Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

– Тату! – вихопилося в нього. – Отам позаду у вітрині – тенісні туфлі, оті легкоступи «Парра»…

Батько навіть не обернувся.

– А чи не скажеш ти, до чого тобі нові туфлі? Можеш пояснити?

– Ну…

А до того, що в них почуваєш себе так, наче ти вперше цього літа скинув черевики й побіг босоніж по траві. Так, наче зимової ночі вистромив ноги з-під теплої ковдри і на них війнуло холодним вітром з відчиненого вікна, а ти все тримаєш їх назовні й ховаєш назад під ковдру аж тоді, коли вони стануть мовби зліплені із снігу. У тенісних туфлях ти маєш таке відчуття, ніби вперше цього літа побрів по тихому струмку й бачиш у прозорій воді, як твої ноги, немов заломившись, ступають трохи попереду тебе самого.

– Тату, – мовив Дуглас, – це важко пояснити.

Люди, які робили тенісні туфлі, звідкись та знали, чого хочуть і потребують хлопці. Вони підмощували під устілки м’яку болотяну траву й особливі пружини, а верх ткали з волокон рослин, вибілених і обпалених сонцем У безкраїх полях. А десь глибоко в м’якому нутрі були заховані тонкі й тугі оленячі сухожилки. Люди, які робили ці туфлі, напевне, бачили багато вітрів у розбурханих кронах дерев і багато річок, що несуть свої води в озера. І все воно було в цих туфлях, і то було літо.

Дуглас спробував переказати все це словами.

– Ну нехай, – мовив батько, – але хіба ж не такі твої торішні туфлі? Чом би тобі не витягти з комори їх?

А Дугласові раптом стало жаль хлопців, що жили в Каліфорнії і ходили в тенісних туфлях цілий рік, – вони ж бо й не знали, як приємно скинути з ніг зиму, стягти з себе важкі й грубі шкіряні черевики, повні снігу та дощу, і від рана до темна бігати босоніж, а потім уперше зашнурувати на собі новісінькі літні туфлі, в яких бігається ще краще, ніж босому. І головне – щоб вони були нові, у цьому весь чар. До першого вересня цей чар може розвіятись, але тепер, наприкінці червня, він ще в повній силі, і такі туфлі здатні понести тебе над деревами, над річками, над будинками. У них, коли захочеш, перестрибнеш і через паркан, і через тротуар, і через будинок.

– Невже ти не розумієш? – відказав Дуглас. – Торішні просто не годяться.

Адже торішні туфлі були вже мертві всередині. Вони мали чар лише торік, коли їх уперше взуто. Але на кінець кожного літа виявлялося, що ти вже не можеш перестрибувати в них через річки, дерева й будинки, що вони мертві. А тепер був саме початок літа, і Дуглас знав, що в нових туфлях він зможе все, що завгодно.

Вони піднялися на ґанок свого будиночка.

– Ну, то збирай гроші, – сказав батько. – Через місяць-півтора…

– Тоді вже й літо скінчиться!..

Погасили світло, Том заснув, а Дуглас лежав і дивився на свої освітлені місяцем ноги, далеко на другому кінці ліжка, вільні від важких грубих черевиків: нарешті з них спали ті залізні кайдани зими.

«Треба придумати якусь причину. Пояснення, чому потрібні нові туфлі».

А хто не знає, що на пагорбах за містом у нього безліч друзів, – вони розполохують корів, граються в завбачання погоди, смажаться на сонці, так що з них день у день злазять клапті шкіри, наче аркушики відривного календаря, а вони й далі смажаться. Якщо хочеш не відставати від них, треба бігати прудкіше за лисиць та білок. А тут, у місті, самі вороги, роздрочені спекою, і через те вони не можуть забути зимових незгод і кривд. Уперед за друзями, і геть ворогів!Такий був девіз цих чудових туфель. Час біжить надто швидко? Ти хочеш його наздогнати? Хочеш завжди бути прудконогий? Тоді придбай собі тенісні туфлі-легкоступи «Парра»! Легко-ступи «Парра»!

Дуглас труснув скарбничку, і в ній ледь брязнуло – ото були й усі його гроші.

«Коли тобі чогось треба, – подумав він, – сам шукай до цього шляхів. Ну що ж, попереду ціла ніч, спробуємо знайти ту стежку крізь ліс…»

У центрі містечка одна по одній згасали вітрини крамниць. У вікно повіяв вітер. Немов річкова течія – аж ногам закортіло податися за нею.

Уві сні Дугласові вчувалося, як у високій теплій траві біжить, біжить, біжить кролик.

Старий містер Сендерсон походжав по своїй взуттєвій крамниці, наче торговець хатніми тваринами, привезеними з усіх кінців світу, що сидять в окремих загородочках, а він на ходу лагідно доторкається до кожної з них. Ось містер Сендерсон погладив черевики й туфлі, виставлені у вітрині, – декотрі здавались йому котиками, декотрі собачками, і він дбайливо проводив по кожній парі рукою, там поправляючи шнурки, там підтягуючи язичок. А тоді зупинився посередині килима, що лежав на підлозі крамниці, озирнувся навколо й задоволено кивнув головою. Десь далеко загуркотів грім.

Ще мить тому в дверях Сендерсонового «Салону взуття» нікого не було. Та ось на порозі незграбно став Дуглас Сполдінг, утупивши очі в свої шкіряні черевики, наче вони були такі важенні, що він не мав сили відірвати їх від цементної приступки. Як тільки він там спинився, грім одразу замовк. І тоді повільно, так, ніби кожний рух завдавав йому болю, і не зважуючись підвести очі від складеної чашечкою долоні, в якій тримав гроші, Дуглас ступив з яскравого полудневого осоння в затінок крамниці. Тоді ретельно виклав стовпчиками на прилавок монети по п’ять, десять, двадцять п’ять центів і став чекати занепокоєно, мов шахіст, який не знає, що спостигне його після цього ходу – слава чи ганьба.

– Можеш нічого не казати! – мовив містер Сендерсон.

Дуглас прикипів до місця.

– По-перше, я знаю, що ти хочеш купити, – провадив містер Сендерсон. – По-друге, я щодня бачу тебе біля моєї вітрини. Думаєш, я не помітив? Помиляєшся.

По-третє, тобі потрібні, якщо назвати їх повним ім’ям»: «незрівнянні, найвищого гатунку тенісні туфлі-легкоступи «Парра», виробництва фірми «Корона». М’які, як масло, й прохолодні, як м’ята!». По-четверте, тобі потрібен кредит.

– Ні! – вигукнув Дуглас, важко дихаючи, так, наче цілу ніч бігав уві сні. – Не треба мені кредиту, я маю кращу пропозицію! – одним духом випалив він. – Я вам усе скажу, містере Сендерсон, тільки спершу дозвольте вас про щось запитати. Чи не могли б ви пригадати, сер, коли ви самі востаннє взували легкоступи «Парра?»

На обличчя містера Сендерсона набігла тінь.

– Ну, років десять чи двадцять тому, а може, й тридцять… А що?

– Містере Сендерсон, а вам не здається, що в інтересах вашої торгівлі ви, сер, мали б і самі поносити оці тенісні туфлі, котрі ви продаєте, бодай наміряти на хвилину, щоб знати, які вони на нозі? Коли довго не звідуєш чогось на собі, то хоч-не-хоч забуваєш, що воно таке. Он власник «Тютюнових виробів» курить сигари, правда ж? І кондитер, я думаю, куштує свій товар. Отож…

– Ти мав би помітити, – зауважив старий, – що і в мене на ногах щось є.

– Але ж не легкоступи, сер! Як ви будете продавати ці легкоступи, не вихваляючи їх покупцям? А як ви зможете їх вихваляти, коли не знаєте, які вони?

Дуглас говорив з таким запалом, що містер Сендерсон аж відступив назад і потер рукою підборіддя.

– Ну знаєш…

– Містере Сендерсон, – не вгавав Дуглас, – ви продайте мені одну річ, а я теж продам вам щось, не менш вартісне.

– Слухай, хлопче, невже для цього так конче потрібно, щоб я взув на себе ті легкоступи? – запитав старий.

– Я дуже хотів би, щоб ви це зробили, сер! Старий зітхнув. А за хвилину вже сидів і, тихенько сопучи, зашнуровував на своїх довгих вузьких ногах тенісні туфлі. Поряд з темними холошами його штанів вони здавалися чужими й недоречними. Нарешті містер Сендерсон підвівся.

– Ну, як вони на нозі? – спитав Дуглас.

– Він ще питає! Чудово. – І старий хотів був знову сісти.

– Ні, прошу вас! – жестом спинив його Дуглас. – Містере Сендерсон, а тепер, будь ласка, попереступайте трохи з п’ят на носки, попереминайтеся, потупайте, ніби скачете, а я докажу вам те, що хотів. Ось що я придумав: я віддаю вам ці гроші, ви віддаєте мені туфлі, і я лишаюся винен вам ще долар. Але, містере Сендерсон, але…тільки-но я взую ці туфлі, ви знаєте, що буде?

– Що?

– Бам! Я пакую покупки, я розношу пакунки покупцям, я приношу вам каву, я прибираю і палю сміття, я біжу для вас на пошту, на телеграф, до бібліотеки! Я сюди, я туди, сюди, туди – аж у вас в очах мигтить. Ви ж тепер відчуваєте, які це туфлі, містере Сендерсон? Відчуваєте, як шпарко вони носитимуть мене сюди-туди? Які тугі пружини в них усередині? Як вони аж пориваються бігти? Як вони заволодівають вашими ногами, і не дають вам спокою, і терпіти не можуть, щоб ви стояли на місці? Відчуваєте, як швидко я робитиму для вас усе, чого ви самі не захочете робити? Ви сидітимете собі тут у холодку, а я ганятиму по всьому місту! Та насправді і не я, а оці туфлі. Вони гасатимуть по вулицях, мов навіжені: шась за ріг, шась назад! І вже он вони аж де!..

Містер Сендерсон стояв, приголомшений такою зливою слів. Цей невтримний потік підхопив його й поніс, і він ще глибше засунув ноги в туфлі, поворушив пальцями, вигнув ступні, наважив на п’яти. Так він стояв і тихенько, непомітно погойдувався назад і вперед на легенькому вітерці, що повівав у розчинені двері. Тенісні туфлі нечутно грузли в м’якому килимі, наче в густій траві джунглів чи в масній глині. Старий поважно звівся навшпиньки й знову вперся п’ятами в те пругке тісто, в приязну, піддатливу землю. На обличчі в нього відбивалися всі його відчуття, так, ніби по ньому перебігали миготливі різноколірні відсвіти. Рот його трохи розтулився. Та ось він помалу перестав погойдуватись, хлопець також замовк, і тепер вони стояли в глибокій, первісній тиші й дивились один на одного.

Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сонцем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець – розпашілий, старий – з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття.

– Слухай, хлопче, – нарешті озвався він. – Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?

– Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати.

– Станеш ким захочеш, синку, – сказав старий, – неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.

Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркушику паперу якийсь список. Тим часом Дуглас узув і зашнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.

Старий подав йому список.

– Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконатидо вечора. Зробиш усе – і ми з тобою квити, і ти мені більш не слуга.

– Дякую, містере Сендерсон! – І Дуглас порвався бігти.

– Стривай! – гукнув старий.

Дуглас спинився і обернувся до нього.

Містер Сендерсон перехилився через прилавок.

– Ну, як вони на нозі?

Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс його геть з міста. Тоді звів погляд на старого – очі його палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.

– Антилопи? – запитав старий, переводячи погляд з обличчя хлопця на туфлі. – Газелі?

Дуглас подумав, повагався, тоді швидко кивнув головою. І майже в ту ж таки мить зник. Щось прошепотів, рвучко повернувся – і наче й не було його. І за дверима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тропічній спекоті, шурхіт підошов.

Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні створіння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляючись і лишаючи по собі тільки легку луну.

– Антилопи… – мовив містер Сендерсон. – Газелі…

Він нахилився й підняв з підлоги покинуті хлопцем зимові черевики, важкі від уже забутих дощів і давно розталого снігу. Потім, легко, м’яко і неквапливо ступаючи, вийшов із сліпучого осоння й знов опинився у світі цивілізації…

* * *

Дуглас дістав п’ятицентовий записник у жовтій обкладинці. Дістав жовтий олівець «Тайкондерога». Розгорнув записник. Лизнув олівця.

– Слухай, Томе, – сказав він. – Ти зі своїми підрахунками та записами напровадив мене на одну думку. Тепер і я так робитиму – вестиму облік різних подій. Ось чи думав ти, приміром, що ми кожного літа знов і знов робимо те саме, що робили й торік, і позаторік?

– Це ти про що, Дуг?

– А про те, що ми кожного літа робимо кульбабове вино, купуємо нові тенісні туфлі, пускаємо перший фейєрверк, робимо лимонад, витягаємо з ніг скабки, збираємо лісові ягоди. Щороку те саме й так само, ніякої переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина літа, Томе.

– А друга?

– Друга – це те, що ми робимо вперше у житті. – Як от їмо маслини?

– Ні, я про важливіші речі. Ось, приміром, якби раптом виявилося, що дідусь чи тато знають не все на світі.

– Та ти що! Вони ж знають геть усе, що тільки можна знати!

– Не сперечайся, Томе. Я вже записав це у свої «Відкриття і одкровення». Вони знають не все. Але це не такий уже й гріх. І це я теж відкрив.

– А які ще дурниці ти там записав?

– Що я живий.

– Ха, оце відкриття! Та всі ж знають…

– Те, що я думаю про це, усвідомлюю це, – ось у чому відкриття. Отак живеш собі, щось робиш – і сам того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу, я роблю те й те, – і це справді уперше в житті. Ось я й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спочатку в мене йдуть «Звичайні справи і події». Вперше Цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві. Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо.

А отут, у другій половині, будуть «Відкриття і одкровення». Чи, може, краще «і осяяння» – теж гарне слово, – чи «усвідомлення», га?.. А загалом так: коли робиш щось уже відоме й звичне – ну, розливаєш у пляшки кульбабове вино абощо, – то це йде у «Звичайні справи і події». Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурнівони там чи ні, записуєш у «Відкриття і одкровення». Ось що я записав про кульбабове вино: «Кожна його пляшка – це закоркована й збережена про запас частка літа дев’ятсот двадцять восьмого року». Ну як воно тобі, Томе?

– Та я вже давно за тобою не встигаю.

– То я прочитаю тобі ще. Отут, у «Звичайних справах і подіях», у мене записано: «Вранці двадцять четвертого червня уперше цього літа посперечався з татом, і мені добре перепало». А у «Відкриттях і одкровеннях» я написав про це так: «Дорослі й діти не можуть жити, мирно тому, що це два різні народи. Вони не такі, як ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи – «і ніколи цим двом не зійтись» [1]1
  Рядок з балади англійського письменника Редьярда Кіплінга.


[Закрыть]. Зарубай це собі на носі, Томе!

– А таки правда, Дуг, твоя правда! Так воно і є. Оце ж тому ми й не миримо з мамою і татом. Завжди все негаразд, з ранку до вечора. Ну й голова ж у тебе, хлопче!

– Отож тепер, як побачиш за ці три місяці щось таке, що вже робилось і робиться знов, скажи мені. І що ти про це думаєш, теж скажи. А на День праці [2]2
  Офіційне свято в США, що відзначається у перший понеділок вересня


[Закрыть]ми прочитаємо все, що набереться за літо, і побачимо, як воно вийшло.

– А я хоч зараз можу тобі щось сказати, Дуг. Бери олівця… Так от, на світі п’ять мільярдів дерев. Про це я вичитав у книжці. І під кожним деревом лежить тінь, правда ж? Виходить, звідки береться ніч? А ось я тобі скажу. Ніч – це і є вся ота тінь, що розповзається з-під п’яти мільярдів дерев! Поміркуй сам! Можна сказати, тінь затемнює повітря, неначе бруд воду. Отож якби придумати такий спосіб, щоб затримати її під тими п’ятьма мільярдами дерев, то не було б і ночі, і нам не доводилося б лягати спати! Оце ж воно і є, Дуг, – щось відоме, звичайне, і щось нове.

– Справді, тут є і відоме, і нове. – Дуглас лизнув свій жовтий олівець «Тайкондерога», який страшенно подобався йому оцією своєю назвою. – Ану, повтори те, що ти сказав.

– На світі п’ять мільярдів дерев, і під кожним лежить тінь…

* * *

Атож, літо складалось із звичних обрядів, і кожен обряд мав свій час і своє місце. Час і місце робити лимонад, або чай з льодом, або кульбабове вино, купувати літнє взуття чи бігати босоніж; і, нарешті, невдовзі по всьому тому наставав час урочисто чіпляти на веранді гойдалку.

Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь виходив на веранду й наче знічев’я починав роздивлятися два порожні кільця під стелею. Тоді повагом підходив до балюстради, заставленої вазонами з геранню, мов капітан Ахаз [3]3
  Персонаж роману Германа Мелвілла «Мобі Дік».


[Закрыть], що оглядає пильним оком ясний погідний день і ясне небо, слинив палець, щоб перевірити, чи немає вітру, й скидав піджак – чи не холодно буде цієї призахідної години в самій сорочці. Потім поважно кивав головою, відповідаючи на вітання інших капітанів, що також повиходили власними персонами на свої заквітчані веранди подивитися на тихе: лагідне надвечір’я, полишивши своїх дружин цвірінькати чи сердито дзявкати на манір болонок за темними протимоскітними сітками в розчинених дверях.

– Гаразд, Дугласе, будемо чіпляти. Вони відшукували в гаражі й переносили на веранду запорошене сидіння на ланцюгах, яке могло б правити й за парадне сідло для слона і на якому так добре було розкошувати тихими літніми вечорами, і дідусь чіпляв його на кільця під стелею.

Дуглас, як легший вагою, сідав на гойдалку перший. А вже потім і опасистий дідусь обережно вмощувався поруч нього. І вони, мовчки всміхаючись і киваючи один До одного, помалу погойдувалися вперед-назад, вперед-назад.

Хвилин через десять на веранді з’являлася бабуся з відром води та щітками й бралася мести, мити і шарувати підлогу. Потім з кімнат виносили стільці та плетені й полотняні крісельця, щоб усім вистачило.

– Люблю посидіти на веранді раннього літа, – казав дідусь, – поки москіти ще не заїдають…

Десь годині о сьомій, ставши під розчиненим вікном першого-ліпшого будинку, можна було почути, як у їдальні відсувають стільці від столів, а потім хтось починає бренькати на старому, з пожовклими клавішами піаніно. В кухнях черкали сірники, булькотіла в мийницях гаряча вода, і перші вимиті тарілки з брязкотом ставали сушитися на дротяні полички. Звідкись долинали приглушені відстанню звуки грамофона. А ще за годину на оповитих присмерком вулицях під величезними дубами й в’язами одна по одній оживали затінені веранди будинків, і на них, мов фігурки, що показують ту чи ту погоду в годиннику з барометром, з’являлися люди.

Перший виходив у густу й солодку вечірню сутінь дядько Берт, а часом дідусь, потім батько, потім хтось із двоюрідних братів, усе самі чоловіки, в хмарках тютюнового диму, – жінки ще залишалися в трохи прохололій кухні давати лад своєму жіночому світові, і звідти долинали їхні голоси. А під дахом веранди вже перемовлялися чоловіки, що посідали, задерши ноги, хто куди міг, тим часом як хлопці вмощувалися поряд на вичовганих східцях або на дерев’яній балюстраді, звідки протягом вечора неодмінно щось падало – чи то вазон з геранню, чи то котрийсь із хлопчаків.

Аж ось за москітною сіткою в дверях виникали примарні постаті бабусі, прабабусі й матері, і тоді чоловіки підхоплювалися й метушилися, пропонуючи їм, де сісти. Жінки приносили з собою всілякі віяла – хто згорнуту газету, хто бамбуковий віничок, хто напахчену хустинку – і, розмовляючи, обмахували ними обличчя.

Про що вони цілий вечір балакали, наступного дня вже ніхто не пам’ятав. Та ні для кого й не важило, про що ті розмови дорослих, – важило тільки те, що звуки їхніх голосів, то гучніючи, то затихаючи, линули над тендітною папороттю, яка облямовувала веранду з трьох боків; важило тільки те, що містечко помалу затоплювала темрява, спадаючи на будинки, мов чорна вода, і що в цій темряві жевріли вогники сигар, і що розмова все точилася й точилася. Сокотіння жінок линуло надвір, полохаючи перших москітів, і ті знавісніло танцювали в повітрі. Мову чоловіків убирала в себе деревина старого будинку, і, заплющивши очі й притуливши вухо до мостин підлоги, можна було почути безугавний глухий гуркіт чоловічих голосів, який то гучнішав, то затихав, мов далекий землетрус десь у політичних сферах.

Дуглас притулявся спиною до сухих дощок веранди, потішений і заспокоєний усіма тими голосами, сподіваючись, що вони ніколи не змовкнуть і їх неквапний плин з тихим жебонінням струменітиме по його тілу, по приплющених повіках, вливатиметься в сонні вуха. Порипування крісел-гойдалок скидалося на сюрчання цвіркунів, сюрчання цвіркунів скидалося на порипування крісел-гойдалок, а замшіла бочка під ринвою біля вікна їдальні плодила вже котре покоління москітів, обіцяючи поживу для розмов ще на багато літ надалі.

Так хороше було сидіти літнього вечора на веранді, так безтурботно й спокійно, аж хотілося, щоб він тривав без кінця. То все були приємні, усталені звичаї: чоловіки розкурювали люльки, у блідих руках жінок мигтіли в присмерку в’язальні спиці, потім усі бралися до морозива-ескімо в сріблястих обгортках, хтось приходив, хтось ішов. Бо протягом вечора там устигало погостювати мало не все містечко: заглядали сусіди з суміжних будинків і з того боку вулиці; спинялися по дорозі, проїжджаючи в своєму басовитому електричному автовізку, міс Ферн та міс Роберта і часом прокочували Том а чи Дугласа навколо кварталу, а потім заходили посидіти хвилинку, обмахнути віялами розшарілі обличчя; а то Ще містер Джонас, скупник мотлоху, залишивши свою конячину та фургон десь поблизу під деревами, квапливо піднімався східцями на веранду з таким нетерплячим виглядом, наче його розпирало від слів і він мав сказати щось нове, чого ніхто ще не чув, – і якось так виходило, що про це й справді ніхто доти не чув. І нарешті – Дітлахи, що дотемна пропадали хтозна-де, граючи в хованки чи ганяючи ногами порожню бляшанку, а тоді, засапані, розпашілі, нечутно, як бумеранги, поверталися тихим лужком до веранди й одразу ж починали куняти під нескінченне заколисливе жебоніння голосів…

О, яка то була розкіш – лежати там вечорами, напоєними духом папороті й трави, вечорами, сповненими шелесливих сонних голосів, які немовби снували навколишню темряву. Дуглас лежав так тихенько й незворушно, що дорослі забували про його присутність і гомоніли собі далі, обмірковуючи плани, які стосувалисьйого і їхнього власного майбутнього. І голоси їхні всежебоніли й пливли геть з освітленими місяцем хмарками тютюнового диму, а нічні метелики, схожі на пізнійяблуневий цвіт, легенько билися у вуличні ліхтарі, і голоси все пливли й пливли у майбуття…

* * *

Того вечора чоловіки зібралися перед тютюновою крамницею і ну палити дирижаблі, топити бойові кораблі, висаджувати в повітря динамітні заводи – одне слово, напихати свої тлінні роти тими самими бацилами, від яких вони одного дня заклякнуть навіки. Смертоносні хмари клубочилися разом з димом їхніх сигар ілинули геть, оповиваючи знервованого чоловіка, що непомітно стояв збоку, дослухаючись до їхньої мови, в і якій скреготіли лопати гробокопів і раз у раз вчувалося: «на порох і попіл». То був Лео Ауфмен, міський ювелір, що стояв, розширивши великі й блискучі чорні очі, але врешті змахнув тендітними, наче в дитини, руками і злякано вигукнув:

– Та годі вам! Бога ради, облиште цю панахиду!

– Діло кажете, Лео, – мовив дідусь Сполдінг, що саме проходив там, прогулюючись, як і кожного вечора, зі своїми онуками Дугласом і Томом. – Але ж кому, як не вам, Лео, погамувати цих віщунів. Змайструйте щось таке, що зробить майбутнє яснішим, безтурботним, сповненим радощів. Ви ж власноручно складали велосипеди, лагодили автомати в Галереї, були міським кіномехані ком, хіба ні?

– Авжеж! – докинув Дуглас. – Змайструйте нам Машину щастя!

Усі засміялися.

– А ви не смійтесь, – сказав Лео Ауфмен. – Як ми досі застосовували машини? Тільки людям на горе? Отож-бо! Скільки разів здавалося, що ось уже людина й машина поладнають, аж раптом – бабах! Хтось там десь підмахлює – і літаки починають скидати на нас бомби, а автомобілі летять шкереберть з урвища. То хіба погано, що хлопець просить Машину щастя? Ні! Ажніяк…

Голос Лео Ауфмена притих, бо він уже одійшов на край тротуару й лагідно, мов до живої істоти, доторкнувся до свого велосипеда.

– А що я втрачу? – бурмотів він. – Зіб’ю там чи там клаптик шкіри на пальцях, докладу кілька фунтів заліза, трохи недосплю… І змайструю, їй-богу!

– Лео, – сказав дідусь, – ми ж не до того…

Та Лео Ауфмен уже їхав теплим літнім вечором, натискаючи на педалі свого велосипеда, і звіддалік долинув його голос:

– Візьму та й змайструю…

– А знаєте, – шанобливо мовив Том, – він таки змайструє, будьте певні.

* * *

Коли б ви побачили, як Лео Ауфмен легко, за інерцією, котить на велосипеді вимощеними цеглою вечірніми вулицями, то зрозуміли б, що цей чоловік завжди в злагоді із світом і його однаково тішить і шурхіт будяків у розігрітій траві під подмухами гарячого, наче з топки, вітру, і гудіння електричних дротів на мокрих від дощу стовпах. Він був з тих людей, для яких і безсонна ніч – не мука, а благословенна пора, коли можна залюбки поміркувати про велетенський годинниковий механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою, хто знає? Та хоч скільки ночей він про це передумав, дослухаючись до темряви, проте певного висновку дійти не міг і схилявся то до однієї думки, то до другої…

Ось і тепер, їдучи велосипедом вулицями містечка, він думав: а які головні струси в нашому житті? Людина народжується, росте, старіє, вмирає… Ну, народження – тут годі щось вдіяти. А от як щодо інших трьох етапів?

У голові в нього, виблискуючи легкими золотими спицями, крутилися колеса його Машини щастя. Це мала бути машина, яка допомогла б хлопцям змінити ніжний персиковий пушок на шорстку парость, а дівчатам розвинутися з непримітних пуп’янків у яскраві квітки. Та й у похилих літах, коли твоя тінь немовби тягне тебе додолу, і ти лежиш серед ночі без сну, і серце твоє відлічує мільярди ударів, – його винахід дасть людині змогу спокійно заснути разом з опалим листям, як ото. засинають восени хлопчаки, зручно простягтись на копиці сухого сіна й залюбки стаючи часткою природи, що поринае в мертвий сон…

– Тату!.. – Через лужок назустріч йому бігли всі шестеро його дітей: Сол, Маршалл, Джозеф, Ребекка, Рут, Ноемі, – віком від п’яти до п’ятнадцяти, і всі разом тяглися взяти в нього велосипеда, і всі водночас торсали його за рукави.

– Ми на тебе чекаємо. В нас сьогодні морозиво! Простуючи до веранди, Лео відчував десь там у темряві усмішку дружини.

Усі взялися їсти, і п’ять хвилин минули в блаженній мовчанці. А тоді Лео підняв у руці повну ложку сріблястого, як місячне світло, морозива, неначе воно містило в собі всі таємниці Всесвіту і їх належало торкатись обережно, і промовив:

– Слухай, Ліно, а що ти скажеш, як я спробую винайти Машину щастя?

– Щось сталося? – швидко запитала дружина.

* * *

Дідусь вів Дугласа й Тома додому. На півдорозі повз них градом метеорів промчала ватага хлопчаків на чолі з Чарлі Вудменом та Джоном Хаффом, і сила її тяжіння була така велика, що відірвала Дугласа від дідуся й Тома і потягла за ними до яру.

– Не заблукай, хлопче!

– Ні, дідусю, ні…

І хлопці поринули в темряву.

Том і дідусь пройшли решту дороги додому мовчки, і тільки тоді, коли вони вже підступили до веранди, Том, сказав:

– Ти ба, Машина щастя! Це ж треба!

– Відсапайся, – мовив дідусь. Годинник на міській управі вибив восьму.

Годинник на міській управі вибив дев’яту. Ставало вже пізно, а на цій вуличці маленького містечка у великому штаті величезного краю на планеті Земля, що стрімко падала в темне провалля Всесвіту, кудись там чи нікуди, була вже справжня ніч, і Том відчував кожну милю цього падіння. Він сидів біля надвірних дверей і видивлявся крізь протимоскітну сітку в летючу темряву, що з невинним виглядом удавала, ніби вона зовсім нерухома. Тільки якщо лягти й заплющити очі, то відчуєш, як обертається під твоїм ліжком Земля, а темне море вдаряє тобі у вуха, напливаючи й розбиваючись об невидимі скелі.

У повітрі пахло дощем. Мати прасувала білизну, і Том чув, як вона бризкає позад нього з пляшечки від томату на хрустке сухе полотно.

А за квартал звідти ще була відчинена одна крамничка – та, що належала місіс Сінгер.

Нарешті, коли місіс Сінгер уже ось-ось мала зачинити свою крамничку, мати зглянулася на Тома й сказала:

– Збігай купи пінту [4]4
  Пінта – міра об’єму рідких і сипких тіл у країнах, де поширена англійська система мір; приблизно 0,5 літра.


[Закрыть]морозива, та дивись, щоб вона добре натоптала.

Том спитав, чи не можна взяти з шоколадною підливкою, бо він не любив ванільної, і мати дозволила. Він затиснув гроші в кулаці й побіг босоніж по темному цементу вечірнього тротуару під яблунями й дубами. У містечку стояла така тиша, що здавалося, ніби воно відступило ген у далину, і чути було тільки сюрчання цвіркунів десь за розпашілими темно-синіми деревами, що підпирали всіяне зорями небо.

Хляпаючи босими ногами по бруківці, Том перебіг вулицю. Місіс Сінгер важко чапала по крамничці, наспівуючи якісь єврейські мелодії.

– Пінту морозива? – перепитала вона. – 3 шоколадною підливкою? Можна!

Том дивився, як вона із зусиллям знімає з морожениці тугу металеву покришку, орудує ложкою, щільно натоптуючи морозиво в пінтову коробку, а тоді поливає його зверху: «З шоколадною підливкою? Можна!» Він віддав гроші, взяв холодний пакунок, потерся об нього лобом і щокою, засміявся і, хляпаючи босими ногами, бігцем подавсь додому. Позаду блимнуло й згасло світло в останній відчиненій крамничці, і тепер на цілій вулиці лишився тільки мерехтливий ліхтар на розі, і здавалося, все містечко поринає в сон.

Відхиливши сітчасті двері веранди, Том побачив, що мати й досі прасує. Було видно, що їй жарко і вона чимось невдоволена, та все ж вона всміхнулася до нього.

– А коли тато повернеться з тих своїх зборів? – спитав Том.

– Годині об одинадцятій чи о пів на дванадцяту, – відказала мати.

Вона понесла морозиво до кухні й поділила його. Щедро поливши Томову порцію шоколадом, вона почала трохи морозива собі, а решту сховала «Дугласові й татові, коли повернуться».

Вони сиділи, ласуючи морозивом, у самому осередді глибокої тиші літнього вечора. Тільки він, мати і вечір – самі в усьому їхньому невеличкому будиночку на невеликій вулиці. Том щоразу ретельно облизував ложку, перш ніж знову набрати в неї морозива, а мати, відсунувши прасувальну дошку й полишивши гарячу праску; холонути, сиділа в кріслі біля грамофона, помалу їла морозиво й казала:

– Ой, ну й пекло ж сьогодні! Цілий день земля всотувала жар, а тепер віддає його повітрю. Парко буде спати.

Обоє сиділи й дослухалися до темряви, мовби напакованої в усі вікна та двері, і до глибокої тиші – радіоприймач не працював, бо треба було замінити батареї, а платівки квартету «Нікербокери», Ела Джонсона й «Двох граків» усі були грані-переграні, аж з душі вернуло. Отож Том просто сидів на дерев’яній підлозі веранди й дивився у темну-претемну темряву, притиснувшись обличчям до протимоскітної сітки, так що зрештою на кінчику його носа відбилися маленькі темні квадратики.