Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Одначе сьогодні Казиків клопіт блідне на тлі невдач, що їх переживає Богдан. З належною повагою вислухавши арію водовоза, Богдан почав звіряти свої біди Гаєвському:

– Це, мабуть, найчорніший день у моєму житті.

– Мені теж нелегко…– впав у глибоку задуму Адам.

– А мені важче! – Богдан енергійно виборював пальму першості в цьому поєдинку на право бути більш засмученим. – Я навіть не обідав сьогодні.

– Бреши більше, – зневажливо кинув Адам, – зроду не повірю.

– Слово честі. Відсунув тарілку і прийшов до тебе. В тебе скибки хліба не знайдеться?

– Тут нема…

– От біда. Помру від виснаження.

Богдан безсило звісив голову, ніби показуючи, що це не жарти, що він тримається з останніх сил.

– А вчора мав бути прекрасний день. – Замість хліба Адам вирішив нагодувати друга оптимістичними спогадами.

– Вчора? – Богдан надлюдським зусиллям підвів голову. – Хіба було якесь учора? Щось я не пригадую.

Він кілька разів глибоко зітхнув, уважно розглянувся по всіх кутках підвалу і змовницьки прошепотів:

– Ти повинен умовити вчителя, щоб ми поїхали в Щецін… а не до Варшави. Адже нам обіцяли екскурсію в Щецін. Це для мене справа життя і смерті. Умовиш?

– Я б не хотів до Варшави.

– Дурний ти, нічого не розумієш.

– А що я маю розуміти?

Богдан зірвався з ослона, обережно визирнув у коридор, щільно причинив двері й навіть підпер їх важким столиком. Коли він повернувся до Адама, обличчя його було таке, ніби йому щойно сповістили: за годину настане кінець світу.

– В Щеціні є порт! – аж захлинувся він, нетямлячись від своєї приголомшливої звістки.

– Мабуть, є…

– І справжні пароплави…

– Мабуть…

– От бачиш! – Богданів голос забринів співчутливо. – Тугодум ти, Адаме. Невже не здогадуєшся, про що йдеться? Порт… пароплави… второпав?

– Ні!

– То дай залізне слово честі, що нікому ні мур-мур…

– Не мороч голову. – Адам явно недооцінював серйозності ситуації.

– Це справа життя і смерті. Тільки ти один знатимеш. Присягнися, що…

– Присягаюся. За кого ти мене маєш? Я ж не Ластатий. Язика тримати за зубами вмію.

– Гаразд. Тож слухай – я хочу втрапити на пароплав і гайнути в світ. Не перебивай, знаю, що скажеш. Але я все вже докладно обміркував. Поїду в Америку або на які-небудь острови. Я чув – там навіть чистильники взуття стають мільйонерами. Позбудуся Циркуля, Бродзіцької, раз і назавжди скінчаться для мене «Фрашки» Кохановського… Я певен, що в Америці цих «Фрашок» ніхто не знає і ніхто через це не зчиняє бучі. Треба тільки, щоб ми поїхали на екскурсію в Щецін. Там я вже дам собі раду. За кілька років вернуся до Польщі й куплю тобі розкішну машину. Але зараз – нікому ні слова. Ага, ти ж присягнувся… Добре все це я придумав, авжеж? Навіть нашому письменникові Ягеллу таке не спало б на думку.

Ягелло діє на власний розсуд.
Непередбачений фінал.

Ягелло не мав часу забивати собі голову нереальними задумами про морські подорожі. Його поглинула більш конкретна справа. Вже два вечори він просидів на горищі. Йдучи сюди вчора, він зустрів Адама. Той, побачивши Ягелла, знітився й розгубився. Почали говорити про якісь дурниці: що треба заклеїти камеру в футбольному м’ячі; що найкраще морозиво в кіоску у Тибуркової; що в Казика є новий синій костюм, і коли він його вдягає, то поводиться, наче міністр; що в неділю буде огляд пожежної команди і треба піти подивитись, бо батько Чорного – брандмейстер.

Замовкали, не скінчивши фрази, нарікали на сонце, потім на дощ; не договоривши на якусь одну тему, перескакували на іншу, час від часу повертаючи голови в одному напрямку. Вони дивилися на горище, приглядаючись до віконечок, в яких, наче в дзеркалах, відбивалося сонце.

Ягелло думав: «Не прикидайся. Я знаю, чого ти сюди прийшов. Пожежною командою і Казиковим костюмом ти мені баки не заб’єш. Горищем тобі запахло, але я там буду перший. Ти глузував із мене, а я тобі доведу, що маю добре передчуття. І таки розкрию таємницю злочинця, який кашляв тоді».

Адам думав: «Не прикидайся. Я все по твоїх очах бачу. По тобі можна читати, як по розкритій книжці. Від мене нічого не приховаєш. Пригод тобі закортіло, скучив за славою, захворів ти, голубе, цим горищем. Але я все-таки спробую поламати твої плани. Зрештою, це ж я натрапив на слід тієї таємниці. І мене висміяв Богдан. І з Казиком я посварився теж через цього сторожа, що кашляв. Тож, мабуть, тепер я маю право на якесь відшкодування».

Того дня, однак, батько запропонував Адамові піти разом у кіно. Кінотеатр містився у старій казармі. В низенькому залі було душно й пахло мишами, які були тут додатковою й зовсім безплатною розвагою. На сцені, над якою висіло накрохмалене простирадло, що правило за екран, миші вкрай знахабніли. Вони пищали, ганялися за власними хвостами, зводились на задні лапки, вслухаючись у музику, що линула з динаміка. Іноді вони наважувались і на мандрівку по кінозалу. Зісковзували зі сцени, розбігались поміж лавками, і тоді серед публіки час від часу розлягалися пронизливі вигуки. Кричали здебільш жінки, які, невідомо чому, не відчувають і крихти симпатії до мишачого роду. Ефект буває просто-таки неперевершений, особливо коли демонструють кінокомедію. Частина публіки вмирає зо сміху, а частина – від страху. Так сталося й сьогодні. Комедія називалася «Світ сміється». Коли на столі, заставленому вишуканими стравами, з’являються, рохкаючи, розкішні льохи, коли корови починають наминати апетитні салати, запиваючи компотом, у кінотеатрі розлягається оглушливий сміх. Але в цей момент у дію вступають миші. Хтось навіть помічає пацюка. Десь із перших рядів чути трагічний крик:

– Вона залізла мені в черевик!.. Тьху! Ану геть!.. Геть!.. Заберіть негайно цю мишу! Ой, рятуйте! Пробі!

Постійні відвідувачі цього кінотеатру вже призвичаїлись до мишачих баталій. Вони не звертають уваги на благальні, сповнені драматизму вигуки, їх цікавить тільки фільм. Все є в цьому валі: сміх і плач, оплески й обурення. Як у справжньому кіно.

Адам почуває себе не дуже впевнено і фільм дивиться неуважно. Може, винні в цьому миші, що кілька разів обтерлися об його Черевики, а може, причина ще глибша? Що зараз робить Ягелло?

Мабуть, сидить на горищі й напружено чекає на таємничу постать? І чи сторож то був? Може, то хтось інший… Зовсім іпший… тільки кашель позичив у сторожа?

Адам як у воду дивився. Ягелло справді сидів на горищі. Він прийшов сюди годину тому. Саме в цей час почався фільм. Але фільм був усього-на-всього комедією, а на горищі можна було пережити справжню детективну пригоду. Адам усвідомлював, що при такій розстановці сил все може вийти не на його користь. У кіно він прийшов тільки для того, щоб не завдати прикрості батькові.

В Ягелла вже затерпли ноги. Для більшої безпеки, щоб ніхто не захопив його зненацька, він сидів скулений на підлозі, заховавшись за комодом, який кілька днів тому так добре прислужився Адамові й Казику.

Неподалік на вежі магістрату годинник вибив восьму годину. Але певності, що це точний час, не було, бо годинник на магістраті часто «накручували» галки. Вони сідали на стрілках, і ті, спускаючись під їхньою вагою, показували неправильний час. У визначенні часу Ягелло більше покладався на свій шлунок. Близько восьмої вечора шлунок досить настирливо нагадував про себе. Правда, таким бездоганним, як у Богдана, цей шлунок не був, але мав кілька вельми істотних достоїнств. Він любив пунктуальність і зовсім не реагував навіть на хтозна-яке вигадливе поєднання страв. Ягелло міг на сніданок їсти оселедці з повидлом, а на вечерю грудинку, запиваючи її кисляком.

Проте зараз «письменник» забув про голод. На горищі вже таки зовсім посутеніло, першої-ліпшої хвилини могла настати розв’язка таємничої події, яка тут розігралась. Ягелло розтирав занімілі м’язи і з дедалі більшим неспокоєм розмірковував над усіма можливими наслідками своєї розвідницької діяльності. Колись він прочитав у газеті, що один французький журналіст обікрав крамницю, бо хотів дізнатись, як почуває себе злодій під час грабунку. Справа ця швидко з’ясувалася, і письменника випустили на волю.

«А втім, не дуже він і ризикував, – підсумовує ту історію Ягелло. – Якби навіть не випустили, посидів би кілька років у в’язниці і зібрав би матеріал для роману з життя в’язнів. Моє становище куди складніше. Я матиму справу не з поліцією, а з бандитом. З поліцаєм чи там з міліціонером можна спокійно порозмовляти, розповісти йому про свої творчі плани, навіть попросити його дати інтерв’ю. Бандит же від природи – людина нервова і не вельми чемна. Поки він збагне, про що йдеться, поки я скажу, що пишу детективний роман і він буде одним з головних героїв цього роману, блисне в повітрі ніж – і прощавай, прекрасний світе! Прощавай, літературна славо, прощавайте, друзі, прощавай, рідне місто!»

Коли минула ще одна година й ніхто не порушив тиші, що панувала на горищі, Ягелло почав вірити: сьогодні він теж не зустрінеться з типом, який дуже підозріло кашляє. Ця віра сповнювала його чимраз більшою радістю. І саме тоді, коли він уже вирішив вертатися додому, заскреготіла клямка, і в дверях показалась висока чоловіча постать. Ягелло заплющив очі, потім розплющив, знову заплющив… закліпав повіками, ніби хотів упевнитись, чи де, бува, не привид. Зрештою, коли сидиш, заклякнувши, кілька годин і дивишся в одне й те саме місце, то перед очима може з’явитися хтозна-яке фантастичне видіння.

Але цього разу про видіння й мови не могло бути. Незнайомець поводився дуже шумно, ніби хотів підкреслити своєю поведінкою, що начхати йому на будь-яку небезпеку. Він насвистував бравурну мелодію й тупав важенними чоботиськами по тонких дошках підлоги так, аж дивно ставало, як ці дошки під ним не ламалися. І раптом став навколішки.

Ягелло, спостерігаючи з-за комода за цією дивовижею, затамував віддих. Отже, Адам не брехав – усе підтверджується. Все, за винятком того дивного кашлю. Але хіба можна вимагати від злочинця, щоб він кашляв на перше замовлення? Що він робить там на підлозі? Чого стоїть навколішках? Усе затуляє своєю спиною… Ця схованка за комодом таки не дуже зручна для спостереження. Адам казав, що з цього місця він теж бачив тільки спину незнайомця, коли той стояв навколішках. Не молитися ж він сюди приходить?! Чому б він мав замолювати гріхи саме на горищі? А може, він когось тут убив? Саме на тому місці, де зараз укляк?

Ягелло намагається закарбувати в пам’яті це місце. Воно за якихось два метри від столу на трьох ніжках, за метр від перегородки, сплетеної з лози. Може, трохи більше, ніж за метр, та не будьмо занадто дріб’язковими…

Незнайомець важко підводиться, тепер він стоїть до Ягелла боком. Ягелло до болю напружує зір. В цю мить йому стало так цікаво, що він забув про страх.

«Мабуть, це й справді сторож…» – без особливого піднесення думає хлопець. Бо таке відкриття не може потішити. Зрештою, чого можна сподіватись від сторожа? Хіба цей старий, сивий чоловік здатен здійснити якийсь цікавий злочин? Мітлою-то він орудує вправно. Адам і Богдан казали навіть, що просто майстерно, проте одне діло – мітла, а зовсім інше – ніж чи бодай відмичка.

Чоловік, що скидається постаттю на сторожа, рушив до дверей. Ягелло чекає кілька хвилин, потім досить ліниво вилазить зі своєї схованки. Стільки згаяних годин, стільки неспокою, надій – і такий жалюгідніш кінець. Адже для того, щоб побачити пана Теофіля й почути, як він насвистує собі під ніс, не треба три дні сидіти на горищі! Досить вийти на подвір’я – і дивись на нього скільки влізе… Правда, сторож Теофіль особливої прихильності до їхнього товариства не виявляє, в нього є якісь задавнені претензії до Богдана, до Ластатого і особливо до Адама, котрий цілий рік мешкав у цьому будинку в своєї тітки. Але час від часу сторожа можна спровокувати на коротеньку розмову. Особливо коли заговорити про риболовлю, бо ще одне знаряддя, яким пан Теофіль чудово послуговується, – це вудка.

Отак міркуючи, Ягелло збирається додому. Він ще хоче тільки – аби мати чисте сумління – оглянути місце, де стояв навколішках богомільний сторож. Іде він туди без натхнення, лиш тому, що так велить йому обов’язок письменника, обов’язок, який вимагає ретельного вивчення фактів.

Зробивши кілька кроків, Ягелло раптом ціпеніє. Аж тепер у його пам’яті зринає той геніальний здогад, що сяйнув йому, коли він стояв з Адамом і Богданом. Як міг про це забути? Що за дурна легковажність! Адже він тоді був більш ніж певен: той лиходій має на горищі якусь схованку. І коли шукає її навколішках, значить, схованка ця в підлозі.

Так геніально і так просто водночас. Ягелло виймає з кишені сірники і в слабкому, миготливому світлі пильно придивляється до дощок. Згасло вже кілька сірників, але не згас ентузіазм у детектива.

Ягелло встромляє пальці в кожну велику шпарину, переповзає на колінах з місця на місце, майже торкаючись носом шерехатих дощок. Він забув про все на світі, не почув навіть магістратського годинника, що вибивав десяту годину. Так палко повірив б існування цієї схованки, що зовсім не здивувався, коли знайшов її. У нього не вирвався крик радості, він не забарабанив кулаками у відхилену дошку, яка відкривала таємницю. В його руках було стільки гідності, ніби він одкривав перед завмерлим од захвату світом найбільшу загадку всіх часів. До речі, схованка була досить примітивна, її власник, очевидно, недооцінював спритності Ягелла, бо навіть не дуже старанно засунув дошку в підлогу. Під дошкою лежала невеличка бляшана коробочка.

Ягелло повільно відкрив цю немудру скарбничку і побачив гроші. Якусь мпть він іще сподівався, що знайде перли, діаманти, в найгіршому випадку – золоті долари. На жаль, трапився йому нікчемний злодій. Такий злодій не вартий навіть найменшої згадки в тому великому романі, що його вже кілька тижнів пише Ягелло. Це не злочинець, це швидше божевільний; навіть міліція, почувши про нього, тільки байдуже зниже плечима. Хай не думає, що так легко можна зажити слави. Хай не думає, що через ті мізерні злоті, заховані в іржавій бляшанці, про нього писатимуть у газетах. Він, Ягелло, зробить все, щоб навіть жоден шолудивий собака не дізнався про того пройдисвіта, який вдав із себе злодія.

І саме тієї миті, коли Ягелло складав цю урочисту обіцянку, сталося те, чого він не міг передбачити. Двері розчахнулися, горище застугоніло під тупотом ніг; перекриваючи весь цей гуркіт, скрегіт і сапання, від якого загойдався струхлявілий дах, пролунали страшні слова:

– Спіймався, злодюго! В тюрмі згниєш! Від кари не втечеш! Я бачив, що ти тут крутишся! Відчував, що зазіхаєш на мої гроші! Люди, держіть мене, бо я своїми власними руками його задушу, поки міліція на нього наручники надіне!

Проте люди не могли виконати гуманної вказівки пана Теофіля з тієї простої причини, що їх тут не було. Та коли Ягелло, міцно схоплений за комір, опинився в коридорі, на нього вже чекав чималий гурт цікавих. Вони з видимим осудом хитали головами, безпорадно розводили руками, ніби хотіли показати: для таких, як Ягелло, рятунку вже немае.

– Дивіться, люди, такий молодий хлопець… І це – наше майбутнє? Борони нас боже від такого майбутнього. А все війна винна… Ніякого тобі доброчестя, ніякого сорому немає… Сидить людина спокійно вдома, відпочивав після тяжкої праці і навіть гадки не має, що над її головою на горищі злодії гарцюють. Він щось украв? А може, будинок хотів підпалити? Все одно… тюрма на нього чекає… У нього в очах уже добре видно її.

Ягелло був напівпритомний від страху й не чув усіх подробиць бурхливої розмови. Він навіть не намагався виправдатись. А втім, що скажеш? Що злодій не він, а пан Теофіль?..

на вечерю була не часта в цьому домі страва – яєчня з ковбасою. А тут іще розбите горнятко і брудне череп’я у відрі з чистою водою!.. Як на один вечір – забагато несподіванок…

До причин цих несподіванок пан Гаєвський вирішує дійти кружним шляхом. Він-бо швидко переконавсь, що запитання на зразок: «Що з тобою діється, синку? Чого ти такий неуважний?» – великого успіху не матимуть. Тож нехай буде несподіванка за несподіванку.

– Завтра поїдемо по шафу. Чуєш, Адаме?

Адам дивиться на батька майже відсутнім поглядом і намагається всміхнутись.

– Я вчора її оглянув… Чудова річ. Вішалка, полиці… Нарешті в нас буде шафа. Одну полицю віддам тобі, кластимеш на неї все, що заманеться. Мені пощастило… Власники шафи виїздять на захід Польщі, їм потрібні гроші. Купив майже за безцінь.

Коли три місяці тому їм удалося одержати цю простору і високу, мов каплиця, кімнату, вони почували себе так, ніби хтось залишив їм у спадок найпрекрасніший палац. Нарешті в них була власна квартира! Адам зразу ж нагадав батькові про всю свою мандрівку з Варшави до Красностава. Вони поклали свої скромні клуночки, сіли поряд і глибоко зітхнули. Нарешті у себе вдома! Нарешті в своєму гнізді! Після визволення Варшави Адам наважився на далеку мандрівку до цього незнайомого йому містечка. Тут він знайшов тітку, тут цілий рік чекав на повернення батька із сонячної Італії. Тоді він не думав про власну квартиру, вже трохи навіть забув про те, що колись у Варшаві жив у гарному особняку, що з найбільшої кімнати можна було вийти на засклену терасу, а з тераси – в сад. Цей сад дуже часто уявлявся Адамові непролазними, дикими хащами. Володіло ним плем’я войовничих сіуксів, вождем якого був Адам. Іноді сад перетворювався на безлюдний острів, де Робінзон Крузо марно чекав якого-небудь корабля.

Під час серпневого повстання через безлюдний острів пройшла хвиля вогню. Фруктові дерева перетворились на чорні цурпалки, клумби, що буяли квітами, завалило руїнами, засипало землею. Робінзон Крузо сидів у підвалі, який тремтів од вибухів і був дуже ненадійним притулком. Одного дня у особняк влучив снаряд, і він згорів так швидко, ніби був дитячою іграшкою, зробленою з дерева. Саме тоді тяжко поранило пані Гаєвську. За кілька днів вона померла, а Робінзон Крузо довго не міг у це повірити. Важко було погодитися з думкою, що тепер йому треба розраховувати тільки на власні сили. Адамів батько боровся на барикадах і лише час від часу навідував сина, якого прихистили знайомі з сусіднього будинку.

Через два місяці повстання придушили. Адама відправили до табору в Прушков; потім його з тисячами інших варшав’ян німці вивезли в напрямку Ченстохова. Він опинився в невеличкому селі Хжановцах, поблизу містечка Камінська.

Господар, що запропонував йому в своїй хаті куток з жалюгідною постіллю – сніпком соломи й рядниною, яка тхнула оборою, – був людиною небезкорисливою. За цю ряднину й тарілку юшки Адам мусив добре напрацюватися. До пізньої осені він пас корови. Ці створіння виявилися страшенно хитрими. Вже через кілька днів вони зорієнтувалися, що новий пастух уперше в житті опинився на пасовиську і що він до пуття не знає, як орудувати сучкуватою палицею. З цієї вельми сприятливої обставини вони не забарилися скористатись.

Порозбігавшись навсебіч, корови толочили найбільші городи, шукаючи собі паші смачнішої, ніж звичайна трава; Адам дріботів за ними, нерішуче гукаючи: «Верніться-бо! Це ж городи не нашого хазяїна! Кажу вам – у мене вже сил немає! Не можна вам їсти капусту й моркву! Знаєте, що мені за це буде, безсоромні коров’ячі лоби!»

Коли настала зима, хазяїн став загадувати Адамові найтяжчу роботу. Хлопець молотив збіжжя, різав січку, ледве справляючись з величезним, важким маховиком січкарні. Коли був дуже голодний, крадькома забирався до комори й напихав собі в кишені кислих твердих яблук. Іноді йому щастило вкрасти з курника яйце, тоді він ховався в стодолу, видряпувався на самісінький вершечок копиці духмяного сіна й, заплющивши очі від насолоди, випивав яйце.

В селі було багато дітей. Спочатку вони не приймали Адама до гурту. Коли він ішов вулицею, кричали навздогін: «Дармоїд! Варшавський старець!» Згодом шукали з ним дружби, звали гратися. Адам затявся й вирішив не пробачати їм тих прізвиськ. Отож і жив зовсім самотньо. Ця самотність анітрохи не була схожа на ту, яку він відчував на безлюдному острові, тобто в колишньому своєму садку. З тієї самотності можна було коли заманеться повернутись додому, до батька, до матері, до друзів. Од того світу відділяло його лише кілька місяців, а йому здавалося, що минуло кілька років. Не було вже саду, не було диких, непрохідних хащів, не було сіуксів, не було Робінзона Крузо. Були чуже село, тяжка робота й неспокійні думки: чи доведеться коли-небудь повернутись до Варшави, зустрітися з батьком, ходити до школи?..

Іноді Адам сідав у кутку стодоли і мріяв про власну кімнату. Там буде ліжко й тепла перина, буде стіл і повна тарілка картоплі з солониною, і полиця з книжками, і шафа.

Якоїсь зимової ночі небо засвітилось від далеких зірниць. Пролунав віддалений гуркіт, ніби на село насувалася гроза? Гроза взимку? А що як не гроза?! Гриміло невпинно три дні. Ночами весь обрій палахкотів загравами. На четвертий день удосвіта в село прийшли солдати з червоними зірочками на шапках-вушанках. Кількома годинами пізніше між сільськими хатами почали проповзати величезні танки. До Хжановіц прийшла свобода, але радість Адамова була неповна. Він знав, що невдовзі покине село і вернеться до Варшави. Тільки до чого там і до кого вертатись? Лише тоді, коли, діставшися якимсь військовим ешелоном до рідного міста, він брів через завали зруйнованих будинків, не впізнаючи ні вулиці, де жив, ні саду, ні місця, де раніше стояв їхній будинок, згадав, на щастя, що в місті, яке називається Красностав, живе його тітка Пауліна. Він почав розпитувати людей, де цей Красностав і як до нього дістатися. Розпитував довго, аж поки нарешті зустрів жінку, яка сказала йому: це десь на Люблінщині. Треба їхати на Східний вокзал… можливо, вже ходять туди якісь поїзди.

– Ти не радий, що в нас буде шафа? – знов озивається Гаевський-старший. – Ми вже маємо стіл, два стільці, ліжко, буфет, а тепер буде ще й шафа. Не вішатимем піджаки на гвіздочку.

– Тату, мені треба вийти на хвилинку з дому…

– В таку пору?

– Ще не пізно. В мене важлива справа до Ягелла.

– Дуже важлива? – усміхається батько, вже розуміючи, що невдало обрав час для розмови про шафу.

– Дуже важлива, – відказує Адам і благально дивиться батькові в очі, боячись почути запитання, що ж то за справа.

Погляд витлумачено правильно, батько ні про що не питає, нагадує тільки, щоб не барився.

Вийшовши з дому, Адам прямує не до Ягелла, а на горище. Та це, власне, те ж саме. Він бачив сьогодні Ягелла, коли той крутився біля будинку й заглядав у коридор. Мабуть, сидить зараз на горищі й чекає. На що, власне, чекає? Адам не дуже добре уявляє собі, чого там можна діждатись. Може, таємничий незнайомець з’явиться ще раз, аби прочитати свої молитви, а може, то й справді сторож Теофіль, що шукав тоді загубленого гудзика, ключа чи ще якусь дрібничку? Проте найімовірніше – ніхто вже більше там не з’явиться, отже чекати чогось – тільки час марнувати…

Якщо ж усе-таки він зустріне Ягелла на горищі, то влаштує йому таке, аж чортам у пеклі гикнеться. Треба так провчити «письменника», щоб йому більше не кортіло вдаватись до самовільних розслідувань. Адже ні для кого не таємниця, що в Ягелла слабенькі нерви. Він уміє гарно говорити, розпускати пір’я, та досить трохи дужче дмухнути на те пір’я – і вже показується бліде від страху обличчя. Взяти хоч би ту історію з запеклими бандитами Лисим і Ванею, схопленими міліцією в старих підвалах. Коли Спілка Справедливих випадково натрапила на слід цих злочинців і вплуталася в небезпечну авантюру, яка скінчилася щасливо тільки завдяки вчасній появі міліції, Ягелло був серед тих, хто перший накивав п’ятами. Він утік з підвалу, почекав, поки злочинців заарештують; проте вже на другий день усі в школі знали, що… в сутичці з бандитами Ягелло проявив чудеса хоробрості.

«З нього таки може вийти справжній письменник, – з досадою думає Адам. – Бреше, мов по нотах, вигадує такі історії, які навіть Сенкевичу [2]2
  Сенкевич Генрік(1846–1916) – видатний польський письменник, лауреат Нобелівської премії.


[Закрыть]не снилися. Сам нічого не годен учинити, але як почне розповідати, то здається, що він півсвіту об’їздив і з усіх халеп виходив переможцем».

Адама починає інтригувати думка, що за кілька хвилин він зустрінеться в незвичній обстановці з найбільшим пустобрехом Красностава. Темна ніч, таємниче горище, моторошна тиша. І раптом відчиняються поволі двері, рипить підлога, чути надсадний кашель, і ось до Ягелла, що вже вмирає від страху, долинає замогильний голос: «О ти, нечестивцю, чого мене переслідуєш? Я помер на цьому симпатичному горищі сто років тому, повісившись на власних підтяжках. Тут, біля комода, моя труна… стривай, дай я обійму тебе кістками!»

Адам так захопився, що почав пробувати вголос, чи достатньо замогильно звучатимуть його слова. Вийшло так вдало, що Адамові раптом привиділося спотворене страхом обличчя Ягелла і його благально, як до молитви, складені руки. Ще й слова вчулися на зразок: «Пробач, духу… благаю тебе, не завдавай мені кривди!»

Це благання зазвучало в Адамових вухах, мов військовий марш, і в ритмі цього маршу він вискочив у коридор. Дійшовши до другого поверху, почав повторювати, щоб не збитися під час імпровізованої вистави, промову духа: «О ти, нікчемо, навіщо ти мене тривожиш? Я помер на цьому горищі сто років тому…»

Далі мали йти слова про повішення на підтяжках. Однак Адамові раптом спало на думку, що така смерть не вельми почесна, що треба знайти її достойніше вмотивування:

«Сто років тому я помер на цьому горищі. Вистрелив собі в скроню з великого, як гармата, пістолета. Пістолет був чудовий. Від моєї голови не лишилося навіть пари вух».

«Може, звучить воно не так уже й блискуче, – признається собі Адам, – проте належне враження справить».

Ледве він подумав про цей великий пістолет, як відчинилися двері, в коридорі спалахнуло світло і пролунало запитання:

– Ви до кого, молодий чоловіче?

Запитував, на жаль, ніякий не дух. Навпроти Адама стояв чоловік із плоті й крові. Високий, худий, він придивлявся до Адама так підозріливо, ніби йому були відомі всі підступні плани, зв’язані з горищем, Ягеллом і божевільним духом, який вихвалявся чудовим пістолетом столітньої давності.

– Я вас, молодий чоловіче, ясно й виразно питаю: що ви тут видивляєтесь?

– Нічого… я тут просто так, – затинаючись промимрив Адам.

– Така собі нічна прогуляночка, отже… для розваги, отже… а може, для спорту?

– Я тут колись жив…– Це єдина можливість уникнути халепи. – І моя тітка тут живе. Ви її, мабуть, знаєте, її звуть Мелерова. Можна перевірити.

– Перевіримо, все перевіримо… Одного вже перевіряють унизу. Ходімо зі мною, любий хлопчику, ходімо до твоєї тітоньки! – промовив чоловік і зловтішно захихотів.

Ліворуч і праворуч по коридору відчиняються двері. Декотрі з мешканців уже в піжамах, у жінок сітки на волоссі. У всіх від збудження блищать очі. Просто диво, який цікавий вечір! Сенсація за сенсацією. Не встигли натішитись одним злодієм, як уже з’явився другий. Кілька днів буде про що говорити.

– Ще одну пташку спіймав! – гордо каже худий чоловік. – Мабуть, прийшов побачити, що з його дружком. А дружок уже любісінько сидить і чекає на міліціонера.

До Адама підходить літня жінка, уважно придивляється й обурено вигукує:

– Пане Яблонський, що ви витворяєте?.. Відпустіть хлопця, це ж Адам Гаєвський!

– Ну то й що з того, що Гаєвський? – відмахується чоловік.

– Я ж його знаю. Він приїхав з Варшави, жив тут, у тітки, у Мелерової.

– Ну то й що з того, що жив тут, у тітки? – Яблонський помітно невдоволений. Він хотів похизуватись перед міліціонером, хотів звернути увагу на свою скромну особу, і раптом усе почало ускладнюватись через якусь там тітку Мелерову.

– Я вам правду кажу! – Жінка тягне Адама до себе, але Яблонський не збирається відпускати свою здобич. – Хлопець стільки лиха набрався! Я саме була в Мелерової, коли він повернувся з Варшави. Є у вас серце, чи ні?

– Крутився тут у коридорі? Крутився! – зловтішно вигукує Яблонський. – Ішов до горища? Йшов! А півгодини тому Теофіль спіймав там злодія. Тут щось є!.. Я цього так не залишу, іви не замилюйте мені очі варшавським повстанням!

Глядачі діляться на дві групи. Одні підтримують Яблонського, інші стають на захист Адама. В коридорі зчиняється такий гармидер, що ніхто не помічає міліціонера, який піднімається знизу. За міліціонером тюпає пан Теофіль. Пан Теофіль уже встиг дійти висновку, що всі події, які сталися сьогодні в цьому будинку, – тільки його заслуга. Тож він не може дозволити, аби хтось інший, от хоча б цей підлиза Яблонський, збирав нектар з чужих квітів. Якщо на обрії з’явиться ще один злодій, він має стати цілковитою власністю Теофіля.

Минав час, а в коридорі торгувались, ніби йшлося про принагідний продаж якоїсь речі. Адам гукав:

– Це помилка! Відведіть мене до моєї тітки, вона мешкає в цьому будинку, тільки вхід до неї з вулиці!

Але ніхто його не чув. Після тривалої суперечки міліціонерові вдалося вирвати Адама з рук Яблонського і з рук літньої жінки, яка невпинно вигукувала:

– Він варшавське повстання пережив! Матір утратив! Руки вам за такий гріх повсихають, безбожники!

– Не бійся, – сказав міліціонер Адамові, ведучи його вниз, – Усе з’ясується. В таку пору краще лежати в ліжку, авжеж?

Вони опинилися в квартирі сторожа. Пан Теофіль відчинив двері, і Адам побачив Ягелла. «Письменник» сидів на низенькому столику, затуливши обличчя руками, ніби йому щойно прочитали смертний вирок. Його стерегла дружина Теофіля, що сиділа на трохи вищому стільці. Обличчя її було войовниче, а в руках вона тримала лозову вибивачку. Вона насторожено глянула на прибульців – і раптом розпливлася в добродушній усмішці. Ніби хтось кинув грудочку льоду на гарячу сковорідку.

– Адасю! Що ти тут робиш, хлопчику? Це що, твій приятель?

Вона показала вибивачкою на Ягелла.

Ягелло аж підскочив. Збентеженість, страх, непевність, радість і надія в одну мить промайнули його обличчям.

– Адаме, скажи їм! – нестямно вигукнув він і замахав руками, ніби хотів випурхнути з кімнати. – Поясни їм усе! Я, мабуть, збожеволію, я вже більше не можу! Сто разів їм казав, як усе було насправді, а вони своєї… співають, хочуть зробити з мене злодія, торочать казна-що…

І Адам заговорив. Швидко, дуже швидко, щоб його ніхто не перебив. І про той вечір, коли вони вперше побачили таємничого незнайомця, що стояв навколішках, і про розмову з Ягеллом, який вирішив будь-що викрити злочинця, і про те, що Спілка Справедливих уже кілька разів допомогла міліції – навіть у газетах про це писали, а за спійманих Ваню й Лисого їх навіть нагородили: Справедливі поїдуть цього року на екскурсію.

Першою засміялася дружина пана Теофіля. Вона сміялась так тоненько й заливисто, що, здавалося, голосять на кладовищі. Якусь мить пан Теофіль з глибокою повагою дивився на плечі жінки, що здригалися від сміху, а потім і собі зайшовся сміхом у зовсім іншій тональності – на низьких, басових нотах. Тепер настала черга міліціонера. Спочатку він намагався бути серйозним, та й пасок під підборіддям його стримував, тож довелося знятн кашкета; і, немов відкинувши всю серйозність, до якої зобов’язував опущений пасок, міліціонер засміявся дзвінко та голосно.