Текст книги "Три тисячі смертей"

Автор книги: Радій Радутний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Джип зупинився.

– А тепер, хлопці, – Піт недбало тицьнув комп'ютер Дізфайндеру, – всі одягайте ОЗК, відкривайте вікна й дихайте рідше...

З цими словами він схилився над багажником, підняв кришку інструментального ящика, дістав пляшки з якимсь яскраво-автомобільним написом, потім невеликий футляр з темно-червоними ампулками, більш схожими на товсті олівці, відламав вершечок й вправним рухом вкинув у пляшку. Нічого не сталося.

Піт задоволено кивнув, теж закутався у гумовий плащ, начепив протигаз й закрутив кришечку на пляшці.

– Моше, приготуйся...

Найманці дивились на ті маніпуляції з майже забобонним жахом – твереза свідомість відмовлялася вірити, що отак-от просто, за допомогою однієї невеликої пляшки можна зупинити військову колону... але вони не вперше бачили Піта в роботі.

– Рухатимешся зі швидкістю кілометрів двадцять-тридцять на годину, – сказав Сапер по паузі. Гонщик прикипів поглядом до спідометра.

Ще за кілька хвилин рідина у пляшці змінила колір. Піт обережно поставив її на землю – посеред дороги й подалі від машини, поклав поруч невеликий заряд із радіозапалом, сів у джип й кивнув Гонщику:

– Поїхали.

Машина рушила з місця так, що якби на капоті стояла монета руба – вона б не впала.

– Спокійно, Моше, – пробурчав крізь протигаз Піт. – Само воно не вибухне.

З-за дерев вже чувся віддалений рев двигунів.

Джип проїхав приблизно сто метрів. Пляшка між коліями не вирізнялась...

Піт натис кнопку.

Вибуху майже не було – тільки з трави бризнула ледь помітна хмарка чи то пари, чи то куряви.

– А тепер – жени! – прогарчав Сапер, й Гонщик наче прокинувся. Джип рвонув уперед, як вистрелений з гармати, ледь вписався у поворот й так підстрибнув на ямі, що Дізфайндера вдарило головою до кузова.

– Все, можна не так швидко, – вже спокійніше пробурчав Піт. – Метрів через сто ліворуч буде тупик, повертай туди й зупиняй.

Машина сховалася у кущах, найманці вийшли, поставали до вітру й почали обережно, за всіми правилами знімати захисні костюми.

– Та то вже зайве, – прокоментував Сапер. – Воно нестійке, й через шкіру не діє... не повинно діяти.

Але певності в його голосі не було.

Знову почулося ревіння моторів, Піт занепокоєно поглянув на годинник, та раптом тон реву змінився й Сапер задоволено усміхнувся.

– Здається, спрацювало, – сказав він. – Ану, ходімо переві...

Йти не довелось, бо перевірка сама прийшла по них.

Величезний "Ураган", втративши керування, з'їхав з дороги і, ламаючи дерева, посунув просто на джип. Гонщик зойкнув й кинувся назустріч. Ззаду за ним тягнувся на шворці плащ ОЗК.

Джип кинувся з місця, теж зніс з коренем невелику берізку, але повністю з-під удару вискочити не встиг. "Ураган" недбало зачепив його багажник, зім'яв, прокотився півтораметровим колесом зверху...

– Зараз як рвоне... – прошепотів Піт зненацька пошерхлими губами, а пес блискавично зник у кущах.

...зісковзнув трохи вбік, й вперся, нарешті, у товстелезний дуб. Востаннє ревонув двигун й так само раптово змовк.

– Піте, подивись, що з Гонщиком, – першим отямився Дізфайндер. – Гансе, до зброї! Там міг хтось вижити.

– До машини не лізьте! – кинув на бігу Сапер.

За хвилину він був уже поруч із пошматованим джипом, Юр і Калібр залягли пообіч завмерлого мастодонта й приготувалися рознести голову першому, хто висуне носа.

Здалеку почувся ще один глухий удар, останній зрик двигуна – й запала тиша.

– Піте, що там? – неголосно вигукнув Дізфайндер.

Замість відповіді той показав стиснену в кулак руку з великим пальцем до низу.

– Чорт... – Калібр зблід. – Отак по-дурному...

У машині щось рипнуло.

Сапер як стояв – так і гепнувся на землю.

У високому зеленому борті "Урагану" повільно відчинилися двері, хтось із великими зірочками на погонах повільно нахилився вперед – й раптом безсило випав. Тіло важко вдарилось до землі й зникло у траві.

– Піте, – знову відізвався Дізфайндер. Сапер підвів голову, Юр руками показав йому щось прямокутне, той кивнув, витяг із зім'ятої кабіни ноутбук, розкрив й за кілька хвилин знову підніс руку вгору. Великий та вказівний палець з'єднувались в кільце – "все о'кей".

Ганс обережно підвівся й здалеку зазирнув у темне черево "Урагану".

– Можна заходити, – Сапер теж підвівся з землі, поклав комп'ютер й підійшов ближче. – Кажу ж, воно нестійке.

Дізфайндер знизав плечима, підтягнувся на зігнутому поручні й заскочив досередини.

– Все о'кей, – продудніло з дверей за хвилину. – От тільки сейф зачинено.

Піт повернувся до залишків джипу, поморщився, дістав із розчавленого заднього сидіння жменю сірої в'язкої речовини й кинув у двері – вона з глухим "ляп!" приліпилася до стіни.

– Запхай у замкову скважину, скільки влізе, – порадив він, дістаючи також детонатор з бікфордовим шнуром.

Цього разу вибух пролунав гучно й металево – наче з бочки. З дверей випливла невелика хмарка сірого диму, Дізфайндер знову заскочив у кузов й за хвилину повернувся з сірою металевою валізкою. Сапер тицьнув було її ножем, потім передумав, поставив на землю й з відстані десяти кроків вистрелив у замок – валізка з неголосним "бах!" розлетілася на дві половини, Дізфайндер обережно підійшов ближче й витяг з уламків химерної форми металевий стержень.

– Воно? – зазирнув через плече Калібр.

– Воно, – кивнув Юр. – Піте, а...

– Є, метрів за сто позаду, – Сапер знову роздивлявся свіжий супутниковий знімок. – Командирський джип з кулеметом на даху. Підійде?

– Цілком, – кивнув Дізфайндер. – Лишень це не кулемет, а радіостанція, і стирчить не дуло, а антена.

– Хай буде, – згодився американець. – Аби їхало. Пішли, хоч трохи семтексу перевантажимо...

Коли від'їхали на кількасот метрів, він знову натис кнопку й позаду розлігся вибух – найпотужніший за сьогодні. Всі здригнулись, а пес ледь чутно заскиглив. Піт постарався на славу, влаштовуючи салют над загиблим товаришем.

– Куди тепер? – діловито запитав Дізфайндер, вмощуючись за кермом "УАЗика". Сидіння виявилось замалим, а при спробі пересунути його трохи назад, унизу щось хрупнуло й тріснуло, Юр вилаявся й вирішив нічого зайвого не чіпати.

Піт звірився з GPSом.

– Кілометрів сто прямо, потім десь треба повернути ліворуч. Ти їдь, а я тим часом спробую ще одного супутника спіймати.

Машина рвучко рушила з місця, Ганс клацнув щелепою й стиха вилаявся.

– Що вдієш, – знизав плечима Дізфайндер. – Я ж не Гонщик.

Калібр скривився й демонстративно розвернувся до вікна.

Утім, пейзажі за вікнами не відрізнялися різноманітністю – скрізь тяглися густі, захаращені ліси, час від часу траплялись хутірці або й села – на десять-двадцять хат. Навіть здалеку було помітно, що половина з них закинуті й забиті дошками. Біля хатин паслись кошлаті чорно-сірі вівці й худі корови, собак було мало, й Сапер-пес надаремне витягував шию, щоб роздивитися тутешніх конкурентів, а його господар взагалі не відривався від комп'ютера.

– Казна-що, – пробурчав він через деякий час. – Ось вона, бочка, ось до неї дорога – але ось тут, на повороті річки... й жодного мосту, тільки сваї стирчать трохи далі... Як вони їздять? Га, Юре?

– А я звідки знаю, – знизав плечима Дізфайндер. – Може, на руках носять... А може вертольотом... хоча навряд...

Через півгодини найманці сторопіло роздивлялися численні сліди на прибережній багнюці. Судячи з глибини западин, солдати несли щось важке. Сліди ховалися у воді й знову з'являлись на протилежному боці. Трохи далі – Піт розгледів це у бінокль – знову починалася колія.

– Нічого собі, – Калібр аж рота відкрив. – Отак от?

– Отак от, – заспокоїв його Дізфайндер. – Це що, от я колись...

Він затнувся.

– Утім, не має значення. У китайців ще й не таке буває. Давай думати, як переїжджатимемо.

– А ніяк, – похмуро відрізав Сапер. – Тут метрів зо два-два з половиною. Джип не пройде.

– А скільки від переправи до бункера?

– Кілометрів сорок. Що, пропонуєш пішки?

– А що вдієш?

– Тьху! Сапере, стрибай у машину. Вартовим будеш.

Пес закопилив губу й розлігся біля колеса "уазика".

– Ставлю всю свою пайку за цю роботу – командир частини відбрехався свого часу додатковим маскуванням, – вилаявся Дізфайндер десь на десятому кілометрі.

– Відбрехався від чого? – знехочу перепитав Калібр. З великим рюкзаком за плечима, у пропиленому наскрізь одязі він нагадував чи то військовополоненого, чи то навпаки – сержанта наступаючої армії, що вже встиг урвати якісь трофеї.

Проте, рюкзаки мали на спинах усі, а Сапер ще й тягнув у руці валізку з ноутбуком.

Було спекотно. Ліс дихав прохолодою, але ще на початку переправи Дізфайндер спокійним голосом попередив про велику кількість кліщів, три відсотки яких мають вірус енцефаліту. Грати у таку лотерею ніхто не захотів, й солдати нахабно йшли посеред дороги, піднявши коміри мундирів й тільки мріючи про те, щоб зняти кашкети.

Вартового вони побачили здалеку – той виніс з будки подертого стільця, повісив автомат на спинку й нахабно куняв.

– Егей, хлопче, – потицяв стільця ногою Дізфайндер. – Ти на посту, чи де?

Солдат ліниво розплющив очі, закинув на плече автомат й лише тоді виголосив:

– Стій, хто йде?!

– Ну, нарешті, – незадоволено пробурчав Юр. – Капітан Тараканов зі штабу дивізії. Де ваш начкар?

– У бочці, де йому бути, – знизав плечима солдат. – Кажіть пароль і проходьте.

– Звідки я знаю пароль, дурню, коли з вами зв'язку нема? Дізфайндер так натурально вдавав гнів на недоумкуватого солдата, що Піт аж замилувався. – Чого, ти думаєш, ми пішки теліпаємось?

– "Варшава" сьогодні пароль, – втомлено відповів вартовий. – Тільки начкарові не кажіть, що то я сказав.

– Добре, добре, – пробурчав Юр. – Пішли.

Офіцери, крекчучи зовсім по-російськи, позакидали на плечі рюкзаки й рушили далі. Лише метрів за сто Дізфайндер зауважив на долоні Калібра рубчаті відбитки "Глоку".

Вхід у "бочку" охороняв ще один вартовий – цей солдат стояв, як належить, й навіть сакраментальне "Стій, хто йде?" вигукнув здалеку – метрів за десять.

– "Варшава", – стомлено відмахнувся Дізфайндер. – Що, зв'язку ще й досі нема?

– Кажуть нема, – знизав плечима солдат. – Але точно ніхто не знає.

Двері мали розсовуватись – але, звичайно, стояли розкриті наскрізь й мали такий вигляд, наче для їх термінового закриття довелось би скликати роту солдатів. Піт сплюнув крізь зуби й щось пробурчав.

– Что? – оглянувся на нього капітан, що піднявся назустріч.

– Кінь в пальто, – рикнув Дізфайндер, вихоплюючи пістолет – але на цей раз першим виявився Калібр. Цвьохнув постріл, капітана відкинуло до стіни й вдарило потилицею.

– Давай, Піте! – але Сапер вже натяг протигаз й гарячково потрошив свого рюкзака, дістаючи вже знайомі пляшки й ампули з компонентами. Юр та Ганс поспіхом відійшли вбік – ближче до дверей.

За хвилину вниз, у коридор, полетіла перша пляшка, потім друга – для гарантії, ще за хвилину Дізфайндер вийшов надвір і пристрелив вартового, а Піт видерся на пагорб, що прикривав вентиляційну систему, й вкинув у кожну трубу ще по пляшці.

Вихід, як і минулого разу, запечатали кількома кілограмами семтексу.

Зовні "бочка" мала майже непошкоджений вигляд.

– Треба не забути того сонька на зворотному шляху пристрелити, – Сапер обережно, двома пальцями, відтягнув від щоки протигаз й закинув його подалі в кущі. – Щоб не приперся, бува.

– Угу, – кивнув німець. – До речі, Юре, у цього в магазині патронів нема.

– А що ти хотів? – здивувався Дізфайндер. – Хто ж солдатові зброю з патронами довірить? Ще підстрелить когось, і добре, якщо себе.

Піт знову покрутив головою, але промовчав.

Із командним пунктом, замаскованим під дачу, клопоту було найменше. Сивий прапорщик, що порядкував там, спокійно відчинив хвіртку – й отримав кулю. Напівголий солдат на вигляд азійського генотипу встиг лише широко розплющити очі – наступної миті йому більше не було чого розплющувати. Другий рядовий спробував було сховатись на кухні, але й те йому погано вдалося. Трупи покидали у бункер, потім туди спустився Дізфайндер, щоб вивести з ладу радіостанцію – але, піднявшись, лише махнув рукою – мовляв, там і так вже нічого не працює, тож найманці перерізали про всяк випадок дроти телефонів й спокійнісінько рушили далі.

– Нічого не міняється, – стиха пробурчав Дізфайндер. – Анічогісінько. Що за країна...

Поворот на передавальний центр вони примудрилися прогавити, але навряд чи то була заслуга тутешніх маскувальників – просто ліс дуже розрісся й дерева стирчали мало не посеред вузької бетонки.

– А ось тут треба обережнішими, – прокинувся Юр. – Людей на центрі багато, до півсотні, всі один одного знають і майже всі на поверхні. І патрони недалеко лежать.

Піт знизав плечима, звернув з дороги й вимкнув двигун.

Одразу ж після з'їзду з траси бетонку перегороджувала досить велика й відносно свіжа купа сміття.

– Сміттяр з міста до смітника не доїхав, – знизав плечима Дізфайндер у відповідь на запитальний погляд Сапера. – Все як і раніше. Де їдять, там і сруть.

І сплюнув.

Метрів через сто далі професійний погляд Ганса зауважив у густій траві виступ – й за хвилину солдати удачі обережно підняли кришку криївки: у металевому ящику лежало дбайливо загорнуте в покривало м'ясо, кілограмів з двадцять.

– А це кухар із солдатського раціону краде, – пояснив Дізфайндер. – Шкода, що ми поспішили – ввечері тут би гроші лежали, або горілка.

– Послухай, а... – почав Калібр, але Піт застережно підняв руку. За секунду він щось коротко прошипів, а ще за мить всі найманці вже лажали в кущах пообіч криївки.

У лісі шелеснуло.

З боку найгустішого чагарника гілки розсунулись, чиїсь очі обвели галявину підозрілим поглядом й зникли, потім гілки зашелестіли знову, й до сховку підійшов невисокий кремезний хлопчина в подертій, запраній гімнастерці – й чомусь без погонів. За плечима гостя теліпався такий самий мішок з простирадла і з такими ж червоно-кривавими плямами.

– Ого, – захоплено прошепотів Дізфайндер. – Масштаби ростуть. Раніше тут кілограмів по десять крали.

– Що воно за дезертир? – телефон у вусі майже не спотворював голосу, але чомусь додавав будь-якій фразі інтиму.

– Мабуть, кухар і є, – так само стиха прокоментував Юр. – Можемо зараз взяти й допитати.

– О'кей, – згодився Піт. – Калібре, страхуй. Дізфайндере, пішли!

На появу двох озброєних чоловіків кухар зреагував на диво спокійно, хоча мішок від несподіванки все-таки впустив. Сапер, про всяк випадок, дав йому пістолетом по голові, відтяг трохи вбік з відкритого місця й кількома штурханами під ребра привів до тями.

– Прізвище, ім'я, номер військового квитка, – монотонно прогув Дізфайндер.

– М-м-м-м... – застогнав "дезертир" й пробурчав ще щось нерозбірливе.

– Що? – перепитав Юр.

– М-м-м-мудаки! – раптом прорвало бранця. – Ну сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові! Я ж можу й зовсім перестати працювати!

Кухар нахабнів на очах, і Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще – на цей раз по ключиці.

– Ой! – вереснув полонений так, наче його підрізали. – То ви...

– Я запитую ім'я, прізвище та номер квитка! – так само монотонно наполіг Дізфайндер.

– М-міхаіл... В-валєрін...номер... забув...

Аж тепер Піт побачив в очах ворога те, чого домагався з самого початку – страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в "своїх" або за "неякісний товар", а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, що знає, про що здогадується й про що не має ані найменшого уявлення – аби лишень швидше задовольнити незрозумілих напасників, аби лишень швидше усе скінчилось...

– Скільки людей на об'єкті? – підсунувся ближче Дізфайндер.

– С-сорок три... Тридцять дев'ять солдатів, офіцер та три прапорщики... А наві...

Піт знову вдарив бранця в ключицю – ту ж саму.

– Ой! Я все скажу, все, тільки не бийте! – заволав полонений. – Прапори всі в бункері, лейтенант у казармі, а замстаршини десь на території! З солдатів у бункері зараз десятеро, а інші...

Дізфайндер кивнув, Піт знову змахнув пістолетом й опустив його просто на потилицю полоненому. Щось коротко хруснуло, солдат кавкнув, наче пес, якому дали штурхана, й ні разу не сіпнувшись, завмер.

– Розумна людина, – мало не з розчуленням сказав Сапер. – А траплялися такі, що починали щось про "родіну-мать" горлати...

У кущах щось шелеснуло й раптом коротко тріснув постріл. Найманці майже одночасно впали на землю, розкотилися в різні боки.

– Все гаразд, хлопці, – прошепотіло в навушниках голосом Ганса. – Це просто пес.

– Який пес! – насторожився Сапер. – Гансе, чи ти було не...

– Та ні, заспокойся! – Калібр піднявся з протилежного краю галявини. Юр міг би закластися, що падав він зовсім в іншому місці. – Просто якийсь пес приблудний. Навіть не писнув.

Пес виявився кудлатим й досить великим чорно-сірим плямистим покручем, Дізфайндер придивився до нього ближче і знизав плечима.

– Нічого не змінилося, – пробурчав він. – Анічогісінько..

І зціпив зуби.

– Що, був з ним знайомий? – поцікавився Сапер, штурхаючи труп ногою.

– З його дідом, – неохоче відгукнув Юр. – Або з прадідом. Разом у самоходи бігали. Прапорщика, розумник такий, за сто метрів чув. А вночі шлях вказував, якщо в мене система наведення глючити починала.

Найманець невесело посміхнувся.

– Цікаві були часи... – але в подробиці вдаватись не став.

– Добре, що далі? – знову озвався Калібр.

– Далі? – Дізфайндер струснув головою, наче відганяючи нав'язливу думку й рішуче розвернувся до бетонки. – Далі замикаємо дроти лінії електропередачі, ламаємо дизель, рвемо антени... ну, й стріляємо у все, що рухається, звичайно.

Ганс кивнув і задоволено пирхнув.

Просто з галявини, де, на свою біду, влаштував криївку кухар, до передавального центру вела добре втоптана стежка. Сапер-пес біг попереду, час від часу зупиняючись та кумедно поводячи носом ліворуч-праворуч, потім принюхувався до землі й знову переходив на біг. Слідом трюхикав Піт, потім Дізфайндер, й замикав колону, як завжди, Калібр. За звичайних обставин такий стрій мав певну перевагу – у разі несподіванки першими в бій вступали автоматники, а завершував його Ганс одним-двома пострілами з своєї важкої артилерії – але цього разу німець біг з таким самим куцостволим дрібнокаліберним автоматиком й лише стиха лаявся з цього приводу.

Подорожувати довелося недовго – вже за хвилину пес зупинився біля занедбаної дротяної огорожі. Просто над стежкою нитки дроту хтось дбайливо розсунув – якраз щоб пролізти людині з вантажем на спині.

Сапер рипнувся було вперед, але одразу ж і зупинився, застережно піднявши руку. Просто під огорожею з-під дерну витикався чорний кабель товщиною зо два пальці.

– То пусте, – махнув рукою Дізфайндер. – Воно ще при мені не працювало. Утім, перевір.

Піт витяг з-за спини щось схоже на рамку з крильцями й обережно наблизив її до кабеля, потім – вже менш обережно – поводив її поруч, й нарешті, нахабно потицяв просто в чорну ізоляцію.

– Мертве, – він сховав прилад й теж знизав плечима. – То де тут, кажеш, лінія?

– Трохи праворуч, – махнув рукою Дізфайндер. – Якщо, звичайно, щось не змінилося.

Кількома хвилинами по тому виявилось, що все є як і було. Звичайні бетонні стовпи йшли понад колючим дротом й несли звичайні алюмінієві дроти.

– Чортзна-що, – роздратовано пробурчав Піт. – Це точно військовий об'єкт?

Юр лише посміхнувся.

– Шкода навіть вибухівку витрачати, – Сапер сплюнув, відламав з огорожі шмат дроту метрів на два завбільшки, прикрутив один кінець до дебелої дровеняки, розкрутив над головою, відпустив й одразу ж повернувся спиною. На стовпі зблиснуло, сипонуло іскрами, затріщало – й одразу два перегорілі дроти впали в кущі. Вже на землі вони смикнулися ще раз, знову посипались іскри й кущі задиміли.

– Так ще краще, – задоволено посміхнувся Дізфайндер.

– Нехай тепер ліс гасять. Побігли до бункера.

Ще за кілька хвилин виявилось, що Юр сильно перебільшував – бункер був не чим іншим, як одноповерховим довгастим будинком з червоної цегли та ще й з пласким дахом. Якраз на тому дахові ворушився вартовий, щось видивляючись у протилежному боці. Найманці переглянулись.

– Ви пошарудіть, а я з того боку, й на дах, – запропонував Ганс.

– О'кей, – кивнув Сапер.

– Заразом антени там пообривай! – кинув навздогін Дізфайндер. – Всі без винятку.

Німець зник у темряві, Піт трохи зачекав, коротким шипінням підкликав до себе собаку й підштовхнув його у бік "бункера". Пес слухняно підскочив до стіни й неголосно гавкнув – вартовий зацікавлено схилився над краєм будинку. Наступної миті щось хряснуло, й солдат без жодного звуку повалився униз. Брязнув до бетону автомат, сухо захрустіли кістки – й знову все стихло.

– Готово, – прошепотіли навушники.

– Злазь, – так само коротко кинув у мікрофон Піт. – Тримай на прицілі головний вихід. Дізфайндере, щодалі?

– Дизель, – ще коротше відповів той й поповзом рушив у бік запасного виходу. Американець посунув слідом, а пес, притиснувшись до стіни, чекав на них під дверима.

Двері виявились дерев'яними, хоча й обшитими металом...

– Хай йому чорт, – поморщився Юр. – Вони навіть висновків робити не вміють.

– Це ти про що? – не зрозумів Сапер.

– Та... було колись. Саме через ці двері.

– А. То що, підриваємо?

– Та ні.

Дізфайндер піднявся, полишивши на бетоні автомат, взявся за ручку дверей, кілька разів глибоко вдихнув – й зненацька щосили рвонув її на себе. Щось захрустіло. Сторопілий Піт ледь устиг відскочити, коли металева коробка разом з дверима гепнула поруч.

У раптово відритому коридорі стояв солдат із роззявленим ротом. Дізфайндер вихопив пістолет, але й цього разу Сапер випередив його.

– Хороші двері, та погані стіни, – повернувся до нього Юр. – Саме так я колись...

Що саме він колись зробив, так і залишилось невідомим, бо з-за дверей коридору почувся незадоволений бас:

– Дизелист, мать твою! Что там у тебя происходит?

Найманці одночасно прилипли до стін. Двері відчинились.

Дебелий червонопикий прапорщик ступив у коридор, теж роззявив рота – й тут-таки отримав кулю в потилицю. На цей раз швидшим виявився Дізфайндер.

Просто попереду на високій зварній споруді бовваніли два яскраво-жовті баки, з характерними темними потьоками на боках.

– Соляра? – нюхнув повітря Піт.

– Угу, – кивнув Дізфайндер. – Не горітиме.

– Горітиме, – запевнив його Сапер, наосліп витягаючи зі свого наплічника плаский сірий брикет з уже наготованим запальним шнуром.

– Піду-но звідси, – занепокоївся Юр й поспішив до виходу.

За секунду поруч опинився й американець. Позаду щось коротко зашипіло й спалахнуло так, наче за спиною увімкнули прожектор.

– Ого, – Дізфайндер ще пришвидшив ходу, першим опинився в кущах, й лише тоді озирнувся – з коридору виривався цілий оберемок чадного червоного полум'я. Гуділо ревище й віяло жаром.

– Терміт, – задоволено посміхнувся Сапер. – Це вам не щось.

Із протилежного боку будинку сухо проторохтіла одна черга, друга, бахнула граната, потім із дзвоном вилетіло віконне скло.

– Калібр у наступі, – засміявся Дізфайндер. – Давай вшиватись, а то він і до нас добереться.

З вибитого вікна вискочив невисокий солдат у палаючій гімнастерці, покотився землею, збиваючи полум'я – Юр підняв автомат й зупинив його конвульсії.

– Щось підозріла пика, – пробурчав Дізфайндер. – На одного знайомого схожий.

– Ворога?

– Та ні.

Ще один утікач вихопився з вікна – на цей раз автомати найманців тріснули одночасно й голову солдата аж розірвало.

Дізфайндер стріпнув чуприною.

– Що? – глянув на нього американець.

– Та так, – поморщився той. – Глюки.

Постріли припинились.

– Пішли, – кивнув Юр. – Може там хтось залишився – особливо розумний. Гансе, дивись не торохни.

– О'кей, – у навушниках почувся короткий смішок.

Вони, почергово прикриваючи один одного, скочили у розбите вікно – й одразу розкотилися в різні боки, притислись до стін, поводячи автоматами, але виявилось, що в тому нема потреби. Двох чергових за великим пультом посікло осколками, ще один труп звісився з протилежного підвіконня – й все те було освітлене лише вогнищем з електростанції.

Утім, один вогник на пульті ще блимав – й Сапер недбало торохнув його прикладом.

– Дуже вдало, – прокоментував Дізфайндер. – Це був зв'язок Із казармою. Зараз би поговорили.

– Та й чорт з ним, – зморщився Пітер. – Іншим разом. Пішли, бо спекотно стає.

Вікна в казармі блимали мінливим червонуватим світлом. Юр спочатку подумав, що то відблиски пожежі, потім придивився й згадав про гасові лампи.

– Гасові? – Сапер мало не вдавився. – А про акумулятори тут щось чули?

– Отам твої акумулятори, – Юр недбало махнув рукою кудись за спину, американець машинально озирнувся – й, мало не осліпнувши від вогню, зрозумів.

– Гм. Розумно.

– Ти про акумулятори?

– Ні, про гасові лампи.

– Я дивуюся, де вони їх заправили. Раніше вони стояли сухі-сухісінькі, як іракські танки. Мабуть, тут світло вирубують тепер досить часто.

– Мабуть.

З казарми вискочив натовп – точніше спробував вискочити. Двері виявилися завузькими, й найманці, особливо не прицілюючись, загнали всіх уцілілих назад. Кілька солдатів залишились на бетоні.

– Оте вікно бачиш? – тицьнув пальцем Дізфайндер.

– Ну.

– Гранату докинеш?

– Ну.

– Ну то кидай. То кімната зберігання зброї.

– З вікном ?! – не повірив американець.

– Угу.

– Оце дають...

Він розмахнувся й пожбурив гранату просто у вказане вікно. Дзенькнуло скло. З отвору долинув багатоголосий зойк, потім гримнув вибух – й з вікна вихопилась хмарка диму й пилу.

З вікон першого поверху заторохтіли черги – стріляли наосліп. Сапер розмахнувся знову – й історія повторилась. Тепер лише одне вікно огризалось вогнем – стріляв хтось розумний – не професіонал, звичайно, але непогано, як на аматора. Давши чергу, невідомий захисник ховався під прикриття стіни, або й перекочувався до сусіднього вікна, й декілька куль свиснули над головами найманців.

– Піте!

– Чую...

Ще одна граната описала гарну, як у підручнику, дугу й зникла у розбитому вікні. Запала тиша. Гримнуло. Майже одночасно розчахнулось вікно з протилежного боку казарми, неясна постать викотилась у траву й розчинилася в темряві.

Піт рипнувся було за ноктовізором, але Дізфайндер махнув рукою й скривився:

– Облиш. Один утікач погоди не зробить.

Із хащів, в яких заховався солдат, раптом викотився собака, радісно підстрибнув – метри на півтора – й закрутив хвостом, що став схожим на вертоліт. Морда його була закривавлена.

– Порядок, – кивнув Піт. – Давайте ще вантажівку підпалимо...

Машина горіла весело і яскраво, Юр кілька разів з насолодою вдихнув гаряче повітря, ще раз озирнувся, наче запам'ятовуючи навколишній пейзаж, й нарешті, махнув рукою – мовляв, поїхали.

"Уазик" застрибав по бетонці, коли позаду блиснуло, наче в грозу, й розлігся гуркіт – та такий, що Сапер округлив очі й запитально поглянув на Дізфайндера.

– А я знаю? – знизав плечима той. – Хіба що соляра?

– Чи у підземній цистерні?

– У ній.

– А. Мабуть.

На них чекали.

Біля непоказного, навіть непомітного на перший погляд повороту стирчав, наче опудало посеред городу, ВАІшник[11]11
  Військова автоінспекція.


[Закрыть] – у білому шоломі і в такій же білій портупеї. У світлі фар він здавався схожим на якийсь пам'ятник.

– У кущах машина! – насторожився Калібр, оглядаючи пейзажі у ноктовізор. – Двоє... ні, троє... з металом... схоже на автомати.

– А ти думав, тебе квітами зустрічатимуть? – пробурчав Піт, відтягнувши затвор.

– Заховай, – поморщився Дізфайндер. – Спробуємо відбрехатись.

Американець знизав плечима, але зброю опустив.

"Опудало" недбало махнуло жезлом, Юр акуратно зупинив машину просто поруч з ВАІшником, прочинив двері – але не встиг і слова сказати, як військовий кинувся на землю і щось загорлав.

Автомат Піта запрацював першим, секундою пізніше став стріляти Ганс – обидва наосліп лупили по кущах. Юр пирхнув, не поспішаючи, витяг пістолет й два рази вистрелив у голову ВАІшника. Білий шолом розколовся, з темної тріщини потекла кров і щось схоже на рідкий розчин цементу. За мить стрілянина вщухла.

– Переодягнемося? – запропонував Калібр.

– Не варто, – Дізфайндер хряпнув дверцятами. – ВАІшникам на позиції нема чого робити.

– А до них?

– А до них – двадцять кілометрів, – посміхнувся Сапер. – Он, просто за отим пагорбом.

"Пагорб" здіймався над землею щонайменше на п'ятсот метрів.

Дорога проходила невеликою сідловиною, більше схожою на перевал, й звичайно, караул на тій щілині було вже попереджено. Стріляти почали ще до того, як побачили "Уазик". Юр витиснув гальма й прихилився.

– Йолопи, – знизав плечима американець. – Чому їх учили?

Спокійно, неначе на тренуванні, він викотився з машини, піймав на мушку один спалах, випустив коротку чергу, відкотився на кілька кроків й повторив усе з початку.

– Скільки їх там, не розбереш?

Калібр трохи підняв голову.

– Двоє або троє.

– Ну то поїхали.

Юр кивнув, посміхнувся й рвонув з місця так, наче за ним на танку гналися. Десь збоку запізніло затріщали черги, заблискотіли червоні спалахи й донеслись розпачливі крики.

– ...а може й більше, – закінчив Ганс.

Дорога закінчились раптово – просто посеред поля. Далі йшла ледь накатана колія, але американець застережливо підняв руку й присвітив ліхтариком попереду.

"Стой!" – безгучно волала табличка на колючому дроті. "Стреляют без предупреждения!".

– Брехня! – відрубав Дізфайндер. – А от міни – можуть бути.

Справді, трохи далі на стовпчиках, що підтримували дріт, цілими гронами рясніли ребристі темно-зелені циліндри.

– Дурниці, – сплюнув Пітер. – Хіба то міни... Сама імітація. Сапере!

Пес зраділо підскочив й запитально поглянув на людину.

– Тримай! – американець витяг зі свого схудлого наплічника величеньку коробку й тицьнув чотириногому напарникові в зуби.

– Повзи!

Собака зіщулився й слухняно рушив уперед – просто під колючим дротом.

– Ви б залягли, – порадив Піт. – Всяко буває.

Обидва найманці одночасно гепнулись на землю – як стояли.

Собака тим часом доповз до кабеля, що тягся до кожної міни, запитально оглянувся.

– Уперед! – вже голосніше гукнув хазяїн.

– А ти чого не заляжеш? – поцікавився Ганс, обережно піднявши голову.

– Іди до біса. Сапере, лежати!

Німець ображено пирхнув й знову притиснувся до свого виямку.

– Сапере, покинь! Сапере, до мене! Сапере, повзи!

Дізфайндер перекинувся на спину й уважно роздивлявся зоряне небо. "Яка дивна штука... – чомусь полізли в голову непрошені думки. – З точки зору он тієї блакитної зірки, вся наша метушня на цій порошинці не має ані найменшого значення. Коли світло від нашого сонця долине до неї, від усіх нас уже й пороху не залишиться..."

– Хлопці, принишкніть, – американець теж заліг, притис до себе собаку й тримав у руках невеликий, знайомий уже всім пульт. – І роти відкрийте!

Міни рвонули одночасно – Дізфайндер так ніколи й не взнав скільки ж разом. Вибух кожної був порівняно слабким, але всі разом вони струснули гору, наче невеликий землетрус. Хмара осколків тенором проспівала щось над головами, пошматувала траву й вщент порвала колючі дроти.