Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Потім вона покликала до себе Дугласа.

– Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні – то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.

– Дугласе, – прошепотіла вона, – ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.

– Гаразд, ба.

– Як настане квітень, озирнися і спитай: «Хто хоче латати покрівлю?» І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її… – Голос прабабусин поступово затих.

Дуглас плакав.

Прабабуся знову прочнулася.

– Ну-ну, ти чого це?

– Того, – відказав він, – що завтра тебе вже тут не буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала:

– Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м’ятну гумку… Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?

– Так, ба.

– І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

– Ні, ба.

– Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость – ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.

– Ну от, – сказала прабабуся, – настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повинні взяти дещо на себе й робити хто що може.

– Гаразд, бабусю.

– І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу – свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити – я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути…

Десь тихенько зачинилися двері.

– Отак воно краще…

Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, іклаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.

Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути… Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев’яносто років… Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде…Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже… так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.

А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. їй було чути, як у всьому домі триває життя.

– От і добре, – прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну. – Життя є життя, так і має бути.

І хвиля понесла її від берега.

* * *

– Ой, привид! – зойкнув Том.

– Ні, – озвався голос. – Це я.

У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.

– Ох ти ж! – вихопилось у Тома. – Скільки світлячків! Двадцять, тридцять?

– Цить, не кричи!

– Навіщо вони тобі?

– Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхтариками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка зі світлячками, ніхто й слова не скаже – подумають, що це просто колекція.

– Дуг, ну ти ж і голова!

Але Дуглас нічого на це не відповів. Він поважно поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку, взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спалахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблискували три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників, а він усе писав та писав – десять, двадцять хвилин, – нанизував рядок за рядком, закреслював і виправляв, записував і переписував усе те, що назбирав похапцем протягом літа. Том лежав і, мов заворожений, дивився на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало всередині банки, аж поки так і заснув, спираючись на лікоть, а Дуглас тим часом і далі писав. Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:

«НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ,БО:

– коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені… або ж їх назавжди замикають у гаражі…

– коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі…

– коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії…

НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ,БО:

– вони кудись від’їздять…

– незнайомі вмирають…

– знайомі так само вмирають…

– друзі вмирають…

– одні вбивають інших, як ото в книжках…

– і твої родичі теж можуть умерти». Отже…

Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби. Отже…

І дописав великими й жирними друкованими літерами:

«ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ… КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА… ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ… МАЮ…»

Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли.

«Усе одно я не можу зараз писати далі, – подумав Дуглас. – Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу – і край».

Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши уві сні, важко повалився на подушку.

Дуглас узяв банку з холодними згаслими комахами, і вони знов заблимали блідими вогниками, неначе тепло його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так, щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота, де лишилося дописати кілька завершальних слів. Але натомість пішов до вікна й відхилив назовні раму з протимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світлячки розправили крильця й полетіли геть.

Хлопець провів їх очима. Вони зникли, наче тьмяні клаптики останніх сутінків в історії вмирущого світу. Вислизнули з його рук, як останні дрібки згаслої надії, їх не стало – і його обличчя, і тіло і все його нутро враз затопила темрява. Він лишився геть спустошений, мов ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спробував заснути…

* * *

Так вона й сиділа день за днем і ніч за ніччю у своїй скляній труні, сиділа й чекала, і тіло її тануло в карнавальному сяйві літа, мерзло на жаских зимових вітрах, а з обличчя не сходила застигла широка усмішка, і гачкуватий восковий ніс усе так само нависав над блідо-рожевими зморшкуватими восковими руками, що навіки заклякли над розкладеною віялом колодою старовинних ворожильних карт. Чаклунка Таро. Яке дивовижне ім’я! Чаклунка Таро.Вкинеш у срібний проріз один цент, і десь далеко внизу, в потаємній глибині, рипне, скреготне машинерія, заклацають якісь важільці, закрутяться коліщатка. І тоді чаклунка в прозорому ящику підведе своє лискуче обличчя й засліпить тебе гострим, як голка, поглядом. Її невблаганна ліва рука сягне вниз і, дрібно здригаючись, ковзне по картах – по всіх тих загадкових черепах, чортах, повішених, пустельниках, кардиналах і блазнях, – а голова низько похилиться, видивляючись, що тобі судилося: горе чи вбивство, надія чи здоров’я, нове народження щоранку чи нова смерть щовечора. Потім чаклунка уривчасто поводить каліграфічним пером по звороті карти й упустить її в похилий жолоб, звідки вона випорсне тобі в руки. А сама чаклунка востаннє блимне на тебе вже пригаслими очима й знову застигне в чеканні у своїй вічній скляній оболонці – на тиждень, місяць чи рік, – аж поки нова мідна монетка відродить її до життя.

І ось тепер ця мертва воскова подоба з нехіттю дивилась, як до неї наближаються двоє хлопчаків.

Дуглас приклав долоню до скла.

– Ось вона.

– Та це ж просто воскова лялька, – сказав Том. – І чого ти привів мене дивитись на неї?

– Завжди в тебе «чого» та «чого»! – закричав Дуглас. – Того що того, ось чого!

Того що… Світло в Галереї розваг нараз потьмяніло… Того що…

Одного дня виявляється, що ти живий.

Вибух! Струс! Осяяння! Захват!

Ти радісно смієшся, танцюєш, кричиш.

Та невдовзі сонце заходить за хмари. Ясного серпневого полудня валить сніг, тільки ніхто його не бачить.

Минулої суботи в ранковому ковбойському фільмі на розжареному до білого екрані впав мертвий один чоловік. Дуглас аж скрикнув. За ті роки, що він себе пам’ятав, він бачив з мільйон разів, як убивають, вішають, спалюють, знищують екранних ковбоїв. Але тепер, той один чоловік…

Ніколи вже не буде він ходити, бігати, сідити, сміятися, плакати, не буде анічогісінько, думав Дуглас. Ось у цю мить він уже холоне… Зуби в Дугласа цокотіли, серце важко калатало в грудях. Він міцно заплющив очі, відчуваючи, як його всього судомить і трусить.

Довелось йому втекти від решти хлопців, яких не тривожила думка про смерть, і вони сміялися й тюкали на вбитого, так наче він був ще живий. А Дуглас і той мертвий чоловік уже пливли в човні не знати куди, тим часом як усі інші зосталися позаду на ясно освітленому березі й бігали, скакали, шаліли, і гадки не маючи, що човен з Дугласом та мерцем пливе, пливе і ось уже поринає в темряву… Похлинаючись слізьми, Дуглас побіг до пропахлої лимонним духом чоловічої вбиральні, і там його вивернуло трьома потужними, наче з пожежного гідранта, струменями.

Він чекав, поки минеться нудота, й думав: «Скільки людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрійлі – помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?.. Прабабуся – теж померла. Справді-насправді. І важить не тільки це, але й… – Він затнувся на цій думці. – Але й я!.. Ні, мене вони вбити не можуть!..» – «Ще й як можуть, – заперечив якийсь голос у ньому самому. – Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався, хоч би як кричав, тебе накривають величезним ручиськом – і все…» – «Я не хочу вмирати!» – безгучно заволав Дуглас. «Хочеш чи не хочеш, а доведеться, – не вгавав той голос, – усе одно доведеться…»

За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу, і Дуглас подумав, що тепер уже він таки повинен піти додому й докінчити отой останній рядок у своєму п’ятицентовому записнику: «…і я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти».

Хвилин із десять він усе не зважувався перейти вулицю, чекаючи, поки трохи заспокоїться серце, а на тому боці була Галерея розваг, і він бачив дивовижну воскову чаклунку, що сиділа, як завжди, у прохолодному запорошеному присмерку, тримаючи під рукою людські долі. Якась машина, проїжджаючи вулицею, кинула яскравий відсвіт у Галерею, там гойднулися тіні, і Дугласові здалося, що воскова жінка швидко кивнула головою, щоб він зайшов.

Він слухняно рушив на той поклик, а за п’ять хвилин вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре. Тепер, вирішив він, треба неодмінно показати чаклунку Томові…

– Зовсім як жива, – сказав Том.

– А вона й справді жива. Ось зараз побачиш. Дуглас проштовхнув у проріз монетку. Нічого не сталося.

Він загукав через усю Галерею до її власника, містера Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

– Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

– І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем «Страть себе за пенс»… – Він грюкнув кулаком по скляному ящику. – Гей, ти тамі Ану, оживай!

Чаклунка сиділа незворушно.

– Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж я на ній заробляю. – Містер Чорні витяг із-за ящика дощечку з написом «Несправна» й почепив її просто проти чаклунчиного обличчя. – Та негаразд не тільки з нею. Негаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною, з цілим світом! Пропади воно все пропадом! – І насварився кулаком на воскову жінку. – На смітник тебе! Чуєш, на смітник!

Він почовгав геть, важко опустився на свій ящик і помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього боліло в животі.

– Та ні, не може бути… не може вона зіпсуватися, – вражено мовив Дуглас.

– Вона ж стара, – заперечив Том. – Дідусь каже, вона стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше теж. То колись же має вона гигнути…

– Ну прошу тебе, – пошепки звернувся Дуглас до чаклунки, – будь ласка, напиши що-небудь, хай Том побачить! – І нишком засунув у проріз ще одну монетку. – Будь ласка…

Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно взялося туманними плямами.

І раптом у глибині ящика зашурхотіло, задзижчало.

Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водночас її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило, права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим, як остаточно заклякнути, так шалено шарпнулася, що аж забряжчали скляні стінки ящика. Потім з машини вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні вилетіла малесенька ворожильна карта.

– Вона ожила! Вона знову ворожить!

– А що там на карті, Дуг?

– Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай… І Дуглас прочитав:

 
– Гей-егей, круть-верть!
Тільки дурень кличе смерть!
Чи не краще танцювати,
Ніж в землі сирій лежати?
Чи не краще веселитись,
І крутитись, і вертітись,
І співати «Гей-егей»?
Хай іде все шкереберть!
Гей-егей, круть-верть!
 

– І оце все? – спитав Том.

– А внизу приписано: «Віщування: довге, веселе життя».

– Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.

– Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно, – недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи – сорок п’ять в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста – жодного напису.

– Не може бути!

– Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.

– Це ж не просто чиста карта й не просто один цент – ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.

– У неї кінчилося чорнило.

– У неї ніколи не кінчається чорнило!

Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. «Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають, – то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка…»

Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в’язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати – і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму «Соколику» брати Райти [15]15
  Ідеться про перший у світі політ на літаку з двигуном внутрішнього згорання, здійснений у 1903 р. американськими авіаконструкторами й льотчиками братами Вілбером і Орвіллом Райтами.


[Закрыть], і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт [16]16
  Рузвельт Теодор – президент США у 1901–1909 pp.


[Закрыть], і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.

Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.

А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині «Чи довго втерпиш?»: розсунеш убоки хромовані рукоятки – і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м’язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.

Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те – матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.

Але тепер… Що ж тепер?

Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в’язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія літак…

– Томе, – сказав Дуглас, – треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.

Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.

Вони посиділи в бібліотеці у м’якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам’яного лева, похмуро гойдаючи ногами.

– Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.

– Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.

– А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом… або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.

– Чого б то їй писати нам, Дуг?

– Тримай карту. Отак!

Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.

– Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.

– Дивись! – вигукнув Дуглас.

І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова… одне… два… три…

– Горить! – крикнув Том і упустив карту.

– Наступи ногою!

Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну спину старого лева, карта вже догоріла.

– Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!

Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.

– Ні, я бачив. І запам’ятав слова.

Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.

– Пригадуєш, навесні ми бачили комедію «Чарлі-втікач», то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: «Secours, secours!» [17]17
  Поможіть, поможіть! (Фр.)


[Закрыть] – а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово – secours, я своїми очима бачив!

– А чому вона написала по-французькому?

– Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!

– Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту… – Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк. – Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова…

– Були – «мадам Таро»… Томе, тепер язрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!

Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.

– Та невже вона і є справжня мадам Таро?

– Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в’язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!

– Ти кажеш – лиходії? То й містер Чорні?..

– Прізвище – Чорні, сорочка в нього чорна, штани чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завжди в чорному, хіба ні?

– Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік чи позаторік?

– А хто знає, може, вона вже сто років пише на картах лимонним соком, а всі читають тільки написане чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірником і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю, як перекласти оте secours.

– Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?

– Звісно, ми її врятуємо.

– Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.

– Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.

– Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні, – сказав Том. – Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він… Ану, дай гляну… – Том видобув з кишені жменьку мідяків. – Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п’ятнадцять разів подивлюся «Втечу з Пенсільванської в’язниці», вона мені ніколи не набридає.

Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.

– Томе, ти повинен знати, на що йдеш.

– Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?

Дуглас рвучко обернувся й побіг.

Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.

У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.

– Не бійся, стара, це я, – заточуючись, мовив містер Чорні.

Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.

– Цс-с! – прошепотів Том. – Усе гаразд. «Втеча з в’язниці», п’ятнадцять разів… А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по чарівне зілля.

Дуглас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї і побачив там дві горили: одна завмерла нерухомо з восковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злегка похитувалася з боку в бік.

– Ну, Томе, ти просто геній! – прошепотів Дуглас. – Це ж він гетьупився тим зіллям, еге?

– Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?

Дуглас поплескав рукою по книжці й тихенько почав розповідати:

– Ця мадам Таро, як я й казав, справді провіщала багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу вона дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й смерть, та ще просто у вічі! Отож…

Він замовк і знову подивився крізь запорошену шибу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа в своєму скляному ящику.

– Secours, – прошепотів Дуглас. – Отож Наполеон згадав про музей мадам Тюссо [18]18
  Славнозвісний музей воскових фігур у Лондоні.


[Закрыть]і звелів кинути чаклунку Таро в розтоплений віск, і оце тепер…

– Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього палиця в руках, чи що.

Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально лаючись, він почав вимахувати великим мисливським ножем перед обличям чаклунки.

– Він напався на неї тому, що вона одна в цьому бісовому вертепі схожа на живу людину, – сказав Том. – Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.

– Е ні, – відказав Дуглас. – Він знає, що вона попередила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходійство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і назавжди.

– Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж і самі цього не знали, поки не пішли звідти.

– Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися. Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, напевне, й дала йому карту з двома маленькими рицарями, такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з дубцями в руках, і йдемо просто сюди.

– Остання монета! – гримнув містер Чорні в Галереї. – Ось я вкидаю її і востаннє питаю тебе. Кажи, хай тобі чорт! Чи матиму я бодай якийсь зиск з цієї клятої Галереї, чи мушу визнати, що збанкрутував? Ти така ж, як і вся бісова жінота, сидиш і мовчиш, наче риба, а людина тут конає з голоду! Ану, дай карту!.. Ага! Зараз подивимось… – І він підніс карту до світла.

– Ой, Томе! – видихнув Дуглас. – Готуйсь!

– Ні! – гарикнув містер Чорні. – Брешеш ти! Брешеш! Ось тобі! – І торохнув кулаком по ящику.

Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки, і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахисна, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.

– Не треба! – заволав Дуглас і стрімголов кинувся у двері. – Містере Чорні!..

– Дуг! – крикнув Том.

Почувши крик, містер Чорні рвучко обернувся. Безтямно звів руку з ножем, немовби замірився вдарити. Дуглас заціпенів. Та містер Чорні тільки блимнув витріщеними очима, а тоді крутнувся й повільно повалився горілиць на підлогу – так повільно, що, здавалося, падав цілу вічність, – і з правої його руки випав ліхтарик, а з лівої сріблястою рибиною вислизнув ніж.

Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився очима в простерте на підлозі тіло.

– Дуг, він що – помер?

– Ні, просто його так вразило віщування мадам Таро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тихкартах було щось жахливе.

Власник Галереї хропів на підлозі. Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.

– Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно.

– Украсти? Ти що, здурів?

– А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?

– Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.

Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м’яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.