Текст книги "Из грязи и золота (СИ)"

Автор книги: София Баюн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Щоб отримати потрібні дані, мені доводилося витискати зі зразка все можливе, адже що більше вимірювань, то точніший результат. Часто я працював ледь не по дві з половиною доби поспіль, нерідко без сну. Я став трохи одержимим.

Для експериментального фізика точність — це ключ до всього. Точність — єдине, що має значення. Результат вимірювання не має сенсу, якщо не вказано його похибки. Цю просту, потужну, багато в чому основоположну ідею майже завжди ігнорують в університетських підручниках із фізики. У житті часто виникають ситуації, коли ступінь точності відіграє вирішальну роль.

Коли я працював з радіоактивними ізотопами, домогтися потрібної точності було вкрай складно, але за три-чотири роки я поступово покращив результат. Детектори стали надзвичайно точними, після того як я їх удосконалив. Я підтвердив теорію та опублікував результати, і врешті-решт ця робота лягла в основу моєї докторської дисертації. Особливо мене тішило, що мої результати поставили крапку в цьому питанні, а таке стається не дуже часто. У фізиці, та й узагалі в науці, результати не завжди трактуються однозначно. Мені пощастило дійти до остаточного висновку. Я зібрав цей пазл, зажив слави в наукових колах і допоміг скласти карту невідомої ділянки субатомного світу. Мені було двадцять дев’ять, і я був у захваті від того, що роблю вагомий внесок у науку. Не всім судилося здійснити основоположні відкриття, як Ньютону й Ейнштейну, але ми досі маємо безмежний простір для досліджень.

Мені також пощастило, що коли я здобув науковий ступінь, саме розпочиналася нова епоха у вивченні природи Всесвіту. Астрономи здійснювали відкриття з неймовірною швидкістю. Хтось вивчав атмосферу Марса й Венери, шукаючи водяну пару. Хтось помітив кільця заряджених частинок навколо силових ліній магнітного поля Землі, які стали називати поясами Ван Аллена. Інші науковці відкрили джерела радіохвиль, відомі як квазари (квазізоряні джерела радіовипромінювання). У 1965 році було виявлено мікрохвильове космічне випромінювання — сліди енергії, вивільненої під час потужного вибуху, вагомий аргумент на користь теорії Великого вибуху, навколо якої тоді точилися запеклі суперечки. Невдовзі після того, у 1967 році, астрономи відкрили новий різновид зір, які назвали пульсарами.

Звісно, я міг би й далі працювати в ядерній фізиці, адже там також відбувалося багато відкриттів. Робота здебільшого полягала в полюванні на субатомні частинки, чий «зоопарк» швидко зростав. Особливу увагу привертали частинки під назвою кварки, з яких, як з’ясувалося, складаються протони і нейтрони. Кварки такі незвичайні, що фізики, щоб їх класифікувати, придумали для них особливу характеристику — так званий «аромат»: верхній (up), нижній (down), дивний (strange), чарівний (charm), топ-кварк (top) і ботом-кварк (bottom). Відкриття кварків було одним із тих прекрасних моментів у науці, коли суто теоретична гіпотеза підтвердилася. Теоретики передбачили існування кварків, а потім їх виявили експериментально. Ці незвичайні частинки показали, що матерія значно складніша, ніж ми вважали. Наприклад, зараз відомо, що протон складається із двох верхніх кварків і одного нижнього, з’єднаних потужною ядерною взаємодією, носіями якої є інші дивні частинки — глюони. За нещодавніми підрахунками, маса верхнього кварка може становити приблизно 0,2 відсотка маси протона, тоді як маса нижнього — приблизно 0,5 відсотка маси протона. Це вам не старе звичне ядро атома.

Я переконаний, що «звіринець» частинок став би для мене захопливим полем для досліджень, але завдяки щасливому випадку навички вимірювання випромінювання з атомних ядер виявилися надзвичайно корисними для вивчення космосу. У 1965 році я отримав запрошення від професора Бруно Россі з Массачусетського технологічного інституту взяти участь у проекті в галузі рентгенівської астрономії. Це був цілком новий напрям, який існував лише кілька років — Россі започаткував його в 1959-му.

МТІ — це найкраще, що могло зі мною статися. Россі вже був легендою в дослідженні космічного випромінювання. Під час вій­ни він очолював дослідницьку групу в лабораторії Лос-Аламоса й розробив методи вимірювання сонячного вітру, або міжпланетної плазми — потоку викинутих Сонцем заряджених частинок, що викликає північне сяйво й «відганяє» від Сонця хвости комет. Тепер у Россі виникла ідея пошукати в космосі рентгенівські промені. Це був експеримент — він не мав жодного уявлення, знайде щось чи ні.

У ті часи в МТІ дозволялося все. Можна було працювати над чим завгодно — якщо ви переконали інших, що вашу ідею реально втілити. Зовсім не так, як у Нідерландах. У Делфтському інституті панувала жорстка ієрархія: до аспірантів ставилися як до нижчого класу. Якщо професори мали ключі від головного входу в корпус, то аспіранти отримували тільки ключі від підвалу, де зберігалися велосипеди. Щоразу як ви змушені були пробиратися крізь відсіки з велосипедами, вам нагадували, що ви ніхто.

Якщо ви хочете працювати після п’ятої, маєте до четвертої заповнити форму з поясненням, чому вам потрібно затриматися на роботі; мені доводилося робити це ледь не щодня. Бюрократія породжувала страшенні незручності.

За трьома професорами, які очолювали інститут, було зарезервовано паркувальні місця неподалік від головного входу. Один з них, мій науковий керівник, працював в Амстердамі та приїжджав у Дефлт лише раз на тиждень, у вівторок. Якось я його запитав: «Ви не проти, якщо я ставитиму авто на ваше місце, коли вас немає?». Він відповів: «Звісно, не проти», але першого ж дня, коли я там припаркувався, через систему зв’язку мені вельми переконливо наказали забрати машину. Ще один приклад. Я мусив їздити в Амстердам по ізотопи, тому мені видавали 25 центів на чашку кави й 1 гульден 25 центів на обід (тоді це відповідало приблизно третині долара США), але я мав надати два окремих чеки. Я запитав, чи можна додати 25 центів до чека за обід і подати тільки один чек на 1 гульден 50 центів. Завідувач кафедри професор Блейссе написав мені листа, в якому зазначив, що якщо я хочу, то можу їсти вишукані страви за власний рахунок.

Яка це була радість перейти працювати в МТІ та звільнитися від усього цього! Я наче вдруге народився. Там нас усіляко заохочували. Я отримав ключ від головних дверей і міг працювати у своєму кабінеті вдень і вночі, як і хотів. Той ключ від корпусу був для мене ключем від усього. Завідувач кафедри фізики запропонував мені посаду штатного викладача через півроку після мого приїзду, у червні 1966-го. Я погодився і залишився там.

Перехід у МТІ викликав у мене таке піднесення ще й тому, що я пережив Другу світову війну. Нацисти вбили половину моєї родини, і я досі не змирився із цією трагедією. Часом я все-таки про це говорю, але дуже рідко, тому що для мене це невимовно важко — минуло вже понад сімдесят років, а почуття досі гнітючі. Коли ми з моєю сестрою Беа говоримо про це, майже завжди плачемо.

Я народився в 1936 році, і коли Німеччина 10 травня 1940 року напала на Нідерланди, мені було лише чотири. Один з моїх найбільш ранніх спогадів, як ми всі — батьки моєї матері, мати, батько, моя сестра і я — переховуємося у ванній нашого будинку (на Амандельстраат, 61, у Гаазі), коли в мою країну входить військо нацистів. Ми дихали крізь вологі носовички, оскільки були попе­реджені про можливу газову атаку.

У 1942 році голландська поліція забрала моїх єврейських дідуся й бабусю Ґустава Левіна й Емму Левін-Ґоттфельд з їхнього будинку. Приблизно тоді ж вони витягли з дому сестру мого батька Юлію, її чоловіка Якоба (на прізвисько Єнно) і трьох їхніх дітей — Отто, Руді та Еммі, посадили їх із валізами у вантажівки й відрядили у Вестерборк — транзитний табір у Голландії. Через Вестерборк на шляху до інших таборів пройшло більше 100 000 євреїв. Дідуся й бабусю нацисти одразу відправили в Аушвіц, де їх першого ж дня, 19 листопада 1942 року, вбили в газовій камері. Дідусю було сімдесят п’ять, як і бабусі, тому вони не годилися для примусової праці у трудових таборах. Вестерборк, навпаки, був дуже дивним місцем. Він нагадував курорт для євреїв. Там ставили балетні вистави і працювали магазини. Мати часто пекла картопляні оладки й надсилала їх посилкою у Вестерборк нашим родичам.

Дядько Єнно був, як кажуть голландці, statenloos, тобто особою без громадянства, тому зміг трохи потягти час і перебути з родиною у Вестерборку п’ятнадцять місяців, поки нацисти не розлучили їх, відрядивши в різні табори. Тітка Юлія, кузени Еммі та Руді потрапили спершу в жіночий концентраційний табір Равенсбрюк у Німеччині, а потім — у Берґен-Бельзен, також у Німеччині, де вони були до кінця війни. Тітка Юлія померла через десять днів після того, як союзники визволили табір, а Еммі та Руді вижили. Найстаршого кузена Отто також відправили в Равенсбрюк у чоловічий табір, а під кінець війни він опинився в концентраційному таборі в Заксенгаузені. Він пережив марш смерті у квітні 1945 року. Дядька Єнно відрядили одразу в Бухенвальд, де його було вбито, як і понад 55 000 інших в’язнів.

Щоразу, коли я дивлюся фільм про Голокост, чого я дуже довго не хотів робити, я порівнюю події на екрані з тим, що відбулося в моїй родині. Тому мені було надзвичайно важко, навіть образливо, дивитися фільм «Життя прекрасне». У моїй голові просто не вкладалося, як можна жартувати про такі серйозні речі. Я досі час від часу бачу у снах жахи, як за мною женуться нацисти, і я прокидаюся переляканий до смерті. Одного разу мені наснилося, що мене стратили.

Якось я хотів би пройти тим шляхом, який став останнім у житті моїх дідуся й бабусі, — від залізничної станції до газових камер в Аушвіці. Не знаю, чи зроблю я це колись , але думаю, що це один зі способів ушанувати їхню пам’ять. Можливо, маленькі вчинки — це все, що ми можемо протиставити жахіттям такого масштабу. Крім того, ми повинні пам’ятати: я ніколи не кажу, що члени моєї сім’ї «загинули» в концтаборах. Я завжди говорю «були вбиті», щоб не дозволити приховати правду.

Мій батько був євреєм, але мати — ні, тому його, як чоловіка неєврейки, спочатку не переслідували. Але це сталося в 1943 році. Пригадую, він повинен був носити жовту зірку. Ні мати, ні сестра, ні я — тільки він. Ми не надали цьому значення, принаймні спершу. Він її трохи прикривав одягом, що заборонялося. Насправді лякало те, як він призвичаювався до нацистських обмежень, які ставали дедалі жорсткішими. Спочатку йому заборонили користуватися громадським транспортом. Потім — відвідувати міські парки. Згодом — бувати в ресторанах. Він став небажаним гостем у закладах, куди постійно ходив роками! А найдивовижніше в цьому — здатність людини пристосовуватися.

Коли він більше не міг користуватися громадським транспортом, то казав: «Хіба я часто їжджу у громадському транспорті?». Коли його перестали пускати в парки, він казав: «Хіба я так часто ходжу в парк?». Потім, коли він уже не міг піти в ресторан, він казав: «Хіба я часто вечеряю в ресторані?». Він намагався перетворити ці жахливі речі на дрібниці, невеликі незручності, можливо, заради дітей, а може, ще й для власного душевного спокою. Я не знаю.

Для мене це досі одна з найважчих тем. Як можна спостерігати за прибуванням води і не усвідомлювати, що вона тебе потопить? Як вони могли бачити й водночас не бачити? Це те, чого я не можу збагнути. Звісно, якоюсь мірою це цілком зрозуміло. Можливо, це єдиний спосіб вижити, доки вам ще вдається обманюватися.

Хоч нацисти й заборонили євреям відвідувати міські парки, моєму батькові було дозволено ходити на кладовища. Навіть зараз я пригадую наші численні прогулянки на цвинтарі неподалік. Ми намагалися уявити, як і чому померли члени родин, — часом у чотирьох людей значилася одна дата смерті. Я й досі так роблю, коли прогулююся знаменитим кладовищем Маунт Оберн у Кембриджі.

Найбільше потрясіння мого дитинства — раптове зникнення батька. Я дуже добре пам’ятаю той день, коли він пішов. Я повернувся зі школи і якось відчув, що він зник. Матері вдома не було, тому я запитав нашу няньку Лені: «Де тато?», — і вона відповіла на це щось, що мало б мене заспокоїти, та я якось здогадався, що батько не повернеться.

Беа бачила, як він ішов, але не розповідала про це багато років. Ми спали вчотирьох в одній кімнаті, бо так було безпечніше, і о четвертій ранку вона помітила, як він підвівся і зібрав сумку. Потім він поцілував матір і пішов. Мама не знала, куди він іде, —знати це було дуже небезпечно, тому що якби німці катували її, щоб дізнатися, де батько, вона могла б прохопитися словом. Пізніше стало відомо, що його переховував рух Опору, і врешті-решт ми отримали через них звістку про нього, але тоді ми не знали, чи він узагалі живий, і це було просто нестерпно.

Я був надто малий, щоб зрозуміти, як його відсутність вразила мою матір. Батьки керували школою — що, безумовно, дуже вплинуло на мою любов до викладання — і мама щосили старалася продовжувати цю справу. Вона й так була схильна до депресії, а тепер її чоловік невідомо де, і вона тривожилася, що нас із сестрою можуть відправити в концтабір. Напевно, мама боялася за нас до самої смерті, тому що через п’ятдесят п’ять років вона мені розповіла, як сказала нам лягти спати на кухні, а потім напхала під двері штор, ковдр і рушників, щоб не було доступу повітря. Вона збиралася ввімкнути газ, щоб ми померли вві сні, але так і не наважилась на це. Хтось, можливо, дорікне їй за такі думки — але не я із сестрою.

Мені було дуже страшно. І я розумію, що це звучить дивно, але в мене не було братів, я став головним чоловіком у сім’ї, хоч мені й було лише сім. У Гаазі, де ми жили, на узбережжі було багато напівзруйнованих будинків. Німці майже знищили їх, коли будували на березі бункери. Я ходив до тих будинків і крав там деревину (я хотів сказати «збирав», але це була крадіжка), щоб ми могли приготувати їжу й зігрітися.

Щоб менше мерзнути взимку, ми носили одяг із грубої колючої вовни низької якості. І я дотепер не можу одягати вовну. У мене така чутлива шкіра, що я сплю на тонких бавовняних простирадлах. Із цієї самої причини я замовляю дуже м’які бавовняні сорочки, які не подразнюють мою шкіру. Моя дочка Пауліна каже, що я досі кривлюся, коли бачу її в вовняному одязі: так вплинула на мене війна.

Батько повернувся, коли війна ще тривала, — восени 1944 року. У моїй родині немає єдиної версії, як саме це сталося, але, судячи з усього, моя чудова тітка Лаук, сестра моєї матері, якось була в Амстердамі, що приблизно за 50 кілометрів від Гааги, і помітила там мого батька з іншою жінкою! Вона простежила за ними і побачила, як вони заходять у будинок. Згодом тітка повернулася і з’ясувала, що він живе із цією жінкою.

Тітка розповіла все моїй матері, яка спершу почувалася пригніченою і поринула в ще глибшу депресію, але потім, опанувавши себе, сіла на корабель до Амстердама (поїзди вже не курсували), прийшла до їхнього будинку й подзвонила у двері. Вийшла жінка, і мати сказала: «Я хочу поговорити із чоловіком». Жінка відповіла: «Я дружина пана Левіна». Але мама наполягала: «Мені потрібен мій чоловік». Вийшов батько, і вона сказала: «Даю тобі п’ять хвилин, щоб зібратися й піти зі мною, інакше ми розлучимось і ти більше ніколи не побачиш дітей». За три хвилини він спустився зі своїми речами й повернувся до нас.

У певному сенсі, коли він повернувся, усе змінилося на гірше, бо всі знали, що мій батько, якого також звали Волтер Левін, єврей. У русі Опору йому зробили фальшиві документи на ім’я Яап Хорстман, і нам із сестрою наказали звати його «дядько Яап». Ми й досі дивуємося, як батька ніхто не виказав. Тесля зробив на першому поверсі нашого будинку схованку під підлогою. Піднявши ляду, батько міг спуститися у підвал і перебути там. Чудно, але батька так і не схопили.

Він жив удома останні вісім місяців війни, зокрема у найважчі для нас часи — голод узимку 1944 року, hongerwinter. Тоді померло майже 20 000 людей. Щоб дістати дрова, ми залазили під будинок і через одну витягували товсті балки, на яких трималася підлога. У ту голодну зиму ми харчувалися цибулинами тюльпанів і навіть корою дерев. Мого батька могли виказати, щоб роздобути їжу. Німці платили (здається, 50 гульденів, що на ті часи становило приблизно 15 доларів) за кожного виданого єврея.

Одного дня до нас таки прийшли німці. Як з’ясувалося, вони збирали друкарські машинки і придивлялися до тих, на яких ми вчилися друкувати, але вони здалися їм надто старими. Німці були по-своєму обмежені: якщо наказали забрати друкарські машинки, євреїв не чіпати. Я знаю, це схоже на кіно. Але так справді було.

Дивовижно, що попри травматичний досвід війни, у мене було більш-менш нормальне дитинство. Школа моїх батьків, Haagsch Studiehuis, і далі працювала; вони навчали друку на машинці, стенографії, іноземних мов і основ підприємництва. Я теж працював там учителем, коли був студентом.

Моїм батькам подобалося мистецтво, і я почав вивчати його більше. В університеті все складалося чудово — як з навчанням, так і в спілкуванні з людьми. У 1959 році я одружився, у січні ­1960-го вступив до аспірантури, і того ж року народилася моя старша дочка Пауліна. За два роки з’явився на світ мій син Емануель (ми називаємо його Чаком), а наша молодша дочка Емма народилася в 1965 році. Наш молодший син Якоб народився вже у Сполучених Штатах 1967-го.

Коли я почав працювати в МТІ, удача була на моєму боці. Я опинився в епіцентрі найпрогресивніших досліджень. Мої знання та навички стали у пригоді новаторській групі з рентгенівської астрономії, хоч я анічогісінько не знав про дослідження космосу.

Ракети «Фау-2» вийшли за межі земної атмосфери, і перед дослідниками відкрилися нові горизонти. За іронією долі, «Фау-2» сконструював нацист Вернер фон Браун. Він розробив ці ракети під час Другої світової війни, щоб убивати цивільне населення держав-союзників. Ракети були страшною зброєю. Їх будували в’язні концентраційних таборів на полігоні в Пенемюнде й на сумно­звісному підземному заводі Міттельверк у Німеччині. За той час на виробництві загинуло майже 20 000 працівників. Самі ракети вбили понад 7000 цивільних, здебільшого в Лондоні. Один з пускових майданчиків був десь за кілометр від будинку маминих батьків біля Гааги. Я пригадую шипіння під час заправляння ракет пальним і гуркіт під час їх запуску. Якось союзники здійснили авіаналіт, намагаючись знищити обладнання для запуску «Фау-2», але промахнулися, і натомість убили 500 цивільних голландців. Після війни фон Брауна запросили у Сполучені Штати, і він став героєм. Досі не можу цього зрозуміти. Він же воєнний злочинець!

Фон Браун п’ятнадцять років співпрацював з армією США і створив на базі «Фау-2» ракети «Редстоун» і «Юпітер», які було оснащено ядерними боєголовками. У 1960 році він почав працювати в NASA, очолив Центр космічних польотів імені Джорджа Маршалла, де розробив ракету «Сатурн», яка доставила астронавтів на Місяць. Його розробки сприяли виникненню рентгенівської астрономії, тому хоча ракети і створювали як зброю, вони ще принаймні згодилися і в наукових цілях. У кінці 1950 — на початку 1960-х вони відчинили нове вікно у світ — ні, у Все­світ — і дозволили зазирнути за межі атмосфери Землі й знайти там те, чого ми б не побачили інакше.

Россі відкрив космічне рентгенівське випромінювання завдяки інтуїції. У 1959 році він прийшов до свого колишнього студента Мартіна Енніса, який тоді очолював дослідницьку фірму American Science and Engineering (ASE) у Кембриджі, і сказав: «Пошукаймо в космосі рентгенівські промені». Команда з ASE під керівництвом майбутнього нобелівського лауреата Ріккардо Джакконі оснастила ракету трьома лічильниками Гейгера‒Мюллера й 18 червня 1962 року запустила її в космос. За шість хвилин вона вже перебувала на висоті понад 80 кілометрів за межами атмосфери Землі — це була обов’язкова умова, тому що атмосфера поглинає рентгенівське випромінювання.

Звичайно, вчені виявили рентгенівське випромінювання, і що ще важливіше — установили, що його джерело поза межами Сонячної системи. Ця сенсаційна новина змінила астрономію. Ніхто не очікував на таке і не міг знайти цьому переконливого пояснення. Ніхто по-справжньому не розумів цієї знахідки. Россі підкинув ідею, щоб переконатися у її слушності. Завдяки таким здогадкам стають уславленими науковцями.

Я приїхав у МТІ 11 січня 1966 року — я пам’ятаю точну дату, тому що один з наших дітей хворів на свинку, і ми змушені були відкласти подорож у Бостон: KLM не дозволила нам летіти, бо свинка заразна. У перший день я зустрівся з Бруно Россі та Джорджем Кларком, який у 1964 році вперше запустив аеростат у верхні шари атмосфери, на висоту приблизно 43 кілометрів. Він шукав джерела високоенергетичного рентгенівського випромінювання, яке може проникати на таку висоту. Джордж сказав: «Було б чудово, якби ви приєдналися до моєї групи». Я опинився в потрібному місці в слушний час.

Якщо ви взялися за те, чого ніхто до вас не робив, обов’язково досягнете успіху; наша команда здійснювала одне відкриття за одним. Джордж був дуже великодушний: через два роки він передав мені керування групою. Перебувати на гребені хвилі найновішого напрямку в астрофізиці було просто дивовижно.

Мені надзвичайно поталанило опинитися у вирі найцікавіших досліджень у тогочасній астрофізиці, утім, правду кажучи, усі галузі фізики чудові: усі сповнені захопливих радісних моментів і дивовижних відкриттів. Поки ми шукали нові рентгенівські джерела, дослідники частинок виявляли ще фундаментальніші складові ядра, з’ясовуючи, що утримує ці частинки разом у ядрі. Вони відкрили W- і Z-бозони, які є носіями слабкої ядерної взаємодії, та кварки і глюони, які беруть участь у сильній взаємодії.

Фізика дозволила нам зазирнути в далеке минуле, до самого краю Всесвіту, і зробити фантастичний знімок, відомий під назвою «Надглибоке поле Габбла» (Hubble Ultra Deep Field), на якому зображено, здається, безмежну кількість галактик. Раджу подивитися цей знімок онлайн, перш ніж переходити до наступного розділу. Деякі мої друзі встановили цю фотографію собі як скрінсейвер.

Вік Всесвіту — приблизно 13,7 мільярда років. Утім оскільки простір значно розширився від часів Великого вибуху, сього­дні ми спостерігаємо галактики, що утворилися приблизно через 400‒800 мільйонів років після нього й зараз перебувають значно далі, ніж за 13,7 мільярда світлових років. За нинішніми оцінками астрономів, відстань від нас до краю видимого Всесвіту — приблизно 47 мільярдів світлових років у всіх напрямках. Унаслідок розширення простору багато віддалених галактик рухаються від нас зі швидкістю, більшою, ніж швидкість світла. Це може шокувати чи навіть здатися неможливим для тих з вас, кого вчили, що ніщо не може рухатися швидше за світло. Саме це постулював Ейн­штейн у спеціальній теорії відносності. Утім, згідно з його загальною теорією відносності, швидкість руху однієї галактики відносно іншої нічим не обмежена, коли сам простір розширюється. Сучасні науковці недарма вважають, що ми живемо в золоту добу космології — науки, що вивчає походження та розвиток Всесвіту.

Фізика пояснила красу і тендітність веселки, існування чорних дір, особливості руху планет, що відбувається, коли вибухає зоря, чому ковзанярка обертається швидше, коли притискає руки до тіла, чому астронавти невагомі в космосі, як утворилися хімічні елементи, коли виник наш Всесвіт, завдяки чому звучить флейта, як ми виробляємо електроенергію, що стимулює наші тіла й економіку, і які звуки видавав Великий вибух. Вона описала найглибші рівні субатомного світу й найвіддаленіші околиці Всесвіту.

Мій друг і колега Віктор Вайскопф, який на час мого приходу в МТІ вже був найавторитетнішим ученим, написав книжку «Честь бути фізиком» (The Privilege of Being a Physicist). Цей блискучий заголовок точно передає почуття, які охопили мене, коли я опинився в самісінькому центрі одного з найцікавіших періодів астрономічних і астрофізичних досліджень, з того часу, як люди почали придивлятися до нічного неба. Люди, з якими я працював пліч-о-пліч у МТІ, розробляли надзвичайно творчі та складні методи для дослідження найфундаментальніших наукових питань. І особисто для мене було честю, з одного боку, поглибити знання людства про зорі та Всесвіт, а з другого — допомогти кільком поколінням молодих людей зрозуміти й полюбити цю дивовижну науку.

Ще від перших кроків у науці, коли я тримав ізотопи, що розпадалися в моїх руках, я не переставав захоплюватися відкриттями у фізиці, як колишніми, так і сучасними, її багатою історією і постійним розширенням її меж. А також тим, як вона розкрила мені очі на несподівані дива довколишнього світу. Для мене фізика — це спосіб побачити, як красиво і чудернацько все переплетено: видовищне і буденне, безмежне і миттєве.

Саме так я намагався оживити фізику для своїх студентів. На мою думку, значно важливіше показати їм красу відкриттів, ніж зосереджуватися на складних формулах — урешті-решт, більшість із них не збирається бути фізиками. Я зробив усе можливе, щоб допомогти їм поглянути на світ іншими очима й сформулювати запитання, які раніше не спадали на думку. Щоб показати їм веселку такою, якою вони її ще не бачили. І щоб сфокусуватися на вишуканій красі фізики, а не на математичних подробицях. Ця книжка має таку само мету — допомогти вам побачити, як фізика висвітлює закономірності нашого світу і яка вона приголомшливо довершена і красива.

1 Обережно — у жодному разі не дивіться на Сонце.

2 До ізотопу гелій-3 (3He), тоді як найрозповсюдженішим ізотопом є гелій-4 (4He). — Прим. наук. ред.