Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Богдан підхопився й став готуватись до своєї передостанньої серйозної операції. Останньою ж операцією мала бути посадка на пароплав.

Це вже був не той Богдан, який учора пополудні, з душею в п’ятах, починав у Красноставі свою непевну подорож. Тепер він поводився так, наче все життя тільки й робив, що їздив зайцем. Відійшовши в кінець перону, він спокійно дивився на поїзд, Що наближався. І раптом похолов, прикипівши до того місця, до стояв. Хтось назвав його прізвище…

– Ну, що чувати, колего Ліпка?

Ще мить – і Богдан з плачем признається у всьому. Такого несподіваного кінця він не чекав. Та ось почувся інший голос:

– Все гаразд, колего Місьорчик, через два тижні йду в відпустку.

Богдан обернувся. За спиною в нього стояло двоє чоловіків у формі залізничників. Той, що його назвали Ліпкою, тримав у руці червоний прапорець. Це, певно, черговий по станції. Обличчя його ще молоде, дуже симпатичне. Незабаром черговий пішов зустрічати поїзд, а Богдан, уже знаючи, що поїзд швидко не рушить, завбачливо змінив місце, перебравшись на інший перон.

Відтоді минуло вже кілька годин. Годин, повних напруження… Але, як і досі, все обійшлося без пригод. Богданові кілька разів пощастило приспати пильність кондуктора. І знову він так сильно повірив у своє щастя, що забув про обережність і поводився майже зухвало. Це його й занапастило. Паровоз протяжним гудком саме попрощався зі станцією Кшиж. Богдан зручно вмостився в купе, квитки в якому кондуктор перевірив кілька хвилин тому. Можна бути спокійним, що раніше, як за півгодини, він не з’явиться. Однак виявилося, що це – службіст, який любить влаштовувати пасажирам різні несподіванки. Ось він – мов уродився. Привітно дивлячись на Богдана, каже йому з чарівною усмішкою:

– Прошу пред’явити квиток…

Богдан якусь мить сидить нерухомо. В очах у нього переляк і здивування.

– Квиток, будь ласка…– нагадує залізничник.

Шукати? Навіщо шукати, коли відомо, що в кишенях можна знайти що завгодно, тільки не квиток. Так думає Богдан і раптом, ніби наперекір цим думкам, починає порпатися в кишенях. Витягає різний мотлох, яблуко, три цукерки, шкільне посвідчення, носовичок…

– Нема! – дивується він і далі обшукує кишені. – Або десь запхнув, або загубив.

Кондуктор знову всміхнувся. Ні, це вже не та усмішка, з якою він підійшов. Тепер у ній іронія, злість…

– Шукай, добре шукай, голубе, в мене є час, я почекаю…

Нічого не вдієш, треба взятися до пошуків як слід. Може, в цій маленькій кишеньці? А може, в задній кишені штанів? Теж нема. От безглуздя вийшло з цим квитком…

– Ти звідки їдеш? – запитання звучить так, ніби його поставив суддя або прокурор.

– З Познані…

– Куди?

– В Щецін…

Це ж треба, відповів уже на два запитання і ні разу не збрехав.

– Є в тебе шкільне посвідчення?

– Є.

Неймовірно. Знову відповідь правдива.

Кондуктор бере посвідчення й поволі читає:

– «Богдан Ліпка».

І коли в купе прозвучало це ім’я, Богдан здригнувся й похолов, як тоді на пероні: «Ну, що чувати, колего Ліпка?» І водночас у Богдана сяйнула така геніальна думка, яка народжується в дуже видатних головах хіба що раз на десять років.

– Отже, квитка в тебе немає? – голос кондуктора помітно посуворішав.

– Та ж він був! – Геніальна думка помалу виливається в геніальні слова, – Дядько мені купив. Сам і в кишеню мені поклав…

– Мій обов’язок перевіряти квитки, а не дядьків.

– Але якщо ви знаєте мого дядька, то можете його спитати, купував він мені квиток чи ні…

– Не знаю я твого дядька. Годі дурника клеїти!

– Та я серйозно. Дядько на залізниці працює, в Познані, невже ви його таки не знаєте?

Кондуктор раптом починає дуже пильно приглядатися до Богдана. Триває це надто довго. Ніякі людські нерви не витримають такого довгого й тяжкого випробування.

– Міхал Ліпка?

– Авжеж, Міхал, – мерщій притакує пасажир.

– Отже, черговий по станції Міхал…

– Мабуть, черговий, я в цьому не розбираюсь. Він з червоним прапорцем ходить.

– І це – твій дядько?

– Я приїздив до нього на кілька днів, а тепер їду в Щецін, до дідуся.

На обличчі кондуктора знову з’являється приязна усмішка. Він віддає посвідчення Богданові. По-дружньому плескає його по плечу.

– Твоє щастя, що Міхал – мій товариш. Чоловік він – те, що треба…

– Мій тато дуже його любить. А як надходять якісь свята, то за столом тільки й розмов, що про дядька Міхала.

– Може, хочеш перейти у вагон другого класу?

– Ні, я більше люблю їздити в третьому класі. Та й вільніше тут.

– Ти мені подобаєшся… І знаєш, ти дуже схожий на Міхала. Очі, ніс… Ти в Щеціні бував коли-небудь?

– Ніколи…

– Гарне місто, тільки дуже зруйноване. Ну, то до побачення…

Кондуктор вийшов, а Богдан сказав раптом так голосно, що пасажири в купе здивовано глянули на нього:

– Любий кондукторе! Мій дядечко Міхал – золотий чоловік!

Якийсь час Богданові здавалося, що інцидент з кондуктором уже остаточно залагоджено. Він навіть був трохи розчарований, оскільки не любив надто легких перемог. І, може, саме тому повторна поява кондуктора була сприйнята Богданом з істинно джентльменською усмішкою. Але цього разу кондуктор був так глибоко зосереджений, наче розв’язував складну математичну задачу, в якій треба було перемножити кількість пасажирів на кількість гвинтиків у паровозі. Тому усмішку Ліпки він зустрів з цілковитою байдужістю. Зрештою, засмучуватись через це ще не було причин. Виявилось, на жаль, що справа багато серйозніша. Може, не настільки серйозна, як результат множення пасажирів на гвинтики, однак контролерові, а потім і Богдану довелося над нею неабияк задуматись.

Кондуктор сів навпроти хлопця, який мав честь бути родичем чудової людини, сердечного приятеля, Міхала. Щось тут не в’яжеться, здається кондукторові. Обличчя в нього таке, наче він виявив помилку в уже надрукованому розкладі руху.

– Ти казав, що твій тато дуже любить дядька Міхала…

– Тато… тато просто обожнює його!

– А я оце пригадав, що Міхал Ліпка взагалі не мас брата.

Кондуктор повідомляє це з такою втіхою, ніби цілком самостійно натрапив на слід винуватців жахливого злочииу.

– Не має брата? – дивується літній сивий пасажир, що досі сидів мовчки. Він з неприхованою цікавістю прислухався до мальовничої розповіді, в основі якої лежала біографія дядька Міхала. Він, мабуть, уже навіть встиг полюбити цього таємничого дядечка, бо зараз дуже співчутливо звертається до кондуктора: – Не має брата? Ви певні? Ой, як прикро без брата, без родичів, що то за життя!

– Вас це не стосується, – несподівано перебиває його кондуктор.

– Авжеж, – вторує кондукторові Богдан, – вас це не стосується. Дядько Міхал і без брата чудово себе почуває.

– А ти ж сам казав…– кондуктор підозріливо дивиться і на Богдана, і на сивого пасажира, який без достатніх на те причин втручається в дуже серйозні, майже службові розмови. – Ти ж казав, що твій батько… Ну, тепер не відмовляйся.

– Від кого мені відмовлятись? Від батька чи від дядька Міхала?

– Я тобі ясно кажу: в Міхала Ліпки немає брата, тож дядьком твоїм він не може бути.

– А я говорив, що в дядька є брат?

– Говорив.

– Ви, певне, щось переплутали. Я тільки казав, що мій батько дуже любить дядька Міхала.

– Ну от бачиш.

– А дядько Міхал – брат моєї матері. Це ж зовсім просто.

На мить очі в кондуктора лагіднішають. Справді, про Міхалову сестру він кілька разів чув. Як він зразу до цього не додумався? Замучив хлопця підозрами, замість почастувати його бутербродом із сиром.

– Тоді все правильно, – з полегкістю зітхає залізничник. – А сюди я вернувся, бо в мене всі кінці з кінцями мають сходитись. Така вже професійна звичка. Точність у всьому… Тільки-но яка-небудь дрібничка не грає, в мене зразу голова пухне від сумнівів. Розумієш?

– Розумію…– Богдан раптом починає любити не лише дядька Міхала, а й цього симпатичного кондуктора, який виявився справжнім спецом логічного мислення.

– Ти не голодний? – Запитання, як, зрештою, й передбачалося, дуже доречне. Ліпку розпирала гордість від того, що йому довелося схрестити зброю з таким мудрим, а отже й небезпечним противником.

– Що-небудь з’їв би…– Боротьба боротьбою, але в цьому разі не можна завдавати противникові прикрощів, відмовляючись від частування.

– Хочеш бутерброд із сиром? – питає залізничник і витягає І8 сумки загорнені в цупкий папір бутерброди.

– Я дуже люблю сир.

– Достоту як наш Міхал, – радіє кондуктор, – він за добрий сир будь-яку ковбасу віддасть.

– Я теж за добрий сир віддав би будь-яку ковбасу, – з цілковитою щирістю заявляє Богдан. Адже відмова від ковбаси проголошується виключно в плані теоретичному…

– Слухай, хлопче…– залізничник уже подає бутерброд Богданові, та раптом відсмикує руку й нашорошується, – ти кажеш, що твоя мати – рідна сестра Міхала Ліпки?

– Хіба я так сказав? – перепитує Богдан, бо в нього знову починає все плутатись.

– Саме так і сказав, – втручається в розмову сивий пасажир.

– Вас це не стосується! – уриває його кондуктор.

– Це справді вас не стосується, – вторує кондукторові Богдан.

– Отже, твоя матуся й дядько Міхал…– заговорив кондуктор таким тоном, ніби розповідав казку малюкам.

– Брат і сестра! – вигукнув Богдан, бо саме пригадав зміст цієї казочки.

– Чудово! Але чому в такому разі твоє прізвище Ліпка?

– Бо це прізвище мого батька, – випалив Богдан, ще не розуміючи, до чого хилить кондуктор.

– Ага, он як… дівоче прізвище матері – Ліпка, батько Ліпка, дядько Ліпка… куди не глянь, самі Ліпки. Слухай, усе це надто красиво, щоб бути правдою. Комусь розказати – не повірять, що я дав себе обдурити такому шмаркачеві. Стид і сором, але дарма – моє ще буде зверху. Постривай, голубе, я тобі такого Міхала влаштую, що про рідного батька забудеш.

– Про що це ви говорите? – невпевнено запротестував Богдан. Він зрозумів: боротьбу завершено, і в боротьбі цій його покладено на обидві лопатки. – Яке відношення має дядько Міхал до стида й сорому?

– Яке відношення? Скоро будемо в Щеціні, то я тобі все як слід розтлумачу… у відділенні міліції. Брехун, шантажист! Їде зайцем, негідник, та ще й насміхається.

– Ну, то як же врешті-решт із тим дядько Міхалом? – знову озвався сивий пасажир. – Хто кому дядько, хто шантажист, а хто черговий по станції? Цікаво все почалося, а тепер якийсь дивний фінал…

Якби побажання кондуктора, висловлені на адресу літнього сивого добродія, могло зараз справдитись, останній сю ж мить перетворився б на маленького безпорадного пуцьвірінка, оточеного зграєю голодних котів.

Крізь відчинені вікна запахло водою. Поїзд в’їхав на міст. Темна глибока річка рівною смугою розтинала розлогі луки.

– От ми вже й дома, – сказав моряк, не встаючи однак з лави.

Справді, за кілька хвилин проминули зруйноване передмістя Щеціна й завершили цю свою божевільну подорож. Часу на обговорення деталей останньої операції вже не було. Та й моряк дуже ускладнив їм усі переговори. Не могли ж вони допустити, щоб він про все здогадався.

На вокзалі, тільки-но вийшли з поїзда, зразу стали ланцюжком уздовж перону. Останньою ланкою цього патруля були вчитель і Адам. Вони саме спускалися в тунель, аби перекрити вихід у місто, і Адам питав учителя, що буде, коли Богдан не приїде цим поїздом або й взагалі сюди не з’явиться, а повернеться з Познані до Варшави, – аж раптом пролунав дикий вереск Казика:

– Ось він! Ловіть… тримайте… стій! Не будь ідіотом! Ми для тебе… ми по тебе!..

Очевидно, Казикові слова не переконали Богдана. Він зупинився лише на секунду. Стільки часу йому потрібно було, щоб подолати розгубленість, викликану раптовою появою Казика Врубеля. Правда, потрясіння було сильним, але страх перед кондуктором – сильніший.

– Сам ти ідіот, пусти! – гарикнув Богдан і без особливих зусиль вирвався з обіймів Казика, який верещав щораз голосніше.

Але кінець великої пригоди невблаганно наближався. І ні перемога над Казиком, ні раптова задишка кондуктора, що біг дедалі повільніше, нічого змінити вже не могли. Бо зненацька перед Богданом, який біг, нахиливши голову, виріс найнебезпечніший супротивник, добре натренований, спритний і дужий, – учитель Микула. А біля нього Адам Гаєвський…

Богдан намагається вдатися ще до однієї хитрості. Він зупиняється на великій швидкості, ніби в підошви його сандалів умонтовано найнадійніші гальма. І зразу ж – блискавичний ривок ліворуч. Вдасться чи ні? На жаль, не вдалося… Велика рука вчителя залізними обценьками зімкнулася на плечі втікача. Кінець усьому…

– Погрались, Богдане, і годі. Ми вже всі добряче наморилися; годі тобі дуріти, лобуряко!

Богдан перестає пручатись. Опускає голову, наче приречений до страти, якого ведуть на ешафот. Більшої ганьби годі й чекати, скотився він на самісіньке дно… А так чудово все складалося… він усім їм хотів показати, чого вартий, здійснити вікопомний учинок… І ось як це виглядає, будь ласка: усміхнені пики Справедливих, що накрили його, мов безпорадне немовля, гурт цікавих, що росте з кожною хвилиною. Перешіптування, розмови: «Що він зробив? Це, мабуть, якийсь злодіяка». І ще цей кондуктор… Іде до нього з міною Наполеона.

– Дякую вам за допомогу, – каже Наполеон у формі залізничника. – Вирвався в мене цей негідник… ще трохи, і втік би… Зараз покличу міліціонера.

– Навіщо? – питає вчитель Микула і, ніби підкреслюючи, що втручання властей тут зайве, знімає свою важку долоню з плеча Ліпки. Богдан вільний, але він ні про яку втечу вже й гадки не має. Коли вже цілий світ довідався про його плани, то втеча позбавлена будь-якого сенсу. Нехай буде, що буде.

– Він без квитка їхав! – вигукує кондуктор. – А ви хто такий, що захищаєте цього негідника?

– Я вчитель цього хлопця. Ми саме й чекали тут на вас, щоб заплатити за квиток.

З блокнота Ягелла.
Нічний похід.
Мученицький стовп.

Від того часу минуло три тижні. Не можна сказати, що це був якийсь особливо бурхливий період. Але й канікулярною ідилією теж його не назвеш. Блокнот Ягелла поповнявся новими зауваженнями, роздумами, коментарями. Ягелло пообіцяв перетворити в недалекому майбутньому ці записки на трилогію Спілки Справедливих. Хлопці, однак, усерйоз погрозу не сприйняли. Мали надію, що до втілення в життя цих літературних планів ніколи не дійде. Всі ж бо чудово розуміли, як виглядатимуть в освітленні Ягелла їхні надзвичайні пригоди. Щоб мати про це уявлення, досить ознайомитись з останніми записами в блокноті. Ягелло писав для нащадків:

«Наша подорож закінчилась напрочуд успішно. Ми здобули Варшаву, Щецін, після шаленої погоні взяли в полон Богдана, проявивши при цьому неабияку волю й залізну витримку. Однак я чомусь більше ніж певен, що, якби не моя присутність, наслідки були б вельми нікчемні. Вплив на психіку товаришів – моя спеціальність».

«Казик Врубель дедалі більше переводиться на пси. Напускає на себе солідність, але це ніяка не солідність, а всього-на-всього страх. Важко збагнути, звідки в одній людині береться стільки літрів страху. В Казикових жилах тече не кров, а чорний розпач».

«Зате наш загартований мандрівник, Богдан, занедужав на недовір’я. Його справу ми залагодили просто по-рицарськи. Увага: тут теж моєї заслуги найбільше. Вчитель надіслав з Варшави телеграму Богдановому батькові: «Богдан з нами. Все гаразд». Ця телеграма – теж моя ідея. Останнім часом ми почали готувати Богдана до переекзаменовки з польської мови. І знову на моїх плечах найбільший тягар. Моє сумління несе найбільшу відповідальність. До кого Бродзіцька має найбільше довір’я? Звичайно ж, до мене. І цілком слушно. Не знаю напевне, чи в історії нашої гімназії був коли-небудь такий здібний полоніст, як я. Коли говорити про Адама, то я мушу з повною відповідальністю визнати: акції його катастрофічно падають. Якщо дивитись на все це об’єктивно, то саме я повинен тепер узяти в свої руки долю Справедливих».

«Я сказав би про це при всіх, але Адам може з помсти вибовкати ту нещасливу таємницю щодо горища.

Я згадав про ту відчуженість Богдана. В Красноставі ніхто не знає про його втечу до Щеціна. Тримаємо язики за зубами. Якби тільки Ластатому не закортіло комусь похвалитись! Директор гімназії знає лише те, що Ліпка поїхав з нами до Варшави. Вчитель Микула згладив усю цю справу, але хтозна, чим усе це скінчиться. Богдан став буркотливим, зовсім не виявляє нам вдячності за те, що ми врятували його від жахливої біди. Подумати тільки – через нього ми мусили скоротити наше перебування в Варшаві аж на чотири дні. Адам ходив по Варшаві і вдавав із себе повстанця. Показував усе так, наче сам був генералом: отут стояла барикада, тут спускалися в підземні канали, тут був госпіталь повстанців. Аби я стільки бачив і пережив, як він, то написав би не одну книжку на цю тему. Мабуть, природа не дала йому таланту… Правда, розповідає цікаво, але розповідати – то не штука».

«Микула – молодець, учитель – те, що треба. Такі рідко трапляються, тому особливо на цьому наголошую».

«Схоже на те, що цей дженджик з 2-Б, якого Адам замкнув тоді в землянці, привселюдно заявив, що незабаром хай дехто начувається… Це– камінчик у наш город. Налякали, де ж пак… хіба що страхополоха Казика. В усякому разі побачимо, що з того вийде…»

«Спеціальний запис: я повинен присвятити Варшаві особливі урочисті, святі години роздумів. Колись я бачив знімки руїн, слухав різні розповіді, читав книжки й статті, але про це не напишеш і не розкажеш. Минуло вже майже три роки від часу визволення столиці… вже три роки! Ні, не вмію, не можу говорити. Уламки, руїни, кладовище будинків, пекло нищення… що там робилося!

Сьогодні я можу ствердити, що взагалі не пережив війни. В порівнянні з тією варшавською трагедією події в Красноставі – гарна романтична казочка. Уламки, руїни, уламки, руїни… жах! Набудували трохи нових будинків, але стоять вони, наче на кладовищі. Треба про все це добре подумати».

«Повідомлення в останню хвилину: одержав записку від Магди. Витримав і не відповів. Перемога за мною. Записка трохи дивна. Якась бабська таємничість: «Справа дуже важлива. Для тебе і для твоїх товаришів. Я вірю у Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатися про велику таємницю?» Бреше, мабуть. Певне, шукає нагоди помиритись. Я сердитий на Магду вже чотири місяці. Правду кажучи, на неї гніваються всі Справедливі. Адже Магда сказала Адамові, що Ліпка не вміє культурно поводитись. Адам тримав язик за зубами аж доти, доки Магда заявила Ліпці, що Гаєвський задирає носа і взагалі корчить із себе велике цабе. Богдан сказав про це Гаєвському, а Гаєвський відразу взяв реванш: не вмієш, мовляв, культурно поводитись, гірше того – ніколи не носиш з собою носовичка. Пекло зчинилося. Конфлікт із Магдою на цьому не скінчився: я з радістю переказав Качурові, що Магда назвала його занудою над занудами. А Качур на це: «А мені вона сказала, що твої вірші – вершина графоманії і що ти ніколи не напишеш нічого путнього, бо письменником треба народитись. А ти – класичний приклад нездари…»

Я поклявся собі: Магда для мене не існує. Лукава істота. Зла, підступна… Подумати тільки – колись я писав на її честь поеми. Який жах! Яка наївність! Благородна спроба виправдати Магду: хіба ж можна бути порядною людиною, коли ходиш до 2-Б класу? До цього жахливого класу, який давно треба розігнати або вислати на тяжкі каторжні роботи. Сторож Миколай не завжди виголошує золоті думки. Особливо коли йдеться про мене. Але його оцінка 2-Б просто-таки геніальна й заслуговує на широке розповсюдження. Сторож Миколай, наприклад, каже, що учні 2-Б – це збіговисько наймерзенніших типів у світі. Порівняти їх можна хіба що з печерними людьми. І серед таких дикунів перебуває Магда… Тож чи варто дивуватися, що вона стала на них схожа? Якби Магда погано вчилася, можна було б сподіватись, що вона залишиться на другий рік і, отже, опиниться в нашому достойному товаристві. На жаль, вона вчиться цілком пристойно, тож розраховувати на це нема чого.

Пропоную висунути таке гасло: «Геть 2-Б! Жоден громадянин нашої країни не повинен підтримувати особистих контактів з троглодитами, вождем яких є капітан Антось!»

Додаткові зауваження щодо Магди: «Геть Магду! Не варто звертати уваги на її таємничі листи. Не треба ходити на будь-які побачення з цією істотою, котра підтримує товариські контакти з троглодитами!»

Урочисті клятви, складені опівночі: «На побачення я не піду. Записку від Магди порву! На побачення не піду. Записку від Магди порву! Честь – річ свята. Ніколи! Нізащо! Крапка».

Вже з цих гарячих клятв і присягань, записаних у блокнот, легко зробити висновок, що Ягелло з’явиться на побачення з Магдою дуже пунктуально. Суто особистого характеру записи робилися в блокноті з глибокою надією на те, що колись він потрапить до рук істориків. Історики поставлять перед собою запитання: який був вплив великого Ягелла на діяльність Спілки Справедливих? Отож треба зробити все можливе, щоб показати: вилив був колосальний. Справедлива, принципова позиція, залізна воля, наполегливість і нещадність – ось риси характеру неперевершеного Ягелла.

Але в приватному порядку можна собі дозволити піти на деякі поступки. Історія історією, а цікавість цікавістю. Магдин лист і справді інтригує. Можна й далі гніватись на цю дівчину, але водночас можна з’ясувати, що криється за словами: «Я вірю в Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатись про велику таємницю?» А може, в його руках опиняться справи, які затьмарять усі дотеперішні успіхи Адама й Богдана?

Щоб остаточне рішення, яке мало бути прийняте, не здавалось легковажним і поспішним, Ягелло провів ще коротку боротьбу із собою, потім напустив на себе неприступність і бічними вуличками почимчикував на побачення з Магдою. У думках він назвав Магду лукавою супротивницею, якоюсь мірою зобов’язуючи й нас до того, щоб і ми, принаймні найближчим часом, вживали саме це визначення.

Отже, лукава супротивниця чекала на Ягелла неподалік од старого млина над непоказною річкою Кавенкою.

– Я прийшов…– офіційним тоном заявив Ягелло, стараючись, Щоб його обличчя зберегло похмурий вигляд.

– Я це помітила, – усміхнулася лукава супротивниця, легковажно вмощуючись на струхлявілому поруччі, що кожної миті загрожувало обламатися.

– Не вдавай із себе героїню. Тут щонайменше три метри глибини, злізь, – в голосі Ягелла забриніла незапланована турбота.

– А ти мене врятуєш. Адже плаваєш чудово.

– Я сюди прийшов не для того, щоб мокнути в брудній воді. Я з приводу листа. Що за таємниця?

Лукава супротивниця кілька разів гойднула ногами, ніби глузуючи з небезпеки. Поруччя захиталося, зарипіло, недвозначно застерігаючи, що потурати таким нерозсудливим бабським вибрикам довше не буде.

– Облиш! Злізь зараз же! – Ягеллу здалося, що на його плечі раптом лягла відповідальність за життя людини. – Лічу до трьох. Якщо зараз же не поведешся серйозно, то я…

– Що ти?

– То я звідси піду.

– Будь ласка! – Лукава супротивниця усміхнулася з нахабною зловтіхою. – Вертайся додому! Я тільки хочу сказати, що моя таємниця варта мільйона злотих.

Після такого стратегічного вступу виявилося, що Магдина таємниця і справді варта великого багатства. Ягелло відразу відпустив дівчині всі її гріхи. Він навіть подумав, що Магда Кравчик заслужила на якусь бойову відзнаку. На жаль, поки що у Спілки Справедливих власних орденів не було, а до присудження державних нагород Ягелло не мав анінайменшого відношення. Так уже часто буває, що з чисто формальних причин не можна нагородити бодай Золотим Хрестом Заслуги громадян, які на це заслужили.

Саме такими словами попрощався з Магдою зворушений, збуджений, нестямний від щастя літописець Спілки Справедливих. Виявилося, однак, що таких прагнень у Магди не було. Золотий Хрест Заслуги її аніскілечки не цікавив. Ні золотий, ні діамантовий, ні будь-який інший. Справа була набагато простіша й набагато буденніша. Магда сказала відверто:

– Я хотіла насолити Антосеві… знаєш, хто це?

– Не називай цього імені, бо в мені відразу пробуджуються кровожерні інстинкти! – крикнув Ягелло і вдарив себе кулаком у груди.

– Я дуже рада, – Магдині очі засяяли від щастя, – ви їх усіх повинні пошити в дурні. І цього пихатого Антося, і його дружків. Якщо їм не пощастить з їхнім походом, то я помру від радості. Це буде чудова смерть. Я вже бачу їхні дурні міни, вже бачу, як вони в розпачі заламують руки. Я вже бачу цей великий день, день їхньої поразки. Благаю вас, провчіть їх як слід.

– Не треба нас благати, – промовив Ягелло з гідністю, – це наш священний обов’язок. Ще Спілка Справедливих не загинула, поки живе Ягелло. Але скажи мені, коли твоя ласка, чому тобі так хочеться насолити цим троглодитам? Адже досі ти була їхньою союзницею.

– Це довга історія, – зітхнула Магда, – коли-небудь розповім. Зараз ідеться тільки про помсту.

– Буде помста! Буде велика помста, а я навіть напишу на твою честь поему. Вручу її тобі замість Золотого Хреста.

– Можеш написати, – милостиво дозволила Магда і знову всілася на розхитаному поруччі, мабуть, бажаючи довести, що їй тепер байдуже будь-яке нещастя, що прийме вона, не змигнувши оком, як визначення лихої долі, навіть поему Ягелла.

А Ягелло ще того ж самого дня розповів хлопцям про сенсацію, яку можна порівняти хіба що зі славетною погонею за Богданом. Свою розповідь він почав із заяви, яка в скороченому вигляді звучала так: «Завдяки моїй природженій інтуїції, завдяки моїй спритності, я, наражаючись на смертельну небезпеку, здобув відомості, гідні найбільшої уваги й найвищих відзнак. Гадаю, ви належно оціните мій вчинок».

Після цього прозвучала яскрава, повна драматизму розповідь, героями якої стали троглодити з 2-Б, очолювані капітаном Антосем. Ягелло снував свою оповідь щонайменше півгодини, але нам, певне, вистачить скромнішої порції інформації. Може, вона не буде надто захоплююча, але, безперечно, конкретніша. Річ у тім, що другокласники вирішили докладно обстежити підвали, в яких вісім місяців тому Справедливі натрапили на слід банди Лисого й Вані. Після арешту банди Справедливі перестали цікавитись підземними коридорами. А коридори ці могли приховувати багато хвилюючих таємниць. Правда, після тієї кримінальної справи всі підвальні двері, які вели в підземелля, були замкнуті на чотири засуви, а в школі, у відділенні міліції і в міськраді попередили, що підвали дуже старі й будь-якої хвилини можуть обвалитися; але коли хочеш називатися першовідкривачем, треба сміливо дивитися небезпеці в вічі. А загалом усе зводилось ось до чого: Справедливі виявили вхід до підвалів, Справедливі були першопрохідцями, Справедливі дійшли аж до того місця, де підземний коридор розгалужується на два вузьких тунелі. Справедливі зупинилися майже біля воріт ще не дослідженої таємничої минувшини, і тепер оце галабурдники з 2-Б хочуть зайняти місце піонерів красноставської археології, та ще й так, щоб це їм дешево коштувало. Вони дізнались про обстановку в підвалах, солідно підготувались до наукової роботи і прагнуть здивувати світ своєю великою експедицією. Але як незаперечне те, що світ є світом, Польща Польщею, а Красностав Красноставом, так само всім ясно, що організовувати експедицію мають повне право лише Справедливі. Воші були в цих підвалах перші і хоча згодом і занехаяли дальші дослідження, це аж ніяк не означає, що Справедливі втратили належні їм привілеї.

Думка всіх була одностайна: Ягелло натрапив на слід зухвалої афери. Так само одностайно всі висловили бажання підірвати підступні й нечесні починання другокласників. Усі, за винятком Казика, бо Казик Врубель хоч і висловив обурення з приводу майбутньої операції капітана Антося, але водночас заявив, що більше не переступить порога підземелля.

– По-перше, – сказав він, дивлячись у стелю, ніби вичитував звідти житейські мудрості, – це таки справді дуже небезпечна забава. Адже Адам казав, що стіни струхлявіли, що підлога вже давно зогнила, що стеля от-от обвалиться. А коли підете далі? А коли станеться щось непередбачене? Чи для того я пережив війну, аби тепер загинути в якійсь середньовічній ямі? І, по-друге: входити в підземелля заборонено. Міліція повісила залиш, міліція застерегла любителів усяких походів: ніяких жартів. Хочете опинитись за гратами? Хочете, щоб нас повиганяли з гімназії? Нехай собі другокласники граються з вогнем. Якщо їм навіть і пощастить відімкнути замок, то все одно в будь-яку мить їх можуть застукати… досить тільки сторожеві спуститися і побачити світло. Я умиваю руки! І вас закликаю до цього.

Всі скрушно похитали головами й висловили Казикові своє співчуття і щирий жаль.

– Ти, Врубелю, яким був, таким і залишився… ні фантазії, ні хоробрості. А от товариші твої, серед яких ти перебуваєш, готові на все.

– То ти хочеш, щоб Антось і ці його троглодити змішали нас з грязюкою?

– Обійдемось і без тебе. Аби тільки ти не розбовкав, що ми готуємо контрнапад.

– Адже нам відомий вхід у підвали, про який ніхто не знає. Пам’ятаєш, Качуре? Все починається в твоєму погребі. Треба тільки відкидати щебінь.

– І треба зробити все, щоб зірвати похід цих троглодитів з 2-Б.

– І не силою, а хитрощами. Тільки телепні покладаються на свої м’язи. Якщо, звичайно, їх мають.

– Товариство! – озвався Ягелло, надавши своєму обличчю урочистого виразу. – Товариство, я маю незвичайний, щоб не сказати геніальний, план. Він оце зараз сяйнув мені в голові. Ще тепленький. Згідно із моїми відомостями…

Капітан Антось жив на вулиці Червоного Хреста. Вуличка була вузенька, освітлювалась уночі всього-на-всього чотирма ліхтарями і мала не дуже рівне покриття. Але одноповерхові будиночки на ній мали вельми гарний вигляд. Казали навіть, що на вулиці Червоного Хреста стоять самі вілли. От у такому будиночку-віллі і жив капітан Антось.

Колись, ще до вікопомного футбольного матчу з командою Справедливих, Антось вважався кращим гравцем гімназії. Він навіть був капітаном гімназичної команди. Він так майстерно жонглював м’ячем, що міг їсти яблуко й водночас обіграти кількох противників. Потім була та ганебна поразка в грі зі Справедливими. І поблідла яскрава Антосева зірка. Він перестав бути капітаном. Якщо тепер так хтось його і називав, то або за звичкою, або просто іронізуючи з нього. Антось болісно пережив поразку своєї команди, відмовився навіть грати у збірній футбольній команді гімназії. Саме тоді Казик мав необережність досить ризиковано сказати: «Так буває завжди, коли хтось із капрала хоче одним стрибком доскочити до капітана». В ті дні Казик перебував на вершині своєї воротарської слави. І, мабуть, у нього голова пішла обертом, і він не зважив на одну дуже просту й дуже істотну річ: можна блискуче взяти штрафний удар, але за межами футбольного поля можна й кулака колишнього капітана Антося понюхати. Вже кілька разів Казик завдячував лише щасливому випадкові, що до цього не дійшло. Отже, можна навіть припустити, що сутичка на кладці саме й була спробою Антося помститися. Помста вдалась тільки наполовину, і, може, саме тому Казик не хотів спокушати долю, завбачливо уступаючи капітанові дорогу. Мабуть, з цієї ж причини обережний Врубель не полюбляв вулиці Червоного Хреста й ніколи не ступав на цю небезпечну для себе територію.