Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Кажи, люцифере… кажи чесно, чого ти сюди приліз!

Адам розповів про пацюка, про Богдана й про те, що весь клас звинуватив Ліпку, а це дуже серйозна справа, тож треба її серйозно вивчити, як у справжньому суді.

Порівняння з судом особливо сподобалось Миколаєві. Адже він хвалився колись, що якби не відповідальна робота в гімназії, пішов би на службу в суд. Може, там краще б оцінили його запал у боротьбі з варварством?

– То ти питаєш, хто тут учора крутився?

– Може, ви помітили щось підозріле?

– Я все бачу. От, приміром, цей ваш Ліпка хотів силою прорватись нагору.

– Але, здається, не прорвався? – спитав Адам з надією, що сторож підтвердить його сумніви.

– Ні, цього Ліпку я маю на оці, як нікого. Навіть на сходи не дав йому ступити. Тільки як прийшов учитель Микула…

– Ага, аж тоді ви пустили нас. А крім Ліпки, ви нікого не бачили?

Сторож заплющив очі, лоб його вкрився рясними зморшками.

– Та дай ти мені спокій! – раптом обурився він. – Геть звідси! Думаєш, мені тільки й клопоту, що пригадувати вчорашній сніг?

Та коли розчарований Адам уже відійшов на кілька кроків, навздогін йому раптом пролунало:

– Почекай, щось я пригадую! Коли скінчились ваші збори, були тут варвари з 2-Б. Еге ж, так воно й було… один із них загубив у класі авторучку.

– І пішов шукати?

– Двоє пішло, а третій лишився зі мною. Але ручки так і не знайшли. Слухай, іди-но собі краще додому й не мороч мені голову всякими дурницями.

Ще не було нічого певного, лише домисли, але Адам учепився за них, як за останню ниточку надії.

Час квапив, кожна година, що минала, оберталася проти Богдана. І Адам вирішив ризикнути, спробувати щастя у, здавалося б, божевільній грі. Він не пішов додому, а подався просто на зустріч з ворогом. Ворог жив на околиці міста в маленькому дерев’яному будиночку, що пам’ятав, мабуть, ще Січневе повстання. Стрілись вони в низенькому, дуже темному коридорчику, і Адам одразу відчув, що другокласник настроєний вельми агресивно.

– Чого ти хочеш? Ще невідомо, чия взяла. Зустрінетесь ви нам на темній вуличці…

– А як почуває себе твоя голуба сорочка? – з турботою в голосі питає Адам.

– А як почуває себе синій костюм вашого шмаркача? – не залишається в боргу другокласник.

– Еге, де той костюм…– Адам мало не хлипає. – Віриш, залишилось від нього тільки шмаття черевики чистити.

– От бачиш! – зраділо вигукує ворог. – Ніби ми й програли, а насправді ви зазнали поразки. Краще було не починати.

– Я б і не починав, це Ліпка набаламутив, думаєш, мені потрібні ці розтелепи?

– Авжеж, думаю. Бо всі знають, що ти їхній ватажок.

– Сміх, та й годі! Був ватажком, а тепер годі. Кінець із Справедливими…

– Погризлися?

– Точно.

Ворог мовчить. Мабуть, розмірковує над тим, який зв’язок може мати цей розкол у Справедливих з появою їхнього ватажка в його домі. Певно, так ні до чого й не додумується, бо питає:

– Чого ти прийшов сюди?.. Тільки не крути.

Адам на мить затамовує подих, потім схвильовано випалює:

– Таємниця! Справа надзвичайно важлива, обговорити її я можу тільки із сміливим хлопцем.

– Серед Справедливих такого не знайшлося?

– Може, сміливого я і знайшов би, але тут не лише про сміливість мова. Це такий мусить бути, щоб і словом не прохопився, навіть коли його роздирали б на шматки та ще й присолювали. Такого, на жаль, у мене немає.

– Ти не міг би говорити трохи ясніше? – В голосі ворога зажевріла іскра цікавості. Треба сильно дмухнути, щоб із цієї іскри спалахнуло полум’я.

– Ясніше? В цьому коридорі? Слухай, та за розкриття цієїтаємниці половина Красностава мені ноги цілувала б.

– Вигадуєш… Хочеш з мене дурника зробити?

– Тоді я пішов, – сказав Адам, але лишився на місці.

– Почекай! – Іскра розгорялася. – Не гарячкуй. То ти вважаєш, що я підходжу?

– Я все як слід обдумав. Ти хоробрий, кмітливий і мовчати вмієш, гадаю, як самурай.

Вже вдруге за сьогодні Адам підкуповував людей лестощами. Він і не сподівався, що це вдаватиметься йому без особливих зусиль…

– То що я маю зараз робити?

– Іти за мною й мовчати. Є в мене одне таке спокійне місце, де ми все докладно обговоримо.

І вони пішли. Адам вів свого нового спільника на луг. Всю дорогу він щось шепотів собі під ніс, наче божевільний або чаклун. Ворог занепокоєно позирав на нього і чимраз більше нетерпеливився.

– Що ти там бурмочеш, голова в тебе болить, чи що?

– Просто розриває мене ця таємниця! Я вже більше не можу. Добре, що ти погодився, а то я б з глузду з’їхав від перенапруження.

– Слухай, а може, це якась кримінальна справа?! Я не дам себе вплутати в такі речі… Мені зовсім не хочеться опинитись у тюрмі.

Адам співчутливо усміхнувся. Він навіть зупинився на хвильку, щоб його слова прозвучали переконливіше.

– Кримінальна? Мені ще життя любе, і воля теж не набридла. Це, правда, річ дуже спокуслива, та водночас така ж безпечна, як гра в квача.

Вони вже були за два кілометри від міста, біля глибокої землянки, до якої в холодні осінні дні набивалося повно пастухів. Землянку збудували три роки тому, під час війни. Двері в неї були міцні, дах – ще міцніший. Грубезні балки були присипані майже метровим шаром землі. Адам добре знав цю схованку. Саме тут вони зачаїлись колись, очікуючи банду Худяка. Потім вискочили, наче з-під землі, і не встиг Худяк скомандувати, як його армія вже не існувала. Тепер Адам прийшов сюди теж не випадково. Адже йшлося про велику таємницю, якої навіть вітер не мав права почути. Ця таємниця лопотіла в повітрі, немов полковий прапор. Вони вслухалися в це лопотіння, дивлячись в очі один одному з дедалі більшим довір’ям. Учора вороги, а сьогодні – союзники, об’єднані великою спільною справою.

– Антосеві теж нічого не можна казати?

– Ні Антосеві, ні навіть будь-кому з рідних, – прошепотів Адам і показав на землянку. – Це наша криївка, штаб, тут я й розповім тобі про цю справу. Тільки міцно тримайся за стіну, бо впадеш, як почуєш.

Вони відчинили двері. Чомусь запахло грибами. Адам зайшов першим, його спільник ще раз уважно розглянувся на всі боки і рушив слідом. Вони посідали на землю, притулившись спинами до струхлявілих дощок.

– Ти нікого не помітив поблизу, ніхто тут не крутиться? – занепокоєно спитав Адам.

– Все тихо. А ти, далебі, хоробрістю не відзначаєшся… Не перебільшуєш з цією конспірацією?

Адам глянув на нього з жалем – мовляв, одразу видно, що ти, голубе, не бував у бувальцях… Тут треба боятися навіть власної тіні… Вуха не тільки стіни мають, а й трава, і дерева, і кущі, і каміння в полі.

– Я волію дмухати на холодне, – промовив Адам таким тоном, що спільник навіть трохи почервонів від збентеження. – Краще дмухати на холодне, ніж потім обпікатись. Почекай іще хвилинку, я сам перевірю, чи надворі все гаразд.

Адам вийшов з землянки і, перш ніж спільник устиг підхопитися з землі, зачинив двері. Велику, добряче вже заіржавілу клямку було блискавично прикручено мідним дротом.

Застугоніли дошки від кулаків Піжона, який у цю мить, певне, вже перестав бути спільником.

– Не придурюйся, відчиняй, бо гукатиму на поміч!

– Гукай собі. На здоров’я, голубе. Все одно ніхто не почує.

Піжон стогнав, вив, гатив у двері, свистів, неначе справді хотів перевірити, чи його протести будуть почуті, чи лишаться без відповіді. Після цього дикого концерту, який тривав кілька хвилин, він так охрип, що Адам ледве зрозумів його просьби та закляття.

– Навіщо ти це зробив?! Ти, варшавський пройдисвіт… Чого ти від мене хочеш?

– Хочу, щоб ти просидів у цьому затишному льоху всю ніч.

– Здурів?! Усю ніч?

– Може, й дві. Ти міг би вийти трохи раніше, але це тільки від тебе залежить.

– Пошкодуєш… Я все тобі відомщу! Кажи, що я повинен робити? Адже за дві ночі тут голодною смертю можна померти.

Адам присунувся до самих дверей і розповів про пацюка.

– Бродзіцька і майже всі хлопці підозрюють Богдана Ліпку, а проте дуже легко здогадатися, хто міг так по-дурному пожартувати. На такі штучки здатні тільки добродії з 2-Б.

– Нічого спільного з цим я не маю! – пролунало з-за дверей, – Я рук до цього не докладав!

Адам відійшов на кілька кроків від землянки, ніби хотів показати, що дуже квапиться і будь-якої хвилини може зникнути. Ще й гукнув:

– Я вертаюсь до міста! Перед тобою довга прекрасна ніч. До ранку постарайся добре все пригадати.

Другокласник знову розбушувався, але землянка була збудована міцно й хоча ніколи раніше не виступала у ролі в’язниці, нині чудово справлялася з цією роллю. Концерт несамовитих криків закінчився так само раптово, як почався. І відразу почулося непокійне:

– Ти ще тут?

– Я затримався на хвилинку, щоб послухати, як ти співаєш, але ти вже скінчив, то я пішов, бувай!

– Стій, не придурюйся!.. Підійди ближче!

Адама охопило хвилювання. Невже й справді наближається очікувана розв’язка? Розв’язка, про яку він міг тільки мріяти? Адже за кілька хвилин йому доведеться випустити з землянки цього охриплого Піжона. Не тільки випустити, а, мабуть, і вибачитись перед ним. Невже справді він так швидко зламався? Все ж таки Миколай добре запам’ятав, не переплутав. Любий Миколай… А може, рано ще радіти? Адже цей белбас, що гатить у двері, ні в чому ще не зізнався. І хтозна, чи зізнається…

– Я справді до цього непричетний, – прошепотів другокласпик, коли Адам знову опинився під дверима. – Щоб мене блискавка розпанахала навпіл, щоб мене гуси заскубли! Щоб я у воду впав і не виплив! Це не я!..

– Я починаю вірити тобі, – невпевнено мовив Адам. – На такого, що носить пацюків, ти не схожий. І взагалі, якби в Ліпки не горіла під ногами земля, я не шукав би винуватців. Але тепер мушу, сам розумієш. Мушу – і знайду!

– Я хотів би допомогти тобі… Бо справді якось по-дурному все вийшло. Тільки як допомогти?.. Я ж нічого не знаю.

– Ти сам назвав мене пройдисвітом; то думаєш, я дам пошити себе в дурні? Може, це таки не ти, але, напевне, хтось із Антосевої банди. Ручуся своїм незаплямованим ім’ям.

Другокласник довго мовчав. Мабуть, замислився над своїм дурним становищем.

– Клапоть паперу в тебе знайдеться? – обізвався він нарешті.

– Знайдеться… Навіщо тобі?

– А олівець?

– Теж є. Заповіт хочеш написати?

– Просунь у щілинку. Я напишу прізвище, яке тебе цікавить.

– А сказати не можеш?

– Нема дурних. Якщо я напишу, то зможу перед усіма поклястися, що не зрадив, що й слова не сказав. Бо я таки й не скажу, хто це зробив. Хоч убий – не писну навіть. Ну, давай папірець. Зараз я тобі все намалюю.

Справа з дохлим пацюком набрала великого розголосу. Про неї вже знали всі. В гімназії тільки й розмов було, що на цю тему. На перервах двері 1-А не зачинялися. Деякі учні докоряли: «Цей пацюк був речовим доказом… Яке право ви мали винести його з класу? Адже кожному, хотілося його, побачити…» Іншим вистачало розповіді про вчорашню подію. Питали про найменші подробиці і, почувши відповідь, реагували вигуками захоплення чи обурення.

А що практичної можливості побачити пацюка вже не було, то вирішили пильніше придивитися до Богдана. І знову лунали слова осуду й слова схвалення.

– Молодець Ліпка, таке придумав!

– Дурень, підкидати дохлих пацюків – забавка для дошкільнят!

– Дісталось Бродзіцькій, уявляю, як вона кривилася.

– Коли такі жарти чинять для того, щоб помститися, це вже не жарти, а неподобство…

– Будуть з Ліпки люди…

– Пропаде цей Ліпка ні за цапову душу…

– А я б потиснув йому руку…

– Дав би я йому потиличника, щоб знав…

Спочатку Богдан не звертав уваги на бучу, що зчинилась навколо нього. В кожному разі, він старався не помічати ні тих, хто вбачав у ньому героя, ні тих, хто погрожував потиличником. Однак через деякий час – було це, здається, на третій перерві, – роль героя перестала його тішити. Вискочивши з-за парти, він рикнув, як лев:

– Дурні! Сенсації вам захотілося? Йолопи!.. Геть звідси, бо зараз таке вам влаштую, що на вчорашнього пацюка будете схожі!

І зразу ж він утратив союзників. Тільки небагато хто з них, найпоблажливіші, казав із ноткою співчуття в голосі: «Ви дивіться – зламався бідолаха; завжди був такий сміливий, такий непохитний, а тепер – якась мокра курка. Гляньте на нього, не хлопець, а жалюгідний істерик! Біда, та й годі!»

Настав урок польської мови. Всі в класі чекали на вчительку з таким напруженням, ніби вона мала принести в класному журналі судову справу і вже готовий вирок. Коли Бродзіцька зайшла клас, усі мимоволі глянули на Богдана. Ображений на всіх і на цілий світ, він навіть не підвівся. Підпер голову кулаком і тупо дивився на чорний прямокутник класної дошки.

Бродзіцька вдала, що не помічає провокаційної пози Ліпки. Спокійно перевірила, хто є і кого нема, дуже повільно згорнула журнал і голосом, у якому не було ні злості, ні ненависті, а тільки цікавість, спитала:

– То як, знайшовся винуватець?

Тихе шепотіння почало помалу переростати у велику бурю. Знову всі очі звернулися на Ліпку. Богдан безпорадно розглянувся по класу, спроквола підвівся, пригладив чуба і на запитання вчительки відповів запитанням.:

– Ви справді думаєте, що це я зробив?

– Я ніякого слідства не проводила, – сказала вчителька. – Для мене дуже важливо, щоб винуватець признався сам.

– Я не можу признатись, бо це не моїх рук діло, – майже урочистим тоном виголосив Богдан і сів.

Суперечки в класі не вщухали. Останні не дуже численні союзники Ліпки потроху складали зброю. Навіть Казик махнув рукою і написав на видертому із зошита аркуші сповнені гіркоти слова: «Богдане, здається мені – це все-таки ти. Признайся, старий, бо справа починає смердіти більше, ніж той твій пацюк». Він кинув записку в напрямку адресата, і саме в цю мить підвівся Адам. Всі розмови, всі перешіптування урвалися так раптово, ніби хтось відтяв їх гострою шаблею.

– Я хотів би сказати дещо про цю справу, – промовив Адам, усміхаючись до Ліпки.

– Я знаю, хто підкинув у шухляду того пацюка.

– Хто? Зараз же кажи! Звідки ти знаєш?

– Мабуть, він жартує!

– Він будь-що хоче вигородити Ліпку!

– Тихо, хай каже!

Збуджені вигуки перекочуються через клас грізною лавиною.

– Ну, Гаєвський, кажи, – заохочує Адама Бродзіцька. – Тільки пам’ятай: звинувачення без доказів – теж злочин.

– Я знаю. В мене є докази. Пацюка підкинув Антоній Випих з 2-Б.

Адам нетерпляче чекав на повернення батька. Гаєвський ще вдосвіта поїхав до Любліна в службових справах. І ось уже вечоріє… Все, що Адам приготував попоїсти, геть вистигло. З чайником клопоту не буде – вода в чайнику весь час гаряча, але деруни! Деруни, що їх він насмажив, до крові поранивши руки гострою тертушкою і обпікши пальці гарячим жиром, зовсім втратили апетитний вигляд. Зараз вони схожі на старі підметки.

Хтось біжить по сходах. Адам відчиняє двері й чекає на порозі. Хвилину радісного напруження змінює раптове розчарування. Замість батька він бачить Ліпку.

– Це я…– повідомляє Богдан і, бачачи не вельми радісний вираз на Адамовому обличчі, додає: – Я лише на кілька хвилин.

– Заходь… Я дуже радий. Оце тільки за батька непокоюсь. Він уже давно мав би повернутися.

Богдан заходить до кімнати, чекає, поки Адам зачинить двері Виймає з кишені чудовий складаний ножик. Колись виміняв його в якогось філателіста-фанатика за три серії аргентінських марок.

– Хочу тобі віддати. Ти глянь, який ніж! А ось тут написано по-німецьки, що не ржавіє. Три леза, штопор, шило дірки проколювати.

Міг би й не вихваляти, адже Адам кілька разів уже бачив цей ніж. Він мріяв про такий ножик, але мрії ці були, ясна річ, нереальні…

– Візьми, я хочу зробити тобі подарунок.

– Не можу, Богдане. Справді не можу.

– Я маю право зробити з цим ножиком усе, що мені заманеться. Це ж моя власність. Колись я думав, що він придасться мені в моїй подорожі до Америки. Подорож не відбудеться, все пропало, але ти врятував мою честь. Та навіть і не про цей рятунок ідеться… Я не дуже боявся кари, слово честі. Адже вони тільки підозрювали мене… Тож річ не в карі, а в тому, що ти тоді мені повірив. Я сказав: Адаме, це справді не моя робота, ти мені віриш? Ти нічого не відповів, а думав так, як треба. Як не візьмеш ножика, до самої смерті буду на тебе гніватись. Я ж знаю – він тобі подобаються. Скажи, хіба не гарний?

– Дуже гарний. Але…

– Ніяких «але», це «подарунок від товариша. Можеш завжди на мене розраховувати.

Адама так зворушив подарунок, що на якусь мить він навіть забув про батька. Зате згадав про деруни. Він поставив їх на стіл, притрусив цукром, підсунув тарілку до Богдана.

– Покуштуй, це я сам насмажив. Натер картоплі, всипав борошна, навіть яйце вбив.

– Страх як люблю деруни! – усміхається Богдан і починає наминати вечерю, приготовану для Гаєвського-старшого.

На сходах чути тупіт табуна диких коней. Тупіт, якесь іржання й голосне сапання. Стіни будинку протестують щораз відчутнішим тремтінням. Якщо коні не стишать свого шаленого бігу, ветха кам’яничка, в минулому розхитана вибухами бомб, може швидко розвалитися. Богдан і Адам – чудові знавці таких чвалів, по ударах копит вони безпомилково розрізняють породу коней.

– Наші хлопці йдуть…– каже Богдан.

Заскавучали від болю двері. Їм завторував вигнутий від старості та хвороби струхлявілий одвірок.

– Привіт, Адаме! О, і Богдан з’явився… А ми були в тебе…

Всі прибігли сюди. Навіть Казик Врубель, який о цій порі не дуже охоче покидає рідну домівку. Усміхнені, веселі й водночас ніби трохи урочисті. В школі Адам розповів їм, як йому стало відомо ім’я того паршивця з 2-Б; знали вони також, що капітан Антось надумав не тільки скомпрометувати Богдана, а й помститися всьому класові, в якому Справедливі мали дуже великий вплив. Свій диявольський задум капітан Антось виплекав одразу ж після програної над річкою битви. Біжучи від кладки, він по дорозі знайшов дохлого пацюка. Саме тоді і сяйнув у нього в голові жорстокий план помсти.

Справедливі знають про вчинок Антося Випиха, бо він сам признався. Директор припер його до стіни, і капітан здався в процесі слідства. Але Справедливі не знають усіх подробиць операції, так винахідливо проведеної Адамом. А це ж найважливіше, це так чудово, що вони повинні дізнатися про кожну деталь. У них навіть виникли серйозні сумніви, чи зміг би славетний Шерлок Холмс за такий короткий час знайти винуватця. До того, Холмс завжди мав помічника – кмітливого й досвідченого Ватсона. Адам же діяв сам один. Без Ватсона і навіть без Казика Врубеля… Хлопці посідали, де хто міг, і зразу ж посипалися запитання.

– Як ти до цього додумався? Як тобі спало на гадку, що це хтось із 2-Б? Ти застосував силу, чи взяв їх хитрістю? І невже ми їм подаруємо цю образу?

– Пригощайтеся дерунами, – не квапився з відповіддю Адам. – Здається, Богдан там іще щось залишив…

Хто їде зайцем?
Ловіть злодія!
Де Богдан?

У Красноставі поїзд стоїть дуже мало – три хвилини. Хлопцям пощастило знайти вільне купе. Щоправда, сидів у ньому якийсь літній чоловік у формі залізничника, та тільки-но з’явилася галаслива ватага, яку вів патлатий Качур, залізничник нервово схопив свою сумку і мерщій подався до іншого купе.

Паровоз свистить, оголошуючи про свою готовність рушати, і хлопці висуваються у вікно, махають руками, гукають щось до рідних, які стоять на пероні. В цьому прощальному галасі важко вловити бодай одну зрозумілу фразу.

Вагони шарпнуло, повільно застукотіли колеса, пролунав ще один протяжний прощальний гудок, і вже никне віддалік гурт родичів, никнуть білі хусточки, перон, одноповерхові будиночки і похмурий барак – халупа з блощицями, яка в офіційній мові дістала назву залізничної станції міста Красностава.

Хлопці їдуть у свою велику подорож, вони нетямляться від щастя і трохи навіть приголомшені. Довго готувалися до цієї подорожі, але одне діло готування, і геть інше – сам урочистий від’їзд. Останню ніч вони майже не спали, ще і ще раз перевіряли рюкзаки, наново згортали ковдри, а згодом, уже лежачи в ліжках, вимріювали мальовничі картини мандрівки до Варшави.

Ягелло донесхочу намилувався краєвидами за вікнами поїзда і зразу ж відчув голод. Не довго думаючи, він знімає з полиці рюкзак, дістає з нього ще теплий, спечений матір’ю в дорогу пиріг. Пиріг пухкий, пахне яблуками, так і проситься в рот. Та не встиг Ягелло вкусити, як Адам згадав про Богдана Ліпку, і враз усім стало сумно. А ненажера Ягелло – річ неймовірна! – скривився і… заховав непочатий пиріг назад у рюкзак.

– Навіть попрощатися з нами не захотів, – скрушно і співчутливо сказав Адам.

– Якби він тільки шепнув, я б зразу відмовився від цієї поїздки й лишився б разом з ним, – заявив Ластатий з явним запізненням. Бо ж зараз його великодушні слова аж ніяк не могли бути втілені в життя.

– Він що, ісправді сховався від нас? – спитав учитель Минула.

– Хтозна, чи сховався, чи ні, – відповів Казик, – в кожнім разі, знайти ми його не могли.

А було все так: за кілька годин до відходу поїзда вони гуртом вибрались до Богдана додому. Несли йому кілька найкращих, які тільки могли добути, книжок, навіть «Тарзана серед мавп» і «Мисливця за головами». Домовились між собою, як має проходити ця сумна церемонія. Йшлося, зрештою, саме про те, щоб суму було якнайменше. Зустріла їх Богданова мати. Вона здивувалася й занепокоїлась:

– Хіба Богдан не до вас пішов? Дуже дивно: як виходив уранці з дому, то сказав, що йде допомогти вам у приготуваннях і попрощатися з вами. Навіть на обід не повертався.

Настала їхня черга дивуватись. Того дня вони Богдана ів вічі не бачили. Залишили книжки і, не гаючи часу, розпочали пошуки. Місць, де Ліпка найчастіше перебував, було кілька: «Мавпячий гай» неподалік від лікарні, луг біля старого млина і маленької річки Кавенки, майданчик при загальноосвітній школі, дерев’яний міст на шосе, що веде в Замостя.

Згодом почали шукати ретельніше. Вилізли на горище старого кам’яного будинку – володіння Здіся-заїки, найкращого голуб’ятника Красностава та околиць.

– Л-ліпка? Ні-ні, не-не б-бач-ч-чив… ти-тиждень його вже х-тут н-не б-було.

Постукали в квартиру до вчительки Навецької, яка вчила їх у початковій школі. Богдан іноді брав у неї книжки.

– Авжеж, мав прийти, ми умовились сьогодні, але його досі ще не було. Може, щось сталося?

Побігли на другий кінець міста до садівника Пшибили, який мав велику плантацію полуниць і великий клопіт з її охороною. Серед численних любителів цих смачних дарунків природи, любителів, що вважають, ніби полуниці, куплені на базарі, втрачають усі вітаміни, був і Богдан. Хлопці уважно розглядалися довкола, встигли навіть занепокоїти своєю присутністю власника плантації, але Ліпки так і не знайшли.

Побували ще в кількох місцях, розпитували, гукали – все марно. Ліпка як крізь землю провалився. Час минав дуже швидко, треба було подумати про повернення додому, про рюкзаки, дорогу до вокзалу. І ось вони їдуть у далекий світ, радіють і… водночас їм прикро та ніяково. Покинули Ліпку, навіть не сказавши йому: до скорої зустрічі.

Щоб хоча б на якийсь час забути про цю неприємну історію, хлопці починають згадувати ратні подвиги, записані в хроніці Спілки Справедливих.

– А пам’ятаєте, як ми натрапили на слід отих злодіїв, що вкрали в крамниці три сувої краму? Це було, здається, три роки тому.

– Або отой похід у супроводі підозріливого міліціонера… він витяг нас із того нашого підвалу і приставив у відділення. Але поручик почастував нас тоді добрим обідом…

– А я ніколи не забуду, як Казик бився з Худяком… бився, як лев… бо той хотів забрати в нього книжку… здається, то були «Хлопці з майдану Зброї».

– А наша битва за острів… пам’ятаєте?

І знову вони необережно порушили тему, яку делікатно обминали, бо ж у цій битві найбільше відзначився Богдан Ліпка… Ех, Богдан… на нього можна було покластися в будь-якій ситуації.

Коли поїзд, постоявши кілька хвилин, прощався з маленькою станцією Рейовець, у купе завітав кондуктор. Учитель Микула вручив йому квитки, кондуктор дуже уважно перевірив їх, полічив пасажирів і запитав, не приховуючи здивування:

– А де ще один квіток?

– Не розумію! Я ж дав вісім квитків! – обурено вигукнув учитель.

– Отож-бо, тільки вісім.

– І нас восьмеро. Ви полічіть краще.

– Я вмію лічити до восьми, – образився кондуктор. – Але мене цікавить дев’ятий.

– Дев’ятий? – здивувався учитель.

– Який дев’ятий? – зчудувався і Качур.

– Той, що сидить у сусідньому вагоні. Сказав, що їде разом з вами і що його квиток у вас, – одним духом випалив кондуктор, переможно дивлячись на Микулу.

Учитель почервонів, але не від сорому, а від обурення. Він промовисто пояснив, що не збирається дбати про квиток для якогось волоцюги з сусіднього вагона, що йому довірили опіку над ось цими сімома хлопцями, які не їдуть безплатно, і що взагалі він не хоче слухати безпідставних звинувачень…

Достойний представник Польської державної залізниці вже, напевне, встиг збагнути, що той молодий пасажир явно поглузував із залізничного мундира. А таку ж мав невинну міну, так спокійно говорив про квиток, що лежить у кишені «високого пана, який керує шкільною екскурсією…» Отже, він усе-таки знав про цю екскурсію… Щось у цьому є підозріле.

До такого висновку дійшов тим часом і вчитель Минула. Гнів гнівом, протест протестом, але звідки, в біса, незнайомий хлопець мав відомості про групу екскурсантів, що сидять у цьому купе?

– Хотів би я побачити того хлопця, – каже вчитель, підводячись з лави.

– Я теж хотів би його побачити. – В голосі кондуктора чути неприховану погрозу.

Вагони поїзда, в якому їдуть Справедливі, інакше, як цінною музейною рідкістю, не назвеш. Щоб дістатись до купе, де їде зайцем неповнолітній пасажир, треба зачекати, поки поїзд зупиниться на станції.

– Зараз будуть Травники, – повідомляє кондуктор. – Стоянка чотири хвилини. Ви підете зі мною?

– Загалом-то це не моє діло, – ще раз підкреслює свою непричетність учитель, – але мене трохи зацікавив цей дотепний хлопець, який поклав мені в кишеню свій квиток.

Ще кілька хвилин – і поїзд стишує хід. У вікні майнула біла вивіска з великим чорним написом: «Травники». До вчителя приєдналися Адам і Качур. Треба поспішати, бо стоянка не дуже довга. Першим біжить кондуктор, за ним – вчитель, за вчителем – хлопці. Мета щораз ближче, хлопці фінішують, наздогнавши кондуктора, який, відсапуючись, відчиняє купе. Симпатичний дідок крає складаним ножиком кусень старого жовтого сала. Біля нього дрімає товстощокий капрал. Сидять тут іще молода жінка, що зосереджено читає пошарпану книжку, і товста селянка, яка обережно тримає на колінах здоровенний кошик зяйцями. Та, на жаль, немає серед цих доброчесних пасажирів хлопця, що примазується до Справедливих. Тепер учитель Микула дуже підозріливо дивиться на збентеженого кондуктора.

– Він же ось тут сидів! – вигукує кондуктор. – Отут, на цьому місці! Я не п’яний. Я з ним розмовляв. Де дівся хлопець, що сидів біля вас?

Селянка – бо саме до неї адресовано питання, – нерішуче знизує плечима:

– Звідки мені знати? Що я йому мати чи рідня якась? Взяв та й вийшов… Либонь, далі їхати йому не треба.

– А що сталося? – підводить голову молода жінка. Долі героїв книжки неабияк захопили її, вона ще не зовсім повернулась із книжного світу до дійсності, – Хтось утік? А де міліція? Завжди, коли треба, її нема.

Дідок кладе в рот шматочок сала, повільно жує і, шепелявлячи, пояснює:

– Коли поїзд зупинився, хлопець вийшов. Дуже квапився…

До свого вагона хлопці та вчитель Микула повернулись на наступній станції.

– Ну як там той заєць? – зустрів їх запитанням Ластатий. – Спіймали його? Що з ним кондуктор зробив? Що то за спритник такий?

Розповіли в деталях усе, як було: хлопець утік, певне, зійшов у Травниках. А в кондуктора була така міна, як у рибалки, коли в нього за півметра від берега зривається двокілограмовий щупак.

Вибухнула коротка, але дуже жвава дискусія. Кальош був просто в захваті від сміливого вчинку пасажира-зайця. Його підтримав Ягелло, авторитетно заявивши, що з цього не знайомого йому хлопця виросте славний чоловік. Як приклад він навів найцікавіші фрагменти з біографії Джека Лондона. Теж їздив у поїзді зайцем, від кондукторів відбивався, а будь ласка, які чудові книжки згодом писав…

У цьому місці Казик Врубель дозволив собі делікатно заперечити. Почав він з того, що книжки Лондона справді дуже цікаві, але Лондон жив у зовсім інші часи й тому не можна беззастережно використовувати його досвід і наслідувати його вчинки.

– Взяти хоча б ці ж таки залізниці! – з професорським виглядом заявив Казик. – То були капіталістичні часи, і подорожувати залізницями могли тільки буржуї. Людина праці не мала грошей на квиток і мусила їхати на даху, більше того, мусила відбиватися від кондукторів.

– Але ж кондуктори – це теж люди праці, – лукаво докинув Чорний, і Казик знітився. Доказів для дальшої дискусії в нього забракло, тож він тільки мовив стиха:

– В кожному разі, за проїзд у поїзді слід, мабуть-таки, платити. – І замовк, незважаючи на шпильки, які щедро відпускав на його адресу Ягелло.

Адам не втручався в розмову. Від думок у нього аж голова заболіла. Заплющивши очі, він намагався деталь за деталлю простежити перебіг усієї події, що скінчилася втечею незнайомого хлопця. Ще на самому початку, коли кондуктор заявив про дев’ятий квиток і сказав: «Він сидить у сусідньому вагоні. Каже, що їде разом із вами», – Адам відчув якийсь дивний неспокій. Закружляли в нього над головою чорні зловісні птахи… а потім з них почали складатися великі й теж чорні літери: «Б-О-Г-Д-А-Н…»

«Все може бути, – думав Адам, розтираючи скроні, – ми не застали його вдома, не знайшли в місті. Добре заховався. Для нього дуже важливо було не зустрітися з нами. Щось у цьому має бути. Останнім часом він і поводився загадково. Все допитувався про точний час виїзду, а ми гадали, що це – від заздрості. А що коли в тому вагоні справді сидів Богдан? Як мені тепер повестися? Я знаю його велику таємницю. Правда, ми не їдемо в Щецін, але якщо Богдан зважився на таку божевільну подорож – до Варшави, то в його розпаленій уяві може народитися думка ще божевільніша. Коли один важкий крок зроблено, то ступити другий – набагато легше. Що ж мені робити? Я дав слово честі, що мовчатиму… А раптом моє мовчання спричиниться до якогось лиха? Може, Богдан злякався кондуктора й зійшов у Травниках? Це було б найкраще… почекав би на станції, а потім першим-ліпшим поїздом вернувся б додому. А може, це все-таки не Ліпка? Може, вся ця історія – кумедне непорозуміння? Треба ще трохи почекати, треба впевнитись».

За кілька кілометрів від Любліна поїзд стишив хід і повз тепер з таким зусиллям, так болісно сапав, наче хотів розчулити пасажирів своєю нещасливою старечою долею і водночас застерегти всіх, що до Любліна, може, ще сяк-так дотягне, але за дальшу подорож будь-яку відповідальність із себе знімає. Очевидно, це застереження було небезпідставне, бо в Любліні майже годину міняли паровоз. Новий паровоз почав свій біг дуже бадьоро. Сипав міріадами іскор, добре видних у напівсутінках, і тягнув сім розхитаних вагонів з таким запалом, що Казик Врубель міцно вперся ногами в підлогу, яка тремтіла від стукоту коліс, і сказав, не приховуючи занепокоєння: