Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

– Чи машиністові дозволено так швидко їхати? Це ж не гоночний автомобіль, а солідний державний поїзд.

Ластатий теж почував себе не дуже впевнено, але, намагаючись не показати цього, почав кепкувати з перестрашеного Казика.

В купе стало дуже незатишно. Над головами тьмяним жовтим світлом загорілася плоска, немов приклеєна до стелі лампочка. Світла від неї було стільки, що обличчя хлопців ледве виднілись. Зате гуркіт поїзда став майже оглушливий. Від стукоту коліс, вищання, тріску, скреготу, які, здавалося, навічно оселилися в цих старих коробках, в головах у хлопців гуло, як у вуликах.

Ніхто не міг заснути. Може, через цей страшний гуркіт, а може, тому, що в першу ніч подорожі важко заснути від напливу вражень і розбурханих думок.

Учитель Микула непомітно приглядався до хлопців. Мабуть, він їх розумів. Повернувшись до Адама, який сидів біля самого, вікна й замислено дивився в чорну пітьму, вчитель спитав:

– Адаме, коли ти востаннє був у Варшаві?

– В березні сорок п’ятого…

– Це вже понад три роки тому. Впізнаєш своє місто?

– Тоді впізнав, то, певне, і тепер упізнаю.

– Отже, знову туди вертаєшся…

«Я знову туди вертаюсь, – думав Адам. – Все там тепер, певно, змінилося. Можна пройти тротуаром і не спіткнутися об купу битої цегли. Я знову туди вертаюсь… Тепер подорожую в чудових умовах. В купе сиджу, всі вікна цілі. А тоді… Спершу я майже три дні їхав з Гожковиць до Колюшок, потім у Колюшках цілий день чекав на якийсь випадковий поїзд…»

– Розкажи, Адаме, як тоді було, коли ти вернувся, – попросив Ягелло. Він вважав, що справжній письменник повинен раз у раз. розпитувати про все цікавих людей.

– Ні про які страшні речі я вам не розказуватиму, але одна трохи кумедна пригода мені трапилась тоді… Це було в Колюшках. Перший етап подорожі вже був позаду. В Гожковицях я чекав на поїзд аж три дні. І не я один. З навколишніх сіл плавом пливли до станції юрби варшав’ян. Наче на прощу. Вздовж колій розкладали вогнища. Вночі навіть красиво здавалося. Але тільки здалеку. Звідти, звідки добре не видно було цих обірваних, голодних людей. Начальник станції, здоровенний, схожий на цигана чоловік, тинявся серед людей, які тупцяли, стараючись зігрітися. Всі питали його про одне й те саме – коли буде поїзд. А він відповідав: «Я не святий дух. Дзвонили, що вже вийшов з Радомська. Як прийде, то й буде».

Нарешті прийшов цей довгожданий поїзд, і йому вдалося дотягтись до Колюшок. Там нас висадили. До Варшави – палицею докинути. Я замерз і пішов погрітися в зал чекання. А там людей– як оселедців у бочці. До мене підсунувся якийсь дідок. Він так довго дивився на мене, що я зрештою почав дратуватись.

– Сам подорожуєш, парубче? – по-змовницьки підморгнув дідок.

– Сам. Л хіба що?

– Та нічого. Так собі питаю.

Непроханий, вмостився біля мене на лавочці з цегли.

– Народ пливе й пливе, – зітхнув він. – Кожен хоче вернутись до свого. Тільки що там лишилось? До чого вертатись? Л ти, хлопче, де жив?

Я сказав, що жив на Жолібожі, а потім на Маримонті. Він, виявляється, знав ці місця, особливо Маримонт – район для бідних. Його дочка там жила. Під самим лісом.

Потім він розповів, що його дочка померла, що врятувалась тільки онука, а сам він їде до Варшави, аби знайти сякий-такий куток для житла. Він спитав, чи є в мене батьки і чи я курю, а коли я сказав, що ні, він зрадів і похвалив мене: «Порядний хлопець. Добре вихований. Коли хто добре вихований, то його ніяка війна не зіпсує».

Цей дідок дуже мені сподобався. Я полюбив його з першої хвилини. Мабуть, він це відчув, бо незабаром дістав з кишені фотографію, загорнуту в німецьку газету. То була його донька. Крися її звали. Розхвалював він її аж до небес. Погомоніли ми з ним іще годину про Варшаву, про повстання, а потім захотілося мені спати. Я попросив, щоб він мене розбудив, коли прибуде поїзд. Дідок поплескав мене по плечу й сказав, щоб я спав спокійно, а він пильнуватиме. Я розплющив очі в ту мить, коли він підводився. «Поїзда ще нема, – швидко сказав він. – Піду розпитаю в начальника… а ти постережи мені місце».

Я стеріг. Навіть посварився з якимсь типом, що хотів умоститися на моїй цегляній лавочці. Стеріг я доти, аж доки засунув руку в кишеню й помітив, що десь ділися мої гроші. Я – шукати. Раз, другий усе перемацав. Так шукати можна було й до другого пришестя. Хоч сядь та й плач. То були всі мої гроші. Все моє багатство. А дідок зник, як у воду впав. Тоді я розказав про все міліціонерові з червоно-білою пов’язкою на рукаві. Він лише головою похитав: кілька днів дідок сюди й носа не покаже. На цю розповідь про дочку спіймалось уже, мабуть, душ із десять.

Поїзд прибув до Варшави зразу ж після заходу сонця. Хлопці йшли до залу чекання голодні й невиспані. Казик заточувався, як сновида, і, певне, не зовсім усвідомлював, де він зараз с. На сірому, не дуже показному будинку виднівся скромний напис «Варшава-Східна».

Зайшли в похмурий зал і зразу ж згадали нічну розповідь Адама про вокзал у Колюшках, ущерть набитий пасажирами. Тут теж яблуку ніде було впасти. Декотрі спали долі, поклавши голови на валізи, клунки, вузли. Тхнуло прокислим пивом і потом. Було так брудно, що хлопці просто не знали, де поскладати свої спеціально на цю подорож випрані й вичищені рюкзаки.

Не дуже гостинно зустріла їх Варшава, але хлопці не були ні здивовані цим, ні розчаровані. Адам устиг приготувати їх до всього. Стільки разів розповідав про ту мертву пустелю, якою була Варшава в сорок п’ятому році, що ніякі несподіванки вразити їх уже не могли.

Знайшли більш-менш чистий куток, поскладали рюкзаки, залишили на варті Казика й пішли розглянутись. Було ще дуже рано. Надто рано, щоб шукати школу на Жолібожі, де вони мають ночувати. Качур затявся, що спершу він повинен знайти який-небудь колодязь, умитися і лиш тоді показатись на очі Варшаві. Тож гуртом рушили шукати колодязь. Тільки Казика не надила живлюща купіль. Найхолодніша вода не поставила б його зараз на ноги. Він сів на рюкзак і сумно втупився в потріскану бетонну підлогу. Певне, однією ногою був ще в поїзді; не встиг усвідомити, що це вже кінець подорожі, що це вже Варшава, що треба привітати це місто як не усмішкою, то хоча б умитим обличчям.

Вдавати глухого Казик перестав тільки тоді, коли пролунав розпачливий крик Качура.

– Де моя сумка з харчами?! – репетував той, розлючено перекидаючи рюкзаки з місця на місце. – Я ж тут її залишив! Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок. Де сумка, я тебе питаю?

Це запитання стосувалося насамперед Казика. Легко було про це питати, набагато важче відповідати. До пошуків прилучився навіть учитель, але вже невдовзі всім стало ясно – бажаних наслідків не буде. Сумку вкрадено, а злодій уже, напевно, десь у протилежному кінці міста. Може, вже й устиг гідно оцінити красноставську ковбасу…

– Розтелепа! – знов зарепетував Качур, шарпаючи Казика за светр. – Навіть рюкзаків не може встерегти…

– Хвилинку! – перейшов у наступ Казик. – Не узагальнюй. Адже жоден рюкзак не пропав.

– Тільки цього ще бракувало! – глузливо засміявся Чорний.

– Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок…– гірко тужив Качур.

Учитель Микула підійшов до трьох літніх жінок, що сиділи поблизу. Трохи порозмовляв із ними, а потім прибіг з дивовижною звісткою. Жінки бачили злодія. Помітили, як він підійшов до рюкзаків і без поспіху забрав сумку. Відкрив її, коли ще був у залі чекання. Витяг булку, відламав шматок ковбаси і їв так спокійно, ніби все те було його власне. Жінки не зняли шуму, бо були певні – це не злодій, а учасник екскурсії.

– Це знову був якийсь спритний хлопець…– скінчив свою розповідь учитель. – В поїзді один, тепер інший. Дуже дивна історія. Полюбили нас пройдисвіти.

– А може, це той самий? – вирвалося в Адама, що якраз подумав, якраз зіставив ту пригоду в поїзді з крадіжкою сумки. І знову відчув неспокій.

– Може бути, – замислено мовив учитель. – Він міг уже в поїзді стежити за нами, потім заховався від кондуктора, а вранці зголоднів і прийшов до нас поснідати. Очевидно, припали ми йому до вподоби.

– Коли ви розповідали про цю його нахабну поведінку під час крадіжки, то я зразу подумав, що він усе робив так, ніби чудово знав Казика, – поділився своїм сенсаційним, а точніше єхидним відкриттям Ластатий. – Казик ніколи не відзначався уважністю. Добре, що на цій сумці все і скінчилося. Адже могли пропасти всі рюкзаки.

І тут Адам не витримав. Велика таємниця, якою так щедро поділився з ним Богдан Ліпка, нестерпно гнітила хлопця. Він мусив якнайшвидше позбавитись цього тягаря. Нести його далі сам він не мав більше сили. Якщо це не Богдан іде за ними назирці, то розкриття таємниці не буде великим злочином, бо таємниця невдовзі сама по собі перестане нею бути. Ну, а якщо Ліпка не відмовився від своїх планів, якщо бродить зараз по вулицях Варшави й обдумує, як подорожувати йому далі?..

– Пане вчитель, – нарешті звертається Адам до Минули, – я маю сказати вам щось дуже важливе.

– Ти хочеш, щоб нас ніхто не чув? – питає вчитель і неспокійно дивиться на збудженого Адама.

– Ні, всі можуть слухати, – Адам зітхає з великою полегкістю, бо найтрудніше було йому наважитись на це визнання.

Всі оточують Адама тісним колом, нашорошують вуха, які, здається, аж видовжуються від цікавості. Гаєвський згадує кожну подробицю, хоче переконати їх, що тут не до жартів, що ставка у грі дуже серйозна. Богдан здатен на все. Хтось нарозказував йому різних речей про Америку, а в нього саме клопіт у школі був, та й дома склалося не дуже весело, отож йому й закортіло здійснити подорож у незнане. Може, йому вистачить Варшави, може, вже зморився… а може, заохочений успіхом, думає зараз, як йому добратися до Щеціна? Той його приятель сказав йому, що саме в Щеціні найлегше втрапити на іноземне судно. Та коли й справді Качурова ковбаса знайшла притулок у шлунку Ліпки, – а слова тих трьох жінок свідчать, що це цілком імовірно, бо чужий злодій не поводився б так нахабно, не їв би краденої ковбаси за кілька метрів від місця злочину і насамперед вкрав би рюкзак, а не сумку з харчами, – одне слово, коли це Ліпка примандрував за ними до Варшави, треба знайти його за всяку ціну.

Адам скінчив, а хлопці, перекрикуючи один одного, почали щедро сипати діловими пропозиціями, даючи добрі поради вчителеві, Гаєвському, Ліпці й самим собі. На жаль, той, хто був у цьому найбільше зацікавлений, тобто Богдан Ліпка, – не міг скористатися з цих добрих порад, бо їх не чув.

Постановили негайно їхати на Центральний вокзал. Це була пропозиція вчителя Микули. Він дуже серйозно поставився до Адамового припущення. Він навіть мав до Гаєвського претензію, що той не сказав усе ще в поїзді. Тоді, можливо, вони спільними зусиллями знайшли б десь у закапелку невдачливого мандрівника. Поки ніхто з них не думав, що незнайомець з поїзда і відчайдух-злодій на вокзалі – це Богдан Ліпка, – пов’язати ці два випадки вони не могли. Та коли Адам розповів їм про плани подорожі до Щеціна, все здалося їм ясним, либонь, навіть надто ясним. Тепер вони поводилися так, ніби це й не домисли були, а достовірні факти, ніби лише хвилину тому вони бачили Ліпку, що з Качуровою сумкою в руці тікав від них. Тільки вчитель ще плекав надію, що все скінчиться щасливо, що переслідує їх спритник, більший за Богдана, але не Богдан. Отак надіючись, він усе-таки порадив бути обережними, оскільки між надією і впевненістю відстань чималенька…

– Якщо справді ми ганяємось за цим божевільним Ліпкою, – сказав він, коли всі сіли в майже порожній трамвай, – то найкраще буде почекати його на Центральному вокзалі. Рано чи пізно Богдан має там з’явитись.

Поки доїхали до вокзалу, встигли обговорити план дій. Рюкзаки вони залишать під опікою… ні, вже не Казика, нехай їх тепер пильнує Чорний. Або ще краще: кинуть жеребок. Звичайно, Казик у цьому участі не братиме.

Троє хлопців чатуватимуть перед вокзалом. Двоє патрулюватимуть у залі чекання. Вчитель Микула та Адам Гаєвський візьмуть під контроль перони. А зараз усі перекусять всухом’ятку, бо на довше снідання нема часу. Качур не минув нагоди зауважити, що його пайок, очевидно, не був достатньо сухий, бо просто розтанув.

До вокзалу підходили з такою обережністю, ніби розвідували територію, зайняту дуже небезпечним противником.

– Добрячу кашу заварив цей Ліпка, – бурчав собі під ніс учитель Микула. – Замість того, щоб відпочивати, бігаємо по всьому місту, висолопивши язики.

Остання нарада перед операцією. Жеребкування…

– Тут шість сірників. Хто витягне сірник без головки, стерегтиме рюкзаки. Кальош? Нічого не вдієш, так домовились. Тільки ж пильнуй, щоб тебе не обікрали, як Казика. Рюкзаки треба поскладати в якомусь відлюдному куточку, щоб не впадали в око. І щоб Кальош не впадав у око. Коли Богдан помітить на вокзалі Кальоша або когось із нас, він про все здогадається… Треба діяти розсудливо, обережно. Поводьтесь так, щоб не привертати до себе уваги. Пам’ятайте – це не тільки справа Богдана, це – і наша справа. Нікому – ні слова. Ластатий, Качур і Чорний залишаться перед вокзалом. Знайдіть собі якесь зручне місце для спостереження. Ягелло і Казик підуть у зал чекання. Уважно стежте за вхідними дверима. Ми з Адамом прогуляємось перонами. Зустрінемося з вами за годину. Тоді вирішимо, як бути далі. А якщо врешті виявиться, що Ліпка взагалі не виїздив з Красностава, то буде нам з чого сміятися аж до наступного року. Власне, я дуже б хотів, щоб ця наша пригода закінчилася саме таким сміхом.

Хлопці розбіглися по своїх місцях. Вони сповнені турботи за свою відповідальну роль – адже усвідомлюють, яка небезпека нависла над Богданом, коли, звісно, підтвердиться те, про що говорив Адам.

Вони рахуються з небезпекою, але, з другого боку, вже встигли відчути її привабливий смак.

– Погану кашу заварив цей Богдан. Стільки клопоту нам завдав…– каже Ягелло Качурові, але думає зовсім інакше.. Думає він ось що: «Богдан був би останньою свинею, якби лишився дома. Щоб подорожувати без квитка, потрібна неабияка мужність. Якщо він справжній товариш, то через кілька хвилин з’явиться тут. Обережно обмине пост Ластатого, Чорного, Качура й попаде мені просто в руки. Подія, може, не така вже й сенсаційна, але сяке-таке оповідання могло б із цього вийти. Досить замінити Богдана на недолугого шпигуна, що тікає за кордон, а нас на членів детективної контори, – і відразу все набере іншого вигляду. На чолі цієї контори стане шеф детективів, славний громадянин Ягелло».

– Що ти там бурмочеш? – питає Казик, протираючи заспані очі кулаком.

– Міркую вголос, а не бурмочу… Про Ліпку думаю – як зустріну його, то добре вичитаю за ту Америку… В Америку виїздили до війни, коли безробіття було.

– Перестань, —махає Казик рукою, ніби геть перекреслює слова Ягелла, – я вже чув про це на уроках. Не будь таким мудрим.

Качур зручно сперся на паркан, за яким видніє фундамент майбутньої стіни. Незабаром прийдуть муляри, задзвенять кельми, на сонці зачервоніють ще не обчищені від старого вапна, витягнуті з руїн цеглини. Качурові теж хотілося б, щоб десь тут у центрі будівельного майданчика, або посеред привокзальної площі раптом з’явився Богдан Ліпка. Хотілося б, бо йому трохи шкода, що Богдан лишився сам у Красноставі. Якщо вони зустрінуть його тут, то він, напевне, зостанеться разом з ними. А до переекзаменовки з польської він ще встигне підготуватись. Адам у Бродзіцької – найсильніший учень, та й Ягелло останнім часом самі п’ятірки у неї одержував, могли б допомогти Богданові. Отак мріє Качур про зустріч з нещасливцем, на голову якого сипалися самі невдачі, та водночас Качур цілком певен, що ніякого сенсу вся ця операція не має. Про свої сумніви він нікому говорити не хотів, бо його ніхто б не слухав. Хай собі чекають, хай винюхують, хай виглядають, а Богдан, мабуть, у цю мить повертається на другий бік, і сняться йому в далекому Красноставі п’ятикілограмові щупаки та чудові полуниці, що аж тануть у роті й нічого не коштують.

Минула вже майже година. Вчитель Микула уважно вивчив розклад руху поїздів. Не дуже він його втішив. Виявилося, що поїзд до Щеціна відходить о десятій годині сорок хвилин. Якщо цей божевільний Ліпка час від часу мислить розсудливо і якщо довідався, наприклад, на Центральному вокзалі, коли вирушає найближчий поїзд до Щеціна, то тут на нього можна чекати дві або й три години. «Добра історія… Дав себе втягти в цю комедію, захопився розповіддю Гаєвського і стовбичу тепер, як осел, замість того, щоб з’їсти гарячий сніданок і відпочити в ліжку після цієї стомливої подорожі. Як осел? Легко сказати… Адже якби цей легковажний хлопчисько і справді вскочив у якусь халепу, якби схопили його, приміром, у ту мить, коли він сідав на пароплав, то ще півбіди: він би опинився у якійсь виховній колонії. А якщо він таки втече? Доведеться сказати його батькам: не все я зробив, щоб не допустити до такого. А може, сповістити міліцію?.. Ні, це дурниці. Навіщо створювати сенсацію навколо хлопця, коли невідомо, чи він взагалі вирушив з Красностава. Найкраще було б подзвонити… Але звідки? І до кого? В Красноставі якщо і знайдеться зо три телефони, то й добре. Подзвонити у відділення міліції й попросити: перевірте, громадянине сержант, чи сидить дома хлопець на прізвище Ліпка, чи подався кудись? З глузду можна зсунутись. А найгірше те, що перед хлопцями треба розігрувати спокій і самовладання».

З репродукторів лунає деренчливий голос:

– Поїзд до Познані через Лавіч, Кутно, Конін… Відходить з першої колії третього перону. Пасажирів просять пройти на свої місця…

І ось, коли всі двері в поїзді були вже зачинені, коли паровоз глибоко зітхнув, вивергаючи густі клуби диму, коли вагонні колеса проспівали перший такт довгої подорожньої пісеньки, почувся раптом голос Адама, приглушений вокзальним гомоном:

– Пане вчитель, пане вчитель… Я бачив його… То, напевне, таки Богдан. Він ускочив до цього поїзда… З’явився, мов з-під землі, і вскочив, коли поїзд уже їхав…

Вони побігли вздовж колії. Останній вагон саме зник на повороті.

– Спізнилися? – усміхнувся до вчителя якийсь залізничник. – Ви вже його не наздоженете. Наступний поїзд на Познань буде о дев’ятій з хвилинами.

– Дякую за інформацію, – зітхнув учитель і витер хусточкою спітніле чоло. – Спізнився, що правда, то правда. В моєму житті це найсерйозніше спізнення.

Залізничник здивовано знизав плечима. Останні слова вчителя здалися йому не зовсім зрозумілими.

Учитель і Адам швидко рушили до вокзалу. Тепер, коли вони мало не зіткнулися з реальним Богданом Ліпкою, по-справжньому стало не до жартів.

– Ти певен, що то був він?

– Звичайно, пане вчитель, він був від мене хіба що за десять метрів. Вскочив в останній вагон. Я його по чорному светру впізнав. Він його на всі екскурсії одягав. Комір у нього під шию.

– То виходить, – прошепотів учитель, – є ще надія. Може, його спіймають у поїзді, коли він доїде до… стривай-но, адже цей поїзд – на Познань… на Познань, а не на Щецін. Нічого не розумію. Чому він поїхав цим поїздом?

– Може, він нас помітив? Може, здогадався, що ми натрапили на його слід, і вирішив якнайшвидше дременути?

Через кілька хвилин Адамове припущення підтвердив Казик Врубель. У залі чекання Казик помітив хлопця, постать якого нібито була йому дуже знайома. І цей хлопець був одягнений у щось чорне. Можливо, то светр. Зрештою, Казик не встиг придивитися уважніше. Він бачив хлопця лише якусь мить. Тривоги но зняв, бо не був певен, чи то справді Богдан.

Спішно підбили підсумки: Ліпка, мабуть, помітив, що за ним стежать. Він боявся, що потрапить до їхніх рук. Прослизнув на перон, може, навіть купив перонний квиток, а потім ускочив у перший-ліпший поїзд, що відходив. А їдучи цим поїздом, він і від маршруту свого не відхилиться. Адже від Познані до Щеціна не так уже й далеко.

– Треба заявити в міліцію! – вигукнув Казик. Він був такий схвильований, аж руки в нього тремтіли. Настрій геть зіпсувався. Прогавив… Якби він сказав тоді Ягеллу, що помітив когось, схожого на Ліпку, Ягелло не стояв би спокійно на місці. Не чекав би, поки той сховається за спинами пасажирів. – Скажемо про все міліції. Чекатимуть на нього в Познані. Він і незчується, як його на пероні схоплять…

Запанувала тиша. Пропозиція була дуже конкретна. Конкретна і, мабуть, розсудлива. Бо що вони могли зробити? Як відвернути цю втечу? З кожною хвилиною Богдан віддаляється від Варшави. З кожною хвилиною наближається до своєї, дуже небезпечної в кінцевому підсумку пригоди.

– Як ви дивитесь на пропозицію Врубеля? – порушив тишу вчитель Микула, уважно дивлячись на хлопців.

Всі мовчали, опустивши голови. Ніби й слушно говорив цей малий Врубель, та невже справді немає іншого виходу?

– Чого мовчите? Адже йдеться про вашого товариша. Мені б не хотілося приймати якесь рішення без вас. Ну-бо, кажіть швиденько: будемо заявляти в міліцію?

Гаєвський підводиться з рюкзака. Відкашлюється, ніби йому враз пересохло в горлі, потім каже:

– Пане вчитель… я думаю, Казик багато в чому має рацію… та чи гарно буде, коли ми віддамо Ліпку в руки міліції? Буде навколо нього шуму… Гляди, ще і з школи виженуть. Або в газетах писатимуть, що він хотів утекти із своєї країни, що він мало не ворог тощо, тощо. Пане вчитель, невже немає ніякої можливості допомогти йому без міліції, без розголосу, так, щоб до школи не дійшло. Нас восьмеро… і в нашій Спілці ми завжди казали, що в єдності сила. Я не знаю, може, це й погано, але така вже наша традиція: ми завжди намагалися в будь-якій справі покладатися на власні сили. Пане вчитель, невже нам і справді конче треба бігти в міліцію?!