Текст книги "Вождь справедливих"

Автор книги: Ришард Лісковацький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Тепер уже всі погодилися з Адамом, поплескували Казика по мокрій спині, стискали йому руку, поздоровляли, ніби костюм уже був випрасуваний. Врубеля тут-таки запевнили, що не можна гаяти ані хвилини. Не варто мучити костюм на пекучому сонці. Таке сонце навіть людині може нашкодити… а костюм уже ж не першої молодості – прожив довгі тяжкі літа, і треба обходитись з ним обережно, як з немічним дідком.

Хлопці швидко рушили до міста, і Казик ледве встигав за ними. йому пригадалося, як лише кілька годин тому він ішов цією самою дорогою, гордо підвівши голову, крокував попереду в чудовому костюмі, і вигляд у нього був як у князя. Аж сльози набігли йому на очі від цього спогаду.

Місто пройшли бічними вуличками, тісно обступивши Казика, щоб затулити його від перехожих. Потім усі лишилися в коридорі, а Адам побіг до батька. Батькові Адам довіряв, як нікому, і досі той ще ніколи не підводив його. Вечорами вони розмовляли про найрізноманітніші речі. Будували плани на майбутнє, звіряли один одному свої великі й малі турботи. Гаєвський-старший уже багато років ділився зі Справедливими своїм досвідом. Саме він навчив їх добре грати в футбол, і саме завдяки йому вони жорстоко помстилися самовпевненим другокласникам після першого трагічного матчу. Навіть з такого недотепи, як Казик Врубель, він зумів зробити чудо-воротаря, що взяв одинадцятиметровий штрафний м’яч.

Коли прийшов Адам, батько читав газету. З таємничим виглядом хлопець сів навпроти і якийсь час мовчав, ніби хотів підкреслити, що прийшов із справою незвичайної ваги.

– Ти, я бачу, з чимось дуже важливим прийшов, – усміхнувся Гаєвський-старший.

– Вгадав, тату. – Адам почервонів од хвилювання.

– Мабуть, дуже квапишся?

– Знову вгадав. Ти просто чародій.

– Досить глянути на твої ноги. Перебираєш ними, наче вже мав би бути за дверима.

– Бо за дверима хлопці чекають.

– То запроси їх сюди.

– Спершу я маю впевнитися, чи варто запрошувати, тобто чи будуть вони тут потрібні… тобто, тобто чи буде тут потрібен Казиків костюм…

– Який костюм? Ти про що? Хочеш, щоб я в таку спеку розгадував загадки?

Адам не збирався цього робити, тож швидко-швидко, затинаючись і ковтаючи слова, ніби складав екзамен з математики, почав розповідати про луг, кладку, про битву й зіпсований костюм, який був найзнаменитішим костюмом не тільки в 1-А, а, мабуть, і у всій гімназії, і ось тепер він перетворився на ганчірку. Костюм коштував силу грошей. Казикові батьки, напевне, часто сиділи голодні, аби тільки їхній син мав пристойний вигляд. То, може, вдасться щось зробити, бо Казик здатен зараз на все, навіть на самогубство. Якби спробувати пройтися по костюму гарячою праскою…

– Але чому ви прийшли з цим саме до мене? – щиро здивувався Гаєвський. – Я, Адаме, мушу зізнатися чесно, давно не прасував таких вишуканих костюмів. Забув уже навіть, який вони мають вигляд. Чи не краще піти з ним до кравця?

Адам знову почав пояснювати, що йдеться тут про збереження тасмниці, що навіть Качур звернув увагу на дуже істотний факт, коли сказав – вміння прасувати ще не свідчить про вміння тримати язик за зубами.

– Переконав ти мене, – сказав нарешті Гаєвський, – давай сюди костюм, спробуємо повернути його до життя.

Прасування тривало вже понад годину, але ніхто з хлопців не рушив з місця, ніхто навіть не подумав вертатись додому. Чекали під дверима, щоб не заважати Адамовому батькові. Тільки Казик, у самих плавках, бо сорочка сушилася на підвіконні, був свідком цієї надзвичайно складної й відповідальної операції. Час від часу хлопці посилали Адама подивитися, що діється на операційному столі. Він заходив, крадькома зиркав на штани, що парували під праскою, на піджак, що безсило розкинув рукави, і швидко вертався до товаришів. «Ну що? Як там? Виходить що-небудь? – питали вони таким тоном, наче Гаєвський-старший був хірургом, а піджак – живою істотою. – Врятує? Видно якісь зміни на краще?»

Адам відповідав, що видно, хоч і не дуже був певний цього. Минуло ще кілька хвилин, і ось у дверях з’явився Адамів батько. Обличчя його було таке серйозне, що у всіх дрож по тілу пройшов. Хлопці подумали: «Кінець, не вийшло, все пропало…»

– Прошу зайти в кімнату, – промовив Гаєвський.

Коли заходили – ноги не слухались, задерев’яніли від страху. Хтось навіть зітхнув так глибоко, ніби прощався з останньою надією. І відразу ж пролунав дикий вигук Богдана:

– Не може бути, ущипніть мене, в мене галюцинація!

Та хто б тепер марнував на це час? Момент був надто урочистий, щоб псувати його такою дурницею…

Посеред кімнати стояв Казик. Ще блідий, але вже з усмішкою від вуха до вуха, врятований від смерті, яку він сам собі міг заподіяти. В елегантному синьому костюмі, Казик, здавалося, зараз вирушить на якийсь урочистий бенкет. Вилоги піджака любовно припали до грудей, стрілки на штанях були такі гострі, що якби сіла на них муха, її, певно, перетяло б навпіл.

Коли минув перший захват, Гаєвський-старший спробував применшити свої заслуги, кажучи, що, власне, нічого особливого він і не зробив, що костюм пошитий з доброї вовни і чудово витримав купіль. Але кого ці слова могли ввести в оману? Адже вони на власні очі бачили, який вигляд мав Казик, коли вийшов з води. Адже вони власними руками торкалися тієї мокрої синьої губки, того чудового спогаду від костюма. Вони найкраще знають, чого вартий учинок Адамового батька.

Та найкраще знав про це, мабуть, тільки Адам. Увечері, коли вже батько лежав у ліжку й напевне встиг забути про свій подвиг, хлопець раптом сказав:

– Ти навіть не уявляєш, тату, скільки зробив добра…

– Не перебільшуй… Ви просто як діти-дошкільнята…

– Врятований костюм – це ще не все, – вів далі Адам. – Ти врятував нашу Спілку. Сьогодні ми відчули, що знову потрібні один одному. Боролися пліч-о-пліч. Ще перед бійкою декотрі хлопці чіплялись до Казика, кепкували, що він убрався, наче блазень, мовляв, сонце так пече, а він у темному костюмі… А потім… та ти ж і сам добре знаєш, що було потім. Ми нарешті знайшли один одного. Як добре, що ті хлопці кинули Врубеля в воду. Його костюм тепер ніби прапор. Тату, а я матиму коли-небудь такий костюм?

Поразка Богдана Ліпки.
Хто підкинув пацюка?
Адам у ролі Шерлока Холмса.

В гімназії вже нікого не було. Заняття скінчилися три години тому, і в коридорах панувала тиша й спокій. Коридори вже також скучили за канікулами. Щодня тут відбувалися невеличкі землетруси. Сипалась штукатурка із стін, тріщали лавки, деренчали шибки, з вікон випадали, невідомо яким чином, важкі мідні шпінгалети. Тільки тоді, коли лунав останній дзвоник, сповіщаючи про кінець уроків, червоний будинок гімназії заспокоювався. Сторож Миколай старанно замикав двері за останнім учнем, ніби побоюючись, що хтось іще може сюди вернутись, діставав із кишені м’яту сигарету, ламав її навпіл і закурював, мружачи очі від насолоди. Важко сказати напевне, чи насолоджувався він димом, чи все-таки свідомістю того, що до завтрашнього ранку в коридорах і класах дзвенітиме урочиста тиша, як у священному храмі: що не пролунає зненацька в одному з кутків крик, або волання, або плач, або дикий вереск, який зробив би честь навіть індіанцям з войовничого племені команчі.

Сторож Миколай був тут особою майже історичною. Ходили легенди, що перш ніж заклали підмурівок будинку гімназії, до пана Миколая вже було вислано делегацію місцевих патриціїв з проханням обійняти посаду сторожа. Коли навіть і є в цьому, як буває в легенді, певне перебільшення чи неточність, то все одно сьогодні важко уявити собі красноставську гімназію без пана Миколая.

Небагато є на світі сторожів, які так серйозно й так неповторно ставляться до своїх обов’язків.

Сторож Миколай глибоко певен: не тільки вчителі, а навіть сам міністр освіти, який має владу над усіма школами, допускається принципових педагогічних помилок, що рано чи пізно обернуться бідою. Якби, приміром, Миколай був директором гімназії, він заборонив би під страхом виключення голосно розмовляти в коридорах, бігати по сходах, їсти другі сніданки, бо ж відомо, що папір усі чомусь обов’язково кидають на підлогу; відчиняти в класах вікна, бо й випасти можна, і шибку потовкти – раз плюнути; залишати класи під час перерви, бо найбільша користь від перепочинку тоді, коли нерухомо сидиш на лаві; дихати, бо якщо сто вісімдесят осіб почне одночасно дихати, то в коридорах од цього дихання буде протяг, а відомо ж бо – протяг ще нікому на здоров’я не пішов.

Це тільки частина пропозицій пана Миколая, пропозицій, які рано чи пізно мають втілитись у життя. Хіба що міністр освіти – людина легковажна і не усвідомлює небезпеки, яка загрожує красноставській гімназії.

Коли й далі так піде, то весь учительський колектив разом із сторожем Миколаєм буде узятий у ясир ордою дикунів і згорить на величезному вогнищі, розкладеному із звалених на купу парт, класних дощок, шкільних підручників і кошиків з-під сміття. Не кажучи вже про те, що якась інша орда любителів фізики й хімії може будь-якої хвилини підпалити будинок або, в кращому випадку, висадити його в повітря…

Пан Миколай, тривожно вслухаючись щодня у це жахливе ревю це кількох сотень молодих горлянок, раз у раз застерігає директора, що тільки тверда рука й суворі покарання можуть урятувати червону будівлю від згуби. Він застерігає, що хоче мати чисте сумління. Коли завтра все полетить шкереберть, він може дорікнути: «А я ж казав, благав, пояснював… якщо на поріг навчального закладу пускають ватагу турків, татар та інших варварів, то треба бути напоготові й треба карати, як, перепрошую, отой Хаммурапі» [5]5
  Хаммурапі – цар Вавілонії (1792–1750 до н.е.). Видав знаменитий «Кодекс діючих законів».


[Закрыть].

Отак вважаючи, сторож Миколай дійшов цілком логічного висновку, що провидіння вклало в його міцні руки долю цієї гімназії. Він зрозумів, що вчителі, на жаль, стероризовані варварами і тільки він, Миколай, здатен повести нещадну боротьбу за встановлення ладу, порядку і справедливості. Якби не його рішуча позиція, цей двоповерховий храм освіти був би вже давно занапащений.

Пан Миколай зручно вмостився на дубовій лаві, що стояла в нижньому коридорі біля вхідних дверей, востаннє глибоко затягнувся димом і саме зібрався докладно підрахувати, скільки ще днів лишилося йому до повної свободи, тобто до канікул. Аж раптом перед ним постала не вельми ждана особа.

– Скучив за школою, Ліпко? – ущипливо спитав сторож, про всяк випадок підводячися з лави й наближаючись до прибульця.

– І в голові такого не було, пане Миколай! – відповів Богдан. – Збори зараз будуть, от я і прийшов.

– Ніяких зборів. Ніяких нарад. Знаємо ми такі штуки. А хто шибки вставлятиме?

– Які шибки?

– Звичайні. Державні. Пустиш вас – шибка тільки бренькне, а платитиму я… Мене, старого горобця, на полові не зловиш. Іди, не стовбич отут…

– Так уже ж погоджено…

– Без мене? – здивувався Миколай, і від обурення йому аж дух перехопило. – Ми: я, директор, педагогічна рада, – постановили, що після обіду на територію школи не зайде жоден паразит.

– То вчитель Микула – паразит? – Богдан сказав це з таким невинним виразом обличчя, ніби вперше в житті опинився в гімназіальному коридорі.

– Цить, бусурмане! – сторож підніс над своєю сивою головою сухі кулаки, грізно потрясаючи ними. – За моїх часів учні шанували вчителів. Пам’ятай, Ліпко – ти погано скінчиш. Хто вчителя ображає, тому до шибениці лишився один маленький крок… Колись ти згадаєш мої слова…

– Я нікого не ображаю, – Богдан і далі вдавав із себе лагідну, дурну овечку. – Я тільки спитав… бо ви сказали, що паразитам вхід заборонено, а ці збори скликав учитель Микула. От я й хочу спитати – вчителя Микулу впустять, чи ні?

Сторож опустив руки, якийсь час приглядаючись до них з трохи перебільшеною увагою, потім повернувся до Богдана спиною і крикнув:

– Чухрай звідси, Ліпко!.. Бо я на тебе скаргу напишу! На ім’я директора… Геть з-перед моїх очей, варваре! А вчителеві Минулі я знайду що сказати.

Він кричав щось іще про судний день, в який Ліпка дістане по заслугах, про пекельний вогонь, а також про міністра, що безкоштовно пускає до школи таких, як Ліпка, замість того, щоб запроторити їх на каторгу.

Богдан кивав головою, визнаючи слушність слів пана Миколая. Іншої ради не було – вернувся на шкільне подвір’я. Учні часто дражнили сторожа, і той щоразу виголошував прокурорські промови, проте сьогоднішній виступ пана Миколая був неперевершений. Лишалося тільки пошкодувати, що вислухала його тільки одна особа.

За кілька хвилин після цієї сутички на спортивному майданчику з’явився Адам. Ліпка мерщій потяг його в кущі агрусу.

– Слухай, старий… Я навмисне прийшов трохи раніше, щоб побалакати з тобою. Вже встиг і на Миколая наскочити. Лякав мене страшним судом.

– Щастить же тобі! – заздрісно зітхнув Адам. – Шкода, що я цього не чув. Мене він лякав усього-на-всього прокурором. Мабуть, цінить тебе вище…

– А ти мене як ціниш?

– Так собі…—Адам усміхнувся й поплескав товариша по спині.

– Еге, ти ще не знаєш мене… Я оце хотів нагадати тобі про нашу недавню розмову… пам’ятаєш, щодо моєї подорожі до Америки?

– Ти ще й досі туди збираєшся?

– А ти як думав? Коли вже щось засяде мені в голову – дубцем не виб’єш. Діло серйозне. Адже Бродзіцька вклепала мені двійку з польської. Сам бачиш – примушують мене розпрощатися з вітчизною.

– А чого ти від мене хочеш? Це ж не я тебе змушую.

– Віддаю своє майбутнє в твої руки. Ми сьогодні будемо визначати маршрут подорожі, твій голос багато важитиме. Стій рішуче за поїздку до Щеціна. Там на мене чекають великі кораблі, там чекає визволення… Від усіх халеп, від Бродзіцької, від Кохановського… Вчора я ще раз розмовляв з одним хлопцем, його батько був колись у Америці. Шкода, що ти цього не чув… Там так заведено, що кожен обов’язково їздить на власному автомобілі.

– А якщо власного автомобіля немає?

– То повинен купити. Райське життя…

– А батько того хлопця, з яким ти розмовляв, купив собі?

– Що саме?

– Автомобіль…

Богдан пошкріб за вухом і підозріло подивився на Адама.

– Здається, ні… вони живуть ще бідніше, як ми… але він, певне, тюхтій, яких світ не бачив. Адаме, ти часом не глузуєш із мене?

– Ти що, здурів? Просто мені цікаво було…

– Ну, тоді все гаразд. За мене можеш бути спокійний. Через кілька років я стану мільйонером. Але затям – сьогодні ти мусиш добитися для мене подорожі в Щецін. Я й сам поїхав би, та з грішми в мене кепсько.

Адам опинився в ситуації, якій не позаздриш. Він дав Богданові слово честі, що дотримає таємниці. Тоді ще Адам мав надію, що через кілька днів Ліпка відмовиться від своїх планів. А як тепер вибратися з цієї безвиході? Піти до вчителя Микули? Сказати про все? Зламати слово й переживати ганьбу? А може, порадитися з батьком?.. Чудова думка, проте нереальна: збори відбудуться за кілька хвилин. Він не встигне навіть додому добігти. А що як Богданові й справді пощастить сісти на якийсь пароплав?

І в цю мить Адам із жахом відчув, що починає заздрити Ліпці, заздрити його ідеї подорожі через океан. Пароплав величезний, як багатоповерховий будинок, у нього дві труби й десятки кают. У каютах гамаки, там сплять матроси. Може, серед них є навіть негри, а може, всі вони – африканці… Темна ніч. Не видно ні зірок, ні місяця. Між якимись бочками, ящиками, сувоями канатів пробирається скулена постать. Та це ж Богдан Ліпка… Він уже на причалі, вже видряпується по східцях, уже скочив на палубу… чудово!

– Я б не радив, – Адам стріпнув головою, ніби хотів витрусити з неї всі романтичні думки, які так підступно обсідали його. – Така втеча – це божевілля. Якщо спіймають – помандруєш у тюрму.

– Ну то й що? – погордливо скривився Богдан, – Ти думаєш, я тюрми боюся? В мене дома щодня пекло більше, ніж те, яке обіцяє Миколай. З батьком ще можна витримати, а от з матір’ю… Водно торочить – або ставай кращим учнем у школі, або підеш до шевця в науку, хоч якась користь буде… Ні те, ні друге мені не підходить. Правда, як уже вибирати, то я волів би стати кращим учнем, але сам розумієш – це річ нездійсненна… Через цю двійку Бродзіцької мені всі канікули доведеться дома нотації вислухувати… Ліпше вже Америка! Або Америка, або тюрма!

Пан Миколай зустрів хлопців пропозицією, яка не дуже їх підбадьорила:

– Чи не пішли б ви нарешті під три чорти звідси? Чого тут крутитесь? А шибки хто вставлятиме?

– Ми до вчителя Микули…

– Я, директор і педагогічна рада, – офіційно почав Миколай, та раптом, немов щось пригадавши, замахав руками і гнівно закричав: – Таж учитель чекає на вас! Це тільки на власний похорон можна спізнитися. Бігом до класу, песиголовці!..

Щоб потішити старого, хлопці кулею помчали по сходах. Сторож задоволено потирав руки й усміхався, шепочучи: «З ними тільки так і треба… рішуче і безжально, як цей, ну, як його, Хаммурапі».

До класу вскочили в останню мить. Учитель Микула саме почав говорити про справу, яка була для Богдана питанням життя і смерті. Хлопці були ще трохи засапані, трохи збуджені від недавньої розмови про велику подорож через океан, і тому слова вчителя не зразу до них дійшли. Та невдовзі вони знали майже все. Богдан зблід і безнадійно похилив голову. Тільки Адам знав, що з ним зараз діється. Знав причину й ледве приховував радість…

Учитель Минула повідомив, що у відділі освіти все вирішили по-новому. Екскурсія в Щецін не відбудеться. Часи ще неспокійні, дорога дуже далека, та й взагалі така екскурсія забагато коштувала б. Запропоновано поїхати до Варшави. Зрештою, коли хочеш пізнати свою країну, треба спочатку ознайомитись із столицею. Кожен поляк, який себе шанує, повинен стоптати на варшавській бруківці хоча б пару підметок. Варшава зводиться з руїн, збудовано вже чимало нових будинків, і є, здається, й такі вулиці, де руїн взагалі немає.

«Поїду до Варшави, – подумав Адам, і від щастя аж голова в нього пішла обертом. – Піду на свою вулицю, ганятиму як божевільний з подвір’я на подвір’я, а потім стану посеред майдану й закричу на всі чотири сторони світу: «Добридень, Варшаво, любов моя! Впізнаєш мене? Це я, Адам Гаєвський з Жолібожа. Приїхав, щоб привітатися з тобою. Яка ж ти гарна, навіть ці руїни тебе не псують!»

Раптом хтось штовхнув його в бік. Це Качур грубо вдирався в його видіння.

– Чого замріявся, не чуєш, що робиться?

– А що робиться?

– Вернися на цей світ і послухай.

Учитель Микула говорив далі. Говорив тихо й ніби неохоче. Видно було – він виконує не дуже приємний обов’язок.

– Повторюю… це рішення не моє, хоча, мушу сказати, я зробив би так само. Зрештою, ніякого зла в цьому не бачу, зовсім навпаки. Ліпко, пані Бродзіцька хоче дати тобі ще одну можливість виправитись. Якщо поїдеш з нами на екскурсію, то втратиш цю можливість. Ви – люди дорослі, повинні зрозуміти… Богдан залишається дома, щоб узятись до науки. Переекзаменовка відбудеться в середині серпня, про точнішу дату пані Бродзіцька скаже сама…

– Не журися, – голосно мовив Кальош, який дуже любив утішати ближніх, – краще хай буде так, ніж табель з двійкою. Адже Бродзіцька могла залишити тебе на другий рік…

– Для мене це не новина, – не дуже весело відказав Богдан, який ще в початковій школі скуштував, що то значить стати другорічником.

Погодивши ще деякі деталі поїздки, – вони вирішили взяти з собою ковдри й трохи харчів, бо хто із собою носить, той нікого не просить, – учитель запитав, чи не має хто-небудь з хлопців карти Варшави. Але зразу ж збагнув, що запитання не дуже доречне, бо після війни навряд чи надруковано нову карту, а користатися довоєнною – марна річ. Багато вулиць називаються по-іншому, а деякі вулиці взагалі не існують.

Хлопці розійшлися по домівках трохи збентежені. Вони раділи, що поїдуть до Варшави, і водночас їм було трохи не по собі від думки, що Богдан не поїде з ними.

Адже ця екскурсія була нагородою за операцію, в якій Ліпка проявив себе одним з найвідважніших і найрішучіших. Він бо ровся, як лев, а тепер вони пожинатимуть плоди його відваги, поїдуть, залишивши його в лінивому, сонному від літнього сонця містечку. Тут слушно буде зауважити, що Справедливі, за винятком Адама, ще в жодній великій подорожі за все своє життя не побували. Казик був колись в Ізбіце – від Красностава кілометрів десять. Ягелло добрався до Рейовця, який хоч і лежав на кілька кілометрів далі, проте його, так само, як і Ізбіце, важко назвати містом, гідним туристського захоплення. Найдалі помандрував Качур… рік тому йому випало поїхати в Люблін. На жаль, Качур не міг добре роздивитись це місто. Він бачив його тільки з вікна автомобіля, яким хлопця завезли до люблінської лікарні. Це було тоді, коли в око попав шматочок стружки і треба було шукати окуліста аж у Любліні.

Отож, зважаючи на ці випадкові й не надто далекі вояжі, можна собі уявити, скільки втратив Богдан, позбавлений можливості поїхати до Варшави. Та хіба тільки Варшаву? Адже йшлося тут не про Варшаву і не про Щецін. Ті, хто вирішив затримати Богдана в Красноставі, торпедували – правда, зовсім випадково – корабель, на якому Богдан вибирався до Америки. Корабель ще не вирушив з порту, а торпеда, пущена директором гімназії та вчителькою Бродзіцькою, вже наздогнала його…

На другий день був саме урок польської мови. Вже перші хвилини провіщали якусь несподіванку. Бродзіцька почала робити перекличку, але на літері «Е» на мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:

– Хто це зробив?!

Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.

– З мене досить…– прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.

Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:

– А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!

Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.

– Ти що-небудь чуєш? – спитала вчителька, наближаючись до Казика.

– Смердить, – промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.

– Авжеж… смердить… – погодилася Бродзіцька. – Але що? Я жду вашої відповіді.

На уроках Бродзіцької, та й не тільки на її уроках, вони, бувало, викидали різні коники. Допустити до того, щоб у класі запанував цілковитий спокій, вони ніяк не могли. Що б тоді подумали про них учителі? Мабуть, перестали б їх сприймати всерйоз. Клас, у якому учителям не роблять різних несподіванок, – це клас безхарактерний. Ніхто про нього слова доброго не скаже, ніхто не згадає розчулено.

Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…

Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:

– Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…

Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…

– Швидше, бо зомлію! – стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.

Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.

– Там… там воно… я його не чіпатиму!

Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.

– Пацюк! Здоровенний який!

– Наче кіт!

– Бридкий дохлий пацюк!

– Це вже не жарти, це неподобство!

– Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!

А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.

– Винесіть, – тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.

– Варвари, – зітхнув Миколай. – І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.

У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.

Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.

І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:

– То хто ж це все-таки зробив?

Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі – дівчата. З хлопців – тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього – ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина – зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт – вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.

– Отже, це ти? – Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.

– Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..

Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.

– Хто ж тоді? – допитується Бродзіцька. – Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?

– Звідки я знаю! – знизує плечима Богдан. – Нехай собі дивляться, поки в них очі не заболять.

– Зізнайся, Ліпко! – вихоплюється раптом Лясковський, – Це був дурний жарт! Ми не хочемо, щоб за нього відповідав увесь клас.

– Закрийся! – гарчить Богдан, наче злий пес. – У чому я маю зізнаватись?

Бродзіцька знову втихомирює всіх і урочисто заявляє:

– Я вам співчуваю. Сподіваюсь, ви самі між собою все з’ясуєте. Люблю жарти, але жарти дотепні, а це було так гидко, примітивно… Я вірю – винуватець зізнається сам.

І вчителька демонстративно вийшла з класу, лишивши учнів наодинці зі своїми здогадами і своєю совістю.

З Богданом неможливо було порозумітися. Він настовбурчився, мов півень, і ні на які запитання не хотів відповідати. Один раз тільки крикнув Адамові:

– Адаме! Невже й ти мене підозрюєш? Слово честі – я не маю з цим нічого спільного!

Вернувшись додому, Гаєвський ще раз дуже докладно проаналізував усю подію. Коли справді Богдан тут ні при чому, то варто поміркувати, хто в цьому мав інтерес і хто здатен підкинути цього огидного пацюка. Справа була надзвичайно серйозна. Адже в серпні Богдана чекала переекзаменовка в Бродзіцької. І ось тепер можна було сподіватися, що результати переекзаменовки навряд чи будуть утішні. Якщо Бродзіцька певна, що це справді Богдан помстився за двійку і за те, що йому відмовили в поїздці до Варшави, вона може суворо покарати його в серпні. А якщо це все-таки не Ліпка? Адже він дав слово честі. Богдана боягузом не назвеш… Правда, від нього можна сподіватись яких завгодно вибриків, але можна також і почути: «Так, це зробив я».

Все-таки хто міг це вчинити? Винуватця треба викрити будь-що. Бо йшлося тут уже не тільки про встановлення справедливості – йшлося про ім’я Ліпки, про наслідки його переекзаменовкн.

Гаєвський потирає рукою чоло й важко зітхає, ніби щойно видряпувався на дуже високий мур, з якого можна буде побачити справжнє обличчя злочинця. Злочинець мав прийти у клас найраніше… так, це дуже важливий момент. Може, саме Богдан щось знає про це?.. Адже вчора Богдан розповідав про сутичку з Миколаєм; виходить, це він прийшов учора першим. Міг збрехати, що сторож його не пропустив. То, може, все-таки Ліпка?

Адам підхоплюється із стільця і, застібаючи на ходу сорочку, біжить до гімназії. Уроки вже давно скінчилися. Сторож Миколай прогулюється по шкільному подвір’ю, раз у раз насторожено поглядаючи, чи не з’явиться під дверима гімназії ворог. Таки з’явився. Миколай пришвидшує крок, повертається під мури своєї фортеці і вже здаля свариться на Адама кулаком:

– Ти чого тут? Не стій мені перед очима. Гаєвський! Шибки вставляти хто буде?

Серед багатьох чудових рис, властивих панові Миколаю, одне з перших місць посідає його неперевершена пам’ять. Сторож пишається тим, що йому відомі прізвища всіх тутешніх варварів. І справді, ще не було такого випадку, щоб він помилився.

– Я до вас у дуже важливій справі, пане Миколай…

– Геть з-перед моїх очей! Я, директор і педагогічна рада постановили, що…

– Дуже слушно, пане Миколай. Підписуюся під цією постановою обома руками.

– Ти мене з пантелику не збивай, бусурмане… Мабуть, знову якогось пацюка несеш у кишені? Я б вас усіх…

Він замахав кулаками, ніби намагався цією виразною пантомімою показати, що чекало б усіх варварів, якби йому, Миколаєві, надали в гімназії відповідних прав…

– Пане Миколай, ми таки справді ватага варварів…

– Весь світ уже про це знає, – буркнув сторож і трохи приязніше подивився на Гаєвського.

– У цій гімназії занадто з нами панькаються. Якби я тут був директором, то зразу запровадив би покарання різками.

– Колись так і було, – зітхнув Миколай. – За моїх часів таким варварам давали в зуби «вовчий квиток»… і всього найкращого, цілуй замок, коли не годен поводитись як цивилізована істота.

– Пане Миколай, мені якраз і потрібен один з таких нецивілізованих.

– Один? У цих класах взагалі таких немає.

Адам одразу погодився з таким присудом і поквапився додати, що й себе почуває найбільшим варваром у світі, що якби не пан Миколай, то цей червоний будинок напевно вже давно щез би з лиця землі. Він так каявся, так вихваляв тверду руку й чоловічу рішучість пана Миколая, що той загубився в цих похвалах, як у густому лісі. Він навіть висловив дуже ризиковане припущення:

– Ти, Гаєвський, ще не зовсім утрачений для людства. Може, все-таки щось із тебе виросте. – Однак засоромився свого надмірного оптимізму і квапливо додав:– Хоча певності вмене й немає.

Та минуло кілька хвилин, і пан Миколай почав явно втрачати грунт під ногами. А коли Гаєвський з блиском натхнення у очах заявив, що якби це від нього залежало, то пан Миколай давно б уже був міністром освіти, сторож похитнувся. Мовчки викурив половинку сигарети й прошепотів так тихо, аж сам злякався цього шепоту: