Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла… Дякуємо! – крикнула Еліс, обернувшись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.

– Пробачте, – сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

«Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію, – думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання. – І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя».

Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам’яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір’ї і промовила вголос:

– А чи справді все воно моє?

Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.

До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м’яким, сумовитим і розважливим голосом.

«Ті дівчатка мають рацію, – сказав би він тепер. – Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно».

«Ой лишенько», – подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба».

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. «Цим ти нічого не зарадиш, – провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. – Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує».

То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам’ятки.

«Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, – казав він. – Старі квитки – облуда. Зберігати всілякий мотлох – це щось ніби отой фокус із дзеркалами».

Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?

«Ти зберігаєш порожні кокони, – сказав би він. – Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода… Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка».

«А письмові свідчення під присягою?»

«Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти – це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти».

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

«Авжеж, я розумію. Розумію».

Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.

– Вранці, – мовила до неї місіс Бентлі, – я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.

І вона заснула…

Настав ранок – сонячний, зелений, – і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з’явились обоє дівчаток.

– Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?

Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.

– Ось бери. – Вона дала Джейн сукенку, в якій у п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина. – І оце, і оце, – віддала калейдоскоп і збільшувальне скло. – Усе беріть, що хочете, – сказала вона. – Книжки, ковзани, ляльки, все… Усе воно ваше.

– Наше?..

– Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.

– Ми допоможемо, – сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.

– Скільки вам років, місіс Бентлі?

– Сімдесят два.

– А скільки було п’ятдесят років тому?

– Сімдесят два.

– І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?

– Ні.

– А як вас звуть на ім’я?

– Мене звуть місіс Бентлі.

– І ви завжди мешкали тут, у цьому от будинку?

– Завжди.

– І ніколи не були гарненькою?

– Ніколи.

– Ніколи – ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.

– Ніколи, – відказувала місіс Бентлі, – ні мільйон, ні мільярд років тому.

* * *

– Ти наготував свого записника, Дуг?

– Авжеж. – І Дуглас лизнув олівця.

– Що там у тебе вже записано?

– Усі звичайні справи і події.

– А, Четверте липня і все таке… Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?

– Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

– То ще не справжнє літо.

– Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі – двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо – раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове «вперше», якусь чудасію про канікули – як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

– Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!

– Я думаю.

– Ну й що?

– Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.

– Не в тому річ. Просто їх немає, – сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою. – Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає… А записати я хочу ось що… – Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.

Дуглас записав.

Обидва прочитали записане.

– Щоб я пропав! – вигукнув Дуглас. – Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.

– Але це трохи сумно, – тихо мовив Том. – А ми нічим не можемо їм зарадити.

* * *

– Схоже на те, що в місті повно машин, – сказав Дуглас біжачи. – У містера Ауфмена – Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти – Зелена машина. А в тебе, Чарлі, що?

– Машина часу! – засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього. – Слово честі, три слова честі!

– Возить у минуле і майбутнє? – спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.

– Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.

Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.

– Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.

Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу.

– Гаразд, Дугласе, – сказав Чарлі. – Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшовцю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто Дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!

Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.

Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

– Полковнику Фрійлі! Ані звуку.

– Він погано чує, – прошепотів Чарлі. – Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!

У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява, кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь шерех.

Хлопці обережно пройшли через передпокій і заглянули до кімнати, де було всього два предмети вмеблювання – старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де м’язи й сухожилки. Решту кімнати становила груба дощана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.

– Він наче мертвий, – прошепотів Дуглас.

– Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрувати, – тихо, але гордо пояснив Чарлі. – Полковнику!

Один з темних предметів поворухнувся – то й був полковник. Він покліпав очима, видивляючись до дверей, і на його обличчі розпливалася широчезна беззуба усмішка.

– Чарлі!

– Полковнику, а це Дуглас і Джон, вони теж прийшли, щоб…

– Заходьте, хлопці. Сідайте, сідайте. Хлопці ніяково вмостилися на підлозі.

– А чому нема… – почав був Дуглас.

Чарлі миттю штурхонув його ліктем під ребра.

– Нема чого? – запитав полковник Фрійлі.

– Він має на думці, що нема сенсу говорити нам самим. – Чарлі нишком зробив промовисту гримасу Дугласові, тоді всміхнувся до старого. – Нам же нічого сказати. Розкажіть щось ви, полковнику.

– Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. їх лише попрохай – то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору.

– Чін Лінсу, – наче ненароком кинув Чарлі.

– Що? – спитав полковник.

– Бостон, – підказав Чарлі. – Тисяча дев’ятсот десятий рік.

– Бостон, тисяча дев’ятсот десятий… – Полковник нахмурив брови. – А, Чін Лінсу, ну звісно!

– Саме так, полковнику.

– Дайте подумати, зараз… – Голос полковника став невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озера. – Зараз пригадаю…

Хлопці чекали.

Полковник Фрійлі заплющив очі.

– Перше жовтня дев’ятсот десятого року, гарний і тихий прохолодний вечір, театр вар’єте в Бостоні… Атож, оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, завіса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. «Трюк з кулею! – оголошує він. – Запрошую охочих!» Чоловік поруч зі мною піднімається на сцену. «Огляньте рушницю! – каже Чін. – Позначте кулю!.. А тепер стріляйте з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в обличчя, а я, – каже, – стоятиму на тому кінці сцени й зловлю кулю зубами!»

Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.

Дуглас прикипів до нього очима, вражений і зачудований. Джон і Чарлі теж забули про все на світі.

Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов скам’янілий, і тільки губи його ворушилися.

– «Готуйсь, цілься, плі!» – гукає Чін Лінсу. Бабах! – гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає, заточується і падає, обличчя його залляте кров’ю. У залі ґвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із рушницею. «Він мертвий», – каже хтось. І справді, він мертвий. Жах, просто жах… ніколи цього не забуду… Обличчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки плачуть… Тисяча дев’ятсот десятий рік… Бостон… Театр вар’єте… Бідолаха… бідолаха… Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.

– Ох ти ж! – озвався Чарлі. – Чудова історія, полковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?

– Про Індіанця Білла?

– Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

– Індіанець Білл… – Полковник занурився у темряву минулого. – Вісімсот сімдесят п’ятий рік… Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. «Цсс! – каже мені Індіанець Білл. – Слухай». А прерія – наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над усією прерією, скільки сягає око, – величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п’ятдесят завширшки, миль п’ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. «О боже! – волаю я на тому своєму узгірку. – О боже!» Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже – громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе довкола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно не було! «Онде вони!» – вигукнув Індіанець Білл. А хмара та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні – курява, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави, і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок, і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозирнуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхилилась, і тут я побачив їх,богом присягаюся! Побачив велике військо прадавньої прерії – бізонів і буйволів!..

Полковник надовго змовк, потім озвався знову.

– Голови – наче кулаки велета негра, тулуби – наче паровози! Двадцять, п’ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..

Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали… «Стріляй! – гукає мені Індіанець Білл. – Стріляй!» Я зводжу курок і прицілююсь. «Стріляй же!» – кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум’ятті. І курява таки осіла, хлопці. Її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я Почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.

Година, три, шість годин минуло, поки та буря перейшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і приголомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до якогось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені хотілося зберегти в пам’яті гук тієї громовиці. Я й тепер часом чую його, літніми надвечір’ями, як оце сьогодні, коли над озером збирається на дощ… той страхітливий дивовижний гук… добре б і вам колись його почути…

Тьмаве світло просотувалося крізь полковників великий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку налито дуже ріденького й ледь теплого чаю.

– Він що – заснув? – спитав зрештою Дуглас.

– Ні, – відказав Чарлі. – Просто перезаряджає свої батареї.

Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе перед тим довго біг. Нарешті він розплющив очі.

– Слухаю вас, сер! – захоплено мовив Чарлі.

– А, Чарлі, привіт! – І полковник здивовано всміхнувся до двох інших хлопців.

– Це Дуг, а оце Джон, – пояснив Чарлі.

– Здорові були, хлопці. Хлопці привіталися.

– А де ж… – знов почав був Дуглас.

– Ну й дурень же ти! – Чарлі ляснув Дугласа по руці. Тоді обернувся до полковника. – То ви казали, сер…

– Я щось казав? – пробурмотів старий.

– Хай розповість про Громадянську війну [8]8
  Громадянська війна в США (1861–1865) між буржуазною Північчю й рабовласницьким Півднем. Далі згадуються місця великих боїв.


[Закрыть], – тихенько підказав Джон Хафф. – Він її пам’ятає?

– Чи я пам’ятаю? – мовив полковник. – Пам’ятаю, аякже! – Голос його затремтів, і він знову заплющив очі. – Все пам’ятаю! От забув тільки… на чиєму боці я воював…

– Може, колір мундира… – почав був Чарлі.

– Кольори починають зливатися, – прошепотів полковник. – Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солдатів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зростав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі дім у Теннесі, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога, знову тут, у Грінтауні. Отож розумієте, чому зливаються і тьмяніють кольори…

– А ви пам’ятаєте, з якого боку гір воювали? – Чарлі говорив тихо, не підвищуючи голосу. – Де сходило сонце – ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли – до Канади чи до Мексіки?

– Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової, правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли ми в різних напрямках. Відтоді минуло майже сімдесят років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило сонце.

– Ви ж, певно, пам’ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?

– Ні, – відказав старий наче звідкись іздалеку. – Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам’ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.

– Антайтем, – озвався Джон Хафф. – Спитай його про Антайтем.

– Я там був.

Очі в хлопців заблищали.

– Булл-Ран, спитай про Булл-Ран…

– І там був, – тихо мовив полковник.

– А під Шайло?

– Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.

– Тоді про Шайло… А форт Самтер?

– Я бачив там перші клубки порохового диму, – замріяно сказав полковник. – Так багато всякого спадає на пам’ять, так багато… Пригадуються пісні. «В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять…» І далі пам’ятаю, аякже… «В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів». А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти «Пильнуй, пильнуй, Південний краю!». А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: «Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях». Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. «Славні воїни-південці, варта рідних берегів»… «Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми лаврами їх увінчаємо, брате»… Скільки було пісень! Співали й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ, то на південь. «Ми йдемо, наш батьку Аврааме, триста тисяч воїнів твоїх»… «Напнімо намети, напнімо намети, напнімо намети на бранному полі»… «Ура, ура, ура, святкуймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи»…

Голос старого помалу завмер.

Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Чарлі обернувся до Дугласа й запитав:

– Ну, скажеш, він не те?

Дуглас двічі глибоко зітхнув і відповів:

– Ні таки те.Полковник розплющив очі.

– Що там я «таки те»?

– Машина часу, – промимрив Дуглас. – Машина часу.

Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців. А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.

– То оце так ви мене називаєте?

– Так, полковнику.

– Так, сер.

Полковник повільно відхилився на спинку крісла, поглянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив очі в голу стіну над хлоп’ячими головами.

Чарлі підвівся.

– Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дякуємо, полковнику.

– Що?.. А-а, до побачення, хлопці.

Дуглас, Джон і Чарлі навшпиньки вийшли за двері. Полковник Фрійлі вже не бачив їх, хоч вони пройшли просто в нього перед очима.

І вже на вулиці вони аж здригнулись, почувши з вікна другого поверху:

– Гей!

Хлопці задерли голови.

– Що, полковнику, сер?

Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.

– Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.

– Еге, сер.

– І… таки ваша правда! Як це мені самому не спало на думку! Машина часу, справжня Машина часу, їй-богу!

– Атож, сер.

– До побачення, хлопці. Приходьте коли тільки захочете!

У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще махав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.

– Чах-чах-чах, – озвався Джон. – Іду в минуле, на дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!

– Еге ж, – мовив Чарлі, озирнувшись на тихий будинок позаду. – А от на сто років не заїдеш.

– Ні, – розважливо відказав Джон, – на сто не заїду. А ото справді мандрівка! Справді Машина часу.

З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім побачили попереду огорожу.

– Хто перестрибне останній, – сказав Дуглас, – той дівчисько.

Решту дороги додому Чарлі і Джон називали його Дорою.

* * *

Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.

– Дуг, що сталося?

– Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється, – на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці, – я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні, – я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого, – скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев’яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, – мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: «Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року». А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.

– Звучить чудово, Дуг. Але що воно означає? Дуглас знов заходився писати.

– Це означає, що вони справжні далекі мандрівники, і нам ніколи з ними не зрівнятися. Якщо пощастить, ми наберемо років сорок, сорок п’ять, ну, може, п’ятдесят, а для них це сущий дріб’язок. Ось коли ти набрав дев’яносто, дев’яносто п’ять, а то й сто – тоді ти справжнісінький далекий мандрівник.

Ліхтарик раптом згас.

Брати лежали в місячному світлі.

– Томе, – прошепотів Дуглас, – мені доконче треба помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що можна побачити. А найдужче треба навідувати полковника Фрійлі – раз, чи два, чи навіть три рази на тиждень. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить, а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі хочеться придивитися до всього навколо, все як є побачити. Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам’ятали кожну мить! Щоб запам’ятали кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навідувати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.

Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на Дугласа.

– Далекі мандри. Це ти сам придумав?

– Може, так, а може, й ні.

– Далекі мандри… – прошепотів Том.

– Тільки одне я знаю напевне, – сказав Дуглас, заплющуючи очі. – Від цих слів якось самотньо стає на душі.

* * *

Торох!

Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф шугнула вгору пилюка. Дві старі жінки чимдуж наважили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше замкнути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми головами раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здивовано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише панічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:

– Що ми накоїли! Бідолашний містер Квотермейн!

– Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й погнався за нами. Ану, гляньмо…

Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли собі дуби та в’язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тротуаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, дивлячись угору, ще раз поминув будинок.

Дві жінки на горищі пильно поглянули одна на одну, немов намагаючись роздивитися свої обличчя в швидкоплинному струмку.

– Поліція!

Та ніхто не грюкав у надвірні двері, не гукав: «Ім’ям закону!»

– Що то за хлопець там унизу?

– Та то ж Дуглас! Дуглас Сполдінг. Боже мій, він прийшов, щоб ми покатали його на Зеленій машині! Він ще нічого не знає… Це наш власний гонор нас згубив. Гонор і ота електрична тарадайка!

– І отой жахливий роз’їзний агент із Гампорт-Фолза. То все він і його балачки.

Балачки, балачки – мов лопотіння літнього дощика по покрівлі.

І раптом – зовсім інший день, інший полудень…

Сестри сиділи на своїй затіненій веранді, з білими віялами в руках, а перед ними стояли вазочки з холодним тремтливим лимонним желе.

Аж ось із сліпучого сяева, із золотавого сонячного проміння з’явилася блискуча й прекрасна, наче карета чарівного принца…

Зелена машина!

Вона пливла. Вона шелестіла, як лагідний морський вітрець. Схожа на вишуканий кленовий листок, ясніша від джерельної води, вона поважно вуркотіла, наче кицька на полудневому осонні. А в машині – той агент із Гампорт-Фолза, у солом’яній панамі на масному від брильянтину волоссі. Взуті в гуму колеса машини м’яко й зграбно покотилися по розжареній білій доріжці, і ось уже вона з басовитим дзижчанням під’їхала до самих східців веранди, круто повернула й стала. Агент вискочив з машини й насунув на чоло панаму, захищаючи очі від сонця. В тому невеличкому затінку сяйнула його широка усмішка.

– Мене звуть Вільям Тара! А оце… – Він натиснув гумову грушу, і вона лунко рявкнула. – Це сигнал.– Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки. – Отут – акумуляторні батареї. – У гарячому повітрі війнуло свіжим духом блискавиці…– Ось кермо. Ось приступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом – Зелена машина!..

Пригадавши все те у сутіні горища, із заплющеними очима, сестри аж здригнулися.

– Було б нам заколоти його спицями!

– ЦссІ.. Слухай!

Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав стукати. Вони побачили, як подвір’я перетнула жінка і зайшла в сусідній будинок.

– Та то ж Лавінія Неббс, із порожньою чашкою в руках. Мабуть, приходила позичити цукру.

– Обніми мене, я боюся.

Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади. Старий солом’яний капелюх ворухнувся, так наче ним махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.

– Дякую, чаю з льодом вип’ю залюбки.

Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок, ніби лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, заглядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.

– Шановні дами, як я бачу, ви обидві – жінки заповзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят років для вас ніщо! – Він клацнув пальцями. – Але зважте, настане час, коли на вас навалиться сила-силенна всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то кажуть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким другом і стане для нас оця двомісна Зелена машина.

І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленкуватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на продаж дивовижу. Машина стояла на гарячому осонні, нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.

– Тиха, як лебедячий пух. – Його віддих злегенька долинав до їхніх облич. – Ось послухайте…

Жінки прислухались.

– Акумуляторні батареї заряджені на всю потужність ї готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе на електриці, шановні дами. А ви тільки щовечора перезаряджаєте в гаражі батареї.

– А не може статися… я хочу сказати… – Молодша сестра відсьорбнула холодного чаю. – Нас не може вбити струмом?

– І в голову цього не беріть!

Він знову скочив у машину, і зуби його зблиснули в широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо пізно ввечері.

– На чай до знайомих! – Він виписав машиною коло, наче у вальсі. – До клубу пограти в бридж. На вечірку. На святкування. На званий обід. На день народження. На сніданок «Дочок американської революції» [9]9
  Жіноча організація в США.


[Закрыть]… – Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися. Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гумових шинах. – На вечерю в «Материнській лізі»!.. – Агент сидів дуже гордий тим, що так тонко знається на жіночій вдачі. – Керувати машиною за іграшку. Рушає з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не потрібні. У гарячі дні вас обвіває вітерцем… Ну просто чудо… – І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його намащене волосся рівним проділом.