Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Pишард Лісковацький
Вождь справедливих

Кашель злочинця.
Чорний день Богдана.
До Америки…

З самого ранку пахло дощем. Вітер гнав хмари, збивав їх докупи, й пополудні неба вже не було видно. Посутеніло майже як увечері. Тільки вряди-годи раптові спалахи блискавок освітлювали місто, що потонуло в сірій млі. Але дощ усе не йшов, усе не наважувався сипонути.

На горищі було так душно, що Адам відчував – по спині в нього спливають струминки поту. Він скинув сорочку і ретельно, немов щойно виліз з річки, витерся нею.

Він прийшов сюди півгодини тому. Навмисне прийшов перший, щоб спокійно пригадати всі ті, досить давні вже справи, які народилися саме на цьому горищі. Він чудово все пам’ятає… Чекаючи Казика, дивився вниз, на вулицю. Зірвався вітер, а за хвилину по бляшаному даху вдарили великі краплі дощу.

Невдовзі безлюдні вулички вилискували від потоків води, мовби маленькі річки. В цю мить Адам побачив Казика, що біг, скулений, незграбно перестрибуючи через калюжі. Казик Врубель… Худорлявий хлопчина, найбільший розтелепа в школі. Адже все почалося з нього. Якби не було Казика, хтозна, чи й виникла б Спілка Справедливих. Створити що Спілку Адамові спало на думку саме тоді, коли він уперше став на захист Врубеля – помірявся силою з Богданом, плечі в якого були наче у вантажника, а кулаки мов буханці хліба. Після бійки він домовився у Казиком зустрітися тут на горищі. Дощ лив наче з відра, небо краяли блискавиці, а вони сиділи, притулившись один до одного, на товстій балці, й творили Великий Статут Спілки Справедливих.

Понад два роки минуло від тієї історичної хвилини, проте Адамові здавалося, що все відбувалось кілька день тому. Він розгледівся по горищу. Нічого тут не змінилося. Великий старий комод, стіл без ніжки, два поламаних і нікому не потрібних стільці стояли на тих самих місцях, терпляче доживаючи свого віку.

Чому він домовився з хлопцями зустрітися сьогодні саме тут? Адже була в них своя чудова комірчина в підвалі, що скидалася на літеру «Г». Вони прибрали її, побілили, повісили на стінах картини, поставили ослони. Є в них і власний ключ, тож вони можуть до свого храму заходити відкрито о будь-якій порі дня чи ночі. А на горище дістатися – багато складніше. Треба обережно минути двері сторожа, який вправно орудує своєю великою мітлою не тільки тоді, коли замітає. Ця грізна зброя вже походила по їхніх спинах… Треба до того з котячою спритністю видиратися по старій драбині, що аж тріщать під ногами, а потім треба остерігатись, щоб голосною розмовою не привернути увагу до горища в мешканців будинку. Бо в цих дорослих фантазії ні на гріш. Як поясниш, чого вони, хлопці, збираються на горищі? Дорослі будуть підозріло дивитися й іронічно усміхатися – мовляв, знову вас сюди принесло… Краще б до книжок узялися, лобурі. Вам тільки дурниці в голові. Знову якусь банду збираєте… Що з вас виросте?

Саме так сварив колись хлопців сторож, вимітаючи їх з горища своєю здоровенною мітлою. Він ніколи з нею не розлучався. Мабуть, і спати лягав із нею…

Тож навіщо Адам призначив зустріч у цьому, не надто гостинному місці? Може, набридла йому затишна комірчина, може, занудьгував за конспірацією, за несподіванками, що їх можна було чекати кожної хвилини, сидячи на горищі, за спогадами, що причаїлися тут по всіх заспованих павутинням кутках?

Адам підійшов до віконця. Знову блискавка розтинає небо, знову стіни будинку стрясаються від потужного гуркоту. І майже водночас рясний дощ заливає землю. З віконця нічого не видно. Стіни будинків наче розпливаються в потоках води і в сутінках, що висять низько над землею.

Найрізноманітніші звуки відлунюють на горищі. Лопотіння дощу, шум вітру, гуркіт грому, скрегіт надірваної бляхи… Цей дикий концерт трохи пригнічує Адама. Він ходить майже навпомацки, спотикаючись об розкидані речі, і дедалі слабше опирається власним думкам, які схиляють його до втечі. Адже він міг би піти до своєї тітки. Вона б, напевне, почастувала його духмяним медом або смачним пирогом… Все одно хлопці не прийдуть. У такий дощ? Навіть собаки поховались у підворіттях. Над містом висять сірі, наче олово, хмари. Так швидко негода не скінчиться. Справді, сидіти й чекати тут – просто безглуздя.

Адам уже біля дверей. Досить простягти руку, натиснути на клямку…

– Ні, не втечу, – каже він голосно, намагаючись підбадьорити себе, – почекаю ще кілька хвилин. Зрештою, вони можуть і спізнитися в такий дощ. Прибіжать, змоклі до рубця, шукатимуть мене на горищі. Адже це я оголосив сьогодні збір, то й мушу чекати, навіть якщо в горище вдарятиме сто громів на годину.

Раптом зарипіли двері, і, перш ніж Адам устиг сховатися за комод, почувся писклявий Казиків голос:

– Чи є тут хтось?

– Є, є. Залазь і не кричи так голосно, бо зараз увесь дім збіжиться сюди.

– Це ти, Адаме?

– Та вже ж не дух святий. Оглух ти, чи що?

– Може, й оглух. У вухах повно води, і взагалі, наче на дні річки побував. Просто потоп якийсь.

Казик гучно чхнув, ніби на підтвердження того, що ця прогулянка в дощ таки забрала в нього чимало здоров’я.

– Тихіше чхати не можеш?

– Який мудрий! Сидиш у сухому місці та ще й дорікаєш. А я можу захворіти на запалення легенів. Знаєш, чим кінчається така хвороба? Кладовищем! І моя смерть буде на твоїй совісті.

Казик уже не міг зупинитися. Він збуджено говорив, що тільки божевільні виходять у такий дощ з дому, а звідси висновок: він, Казик Врубель, найбільший безумець у світі. Торочив про якісь уколи, про аспірин і банки – бабуся завжди ставить йому банки. Вона не бачить далі кінчика свого носа, все робить майже навпомацки; якось замість Казикової спини поставила банку на руку матері, що тримала вогонь.

– Як помреш, – захихотів Адам, – Спілка Справедливих збере гроші й купить тобі банку із щирого золота. А я власноруч прилаштую її до твого пам’ятника.

– Вдавися тими золотими банками! – обурено вигукнув Казик і чхнув удруге, мабуть, на знак протесту.

Вони посідали на товстій балці, притулившись спинами до комода.

Похмуре горище раптом здалося Адамові дуже затишним А ще ж хвилину тому він хотів був утекти звідси. Його ліве плече торкалося мокрої Казикової сорочки, він чув швидке, стомлене дихання товариша. Знову почали зринати в пам’яті спогади:

– Пригадуєш, Казику? Ми сиділи на цій самій балці. Ти тримав зошит і олівець, а я диктував тобі Статут Спілки.

– Ні, – заперечив Казик, – ти щось наплутав. Статут ми складали разом. Я чудово пам’ятаю, що кілька цікавих пунктів придумав саме я. Май совість, не спотворюй історії.

Хтось шарпнув двері. Хлопці принишкли. Зачекають кілька хвилин, а потім схопляться й вискочать з-за комода, мов злі духи. Від такої несподіванки навіть у сміливця Богдана мороз сипоне поза шкірою.

На горищі було темно. Дощ уже майже вщух, але небо ще закривали темні хмари.

– Хто це? – шепнув Казик, смикнувши Адама за рукав.

Адам обережно висунувся зі схованки, з чимраз більшим нетерпінням придивляючись до прибульця, що нерухомо стояв біля дверей. Від хлопців його відділяло метрів хіба з десять, але і з цієї відстані було видно тільки невиразний силует, схожий на стовп.

– Ну і що? – нагадав про себе Казик. – Хто це? Болек? Чи Качур?

Не дочекавшись відповіді, Врубель і собі вирішив пограти в спостерігача.

Віп став біля Адама, витяг тонку довгу шию, і раптом… прибулець шморгнув носом, закашлявся, тихенько вилаявся і. важко ступаючи, почвалав у куток горища.

Стало ясно: це не Богдан і не Качур. Хтось чужий. Зрештою, боятися їм нема чого: адже перебування на горищі – не злочин. Проте почували вони себе так, ніби хтось спіймав їх на недозволеному вчинку, зненацька розкривши їхню велику таємницю. І тільки за хвилину, мов грім серед ясного неба, сяйнула думка – адже вони без дозволу втручаються в чиїсь справи!..

Незнайомець, сопучи, паче зморений ведмідь, став навколішки й заходився мацати руками по підлозі. Він тернув сірника, але в короткому спалаху слабенького світла хлопці побачили небагато. Зігнута спина, сірий піджак – оце й усе. Секунда – і на горищі знову темно. Якісь дивні речі діялись тепер у цій темряві. Чоловік і далі стояв навколішках, мацаючи руками по підлозі. Час від часу нахилявся дуже низько, наче бедуїн, що молиться в пустелі. Нарешті підвівся; чути було, як він обтрушує штани, надсадно кашляє. До дверей він ішов швидко і впевнено, мабуть, його очі вже призвичаїлись до темряви. Хряпнули двері, і хлопці лишилися на горищі самі. Якусь хвилину мовчали. Надто несподіваними були ці відвідини…

Першим озвався Казик. Він присунувся до Адама й шепнув йому в самісіньке вухо, ніби побоюючись, що хтось почує:

– Що це було?

– Ти б спитав: хто то був.

– Якийсь божевільний, чи що…– пошепки розмірковував Казик. – Стоїть навколішках, сопе, кашляє… Якби це було вночі, я б сказав, що бачив сновиду.

– Щось тут шукав… Ти помітив, як він мацав по підлозі?

– Що тут можна шукати? Божевільний – та й годі. Мені батько розповідав колись про одного такого благуватого: він ходив по дворах, збирав камінці і казав, що то бурштини. Може, і цей шукав тут бурштинів?..

– Мені здається – це не божевільний…

– А хто?

– Не знаю…

– Ти ще скажеш, що це шпигун чи бандит…

– А якщо й скажу?

– То послухай мою думку і дай мені спокій. Я не хочу пхати носа в такі справи. А тобі, хлопче, таки щастить – раз у раз якісь бандити або злодюги стають на дорозі. Просто-таки нариваєшся на них. Якби ти сьогодні не влаштував цих дурних зборів на горищі, то не побачив би й цього кахикала. В нашій комірчині багато приємніше. Прощавайте, шановний!

По цій довгій, кучерявій промові Казик, не чекаючи на Адамову відповідь, швидко почимчикував до виходу.

Не встиг він доторкнутися до клямки, як двері блискавично, пемов од удару ураганного вітру, розчинилися.

Адам мимохіть присів за комод, заплющивши, сам не знаючи чому, очі. Але тут-таки й розплющив їх, почувши трохи іронічний Богданів голос:

– Встань, Казику. Ти не покалічився? Вставай-бо, не вбив же я тебе!

Казик незграбно підводився з підлоги й мовчав, ніби його зурочили. Побачивши Адама, він нервово замахав руками, мовби відганяв рій злих бджіл, і несамовито закричав:

– Геть од мене, згинь, сатано! І взагалі – чхати я на вас усіх хотів!

Кинувшись у відчинені двері, він швидко простукотів підошвама по драбині, і тільки його й бачили.

– Що з ним таке, що тут діється? – Богдан рушив до драбини, певне, хотів перевірити, чи ошалілий Казик не зачепився за якийсь із виламаних щаблів. – Я ж не хотів збивати його з ніг!

– Злазьмо й ми, – сказав Адам. – Я все тобі поясню, тільки не тут.

Богдан здвигнув плечима.

– Спершу ти просиш прийти на горище, та не встигаю я сюди видертись, як чую прекрасну пропозицію: злазь-но вниз. Я бачу, що не лише Казик головою вдарився.

Вони хутко минули довгий коридор, намагаючись ступати якомога тихіше, коли проходили повз двері кімнати, в якій мешкав сторож. Та однаково не вбереглися. Де й узялася над їхніми головами велика мітла, а проповідь вони почули таку, що хоч вуха затуляй. Почався крос на найвищому рівні, перемогу в якому незаперечно здобув Адам. Він перший вихопився на вулицю і, озирнувшись, побачив захеканого Богдана, що біг з останніх сил, прагнучи відірватись від переслідувача. Мітла заважала сторожеві, і він відстав, далі вже не гнався. Зупинившись у воротах, він насварився на хлопців кулаком і, певне, на прощання послав би ще й круте слівце, якби не зайшовся надсадним кашлем.

– Чуєш? – вражено мовив Адам.

– Що?

– Кашляє…

– Йому добре кашляти… оперіщив мене мітлою по спині, наче добрим дрючком.

– Той тип на горищі кашляв точнісінько так.

– Що ти верзеш?! – Богдан підозріливо подивився на Адама.

Від хвилювання Адам став затинатись, плутати слова. Хотів розповісти про все дуже швидко, і вийшла з того така мішанка, що Богдан тільки зітхнув і стурбовано поклав руку на лоб товариша.

– Кепські в тебе справи… голова дуже гаряча. Або запалення мозку, або ще гірше. Відвести тебе додому, чи сам даси собі раду?

Але вони ще трохи постояли біля під’їзду, в якому й досі, мов грізний вартовий, стовбичив сторож, спершись на свою мітлу і кашляючи. Чекали на хлопців, що запізнилися. Треба ж було попередити їх про небезпеку, яка чигала у воротах. Правда, Богдан підсміювався з цієї таємничої історії, яка розігралася на горищі, але був згоден з Адамом: так, треба ще трохи тут почекати, бо доведеться тоді Ягеллу чи Ластатому теж бити рекорди з бігу, змагаючись з агресивним сторожем.

Дощ уже перестав, розірвані хмари відпливали на захід, величезні калюжі заблищали на сонці. Червневе небо помалу вертало собі свій гарний блакитний колір.

Проте ніякі чари природи не могли привабити Адама. Настрій у нього був як у приреченого до страти. Дійшло навіть до того, що він почав кепкувати сам із себе. Дивлячись спідлоба на усміхненого Богдана, він думав: «Мабуть, чорний кіт мені сьогодні дорогу перебіг. Зібратися не пощастило, пошився я в дурні з цією дитячою пригодою на горищі. Навіть Казик сміється з мене. А до всього – ще й оця втеча від сторожа… просто-таки лихо за лихом».

За кілька хвилин з’явився Ягелло. Богдан побачив його здалеку й замахав рукою.

– Ви не на горищі? – здивувався Ягелло і, схоже було, навіть не збирався пояснювати, чого спізнився.

Адам різко нагадав йому про це.

– То я мав іти в таку зливу? Адже це був справжній потоп… Ласкаво прошу, шановне товариство, хто, крім вас, прийшов на збори о призначеній годині?

– Казик…– вирвалося в Адама, і він одразу пожалкував про це, бо Ягелло спитав:

– А де ж він?

Богдан не минув нагоди з неприхованим задоволенням розповісти про Казикову втечу з горища, про кашель, який так сподобався Адамові, про прикрощі з мітлою. Проте Ягелло розчарував Богдана, не побачивши в цьому нічого дотепного. Він зосереджено вислухав цей трохи дивний звіт, зморщивши лоба від надміру глибоких думок.

– Що він шукав на горищі? – спитав він у Адама.

Адам намагався вдавати байдужого. Недбало знизав плечима.

– Може, ключ загубив?..

– Ключ? – Ягелло зневажливо скривив губи. – Це було б надто просто. І чому саме ключ?

Нарешті в дискусію втрутився Богдан. Він заявив, що все це навіває на нього нудьгу, що Ягелло напевне шукає тему для нового оповідання і тому вдає, ніби зацікавився цією безглуздою історією; що навіть Казик Врубель, якого ідеалом не назвеш, цього разу, втікаючи з горища, виявився наймудрішим з-поміж них.

Щиро кажучи, Богдан мав рацію. Принаймні щодо Ягелла. Всі собаки гавкали, що Ягелло пише якийсь великий детективний твір. Кілька десятків сторінок він уже, здається, написав. На кожній сторінці знаходить смерть щонайменше один бандит. Міліція в романі Ягелла діє напрочуд справно, і автор просто не встигає постачати нових злочинців. Тільки-но вигадає якогось – і вже його міліція застукає. Бандюга ще тільки починає свої чорні діла творити, а йому вже якийсь геройський сержант або наручники надів, або обойму куль у живіт увігнав. Ягелло ночами не спить, зовсім апетит утратив, перестав цікавитись нудними заняттями в школі. Всю свою силу й енергію вклав у пошуки наступної порції злочинців, на яких нетерпляче очікують міліціонери в ковбойських капелюхах. Коли Богдан розповідав про старигана, що, кашляючи, повзав по горищу, Ягелло раптом збагнув: він натрапив на незвичайний слід. Звісно, важко вимагати від Богдана, щоб у цій, на перший погляд, незначній події він побачив справжню драму. В Богдана фантазії як кіт наплакав.

Що ж до цього чоловіка, який кашляє і вдає старого, то все може бути так: вночі на горищі зустрілися двоє запеклих бандитів. Вони прийшли туди, щоб поділитися здобиччю. Все йшло чудово, аж поки один із них витяг з кишені низку перлів. Так, так, перлів… Богдан ніколи б до цього не додумався. Адам у таких справах теж бога за бороду не схопив. Колись шукав у підземеллі діамантові скарби, а згодом виявилось, що ті скарби – просто пістолети. Дуже примітивно. Ага, так-от за ці перли й починається боротьба. Нитка рветься, перлини розсипаються по горищу, і бандити хапаються за ножі.

Атож, саме за ножі. Бандит, коли він справді досвідчений бандит, пістолетів не застосовує. Надто багато шуму. І за хвилину один труп уже є. Переможець хутко ховає тіло й вертається на горище по свої перли. Збирає їх у пітьмі, бо міліція ж насторожі.

Вже майже не маючи сумніву в такій версії цієї хвилюючої історії, Ягелло раптом подумав, що з цим бандитом він може і помилятися. Коли злочинець виліз на горище шукати перли, то чому він укляк на місці, наче молячись? Адже саме так сказав Адам… А може… може…

– Слухай, – Ягелло шарпнув Адама за рукав. – А може, він щось ховав?

Хлопці кілька хвилин ішли мовчки. Вони вже навіть трохи забули про ту дивну історію на горищі і зараз глянули на Ягелла здивовано, не дуже розуміючи, про що він каже.

– Авжеж! – запально вигукнув Ягелло й почав підскакувати, ніби тротуар пік йому в п’яти. – Я вже й так і сяк міркував, і виходить – той чмур має на горищі спеціальну схованку. А те, що шукає він її навколішках, означає: схованка в підлозі. Все дуже просто… А ви хіба іншої думки?

Вони були іншої думки. Навіть Адам, який ще недавно малював у своїй уяві найрізноманітніші картини, намагаючись розгадати таємницю, тепер здався. І навіть сказав уїдливо, що одно діло книжка, а зовсім інше – життя, і коли весь час вигадувати якісь неймовірні історії, то можна зрештою з глузду з’їхати.

– От бачиш! – зрадів Богдан, поплескавши Адама по спині. – Про те, що можна без клепки лишитися, я тобі вже казав і теж застерігав від цього. Тепер іще треба було б і «письменника» з хмар на землю спустити.

«Письменник», проте, почував себе в хмарах чудово і не збирався чекати, поки Богдан почне втілювати в життя свої погрози. Демонстративно крутнувшись на п’яті, він з гордо піднятою головою попростував у синю далечінь.

Богдан, настроєний сьогодні цинічно, сприйняв цей учинок з крижаною байдужістю. Він вирішив провести Адама додому, але рішення це було не зовсім безкорисливе.

А втім, хто посмів би звинуватити Богдана Ліпку в тому, що він опустився до безкорисливості?

Богдан відчуває – сьогодні він у прекрасній формі і здатен виголосити полум’яну промову. Не можна втрачати пагоди. Коли народ у цю мить не усвідомлює, якої величезної насолоди він безповоротно позбувається, то нехай хоч Адам, заступаючи народ, зазнає цієї насолоди.

– Чхати мені на всі ваші дитинячі пригоди! – вигукнув Богдан і справді чхнув. – У мене в голові рояться геніальні думки, і я не дозволю, щоб ці думки заглушив кашель якогось там злодія чи сторожа. І взагалі, хіба кашель – така вже дивовижна подія? Якби навіть цей горезвісний віртуоз мітли, яка, до речі, рано чи пізно спровадить його на ешафот, кашляв на чотири голоси – все одно цей концерт був би дуже нудний. А ще Наполеон сказав: усе нудне стає причиною національних катастроф. Я цілком довіряю Наполеонові, хоч мені й не пощастило познайомитись з ним особисто. В кожному разі я віддаю перевагу Наполеонові, а не цьому кахикалу-сторожу. Геть сторожа, геть письменників, котрі, як легко зробити висновок, знаючи шаленого Ягелла, воліли б не хлібом годувати народ, а своїми страхітливими творами, своїми химерами, де повно трупів, бандитів, міліціонерів…

Хлопці попроіцалися холодно, рук, в усякому разі, один одному не подали.

Проте наступний день уже не був такий щасливий для Богдана. Все почалося з уроку польської мови. Вчительці Бродзіцькій чомусь заманулося перевірити зошити не за алфавітом. Вже багато місяців вона застосовувала саме таку систему, а сьогодні щось у неї, певно, переплуталось. Почала із середини. Першим подав їй зошита Лясковський. Особливого захоплення в класі цей учень не викликав. Уроки вчив систематично, на запитання відповідав правильно, зошити мав зразково чисті. Нудний тип. Годі було чекати від нього якихось несподіванок. Богдап розумів, що на Лясковського немає чого розраховувати, що Бродзіцька впорається з ним дуже швидко… Він став неспокійно розглядатися по класу. Ждав чуда. Може, зайде директор і виголосить якусь довгу промову на тему громадянського виховання? Може, на спину Лясковського впаде класна дошка? Може, Бродзіцька пригадає раптом, що забула замкнути двері в квартирі?.. Невже на світі не буває чудес?

Перебираючи в пам’яті неповторний набір чудес, які могли б увільнити його від розмови з учителькою, Богдан раптом почув своє прізвище.

– Ліпко, візьми зошит і йди сюди…

Витягши з ранця товстий зошит, Богдан рушив назустріч лихій долі.

– Що ти мені даєш? Це ж зошит з математики…

Хлопець здивовано знизав плечима.

– Справді, з математики. Мабуть, я помилився.

Неквапом повернувся до парти. Зрештою, поспішати не було чого. Клас уже відчував – щось назріває. Чудовий хлопець цей Ліпка, не те що Лясковський. Завжди втне якусь штуку. А як скаже щось часом, то зо сміху боки можна порвати.

– Ну, знайшов зошит?

– Був, а зараз нема. Ще ж на перерві я тримав його в руках, Казик може підтвердити, я йому показував, бо все переписав начисто, і зошит був як лялечка.

– Врубелю, що сталося з зошитом Ліпки?

Казик устав, мило вклонився і, не змигнувши оком, мовив:

– Ніякого зошита він мені не показував. Він щось переплутав… може, то був хтось інший?

«Мститься за горище, за ті двері, – спокійно подумав Богдан. – От люди, ніякої тобі кмітливості… навіть збрехати до пуття не можуть».

– Я показував йому, але він весь час якийсь замислений, ніби хворий. Я ще тоді сказав йому, що в нього дуже поганий вигляд, що йому треба піти до лікаря. Пам’ятаєш, Врубелю, я тобі так казав?

Вчителька нетерпляче махнула рукою. Вона на мить заплющила очі, і Богдан зрозумів – катування тільки починається. Коли Бродзіцька заплющувала очі, це означало, що вона зараз поставить дуже підступне запитання.

– Що ти можеш сказати про «Фрашки» Кохановського? [1]1
  Кохановський Ян(1530–1584) – видатний польський поет епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури. «Фрашки» (букв. «жарти», «дрібнички») – короткі вірші здебільша жартівливого, а часом і філософсько-моралізаторського характеру.


[Закрыть]

– Вибачте, будь ласка, про що?

Бродзіцька підійшла до дошки й написала великими літерами: «Фрашки» Яна Кохановського.

– Прочитав?

– Прочитав…

– Я слухаю.

Якийсь час у класі панує цілковита тиша. Потім то тут, то там чується шепотіння, хтось хихикає. Богдан намагається використати цей гомін, що дедалі наростає. Копнувши Ягелла в ногу, він цідить крізь зуби:

– Чуєш? «Фрашки»… Кохановський, скажи щось, скажи! Отакий із тебе письменник?!

На хвильку Ягелло залишив клас. Принаймні так учинив його дух. І то не просто так. Як приємно витати в піднебессі і з безпечної високості спостерігати за жалюгідним Богданом! Вчора той хотів стягти «письменника» з надхмарних висот, а сьогодні «письменник» приглядається до цього незграбного створіння, яке скривилося, ніби стоїть перед катом.

– Я слухаю. – Бродзіцька нагадує, що спектакль іще не скінчився. Тож Богдан починає грати.

– Кохановський писав фрашки…

– Ти певен?

«Дурне запитання, – заперечує подумки Богдан, – зроду нічого певного не бувало. Часом здається, ніби так, а потім бачиш дулю з маком».

– Він писав… різне писав… про попа і про Балду.

– Ти не зміг би це якось докладніше схарактеризувати?

– І ще він написав «Свєнтоянські пісні…»

– Це ж не фрашки…

– Ні? – Богдан щиро засмучений. – Хоч це й не фрашки, але вони мені щиро сподобалися…

– Ти читав?

– Здається, читав, але, мабуть, дуже давно…

Бродзіцька знімає окуляри, хустинкою протирає скельця. Вона дивиться на Богдана трохи сльозавими очима, ніби починає плакати, але в її голосі бринить якась весела нотка.

– Ти, мабуть, думаєш, що я поставлю тобі двійку?

– Правду кажучи, пані вчителько, я саме так і подумав, – зітхає Богдан.

– Але я не поставлю тобі двійки… отримуй двійку з мінусом.

Класом прокочується ярмарковий гомін. Бродзіцька ляскає лінійкою по столу; коли гомін трохи вщухає, незворушним голосом озивається Лясковський:

– Така відповідь – це не фрашка, це справжня липка!..

І з цієї миті Богдан перестав думати про Кохановського, про Бродзіцьку, про двійку з мінусом і про всі інші двійки, що їх отримав останнім часом. Зникли всі проблеми, відсунулися в тінь усі постаті, крім однієї – Лясковського. Богдан заплющив очі і зразу побачив пречудові картини. Лясковський – мураха. Ця мураха біжить по парті, хутенько перебирає тонесенькими ніжками, забивається в якусь шпарину, а Богдан підганяє її паличкою, перевертає на спину… ніжки безпорадно мелють повітря…

Лясковський – муха. Богдан тримає її в жмені. Муха вмирає з переляку. Але це – надто розкішна смерть. Богдан вкидає муху в пляшку, затикає пляшку корком. Чути благальне дзижчання: «Випусти мене, Ліпко, будь милосердний… втопи мене краще в маслянці, тільки не дай сконати з голоду».

Лясковський – тарган… Ні, таргана не буде. Лунає дзвоник, неповторному фільмові кінець. Треба порозмовляти з живим Лясковським. Богдан вискакує з-за парти, мчить до смертельного ворога, але смертельний ворог вирішив ухилитися від приємної зустрічі. Летять на підлогу перевернутий стілець, кошик для сміття…

– Стій, гемонське поріддя, дай я тебе приголублю, мавпяча пико!

Мавпяча пика диким стрибком вискакує з класу, влітає в юрбу учнів, ліктями торує собі дорогу і рветься до рятівних дверей, до виходу на подвір’я.

Богдан круто завертає, хоче вискочити навперейми і… різко натискає на всі гальма. Марно. Катастрофа! На підлозі сидить отетерілий Циркуль, учитель математики. Трясе головою, тре коліно. Богдан щось мимрить, здається, він вибачається, але ніби на якомусь африканському діалекті. Звучить це приблизно так:

– Той… вибач… насправ… зараз… я… бо… мені…

Тим часом Циркуль, поволі підводячись з підлоги, репетує рідною мовою:

– Розбійнику, ти ж мене покалічив! Завтра прийдеш з батьком! Ти мені ноги поламав, дикуне! Щоб я тебе не бачив на моєму уроці! І праву руку – ось, будь ласка, здоровенний синець! Ходімо до директора!

На жаль, директор теж був у кепському настрої. Хоч ніхто не поставив йому двійки з мінусом і ніхто не збив його з ніг. Він заходив навколо Богдана, з глибокою повагою оглядаючи його ззаду і спереду. Циркуль розтирав лікоть і доводив, що до війни учні ніколи не збивали з ніг учителів, а тепер… будь ласка… жахлива розбещеність! У свою чергу, директор каже Богданові:

– Бачиш, що ти зробив?

– Я не хотів…– Богдан хнюпиться й витирає очі рукою, вдаючи, що він у розпачі, що зараз заллється слізьми і взагалі, мабуть, накладе на себе руки.

– Не хотів, – повторює директор Богданові слова, дивлячись на Циркуля.

– Так завжди кажуть. – Учитель демонстративно повернувся спиною до винуватця. – Знаємо ми ці хитрощі.

– Знаємо ми ці хитрощі! – переможно усміхається директор. І коротко переповідає похвальну історію Спілки Справедливих, нагадує про те, що досі Справедливі поводилися як справжні джентльмени. Він говорить ще щось про батьківщину, патріотизм, демократію і молоде покоління, але цих патетичних слів Богдан уже майже не чує.

Тільки-но директор сказав про джентльменів із Спілки Справедливих, Ліпка розчулився, і то так сильно, що лише чоловічі сльози могли пригасити цей спалах почуттів. Сльози здивували його. Цього ще бракувало! Яка ганьба! Зайшов би зараз до директора Казик Врубель або цей пліткар Ластатий… Богдан із сльозами на очах – та це ж більше диво, ніж ведмідь, що танцює!..

– Плаче, як до війни плакали…– здивувався Циркуль. – Мабуть, лишилося на самому дні цієї чорної душі трохи людяності.

І несподівано він усе пробачив Ліпці.

Цього дня Богданові обід не смакував. І це була явна ознака того, що нещасливий день іще не скінчився. Бо як інакше пояснити раптову відсутність апетиту в найбільшого ненажери другої половини двадцятого століття? Якось, повернувшись зі школи, Богдан поскаржився на сильний головний біль. Мати звеліла поміряти температуру. Стовпчик ртуті зупинився на позначці 39°. Стурбована мати вклала сина в постіль, а сама побігла до знайомого лікаря. Якийсь час Богдан лежав нерухомо, втупившись у білу стелю. Він подумав засмучено, що відвідини лікаря можуть закінчитись порцією уколів. І від страху пригадав, що дуже голодний. Давати себе колоти на голодний шлунок? Нізащо! Він зірвався з ліжка, кинувся до каструль, до тарілки – помстився на котлетах із свинини за головний біль та за гарячку… З’їв три котлети і щонайменше кілограм картоплі. Відразу йому полегшало. Поки прийшов лікар, від головного болю і гарячки лишилися тільки невиразні спомини.

А сьогодні він не може проковтнути навіть шматка яловичини. Просто жах якийсь… М’ясо має смак губки й не лізе в горло. Богдан відсуває тарілку. Мати здивовано поглядає на сина, батько відразу пригадує тяжкі довоєнні часи: «Коли я був у твоєму віці, я м’ясо їв раз на тиждень».

«Наче змовилися сьогодні з тими довоєнними часами, – сердито думає Богдан. – Циркуль торочив, що було добре, батько каже, що було погано…»

Він вибігає з дому й за кілька хвилин опиняється в Адама. Адам сидить у комірчині й намагається вчити уроки. Йому сьогодні теж не з медом. Комірчина для хлопців – наче святе місце. Колись нікчемний математик Качур сказав, що тут навіть геометричними теоремами можна захопитися. А Адам уже годину не може написати в зошиті жодного слова. Клопіт у нього. Вчора був мов на крилах. Сподівався, що на горищі збереться восьмеро Справедливих, що вони гуртом розроблять якийсь великий план дій. За кілька тижнів – канікули, а тут геть-чисто все розсипалося.

Спершу в кущі шаснув Казик, потім Богдан повівся так брутально, ніби ніколи не належав до Спілки Справедливих. З Ягеллом теж якось не вийшло, а Ластатий, Чорний, Качур і Кальош взагалі не зволили з’явитися на горище.

Хлопці сиділи, співчутливо й сердечно дивлячись в очі один одному.

– Отак воно…– зітхнув Адам і поклав руку на плече Ліпці.

Після цих щирих, напрочуд промовистих і мудрих слів на якийсь час запала тиша.

На подвір’ї залунав співучий чоловічий голос:

 
Джерельна вода,
Чиста, мов слюда!
Беріть, наливайте,
Води не минайте!
 

Це приватник-водовоз сповіщав усіх про своє прибуття. Час від часу голос переставав його слухатись, тоді спів уривався «Шановні громадяни, всього п’ять злотих за повне відро нектару!»), і водовоз починав дзвонити. Він завжди мав при собі великий латунний дзвоник і дзвонив у нього так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що служив відправи. Якось Качурова мати, замислившись, навіть навколішки стала, бо їй здалося, що вона в костьолі. А втім, хтозна, чи Качур усе це не вигадав. Достовірним є тільки те, що Красностав, якай стоїть на пагорбі, не має води. Є в ньому кілька криниць, але це все одно що крапля в пустелі. Таке становище може тішити тільки Казика Врубеля, який хворів на хронічну скаженівку. І тепер свою глибоку відразу до купання він обгрунтовує з точки зору економіки: «Знаєте, скільки така купіль коштує? Аж десять злотих. Мати наливає в балію два відра води. Я не можу собі дозволити такого марнотратства».