Текст книги "Кульбабове вино"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.

Місіс Сполдінг зайшла в дім ізачинила за собою двері.

Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.

О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.

О дев’ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.

Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.

О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.

І десь далеко хтось заспівав.

Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.

Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд – з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам’яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.

І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим ідзвінкішим ставав голос співака.

І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.

Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця – а насправді то був стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.

Чути було й ще один звук: час від часу щось тихенько, чи то квилило, чи то вищало, наче десь там відчинялися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.

І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він був у капелюсі, так ніби й тепер пекло літне сонце, і зрідка перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спиною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посувався вулицею, містер Джонас співав, і Дуглас уві сні неначе затамував подих і прислухався.

– Повітря, повітря… Кому повітря?.. Чисте, мов сльозинка, прохолодне, мов крижинка… Повітря з квітневих Лугів, з осінніх садів, з Антільських островів… Свіже, духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря… В пляшку налите, корком закрите… Раз купиш і знов прибіжиш… Дихай не хочу – і все те за гріш!

З останніми словами фургон зупинився біля бровки тротуару. І ось уже на подвір’ї тінню став чоловік, тримаючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в темряві, як котячі очі.

Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім’я – раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-ного величезним тягарем літньої спеки.

– Дуг, – мовив він, – ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг, – повторив він і кивнув головою.

Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко, покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів далі:

– Є люди, що надто молодими впадають у зажуру. Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, мабуть, уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, Що їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше занепадають духом, довше пам’ятають кривди і, як я сказав, надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам із таких. Він одкусив і з’їв ще шматок яблука.

– Ну, то що ми маємо? – запитав потому. І сам собі відповів: – Гарячу серпневу ніч, ані найменшого вітерцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге, і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І ось уже майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не пахне. Зараз я встану й піду. Та перед тим – ти це добре запам’ятай – я залишу в тебе на ліжку оці дві пляшки. І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу розплющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до дна. Тільки пий не ротом, ні, – пити треба носом. Нахили пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що написано на етикетці. А втім, краще я сам тобі прочитаю…

Містер Джонас підняв одну пляшку до світла.

– «Зелена сутінь – дає змогу подихати вві сні добірно чистим повітрям з Півночі, – почав читати він. – Зібрана над вічними снігами Арктики навесні тисяча дев’ятсотого року й змішана з квітневим вітром тисяча дев’ятсот десятого року над долиною у верхів’ях Гудзону, із золотистим пилком, що сяяв одного дня при заході сонця в лугах навколо Гріннелла, штат Айова, і з прохолодою від озера, струмків та лісових джерел, уловленою там-таки й тоді ж таки»…

А тепер те, що дрібними літерами, – сказав містер Джонас і, примруживши очі, став читати далі: – «Містить також молекули запахів м’яти, цитрини, папайї, кавуна та всіх інших просякнутих духом вологи, прохолодних на смак плодів і рослин, зокрема камфори й зимолюбки, з домішкою вітру з-над самої Міссісіпі. Приймати літніми ночами, коли температура повітря сягає понад дев’яносто градусів».

Він підняв до світла другу пляшку.

– Тут те саме, тільки я додав ще вітру з Аранських островів, солоного бризу з Дублінської затоки та пасемце сизого туману з узбережжя Ісландії.

Містер Джонас поклав обидві пляшки Дугласові на ліжко.

– І ще одна, остання настанова. – Він нахилився над ліжком і тихо промовив: – Коли питимеш цей трунок, пам’ятай: його зробив для тебе друг. Виробництво компанії С. Дж. Джонас, Грінтаун, штат Іллінойс, серпень тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року. Доброго року, хлопче, доброго року.

За хвилину легенько ляснули віжки по спині коня, і на залитій місячним світлом вулиці заторохтів, віддаляючись фургон.

А в наступну мить Дуглас ворухнув повіками й помалу, дуже повільно розплющив очі.

– Мамо! – пошепки покликав Том. – Тату!.. Дуг… чуєте, Дуг… Він одужує. Я оце спустився вниз подивитись, а він… Ну йдіть же!

Том вибіг надвір. Батьки поспішили за ним.

Дуглас спав. Том нахилився до нього і, широко всміхаючись, махнув рукою батькам. Вони підійшли і теж нахилились над ліжком.

Віддих – пауза, віддих – пауза. Усі троє стояли й слухали.

Рот Дугласа був трохи розтулений, і з губ та тонких ніздрів піднімався легкий дух прохолодної ночі й прохолодної вологи, прохолодного білого снігу й прохолодного зеленого моху, прохолодного місячного світла на сріблястому камінні на дні тихого струмка й прохолодної води на дні невеликої кринички, обкладеної білим каменем.

То було так, наче вони на мить схилилися над висхідними струменями фонтана, і прохолодні, просякнуті яблуневим духом бризки, злітаючи вгору, зросили їхні обличчя.

Вони довго стояли там і не могли зрушити з місця.

* * *

Другого ранку пропала вся гусінь. Ті невеличкі чорні й руді волохаті черв’яки, що заполонили були все довкола й лізли вгору по тремтливих билинках трави, кишіли на зеленому листі дерев, тепер раптом зникли без сліду. Завмерли звуки, яких і звуками не назвеш, – оте нечутне лопотіння мільярдів гусениць, що без угаву-тупцяли у своєму зеленому світі. І Том, який завжди запевняв, ніби чує ті невловні звуки, тепер вражено роздивлявся кругом, не бачачи ніде в місті жодного птаха з поживою у дзьобі. Замовкли й цикади.

Аж ось серед цієї тиші прокотився схожий на зітхання шурхіт, і всі зрозуміли, чому так раптово зникла гусінь і нараз замовкли цикади.

Літній дощ.

Він почався непомітно, мов легкий дотик. Потім посилився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і покрівлях, як по клавішах величезного фортепіано.

А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному сніжно-білому ліжку, Дуглас повернув голову, розплющив очі, побачив, як проливається на землю посвіжіле небо, – і повільно-повільно потягся рукою до свого п’яти-центового жовтого записника та жовтого олівця марки «Тайкондерога»…

* * *

Як ведеться, з приїздом гостей, у великому будинку запанувало неабияке пожвавлення. Звідкись долинали гучні голоси. Там, у кімнатах, зібралося до надвечірнього чаю повно пожильців і сусідів. Приїхала тітка Роуз, голос її здіймався звуком сурми над іншими голосами, і здавалося, ніби вона заповнює собою всю кімнату, величезна, розпашіла, мов теплична рожева троянда, про яку нагадувало саме її ім’я. Та Дугласові в цю хвилину було байдужісінько й до тітчиного голосу, й до всього того шарварку. Він щойно прийшов із свого флігеля і стояв перед дверима бабусиної кухні, а сама бабуся якраз перед тим, вибачившись перед гостями, залишила гомінку, мов курник, вітальню й подалася в свої володіння готувати вечерю. Помітивши за сітчастими дверима Дугласа, вона впустила його, поцілувала в чоло, відхилила в нього з-над очей звисле біляве пасмо й уважно придивилася до обличчя – чи вже зовсім минув жар, – а впевнившись, що таки минув, замугикала щось собі під ніс і взялася до роботи.

Дугласові не раз кортіло запитати: «Бабусю, чи не тут і починається світ?» Бо ж напевне тільки в такому місці йому й належало починатися. Атож, саме кухня була центром світобудови, все оберталося навколо неї, вона являла собою той наріжний камінь, на якому тримався весь храм.

Заплющивши очі, щоб краще чути, Дуглас утягнув носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним жаром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею борошна, а серед того дивовижного клімату орудувала бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а тисяча, – щось просівали, колотили, збивали, різали, кришили, чистили, ліпили, солили, помішували.

Не розплющуючи очей, Дуглас навпомацки рушив до дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та брязкіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолодної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух вершково-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Над пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито задзижчала йому у вуха.

Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що лежали, чекаючи, коли їх наріжуть скибками теплої літньої хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, розкотилися смаглі пампушки. У Дугласа аж слина потекла. Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку, де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляшанках у шафі назви різних спецій.

«Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? – думав Дуглас. – Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? – подумав він. – Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…»

Перець із Кайєнни, майоран, цинамон…

Назви загублених казкових міст, де знялись і розлетілися по світу насичені прянощами бурі.

Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені з якогось невідомого континенту, де колись вони падали на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.

Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і полинув уявою у зворотний бік календаря, до того заповітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг, порочив, що весь світ обертається навколо нього.

На наклейці було написано: «Смакота».

І Дуглас зрадів, що вирішив повернутися до життя.

Смакота!Як підходило це слово до дрібно порізаних маринованих овочів, гарненько укладених у велику скляну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу таку назву, мав голову на в’язах. Завзятий і невтомний, він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це слово, написав його великими літерами. Смакота!Воно ж бо так звучить, ніби качаєшся на зеленій луці разом з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе жмуток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота!Дуглас простяг руку. А отут – прянощі…

– Що там бабуся готує нам на вечерю? – почувся з реального надвечірнього світу вітальні голос тітки Роуз.

– Ніхто ніколи не знає, що вона готує, поки не сядемо за стіл, – відказав дідусь, який сьогодні раніше повернувся з роботи, щоб гідно зустріти цю величезну рожеву квітку. – Це завжди таємниця, і ми можемо тільки гадати.

– Ну, а я люблю знати наперед, чим мене годуватимуть! – вигукнула тітка Роуз і засміялася. Кришталеві підвіски на люстрі у вітальні жалісно задзвеніли.

Дуглас забився ще глибше в сутінь комори.

Прянощі… Теж чудове слово. Та й базилік, і бетель. І естрагон. І кері. Все дуже гарні слова. Але смакота… ні, Смакота,з великої літери, – безперечно, найкраще!

Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і знову приходила, приносячи з кухні накриті покришками страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Ніхто не зважувався підняти покришку й глянути на сховані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь проказав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить злетіли вгору, наче зграйка сарани.

А коли всі роти були напхом напхані тими куховарськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запитала:

– Ну як, смакує?

І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі втішатися цією солодкою поживою богів, що сама танула в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони ладні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні пожежа, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа над невинними на подвір’ї за вікном, – так заволоділи ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя. У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солодкою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебігали по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими фрикасе, салатами, солодкою квасолею, свининою з кукурудзою та бобами, тушкованою рибою, м’ясним рагу. І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало секунди замість годинника.

Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров’я, силу і, високо піднісши виделку з настромленою на неї дивовижею, аж надто голосно промовила:

– О, це й справді страшенно смачно. Але що воно таке?

Холодний лимонад перестав шумувати в запітнілих склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в повітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Дуглас кинув на тітку Роуз такий погляд, яким дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж упасти мертвим. На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Хіба ж їжа не говорить сама за себе? Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене цією миттю мало не побожного дійства і невимовного блаженства?

– Як я бачу, – знов озвалася тітка Роуз, – ніхто не почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

– Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її щочетверга.

То була неправда.

За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Оця, приміром, – звідки вона походила? Чи не з зелених морських глибин? А ота – чи не кулею здобуто її в блакитному літньому небі? Плавала вона чи літала, повнилася кров’ю чи хлорофілом, ходила по землі чи тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав. Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці, – це постояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари борошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло, – так наче то була якась знавісніла фабрика, – а бабуся підсліпувато мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий дар? Навряд. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з борошном чи занурювались у нутро випатраної індички, мовби шукаючи там сховану пташину душу. Її сірі очі безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок перцю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок років біля плити теж зазнала руйнівної дії жару, – і часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем, але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то раптом вкидала у м’ясний фарш абрикоси чи, анітрохи не зважаючи на куховарські приписи й рецепти, створювала найнесподіваніші гібриди м’яса, трав, садовини, городини – аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож бабусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбагненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існування. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не заважала їм жити своїм життям, таким, якого їм було просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із запитаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник, почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

– Гаразд, але з чого вона зроблена,ця четвергова страва?

– Ну, – ухильно відказала бабуся, – а що ти там відчуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

– Яловичина… чи це баранина?.. Імбир… чи, може, кориця?.. Шинкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики? Часник? Мигдаль?

–  Достеменнотак, – мовила бабуся. – Кому покласти ще?.. Всім?

За столом зчинився гамір, забряжчали тарілки, замелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли назавжди поховати ті блюзнірські запитання, а найголосніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ похитнувся і над загальним благоденством нависла загроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли, ледь зачувши обідній гонг, кидати все – чи то роботу, чи гру – й поспішати до столу. Вже хтозна-відколи їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали тріпотливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув’язненні і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, неначе вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з годинниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавши, що мовчання – це золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чого, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб рошнурувати корсет.

– Бабусю, – сказала тітка Роуз, коли знову спустилася наниз, – яке ж безладдя у вас на кухні! Справжній розгардіяш, зізнайтеся. Скрізь пляшки, миски, коробки, все жужмом, наклейки поодривалися. То як ви знаєте, де у вас що? Я повік собі не прощу, якщо не допоможу вам навести лад, поки я тут. Ось зараз засукаю рукава – і до діла.

– Ні-ні, дякую, не треба, – сказала бабуся. Сидячи за стіною в бібліотеці, Дуглас почув їхню розмову, і серце його тривожно забилося.

– Та й задушно тут, як у турецькій лазні, – не вгавала тітка Роуз. – Треба відчинити вікно, підняти жалюзі, а то й не видно, що робиш.

– Світло ріже мені очі, – мовила бабуся.

– Ось щітка, зараз я перемию посуд і гарненько все розставлю. Я просто повинна вам допомогти, і не перечте.

– Ти сядь посидь, – сказала бабуся.

– Та що ви, бабусю, подумайте самі – вам же куди легше стане тут поратися. Куховарка з вас знаменита, нічого не скажеш, та коли ви так добре готуєте серед усього цього шарварку, то уявіть собі, наскільки краще у бас виходитиме, коли все тут буде на місці, все напохваті.

– Я про це ніколи не думала… – пробурмотіла бабуся.

– А от подумайте. Скажімо, сучасні методи куховарства допоможуть вам готувати на десять чи п’ятнадцять відсотків краще. Ваші чоловіки й тепер наминають так, що аж за вухами лящить. А за якийсь тиждень і з-за столу встати не зможуть: така гарна й смачна стане їжа, що їм просто несила буде покласти ножа та виделку.

– Ти справді так гадаєш? – уже зацікавившись, спитала бабуся.

– Бабуся, не піддавайся! – прошепотів Дуглас у бібліотеці.

Але вже наступної хвилини з жахом почув, як за стіною взялися мести й шкребти, викидати напівпорожні паперові торбинки, наліплювати на банки нові наклейки, складати миски, каструлі й сковорідки на полиці, що роками, стояли порожні. Навіть ножі, які звичайно поблискували на столах, мов щойно виловлені сріблясті рибинки, опинилися в шухляді.

Дідусь, стоячи позад Дугласа, вже хвилин п’ять і собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стурбовано почухав підборіддя.

– Як подумати, то в кухні й справді завжди був страшенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не вадило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ніхто не куштував.

– Атож, сер, – озвався Дуглас, – якої ніхто не куштував.

– Що там у тебе? – спитала бабуся.

Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його тримала за спиною.

Бабуся розгорнула його.

– Куховарська книга! – вигукнула вона й упустила книгу на стіл. – Не треба мені цих мудрощів! Я беру жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось – і оце все…

– Я допоможу вам закупити припаси, – сказала тітка Роуз. – І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри. Невже ви стільки років носите отаке казна-що? Скельця геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них щось бачите й досі не впали у засік із борошном? Зараз же ходімо по нові окуляри.

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.

– Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!

– Ходімо, Дуг, – сказав дідусь. – Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.

Година вечері.

Ніхто уже не всміхався. Дуглас хвилини зо три жував один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплюнув його в серветку. Він побачив, як Том і батько зробили те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто згрібав їжу на тарілці в одну купу, хто виписував виделкою якісь смуги й візерунки, малював щось у підливі, споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав собаці шматки м’яса.

Перший підвівся з-за столу дідусь.

– Наївся, – сказав він.

Решта домочадців сиділи понурі й мовчазні. Бабуся знервовано колупалась у своїй тарілці.

– Смачно, правда ж? – звернулася до всіх тітка Роуз. – До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!

А інші думали про те, що за неділею настане понеділок, за понеділком вівторок, і так далі – цілий тиждень сумних сніданків, безрадісних обідів і жалобних вечер.

За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.

Вражена бабуся поплентала до кухні.

– Ну, – сказав дідусь, – це вже занадто! – А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки: – Гей, спускайтеся всі сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.

– Для нашої киці, – сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече. – Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай… – І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку – вона зрізала квіти.

– Тітонько Роуз, – поважно мовив він, – може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось кваплицо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в’язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.

На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

– Роуз, – мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз, – я маю щось тобі сказати.

– Що це означає? – запитала тітка Роуз.

– До побачення, Роуз, – сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

– А де ж тітонька Роуз?

– Ми провели її на станцію і попрощалися, – відказав дідусь. – Усі гірко плакали. Їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечніше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять. – Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник. – А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом. А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки їжі.

– Я розучилася готувати! – сказала бабуся. – Втратила свій хист…

Вона заплакала.

Потім підвелась і поплентала в свою ретельно опоряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед собою безпорадні руки.

Спати лягли голодні.

Дуглас чув, як годинник на вежі міської управи вибив пів на одинадцяту, одинадцяту, потім північ, чув, як усі в домі неспокійно совались на ліжках, так наче під осяяною місяцем покрівлею великого будинку напливали морські хвилі. Він знав, що ніхто не спить, бо не дають заснути невеселі думи. Лежав довго й зрештою сів на ліжку. Всміхнувся до стіни, до дзеркала. Усміхнувся й тоді, коли відчиняв двері й скрадався сходами наниз. У вітальні було темно, пахло старістю і самотністю. Дуглас затамував віддих.

Потім він навпомацки дістався до кухні, трохи постояв, ніби чогось чекаючи…

І нарешті взявся до діла.

Пересипав млинцеве борошно з гарної нової бляшанки в стару торбину, де воно було завжди. Повернув-крохмаль у щербатий глиняний горщик. Висипав цукор з великої бляшанки з написом «Цукор» і розіклав його по звичних менших коробках, призначених, згідно з наклейками, для прянощів, ножів і шворок. Порозкидав гвоздику по півдесятку шухляд, де вона лежала роками.

Познімав з полиць миски й тарілки, дістав із шухляд ножі, виделки, ложки й позалишав усе те, як було раніше, – на столах.

Він знайшов на полиці каміна у вітальні нові бабусині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у старій дров’яній плиті величезний вогонь, пустивши в діло аркуші, видерті з нової куховарської книги. І на першу годину серед нічної тиші в закіптюженому комині загуло буйне полум’я, так загуло, що підняло на ноги всіх у будинку, спали вони там чи не спали. Дуглас почув, як на сходах зачовгали бабусині капці. А за хвилю й сама вона стала на порозі і, розгублено кліпаючи очима, подивилася на розгардіяш у кухні. Тим часом Дуглас уже встиг сховатися за дверима комори.

І ось о пів на другу глухої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки з накрученим на бігуді волоссям, чоловіки в купальних халатах – усі вони навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи червонястого вогню в розжареній до шкварчання плиті. І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її самі непомильно знаходили все, що треба, посипали духмяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і парувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і її розшаріле обличчя над тими принадними дивами червоніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки, натхненої магічними чарами.

Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість електричних ламп свічки.

Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.

Ну, а сама їжа? М’ясо було присмачене прянощами, в соусах відчувався гострий дух кері, зелень прикрашали розетки з масла, печиво зблискувало золотистими краплями меду, і все те так вабило око й так просилось до рота, що над столом розглягалося тихе протягле мукання, неначе стадо худоби, вдершись на лужок, допалося до солодкої конюшини. А далі з усіх уст посипалися радісні вигуки: як, мовляв, добре, що простора нічна одіж не спирає нікому живота.

О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспіра. Поклав його на дерев’яний таріль і урочисто підніс дружині.

– Бабусю, – сказав він, – прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен, – та, мабуть, і всі ми, – що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м’яка, як груднинка осіннього фазана.

Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.

Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком, – і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.