Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Та вона ж зовсім не так побудована!

– Дуже шкода. Тоді я не матиму часу й роздивитися на неї.

Вона поцілувала чоловіка в щоку й пішла з кімнати, а він лежав і принюхувався до вітерцю, що повівав від гаража, де була схована машина, й доносив запах смажених каштанів, що їх продають на осінніх вулицях Парижа, якого Лео ніколи не бачив…

Між зачудованими собаками й хлопчаками непомітно прослизнув кіт, замуркотів біля воріт гаража, і звідти полинув звук, схожий на шурхіт білопінних хвиль, що, розмірено, зітхаючи, розтікалися по якомусь далекому невідомому берегу.

«Завтра, – подумав Лео Ауфмен, – ми випробуємо мою машину, всі разом».

Серед ночі він прокинувся й зрозумів: щось його збудило. Десь віддалік, в іншій кімнаті, чувся чийсь плач.

– Сол? – прошепотів Лео, встаючи з ліжка.

У своїй кімнаті хлопець гірко плакав, сховавши обличчя в подушку.

– Ні… ні… – схлипував він. – Це кінець… кінець…

– Соле, тобі наснилося якесь страхіття? Розкажи мені, синку!

Та хлопець і далі гірко плакав.

І тоді, сидячи на краєчку його ліжка, Лео Ауфмен раптом надумав виглянути у вікно. Ворота гаража стояли розчинені навстіж.

Він відчув, як на голові в нього підіймається волосся.

Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув, Лео спустився вниз, зайшов у гараж і, затамувавши віддих, простяг руку перед себе.

Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини щастя обпік йому пальці.

Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він.

Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий – просто хоче зберегти щастя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки…

Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле. Серце в Лео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп’яча душа. І Лео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів перехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.

Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кімнати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно зачинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла вихопитися надвір. Тоді сів на край ліжка й поклав руку на синове плече.

– «Повість про двоє міст»? Моя… «Крамниця старожитностей»? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. «Великі сподівання»? Колись були мої, але тепер хай «Великі сповідання» залишаються йому!..

– Що це означає? – спитав Лео Ауфмен, заходячи до кімнати.

– Це означає, – відказала його дружина, – розподіл спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть з дороги, «Холодний дім» і «Крамниця старожитностей»! В усіх цих книжках немає такого божевільного мудрагеля, як Лео Ауфмен!

– Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що воно за Машина щастя! – заволав Лео Ауфмен. – А ти спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!

– «Том Свіфт і його електричний нищитель» – а це чиє? – спитала Ліна. – Ну, тут нема чого й гадати.

І, зневажливо фиркнувши, тицьнула «Тома Свіфта» Лео Ауфменові.

На кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну було поділено: одне сюди – одне туди, чотири сюди – чотири туди, десять сюди – десять туди. Ліна Ауфмен, геть заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити.

– Ну гаразд, Лео, – засапано мовила вона. – Поки я ще тут, доведи мені, що це не ти наганяєш уночі кошмари на невинних дітей.

Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим ящиком.

– Оце таке щастя? – спитала вона. – То яку ж кнопку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою і сповненою вдячності?

Тим часом коло них уже зібралися всі діти.

– Мамо, – сказав Сол, – не треба!

– Мені потрібно знати, на що я нападаюся, Соле. Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, подивилася звідти на чоловіка.

– Це важливо не так для мене, як для тебе, психований крикуне.

– Зроби ласку, – сказав Лео. – Ось ти сама побачиш! – Він зачинив дверці машини. – Натисни кнопку! – гукнув до вже невидимої дружини.

Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася, наче великий собака вві сні.

– Тату!.. – занепокоєно мовив Сол.

– Ти слухай! – звелів Лео Ауфмен.

Спершу не чути було нічого, тільки злегка дрижала машина від потаємного руху схованих усередині зубчиків і коліщат.

– Мамі там не погано? – спитала Ноемі.

– Ні-ні, їй дуже добре! Ось зараз… Ось воно!

З машини почувся голос Ліни Ауфмен:

– Ой!.. – А тоді знову, вражено: – Ого!.. Ви тільки гляньте! – вигукнула схована всередині машини Ліна. – Це ж Париж!.. А це Лондон!.. А тепер Рим!.. Піраміди! Сфінкс!..

– Сфінкс! Ви чуєте, діти? – прошепотів Лео Ауфмен і засміявся.

– Запахло парфумами! – здивовано вигукнула Ліна. Невидимий грамофон заграв вальс «Голубий Дунай».

– Музика! Я танцюю!

– То їй тільки здається, ніби вона танцює, – повідо-. мив присутніх Лео Ауфмен.

– Просто чудо! – сказала його невидима дружина. Обличчя Лео Ауфмена засяяло.

– Оце дружина – все розуміє!

Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя.

Усмішка на устах винахідника миттю згасла.

– Вона плаче, – сказала Ноемі.

– Не може бути!

– Плаче, – сказав Сол.

– Та ні, не може бути, щоб вона плакала! – Здивовано кліпаючи очима, Лео Ауфмен притулив вухо до машини. – А проте… таки плаче… як мала дитина…

Йому лишилося тільки відчинити дверці.

– Зажди. – Його дружина сиділа в машині, і по її щоках текли сльози. – Дай мені доплакати. І вона поплакала ще трохи. Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.

– Ой, ця машина – найсумніше місце в світі! – тужливо промовила Ліна. – Як мені тяжко на душі, просто жах! – Вона вилізла крізь дверцята. – Спершу там був Париж…

– А що ж негаразд із Парижем?

– Я ніколи в житті,і не мріяла побувати в Парижі. А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Раптом мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те не насправді!

– У машині майже так само гарно.

– Ні. Я сиділа там і все розуміла. Це тільки облуда, думала я.

– Ну не плач, матінко.

Ліна подивилася на нього великими чорними очима, в яких блищали сльози.

– Ти змусив мене танцювати. А ми ж не танцювали вже двадцять років.

– Завтра ввечері поведу тебе на танці.

– Ні, ні! Це нічого не важить, не повинноважити. Але твоя машина твердить: це важливо! І я несамохіть вірю їй. Ти не турбуйся, Лео, ось я ще трохи поплачу, і все це минеться.

– А що ж іще негаразд?

– Що іще? Твоя машина твердить: ти молода. А я ж не молода. Вона бреше, ця Машина смутку!

– Чому смутку?

Ліна вже трохи заспокоїлась.

– Твоя помилка, Лео, ось у чому: ти забув, що зрештою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих ліжок. Звісно, поки сидиш там усередині, то й сонце заходить довго-довго, і повітря приємно пахне, і не холодно там, і не жарко. І все, що тобі хотілося б продовжити, триває скільки завгодно. Але вдома діти чекають обіду, їм треба попришивати ґудзики. Та й, щиро кажучи, Лео, скільки можна дивитись, як заходить сонце? Кому це потрібно, щоб воно заходило так довго? Кому потрібно, щоб завжди було не холодно й не жарко? І щоб повітря завжди приємно пахло? До всього цього скоро звикаєш і просто перестаєш помічати його. Сонце має заходити хвилину чи дві. А потім хочеться чогось іншого. Так уже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути?

– Та хіба я забув?

– Тим-то ми й милуємося заходом сонця, що він буває тільки раз на день.

– Але ж це сумно, Ліно.

– Ні. Якби він тривав без кінця, це набридло б нам, і отоді було б справді сумно. Тож виходить, що ти припустився двох великих помилок. Ти зупинив і розтяг у часі те, що завжди минає швидко. А ще ти переніс сюди, на наше подвір’я, такі далекі картини, яких тут ніколи не було й не має бути. І вони неначе промовляють: «Ні, Ліно Ауфмен, нікуди ти не поїдеш. Ні Парижа тобі не бачити, ні Рима!» А я й сама це добре знаю, то навіщо мені нагадувати? Краще не думати про це, Лео, і жити як живеться. Жити як живеться, зрозумів?

Лео Ауфмен похитнувся і прихиливсь до машини. Але в ту ж мить здивовано відсмикнув обпечену руку.

– То що ж робити, Ліно?

– А я звідки знаю? Я знаю тільки одне: поки цей ящик стоятиме тут, мене весь час тягтиме до нього, та й Сола теж, як ото вночі, і ми, супроти здорового глузду, захочемо сидіти в ньому й дивитись на всі ті далекі, недосяжні для нас краї, і щоразу литимемо сльози, і все у твоїй сім’ї піде шкереберть.

– Не розумію, – мовив Лео, – як же це я так схибив? Ану, погляну-но я сам, чи правда те, що ти кажеш. – Він заліз у машину. – Ти почекаєш?

Дружина кивнула головою.

– Ми будемо тут, Лео.

Лео зачинив дверці. Опинившись у теплій темряві, він якусь хвилю вагався, а потім натиснув кнопку й приготувався тішитись барвами та музикою, коли раптом почув знадвору крик:

– Тату, вогонь!.. Машина горить!

Хтось затарабанив у дверці. Лео підхопився, гупнувся головою і впав, дверці розчинились, а тоді хлопці витягли його з машини. Позад нього щось глухо вибухнуло. Все сімейство кинулося навтіки. Лео Ауфмен озирнувся й гукнув:

– Соле, викликай пожежну команду!

Сол побіг у дім, одначе Ліна схопила його за рукав.

– Ні, Соле, – мовила вона, – зажди.

З машини шугнуло полум’я, почувся ще один приглушений вибух. А коли машина розгорілася буйним вогнем, Ліна Ауфмен кивнула головою.

– Гаразд, Соле, – сказала вона. – Тепер викликай пожежну команду.

Усі, хто тільки мав очі, збіглися на пожежу. Були там і дідусь Сполдінг, і Дуглас, і Том, і більшість пожильців їхнього будинку, і кілька дідів із-за яру, і всі хлопчиська з шести навколишніх кварталів. А діти Лео Ауфмена стояли попереду всіх і страшенно пишалися тим, як чудово шугає полум’я з-під покрівлі їхнього гаража.

Дідусь Сполдінг пильно подивився на хмару диму, що сягнула неба, і тихо спитав:

– Лео, це була вона? Ваша Машина щастя?

– Десь за рік, – відповів Лео Ауфмен, – я розміркую, що воно було, і тоді скажу вам.

Ліна Ауфмен стояла в сутіні й дивилась, як никають сюди-туди пожежники. Аж ось гараж із гуркотом завалився.

– Лео, – мовила вона, – тобі нема чого розмірковувати цілий рік. Розглянься навколо. Подумай. Трохи помовч. А тоді прийдеш і скажеш мені. Я буду в домі, розставлятиму книжки назад на полиці, складатиму одяг назад у шафи, готуватиму вечерю – і так уже припізнилася, дивись, як темно надворі. Ходімо, діти, допоможете мамі.

Коли поїхали пожежники й розійшлися сусіди, Лео Ауфмен залишився на подвір’ї з дідусем Сполдінгом, Дугласом і Томом. Вони сумно стояли над курним згарищем. Лео поворушив ногою мокрий попіл і повільно висловив те, що доконче мав висловити:

– Найперше, про що дізнаєшся в житті, – це що ти дурень. І найостанніше, про що дізнаєшся, – це що ти той же таки дурень. За одну цю годину я хтозна-скільки всякого передумав. І я дійшов висновку: Лео Ауфмен – сліпець!.. Ви хочете побачити справжню Машину щастя? Її винайдено зо дві тисячі років тому, і вона й досі працює-не весь час однаково добре, ні, але працює. І вона завжди тут, при тобі.

– Але ж пожежа… – мовив Дуглас.

– Ну звісно, пожежа, гараж! Але, як сказала Ліна, тут нема чого розмірковувати цілий рік: те, що згоріло в гаражі, не рахується.

Він піднявся східцями на веранду, і всі троє подалися за ним.

– Ось де, – прошепотів Лео Ауфмен. – Загляньте тихенько у це вікно, і ви побачите.

Дідусь, Дуглас і Том нерішуче подивилися крізь широку шибу.

І там, у теплих озерцях світла від лампочок, побачили те, що хотів показати Лео Ауфмен. За невеликим столиком Сол і Маршалл грали в шахи. У їдальні Ребекка розставляла на столі посуд до вечері. Ноемі вирізувала з кольорового паперу лялькову одіж. Рут малювала акварельними фарбами, Джозеф грався електричною залізницею. За відчиненими дверима кухні Ліна Ауфмен витягала з гарячої печі сковороду зі смажениною. Всі руки, всі голови, всі роти так чи так щось робили. За склом чути було голоси. Хтось дзвінко виспівував пісню. Долинав дух свіжоспеченого хліба, і було зрозуміло, що то справжній хліб і його скоро маститимуть справжнім маслом. Там було все, і все те було при ділі.

Дідусь, Дуглас і Том обернулись і поглянули на Лео Ауфмена, а той зосереджено дивився у вікно, і на обличчя йому падали рожеві відсвіти від лампи.

– Атож, – мовив він пошепки. – Оце вона і є. – Він і далі спостерігав, як рухаються, зчеплюються, на мить зупиняються і знов невтомно крутяться всі коліщатка його господи, і на обличчі його відбивався то легкий смуток, то миттєва втіха, а потім – спокійна вдоволеність. – Машина щастя, – сказав він. – Справжня Машина щастя.

А в наступну мить його вже не було на веранді. Дідусь, Дуглас і Том побачили, як він узявся до діла в домі: там щось трохи підправить чи підкрутить, там розгладить якийсь рубчик, – заклопотана частка всього того живого, дивовижного, неймовірно тонкого, незмінно загадкового й вічно невпинного механізму.

А потім, усе ще всміхаючись, вони спустилися східцями з веранди у прохолодну літню ніч.

* * *

Двічі на рік з дому виносили великі, важко провислі килими й розстеляли їх на лужку, де вони були зовсім недоречні, мов якісь безлюдні острівці. Потім надвір виходили бабуся й мати, несучи щось подібне до спинок гарних, плетених з грубого дроту крісел у павільйоні з газованою водою в центрі містечка. Кожному давали таке дротяне знаряддя, і всі вони – Дуглас, Том, бабуся, прабабуся й мати – ставали колом над запрошеними візерунками давньої Вірменії, наче гурт відьом і домовиків. Потім, за знаком прабабусі – тільки-но вона моргне чи підібгає губи, – здіймали ті свої ціпи, і їх дротяне плетиво з гучним ляскотом падало на килим, а потім знов! знов.

– Так його! Отак! – примовляла прабабуся. – Бийте, хлопці, бийте і блішок, і вошок!

– Ну ти й скажеш! – докоряла їй бабуся.

Усі сміялися. Навколо них клубочилася курява, і від сміху вони закашлювались.

Хмари ворси, бризки піску, золотисті крихти люлькового тютюну злітали догори й тріпотіли у повітрі, сколошкуваному все новими й новими ударами. Спиняючись звести дух, хлопці бачили сліди своїх черевиків і черевиків дорослих, що тисячі разів відбилися на килимі від ворси до основи, а тепер помалу зникали з очей, неначе змиті хвилями ударів, що раз у раз набігали на візерунчасті береги.

– Отут твій чоловік розлив тоді каву! – І бабуся чимдуж молоснула по килиму.

– А ось сюди ти вивернула вершки! – І прабабуся вибила з килима ще більший стовп куряви.

– А тут он як вичовгано, погляньте! Ой, хлопці, хлопці!

– Прабабусю, а ось де чорнило з твоєї ручки!

– Дурниці! В мене фіолетове чорнило, а тут звичайне синє.

Лясь!

– А гляньте, яку стежку протоптали з передпокою до кухні. Туди, де пахне їжею. Отак і левів тягне до водопою. Треба буде покласти його іншим боком до дверей.

– Краще не пускати нікого до кухні.

– Або хай роззуваються за дверима.

Лясь! Лясь!

Та ось килими розвішано на мотузках, щоб вибити начисто. Том став і задивився на химерні візерунки – вигадливі завитки й петлі, квіти, таємничі фігури, звивисті розводи.

– Томе, ти чого став? Ану, хлопче, до діла!

– Цікаво подивитися на всякі такі речі. Дуглас недовірливо поглянув на килим.

– І що ж ти там бачиш?

– Усеньке наше місто, людей, будинки… а осьде й наш! – Лясь! – І наша вулиця. – Лясь! – А оте чорне – то яр. – Лясь! – А онде й школа. – Лясь! – А оця кумедна фігура – це ти, Дуг! – Лясь! – Он і прабабуся, бабуся, мама… – Лясь! – Скільки вже років цьому килиму?.

– П’ятнадцять.

– І п’ятнадцять років усі топчуться по ньому. І я бачу кожей слід від черевиків! – вигукнув Том.

– Ну й мастак ти, хлопче, язиком молоти! – зауважила прабабуся.

– На ньому видно все, що діялося в цьому домі за стільки років. – Лясь! – Усе те, звісно, минуло, але я можу побачити й майбутнє. Ось тільки примружу очі, добре придивлюся до цих візерунків – отак – і побачу, де ми завтра будемо гуляти й бігати.

Дуглас перестав орудувати вибивачкою.

– А щось іще ти там бачиш?

– Хіба що нитки, – докинула прабабуся. – Майже все витерлося до основи. Видно навіть, як його виткано.

– Атож! – загадково мовив Том. – Нитки сюди, нитки туди. Я все бачу. Лихих чортів. Запеклих грішників. То погану погоду, то гарну. Прогулянки за місто. Святкові столи. Суничне морозиво. – Він поважно тицяв вибивачкою в різні місця на килимі.

– Тебе послухати, то в мене тут справжній пансіон, – сказала бабуся, розпашіла й засапана від роботи.

– Усе воно тут, тільки наче в тумані. Ось нахили голову вбік, Дуг, і приплющ одне око, майже зовсім. Звичайно, увечері в домі видно краще, коли килим лежить на підлозі, світить лампа і все таке. Тоді багато всяких тіней, темних і світліших, і видно, як розбігаються нитки, а погладиш ворсу, то вона мов хутро якогось звіра. І пахне пустелею, слово честі. Жаром і піском – так, мабуть, пахне в гробницях, де лежать мумії. А онде бачиш червону пляму? То горить Машина щастя!

– Напевне, то просто томатна підлива з чиєїсь тарілки, – сказала мати.

– Ні, то Машина щастя, – заперечив Дуглас, і йому стало жаль, що й тут вона горить. Він дуже сподівався на Лео Ауфмена, думав, той зробить так, щоб усе завжди було гаразд, щоб люди весь час усміхалися і щоб кожного разу, коли Земля нахиляється на своїй осі до чорної безодні Всесвіту, маленький гіроскоп [7]7
  Гіроскоп – прилад з вільною віссю, що обертається з великою швидкістю; має стійкість у різних положеннях; застосовується для автоматичного керування рухом літаків, ракет, морських суден, торпед тощо.


[Закрыть], що його Дуглас відчував у собі, повертав її назад до сонця. Аж ні, Лео Ауфмен утнув дурницю, і лишилася тільки купа попелу й недогарків.

Лясь! Лясь! Дуглас молоснув вибивачкою.

– Дивіться, а ось і зелений електричний автомобільчик! І міс Ферн! І міс Роберта! – вигукнув Том. – Бі-бі-і! – Лясь!

Усі засміялися.

– А онде твої лінії життя, Дуг, геть заплутані вузлами. Забагато зелених яблук. І мариновані огірки перед сном.

– Де вони, де? – закричав Дуглас, придивляючись до килима.

– Оця – через рік, ця – через два, а осьде – через три, чотири і п’ять років.

Лясь! Дротяна вибивачка просичала в повітрі, мов змія.

– А оця – на все доросле життя! – сказав Том.

І ляснув по килиму з такою силою, що весь порох п’яти тисяч століть шугнув із сколошканої основи килима, на якусь моторошну мить завис у повітрі, а тоді на Дугласа, що й далі стояв, удивляючись примруженими очима в плетиво ниток і неясних візерунків, безгучно наринула темна лавина того вірменського пороху, щільно огорнула його зверху, спереду, ззаду, з боків і поховала навіки перед очима всіх, хто був поруч…

* * *

Як почалися ті розмови з дітворою, стара місіс Бентлі й сама до ладу не пам’ятала. Вона часто бачила дітлахів у бакалійній крамниці, де вони, мов ті метелики чи мавпочки, снували серед качанів капусти та в’язок бананів, і всміхалася до них, і вони всміхались їй у відповідь. Узимку вона спостерігала здаля, як діти бродять по снігу, залишаючи в ньому глибокі сліди, восени вони залюбки всотують гіркуватий дим від паленого листя, а навесні весело струшують із себе рясну порошу яблуневих пелюсток, – але місіс Бентлі ніколи не боялася їх. Сама вона завжди підтримувала в своєму домі бездоганний лад, кожна річ там мала своє місце, підлоги були ретельно підметені, їстівні припаси розкладено в акуратні бляшанки, шпильки застромлено в подушечки, а шухляди комоду в спальні напаковано всіляким дріб’язком, що назбирався за довгі роки.

Місіс Бентлі була жінка бережлива. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, мережива, шарфики, залізничні прямі плацкарти – усі ті знаки й пам’ятки людського життя.

– У мене багато платівок, – часто казала вона. – Оце Карузо. Їх куплено у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році в Нью-Йорку. Мені було тоді шістдесят, і Джон ще був живий. А оце Джун Мун – здається, двадцять четвертого року, невдовзі як помер Джон.

То був чи не найбільший жаль у її житті. Саме те, що вона найдужче любила мати поруч, слухати й бачити, вона зберегти не змогла. Джон зостався далеко в зеленому луговому краю, схований у труні, під травою та надгробком з датами, і від нього лишилися тільки шовковий циліндр, тростина й вихідний костюм у шафі. А решту давно пожерла міль.

Але те, що можна було зберегти, вона зберегла. Приїхавши п’ять років тому в це містечко, вона привезла з собою великі чорні скрині, в яких напхом лежали перекладені кульками нафталіну зім’яті плаття в рожевих квіточках і кришталеві вазочки з її дитинства. Чоловікові місіс Бентлі належало нерухоме майно в різних містах, і після його смерті вона, мов пожовкла від часу шахова фігура із слонової кістки, пересувалася з місця на місце, розпродуючи все підряд, аж поки опинилась у цьому зовсім чужому їй містечку, сама-одна зі своїми скринями й темними неоковирними меблями, що оточували її зі всіх боків, закляклі, мов доісторичні істоти в зоологічному музеї.

Знайомство з дітьми відбулося в середині літа. Місіс Бентлі вийшла з дому полити плющ біля веранди й побачила двох дівчаток і хлопчика, що нахабно простяглися посеред її лужка й розкошували на шорсткій, коротко підстриженій траві.

Місіс Бентлі приязно всміхнулася до них усім своїм жовтим, схожим на маску обличчям, і саме в цю мить із-за рогу викотився візок морозивника. Наче оркестр крихітних ельфів, він видзвонював крижані мелодії, чисті й сріблясті, як дзенькіт кришталевих келихів під рукою знавця, скликаючи всіх до себе. Дітлахи враз сіли на траві й усі троє, мов соняшники до сонця, повернули голови туди.

– Хочете морозива? – гукнула до них місіс Бентлі. – Ідіть сюди!

Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на ґудзиках.

– А ви не хочете відкусити? – спитав хлопчик.

– Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день, – засміялася місіс Бентлі.

Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.

– Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.

– Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.

Дітлахи вражено витріщилися на неї.

– Ви не вірите, що мене звали Елен? – спитала стара.

– Я й не знав, що в бабусь бувають імена, – кліпаючи очима, відказав Том.

Місіс Бентлі сухо засміялася.

– Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім’я, – докинула Джейн.

– Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки «місіс». Ніхто з молодих не скаже на неї «Елен». Це здається надто легковажним.

– А скільки вам років? – спитала Еліс.

– О, я ще пам’ятаю птеродактилів, – усміхнулася місіс Бентлі.

– Та ні, насправді, скільки?

– Сімдесят два.

Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.

– Багато, – мовив Том.

– А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, – сказала стара.

– Скільки нам?

– Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.

Дітлахи мовчали.

– Що це з вами?

– Нічого. – Джейн підвелася.

– Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли… Чи щось не гаразд?

– Моя мама каже, що говорити неправду негарно, – промовила Джейн.

– Звісно, що негарно. Це дуже погано, – погодилася місіс Бентлі.

– І слухати ,коли говорять неправду.

– А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.

– Ви сказали.

– Я? – Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей. – Що ж я таке сказала?

– Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.

– Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.

– Еліс, Томе, ходімо.

– Стривай, – мовила місіс Бентлі. – Ти не віриш мені?

– Не знаю, – відповіла Джейн. – Ні, не вірю.

– Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!

– А ви – ні,-не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. Її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.

– Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.

Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.

– Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.

Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

– Ви жартуєте над нами, – крізь сміх промовила Джейн. – А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?

– Ану, марш додому! – раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. – Нема чого тут реготатися.

– І насправді вас не звуть Елен?

– Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

– До побачення! – зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. – Дякуємо за морозиво!

– Колись і я в «класики» грала! – гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..

– Подумати тільки! – мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. – Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, – справді ні, – але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.

Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.

Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.

– Що, місісБентлі?

– Ідіть-но сюди, на веранду! – звеліла вона. Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.

– Що, місісБентлі?

Вони аж надто натискали на оте «місіс», так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.

– Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.

Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.

– Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, – сказала вона.

Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:

– Гарненька штучка!

– Ану, покажи! – вигукнула Еліс.

– А оце маленький персник, який я носила у вісім років, – провадила місіс Бентлі. – Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.

– Ой, дайте глянути!

Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.

– Та він же якраз на мене! – вигукнула вона.

– А гребінець підходить мені! – вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.

– А оцими камінцями я колись гралася.

Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.

– І ще ось! – Вона переможно відкрила свою козирну карту – фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.

– Що це за дівчинка? – спитала Джейн.

– Це я!

Дівчатка прикипіли очима до фотографії.

– Та вона ж зовсім на вас не схожа, – відрубала Джейн. – Таку картку може дістати хто захоче.

Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.

– А ще якісь фотографії у вас є? – запитала Еліс. – Де вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят – є такі?

Дівчатка в’їдливо зихихотіли.

– Я зовсім не повинна нічого вам показувати, – відповіла місіс Бентлі.

– А ми не повинні вам вірити, – сказала Джейн.

– Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!

– То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.

–І одружена я була!

– А де ж містерБентлі?

– Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.

– Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?

– Я маю шлюбне свідоцтво.

– Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді, – і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала, – якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!

– Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.

– А, он воно як! – Джейн підморгнула Еліс і Томові. – Ніхтоне бачив!

– Та ти послухай! – Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку. – Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: «Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками». Постривайте, станете й ви такі, як я!

– Ні, не будемо ми такі! – вигукнули дівчатка. – Правда ж, не будемо? – запитували вони одна одну.

– Поживете – побачите! – сказала місіс Бентлі.

А сама собі подумала: «О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі».

– А твоя мама? – мовила вона до Джейн. – Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?

– Ні, – відказала Джейн. – Вона завжди однакова. І то була правда. Коли живеш разом з людиною день у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від’їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; «Елен Бентлі, та невже це ти?»

– Мабуть, ми вже підемо додому, – сказала Джейн. – Дякую за персника. Він якраз на мене.

– Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

– Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

– Стривайте! – гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз. – Я не дозволяю! Це моїречі!

– Не треба! – сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками. – Віддайте!