Текст книги "Три тисячі смертей"

Автор книги: Радій Радутний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Кавуни продавав старий хитрий вірменин, який жив далеченько, аж біля автобусної зупинки. Ці солодкі овочі виявились чудовим приводом на якийсь час позбутися малого. Жінка зрозуміла усе правильно, і як тільки хлопець вискочив з хати, кинулась у Юрові обійми.

Цього разу не було ні сліз, ні спогадів. Вони просто кохались, а жінка, мабуть, відчувала себе зовсім щасливою й намагалась не думати про майбутнє. У Юра ж такої звички взагалі не було.

Назавтра сірі хмари геть заснували обрій, сонце взагалі не визирало з-за них, й вода здавалася ще холоднішою, аніж напередодні. Натомість з рельєфом Юрові пощастило: плисти довелось зовсім мало, й він розширив радіус пошуку до кілометра.

Щоб запустити інтегратор, коло варто було розтягнути хоча б кілометрів до трьох. Дізфайндер, звичайно, не втримався б, і запустив його одразу. Шкоди не було... Але щось не давало йому це зробити, щось невловиме й водночас сильне застерігало його від його використання, вимагало досліджувати плавні ретельно й повільно.

"Мабуть, не так задля ретельності, як задля повільності," – усміхнувся внутрішній голос і Юр здригнувся.

Невже йому тут сподобалося?

Наступного ранку біля нього притишив хід рибінспектор, уважно огледів у бінокль спорядження, і, не знайшовши нічого підозрілого, сплюнув й рушив далі, а Дізфайндер відчув неприємний холодок вздовж спини. Не було потреби пояснювати його лише струменем крижаної води.

Навіть підозрюючи щось, рибінспектор навряд чи зміг би нашкодити йому сам, але цілком міг "дружньо попросити" дільничного міліціонера перевірити, що воно за тип швендяє плавнями?

Документами Юр цього разу себе на обтяжував.

– А тут про тебе сусіди питали, – якось між іншим виклала ввечері жінка. – Хто ти, чим займаєшся й таке інше. А я й сама не знаю...

Хто зна, чи не були це просто примітивні жіночі хитрощі, аби витягнути з "цікавого чоловіка" важливі відомості? Могло бути й правдою. У будь-якому випадку це вже було зайвим. Юр спохмурнів, на подальші запитання відповідав невдало, а кілька разів й взагалі не до речі. Славко вирішив, що вони посварилися й дивився на матір вовком.

Дізфайндер одразу після вечері увімкнув інтегратор.

Звісно, за кілька секунд результату не було. Не було його й за кілька хвилин. Синя смужечка, яка показувала поступ розрахунку, лише ледь-ледь зрушила з місця. Юр накинув куртку і вийшов надвір.

Одинокий ліхтар здаля виблискував у повітрі, над головою палали зірки й виразно майорів Чумацький Шлях. Найманець підвів голову й кілька хвилин просто роздивлявся те марево. Колись давно він спробував у батьківський бінокль розрізнити окремі зірки у тій смузі, але вже й не пам'ятав, чи це йому вдалося. Якось не вірилось, що за ті роки там, серед зірок, абсолютно нічого не змінилося.

А ще, десь далеко, у центрі галактики, в шаленій круговерті вибуху розліталось на друзки ядро (якщо, звичайно, вірити Нівенові)...

Найманець усміхнувся: коли ударна хвиля накриє Сонячну систему, на Землі вже й сліду не залишиться від цього села, жінки, дитини, Юра Дізфайндера та його вигаданих проблем.

Рипнули двері.

– Милуєшся зірками? – жінка тихо підійшла й стала поруч. – Я теж колись любила просто так стояти й дивитись. Розкажи мені про них.

Юр усміхнувся.

– Ото, – вказав рукою. – Це Полярна зірка. Де б ти не була і як би не заблукала, досить лише поглянути на неї, щоб віднайти правильний шлях.

Жінка зітхнула – "якби ж воно все було отак просто". Про правильний шлях вона вже й не мріяла.

– Отам, над бадиллям Марс. Це не зірка, а планета. Планета, яка віщує війну. І хоч рухається вона не по прямій, а досить хитро, але завжди опиняється перед очима – хочеш ти цього, чи ні.

Жінка здригнулася й щільніше притиснулась до коханця.

– Ота велика зірка – це Венера, планета кохання. Подивись, яка вона гарна й яскрава. Ще ніколи я не шукав її навмисне, але вона увесь час потрапляє на очі й заважає спостереженню. Ще ніколи я не бачив її двічі в одному й тому ж місці...

Цього разу вони кохалися мовчки й похапцем, ніби остерігалися чогось; жінка не вигиналась дикою кішкою, а щосили притискалась до чоловіка, не бажаючи відпускати його ані на мить.

Інтегратор видав чотири аномалії, дві з яких були схожі на потоплені човни, і за інших обставин найманець, можливо, зацікавився б ними більше. Ще одна видалась схожою на консервну бляшанку й лежала майже на межі окресленого кола – тобто, наступним заходом Юр пройшовся б точно над нею... лежала у воді, на глибині щонайменше трьох метрів. А от остання...

Остання видалась йому розпливчатою тінню, що лежала за межами кола, доволі далеко. Оскільки детектор засік її здалеку, масу мала досить значну.

Це полегшувало завдання, бо капсула навряд чи заважила б більше, аніж два-три кілограми.

Пірнути на три метри виявилось несподівано важко, але не через глибину, звичайно, а через надзвичайно незручне місце. Яма – а тут була справжня яма – мала круті, майже прямовисні береги, вкриті очеретом; грузкий намул заважав іти й не давав змоги плисти; Юр лаявся крізь загубник й ломився вперед, наче дикий кабан.

Натомість вода була несподівано прозорою.

Звісно, намул вкривав й залізяку, але навряд чи товстим шаром – металодетектор вже відверто попискував, і Юр ризикнув – розвернувся й гребонув ластами.

На дні наче вибухнула невеличка бомба. Хмара намулу здійнялася вгору, миттю затопивши ковбаню. Перед очима потемніло – наче сонце зайшло. На губах заскрипів пісок.

Дізфайндер знову перекинувся догори ногами, обережно спустився вниз й почав обмацувати те, що залишилось від дна.

Під пальці весь час потрапляв якийсь дріб'язок: галузки, водорості, щось хрустке й колюче; повітря закінчувалось і Юр виринув, знову здійнявши бурю ластами. В очі вдарило сонце, Дізфайндер різко, з голосним "паффф!", видихнув повітря, провентилював легені й знову пішов вниз.

Тепер у ковбані було ще темніше, хоч очі заплющуй. Десь на другому метрі Юр зменшив швидкість, щоб не в'їхати головою в дно, витягнув вперед руки, і, майже одразу, наштовхнувся на щось величеньке, кругле й важке; та таке важке, що довелось перевертатись й відштовхуватись ногами від дна, аби хоч якось сплисти.

Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не йшлося.

Не йшлося й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши зі скла маски намул, і втупився в те, що тримав у руках.

Юр заціпенів. Враховуючи характер вантажу, такий стан був цілком закономірним.

Тримав він не що інше, як стодвадцятиміліметровий артилерійський снаряд. Весь іржавий, оброслий дрібними скойками, він мав замість підривача щось безформне, кострубате й дуже хистке. Здавалось, може вибухнути навіть від погляду – і Юр ледве стримався, щоб не відвернутися.

Схаменувшись, він хапнув повітря й повільно, ногами вперед, занурився.

Прилаштувати снаряд підривачем догори на нерівному дні, та ще й наосліп, виявилось важче, аніж його намацати. Коли залізяка завмерла нерухомо, у Дізфайндера вже гупало в скронях й рвало легені. Хотілося кинути все, рвонути вгору; рвонути так, щоб вилетіти з води по коліна, вистрелити застояне у грудях повітря, зірвати маску та трубку – і вдихати, вдихати, вдихати так, щоб луснули ребра...

Піднімався повільно і обережно, на одних руках, намагаючись навіть не рухати ластами, щоб випадкова хвиля не повалила моторошну знахідку.

Видихнув теж повільно – так, наче його подих міг зворушити воду в копанці, і...

Утім, це була не копанка.

Поглядом, ще каламутним від нестачі повітря, Юр обвів ковбаню і, несподівано, зрозумів, що і кругла форма її, і ледь помітний земляний вал пообіч – то не випадковість.

Заглибина мала вигляд воронки від авіабомби кілограмів на сто-стоп'ятдесят, а може й усі двісті. Кидали її або з великої висоти, або, що ймовірніше, з крутого піке, а значить, швидше за все, з Ju-87 на початку Другої світової.

Дізфайндер покрутив головою. "От і маєш – а кажуть, бомба двічі в одну воронку не потрапляє. Щоправда, це була не бомба, а снаряд – але навряд чи мені б було від того легше..."

Найманець обвів поглядом острівець, на якому опинився, і засміявся. Пам'ять послужливо підкинула картини таких самих ям на шляху, у тутешньому лісі, у тих же плавнях – особливо багато у плавнях – і Юр здивувався, як він раніше їх не помітив.

Або ж просто не мав бажання розбиратись, що воно за заглибини.

"Оце воювали предки, – промайнула думка. – Зелені ми пісюни поруч з ними. Бомбили, мабуть, як по мішенях у тирі, не те, що зараз – літаки більше, аніж по парі, й показуватись бояться. Добре, що тоді "Стінгерів" не було..."

У дитинстві він бачив ветеранів тієї війни, але просто не вірилось, що ті немічні, скручені дідусі із тремтячими руками та пластмасовими щелепами могли наступати, або тримати оборону тут, під бомбами, у болоті, або ж, навпаки, заганяти в приціл й різати кулеметними чергами тих, хто ховався унизу, в очереті...

Думки крутилися самі по собі, а тіло робило своє, й до вечора Юр збільшив радіус пошуку до кілометра. Але загадкова металева маса, виявлена інтегратором учора, ще й досі залишалася поза колом, а це означало, що вагу мала щонайменше в кількасот кілограмів.

– Юре, – сказала йому увечері господиня. – Я так більше не можу. Я не знаю хто ти, звідки, чим займаєшся, але відчуваю, що не зможу більше без тебе. Розкажи бодай щось, розкажи хоча б, чи є в тебе дружина, діти, чи...

Кінець фрази потонув у риданнях, Юр внутрішньо усміхнувся, притис коханку до себе й з півгодини інтимним шепотом переконував її в тому, що нікого в нього немає, ні дружини, ні дітей, ні постійної коханки, й що вона – тобто господиня – йому дуже подобається, але ніяких планів на майбутнє в нього теж нема, бо треба зробити певну роботу, от коли зробить – тоді з'явиться час думати про щось інше, але, звичайно, вона, тобто господиня, дуже й дуже йому подобається...

– Ти, мабуть, образився, коли я тебе порівняла зі своїм... першим... – з суто жіночою логікою раптом урвала сльози коханка. – Але не треба ревнувати до мертвих. Я любила його, але було це давно...

– Розкажи мені про нього, – стиха прошепотів чоловік і погладив її волосся. – Я не ревнуватиму. Просто, здається мені, він був непоганим хлопцем.

– Так... – жінка вдячно сховала обличчя на його грудях. – Він був хорошим. Працював на заводі, тут, неподалік. Робили якісь машини, випробовували їх у плавнях, і щось там трапилось. Точно не знаю. Здається, навіть тіла не знайшли...

Тут вона помилялась. Тіло й не шукали.

Амфібія з натужним ревінням виповзла з води і завмерла на березі, ледь похитуючись. Водій Микола вважав за особливий шик зупинити важезну машину отак, у хисткій рівновазі, коли достатньо просто відпустити гальма, щоб акуратно сповзти назад у воду, або, навпаки, дати трохи газу – й вистрибнути повністю на берег.

На спині металевого чудовиська здіймався брезентовий виступ, а під ним сховався невеликий, але ненабагато легший тягач на базі танка Т-54, а для посилення ефекту на його вантажній платформі прилаштували десятитонний "контрольний вантаж". Складався він із зварених та скручених дротом вагонних осей й здалеку видавався багатоствольною ракетною установкою, але на те купувались хіба що зелені новачки, та й то здалеку.

Вантаж був завеликим навіть для цієї моделі: із збільшеним обсягом понтонів, з потужним двигуном та посиленою палубою. Але у секретній документації вказували зовсім вже фантастичну цифру – 40 тонн; конструктори кривились і лаялись, але слухняно збільшували корпуси й обліпляли датчиками підозрілі балки – може витримає?

Балки не тримали.

Вже дві машини вигнуло дугою. В однієї зім'яло допоміжну балку, вже придушило одного чоловіка розкладеним понтоном, й задавило другого – під час підіймання ґвинта; вже ніхто не горлав під час розгортання аппарелі "вставляй-пальця!", бо знайшовся розумник, який тицьнув у отвір не шестисантиметровий сталевий стержень, а власного відростка...

"Добре, що цей стержень хріном не називається, – сказав з цього приводу хтось із конструкторів. – Бо вставив би. А може, воно й на краще, щоб дурні не розмножувались".

Цього разу, поки що, все йшло добре.

Ще одна машина – так званий "лин", береговий, більш маневровий варіант, та ще й з "тараном" на носі – виповзла збоку, ревнула дизелем, заглохла і над полігоном запанувала мертва, неймовірна тиша – перелякані жаби й птахи поховались, риби повтікали, вітер стих й від тої тиші дзвеніло у вухах.

Тривало те, звісно, недовго – слюсар Микола хряснув дверима-люком й стрибнув на землю.

– Обід!

Їжу привезли моторним човном, і чоловіки жартували з гарненькою буфетницею, яка, подаючи тарілки з густим борщем, усміхалася й, начебто випадково, демонструвала всім бажаючим повненькі ніжки у вирізі спідниці.

Їли повільно, розтягаючи задоволення, потім довго запивали компотом, потім хтось заліг під кущем, а хтось умовив буфетницю пройтись до о-о-он тих дерев, бо звідти чудовий краєвид і ростуть гарні квіти, а старше покоління забивало "козла" й лаялося, що немає міцної дошки, щоб врізати, "як у цеху..."

Потім начальник подивився на годинника, зітхнув, заліз у "лина" і натис на важіль.

Ревнула сирена, закликаючи всіх на місця.

– Юре, а подивись-но, що воно за дроти висять попід танком? – занепокоївся головний. – Чи то не кріплення позривало?

– Кріплення, – Юр заліз на спину амфібії і кивнув. – Скажіть там Миколі, щоб не заводив, я зараз поправлю. До речі, хто бачив обценьки?

– У танку ліворуч, – кинув Микола. – Але потім поклади на місце, бо дядько Василь душу з мене вимотає.

Хлопець зник у нутрі тягача...

...а амфібія здригнулася і важко просіла, схиляючись на корму.

Таке траплялось. Пісок раз по раз розступався під гусеницями. Тільки не завжди на спині теліпався сорокатонний незакріплений вантаж.

Тягач зрушив з місця й лівим боком посунув до аппарелі.

– Кому там робити нічого? – задудніло з розкритого люка. – Ось я зараз...

З глухим тріском луснуло й друге кріплення, танк розвернуло й амфібія стала сторч.

Все, що було на палубі, із лязгом та скреготом рушило униз, зірвало брезент, прилади, датчики й суцільним переплутаним клубком металу булькнуло у воду.

Випробовувані любили цю протоку, бо не боялися поламати ґвинти. Берег її був крутим і за два метри від краю води обривався семиметровим урвищем. Ще трохи далі глибина сягала десяти метрів.

Кілька секунд на спокійній до того поверхні немовби вивергався вулкан, на всі боки летіли бризки й цілі струмені холодної води, потім все стихло й лише у двох місцях все ще лопались на поверхні бульбашки повітря.

Першим отямився тензометрист Володя.

– Гей, а там же...

На ходу зриваючи з себе одяг, він кинувся до води, але аж присів від вереску головного:

– Стій! Назад!

Це наче пробудило всіх інших випробовувачів – вони з'юрмилися на березі, хтось щось командував, а хтось його посилав; всі кричали, метушились та лаялись, наче від того залежало життя хлопця.

Головний стояв блідий, як смерть, і лічив секунди.

Десь на вісімдесятій він підняв голову й зблід ще дужче.

Коли важелезна машина гойднулася під ним, Юрій не те що не злякався, а навіть не розгубився. Занадто вже це скидалося на досить поширений грубий жарт – загнавши когось у тягач, похитати амфібію понтонами, або зненацька завести дизель у когось під вухом. Тому занепокоївся він лише тоді, коли танк зірвався й посунув назад.

Гойднуло добряче. Юрій вдарився головою до якоїсь залізяки й на мить йому аж в очах потемніло. А наступної секунди, незрозуміло звідки, вдарили струмені обпікаючої, як окріп, води.

Обпікала воно, звісно, холодом.

Найпотужніший струмінь бив через командирський люк. Хлопець рипнувся туди, але вода збила його з ніг й знову швиргонула на дно. Люк водія залишався напіввідчиненим, і Юрій спробував кинутися до нього, але тільки доторкнувся до підпорки, як водяний струмінь швиргонув залізяку назустріч, та ще так, що хлопець ледь встиг прибрати пальці.

Машину знову струсонуло й нахилило.

"На корму, градусів сорок", – машинально віздначив Юрій. Вода вже сягала грудей, він судомно хапнув повітря й притиснувся, аж влип, до стіни до моторного відділення. Рівень піднявся до підборіддя. Стало темно. Струмінь вже не вривався бурхливим потоком, а здавався лише течією – сильною і назустріч.

Юрій вичекав ще з півхвилини, хапнув залишки повітря під самою стелею й знову – цього разу вже цілком наосліп – кинувся до люка. Течія майже не заважала, навпаки – орієнтуючись на неї, Юрій намацав шахту люка й ковзнув угору.

Йому пощастило – люк не зачинився.

Згори світилося. У напівтемряві Юрій розгледів навколо темну масу зірваного брезенту й машинально відзначив, що виповзати треба обережно, щоб не заплутатись. У вухах гуло й дзвеніло. "Метрів дванадцять... – наоко визначив він, потім знову поглянув вгору й виправився. – "Ні, навряд чи. Дев'ять, максимум десять".

Нога за щось зачепилась, хлопець повільно – щоб не заплутатись ще у чомусь – вивільнив її і озирнувся.

"Ну от і все, нічого страшного".

Темна, рухлива, закутана у брезент, маса посунула йому назустріч, із страшною силою вдарила в груди, кинула на пісок і притисла – та ні, просто вдавила його у податливий пісок!

"Вантаж клятий... – наче струмом вдарило у скроні. – П'ять тонн сталі..."

Перед очима щось зблиснуло... Час завмер...

Наступного ранку рибінспектор з'явився одразу, наче на нього й чекав.

– Добрий день, чоловіче! – доброзичливо кинув він з борту. – Слухай, не роби з мене дурня, розкажи, кого саме ти ловиш.

– Я не ловлю, – так само приязно усміхнувся Дізфайндер. – Я шукаю.

– Он як?

Інспектор пришвартувався, вистрибнув на берег й закурив смердючу цигарку.

– А що ж саме?

– Літак, – зімпровізував найманець. – Кажуть, десь тут, під час війни, упав Іл-2.

– А.... – рибінспектор одразу втратив інтерес. – Так це не тут... Це аж під греблею, кілометрів на двадцять вище. Та й навряд чи від нього щось залишилось.

– Коробка могла залишитись, – здвигнув плечима Дізфайндер. – Крила. Двигун. Гвинт. А більше, власне й не треба. Я ж не якийсь "чорний слідопит", я офіційно працюю, від аерокосмічного музею.

– А... – зовсім розчарувався гість. – То ти б мені пляшку притягнув, чи що. Все-таки на моїй території лазиш.

– Та я першого дня й ніс! – Юр усміхнувся. – Але нагода не трапилась. Завтра притягну, добре?

– Домовились, – інспектор теж усміхнувся, стрибнув назад у човна й взявся за стартер. – Дивись, у сітку якусь не влізь, тут їх безліч...

Останні слова потонули у буркотінні мотора, Юр ще раз кивнув, угукнув, зовсім як місцевий, і повернувся до своїх справ.

Цього дня він таки перетнув велику аномалію, але дізнався про це лише увечері, після опрацювання "здобичі" інтегратором. Залізяка мала вигляд великого куба – приблизно метр на два і на півтора – та якусь ребристу поверхню. На тій гофрі інтегратор, мабуть, спіткнувся, але чим би воно не було, але капсулу не нагадувало зовсім, тож Юр махнув рукою й почав роздивлятися інший район.

Там лежало одразу три залізяки. Одна складалась з двох або й чотирьох стержнів, химерно між собою поєднаних – щось на зразок хреста, але без верхівки. Юр задумався хвилин на десять, потім ляснув себе по чолі й мало вголос не викрикнув:

– Якір!

І справді, нічим іншим ті стержні бути не могли, а втопити "кішку" в будь-кого було достатньо шансів.

Інша аномалія мала вигляд металевої пластини, з одного боку овальної, з іншого – з тонким трубчатим виступом. Після уважнішого обстеження Юр дійшов висновку, найімовірніше, що це лопата.

А от третя позначка змусила його серце битися швидше. Здалеку воно було схоже на бомбу, але з часів Першої світової війни ніхто таких малих бомбочок не використовував. Крім того, магнітні лінії сходились не так круто, як характерно для заліза або сталі, а значно пологіше, натякаючи на великий вміст парамагнітних матеріалів.

"Сплав? – заметушилися думки найманця. – Чи залишки високотемпературної ізоляції? Чи це взагалі щось не те?"

Кінець завдання й купа грошей замаячіли на обрії. Того вечора Юр любив жінку так, що після всього у неї не залишилось сил піти до своєї кімнати, тож залишилась у нього, а тому вранці обом захотілося ще, й свіже молоко ганебно прогавили; і, найімовірніше, сусідка не мала жодних сумнівів щодо причин. А, отже, вже за кілька годин про це говоритиме усе село.

Глибиномір показував шість метрів – нормальну робочу глибину, де акваланг ще не потрібен, а от землесос не завадив би, бо інтегратор показав у півтори рази більше. Копати яму в півтори метри завглибшки ластами... та ще й на такій течії... Це вже занадто!

Юр повернувся у село, підібрав біля покинутої ферми іржавого металевого листа, скрутив з нього щось на зразок рупора і пірнув знову. Прилаштувати саморобний пристрій виявилось чи не складніше, аніж зробити. Течія вивертала його з рук, тягнула плавця за собою. Юр розлютився, віднайшов на дні великий камінь і прикрутив дротом до імпровізованого земснаряду – запрацювало.

"Рупор" перехоплював течію й скеровував струмінь води на пісок. Найманець зверху оглянув створену щойно конструкцію – одразу за скрученим листом, майже до самої поверхні піднімався каламутний струмінь.

"Мало хто бачив згори смерч, торнадо... та ще й штучний..." – подумав він із задоволенням, відплив трохи вище за течією, за півгодини впіймав з десяток раків й, про всяк випадок, заховав мішок зі здобиччю під берегом, на метровій глибині, та ще й прикрив очеретом.

Хто зна, чи можна тут раків ловити?

Земснаряд вибрав півметрову канаву, Юр переставив його на дно, але далі справа пішла повільніше – почався тугий, добре влежаний ґрунт. Найманець вилаявся й взявся розгортати його палицею – це допомогло, натомість гідрокостюм геть забруднився грязюкою, на зубах рипів пісок, а маска відчутно терла лоба – завдяки тому ж піску. За півгодини така робота йому достатньо набридла, ще за годину найманець вже нерозбірливо лаявся під водою – лайка бульбашками здіймалася до поверхні, репалася і розчинялася у небі.

Сонце покотилось до обрію, коли канава заглибилась на метр.

Останні півметра Юр гріб землю руками, не шкодуючи рукавичок. Чорні вихори танули за його спиною – важкий ґрунт осідав майже одразу, незважаючи на течію. Ще за годину зовсім стемніло і найманець злякався, що випадково зрушить трофей з місця й не помітить цього; він пошкодував за ліхтариком, ще раз вилаявся і відправився додому.

– Приходив дільничий міліціонер, – стривожено сповістила його господиня. – Казав, щоб ти завтра був удома й показав йому документи...

– Добре, – неуважно кивнув Дізфайндер. – Але завтра мені обов'язково хочеться потрапити у плавні... Якщо зайде, скажи, що післязавтра я точно буду.

"От сволота! Одного дня не дали... Зрештою, якщо це воно, то завтра вранці я той мотлох витягну, й до обіду зникну звідси... а якщо не воно?"

Тривожна думка не давала спати, він погладив рукою плече жінки на що вона вдячно притиснулась до нього.

"Це ж останній раз я з нею..." – майнула думка, і Юр опустив руку трохи нижче, погладив груди. Кінчики сосків враз затужавіли, жінка задихала частіше й уривчасто. Дізфайндер дражнив її довго, аж поки вона сама не накинулась на нього, як тигриця, всілася зверху, відкинула ковдру й вигнулась дугою. Такою сміливою вона ще ніколи не була, і Юр аж очі заплющив, уявивши, що коїться все це не зараз, а багато, багато-багато років тому.

Мабуть, жінка теж відчула якусь тривогу, бо після всього, вже безсило притискаючись до його грудей, раптом зітхнула й прошепотіла:

– Я пам'ятатиму тебе все життя...

– І я теж...

Юр усміхнувся й подумав, що у його випадку це зовсім не обов'язково означає "дуже довго".

У нього залишалось півтори тисячі доларів. Спочатку найманець розділив їх навпіл, потім подумав, відклав собі п'ятсот, а решту поклав під мішечок з борошном у кухні. Його кімнату могли обшукати, або ж навпаки, взагалі не зазирати до неї довгий час, а під борошном гроші знайдуться через день-два опісля його зникнення...

Непомітно спакувати всі речі виявилось чи не найважче: малий прокинувся рано й весь час крутився у кімнаті, розповідаючи щось своє. Юр слухав його неуважно, або й взагалі не слухав, але хлопчина на те не зважав, про щось розпитуючи. Юр відповідав, але мав слушну підозру, що не всі його репліки правильні і доречні.

Молоко цього ранку здавалося гарячим, а, може, це просто повітря вже дихало морозом.

Виявилось, що це й справді так – краями спокійних проток та ковбаньок вже біліли крижинки. Ще прозорі, тонесенькі. Юр здригнувся, згадавши, як мороз, хуртовина та сніг полонять цей край, і, щоб дістатися до води, потрібно довбати півметровий шар криги, а в ополонці парує чорна вода...

Знахідка виявилась шуканою капсулою, вкритою товстим шаром якоїсь слизоти. Дізфайндер мало не порізав руки до мертвих скойок. Колись стрімка і обтічна форма ледь вгадувалась під тією кіркою.

Ніж допомагав мало. Юр розлютився і шкрябонув щосили – зненацька у слабкому, вже зимовому світлі зблиснув сірий метал.

"Боже ж мій, – промайнуло у голові найманця. – Десятки років... На самому початку космічної ери ця штука відокремилась від супутника-шпигуна, помилившись на якийсь десяток хвилин!.. Отак завжди – помилишся у дрібниці і впадеш за тисячі кілометрів від мети. Справжня реліквія..."

Дізфайндер потрусив знахідку біля вуха – звісно, всередині булькала вода, й від тендітного шару фотоемульсії не залишилось й сліду, а, можливо, зігнили й самі плівки. На якусь мить Юр завагався: чи не залишити цю штуку собі, як сувенір... покинути цю роботу... оселитися десь в тихому місці, з хорошою, лагідною жінкою...

Він струснув головою і дурні думки зникли.

Вибиратись назад селом було б небезпечно. Найманець покрутив GPS і з подивом виявив досить широку протоку, яка вела просто до Дніпра.

– А я, дурень, все життя думав, що тут шляху нема... – пробурмотів він сам до себе, виплив на середину й нахабно ліг на спину.

"Неси мене, течіє..."

Метрів за сто протока звузилась, обросла очеретом, потім пройшла під густими – аж неба не видно – вербами (чи вільхами?), які добряче маскували воду.

Новий струмінь течії підхопив Дізфайндера й розвернув. Війнуло свіжістю й холодом, вода стала відчутно жорсткішою.

Його несло просто на велику металеву аномалію.

– Тю, – прогув Юр у дихальну трубку, краєм ока поглядаючи на GPS. – Як же ж це...

Протока, виявляється, робила круту петлю й роздвоювалась, а крізь шатро з гілляк та дерев не пробився б навіть Ikonos.

За кілька хвилин Юр опинився над залізякою.

І не втерпів.

Помирати, вибравшись з-під броні, переживши падіння з десяти метрів, вже вбачаючи мерехтіння світла над головою було не те, що важко, а неймовірно образливо.

Вантаж не розчавив Юрію груди, він лише вдавив його у намул, притис і тримав. Маючи акваланг, хлопець спокійнісінько вигрібся б з піску, або дочекався допомоги... але ні того, ні іншого не можна було зробити за той десяток, або два десятки секунд, що йому залишились.

Він мало не завив з відчаю.

Повітряний міхур прорвався поміж зубів й нахабно поплив догори, до світла, до людей, до життя...

Груди рвалися на шматки.

– Не хочу-у-у-у! – Юрій не зміг стримати істеричний крик, і перед очима попливли спочатку різнокольорові плями, потім поле зору звузилось до вузького, наче танковий люк, тунелю, й десь попереду блиснуло сліпуче, але холодне світло.

– Ні-і-і-і!!!

Жіноча постать, вся в білому, піднесла щось над головою.

– Ні-і-і-і!!! Не треба!!! Не мене!!!

"Щось" ворухнулось і повільно рушило назустріч.

– Я принесу замість себе тисячу інших! – спалахнуло десь на межі свідомості.

– Дві тисячі!

"Щось" зупинилось.

– Три! Три тисячі таких, як я!

Жінка зникла разом з косою, свіже, запашне весняне повітря ринуло в груди, сонце вдарило в очі, галас – у вуха...

Галас?

Великий натовп юрмився біля самої води, хтось щось кричав, трохи осторонь стояв головний, втупившись у наручний годинник; з іншого боку обв'язували мотузкою тензометриста Володю, а той опирався й горлав, що на такій течії мотузка його лише втопить, бо неминуче зачепиться чи за коріння, чи за той чортів, траханий у всі дірки танк...

– Хлопці, а що?.. – торкнув Юрій когось за плече. – А чого?..

– Та відчепись, – відмахнувся чоловік і підступив ще на крок до води, вліз ногою й панічно відскочив.

– Миколо, що це вони? – Юрій підійшов до водія. Той мало не стрибав у воду, хапався за голову й теж щось репетував.

– Та йди геть! – огризнувся той, не озираючись, й продовжив своє заняття.

Юр попитав ще кількох – ніхто не звертав на нього уваги: хто посилав, хто просто відгавкувався, аж ось раптом спостеріг на собі уважний погляд головного – й знизав плечима.

Хтось простежив за тим поглядом й втупився теж, за ним – ще один, потім – ще, й за хвилину Юрій відчув себе дуже незручно – наче під прицілом двох десятків стволів.

– Та чи ви показились? – вже злісно рикнув він. – Чи давно не бачили?

– Та ось же він, – неголосно сказав хтось.

Натовп одноголосно зітхнув, вилаявся й ринув назустріч. Вираз облич співробітників не віщував нічого хорошого, Юр сторопіло озирнувся, а тоді й сам кинувся тікати.

Його загнали на мис й мало не натовкли пику.

– Отак налякати... – головний тримався за серце, повторюючи одну й ту ж фразу. – Отак налякати...

Володя таки пірнув, зачепив буксирні троси; амфібії запрягли цугом, заревіли могутні дизелі, все навколо затягнуло сизим смердючим димом – і за кілька хвилин з-під води з'явилися розлючені палаючі очі.

Вода позамикала всі перемикачі, й на танку світилися фари.

Як тільки верхня половина корпусу вийшла з води, ревнула могутня танкова сирена. Хтось засміявся, хтось зітхнув полегшено – "хух... не посадять... з посади не знімуть...", хтось кивнув Юрові – мовляв, ти все одно мокрий, залізь та вимкни.

– Та я до нього тепер й близько не підійду! – сплюнув той, стискаючи кулаки. – А де, до речі, Микола? Маю до його морди нагальну справу...

Микола заліз в амфібію і замкнувся зсередини.

– Контрольний вантаж відірвався, – похитав головою Володя. – Поруч лежить. Як, шефе, піднімемо і його?

– Та ну його до біса, – головний все ще тримався за серце. – Нам у цеху за півгодини десять таких зварять. Поїхали звідси! Бачити більше цього місця не хочу!

Як не дивно, стрімка течія не замулила купу заліза й не вирила під ним ями. Юр обережно зробив коло навкруг – залізо мало вигляд абсолютно мертвої, нерухомої маси... але все ж він не зміг примусити себе наблизитись.

Лише в одному місці, якраз попід іржавою привареною смугою, у піску темнів виямок – завбільшки з тулуб людини.

Дізфайндер здригнувся й махнув ластами так, що вилетів би з води по коліна, якби не вантажі й капсула.

Гідрокостюм запакував у чорний поліетиленовий пакет. Поклав туди ж пару каменюк й втопив у Дніпрі, під крутим берегом, просто під могутньою вербою, яка наче схилилась над річкою, щоб напитись.