Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– А-а, попалися! – гарикнув грубий голос. І до них метнувся якийсь чоловік. Вискочив на світло й зареготав.

А тоді прихилився спиною до дерева, тицьнув пальцем на подруг і зареготав ще дужче. – Гей! Ось він я, Нелюд! То був Френк Діллон.

– Френк Діллон!

– Френк!

– Френк!

– Ну, Френку, – сказала Лавінія, – якщо ви ще колись утнете таку дурницю, хай вас усього подірявлять кулями!

– Таке вигадали! – І Франсіна істерично заридала. Френк Діллон перестав усміхатись.

– Та ви мені пробачте…

– Ідіть геть! – сказала Лавінія. – Ви що, не чули про Елізабет Ремселл? Її знайшли в яру мертву. А ви шастаєте щоночі й лякаєте жінок! Мовчіть, і слухати вас більше не хочемо!

– Стривайте, та я ж…

Дівчата подалися своєю дорогою. Він рушив був за ними.

– Ні, залишайтеся тут, містере Нелюд, і лякайте самого себе. Підіть погляньте на обличчя Елізабет Ремселл, побачите, який то сміх. На добраніч!

І Лавінія, підхопивши під руки подруг, пішла далі вулицею під деревами й зорями. Франсіна все ще притискала до обличчя хусточку.

– Та ну, Франсіно, він же просто пожартував, – сказала Гелен і обернулася до Лавінії. – Чому вона так плаче?

– Потім розкажемо, коли дійдемо до центру. Хай там що, а ми однаково ідем у кіно! І годі про це. Ану, наготуйте гроші, ми вже майже прийшли!

В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, застоялося тепле повітря, і великі дерев’яні лопаті вентиляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різних запахів – то арніки, то тоніку, то содової води.

– Мені на п’ять центів зелених м’ятних карамельок, – сказала Лавінія аптекареві.

Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.

– Пожуємо в кіно, – додала вона, тимчасом як аптекар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на вагах зелені карамельки.

– Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міе Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного коктейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один навіть став розпитувати про вас.

– Он як?

– Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів вас очима й питає: «Хто це така?» А я йому: «Та це ж Лавінія Неббс, найперша красуня в місті». «Справді красуня, – каже він. – А де вона живе?..» – І тут аптекар знітився й замовк.

– Та ви що! – вигукнула Франсіна. – Невже ви сказали йому адресу? Не може бути!

– Та я ж нічого такого не подумав. «На Парк-стріт, – кажу, – знаєте, біля яру». Отак просто вихопилось у розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли тіло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив! – І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повніший, ніж належало.

– Який же ви дурень! – крикнула Франсіна, і на очі їй знову набігли сльози.

– Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися. Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що легенько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла аптекареві гроші.

– Ні, грошей я з вас не візьму, – сказав той і, відвернувшись, став перебирати якісь папірці.

– Ну, а я зроблю ось що! – Гелен рішуче ступила до дверей. – Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по домівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Лавініє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпитував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру знайшли тебе?

– То був просто собі чоловік, – відказала Лавінія і, вже стоячи на ґанку, повільно обвела поглядом вулицю та навколишні будинки.

– Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і є Нелюд.

Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і, обернувшись, побачили її в дверях.

– Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям.

– Усі ми надміру збуджені, – мовила Лавінія. – І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай.У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.

– Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет… – Франсіна прикусила язика. – Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.

– Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.

– Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке…

Вони ввійшли до кінотеатру.

Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.

– Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше, – оголосив він, – щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.

– Це стосується нас, Лавініє! – прошепотіла Франсіна.

Світло згасло. Замерехтів екран.

– Лавініє, – пошепки мовила Гелен.

– Що.

– Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з’явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.

– Ой, Гелен!

– Просто позад нас!

Усі три по черзі озирнулися.

– Я йду до адміністратора! – Гелен підвелась і рушила проходом. – Зупиніть картину! Дайте світло!

– Гелен, повернися! – гукнула Лавінія, і собі підводячись…

Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.

– Бачте, яка дурниця вийшла! – сказала Лавінія. – Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.

– Атож, я винна, – тихо озвалася Гелен.

Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.

– Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: «Дайте світло!» Я думала, зараз умру!А той бідолашний чоловік!..

– Уявляєте собі – брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!

– Та я ж вибачилась… – сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів – ванілі, малини, м’яти, лізолу.

– Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала…

– А, що там поліція! – засміялася Лавінія. – Я нічого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гарний був фільм?

– Я вже зачиняю, добродійки. – І аптекар погасив світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем приміщенні.

На вулицях була пустка – ні людей, ні машин, скрізь наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крамниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простягали рожеві воскові руки з голубувато-білими діамантовими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оранжеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, їхні постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водорості, ледь видимі у темній воді.

– А цікаво – якби ми зараз закричали, вони б щось удіяли?

– Хто?

– Оті, що у вітринах, манекени.

– Ой, Франсіно!

– Та я ж…

У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, скидався на рушничну стрілянину.

Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха. А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох боків над трьома тендітними жіночими постатями височіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх густих крон. Якби подивитися з вежі над міською управою, подруги видалися б під ними трьома далекими легкими пір’їнками.

– Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно, – сказала Лавінія.

– Ні, я сама проведу вас.

– Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.

– Я можу переночувати в тебе, – сказала Франсіна. – А найпривабнішаз нас усе-таки ти!

Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посуваючись уперед морем зелених лужків і цементованих тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислухалась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть пробували сміятись, – і навколишня ніч немовби поспішала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припустили бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все довкруг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.

– Заспіваймо, чи що, – сказала Лавінія.

Вони заспівали «Світи, світи нам, місяцю осінній…».

Співали тихо, мелодійно, узявшись під руки й не озираючись назад. Під ногами в них помалу холов нагрітий тротуар, а вони усе йшли та йшли.

– Послухайте! – мовила Лавінія.

Вони прислухалися до літньої ночі. Сюрчали цвіркуни, далеко на вежі годинник вибив чверть до півночі. – Слухайте!

Лавінія напружила слух. У темряві порипувала лава-гойдалка – то містер Терл мовчки сидів собі сам-один на веранді й курив останню перед сном сигару. Подруги побачили рожевий вогник, що помалу хилитався сюди-туди.

Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам’яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті «блискавки», і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. «Усе живе, – подумала Лавінія, – замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося». Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. «А ми ось тут, – подумала Лавінія, – ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п’яні, тіні».

– Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.

– Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао – ото буде втіха! – Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.

– Ні, дякую, – відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.

– Ой, Франсіно, не заводься знову, – сказала Лавінія.

– Я не хочу, щоб ти вмерла! – хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози. – Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!

– Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.

– Справді подзвониш?

– Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!

– То ти подзвониш?

– Я ж пообіцяла, хіба ні?

– Ну, на добраніч, на добраніч!

Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.

– А тепер, – обернулася Лавінія до Гелен, – я проведу додому тебе.

Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою – таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір’ями й безлюдними лужками.

– …дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, – лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.

– Ти не почуваєш себе якось дивно? – спитала Гелен.

– Про що це ти?

– Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.

До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.

За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.

– То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?

– Я піду додому.

– Іноді…

– Що «іноді»?

– Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.

– Просто я не боюся, – відказала Лавінія. – І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.

– Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.

– Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.

– А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?

– Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!

– Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.

– Випий чашку й за мене. На добраніч.

Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. «За п’ять хвилин, – подумала вона, – і я буду вдома. За п’ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім…»

Раптом вона почула чоловічий голос.

Віддалік, між деревами, хтось співав:

–  Де ж літня ніч, місяць і ти…

Лавінія наддала ходи.

Голос співав:

–  В обіймах моїх… дівоча краса…

У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.

«Якщо припече, – подумала Лавінія, – побіжу й постукаю в чиїсь двері».

–  Де ж літня ніч… – виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця, – місяць і ти…Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!

– Полісмен Кеннеді!

Авжеж, то був не хто інший, як він.

– Проведу-но я вас додому.

– Дякую, я дійду сама.

– Та вам же на той бік яру…

«Так, – подумала Лавінія, – але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..»

– Не треба мене проводжати, – сказала вона. – Я швидко перейду.

– Тоді я почекаю тут, – сказав полісмен. – В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.

– Дякую.

Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. «Ну, ось воно», – подумки мовила вона сама до себе.

Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. «Через три хвилини, – подумала Лавінія, – я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд».

І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.

– Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… – лічила вона пошепки.

їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.

– …п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять… Це вже п’ята частина сходів! – захекано підбадьорила вона себе.

А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі, – все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.

Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема… двадцять чотири, двадцять п’ять… Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях…Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому… на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..

Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.

«Онде, онде! – беззвучно вигукувала вона сама до себе. – Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!»Лавінія прислухалась. Усе тихо.

На містку – ані душі.

«Нічого там немає, – подумала вона. – Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..» Серце її вже не бухало так шалено. «Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?»

Вона знову прислухалась. Ніде нічого.

«Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію».

Вона рушила далі й знов почала лічити східці:

– …Тридцять п’ять, тридцять шість… Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти… Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, сорок… і ще два, це вже сорок два – майже півдороги.

І раптом знову заклякла.

«Зажди», – звеліла собі подумки.

Ступила крок. Звук відгукнувся луною.

Ступила ще крок.

І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.

– Хтось скрадається за мною, – прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу. – Мало на п’яти не наступає. А я боюсь озирнутися.

Ще крок – і знов луна.

– Щоразу як я ступлю, ступає і він. Крок – луна.

Вона ледь чутно запитала в яру:

– Полісмене Кеннеді, це ви? Цвіркуни мовчали.

Цвіркуни дослухалися.Сама ніч дослухалася до неї.Усе довкола – й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева – проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах – усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: «Що воно таке?» – а тоді подумав: «Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур». Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!..

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя – на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

«Ну, ще трохи, ще, – благала вона подумки. – Сто вісім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер – бігом через місток!»

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.

«Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!» І вона мчала містком.

«О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки… О боже, як темно і як далеко ще бігти… Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила… Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця… О боже, дай мені врятуватися… якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама… Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер – на той бік!»

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

«Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку – ввійти, замкнутись – і я в безпеці!»

А онде… яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить… а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли – рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось… і…

Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

«Відмикай же, хутчій!»

Двері відчинилися.

«Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!»

Вона захряснула двері.

– Тепер на ключ, на засув, швидше! – знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона. – Замикай міцніш, міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця – його стукіт помалу затихав.

«Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!.. – Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей. – Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені… Стривай!.. Ану, визирни у вікно».

Вона визирнула.

«Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався…»

Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.

«Ну звісно,що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога… Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба».

Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.

– Що там? – мовила тихо. – Що там таке? Що?У вітальні позад неї хтось прокашлявся.

* * *

– От чортівня, завжди вони все зіпсують!

– Та не переймайся ти так, Чарлі.

– А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого!

– Не знаю, як ти, Чарлі, – сказав Том, – а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.

– Це виходить – самого себе дурити.

– Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.

Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:

– Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його… І в яру я був, і тут був – скрізь, де все те діялося…..

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.

– А знаєш, – сказав Том, – я не вірю, що Нелюд і справді помер.

– Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?

– Звісно, що був, – відказав Том.

– Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

– А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?

– Та ні, але хай би там вискочила з дому, – побігла вулицею, кричала б: «Нелюд! Нелюд!» – а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті. до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.

– А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

– Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.

– Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?

– Та я… – почав був Дуглас і замовк. Секунд із п’ять лише сонце шкварчало на небі.

– Оце-то так… – нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.

– Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, – збуджено сказав Чарлі. – Звичайний собі чоловік.

– Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно «Еліт».

– То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?

– Ну звісно!

– Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив, він повбивав.

– Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?

– Правда…

– Блідий з обличчя, так?

– Блідий, атож.

– І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?

– Еге ж, я завжди так казав.

– Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?

– Оце він достоту і є.

– Отож-бо, – чмихнув Том. – Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, – який він був?

– Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде… Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.

– Еге… – мовив Том і раптом замислився.

– Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз – і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..

І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.

А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.

– Ой-ой-ой! – прошепотів він. – І що ж це я накоїв! – А тоді обернувся до Дугласа. – Слухай, Дуг, що ж це я накоїв!

Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.

– Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його… і таки міг випити…

* * *

Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі – то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм’якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.

Та що ж тепер?..

– Бабуся… – тільки й чути було в домі. – Прабабуся…

Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. Її невтомні руки не знали спокою – то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м’ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок з тушкованим м’ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі – і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку, – усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.

– Ану, дай-но ще гляну, – сказала прабабуся, – дай-но гляну…

Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.

І знов по дому покотилося:

– Бабуся!.. Прабабуся!..

Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в’язів аж до краю зеленого яру.

– Нагору… нагору!..

Уся родина обступила її ліжко.

– Ідіть собі, я полежу сама, – прошепотіла зона. Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп – то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон – усе глибше й глибше.

Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.

– Бабусю, послухай… не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!

Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев’яносто літ.

– Томе…

Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт.

– Томе, – ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся, – у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев’ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.