Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Хлопці кинулися врозтіч.

– Стій!

Хлопці завмерли. Дуглас також.

– Ані руш! – гукнув Джон. – Ні на волосинку! – Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього. – Дуг, інакше нічого не вийде, – мовив він тихо.

Дуглас дивився ген у сутінкове небо.

– Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини! – звелів Джон.

Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.

– Ну, бувай, – сказав Джон.

Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.

Десь далеко загудів паровоз.

Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. «Як це він – біжить, біжить, а все наче на місці? – подумав Дуглас. – Чому не віддаляється?»

А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.

Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатайї Я не хочу цього чути!

Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.

Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.

Там не було ні душі.

У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці – такий собі прощальний вечірній салют.

«Нема нічого кращого за статуї, – думав Дуглас.– Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне – не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш».

Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистрелений, і люто погрозив лужкам, вулиці, дедалі густішим сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його палали.

– Джоне! – гукнув він. – Гей, Джоне! Ти мені ворог, чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! Забирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти мене чуєш? Джоне!..

Небо ще дужче потьмяніло, ніби хтось трохи прикрутив донизу ґнота величезної ясної лампи над містечком. Дуглас стояв на веранді, важко сапаючи, губи його тіпалися. Кулак і далі був погрозливо простягнутий в напрямі будинку по той бік вулиці. Дуглас подивився на свій кулак, але не побачив його: він потонув у темряві, і все навколо потонуло.

Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай повторював подумки: «Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його, ненавиджу!.. Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його!..»

Минуло хвилин із десять, поки він помалу добувся в темряві нагору, на верхню площадку сходів…

* * *

– Томе, – сказав Дуглас, – пообіцяй мені одну річ, гаразд?

– Обіцяю. А що?

– Ти мій брат, і, може я часом буваю лихий до тебе, але ти завжди тримайся мене, гаразд?

– Ти хочеш сказати, мені можна бути коло тебе, коли ви з більшими хлопцями кудись ідете?

– Ну… звісно… навіть і тоді. Але я мав на думці, щоб ти взагалі нікуди не подівся, зрозумів? Гляди не вскоч під якусь машину, не впади десь зі скелі.

– Таке скажеш! Що я тобі – недоумок який, чи що?

– І тоді, як і станеться найгірше й ми обидва постаріємо, десь років у сорок чи сорок п’ять, ми зможемо придбати на Заході золоту копальню, сидіти собі там, палити люльки й відрощувати бороди.

– Бороди! Ох ти ж!..

– От я й кажу, завжди тримайся мене і пильнуй, щоб нічого з тобою не сталося.

– За мене будь певен, – відказав Том.

– Та я не так за тебе турбуюся, – мовив Дуглас. – Більше за те, як бог порядкує світом.

Том на хвильку замислився.

– Ну, не так уже й погано, Дуг, – сказав він зрештою. – Він робить усе, що може.

* * *

Вона вийшла з ванної, мастячи йодом палець, що його глибоко, майже до кістки, полоснула ножем, відрізаючи собі скибку кокосового торта. Саме в цю мить східцями веранди піднявся листоноша, відчинив двері і зайшов. Двері грюкнули. Елміра Браун аж підскочила.

– Семе! – гукнула вона, махаючи пальцем у повітрі, щоб не так пекло. – Ніяк не звикну, що мій чоловік листоноша. Щоразу як ти заходиш у дім, лякаюся мало не до смерті!

Сем Браун стояв з напівпорожньою поштовою сумкою і збентежено чухав потилицю. Тоді озирнувся на двері, так наче погідний літній ранок нараз затопило туманом.

– Раненько ти сьогодні, Семе, – мовила його дружина.

– Я тільки на хвилину, – відказав він заклопотано.

– Ну, то розказуй, що там сталося. – Елміра підійшла і глянула йому в обличчя.

– Може, й нічого, а може, неабищо. Я оце щойно приніс пошту Кларі Гудвотер, що живе на нашій вулиці…

– Кларі Гудвотер? Он як!

– Та ти не розходься, послухай. То були книжки від фірми «Джонсон – Сміт» з Расіна, що в штаті Вісконсін. Одна з них називається… стривай, пригадаю… – Він наморщив чоло, потім воно розгладилось. – «Альбертус Маґнус», ось як. «Схвалені, перевірені, добротворні й природні єгипетські таємниці, або ж… – Він утупив очі в стелю й провадив, немовби читаючи звідти: – …або ж біла й чорна магія в застосуванні до людей і тварин, що розкриває заборонені відомості та секрети стародавніх філософів»!

– Ти кажеш, це прислали Кларі Гудвотер?

– Поки дійшов до неї, я мав час перебігти очима перші сторінки, нічого поганого в тому немає. «Приховані таємниці життя, розгадані славнозвісним ученим, філософом, хіміком, природознавцем, психологом, астрологом, алхіміком, металознавцем, магом і тлумачем таємниць чародійства і чаклунства, а також роз’яснення незбагненних поглядів у численних науках і мистецтвах – елементарних, складних, практичних і таке інше». Отак! Їй-богу, не голова в мене, а справжня скарбничка. Все до слова запам’ятав, дарма що нічого не второпав.

Елміра стояла й дивилася на свій намащений йодом палець так, наче ним тицьнув на неї хтось чужий.

– Клара Гудвотер… – пробурмотіла вона.

– А коли я віддав їй книжки, вона поглянула мені просто в очі та й каже: «Тепер я вже напевне стану неперевершеною чаклункою. Враз дістану диплом і почну практикувати. Заворожуватиму гуртом і поодинці, старих і молодих, великих і малих». А тоді ніби засміялася, встромила носа в ту книжку й пішла в дім.

Елміра уважно оглянула синець на руці, обережно поторкала язиком розхитаний зуб.

Грюкнули двері. Том Сполдінг, що саме стояв навколішки на лужку перед будинком Елміри Браун, підвів очі. Перед тим він никав довкола, спостерігаючи, як живуть по різних місцях мурахи, коли оце натрапив на особливо примітний мурашник – великий, з широченним отвором, де просто-таки кишіли вогненно-руді мурахи, хто чимдуж кудись біжачи, хто насилу тягнучи в свою підземну домівку шматочок мертвого коника чи малесеньку дрібку якоїсь бідолашної пташини. Аж раптом на веранду вискочила місіс Браун і стала, хитаючись, на краю сходів, неначе тільки-но виявила, що земна куля летить крізь усесвітній простір зі швидкістю шістдесят трильйонів миль на секунду. А за нею з’явився й містер Браун, який і сном-духом не відав про ті милі на секунду, а коли б і відав, йому однаково було б до того байдужісінько.

– Гей, Томе! – гукнула місіс Браун. – Мені потрібна моральна підтримка, ти будеш у мене за жертовне ягня. Ходімо!

І стрімголов подалася до хвіртки, чавлячи по дорозі мурахів, збиваючи головки з кульбаб і залишаючи на квітниках глибокі ямки від гострих підборів.

Том ще хвильку постояв навколішки, роздивляючись на кощаві лопатки та хребет місіс Браун, яка вже розгонисто ступала вулицею. Ті кістки промовисто дали йому наздогад, що заноситься на якусь драматичну пригоду, і, хоч у Томовій свідомості такі речі ніколи не пов’язувалися з жінками, – щоправда, місіс Браун мала над верхньою губою темні вусики, які цілком могли належати й піратові, – наступної хвилини він і собі тюпав поруч неї.

– Ну й люті ж ви сьогодні, місіс Браун!

– Е, хлопче, ти ще не бачив мене люту!

– Стережіться! – гукнув Том.

Місіс Елміра Браун з розгону повалилася на залізну фігуру сплячого собаки, що прикрашала зелений моріжок.

– Місіс Браун!

– Ось бачиш! – Місіс Браун сіла на траві. – Це наслала на мене Клара Гудвотер! Її чаклування!

– Чаклування?

– Та ти не зважай, хлопче. Ось і її ґанок. Іди вперед і відкидай з дороги всі невидимі перепони. Онде дзвоник, подзвони, але одразу ж відсмикни руку, а то тебе спалить струмом на попіл.

Том і не подумав торкнутися дзвоника.

– Кларо Гудвотер! – Місіс Браун сама тицьнула в кнопку дзвоника темним від йоду пальцем.

Десь віддалік, у сутінних прохолодних кімнатах великого старого будинку, дзенькнув і замовк сріблястий дзвоник.

Том прислухався. Десь ще далі почувся шурхіт, наче там пробігла миша. У далекій вітальні майнула тінь – мабуть, хитнуло вітром завісу.

– Добридень, – мовив спокійний голос.

І за сітчастими дверима нараз з’явилася місіс Гудвотер, свіжа, як м’ятна цукерка.

– А-а, це ти, Томе, і ви, Елміро… Чого це…

– Не квапте мене! Ми прийшли, бо дізналися, що ви збираєтеся стати справжньою чаклункою.

Місіс Гудвотер посміхнулася.

– Ваш чоловік не просто листоноша, а ще й охоронець закону. І сюдистромив свого носа!

– Він ніколи не заглядає в чужу пошту.

– Тільки по десять хвилин тягнеться від будинку до будинку і сміється, читаючи листівки, а то й наміряє чиїсь замовлені поштою черевики.

– Нічого він не бачив, ви самі сказали йому про ті книжки.

– Я ж просто пожартувала. Сказала: «Тепер стану, чаклункою». Аж глядь – Сем як дремене, наче я блискавку в нього метнула. Б’юсь об заклад, що в того чоловіка жодної звивини в мозку!

– Ви й учора хвалилися своїм чаклунством, в іншому місці…

– А, це ви, мабуть, про Сандвіч-Клуб?..

– Куди мене зумисне не запросили.

– Та ви ж, добродійко, цього дня завжди навідуєте свою бабусю.

– Якби мене хтось кудись запросив, я б могла навідати бабусю й іншого дня.

– А в клубі тільки того й було, що я сиділа, їла бутерброд із шинкою та маринованим огірком і просто так промовила вголос: «Нарешті вже я отримаю диплом чаклунки. Стільки років учуся!»

– Оце мені й переказали по телефону!

– Ну чи не диво ці новітні винаходи! – мовила місіс Гудвотер.

– А що ви в нас голова жіночої спілки «Жимолость» мало не від Громадянської війни, то хочу запитати вас руба: усі ці роки ви здобували голоси на виборах з допомогою чаклування?

– А ви ще сумніваєтеся в цьому, добродійко?

– Завтра в нас чергові вибори, то я хотіла б знати: невже ви знову будете балотуватися і невже вам анітрохи не соромно?

– Так, буду, і ні, не соромно. А тепер послухайте мене, добродійко. Я замовила ті книжки для свого племінника Рауля. Йому всього десять років, і він у кожному капелюсі шукає кролика. Я сказала йому, що шукати кроликів у капелюхах – марна праця, так само як шукати розуму в головах декотрих людей, і я могла б їх назвати. Але він затявся на своєму, то оце я й купила йому в подарунок такі книжки.

– Хоч богом присягніться, однаково не повірю.

– А проте це щира правда. Ну, а сама я просто люблю побазікати про всякі такі речі. Наші дами аж заверещали, коли я розказала їм про свою відьомську силу. Шкода, що вас там не було.

– Я прийду завтра й стану проти вас із золотим хрестом і всіма силами добра, які тільки зможу зібрати, – відрубала Елміра. – А поки що скажіть мені: яке ще чаклунське причандалля ви маєте в домі?

– Я купую всіляке чарівницьке зілля. Воно чудно пахне й дуже до вподоби Раулеві. Онде в торбинці духмяна рута, ото корінь копитника, а отам ебенова трава. Ще я маю чорну сірку, а ото, як мені сказали, товчені людські кістки.

– Людські кістки! – Елміра відсахнулася назад і боляче зачепила ногою Томову щиколотку. Том аж зойкнув.

– А отут – гіркий полин і листя папороті. Полин заворожує будь-яку рушницю, а від папороті людина стає здатна літати вві сні, як кажан, – так сказано в розділі десятому оцієї книжечки. Як на мене, то десятирічним хлопцям дуже корисно забивати собі голову такими речами. Та я бачу, ви так і не вірите, що Рауль існує насправді. Ну, то я дам вам його адресу, він живе у Спрінгфілді.

– Де ж пак, – сказала Елміра, – і того ж таки дня, як я йому напишу, ви сядете у спрінгфілдський автобус, доїдете до тамтешньої поштової контори, заберете мого листа й відпишете мені хлоп’ячою рукою. Знаю я вас!

– Місіс Браун, скажіть по щирості: ви хочете стати головою «Жимолості», правда ж? Ось уже десять років ви виставляєте свою кандидатуру. На кожних виборах. І щоразу здобуваєте один-єдиний голос «за». Свій власний. Та якби решта жінок хотіли вас обрати, вони б теж голосували за вас. А так я бачу, що ніхто, крім вас самої, і пальцем за вас не ворухне. Слухайте, то, може, мені самій висунути вас на завтрашніх виборах і проголосувати за вас першій? Що ви на це скажете?

– Тоді вже я напевне провалюся, – відказала Елміра. – Торік я перед самими виборами страшенно застудилася, так що й з дому вийти не могла, аби позмагатися з вами віч-на-віч. А позаторік під цю ж пору зламала ногу. Дивина, та й годі. – Вона злісно зиркнула крізь сітчасті двері на місіс Гудвотер. – Та це ще не все. Минулого місяця я шість разів порізала палець, десять разів забила коліно, двічі впала з заднього ґанку – чуєте, двічі! Крім того, я розбила шибку, впустила на підлогу чотири тарілки й вазу, за яку заплатила в Бікс-бі аж долар і сорок дев’ять центів! Отож від сьогодні я виставлятиму вам рахунок за кожну тарілку, яка розіб’ється у мене в домі чи коло нього!

– Так я до Різдва зовсім зубожію, – сказала місіс Гудвотер. Потім відчинила сітчасті двері, швидко вийшла, і двері позад неї грюкнули. – Елміро Браун, скільки вам років?

– Та у вас же, мабуть, це записано в котрійсь із чорних книг. Тридцять п’ять!

– Подумати тільки – тридцять п’ять років… – Місіс Гудвотер підібгала губи й закліпала очима, щось підраховуючи. – Це ж приблизно дванадцять тисяч сімсот вісімдесят п’ять днів. Якщо взяти по три випадки на день, це буде дванадцять тисяч і так далі струсів, дванадцять тисяч галасів з нічого й дванадцять тисяч усіляких нещасть. Багате й змістовне у вас життя, Елміро Браун, Дозвольте вас привітати!

– Та хай вам абищо! – огризнулась Елміра.

– Не журіться, добродійко, ви все-таки не найнезграбніша жінка у Грінтауні, штат Іллінойс. Хоч ви й не можете сісти, щоб не зламати стільця. Не можете встати й не наступити на кота. Не можете пройти лужком і не впасти у криницю. Усе своє життя, Елміро Еліс Браун, ви котитеся вниз, то чом би не визнати цього відверто?

– Усі ті нещастя валяться на мене не через мою незграбність, а через вас. Досить вам опинитися ближче ніж за милю від мого будинку, як у мене чи то каструля з бобами із рук упаде, чи то мене струмом торохне.

– Добродійко, в такому малому містечку хочеш не хочеш, а за день не раз опинишся ближче ніж за милю то від того, то від того.

– То ви підтверджуєте, що в такі хвилини були десь поблизу?

– Я підтверджую, що я народилася тут, і це справді так, хоч тепер я дорого заплатила б, щоб народитися в Кеноші чи Зіоні. Слухайте, Елміро, пішли б ви до зубного лікаря, може б, він щось удіяв з вашим зміїним жалом.

– Ага! – вигукнула Елміра. – То он ви як!

– Ви самі мене до цього довели. Раніше я ніяким чаклунством не цікавилась, а ось тепер, мабуть, справді візьмуся до цього діла. Слухайте! Та вас же вже не видно! Поки ви отут стояли, я вас зачарувала. Ви зовсім зникли з очей.

– Не може бути!

– Щоправда, – визнала відьма, – я й досі ніколи не бачилавас, добродійка.

Елміра швидко видобула з кишені дзеркальце.

– Та ось же я! – А коли придивилася ближче, їй аж дух забило. Вона підняла руку до голови, тоді обережно, мовби пробуючи струну арфи, висмикнула волосину й виставила її на огляд як важливий речовий доказ. – Дивіться! До цієї хвилини в мене зроду не було жодної волосинки сивої!

Відьма мило всміхнулася.

– Вкиньте її у глечик із стоячою водою, і до ранку вона стане дощовим черв’яком. Ой, Елміро, та погляньте ж ви на себе зрештою! Вже стільки років ви звинувачуєте інших у тому, що у вас за кожним кроком затинаються ноги і все падає з рук. Ви коли-небудь читали Шекспіра? У нього в п’єсах трапляються такі-от ремарки: «На сцені метушня і галас». То оце наче про вас писано, Елміро: метушня і галас! А тепер ідіть додому, поки я не обкидала вам голову ґулями і не накликала проти ночі вітрів у живіт. Киш! – І замахала руками в повітрі, неначе Елміра була хмарою комашні. – О боже, стільки мух цього літа! – сказала вона.

А потім зайшла в дім і взяла двері на засувку.

– Ну що ж, місіс Гудвотер, усьому є межа, – промовила Елміра, згорнувши руки на грудях. – Даю вам останню нагоду. Зніміть свою кандидатуру в «Жимолості», а ні – то виходьте завтра віч-на-віч проти мене, і я здолаю вас у чесному двобої. Я й Тома з собою приведу. Він безхитра, добра душа. Отож безхитрість і доброта візьмуть гору.

– Ви на мою безхитрість не дуже сподівайтеся, місіс Браун, – озвався хлопець. – Моя мама каже…

– Помовч, Томе, що добре те добре! Завтра ти будеш там поруч мене.

– Гаразд, мем, – сказав Том.

– Звісно, якщо я переживу наступну ніч, – додала Елміра. – Адже ця лиходійка наліпить з воску фігурок, що зображатимуть мене, й повстромляє їм просто в серце іржаві шпильки. І якщо завтра вранці ти побачиш у моєму ліжку тільки величезну геть зів’ялу фігу, Томе, то знатимеш, чиїх то рук діло. Отоді вже місіс Гудвотер головуватиме в «Жимолості» до ста дев’яноста п’яти років, згадаєш моє слово!

– Помиляєтесь, добродійко, озвалася з-за сітчастих дверей місіс Гудвотер. – Мені вже тепертриста п’ять. За давніх часів люди й імені мого боялися, казали «вона».– І махнула рукою в бік вулиці. – Абра-кадабра-зімміті-зел! Як вам таке?

Елміра стрімголов збігла з ґанку.

– Завтра побачимо! – гукнула вона.

– До завтра, добродійко! – відказала місіс Гудвотер.

Том знизав плечима й подався за Елмірою, на ходу скидаючи з тротуару мурахів.

Перебігаючи чиюсь під’їзну доріжку, Елміра раптом голосно зойкнула.

– Місіс Браун! – гукнув Том.

Автомобіль, що саме виїжджав задом із гаража, проїхав просто по великому пальцю Елміриної правої ноги.

Серед ночі нога в місіс Елміри Браун так розболілася, що вона встала з ліжка, пішла до кухні, з’їла там шматок-холодної курятини, а тоді заходилася складати точний і повний список своїх кривд.

По-перше, всі її недуги за минулий рік. Три застуди, чотири розлади шлунка, один флюс, артрит, простріл (вона вважала його за подагру), тяжкий бронхіт з кашлем, початкова стадія астми, якісь плями на руках, запалення середнього вуха (від якого вона кілька днів ходила хитаючись, наче п’яна), а до того ще напади болю в попереку, головного болю й нудоти. Вартість ліків: дев’яносто вісім доларів сімдесят вісім центів.

По-друге, речі, зламані й розбиті в домі за той же таки останній рік: дві лампи, шість ваз, десять тарілок, одна супниця, дві віконні шиби, один стілець, одна диванна подушка, шість склянок, одна кришталева підвіска від люстри. Загальна вартість: дванадцять доларів десять центів.

По-третє, її сьогоднішні страждання. Пошкоджено палець на нозі, на який наїхала машина. Розладнався шлунок. Спини не зігнути, ноги страшенно болять. Очі ріже й пече як вогнем. Язик у роті наче брудна ганчірка. У вухах гуде і дзвенить. Скільки воно варте? Міркуючи про це, вона повернулася до спальні. За такі страждання – не менш як десять тисяч доларів.

– Тут без суду не обійдешся! – мовила вона півголосом.

– Га? – озвався, прокидаючись, її чоловік.

Вона лягла в ліжко.

– Я не збираюся помирати.

– Що-що? – перепитав він.

– Я нізащо не помру, – відповіла Елміра, дивлячись у стелю.

– А я що завжди казав, – мовив її чоловік і знову захропів.

Другого дня Елміра встала раненько й подалася до бібліотеки, потім зайшла в аптеку, а тоді повернулася додому, і коли її чоловік Сем опівдні прийшов з порожньою поштовою сумкою підобідати, вона вже змішувала у великій склянці всяку всячину.

– Їжа в холодильнику, – сказала йому Елміра, розмішуючи якусь зеленкувату бурду.

– Боже милий, що воно таке? – запитав чоловік. – Скидається на молочний коктейль, що років сорок стояв на сонці. Онде вже начебто й пліснявою взявся.

– Чар проти чару.

– Ти збираєшся питиоце?

– Вип’ю перед тим, як піти до спілки «Жимолость» на великі звершення.

Семюел Браун понюхав суміш.

– Ось що я тобі пораджу. Ти спершу піднімися сходами туди, а тодівже пий. Чого тут наколочено?

– Сніг з ангельських крил – ну, власне, це ментол, – щоб остудити пекельний вогонь, який вас пожирає. Так Написано в оцій книжці, я взяла її в бібліотеці. Сік із свіжого винограду, тільки-но з куща, – щоб мати супроти темних привидь ясні й чисті думки, це теж там сказано. А ще червоний ревінь, винний камінь, білий цукор, яєчний білок, джерельна вода, пуп’янки конюшини – в них добра сила землі… Та всього й не злічиш. Отут воно все, в оцьому списку, – добро супроти зла, біле супроти чорного. Тепер я неодмінно візьму гору!..

– Та певно, що візьмеш, – сказав чоловік. – Ось тільки чи вже дізнаєшсяпро це?

– Я проймуся ясними, добрими думками. І поведу з собою Тома, він буде мені за талісман.

– Бідолашний хлопчина, – зітхнув чоловік. – Він же безхитра душа, ти сама кажеш, а там, на тому вашому базарі, його на шматки роздеруть.

– Том залишиться живий-здоровий, – відказала Елміра, тоді сховала свою пузиристу суміш у коробку від вівсяних пластівців, узяла ту коробку в руки й вийшла з дому, навіть не зачепившись ні за що подолом сукні й не подерши нових дев’яностовосьмицентових панчіх. І страшенно тішилася цим усю дорогу до будинку Сполдінгів, де на неї вже чекав Том, одягнений, за її настановою, в білий костюмчик.

– Фу! – сказав Том. – Що там таке у вашій коробці?

– Сама доля, – мовила Елміра.

– Ну, коли доля, то нехай, – сказав Том, тримаючись кроків на два попереду неї.

У приміщенні спілки «Жимолость» було вже повно, жінок; вони роздивлялися на себе у дзеркальця, обсмикували спідниці й питали одна одну, чи не видніє з-під; подолу спідня сорочка.

О першій годині дня місіс Елміра Браун піднялася сходами, в супроводі хлопчика у білому. Він затискав двома пальцями ніс і гидливо кривився, мружачи одне око, так що ледве бачив, куди йде.

Місіс Браун обвела поглядом зібрання, тоді подивилася на свою коробку від вівсянки, розкрила її і зазирнула всередину, але судомно хапнула ротом повітря і миттю закрила коробку, не відпивши із склянки ані краплі. Вона пішла по залу, а слідом за нею немов парча зашурхотіла – то шепотілися за її спиною жінки.

Разом із Томом вона сіла в самому кінці залу, і вигляд у Тома став ще нещасніший, ніж перед тим. Він поглянув одним розплющеним оком на всю ту юрму жінок, а тоді заплющив і його. Тим часом Елміра дістала з коробки своє зілля й поволі випила все до дна.

О пів на другу голова спілки, місіс Гудвотер, стукнула молотком по столу, і всі жінки, за винятком хіба якихось двох десятків, замовкли.

– Шановні дами, – полинув її голос понад морем шовків і мережив, серед якого то там, то там виднілися білі чи сірі капелюшки. – Настав час чергових виборів. Та перш ніж ми почнемо, я гадаю, що місіс Елміра Браун, дружина нашого видатного графолога…

По залу перебігло хихотіння…

– Що таке «графолог»? – Елміра двічі штурхнула Тома ліктем у бік.

– Не знаю, – із злістю прошепотів Том, що сидів із заплющеними очима, і ті штурхани увігнались йому в бік просто з темряви.

Тим часом місіс Гудвотер говорила далі: – …дружина, як я вже сказала, нашого видатного дослідника почерків Семюела Брауна… (знову сміх у залі)…службовця поштового відомства Сполучених Штатів, місіс Браун хоче сказати нам кілька слів. Так, місіс Браун?

Елміра підвелася. Складаний стілець, на якому вона сиділа, впав назад і сам собою захряснувся, наче капкан на ведмедя. А вона підскочила з переляку й захиталася так, що аж затріщали підбори черевиків, мало не вломившись під нею.

– Я маю багато чого сказати, – заявила Елміра, притискаючи рукою до грудей коробку з-під вівсянки та Біблію. Другою рукою вона схопила Тома за плече і разом з ним посунула вперед, чіпляючись за чужі лікті й сердито гиркаючи: – Ви що, не бачите?.. Не штовхайтеся!.. Обережно!..

Нарешті вона зійшла на підвищення, повернулась і, зачепивши на столі склянку з водою, перекинула її. Вода розтеклася по столу. Елміра злісно зиркнула на місіс Гудвотер і дала їй змогу самій витирати воду крихітним носовичком. А тим часом з переможним виглядом вийняла з коробки порожню склянку від чарівного зілля, тицьнула її перед очі місіс Гудвотер і просичала:

– Знаєте, що тут було? Тепер воно уже в мені, добродійко. Мене оточує зачароване коло. Його не проб’є жоден ніж, жодна сокира.

Жінки в залі жваво гомоніли, і ніхто не почув її слів.

Місіс Гудвотер кивнула головою і звела руки перед себе, закликаючи присутніх до тиші. Усі замовкли.

Елміра міцно стиснула Томову руку. Том і далі не розплющував очей і тільки кривився.

– Шановні дами, – сказала Елміра. – Я співчуваю вам. Я ж знаю, чого ви натерпілися за останні десять років. І знаю, чому ви голосували за оцю місіс Гудвотер. Ви ж повинні годувати своїх чоловіків, синів, дочок. Ви повинні жити на ті кошти, які маєте. Отож ви не могли дозволити собі, щоб у вас прокисало молоко, не сходило тісто на хліб, згорали пироги. Ви не хотіли, щоб ваші діти захворіли в один місяць на свинку, вітряну віспу й коклюш. Не хотіли, щоб ваш чоловік розбив свій автомобіль чи наразився десь поза містом на електричний дріт високої напруги. Але тепер усе те скінчилося. Тепер ви можете нічого не боятися. Вас більш не мучитиме ні печія, ні біль у попереку, бо я принесла добре слово, і ми зараз виженемо нечисту силу з оцієї відьми, що зачаїлася серед нас!

Усі роззирнулися навколо, проте не побачили ніякої відьми.

– Я кажу про вашу головуй. —крикнула Елміра.

– Це про мене! – озвалася місіс Гудвотер і помахала рукою до присутніх.

– Сьогодні, – важко дихаючи, провадила Елміра й для певності сперлася руками на стіл, – я пішла до бібліотеки. Пошукати способів, як протидіяти злу. Як позбутися людей, що ошукують інших і верховодять ними, і як розвіяти відьомські чари. І я таки знайшла спосіб відстояти всі наші права. Я відчуваю, як у мені наростає могутня сила. Добра сила всілякого чарівного зілля та хімічних речовин. У мене всередині… – Вона замовкла й похитнулася. Кліпнула очима. – У мене всередині винний камінь, і… той, як його… нечуйвітер, і молоко, заквашене при місячному світлі, і…

Елміра знову змовкла й замислилась. Потім стулила рота і з глибини її нутра раптом вихопився якийсь чудний тоненький звук. Вона на мить заплющила очі, немов заглянувши в себе, щоб побачити, де там та її сила.

– Місіс Браун, вам недобре? – спитала місіс Гудвотер.

– Мені дуже добре, – повільно промовила Елміра. – А ще там морквяний сік, і дрібно покришений корінь петрушки, і ягоди ялівцю…

І знову затнулася, так наче якийсь внутрішній голос звелів їй: «Замовкни!» – а тоді обвела поглядом жіночі обличчя в залі.

Аж раптом увесь зал поплив у неї перед очима, спершу ліворуч, а тоді праворуч.

– Корінь розмарину і цвіт жовтецю… – мов уві сні промовила Елміра й пустила Томову руку.

Том розплющив одне око й поглянув на неї.

– Лавровий лист і пелюстки красолі… – провадила вона.

– Може б, вам краще сісти, – мовила місіс Гудвотер. Одна з жінок, що сиділи збоку, встала й відчинила вікно.

– Сухе сім’я бетелю, лаванда, товчені зернятка з яблук-кисличок… – сказала Елміра Браун і замовкла.

А тепер мерщій починаймо вибори. Мені потрібні ваші голоси. Я сама рахуватиму.

– Нема куди так поспішати, Елміро, – зауважила місіс Гудвотер.

– Ні, є куди. – Елміра глибоко, уривано зітхнула. – Пам’ятайте, шановні дами, вам більш нема чого боятися. Голосуйте так, як ви завжди хотіли. Голосуйте за мене і… – Усе знов захиталося перед її очима тепер уже вгору і вниз. – Я головуватиму чесно. Отож усі, хто за місіс Гудвотер, скажіть «за».

– За, – сказав увесь зал.

– А тепер усі, хто за місіс Елміру Браун… – кволим голосом мовила Елміра.

Вона судомно ковтнула слину. А тоді сказала одна, єдина:

– За.

Та так і заклякла на трибуні, геть приголомшена.

У залі запала цілковита тиша. І серед цієї тиші в місіс Елміри Браун вирвався такий звук, наче ворона каркнула. Вона схопилася рукою за горло. Тоді повернулась і нестямно глянула на місіс Гудвотер. А та спокійнісінько дістала із сумочки воскову фігурку, втикану іржавими канцелярськими кнопками.

– Томе, – мовила Елміра, – проведи мене до жіночого туалету.

– Гаразд, мем.

Вони пішли через зал – спершу неквапливо, потім наддали ходи і зрештою припустили бігом. Елміра бігла попереду вузьким проходом, розтинаючи юрму… Нарешті вона дісталася до дверей і повернула ліворуч.

– Ні, Елміро, праворуч, праворуч! – гукнула місіс Гудвотер.

Елміра повернула праворуч і зникла з очей. Раптом розлігся гуркіт, неначе в похилий жолоб посипалось вугілля.

– Елміро!

Дами заметушилися, забігали по колу, наштовхуючись одна на одну, – точнісінько мов жіноча баскетбольна команда.

Тільки місіс Гудвотер подалася просто до дверей. На сходовій площадці стояв Том і, вчепившись руками в поруччя, дивився вниз.

– Сорок східців! – простогнав він. – Донизу аж сорок східців!..

Ще багато місяців і навіть років по тому в місті згадували, як Елміра Браун, мов найпослідущий п’яничка, котилася тими східцями, не проминувши жодного на своєму довгому шляху донизу. Казали, нібито вона на самому початку сходів зомліла від нападу нудоти й усе її тіло обм’якло, отож не підстрибувало на східцях, а перекочувалось, наче неживе. Так чи так, а вона опинилася внизу, кліпаючи очима й почуваючи неабияку полегкість, бо все, від чого їй було так кепсько, лишилося на тому шляху згори вниз. Щоправда, побилася вона таки добряче і якийсь час ходила вся в синцях, немов та-туйована. Але руки-ноги були цілі, ніде нічого не звихнуто й не розтягнуто. Хіба що днів зо три вона не могла ворухнути головою і, замість обернутись і подивитися на когось, тільки чудно косувала на нього очима. Та найістотніше було те, що, поки жіноцтво з лементом спускалося сходами, місіс Гудвотер уже сиділа біля Елміри, тримаючи її голову в себе на колінах і поливаючи її слізьми.

– Елміро, обіцяю вам, присягаюся, Елміро: якщо ви тільки виживете, якщо не помрете… Ви чуєте мене, Ел-мІро? Ось послухайте!.. Від сьогодні я вживатиму свою відьомську силу тільки на добрі діла. Ніякої чорної магії – лише біла! Як буде на те моя воля, ви більш ніколи не впадете на залізного собаку, не перечепитесь через поріг, не поріжете пальця, не звалитеся зі сходів. Вас чекає райське життя, Елміро, обіцяю вам! Тільки не помирайте! Погляньте, я виймаю з цієї фігурки всі кнопки! Озвіться до мене, Елміро! Озвіться і сядьте! І мерщій ходімо нагору, переголосуємо. Ви будете головою «Жимолості», обіцяю вам, не треба й голосувати, і так усі за вас, правда ж, шановні дами?