Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Прочинилися двері, зазирнув Яблонський і здивувався.

– Ідіть, ідіть собі! – давлячись сміхом, забелькотів пан Теофіль. – Медалі ви сьогодні не заслужили.

Вони сміялися, поглядаючи на Адама та Ягелла, пригадуючи перелякані обличчя хлопців, аж поки раптом міліціонер схаменувся, що не все ж іще з’ясовано, і зразу споважнів.

– А ці гроші…– почав він, дивлячись повними сліз очима на пана Теофіля, – ці гроші… навіщо ви їх ховали на горищі? Що за дурна звичка?

– Чого мовчиш? – глузливо спитала жінка. – Скажи панові капралу, що то за гроші. З сорому горітимеш. Бо я вже згоріла. За себе й за тебе.

Пан Теофіль безпорадно здвигнув плечима, кашлянув раз, удруге й почав розповідати так тихенько, що його голос навіть не заглушав настирливого дзижчання мух.

– Воно ніби й просто, а однак не зовсім. Як би вам пояснити, не знаю, з чого почати… та скажу всю правду. Я мріяв купити рибальське знаряддя. Гарну бамбукову вудку з котушкою, гумові чоботи й таке інше, ви самі розумієте. А коштує воно чимало. От і складав. Злотий до злотого. То води кому-небудь принесу, то в печі напалю, дров нарубаю. Розумієте? А чого ховав усе те на горищі?.. Ви жонатий? Ні? То дякуйте богові. Думаєте, ті гроші влежали б дома? Жінка завжди знайде. Колись я ховав гроші під стільницю. Все одно знайшла. Отож… отож я й зробив собі схованку на горищі. Туди ніхто не приходив, було безпечно й зручно.

Він випалив усе це одним духом і глибоко зітхнув, наче після тяжкої роботи.

Чудовий костюм Казика Врубеля.
Велика битва.
Переможці і переможені.

Сонце палило так нещадно, ніби хотіло перетворити околицю Красностава на справжню Сахару. Трава на лузі, яким зараз ішли хлопці, давно перестала бути зеленою. Жовто-сіра, вона пекла підошви, мов розжарений пісок. Від найближчих будинків, незграбно перевалюючись, дріботіли до річки гуси й качки. Що ближче були вони до води, то більше прискорювали свій трохи комічний марш, аж нарешті затріпотіли важкими крильми й шубовснули із стрімкого берега в чисту, швидку воду.

Хлопці простували до кладки, перекинутої над річкою, паче театральна декорація. Кладка мала двадцять метрів завдовжки і сантиметрів двадцять завширшки. Коли доводилося ступати по вузенькій дошці, що пружинила, мов трамплін, часто не допомагав навіть поручень, збитий з молоденьких сосонок. Кількома метрами нижче звивалася темно-зелена річка Вєпж. Декому досить було глянути з цієї хисткої кладки вниз, і в голові починало паморочитися так, мовби секунду тому зійшов з гігантської каруселі.

Та, незважаючи на це, кладкою ходили всі. Бо завдяки їй дорога з міста до лісу скорочувалась на кілька кілометрів. Веселий вереск лунав тут досить часто. Раз у раз хто-небудь, замість того берега, опинявся у воді, але в цьому місці не було надто глибоко – навіть низенькому Казикові тільки до підборіддя, – тож така мокра пригода кінчалася сміхом, жартами і сушінням одягу.

Очолює похід Казик Врубель. Він виступає, як на параді. Та це й не дивно: на ньому – елегантний костюм. Усі хлопці в сорочках, у полотняних або тикових штанях, а Казик убрався, мов на бал. Саме вчора мати принесла від кравця костюм. Це перший пристойний костюм за всі п’ятнадцять років Казикового життя. У кравця було багато роботи, і він трохи кривився, кажучи, що не любить перелицьовувати старий одяг, але Казикова мати якось зуміла підібрати ключик до його кравецької душі. «Ви гляньте лишень… крам міцний, наче, перепрошую, бляха. Чоловік купив собі цей костюм за чотири роки до війни, і хоча б одна тобі дірочка… а тепер мій Казик пішов у гімназію і треба його пристойно одягти».

Казик витирає піт із лоба й непомітним рухом розстібає гудзики піджака. Широкі штани із справжньої бєльської, довоєнної вовни зсуваються із стегон, закриваючи носки сірих від куряви черевиків. Краватка, позичена в батька, впивається в шию, як зашморг. Але знімати її зараз безглуздо: хто-хто, а Качур, чого доброго, подумає, що це через нього. Він уже кілька разів уїдливо кидав: «Казику, тобі часом не холодно? Як можна бути таким легковажним – вибиратися в похід у самому костюмі? Навіть про кашне забув. Думаєш, ця краватка врятує тебе від ангіни?»

Казик не відповідав на зачіпки й на провокації не піддавався. Він вирішив, що йому просто заздрять, бо не мають такого розкішного костюма. З усієї вісімки Справедливих тільки Ластатий і Качур носили одяганку, яку можна було лише з великою натяжкою назвати гімназичним мундирчиком. Але навіть ці двоє не мали анінайменшого уявлення про вовну, яка пережила чотири довоєнні роки, всю окупацію і славний період визволення. Костюм Ластатого, власне кажучи, годиться тільки для театрального реквізиту. Поки висить на вішалці, то ще вартий доброго слова, та тільки-но опиниться на плечах Ластатого, як зразу втрачає всі свої вартості. Кілька рухів – і вигляд у костюма такий, наче хтось прокрутив його в м’ясорубці, або наче його корова жувала. Безліч складок, згинів, рубців… зморшки, пухирі, вм’ятини… А скільки було подиву й зітхань, коли Ластатий прийшов на танцювальний вечір у синій уніформі з широкими вилогами, з плечима, в якій кравець вклав щонайменше по півкіла вати.

В костюмі Кальоша вилоги були трохи вужчі, манжети на штанях – трохи менші, та й вати в плечі не стільки напхано. Але теж муляло й пекло немилосердно, наче костюм був з паперу або з кропиви.

Казика геть захопили думки про вартості й вади чоловічого гардероба. І він дійшов висновку, що не так йому вже й жарко, що треба застебнути гудзики, бо в розстебнутому піджаку вигляд у нього не вельми ошатний, і що навіть до краватки можна потроху призвичаїтись. Ще хвилину тому вона врізалася в шию, як груба мотузка, а зараз він її зовсім не відчуває.

За Казиком лихою тінню ступає Качур. Певне, він ніяк не може погодитися з думкою, що Врубель раптом увійшов до найвишуканішого товариства, до гімназичної еліти, бо знову в’їдливо кидає:

– Казику, послухай мене, схопиш запалення легенів! Застебнися на всі гудзики і закрий рота, бо тебе вітром продме! Казику, підніми комір, роби щось, рятуйся, чоловіче, бо вмреш у розквіті сил!

Хтось хихикає, а Ластатий аж у долоні плескає. Тільки невідомо кому – чи Казикові за вихід у повному параді, чи Качурові за дотепи. І тоді з самого кінця колони лунає басовитий Богданів голос:

– Відчепися, Качуре, не зубоскаль… Якби тобі батько подарував такий смокінг, то ти б либонь і спав у ньому.

Тим часом усі знали, що коли хтось і мав заздрити, то не Качур, а Богдан. Пан Ліпка ніколи не балував сина новими костюмами. Не мав на це ні бажання, ані грошей. Богдан успадковував від батька й стоїчно носив заштопані светри, ветхі піджаки й черевики, що пам’ятали, мабуть, ще японську війну. Він часто вдавав, ніби такі буденні справи його не дуже хвилюють, бо, зрештою, не одяг прикрашає людину. Однак іноді він забував про це гарне правило й тоді мріяв уголос: «А знаєте, хлопці, що я куплю, коли одержу першу в житті зарплату? Куплю собі розкішний костюм, білу сорочку, черевики з рипами».

Ці голосні розмови, основного темою яких було червневе сонце і синій Казиків костюм, лише на мить відволікли Адама від дуже серйозних роздумів.

За кілька днів почнуться канікули, а через два тижні відбудеться цікава екскурсія. Може, у Щецін, а може, в Варшаву… Саме завтра вони мають про це дізнатися. Зустрінуться з учителем Минулою, який супроводитиме їх у цій подорожі. Вони дуже зраділи, коли дізналися, що поїдуть разом з ним. Минула – з тих небагатьох учителів, які навіть до учнів першого класу гімназії ставляться з повагою.

Іноді він розмовляв з ними на такі серйозні теми, що їм самим здавалося, ніби межу зрілості вони вже переступили кілька років тому.

Отже, завтра вони обговорюватимуть подробиці поїздки, а сьогодні Адам хоче зробити ще одну спробу відродити Спілку Справедливих. За геройський вчинок на них чекає нагорода. Але ж ідеться тут не тільки про пригоду в підземеллі, про спійманих Лисого і Ваню. Пригод і небезпек було багато. Коли ці пригоди й кінчалися щасливо, то це насамперед тому, що хлопці завжди діяли гуртом; що в скрутні хвилини кожен пригадував правило: один за всіх і всі за одного. Звісно, коли глянути прискіпливіше, то, напевне, можна знайти кілька фактів, які свого часу внесли в життя Справедливих багато сум’яття. Але, по-перше, навіть у взірцевій сім’ї бувають сварки, а, по-друге, зайва дріб’язковість у погляді на речі не в кожній ситуації доцільна. Навіщо, зрештою, вдаватися до сумних спогадів, коли сьогоднішній день для колишніх членів Спілки і так чорний. Може, не всі це відчувають, але колишній ватажок Справедливих, Адам Гаєвський, прийняв благородне рішення турбуватися про себе і про сімох своїх товаришів. Він не сумнівається – це на його особу звернено очі історії. І починає гарячково підсумовувати втрати: «Де й ділася наша солідарність, пропали спільні інтереси. Ми стали дратівливі, єхидні, і найгірше – збайдужіли один до одного. Зустрічаємось, розмовляємо, але що то за зустрічі, що то за розмови?.. Тільки й того, що помічаємо один одного. А ще ж півроку тому, так блискуче зігравши матч-реванш із задаваками із 2-Б класу, ми поклялися в дружбі до могили. Адже ще взимку всі без запізнень приходили на умовлені зустрічі… І довго не розходились… На наших зібраннях ми руйнували старі порядки цього світу, складали нові конституції, встановлювали особливі закони, які мали вберегти нещасну молодь від середньовічної дисципліни, вперто насаджуваної більшістю батьків. Розробляли плани великих спільних походів, що кінчались над річками Замбезі чи Окаванге, на острові Хоккайдо і на берегах озера Урмі… І раптом ухопила нас за горло нудьга та байдужість. Якийсь час ми ще жили ніби в кредит. У школі і в місті пам’ятали про нашу славу, але слава вже почала вивітрюватись, як нашатир із нещільно закоркованої пляшки. Аж поки лишився від неї тільки туманний спогад…

Адам розглядається по лузі. Отам ліворуч, поблизу кущів, три роки тому він люто бився з Богданом. Бився за владу. Богдан був тоді всемогутнім королем не тільки шостого класу, а чи не всієї школи. А трохи далі, он там, де звивисті береги річки утворюють чарівний півострів, зійшлись вони в смертельній битві з грізною бандою Худяка, який прагнув встановити на цьому острові свого диктатуру. Банду розбили вщент, над зеленою стіною шелюги залопотів прапор Спілки Справедливих.

«Треба все це нагадати хлопцям, – жвавішає Адам. – Видно, ще Конопніцька [3]3
  Конопніцька Марія(1842–1910) – видатна польська письменниця.


[Закрыть]передбачала нашу славу, коли писала: «Славних маючи синів, не загине і країна».

Спершу він хотів зібрати хлопців на горищі, бо горище було справді символічним місцем в історії Спілки. Але після досить прикрої сутички із сторожем Теофілем швидко відмовився від свого наміру. Вдвох із Ягеллом вони вирішили, що про цю історію ніхто не повинен знати. І хоч пан Теофіль, теж трохи присоромлений своїм нічним полюванням, заявив: «Можете приходити сюди, коли тільки схочете», – вони не наважились ризикувати. Бо ще, чого доброго, хто-небудь з мешканців, а може, і сам Теофіль, заведуть мову при Качурові, Ластатому чи Богданові про те непорозуміння… Був би такий цирк, що тільки боки рвали б зо сміху. Адже навіть Казикові, з його вічними халепами, не випадало такої божевільної пригоди.

Отож Адам і обрав луг понад лісом, поблизу півострова, на якому пліч-о-пліч ішли колись у звитяжний бій Справедливі здобувати перемогу і славу. Але сьогодні всім їм до цієї слави якось байдуже. В армії, що колись славилася залізною дисципліною, панує повна анархія.

Чорний кинув пропозицію взагалі відмовитись від зборів, а замість того гарно покупатися. Качур хоч і не підтримав Чорного, проте дозволив собі зауважити, що ноги в нього – свої, не куплені, і що він починає нудитися цією сонячною мандрівкою. Ластатий зайняв зручну вичікувальну позицію. Він примирливо усміхнувся до Адама, такою ж усмішкою обдарував Качура й філософськи заявив, що йому однаковісінько. На боці Гаєвського натомість беззастережно виступили Богдан і Ягелло. Правда, цей виступ був зумовлений винятково особистими інтересами. Богдан підтримував Адама відтоді, як звірив йому свій план втечі до Америки. Ягелло відчував щось на зразок вдячності за появу Адама в квартирі пана Теофіля в найвідповідальніший момент. Якби не Гаєвський, то справа могла б закінчитись у відділенні міліції. І хоча спочатку «письменникові» цього й хотілося (цікаво ж знати, що відчуває злодій, коли його ведуть у міліцію), одначе у вогні подій все літературне натхнепня згоріло дощенту, і з цього попелу, немов птиця Фенікс ¹зродився потворний страх.

Ще кілька десятків метрів, і ось уже Казик, що йшов на чолі колони, зупинився над стрімким берегом річки. Тепер тільки перейти через кладку, і за п’ять хвилин вони будуть на чудовій галявині, оточеній широким вінком кленів і дубів.

На тому березі річки, зразу ж біля кладки, стовбичать, чекаючи невідомо на що й на кого, кілька здоровил. Не треба довго до них придивлятися, щоб збагнути, з ким маєш приємність зустрітися. Приємність? Прошу вас, негайно забудьте це слово, в даній ситуації воно, м’яко кажучи, дуже недоречне.

Отой рудий молодик, що насвистує мелодію партизанської пісеньки – капітан футбольної команди, яку Справедливі перемогли в славетному матчі на шкільному стадіоні. Обіч капітана, взявшись руками в боки, наче козачка зібрався танцювати, стоїть грубіян, якого вчитель Минула вивів з поля за недозволений прийом у грі проти Ластатого. А цей у голубій сорочці, який длубається сухою билинкою в зубах? Найкраще його знає Ягелло. Бо саме Ягеллу сказав він того дня таким голосом, яким говорять тільки вбивці: «Коли хоч раз іще проведеш Магду додому, я тебе так віддухопелю, що забудеш, як тебе звуть і коли народився». Така перспектива особливого захоплення у Ягелла не викликала. Що то вже за життя, коли не знатимеш ні свого імені, ні навіть дня народження. Тому він для власної безпеки вирішив обрати тактику тимчасового відступу й чекати сприятливої нагоди для помсти. Може, саме сьогодні й настав великий час розплати?

– Чого ждеш? – підштовхує Богдан Казика, який зупинився й стоїть, не наважуючись ступити на кладку. – Проходь, не заступай дороги.

Казик не обертається, але відчуває – всі Справедливі дивляться тільки на нього. Не любить він бути в центрі уваги, хоча – ніде правди діти – сяку-таку приємність від цього має. Тремтячою рукою береться він за поручень, тремтячою ногою ступає на кладку. Старається не дивитися в напрямку тієї банди з 2-Б, старається нікого не зачепити. Він задивився на швидкоплинну воду, в якій дуже добре видно зграйку пліточок і верховодок, що важко пливуть проти течії.

За Навиком на кладку ступив Богдан Ліпка, за Богданом Качур, за Качуром – Адам… Решта затримались на березі. Може боялися, що дошки тріснуть під їхньою вагою, а може, вчасно відчули, що пахне смаленим, і вирішили спостерігати розвиток подій з безпечного і зручного місця.

Другокласники на тому березі почали гарячково радитись. Ця нарада була дуже коротка. Рудий капітан підсумував її визивним сміхом і сповненою гідності ходою помарширував до Казика. Зустріч відбулася на самісінькій середині кладки, кладки вузенької, на якій не можна було розминутись.

– Доброго дня, шановні! – чемно привітався капітан і обіперся рукою об поручень.

– Геть з дороги, телепню! – вигукнув Богдан. – Раджу тобі по-доброму, щоб потім не жалкував.

За капітаном посунули на кладку його приятелі. Тепер їх було п’ятеро. Тонкі дошки вигнулися, наче лук. Навіть дивно, що все ще якось трималося купи.

– Та це ви повинні уступитися нам з дороги! – озвався хлопець у голубій сорочці, який мав давні порахунки з Ягеллом. – Ми були перші на березі. Були, чи ні?

– Зате ми перші вийшли на кладку, – заквапився з поясненням Казик. Сказав він це майже благальним тоном. Хто-хто, а він добре розумів, що коли зараз здійметься буря, він опиниться в самісінькому центрі циклону. Перед собою він мав п’ятьох другокласників, за собою трьох Справедливих, а на собі – синій костюм, тільки вчора принесений від кравця.

– Помовч, хлопчику, не твоє мелеться, – докірливо кинув капітан і зразу ж усміхнувся, наче хотів загладити гостроту своїх слів. – Помовч, рибам і дітям права голосу не дано.

– Попереджаємо востаннє! Чуєте – востаннє! – Адам уже збагнув, що вороги не поступляться, що треба прокладати собі шлях кулаками.

– Казику, дай йому у вухо, я бачу, ця руда мавпа до тебе сікається! – скипів Качур, який досі намагався вдавати найспокійнішого.

Казик оцінив моральну підтримку товариша, але коли він цієї миті про щось і думав, то не про удар у вухо, а швидше про можливість вийти неушкодженим з цієї не вельми приємної ситуації. Однак шанси на здійснення цього наміру були дуже мізерні. Бо з місця, в якому він так легковажно опинився, вороття не було.

– Я чув, що добродій Казик збирався дати мені в вухо? – в підкресленим спокоєм спитав капітан і обурено скривився. – Мені це не причулося?

Богдан швидко закліпав повіками, це було явною й перевіреною ознакою невблаганного наближення бійки. Навіть тим із Справедливих, що лишилися на березі, урвався терпець. Вони підскакували, наче півні перед бійкою, розмахували руками, голосно вигукували в обличчя ворогам:

– Хочете відігратися за той матч?

– Завидки беруть, що про нас більше говорять, ніж про вас?

– Зараз ми дамо вам урок боксу!

– Будете тікати, як щури з потопленого корабля!

– Начувайтеся, свинячі рила, мавпячі пики, тхори, мурахоїди!

– Богдане, Адаме, Качуре, покажіть цим покидькам, де раки зимують!

– Казику, не жалій кулаків, ми за тобою!

Не так жаль було Казикові своїх кулаків – часом таку-сяку користь він мав із них, – як костюма. Адже битися в новому костюмі – злочин, інакше не скажеш. Досить комусь шарпнути за вилогу… ні, навіть думати про таке страшно! Врубель затуляє очі долонею, неначе побачив цю жахливу сцену. Синій костюм з довоєнної бєльської вовни лишився без вилог… Жахливе, кошмарне видовисько… справжня катастрофа.

Та не встиг Казик відгородитись долонею від цієї моторошної картини, від цього тяжкопонівеченого костюма, як на кладці почали втілюватись у життя взаємні погрози. Капітан, безстрашно перехиляючись через поручень, стусонув Богдана кулаком у спину. Богдан завив од люті й, незважаючи на Казика, що мимоволі відігравав роль щита, за яким ховався противник, замолотив правою рукою, де тільки можна було. Зацідив ненароком у потилицю скуленого Врубеля, що обома руками вчепився у поручень.

Це була вельми дивна бійка. На кладці стояло дев’ятеро хлопців, але практично тільки двоє могли зійтися врукопаш. Усі ж ті, що стояли за спинами Богдана й капітана, брали участь у битві лише горлянками. А що горлянки були у них міцні, то над лугом, над річкою й лісом знявся такий вереск, такий галас, наче зійшлися щонайменше два полки.

– Вріж йому добряче правою, Богдане… хай у нього трохи проясніє в дурній голові!

– Навчи його поважати старших, Антосю! Постав печатку, щоб знав!..

Казик раптом відчув, що капітан Антось, очевидно, втрачаючи рівновагу після Богданового удару, міцно вхопився за рукав його піджака.

– Пусти, шакале! – В Казиковому голосі прозвучала ненависть, що межувала з розпачем. – Пусти мій рукав, бо вб’ю!

Богдан тут-таки використав чудову нагоду й почастував капітана, що захитався на кладці, ще однією дуже дошкульною серією ударів. Капітан перехилився до води і ще міцніше вчепився в Казика. Далі трагічні події розвивалися блискавично. Врубель, забувши про поручень, кинувся на противника і… беркицьнув сторч головою просто у Вєпж, що замріяно плюскотів унизу. Супроводив його в цій короткій подорожі капітан, але для Казика то вже було мізерною втіхою.

Голосне й промовисте «ах!» вирвалося з грудей супротивників. Всі на мить завмерли, дивлячись, як Казик, занурений по шию у воду, насилу бреде до берега. Біля нього, форкаючи, наче кінь, і сварячись кулаком, бовтається у воді капітан.

І тут Казик ніби згадав про те найбільше в житті лихо, яке спіткало його. Він повернувся мокрим обличчям до Справедливих, що стояли на кладці, і розпачливо зойкнув:

– Мій новий костюм!..

Найдзвінкіша сурма, найголосніші барабани, найгучніший заклик до бою не мали б такої сили, як жалібна Казикова скарга. Справедливі раптом усвідомили, що сталася страшна річ, і одностайно кинулись на штурм. Не встиг Богдан точним ударом послати у воду власника гарної голубої сорочки, як Ягелло, Кальош, Чорний і Ластатий пригадали собі, що зробив гетьман Чарнецький [4]4
  Чарнецький Стефан(1599–1665) – видатний польський полководець, учасник багатьох визвольних битв у війні зі шведами.


[Закрыть], аби врятувати вітчизну. Гетьман Чарнецький «кинувся через море», а Справедливі, не маючи під рукою моря, кинулись через річку Вєпж. Вони так швидко подолали її, що противник навіть не встиг подумати про відступ. А тепер дорога назад була вже відтята.

Капітан марно силкувався вилізти з води. Берег був стрімкий, та ще й, на лихо, там капітана підстерігав Качур, що відступив із кладки на зручнішу позицію. Йому вже тричі вдалося зіпхнути назад у воду Антося, що, геть знесилений, аж заточувався від утоми. Чуприну капітана прикрашав очерет, за коміром стирчала зелена бадилина. Він не цікавився долею своїх солдатів, не звертав ніякісінької уваги на те, що діється в нього за спиною. Всі його думки були зайняті одним: як вибратися на берег.

Схоже, такі самі думки не давали спокою й піжонові в голубій сорочці. Але його мрії були ще нереальніші, ніж у капітана. Піжон стояв посеред річки й старався скинути із себе Ягелла та Ластатого.

– Ну що, бандите!.. – репетує Ягелло просто у вухо противникові. – Ти ще пам’ятаєш своє ім’я?! А коли народився, пам’ятаєш? Нарешті попався ти мені до рук.

Обличчя в «бандита» розгублене, погляд нестямний, бо тільки секунду тому його голова була під водою. Однак Справедливі не дають довго відпочивати. Вони знову зависли в нього на шиї, мов кровожерні стокілограмові потвори, знову занурюють його по самісіньке тім’я в розбурхану воду.

– Один, два, три, чотири, п’ять…– лічить Ластатий таким піднесеним голосом, наче декламує вірш Міцкевича «Редут Ордона». Долічив до десяти й тільки тоді відпустив голову Піжона. Ягелло неохоче зробив те саме. Спочатку з води виринуло бліде обличчя потопельника, а трохи згодом щось, що зовсім недавно було гарною голубою сорочкою. Мокра-мокрісінька, обліплена зіллям, з одірваними гудзиками шматина викликала в Ягелла й Ластатого такий захват, ніби вони все життя мріяли побачити саме таку картину.

– Глянь, Казику! – загорлав Ягелло. – Придивися до цієї ганчірки, мабуть, колись це була графська сорочка!

Казик навіть не глянув у той бік. Що йому до якоїсь там сорочки, графської чи навіть королівської! Яке йому діло до всіх сорочок на світі, разом узятих: рожевих, жовтих, білих, у крапочку, в смужку й просто гладеньких. Якби поскладати їх на одну купу, що сягала б аж до неба, і якби спалити цю купу, а потім втоптати попіл у землю, – то й тоді ні з цього вогню, ні з попелу не народився б прекрасний костюм з чудової бєльської вовни!..

Тремтяча рука Казика Врубеля повільно повзе по мокрому костюму. Вовна зараз схожа на губку. Досить ледь натиснути на неї, як поміж пальцями цвіркають струмочки трохи каламутної води.

На кладці, на березі, в річці й досі точиться драматична боротьба. Он Адам перекидає через поручень ще одного любителя купелі, а ондечки Богдан жене по лугу, як наполоханого зайця, довганя, що під час пам’ятного футбольного матчу відзначався не стільки майстерністю гри, скільки вмінням підставляти ногу. Але Казик сидить на березі, мов на іншій планеті. Він нічого не бачить, нічого не чує… Його костюм у жалюгідному етапі; штани – як брудні мішки з-під картоплі; кожна холоша – мішок. Вилоги в піджака скидаються на прострелені крила мертвого птаха. Вони безсило звисають і волають про помсту. І коли ми вже згадали про те, що бєльська вовна ввібрала в себе кілька літрів каламутно-зеленої води, то треба також зазначити, що власник цієї вовни, Казик Врубель, ввібрав у себе чорний розпач.

Вороги відступають в дедалі більшому безладі. Капітанові нарешті вдалося видертися на берег, і зараз він тюпає в напрямку міста. З його черевиків, штанів, сорочки при кожному кроці виливається, мов з дірявої бочки, вода. Захоплений цією картиною Качур не переслідує капітана, бо, чесно кажучи, він не хотів би зустрітися з ним надто далеко від берега. Адже тут він міг би будь-якої хвилини розраховувати на підтримку, а там, поблизу міста, капітан навряд чи дав би себе скривдити. Отож Качур тільки криком доводить свою готовність битися далі:

– Почекай, руда мавпо!.. Не мчи так, бо в тебе вода із штанів дзюрчить!.. Шкода води, ти ж знаєш, що відро води коштує п’ять злотих!

Капітан, звичайно, знає ціну відра води, але, на втіху Качурові, не уповільнює бігу. Певне, вода його зараз анітрохи не цікавить, навпаки, він хоче її якнайшвидше позбутися.

Пригадалися Справедливим дні великої слави.

– Ура-а! Перемога! – горлає Ластатий і підкидає вгору знятий з ноги черевик. Черевик не дуже охоче віддаляється від землі, на якій, в силу свого призначення, почувається найпевніше. Зате назад повертається блискавично. Врізався каблуком у сухий кущик трави й зітхнув на всю широчінь надірваної підметки.

– Ура-а! Хай живуть Справедливі! – розлягаються радісні голоси. Лунають вигуки про те, що в єдності сила, що нехай начувається той, хто стане їм на дорозі.

І раптом западає тиша. Всі погляди спрямовані на Казика. На маленьку постать, обліплену мокрим костюмом. Постать здавалася майже комічною, але ніхто не сміявся. Всі рушили до Врубеля таким кроком, наче йшли за труною. Повільно, скорботно…

Першим біля нещасного Казика опинився Ластатий. Він навіть не встиг знайти підкинутого на честь перемоги черевика. Стоячи, мов чорногуз, на одній нозі, він засмучено прошепотів:

– Такий костюм!.. Така втрата!.. Щоб їх дідько вхопив!

Підійшли хлопці. Оточили Казика колом. Почали коментувати цю жахливу подію, спершу тихо, якось паче ніяково, а потім дедалі запальніше.

– Жах! Я просто не можу на це дивитися…

– Добрий крам води не боїться… Може, вдасться якось урятувати?

– Я б у міліцію пішов. Адже це злочин, а за злочин треба відповідати, і то неабияк.

– Здурів, чи що? Думаєш, у міліції немає більшого клопоту?

– Найгірше виглядають штани… Казику, а може, повісиш костюм на гілляку? Він висохне…

– Сам повісся! Де це чувано, щоб костюм сушився на такому сонці? Тут треба обережно, без фахівця не обійдешся.

– Здається мені – це вже кінець. Це вже не костюм, а сумна згадка про костюм…

– Страхітлива історія, можна навіть роман на цю тему написати! Такий чудовий костюм, війну пережив, а тепер скінчив життя у нікчемному Вєпжі.

– А я вважаю – його ще можна врятувати. Він має такий жахливий вигляд тому, що вода стікає; якби взяти праску та пройтися по ньому, а потім акуратно повісити на вішалку…

Останні слова Адама справили на Казика велике враження. Він навіть спробував підвестися… йому допомогли, бо якщо Казикова вага була десь у межах сорока п’яти кілограмів, то тепер, додавши до неї вагу мокрого костюма, Врубель важив, певно, більше, ніж знаменитий боксер Антоній Кольчинський.

– Ви вважаєте – є якась надія? – запитав Казик, напружено чекаючи на позитивну відповідь.

Всі почали його втішати, не дужо вірячи в те, що мололи їхні язики.

– Слухай, та коли справді цей костюм із бєльської вовни – не журися. Бєльська вовна дуже любить таку купіль. Батько казав колись: такий крам ніщо не бере.

– Підемо до якого-небудь кравця, попросимо… твої старі навіть знати нічого не будуть…

– Якби ти поніс свій костюм до пральні, його теж вкинули б у воду, хіба що в трохи чистішу.

– Слухайте, а може ми попросимо котрусь із наших матерів?.. І платити не треба, і більша гарантія, що ніхто не взнає. Бо кравець усім роздзвонить, аби собі рекламу зробити, – мовляв, він урятував костюм од неминучої загибелі.

Це була пропозиція Ягелла, і її прийняли з таким ентузіазмом, ніби після втілення її в життя всі нещастя, зв’язані з Казиковим костюмом, неодмінно пішли б у небуття. А тим часом лишилося ще залагодити кілька суттєвих деталей. От хоч би й таку: котрій із матерів довірити цю історичну місію? Матерів було шестеро, оскільки Казикова мати, ясна річ, брати участі в цьому не могла, а в Адама Гаєвського, знаємо, матері не було…

Шість загадок, які треба негайно розгадати… Слова попросив Качур.

– Я вважаю, – почав він свій короткий, зате майже філософський виступ, – що до цієї справи треба поставитись надзвичайно обережно. Я не хочу ображати жодної з матерів, і своєї, звісно, теж, але ні для кого з нас не таємниця: вміння прасувати не завжди йде в парі з умінням зберігати таємницю. А для нас важливо не тільки те, щоб повернути Казиковому костюмові його колишню чудову елегантність, а також і те, щоб Казиків батько, чоловік крутої вдачі, ніколи не дізнався про сьогоднішнє нещастя. Вміння тримати язик за зубами, це, як на нинішні часи, особливо серед дорослих, явище досить рідкісне. Я прекрасно знаю це з власного досвіду і тому не можу, на жаль, висунути кандидатуру своєї матері. Хоча, мушу сказати, прасує вона неперевершено.

Після цієї вбивчої за своєю логікою промови всі збентежились.

– Мудро ти говорив…– із заздрістю зітхнув Кальош, у голові якого теж завжди народжувались цікаві ідеї, та тільки-но він розтуляв рота, всі ці ідеї розбігалися невідь-куди.

– Якщо справа стоїть так, – озвався Ластатий, – то я теж мушу зняти кандидатуру своєї матері. Вчора я сказав їй про розбиту шибку в коридорі, а сьогодні вранці батько вже знав про це.

Адамові кортіло нагадати Ластатому, що хто-хто, а він має найменше прав звинувачувати когось у пліткарстві. Адже всім було відомо, що якби влаштувати загальнопольський конкурс на кращу передачу пліток, то серйозних конкурентів у Ластатого не було б. Він, безперечно, здобув би найвищу нагороду. Але в останню мить в Адама сяйнула набагато цікавіша думка. Нехай там собі Ластатий розповідає казочки, на здоров’я йому, тут ідеться про серйознішу справу.

– Тоді я пропоную свого батька! – вигукнув Адам. – Адже він солдатом був і знає, що таке таємниця. Кому ж тоді й довіряти, як не сержантові, котрий має «Хрест хоробрих» і осколок у лівій нозі?!

– Але ж «Хрестом хоробрих» його нагородили не за прасування костюмів, – втрутився в розмову Качур, який перебував сьогодні в чудовій формі й виголошував дуже мудрі речі.

– Хлопче, та ти, видно, не знаєш мого батька! – запально вигукнув Адам. – Останні роки він усе прасує собі сам. Адже до костюма треба прикласти чоловічу руку… Взяти хоча б штани. Звідки жінка може знати, як їх прасувати? Звідки вона може знати, в якому місці має бути стрілка? Адже в штанях вона не ходить і чоловічих костюмів не шиє… Все вам треба розтлумачувати, як малим дітям.