нічого такого сильного, як голод. Як виявилося, спрага ще гірша.

Дієго засміявся.

– Правду мовиш, сестро!

– А ти? Ти не був із важких підлітків, які втекли з дому, як ми всі?

– О, я був із важких, це понад усякий сумнів, – він різко урвав мову.

Проте я теж умію тихенько сидіти й чекати відповідей на незручні запитання. Отож я просто втупилася в Дієго.

Він зітхнув. Аромат його подиху був досить приємний. Усі ми солодко пахнемо, але у Дієго було ще щось – наче якась приправа, кориця або гвоздика.

– Намагався триматися подалі від вуличних хлопців. Старанно вчився. Хотів вирватися з гетто, розумієш? Вступити в коледж. Стати кимось. Але був у нас хлопець, дуже схожий на Рауля. У нього було життєве кредо: приєднуйся або помри. Я на це не купився, намагався триматися від його банди подалі. Був обережний. Вижив, – Дієго раптово урвав мову, заплющивши очі.

Але я ще не закінчила тиснути на нього.

– І?

– Мій молодший брат не поводився так само обережно, як я.

Я саме збиралася запитати, що сталося з братом: він приєднався чи помер, проте вираз на обличчі Дієго був красномовнішим за відповідь. Я відвела очі вбік, не знаючи, як реагувати. Не могла щиро співчувати ні його втраті, ні його болю від цієї втрати. Адже в моєму минулому житті не лишилося нічого, за чим би я сумувала. Невже відмінність у цьому? Може, саме тому Дієго не опирається спогадам, які всі ми намагаємося стерти з пам’яті?

Проте я й досі не знала всього. Райлі… біль… Хотіла б я послухати цю частину історії, але в ту мить відчувала, що не маю права вимагати від Дієго відповіді.

Та моїй цікавості пощастило: за хвильку Дієго і сам продовжив оповідь.

– Я втратив голову. Украв у приятеля рушницю й вийшов на справжнісіньке полювання, – він похмуро гигикнув. – Тоді, щоправда, поганенький із мене був мисливець. Але я поклав-таки хлопця, який убив мого брата, перш ніж його приятелі поклали мене. Решта банди оточила мене на темній алеї. Аж раптом з’явився Райлі – просто вигулькнув між ними і мною. Пам’ятаю, я подумав, що в житті не бачив такого блідого хлопця. Коли в нього почали стріляти, він навіть не поглянув у той бік. Наче кулі були просто мухи. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Хочеш нового життя, дитинко?»

– Ха! – реготнула я. – Тобі пощастило більше, ніж мені. Бо мені він просто сказав: «Хочеш бутерброд, дитинко?»

Я досі пам’ятала, який вигляд тієї ночі мав Райлі, хоча цей образ зараз був дещо розмитий, бо тоді мої очі ще не мали сьогоднішньої гостроти. Це був гарячий хлопчина, я таких у житті не бачила, високий білявець, ідеальний у кожній дрібничці. Я була певна, що за темними окулярами, яких він ніколи не знімав, мають ховатися такі самі неперевершені очі. А голос він мав такий лагідний, такий добрий! Я думала, що здогадалася, чого він попросить як плату за обід, і була готова сплатити таку ціну. І не тому, що він був такий уродливець, – просто вже два тижні я харчувалася самими недоїдками. Але виявилося, що він захотів дечого іншого.

Почувши про бутерброд, Дієго розреготався.

– Либонь, ти добряче зголодніла!

– Атож.

– А чого ж ти була така голодна?

– Бо впорола дурницю й утекла з дому до того, як отримала водійські права. Справжньої роботи я знайти не могла, а злодюжка з мене вийшов нікчемний.

– Від чого ж ти тікала?

Я на мить завагалася. Коли я добре зосереджувалася, спогади начебто прояснювалися, та я не була певна, що хочу їх іще раз пережити.

– Ой, та годі тобі, – підохотив мене Дієго, – я ж тобі все розповів.

– Так, розповів. О’кей. Я втікала від батька. Він мене весь час лупцював. Мабуть, так само він обходився і з матір’ю, поки вона не накивала п’ятами. Тоді я була зовсім маленька – нічого не розуміла. З роками все тільки погіршувалося. Я подумала, якщо затримаюся вдома ще трохи, можу взагалі позбутися життя. Батько казав, якщо я втечу, то здохну з голоду. Як виявилося, він мав рацію – за все життя тільки в цьому він мав рацію. Але я про це стараюся не згадувати.

– Важко викликати в пам’яті давні події, правда ж? – із розумінням кивнув Дієго. – Все таке розмите й тьмяне!

– Це наче дивитися очима, в які понабивалося багнюки.

– Непогано сформульовано, – зробив він мені комплімент. Він прискалив до мене око, наче силкувався роздивитися, а тоді заходився терти очі.

Ми розсміялися одночасно. Дивно.

– Здається, я ще ні з ким так не сміявся відтоді, як зустрів Райлі, – зауважив Дієго, озвучуючи мої власні думки. – Мило. І ти мила. Не така, як решта. Ти бодай колись пробувала з кимось із них побалакати?

– Нє-а, і не намагалася.

– І нічого не втратила. Отож, як я і казав – невже Райлі не хотілося трішки підвищити планку й оточити себе гідними вурдалаками? Якщо він збирається захищати її, то чи не краще залучати до цього кмітливих вампірів?

– Значить, Райлі зовсім не потрібні кебетні спільники, – припустила я. – Він дбає тільки за чисельність.

Дієго поміркував, стиснувши губи.

– Наче в шахах – йому не потрібні ферзі та слони.

– Тільки пішаки, – втямила я.

Довгу хвилю ми просто витріщалися одне на одного.

– Щось мені не хочеться про це думати, – зронив Дієго.

– Гаразд, то що нам робити? – спитала я, автоматично вживши множину. Наче ми з Дієго – команда.

Він якусь хвильку міркував над моїми словами, і видно було, що йому ніяково, тож я пошкодувала про оте «ми». Аж раптом він сказав:

– А що ми можемо робити, коли гадки не маємо, що відбувається?

Виходить, він був не проти команди, і від цього мені стало неймовірно добре – я вже й не пригадувала, коли востаннє мені було так добре.

– Гадаю, – мовила я, – нам варто нашорошити вуха, триматися насторожі, спробувати все з’ясувати.

Дієго кивнув.

– І ще слід добре обмізкувати все, що казав і робив Райлі, – він замислився на хвильку. – Знаєш, я колись уже намагався витягнути з Райлі інформацію, але він просто не звернув на мої питання уваги. Сказав мені перейматися важливішими справами – наприклад, спрагою. Тоді я здебільшого тільки про спрагу й думав. Райлі відіслав мене на полювання, і я про все забув…

Я спостерігала, як погляд його туманиться, коли він намагається зосередитися на давніх спогадах про Райлі, й не могла не подумати: для мене Дієго був першим другом у моєму новому житті, та я не була першим другом у його новому житті.

Зненацька він знову пильно глянув на мене.

– Отож, що ми знаємо про Райлі?

Я напружилася, пригадуючи останні три місяці.

– Знаєш, він небагато нам розповідає. Тільки ділиться азами вурдалацького життя.

– Отже, треба слухати уважніше, читати між рядків.

Ми посиділи мовчки, зважуючи останні слова. Я усвідомлювала, як багато я ще не знаю. І чому я до сьогодні ні про що й не думала хвилюватися? Наче розмова з Дієго дивним чином прочистила мені мізки. Вперше за три місяці кров відсунулася з чільного місця.

На довгу хвилину запала мовчанка. Чорна діра, з якої в печеру просочувалося свіже повітря, більше не була такою чорною. Зараз вона стала радше темно-сірою і щохвилини світлішала. Дієго зауважив, як я нервово поглядаю в той бік.

– Не хвилюйся, – заспокоїв він мене. – В сонячні дні сюди пробивається тільки слабеньке тьмяне світло. Але воно не пече, – знизав він плечима.

Я притиснулася до заглибини в землі, куди потроху всотувалася вода, щойно хвилі відступили з відпливом.

– Серйозно, Брі, я вже не раз удень пересиджував тут. Я розповідав Райлі про цю печеру – про те, що тут здебільшого повно води, і він сказав, що кращого місця не знайти, якщо хочеш утекти на якийсь час із божевільні. Поглянь на мене – ніде немає опіків.

Я завагалася, не в змозі не думати про те, наскільки його стосунки з Райлі відрізнялися від моїх. Брови Дієго злетіли вгору, він чекав на відповідь.

– Немає, – нарешті вичавила я. – Але…

– Дивись, – вигукнув він нетерпляче. Він прудко підповз до виходу й вистромив назовні руку по саме плече. – Нічого не сталося!

Я коротко кивнула.

– Розслабся! Дивись, я ще й не так можу! – з цими словами він витнув із печери голову й почав дертися нагору.

– Дієго, не треба!

Та він уже зник із поля зору.

– Дієго, я не хвилююся, правда! Спускайся!

Він сміявся – звук долинав іздалеку, наче він уже встиг відповзти на кілька кроків. Мені хотілося побігти за ним, ухопити його за ногу й затягнути назад у печеру, але від переживань я не могла й поворухнутися. Це ж безглуздо – ризикувати життям для того, щоб урятувати незнайомця! Але в мене ще не було друга, ближчого за Райлі. Якщо зараз усе обірветься, навіть після цієї однієї-єдиної ночі важко буде повернутися до попереднього життя – коли нема з ким перемовитися й словом.

–  No estoy quemando, [2]2
  Дослівно: не горю (ісп.). У контексті може означати «не горю бажанням» тощо.


[Закрыть]– гукнув він униз до мене, піддражнюючи. – Стривай… Що це?… А-а-ах!..

– Дієго!

Одним стрибком я перетнула печеру й вистромила голову в прохід. Обличчя Дієго вигулькнуло за кілька дюймів [3]3
  1 дюйм = 2,54 см.


[Закрыть]від мого.

– Гав!

Я смикнулася від нього – інстинктивно, за старою звичкою.

– Дуже смішно, – сухо зронила я, відсуваючись, аби він міг спуститися назад у печеру.

– Розпружся, дівчино. Я все перевірив. Непряме сонячне проміння нам не шкодить.

– Ти хочеш сказати, що я можу сховатися в тіні гарного розлогого дерева – і все буде гаразд?

Він якусь хвилю повагався, наче вирішуючи, чи варто звірятися мені, а тоді тихо промовив:

– Одного разу я так і вчинив.

Я витріщилася на нього, чекаючи, коли він нарешті вишкіриться. Адже то був жарт!

Проте Дієго лишався серйозний.

– Райлі казав… – почала була я, але не договорила.

– Знаю, що казав Райлі, – кивнув Дієго. – Може, він просто знає не так багато, як вдає.

– Але ж Шеллі та Стів! Даґ і Адам! І той рудочубий хлопчисько… Всі вони… Вони померли, тому що вчасно не повернулися додому! Райлі бачив попіл…

Брови Дієго сердито зійшлися на переніссі.

– Всі знають, – провадила я, – що в старі часи вурдалаки змушені були вдень лежати в домовинах, щоб не потрапити під сонячне проміння. Це ж усім відомо, Дієго!

– Еге ж. Та к розповідається в усіх переказах.

– Та й який сенс Райлі замикати нас у світлонепроникному підвалі – в цій колективній труні – на цілісінькі дні? Ми тільки те й робимо, що все ламаємо, і йому доводиться розбороняти бійки, і в хаті стоїть постійний розгардіяш. Не кажи, що Райлі отримує від цього задоволення.

Щось у моїх словах здивувало Дієго. На якусь секунду він застиг із роззявленим ротом, а тоді стулив вуста.

– Що таке?

– Це всім відомо, – повторив він. – А що вампіри роблять цілі дні у домовинах?

– Ну… начебто сплять. Але гадаю, вони просто лежать собі там, адже ми не… Ну гаразд, тут перекази помиляються.

– Ні, за легендами вони не сплять – вони лежать цілком без тями. Не здатні прокинутися. І людина просто може підійти й проштрикнути кілком. І ось тобі ще: кілок. Як гадаєш, яка людина змогла би проштрикнути шкіру вампіра шматком дерева?

Я знизала плечима.

– Якось над цим я не замислювалася. Ну, гадаю, це не просто шматок дерева. Може, загострена паля з… Не знаю. Може, вона якась чарівна абощо.

Дієго фиркнув.

– Я тебе прошу!

– Ну, не знаю. Я б, звісно, не лежала собі спокійненько, якби до мене бігла людина з загостреною мітлою…

Дієго, з обличчя якого й досі не сходив глузливий вираз, ніби чари для вурдалака – ніщо, звівся навколішки й почав колупати вапнякову стіну печери в себе над головою. У волосся йому падали крихітні камінчики, але він не звертав уваги.

– Що це ти робиш?

– Ставлю експеримент.

Він шкрябав вапняк обома руками, доки не зміг випростатися, але й тут не зупинився.

– Дієго, докопаєшся до поверхні – згориш. Припини!

– Я не збираюся… О, знайшов.

Зачувся гучний тріск, але світло в печеру так і не просочилося. Дієго спустився назад (його обличчя знову опинилося на рівні мого), тримаючи в руці шматок кореня – білого й засохлого, вкритого багнюкою. Місце залому було нерівним і гострим. Дієго кинув корінь мені.

– Давай, проштрикни мене.

Я перекинула корінь йому.

– Відчепися.

– Я серйозно. Ти ж знаєш, що не завдаси мені ушкоджень, – він жбурнув мені корінь, проте я, замість зловити, відбила його.

Дієго на льоту впіймав шматок деревини і простогнав:

– Яка ти… забобонна!

– Я – вампір. Якщо вже це не доводить, що марновірні люди мають рацію, не знаю, як іще тебе переконати…

– Гаразд, сам зроблю.

Він драматичним жестом відставив руку, наче в ній був не корінь, а меч, і ним Дієго збирався прохромити собі нутро.

– Припини, – збентежено мовила я. – Це безглуздо.

– От і я про те. Нічого не буде.

Він тицьнув себе гострим коренем у груди – туди, де мало би битися серце, – з такою силою, що міг би простромити гранітну плиту. Я застигла, не в змозі придушити паніку, аж поки Дієго не розсміявся.

– Побачила б ти своє обличчя, Брі!

Він розтиснув пальці, крізь які посипалися тріски, – на землю падали скіпочки, які колись були коренем. Дієго обтрусив сорочку – це не надто допомогло, адже вона була мокра від плавання й брудна після копання вапняку. Наступного разу, щойно випаде шанс, треба накрасти побільше одягу.

– Може, це спрацьовує, тільки коли проштрикує людина.

– Адже людиною ти відчувала, що володієш чарами…

– Не знаю, Дієго, – виснажено буркнула я. – Не я вигадала усі ті легенди.

Він кивнув, зненацька посерйознішавши.

– А що як так воно і є? Як легенди – то чиста вигадка?

– Яка різниця? – зітхнула я.

– Не певен. Але якщо ми збираємося докопатися до причини, чому ми тут, чому Райлі приводить нас до неї, чому вонастворює більше й більше таких як ми, то маємо спробувати зрозуміти якнайбільше, – нахмурився Дієго – тепер на його обличчі не лишилося й сліду веселощів.

А я просто витріщалася на нього. Відповідей на його питання у мене не було.

– Знаєш, а це допомагає, – вираз його обличчя пом’якшав, – коли ми все отак обговорюємо. Допомагає мені зосередитися.

– Мені теж, – згодилась я. – Не уявляю, як це мені самій таке ніколи не спадало на думку. Все ж так очевидно! А коли з кимось поспілкуватися… Не знаю. Так легше сфокусуватись і не з’їжджати на інші роздуми.

– Отож-бо й воно, – усміхнувся до мене Дієго. – Класно, що сьогодні нас відправили полювати разом.

– Не перехвали мене.

– Що таке? Невже ти не хочеш бути моїм НДН? – голос його підвищився на октаву, а очі широко розплющилися. – Найкращим другом назавжди?

Побачивши мій розгублений вираз обличчя, він розреготався.

Я закотила очі, не певна, глузує він із підліткової манії першого-ліпшого приятеля записувати в НДН – чи з мене.

– Та ну, Брі! Будеш моїм другом? Я не шуткую! – він досі дражнився, але усмішка на його обличчі була широка і… багатообіцяльна. Він простягнув мені руку.

Цього разу я дала Дієго п’ять по-справжньому, не усвідомлюючи, – поки він не схопив мене за руку й не стиснув її, – що насправді він мав на увазі дещо інше.

Як дивно торкатися іншої людини після того, як ти прожив ціле життя, – а останні три місяці й були цілим моїм життям, – намагаючись уникати будь-яких контактів! Це наче діткнутися обірваного дроту, на якому танцюють іскри, й раптом усвідомити, що це приємно.

Усмішка на моєму обличчі вийшла трішки кривуватою.

– Я не проти.

– Чудово! Тепер у нас своя маленька компанія.

– Компанія для обраних, – погодилась я.

Дієго і досі тримав мене за долоню. Начебто не потискав, але й не відпускав.

– Нам треба вигадати свій секретний потиск рук. [4]4
  Секретний потиск рук – особлива манера вітатися, яка допомагає членам таємних організацій упізнавати одне одного. Він заведений у студентських братствах, чернечих орденах та інших таємних товариствах.


[Закрыть]

– Цього разу відповідальним призначаєшся ти.

– Перше засідання цілком таємного клубу НДН оголошую відкритим, присутні всі, про секретний потиск рук буде повідомлено пізніше, – мовив Дієго. – На порядку денному перше питання: Райлі. Непоінформований? Обманутий? Чи сам обманщик?

Говорячи це, Дієго дивився просто мені в зіниці широко розплющеними щирими очима. Він навіть не змигнув, вимовивши уголос ім’я Райлі. В цю мить я впевнилася, що всі побрехеньки про особливий зв’язок між Райлі та Дієго не мають під собою ґрунту. Я можу довіряти своєму новому другові.

– Так, найважливіше питання, – мовила я, – який порядок денний у Райлі.

– В яблучко! Саме це ми і маємо з’ясувати. Але спершу – ще один експеримент.

– Від самого цього слова мене починає тіпати.

– Довіра – підвалина будь-якого цілком таємного товариства.

Дієго випростався майже на весь зріст – видовбав собі для цього у стелі доволі простору заглибину – та знову заходився длубати камінь. За мить його ноги зависли над землею, він тримався однією рукою, а другою продовжувати шкрябати вапняк.

– Докопаєшся до часнику, – застерегла я його й позадкувала до проходу, який вів до моря.

– Всі легенди – чистісінька вигадка, Брі, – гукнув до мене Дієго. Він дедалі заглиблювався в діру, яку сам же й викопав, а згори сипався вапняк. З такою швидкістю він скоро засипле всю печеру. Або затопить її світлом – це буде ще гірше.

Я вже майже цілком запхалася у безпечний прохід, тільки кінчики пальців і очі вистромлювалися з-за рогу. Хвилі сягали мені до стегон. Я зможу зникнути у чорній воді за частку секунди. Вже якось витримаю один день не дихаючи.

Я ніколи не любила вогню. Можливо, виною цьому – якась дитяча травма, а може, і нещодавні події. Під час перетворення на вурдалака я наїлася вогню під зав’язку.

Дієго вже, мабуть, зовсім близько до поверхні. Я почала відганяти думку, що втрачу свого першого і єдиного друга.

– Дієго, припини, будь ласка, – прошепотіла я, певна, що він тільки насміється з мене і не послухається.

– Довірся мені, Брі.

Я непорушно чекала.

– Ще трошки… – пробурмотів він. – О’кей.

Я напружилася, очікуючи спалаху світла, іскри, вибуху, але Дієго вже стрибнув униз, а в печері й досі було темно. Тепер у руці він тримав довший корінь – кручений як змія, завдовжки майже на весь мій зріст. Дієго багатозначно глянув на мене.

– Я ж не зовсім уже нерозважливий, – мовив він. І жестом указав на корінь. – Бачиш – застережні заходи.

З цими словами Дієго застромив корінь у викопану ним самим діру. Донизу шугнув водоспад останніх камінців і піщинок, а Дієго впав навколішки, тікаючи з дороги. І в цю-таки мить темряву печери прошив діамантовий промінь світла завтовшки з руку Дієго. Сонячний стовп уперся в долівку печери, а в ньому танцювали піщинки, які сипалися згори. Я застигла як укопана, вчепившись у риф, готова щомиті пірнути у воду.

Дієго не смикнувся, не зойкнув від болю. Димом не пахло. В печері було ясно як удень, проте це, схоже, аж ніяк не вплинуло на Дієго. Може, він казав правду про тінь від розлогого дерева? Я не зводила з Дієго очей, а він не ворушився, витріщаючись на стовп світла. Здається, з моїм другом усе було гаразд, але в шкірі його щось змінилося. Мабуть, на неї насипалося пороху, від якого відбивається світло. Було враження, що шкіра слабенько світиться.

Можливо, то просто пил, а може, шкіра от-от запалає? Напевно, Дієго поки що не боляче, та коли він спам’ятається, буде запізно…

Минали секунди, а ми, втупившись у сонячне світло, не ворушилися.

А далі Дієго зробив рух – цілковито передбачуваний і водночас абсолютно неймовірний: він простягнув руку долонею догори й хотів підставити під сонячний промінь.

Моє тіло зреагувало швидше, ніж думка, швидше, ніж я навіть могла собі уявити.

Поки до променя ще лишався якийсь дюйм, поки Дієго не встиг діткнутися світла, я щосили штовхнула його в стіну маленької брудної печери.

Зненацька печера мов спалахнула, на нозі я відчула дивне тепло, в ту-таки секунду усвідомивши, що в крихітній печері недостатньо місця для нас двох – я не зможу притиснути Дієго до стіни, сама не підставившись під світло.

– Брі! – видихнув Дієго.

Я інстинктивно крутнулася, втискаючись у стіну. Все відбулося за якусь секунду, і весь цей час я чекала, як мене прошиє біль. Як охоплять язики полум’я, як я палатиму у вогні, мов тої ночі, коли я зустрілася з нею. Але спалах згас миттєво, як і зблиснув. І знову посеред печери сяяв стовп сонячного світла.

Я зазирнула Дієго в обличчя – очі його були широко розплющені, а рот роззявлений. Він завмер – це був тривожний сигнал. Мені кортіло поглянути на власну ногу, але я боялася побачити наслідки зіткнення з сонцем. Це ж не те що відірвана Джен рука – цього разу мене навряд чи вдасться так легко підлатати.

А болю так і не було.

– Брі, ти бачила?

Я коротко хитнула головою.

– Щось страшне?

– Страшне?

– Я маю на увазі рану на нозі, – вичавила я крізь зціплені зуби. – Що лишилося від ноги?

– Та з нею все гаразд!

Я кинула вниз один швидкий погляд – і справді: ось вони, і моя ступня, і литка, такі точно, як завжди. Я порухала пальцями на ногах. Усе нормально.

– Боляче? – запитав Дієго.

Я стала навколішки.

– Поки що ні.

– А ти бачила, що було? Світло бачила?

Я похитала головою.

– Дивись, – мовив Дієго, стаючи навколішки перед стовпом світла. – І цього разу не відштовхуй мене. Ти сама довела, що я мав рацію.

Він випростав руку. Попри те, що нога моя начебто зовсім не пекла, і цього разу дивитися на таке було нестерпно.

Щойно пальці Дієго занурилися в сонячне проміння, вся печера спалахнула мільйонами маленьких діамантових райдуг. Стало ясно, як опівдні в дзеркальній залі, – світло було всюди. Здригнувшись, я зіщулилася. Все моє тіло світилося.

– Неймовірно, – шепнув Дієго. Він цілком випростав руку, занурюючи її в стовп світла, і в печері дивним чином стало ще ясніше. Дієго перевернув руку, щоб роздивитися її з усіх боків, тоді знову обернув долонею догори. Проміння танцювало, наче він крутив під сонцем призму.

Ніякого запаху горілого, і не схоже, щоб Дієго було боляче. Я придивилася до його руки, і мені привиділося, що вся поверхня шкіри всіяна трильйонами малесеньких люстерок – занадто крихітних, щоб розрізнити кожне окремо, але всі вони відбивали світло вдвічі потужніше, ніж звичайне дзеркало.

– Ходи сюди, Брі, спробуй сама.

Мені на думку не спадала жодна відмовка, а ще було цікаво, і я, долаючи внутрішній опір, прослизнула ближче до Дієго.