Текст книги "Три тисячі смертей"

Автор книги: Радій Радутний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Замовник мовчав й підозріло поглядав то на них, то на найманців.

– А де ж дівчата? – першим порушив набридливу мовчанку Калібр. – Я так сподівався на вашу гостинність...

– Наша гостинність тут ні до чого, – поморщився товстун.

– Ті дві дурепи самі винні. Знахабніли зовсім й полізли купатись без пищиків.

– І...

– І дельфіни їх повбивали. Потовкли мало не на холодець. Нещасний випадок.

Німець скривився, а Дізфайндер подумки клацнув рахівницею. "Дресируй не дресируй, – промайнула лінива думка.

– Все одно одержиш... подяку..."

– Так, – сказав він уголос. – Не варто порушувати техніку безпеки.

Від джипа долинали металеве клацання й скрегіт.

Сапер встав, підійшов ближче й зацікавлено втупився в уже чистіший металевий конус.

– Хлопче, ану, допоможи, – не озираючись, кинув йому один з техніків. – Бери за той кінець й тягни он туди, до бетону...

Американець недбало взявся за тонкий кінець, техніки одночасно потягли на себе товстий – боєголовка ковзнула до борту "Уазика", вирвалась з рук Піта й важко вдарила носом до землі.

Першим зреагував пес – зник з очей, ще коли конус тільки виривався з рук. Калібр і замовник одночасно пірнули під стіл, зітнулись лобами, зойкнули й розтяглись поруч, наче розстріляні полонені. Дізфайндер завмер на місці з дивним виразом на обличчі – "ну, все-таки отримав своє?"; Піт стрибнув так, що йому позаздрив би чемпіон з легкої атлетики, й лише техніки, відскочивши, щоб вантажне впав їм на ноги, похапались за животи.

– Ви що, хлопці... – крізь регіт видушив один з себе. – Якщо воно рвоне, тут в радіусі двох кілометрів нічого не буде!

– А йшли б ви обидва, – трохи засоромлено пробурчав Сапер, піднімаючись. – Разом зі своїми жартами.

– А не стій за спиною! – посерйознішав експерт. – Воно того не любить.

– Хто не любить? – не збагнув Сапер.

– Оте, – технік недбало кивнув на металеву довбешку.

– Ну, поїхали...

Вони витягли з валізки кілька інструментів, поводили двома біля металевої поверхні, відклали вбік й перезирнулися.

– Ну що? – не стерпів замовник.

– Є дві новини, – почухав потилицю низенький. – Одна хороша, друга погана. З якої починати?

– З першою.

– Слідів альфа-випромінювання на корпусі нема.

– І?...

– Це означає, що корпус непошкоджено й ми не помремо через пару днів, блюючи кров'ю й...

– До біса твій гумор! Яка друга новина?

– Слідів гамма-випромінювання теж нема. Це означає, що скоріш за все, радіоактивних речовин усередині теж нема.

Технік хотів зробити театральну паузу, але спостерігши вираз на обличчя товстуна, поспіхом продовжив.

– ...І це, своєю чергою, може означати дві новини – одну хорошу, іншу погану. Якщо ніхто не проти, почну з поганої. Поганість її в тому, скоріш за все, це голова технічна – тобто, набита приладами для контролю польотних параметрів, маячками, акселерометрами та іншими дрібницями. Судячи з того, що голову цю запускали, так воно й є.

Найманці перезирнулись.

– ...Однак є невелика ймовірність, – продовжував худий лекторським тоном, – що голова ця є тим, за чим ми полюємо вже двадцять років, й у що вперто не бажає вірити один наш спільний знайомий генерал...

Товстун закашлявся, технік знизав плечима й закінчив:

– У такому випадку, ми маємо в руках голову не ядерну, а антиречовинну. Докладніше зможу сказати через пару днів дослідження цієї штуки в лабораторії.

Експерт демонстративно вимкнув лічильник й сів у крісло.

Запала тиша.

– Боже ж мій! – першим порушив її Сапер. – Антиречовинна головка[14]14
  Наприкінці шістдесятих років у науковій літературі СРСР й США було досить багато повідомлень про синтез різноманітних хімічних елементів з антиречовини. Почали, звичайно, з водню та гелію. Після початку синтезу металів ті повідомлення зникли – одночасно й назовсім.


[Закрыть]! Скільки чуток! Скільки операцій! Скільки зусиль!..

– Й всього лише по сорок тисяч... – з жалем зітхнув Калібр.

– Е-е, не забувайте, хлопці, я ризикую! – поспіхом оголосив замовник. – Нема жодних гарантій... Й крім того, ми домовлялись! Й...

– Так-так, заспокойтесь, будь ласка, – урвав його Сапер.

– Наша угода залишається в силі. Окрім усього іншого, нам самим цю штуку не продати, а зіпсувати репутацію тим більше не хотілося б. Отже, платіть й забирайте свій товар.

– Одну хвилинку! – знову втрутився технік. – Нам би хотілося знати, обставини – як, де й коли ви витягли цю штуку. Справа в тому, що наші супутники...

Товстун зашипів, але тему вже підхопив Калібр:

– ... не зафіксували слідів проникнення в шахту, чи не так? Але, з превеликим жалем змушений вас розчарувати – докладний звіт не входить в умови контракту. Звичайно, за окрему винагороду...

Він зробив промовисту паузу.

– Ще десять тисяч, – стомлено буркнув товстун й показав технікові кулака. – З твоєї платні!

Низенький експерт зрозумів, що ляпнув дурницю, знітився, й став геть непомітним.

– Півсотні! – відрубав Калібр.

– ...Кожному! – поспіхом додав Дізфайндер, ледве встигши зробити при тому кам'яне обличчя.

"Щоб все було, як у тому давньому фільмі..."

– Тьху! – товстун злостиво зіжмакав хустинку й пожбурив її в кущі.

Піт відверто сміявся.

...– Отже, в караульному приміщенні нікого не було? – допитувався замовник.

Дізфайндер мовчки кивнув. За останні півгодини замовник витяг в нього все, аж до найменших подробиць й поки що робив вигляд, наче не звертає уваги на неймовірність пригоди. Втім, найманець не мав ані найменшого сумніву: що оповідання його буде кілька разів протягнуте через трастер або й щось новіше, пройде спектральний аналіз й перевірятиметься всім, до чого дотягнуться загребущі руки замовника.

– Хай йому грець! – упівголоса пробурчав за кущами Сапер. – От такої загибелі я, відверто кажучи, не очікував... Ну, Юре, ну я тобі віддячу, ну приверзеться мені що-небудь...

Дізфайндер навіть не посміхнувся – занадто вже виразною була картина трупа, що наполовину висунувся зі смердючої каналізаційної труби.

– Як виглядала спальня в караульному приміщенні?

Юр так само повільно й докладно розповідав про тісну комірчину з акуратно застеленими ліжками.

– ...Кухня?

– ...Коридор?

– ...Вихід до вишки?

– ...Кришка шахти?

Кришка шахти від'їжджала поволі й не поспішаючи, й щось моторошне було в тому недбалому механічному русі, так, наче підземний дракон ліниво прокидався, перш ніж вирушити в свою смертоносну подорож.

– Чи були на снігу сліди?

Сліди були. Лише тепер Юр зрозумів, що довгі й глибокі хвилі були нічим іншим, як накатаними коліями, присипаними останньою завірюхою. Судячи зі слідів, до шахти під'їжджало щось досить велике – але не занадто, тобто "ЗІЛ"-всюдихід, або "Урал" – але аж ніяк не "Ураган"-ракетовоз.

Можливо, не один.

– Чи мала кришка шахти ознаки того, що її недавно відсували?

Так, мала. Замість кучугури снігу, що горнулася б позаду, якби кришку відкривали вперше, бетонна брила ледь зачіпала гладеньку, вкриту настом поверхню.

– Чи не помітили ви навколо ознак встановлення або роботи яких-небудь складних приладів?

Ні. Але це нічого не означає, бо в такому шоковому стані Дізфайндер не помітив би слона, якби той безпосередньо йому не загрожував.

– Як саме...

Мало-помалу Юр, та й, мабуть, інші найманці, зрозуміли, до чого веде замовник – він домагався підтвердження гіпотези про те, що пуск був навчальним. Справді, занадто багато аргументів було на користь цієї гіпотези. Власне кажучи, не погоджувався з нею лише один невеликий факт – жоден супутник старту не зареєстрував. "Рейгана цей факт стривожив би настільки, що він би точно оголосив ядерну війну..." – подумки посміхнувся Дізфайндер й, пошерхлими від утоми та морозних опіків губами, продовжував видушувати з себе відповіді.

Ближче до вечора, коли вже й товтсунець ледь вимовляв свої запитання, до нього підскочив той самий низенький спеціаліст, щось прошепотів на вухо й підсунув чималеньку записку. Замовник нашвидку пробіг її, роззявив рота, прочитав ще раз й дуже обережно згорнув учетверо.

– Пане Дізфайндере, – дуже обережно почав він здалеку.

– А чи не доводилось вам раніше бувати в тих місцях.

– Це нашого конкретного завдання не стосується! – миттю зреагував той. Судячи з легкого шелесту за кущами, Піт та Калібр теж насторожились.

– Пане Дізфайндере, – товстунець стомлено зітхнув. – Грошей з мене ви вже не виб'єте. Головку ми перевірили – вона навчальна. На ваш гонорар цей сумний факт аж ніяк не вплине, й на подальші наші стосунки теж. Цю справу я програв – програв у всіх напрямках. Це має значення лише для мене, й ні для кого більше. Будь ласка – ви бували там раніше?

Юр кивнув.

– Це не секрет, – незадоволено пробуркотів він по паузі.

– Я просто не дуже люблю те згадувати.

– Ще одне запитання, – так само пригнічено промовив замовник. – Що ви відчуваєте під час тих загадкових подій, що рятують вас від невідворотної загибелі? Навіть не так – чи не відчували ви щось схоже, коли раптом потрапили під удар кліматичної бомби?

За кущами пирхнуло – Сапер так само вперто не визнавав існування такої зброї.

Юр помовчав.

– Можливо, – сказав він по тривалій паузі. – Дуже можливо. Але гарантувати не можу – занадто вже дивне те відчуття...

Він пересмикнув плечима й криво посміхнувся:

– Та й не до того було, відверто скажу. Відчуття від вибуху НУРСу[15]15
  НУРС – Неуправляемый Ракетный Снаряд (рос.).


[Закрыть] набагато сильніше.

– Я розумію, розумію, – замовник теж зітхнув й вперше за час їхнього знайомства найманці побачили на його обличчі вираз справжнього жалю. – На жаль, практичної користі з того мого розуміння...

Здавалося, за якусь мить колишній бадьорий товстунець постарів щонайменше на двадцять років. Ще за хвилину він знову зітхнув, важко підвівся й рушив було до виходу.

– Одну хвилинку, – зненацька пожвавішав Дізфайндер.

– Так, слухаю, – обернувся замовник.

– Я розумію, що це не дуже прийнято в нашому бізнесі... але, якщо, звичайно, це не становить таємниці й не має стратегічного значення – чи не могли б ви хоча б натякнути, що трапилося?

Замовник знову зітхнув, повернувся до найманців й окинув усіх поглядом. В очах його застиг вираз справжнього жалю, наче у списаного на берег капітана, що все життя провів в морі:

– Не становить. І значення не має – ані стратегічного, ані будь-якого іншого. І все з однієї простої причини – ніхто й ніколи... принаймі, за нашого з вами життя, не зможе того повторити. Можливо, це й на краще...

Він знову витер хусточкою піт на маківці й видав:

– Сталося те, хлопче, що ти, саме ти, потрапивши в скрутну ситуацію, коли іншого виходу вже точно не було – задіяв невідомий ані мені, ані тобі механізм порятунку й стрибнув приблизно на півтора десятки років у минуле. Саме тоді, ще за Радянського Союзу в тому районі сталася аварія – під час практичних пусків ракета вибухнула. Причину встановити не вдалося. Тоді – не вдалося. А зараз... зараз я знаю причину, але вона мені ні до чого...

Він знову посміхнувся – стомлено, наче тільки-но сам-один проїхав півконтиненту, видобув з шахти ядерну головку, провіз її до Європи – й рушив до виходу.

– До речі, звільніть віллу, хлопці, – кинув він, не озираючись. – Години вам вистачить?

– П'яти хвилин вистачить, – озвався Сапер. – Але година, звичайно, набагато краще.

Замовник зник за кущами, ще за хвилину там же захурчав мотор, скреготнули гальма й машина від'їхала.

– Ну що – пакуємо манатки? – першим озвався Ганс.

– Так, давай, – обернувся до нього Сапер. – Юре, що з тобою?

Дізфайндер стояв, як стовп, й лише в очах було помітне життя – їх заволокло дивним туманом, й не менш дивні хвилі гойдали його, складючись у мінливі картини – чи то будинок, чи то море, чи то жіноче обличчя, чи атомний вибух.

– Та що це з тобою, хлопче?

– Я припустився помилки, – прошепотів Юр, не звертаючи уваги на американця. – Я припустився багатьох помилок. У мене була нагода їх виправити. І я цього не зробив...

Він повільно, наче під водою витяг з-за ременя пістолет й підніс до скроні.

– Гей, чоловіче, чи ти не здурів? – кинувся до нього Калібр.

– Облиш! – Піт застережливо підніс руку.

– Та він же...

– Облиш, бо вб'ю.

Ганс зупинився, розгублено поглядаючи то на Сапера, то на Дізфайндера.

Сухо клацнув бойок. Якусь мить всі троє чекали гуркоту пострілу, потім Юр сплюнув й заховав пістолета, Сапер полегшено зітхнув, а Ганс так і залишився стояти з роззявленим ротом.

– Ну не беруть його кулі! – недуже зрозуміло пояснив Піт, ляснувши його по плечу. – Не беруть, і все. Пішли пакувати манатки, бо ти тут ще цілу годину простоїш...

20.02.99 – 08.08.99

Р. Радутний.

Три тисячі смертей

У барі було на диво тихо й спокійно, особливо зважаючи на те, який контингент зібрався тут. Гість про ті зборища дещо знав, й тому попервах трохи нервував, озирався; але потім начебто заспокоївся й лише час від часу оглядався навколо – але вже не з острахом, а з цікавістю. Чоловік, якого він знав під іменем Дізфайндер і який тепер ділив з ним столик, навпаки мав такий вигляд, наче проводив у цьому закладі кожну вільну хвилину.

Власне кажучи, майже так воно і було.

За ті півгодини, котрі минули з початку розмови, з ним привіталися з півдесятка відвідувачів, бармен запанібрата назвав його Юром й, не питаючи, подав якийсь коктейль; кілька дів, які коротали час, чекаючи на здобич біля стійки, ще здалеку привітно помахали йому руками, але напосідатись не пробували, вочевидь знаючи – прийде час, підійде сам.

Та й контингент, відверто кажучи, мало нагадував той, якого новий відвідувач встиг собі уявити – ніхто не горлав ще з порогу, ні в кого не витикалися з-під ременя здоровенні пістолети із зарубками на руків'ях, майже нікого не прикрашали страховидні шрами на обличчях... Гість із запізненням збагнув, що сучасна зброя залишає мало рубців, а якщо вже потрапить куля, або осколок в обличчя, потерпілий навряд чи зможе відвідувати бари, незалежно від їхньої репутації.

Він посміхнувся й зробив ще ковток.

Віскі подавали тут непогане, окрім того пропонувався непоганий вибір різноманітної екзотики на зразок горілки, текіли, блакитної китайської горілки, грецького узо та ще всіляких прозорих пляшок, в яких щось плавало – від комах до бичачих яєць. Але постійні відвідувачі переважно замовляли віскі та пиво – навіть більше пиво, аніж віскі.

Дещо несподіваним видався інтер'єр бару – на стінах, замість фотографій з поля бою або плакатів з бравими джі-ай з гранатометами наперевіс, прилаштувались цілком мирні й навіть пасторальні пейзажі, щось абстрактне й навіть декілька цілком фахових гравюр.

– Ну й на біса їм здався той мотлох? – повернув гостя на землю його співрозмовник.

– Га? А, ви про капсулу... про замовлення! – чоловік посміхнувся – впевнено, але трохи ніяково – мовляв, вибачте, задивився. – Ви не повірите.

Юр знизав плечима й промовчав.

– Я ж кажу, не повірите, – ще раз повторив гість. – Для музею.

Дізфайндер таки не повірив – брови його здійнялися вгору, але вже за мить опустилися й він знову спокійно знизав плечима – "можна й так".

– Але справді! Ви ж розумієте, – заторохкотів гість. – Тій плівці вже майже півсотні років, жодних стратегічних секретів там вже нема й бути не може, вже й країни не залишилось такої, якій ці знімки могли б нашкодити.

– Та мені воно якось однаково, – Юр і справді байдуже підніс склянку до рота. – Але це не зовсім мій профіль. Я міг би порекомендувати... Нишпорку... хоча ні, він зараз десь в Аравії... О, а до Веги ви не звертались?

– Звертався, – посміхнувся гість. – Він засміявся й порадив... – він зробив дещо театральну паузу, – ...звернутися до вас.

На цей раз засміявся Дізфайндер і вже звичним рухом знизав плечима.

– Ото вже мені... любитель сюрпризів. Ну добре, я йому віддячу.

Обличчя гостя змінилося.

– Та ні, не турбуйтесь, – все ще усміхався Юр. – Ми давні друзі. Просто Вега має дещо своєрідне уявлення про жарти... хакер чортів.

Вираз обличчя знову змінився – тепер воно стало розчарованим.

– Але це не означає, що я не візьмуся за цю роботу, – заспокоїв його Дізфайндер. – Просто... але біс із ним, вам те не буде цікаво. Отже, до справи. Який гонорар ви пропонуєте?..

Вони розійшлись через півгодини, майже задоволені одне одним. Юр здер більше, аніж планував замовник, але менше, ніж хотів сам. Гість залишив йому всі карти й папери. Переглядаючи їх, Юр усміхався, але не тим хижим оскалом, який звикли бачити ті, хто коли-небудь співпрацював з ним, а зовсім інакше – лагідно й навіть трохи розчулено.

– Гей, Юре! Маєш роботу? – помахав йому якийсь знайомий за столиком у кутку. – Допомога не потрібна?

– Тут одному нема що робити, – звично вишкірився Дізфайндер у відповідь й почав складати папери, потім замислився, струснув головою й повернувся до стійки. Дівчата з готовністю підвели голови.

– Гей, Надіно! – весело вигукнув він. – Маєш роботу!

– На годину, чи до світанку? – волоока чорнявка звабливо вигнула спину.

– Коли це я впорався за годину? – трохи ображено відгукнувся найманець. – Аж до ранку. І так, щоб мені потім місяць не хотілося!

Дівчата пирснули зі сміху, Надіна погордливо нахилила голову, й, похитуючи стегнами, рушила до столика.

А замовник, виходячи з бару, наостанок озирнувся, ще раз перечитавши просту, без неонових витребеньок, вивіску.

Бар називався "Soldier of fortune".

Юр перейшов кордон вельми нахабно – в автобусі з туристами-перекупниками з Польщі. Один зелений папірець водієві до кордону, другий – опісля, і товстий митник, лише зазирнувши в набитий людьми і валізами автобус, зневажливо махнув рукою – проїжджайте! Скільки те коштувало водієві, Юр навіть запитувати не став – кому воно треба? Все одно назад швидше за все доведеться пробиратися іншим шляхом.

За інших обставин це могло не зійти йому з рук – час від часу автобуси все-таки добряче трусили, й переправляти через кордон зброю, або якесь хитре спорядження слід було іншим шляхом, але зараз він їхав лише з однією спортивною сумкою та кількома електронними залізяками у спеціальній валізці, хоча й залізяки ті могли мати цілком мирне призначення. В разі чого Юр сподівався видати їх за зразки, й, відповідно, найбільшою неприємністю могло б бути примусове висадження його з автобуса, але й у цьому випадку сотня доларів була б достатнім аргументом, щоб владнати справу...

Юр задрімав... Прокинувся лише, коли автобус зупинився, й перекупники зі сміхом і ґвалтом висипали назовні, наче десант.

На фронтоні автостанції красувався надпис "Львів".

Юр встав, потягнувся, аж кістки хруснули, й неквапом рушив до виходу.

From: df

То: vega

Subj: клієнт

–

vega, якого біса ?

From: vega

To: df

Subj: клієнт

–

> vega, якого біса ?

Ти про що ?

From: df

То: vega

Subj: клієнт

–

>> vega, якого біса ?

> Ти про що ?

Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.

From: vega

То: df

Subj: клієнт

–

>>>> vega, якого біса ?

>> Ти про що ?

>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.

А я думав, ти мені подякуєш...

From: df

То: vega

Subj: клієнт

–

>>>> vega, якого біса ?

>>> Ти про що ?

>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де  взагалі не можна.

> А я думав, ти мені подякуєш...

За клієнта, звичайно, дякую, але звідки він (і ти, відповідно) знає те, що я до деяких територій... е-е-е... небайдужий?

From: vega

То: df

Subj: клієнт

–

>>>>>> vega, якого біса ?

>>>>> Ти про що ?

>>>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.

>>> А я думав, ти мені подякуєш...

> За клієнта, звичайно, дякую, але звідки він (і ти, відповідно) знає те, що я до деяких територій... е-е-е... небайдужий ?

Ти недооцінюєш сучасних комп'ютерних технологій.:) Жартую.

Насправді ж я просто зробив припущення, судячи з твого акценту. І бач – вгадав.

From: df

То: vega

Subj: клієнт

–

>Ти недооцінюєш сучасних комп'ютерних технологій.:)

> Жартую.

Вішати за такі жарти!

> Насправді ж я просто зробив припущення, судячи з твого акценту.

Я розмовляю з акцентом ? >>8-О А я й не знав.

From: vega

То: df

Subj: клієнт

–

>> акценту.

> Я розмовляю з акцентом ? >>8-О

> А я й не знав.

Не завжди. Але коли лаєшся російською, то замість "g" кажеш "h".

From: df

То: vega

Subj: клієнт

–

>>> акценту.

>> Я розмовляю з акцентом ? >>8-О

>> А я й не знав.

> Не завжди. Але коли лаєшся російською, то замість "g" > кажеш "h".

Damn! Дякую. Доведеться вжити заходів.:(

Так, а за клієнта теж дякую...

Повз перший міліцейський патруль він пройшов насторожено, але ні опасистий сержант, ні зовсім молоденький рядовий не звернули на гостя жодної уваги. Дізфайндер не поспішаючи поміняв "двадцятку", прилаштувався до черги – й за вже півгодини став власником квитка на луганський потяг. Купив місцеву газету, посидів годину у залі очікування – на спокійного, пристойно одягненого молодика з газетою ніхто не звертав ані найменшої уваги, дочекався оголошення – рідна, напівзабута вже мова звучала якось незвично... втім, можливо, він просто давно вже її не чув.

У потязі одразу ж заліз на верхню полицю й проспав аж до Полтави, а там, несподівано для провідниці та можливого хвоста, вже перед відходом потяга вийшов.

Тут людей було значно менше, натомість пероном походжали одразу два патрулі і Юр, про всяк випадок, прилаштувався до величенької черги в єдину касу з відкритим віконечком. Хвилин сорок роздивлявся навколо, коротше кажучи, поводив себе як звичайнісінький мандрівник, який вперше на цьому вокзалі, хоча що тут дивитися, – вокзал як вокзал...

– На Київ, на Харків, на Одесу кому квитки? – з-під пахви в літньої огрядної тітки визирнув вертлявий жевжик з трохи зизуватими очима. Черга мовчала.

З іншого боку хтось сіпнув Юра за рукав. Він озирнувся – підкреслено не поспішаючи, не виказуючи себе різкими рухами, але зіткнувся поглядом лише з замурзаним циганчам невизначеної статі, зате з табличкою, "...и на аперацыю..." – тільки й можна було розгледіти на потертому шматку картону. Юр знизав плечима й відвернувся.

Циганча байдуже посунуло далі, хтось у черзі кинув йому якогось мідяка й дитинча так само байдуже його підібрало. Юр провів його поглядом, розвернувся й боковим зором встиг помітити, як спритно ковзнула рука жевжика-перекупника з кишені якогось чоловіка.

Жевжик, ніби нічого не сталося, спокійно попростував далі, щоправда, вже не так активно пропонуючи свої послуги; Юр відпустив його кроків на двадцять і рушив слідом.

Здобич, звісно, ділили у вбиральні. Спочатку туди заповзло циганча, вже без таблички, потім – перекупник. Останній оглянувся на вході так незугарно, що Юр відчув щось схоже на докори сумління, але від наміру свого не відмовився й сам ковзнув у прочинені двері.

Двоє злодійчуків навіть не дуже ховалися – справді, якби хтось й запідозрив щось недобре, то навряд чи став би мазати руки до брудного циганчати, а зизуватий жевжик, мабуть, якось би викрутився, тобто це він так думав. Але недовго. Юр вхопив його за комір й трусонув так, що руки й ноги зателіпалися, наче мотузки на вітрі.

– Я... це не я... ось... – забелькотів той, схлипнув й зненацька завищав, як цуценя. – Я все віддам!

Юр мовчки простягнув руку – жевжик поспіхом вигріб З-за пазухи потертий гаманець та якийсь паперовий пакетик. Дізфайндер ще раз струсонув свою жертву. Про всяк випадок, недбало відкинув його у куток й рушив до виходу.

– Що ви робите?! – вирішив вступитися за ображеного якийсь дідок із ціпком. – Хіба так можна?!

– Він же, гад, малого присилувати хотів, – миттєво знайшовся Юр. – Добре, що я нагодився.

Дідок, на диво спритно, як для його років, обернувся й, зненацька, заїхав жевжикові ціпком. Той більше від несподіванки, як від болю, сахнувся і брязнув випрасуваними штанами просто в аміачно-хлористу туалетну калюжу.

– Ану біжи звідси, малий! – підштовхнув він оторопіле циганча. – А я з цим педиком ще трохи погомоню...

У гаманці виявилось кілька папірців по одній та дві гривні, десятка та пенсійне свідоцтво. Сивий похнюплений чоловічок на фотокартці мало скидався на дядька з черги, але на Дізфайндера й поготів, тож Юр зітхнув і непомітно кинув здобич у куток – хтось тай підбере.

Сам же рушив до виходу. Звідси вже йому квиток був не потрібен.

Далі Юр добирався розбитим дизель-потягом, який зупинявся біля кожного стовпа, нещасну сотню кілометрів пиляв три з половиною години. Дві контролерки – одна вже літня й товста, ледве у прохід поміщалася, друга – молоденька й симпатична – пройшли вагоном лише один раз. Літня моргнула йому й стиха сказала:

– Ви, я дивлюсь, чоловік порядний...

Юр кивнув.

– Я вам дам отакого квитка, ненадірваного, а наприкінці ви мені його віддасте, а половину грошей я поверну... – ще тихше запропонувала жінка.

Дізфайндер кивнув з вельми задоволеним виглядом, і жінка пішла далі вагоном. Юр лише через кілька хвилин стер з обличчя усмішку – чорт з ними, тими двома гривнями, а от те, що сприйняли за свого – це добре...

Він знову задрімав й прокинувся, лише коли потяг загримів мостом через Псьол.

Невеличка, лагідна й тиха річечка мирно несла свої води поміж лісами, степами й болотом, і Юр згадав як колись, давно-давно...

Вагон несподівано підкинуло. Юр прикусив язика й спогади відлетіли...

Кому вони були потрібні?

Вокзал, на диво, у рідному місті майже на змінився – лише на кожному розі, або й просто посеред вулиці понастромляли кіоски. Та ще зникла з вітрини буфету фірмова страва – "трубочка з кремом"...

Юр стримав невиразне бажання під'їхати просто до рідного будинку й вийшов з будівлі.

– Куди їдемо? – вкрадливо заметушились довкола типи з неспокійними очима, на що Юр заперечливо мотнув головою й рушив пішки.

Це була примха, яка, водночас, давала можливість роздивитись, про всяк випадок, струсити хвоста, якщо такий існував. Зрештою, просто зібратися з думками.

Місто змінилось – стало менше людей, але більше машин, численні кіоски стояли вже довгими шеренгами, блимали ялинковими гірляндами й горлали з динаміків щось російське, примітивне й тупе.

Поруч провив тролейбус. Юр оглянувся – на протилежному боці вулиці спостеріг кафе. "Експрес" – безмовно горлала неонова вивіска. Колись тут...

Дізфайндер струснув головою й рушив далі.

Одразу за базаром – безладним, метушливим та галасливим – на Юра чекав приємний сюрприз – вітрина з великим написом "Шериф. Магазин зброї" і відповідним малюнком. Гість усміхнувся і зайшов туди з незворушно-недбалим виразом на обличчі – мовляв, "і зайшов я сюди знічев'я, й купувати нічого не буду..." – але ще з дверей зауважив розвішані у другому залі гідрокостюми та акваланг за вітриною. Він змінив вираз на недбало-зацікавлений, поштовхався трохи біля стенду з пневматикою, окинув поглядом стійку з "Сайгами". Поганці, зіпсували хороший автомат... І, нарешті, добрався до мети.

Гідрокостюми коштували від двохсот доларів – Юр скривився, помацавши всього триміліметрову оболонку з неопрену, прихопив також пояс із вантажами, ласти, маску з м'якою силіконовою трубкою – "чорт, а колись же були чудові алюмінієві трубки... за одну гривню, чи то пак, як воно називалося – ага, рублі... й опір вони у воді створювали значно менший, аніж оці... стовбур!" – та вибору не було, й він вийшов з магазину легший на дві з половиною сотні й важчий на величеньку, але зручну сумку із усім надбанням.

На відміну від колишніх часів таксистів було безліч. Юр завагався, але обережність перемогла, й міст він переїхав у старенькому, набитому людьми автобусі.

Кондукторка скандалила з пасажирами: хтось не платив за проїзд, хтось вимахував посвідченням, а хтось затикав їй рота. Юр чув все те наче крізь товстий шар землі, бо під мостом...

Під мостом спокійно й велично, як і тисячі років тому, котив свої хвилі Дніпро.

Могутня ріка не звертала ані найменшої уваги на людську метушню на її берегах, і лише взимку, придушена греблями та водосховищами, тяжко зітхала – від чого могутній щит криги тріщав і репав, з гуркотом та громами.

Автобус розвантажився одразу біля великої помпезної арки з назвою міста. Дізфайндер усміхнувся: колись тут височів бетонний постамент і стела з таким же написом, але російською. Під час заміни територія міста зменшилась на півсотні метрів. Брила бетону все ще визирала з-під оповитого травами пагорба, і Юр кілька разів озирався, намагаючись щось пригадати... Але пам'ять працювала погано, й замість стели з написом він бачив то гострий шпичак, то навпаки – приземлену халупу... й напис видавався невизначеного кольору... Юр сплюнув й повернув праворуч.

Ця дорога колись була ґрунтовою й добряче вкатаною, але щоосені, після першого ліпшого дощу вкривалась такими баюрами, що не кожен трактор міг подолати. Місцеві жителі взяли моду відгороджуватись від тих калюж греблями зі сміття, листя, землі, й поступово шлях набував вигляду великого корита – зі справжніми стінами обабіч.

Ґрунтівку заасфальтували, але змінити громадську думку виявилось набагато важче – й третина асфальту вже ховалася під оновленими "греблями".

Дорога вела у плавні – зрештою, будь-яка дорога тут рано чи пізно вивела б його до води, бо Дніпро робив у цьому місці велику дугу, огинаючи гранітний щит, а кілька приток майже замикали кільце. Цю дорогу Дізфайндер знав...

Хтось чемно з ним привітався. Юр насторожився. Лише за кілька секунд згадав, що у селах зберігся старовинний звичай вітатися з усіма, запізніло усміхнувся й теж побажав перехожому доброго ранку.

Як і годиться, асфальт закінчувався не біля клубу, а трохи збоку. На дверях "вогнища культури" теж, як годиться, висів величезний замок, а крізь проламані двері долинав такий запах, що ще здалеку було зрозуміло – деякі функції будівля все-таки виконувала.

Знахабнівши вкрай, Дізфайндер пройшовся перед фасадом магазину, який насправді, а не формально виконував функції культурного центру. Хтось знову привітався з ним – так само недбало, просто за звичаєм; Юр ввічливо відповів тим самим й озирнувся навколо.

Як і багато років тому на розі двох вулиць здіймалася солідна будівля з дикого каменю. Зведена ще до революції, вона, за родинною легендою, належала комусь із його предків... Юр усміхнувся, перевів погляд на школу, збудовану навпроти вже за радянських часів, після Другої світової. Порівняння було не на користь нових будівельних технологій...

Ще трохи далі повинен був стояти й будинок його діда, пертися ще й туди було б справжнім нахабством, та ще й невиправданим: люди в селі живуть довго, й пам'ять, зазвичай, мають непогану...

Дізфайндер стріпнув головою й повернув праворуч, до води.

А от у цій хаті жила колись дівчина, яка йому дуже подобалась...

Спочатку він мав намір винайняти кімнату в когось з самотніх бабусь, але допоміг випадок – щоправда, потім Юр довго думав, чи можна було вважати його щасливим.

З тієї хати, шалено нявкочучи, викотився худий сірий кіт, потім хлопчик років десяти-дванадцяти – Юр не дуже розумівся на дітях. Хлопець і кіт миттю десь зникли, потім почувся інший звук – услід за ними вискочила розпатлана жінка, а одразу ж за нею – не менш розпатланий і страшенно розлючений чоловік.

Великий, теж геть худющий собака вискочив з буди й собі переполохано залящав.