355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ришард Лісковацький » Вождь справедливих » Текст книги (страница 11)
Вождь справедливих
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 16:56

Текст книги "Вождь справедливих"


Автор книги: Ришард Лісковацький


Жанр:

   

Детская проза


сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

«Як він міг…– гарячково думав він, – пліткар, зрадник… щоб отак дати себе ошукати дівчині… А тепер знову зробив їй подарунок – виказав ще одну таємницю. Капітанові Антосю не доведеться вже штурмувати окуті бляхою двері. На нього чекає Качурів погріб і безпечний вхід до підземелля».

Казик побіг до Адама. Треба застерегти його, сказати: «Стережіться, Ягелло зрадник! Магда взнала про нашу таємницю».

Проте двері квартири Гаєвських були замкнені. Казик стукав досить довго й голосно, хоча вже зрозумів, що ніхто йому не відчинить. Він вирішив прийти сюди перед самою вечерею. Нікому, крім Адама, про підслухану розмову Казик говорити не хотів. Адже тільки Адам від самого початку повірив у ту дику грушу, і в катування кропивою, і в пекельне вогнище. Тепер Казик віддячить йому за цю віру.

Але годиною пізніше виникла ситуація, передбачити яку Врубель не міг. Листоноша приніс телеграму із звісткою про тяжку хворобу дідуся. Казиків батько миттю зібрався і сказав синові: «Поїдеш зі мною. Дідусь тебе дуже любить і напевно зрадіє, коли побачить тебе».

Невдовзі вони вже були на Люблінському шосе. Дідусь жив у Ізбиці, не дуже далеко від Красностава. Доїхали вони туди розгойданим автобусом майже опівночі. Пішки, мабуть, швидше дійшли б.

Вони спізнилися… дідусь помер за півгодини до їхнього приїзду. В маленьку кімнатку набилося повно людей. Стояли над померлим і плакали так голосно, що часом цей плач перетворювався на жалобний хоровий спів. Казик теж намагався плакати, але тепер, коли його сльози були б цілком виправдані, не міг примусити себе бодай тихенько схлипнути.

До Красностава він повернувся тільки на другий день. Повернувся сам, тому що батько був зайнятий готуваннями до похорону. Мати вислухала Казикову розповідь, похвалила його, що він такий мужній, а потім розридалася голосно й невтішно, як ті жінки в кімнаті, де лежав дідусь.

Казикові захотілося тиші й спокою, щоб у самотині подумати над усім тим, що він побачив і пережив. Він пригадав веселого, жвавого дідуся, який ще за три місяці до смерті піднімав з землі важенні мішки з борошном і був найкращим рибалкою на всю околицю. Навіть до сторожа Теофіля, що був дуже високої думки про свій риболовецький талант, дійшла слава старого Яна Врубеля. Теофіль вважав, що велика риба вибирає тільки його гачок, і все-таки треба віддати йому належне: саме він привселюдно заявив: «Немає, скажу я вам, у цьому повіті справжніх рибалок… вимерли… зостався я та старий Врубель з Ізбиці. Ото мастак! Цей старий як сяде на березі Вєпжу та як заспіває що-небудь веселе, то п’ятикілограмові соми вискакують з води просто в його цеберко».

Казикові пригадалася ця розмова, бо він саме проходив повз будинок, у якому жив Теофіль, повз будинок з незабутнім горищем – свідком народження Спілки Справедливих.

Пригадалась Казикові ця байка про великі соми, бо він якраз переходив через міст і побачив на березі рибалок з вудочками.

Ще кількасот метрів, і він опинився на перехресті доріг. Праворуч – дорога на Замостя, ліворуч – на Хелм. Він пішов ліворуч. Хотів дійти до лісу. Досить було тільки вибратись на найближчу гірку, і вже видно темну стіну дерев. Він знав у цьому лісі майже кожну стежку. Колись вів Адама через сонячні галявини, через колючу гущавину дикої малини, через піщані пагорби, зарості вереску й кущі чорних ягід. Тут вони кілька разів ночували під відкритим небом. Було це зразу після врочистого народження Спілки Справедливих. Вони дивились на зорі й слухали вірші, які їм читав Адам. Тоді їх було четверо… Качур, Ластатий, Гаєвський і Казик… перша четвірка Справедливих. Адам розповідав їм про Варшаву, про повстання, про серпневі зоряні ночі, а потім несподівано почав читати вірш.

Як же він починався?

 
В нас зуби вовчі й шапки набакир,
Ніхто по нас не плаче в бойовій Варшаві,
Пруссак з лісів тікає, наче хижий звір,
Вражину підлу ми й голіруч задавим.
 

Казик голосно повторює цю першу і єдину, яку він запам’ятав, строфу. От якби його зараз міг почути Адам! Адамові дуже подобався цей вірш.

Спогади розчулили Казика. Він навіть не помітив, як його думки, що досі крутилися довкола улюбленого небіжчика-дідуся, раптом побігли до живих справ. Він уже далеченько відійшов від міста, ліс був зовсім близько, а подумки щораз частіше й наполегливіше вертався до залишених у місті товаришів: «Може, вони вже спустилися в підземелля? Може, продираються через таємничі коридори? Мабуть, капітан Антось не встиг їм перешкодити. А якщо ні, то я нікому не розповім про ту дурну розмову Ягелла з Магдою. Він їй повірив… Людям треба вірити. А що як його обдурили?.. Таке з кожним могло статися. Ягелло непоганий товариш; язик у нього трохи задовгий, любить вихвалятися, фантазувати, але ж усі ми маємо якісь вади. І Адам, і Богдан, і Чорний, та й у мене їх не бракує. Я ж боягуз, яких світ не бачив. Мабуть, ніколи від цього не вилікуюся. Я заздрю тим, у кого тугі біцепси й сталеві нерви. Заздрість… Може, саме через неї я й наробив стільки галасу після тієї смітної пригоди під дикою грушею? Мені хотілось бути героєм хоча б у власних очах. А тепер я майже певен, що якби тоді знав, де заховані рюкзаки, то від страху все б вибовкав. Щастя, що в нашому житті людей судять не тільки по геройських вчинках…»

Обіч шосе лежить залізнична колія. Саме пролунав протяжний гудок паровоза. Поїзд вигинається на закруті, як гігантський зелений вуж, і котить по блискучих рейках, набираючи дедалі більшої швидкості.

Між рейками на залізничній колії в цей час бавилася маленька дівчинка. До поїзда, що наближався, вона сиділа спиною. Вдаряючи лопаткою по сталевій рейці, дівчинка кумедно нахиляла голівку і прислухалася до металічного дзенькання. Блакитне платтячко, на голові біла хустинка… зелений поїзд, оповитий чорними клубами диму… чорне… біле… зелене… блакитне. Ці кольори замиготіли перед очима в Казика, на мить усе стало ніби нереальним, ніби вирваним з кошмарного сну.

«Треба скинути це заціпеніння!» – розпачливо думає Казик і по може зрушити з місця.

Чимраз голосніший стукіт коліс, щораз голосніше чахкання локомотива. Над локомотивом султан диму, чорні крила, що несуть смерть.

– Тікай! Поїзд! Тікай з колії! – відчайдушно закричав Казик і не впізнав свого голосу. Цей крик раптом визволив у ньому несамовиту енергію… Дівчинка гралася собі. їй було зовсім байдуже і до сталевого дракона, і до хлопця, який кричав щось незрозуміле.

Тридцять метрів, так, не більше тридцяти метрів. Вистачить кількох десятків секунд. Казик біжить, не дивлячись у бік поїзда. Він прикипів поглядом до маленької дитячої постаті.

Двадцять, п’ятнадцять метрів… Дівчинка підводить голову, з цікавістю дивиться на нього. Дуже швидко біжить цей хлопець, наче хтось за ним женеться.

Поїзд котиться швидше. Хто буде перший? І зненацька пронизливо заскреготали гальма. Очевидно, машиніст помітив небезпеку на колії, а може, його увагу привернув Казик, що біг навперейми? Довго не стихає гудок локомотива. Скрегіт гальм звучить якоюсь громоподібною тривожною нотою. Надто пізно?

Казик бачить великі колеса… потворно великі. І стрибок Казика теж великий. Мабуть, жоден легкоатлет не стрибав так майстерно і так далеко.

А потім все вкриває чорна ніч. Тільки замість неба над хлопцем висіло сталеве днище вагона. Колеса оберталися щораз повільніше, щораз тихіше, поки нарешті завмерли нерухомо.

Поїзд зупинився. З вагонів вискакували стривожені пасажири. Вздовж колії біг машиніст, на кілька метрів випереджаючи свого помічника.

– Що сталося? Чого ми стоїмо? – питали пасажири.

Машиніст не відповідав. Помічник машиніста на секунду затримався і схвильовано пояснив:

– Якийсь хлопець рятував дитину… вони під вагонами.

Тепер уже бігли всі. Нахилятися, шукаючи дітей на колії. Першим добіг машиніст. Він присів і заповз під вагон. Казик лежав нерухомо, придавивши своїм тілом дівчинку. Вона плакала, намагаючись вибратися з-під тягаря, що блискавично звалився на неї. Машиніст обережно витяг з-під вагона непритомного хлопця. їх оточив натовп пасажирів. Лунали схвильовані, занепокоєні голоси:

– Він живий?

– Лікаря, негайно лікаря!

– Молодець хлопчина…

– Гляньте, з дівчинкою нічого не сталося.

– Займіться дитиною…

– Хлопця треба в лікарню.

– Машина… машина на шосе… зупиніть…

Машину зупинили. Коли непритомного Казика обережно вкладали в тісній кабіні, біля поїзда раптом почувся нестямний крик. Якась жінка щодуху бігла до дівчинки в блакитній сукенці, вигукуючи: «Крисю! Крисю!» Машина рушила… До лікарні було кілометрів п’ять.

Найтривожнішими були перші три дні. Хлопці чергували біля воріт лікарні. Жоден житель Красностава не лишився байдужим до геройського вчинку Казика Врубеля. Всі в напруженні чекали звістки з лікарні. На четвертий день черговий лікар сказав з полегкістю: «Криза минула. Буде жити».

Щасливцем, якому випало першому принести цю звістку в місто, виявився Ягелло.

– Буде жити! Криза минула! – вигукував Ягелло, біжучи серединою тротуару й безцеремонно штовхаючи заінтригованих перехожих.

Ось він уже на сходах. Стукає, ні, гатить кулаками в двері Гаєвського. Слова, як прекрасна музика: «Буде жити! Так лікар сказав…»

Вони мчать разом. Плече в плече. Адам питає про подробиці, але Ягелло не знає подробиць. Завтра будуть детальніші відомості, а сьогодні досить цієї однієї, найважливішої. Вони влітають у квартиру Качура. Перекрикують один одного: «Криза минула! Ура-а! Чудовий день! Свято!»

Спринтерський біг трьох Справедливих. Качур стомлений найменше, він виривається на кілька метрів уперед. І перший помічає Богдана, що стоїть біля вікна. Він горлає так голосно, що його чути, мабуть, на всій вулиці: «Добра звістка! Хай живе Казик! Буде жити! Найгірше минуло!»

Згодом вони вчотирьох біжать до Кальоша. А потім уп’ятьох До Чорного, потім ушістьох до Ластатого. А ще пізніше семеро Справедливих з’явилися на Магдиному подвір’ї. Але Магда вже про все знала, та й весь Красностав, мабуть, знав, що Казикові Врубелю вже нічого не загрожує, що герой, про якого писали газети, щасливо пережив найбільшу в своєму житті небезпеку.

Увечері Справедливі зустрілися в Гаєвського дома. Протягом кількох днів головною темою їхніх розмов був, певна річ, Казик, але тепер ця тема набрала особливої привабливості. Спочатку був геройський вчинок… тепер настав щасливий кінець.

Вони пережили три страшенно довгі й кошмарні ночі. їх мучили докори сумління: вони запідозрили Казика в зраді, звинуватили в боягузтві, повернулись до нього спинами. А він усіх їх перевершив сміливістю. І не зрадив!

Через кілька годин після трагічного випадку, коли, приголомшені, вони стояли у приймальні лікарні й чекали на жахливий вирок, який міг прозвучати будь-якої хвилини, коли здригалися від хвилювання щоразу, як відчинялися двері, і з надією дивились на лікарів, що проходили мимо, Ягелло раптом розпачливо вигукнув:

– Це моя провина… тільки моя! Плюньте мені в обличчя! Я хотів усе звалити на Казика, щоб відвернути від себе всі підозри. Вибовкав усе Магді, а вона сказала Антосеві. Тепер ви вже знаєте, хто зрадник.

Богдан підскочив до нього, трусонув ним, мов ганчір’яною лялькою.

– Ах ти, нікчемний перодряп! Герой зачуханий! Голову тобі скручу!

У приймальні зчинився неймовірний рейвах, бо й інші хлопці рвалися покарати Ягелла по заслузі. Тільки Адам і Ластатий стримувались, намагаючись перешкодити учасникам самосуду.

Це було три дні тому. Але в нинішній урочистий момент про злочин Ягелла забули. Зараз вони ладні пробачити ще й більші гріхи. Говорять про Казика. У малому тілі великий дух. Говорять про Казика. Ніхто й ніколи ще в їхньому місті не здійснив більшого подвигу. Говорять про Казика. Хоробрий, як лев. Мудрий, як Сократ. Чуйний, великодушний і благородний.

Раптом виявляється, що в Казика ніколи не було ніяких вад; те, що часом називали вадою, при трохи глибшому аналізі ставало великим достоїнством. Золота людина – цей наш Врубель! Джентльмен, Монте Крісто, Орлиний Кіготь і взагалі…

– Ми пишаємось тобою, пишаємось, як не знаю ким, – прошепотів Ягелло, опускаючи голову й не наважуючись глянути на Казика.

Казик швидко-швидко закліпав повіками, безпорадно скривився. ніби збирався заплакати. Вираз обличчя в нього був не геройський.

– Що ж я міг ще зробити, хлопці? Іншого виходу не було. Я не мав вибору. Адже я мусив рятувати… адже кожен би так само…

Зайшов лікар, знайомий лікар, який рік тому вилікував Адамового батька. Він дуже уважно й турботливо подивився на Казика.

– Годі вже, хлопці… дайте йому відпочити. До нього ще кілька візитів буде.

– Ми вже йдемо, пане лікар! – вигукнув Адам. – Нам тільки ще одну важливу справу треба залагодити.

– Яку ви там ще новину вигадали? – занепокоївся лікар і подивився на них з неприхованою підозріливістю.

Новину? Можна й так назвати. А втім, якби хтось рік чи навіть місяць тому висунув таку пропозицію, то в найкращому випадку його зустрів би дружний сміх. Учора ввечері ніхто не сміявся. Адамові слова вислухали з повною повагою, а Богдан Ліпка був такий зворушений, що аж глибоко зітхнув. Обговорили деталі. Продумували кожне слово. Адже цей історичний документ мав звучати урочисто.

– Ну, починай, Адаме… А може, тобі води принести? – занепокоївся Качур цим надто тривалим мовчанням.

– Сам напийся, – буркнув Гаєвський. Він кілька разів кашлянув, ніби хотів випробувати силу й можливості свого голосу. На жаль, голос не прозвучав у всій своїй красі, і урочиста промова почалася майже пошепки:

– Ось, Казику, у нас один документ. Написали ми його тушшю на справжньому глянсовому папері. Можеш перевірити. Тут усі наші підписи. Може, для тебе це не така вже й велика радість… ти став дуже знаменитим… що тобі там якісь дворові почесті. Але ми… але нам здається… ми сподіваємось, що, може, це тебе порадує. Три роки тому ми створили Спілку Справедливих. Пам’ятаєш? Цей наш початок був трохи смішний. Згодом всяк бувало: і під конем і на коні. Ми сварилися, доходило й до бійок, але жити один без одного не могли.

– Та й гарно ж у тебе виходить…– зітхнув Ластатий, дивлячись на Гаєвського з таким захватом, наче перед ним був найуславленіший артист.

– Ет, розбираєшся ти! – озвався Ягелло, який, хоч і перебував ще в стані зворушення, відчув-таки легенький укол заздрості. Кінець кінцем, то він, Ягелло, вважався неперевершеним промовцем.

– Цитьте, хлопці, бо все зіпсуєте! – гримнув Богдан.

Але Гаєвський витав уже у високості, над головами товаришів, над лікарняним ліжком, на якому лежав герой Врубель. Ніякі слова не долинали до Гаєвського.

– Ця Спілка – чималий шмат нашого життя, – по пам’яті промовляв Гаєвський. – Вона розсипалась на порох і знову відроджувалась. Все, що було в нас найкращого, зв’язане із Спілкою Справедливих. Гуртом нам легше було переживати й поразки. І що ж? Ми вирішили, що й надалі будемо разом… зараз я само й хотів би сказати найважливіше. Коротко і ясно. Той, ну… якщо хочеш, стань вождем Справедливих. Дивись, ось сюди я кладу цей документ. Увага, хлопці. Перші слова нашого документа звучать: «Казик Врубель – вождь Спілки Справедливих».

– Дуже добре…– усміхається лікар. – Щодо мене, то я цілком схвалюю цей вибір. Ллє ви повинні вже дати вождеві спокій.

– Що вам спало на думку? – шепоче Казик, у якого зволожились очі. – До чого тут я… навіщо ви? Адже з мене ніякої користі не матимете.

Але Справедливі вже не чують цих слів. Лікар рішуче попросив хлопців з палати.

Вони йдуть, усміхаючись, голосно тупаючи підборами по сходах, забувши, що в лікарні треба дотримуватись тиші.

Перед лікарнею вони зустрічають гвардію капітана Антося. Антося ця зустріч захопила зненацька. Заклавши руки в кишені, він намагається усміхнутись, але усмішка виходить якась бліда.

– А ви чого тут? – вигукує Адам. – Може, мученицький стовп принесли? Кого ви сьогодні хочете спалити на вогнищі?

– А де ви кропиву залишили? – Голос Качура аж дзвенить від обурення. – Сорому у вас немає. Ви до Казика?

– Казика можуть відвідувати тільки порядні люди, – рішуче заявляє Богдан. – Герой не буде розмовляти зі своїми колишніми мучителями. Герой плювати хотів на банду капітана Антося.

І Богдан, заміняючи Казика, сплюнув убік, щоб у такий спосіб продемонструвати свою зневагу до ворогів.

Антось опустив голову й переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли тісні черевики. Нарешті кашлянув раз, другий, набрав повні груди повітря й випалив одним духом:

– Забудьте ви вже про кропиву! Ми тепер від сорому не знаєємо, куди дітися. Поговоримо з Казиком, він великодушний… побачите, він махне на це рукою. А нас пустять у лікарню?

– Може, і пустять, – сміється Богдан і раптом пускається в дикий танок. Світ знову став прекрасним. Хлопці оточили Богдана тісним колом і плескають у долоні.

Все це відбувається на дорозі, що веде до лікарні. На дорозі, обсадженій шпалерами червоних квітів. Такі ж квіти несе маленька дівчинка. Такі ж квіти несе усміхнена жінка. Вони йдуть до лікарні. Мати і врятована донька. Йдуть відвідати вождя Справедливих.

ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»

КИЇВ 1977

И (Пол)

Л63

Герої цієї повісті популярного сучасного польського письменника Ришарда Лісковацького – хлопці, які об’єдналися в Спілку Справедливих. Вони допомагають один одному, бо їхній девіз: «Всі за одного, один за всіх». У випробуваннях міцніє їхня дружба, загартовуються характери.

Переклад з польської Юрія Попсуєнка

Малюнки Геннадія Кузнецова

Перекладено за виданням:

Ryszard Liskowacki.

Wódz Sprawiedliwych.

Nasza księgarnia, Warszawa, 1969

Л

70803—164

М206(04)—77

150—77

© Видавництво «Веселка», 1977, переклад українською мовою, ілюстрації.

Рышард Лисковацкий

Вождь Справедливых

ПОВЕСТЬ

(На украинском языке)

Для среднего школьного возраста

Перевод с польского Юрия Георгиевича Попсуенко

Рисунки Геннадия Ефимовича Кузнецова

Издательство «Веселка», Киев, Бассейная, 1/2

Редактор І. Г. Сидоренко

Художній редактор В. С. Крюков

Технічний редактор В. І. Дмухар

Коректори І. М. Поліщук, В. В. Богаєвський

І. Б. № 134

Здано на виробництво 9. III. 1977 р. Підписвію до друку 9. VI. 1977 р. Формат 60Х84 1/ 16. Папір друк. 1.

Фіз. друк. арк. 9,5. Обл.-вид. арк. 9,67. Умовн. друк. арк. 8.835.

Тираж 115 000. Зам. 373. Ціна 45 коп.

Видавництво «Веселка», Київ, Басейна, 1/2.

Книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР.

Львів, Зелена, 20.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю