Текст книги "Три тисячі смертей"

Автор книги: Радій Радутний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Він зітхнув.

– Люди п'ють. Без міри. Все підряд. Мене колись один дідок квасом пригостив – градусів двадцять, але не відчувається зовсім. Ковтнеш – голова ясна, а ноги не йдуть. Ну що ще? Лісів багато. Болота. Гадюк нема, бо взимку все вимерзає. Наче все.... Втім, не зовсім. Якраз недалеко від того місця, куди їдемо, так звана "зона аномалії", або ж "нечисте місце". Хто іншопланетян бачить, хто чортів з лісовиками. З часом там щось неясне діється, але що саме – не пам'ятаю: чи то прискорюється, чи то сповільнюється. Літаючі тарілки так узагалі кожен другий бачив....

– Ну звісно, після такого квасу!.. – зненацька докинув Калібр.

Всі знову зареготали.

Ближче до вечора джип із солдатами удачі знову спробували притиснути дорожні рекетири. На цей раз вистачило одного пострілу з Калібрового "глока", та й то вгору.

– Цивілізовані місця, – зітхнув Дізфайндер. – Ось трохи далі конкуренти один одному бензовози з РПГ дірявлять.

Але, незважаючи на таке пророцтво, до Москви найманці доїхали нормально.

Столицю вирішили об'їхати – московські ГІБДД[4]4
  Государственная инспекция безопасности дорожного движения.


[Закрыть]івці все ще пам'ятали горезвісний рейд доведених до відчаю чеченів на Будьонівськ у 1995 році, й підозрілі машини обшукували.

– А ось тепер, хлопці, починається справжня Росія, – урочисто провістив Дізфайндер, зупинивши джип одразу за околицею. – Готуйтесь.

– А раніше що було? – не зрозумів Сапер.

– "В России два населенных пункта – Санкт-Петербург и окружающая деревня", – процитував Дізфайндер.

Наче на підтвердження його слів, з-за повороту вискочив трактор – подертий і розхлябаний, вихляючись, прокотив серединою дороги до наступного повороту, перед самим з'їздом з траси хитнувся вбік й раптом важко завалився в кювет. Сапер оглянувся – Дізфайндер спостерігав ту картину так байдуже, наче бачив разів сто. Втім, цілком можливо, що так воно й було.

З трактора тим часом вибрався миршавий дядько в подертій фуфайці, хитаючись, обійшов завалену мало не догори колесами техніку й раптом виблював просто на розпечений мотор.

Зашкварчало. В повітрі засмерділо смаженим блювотинням – але дядькові, вочевидь, полегшало, бо він задоволено усміхнувся й, аккуратно розстеливши фуфайку, приліг на траву поруч з кюветом.

Найманці перезирнулись, поспіхом сіли в джип й рушили далі.

– Це, хлопці, ще дурниця, – розпатякував далі Дізфайндер. – Чим далі на схід, тим цікавіше. У Сиктивкарі, бувало, вийдеш у суботу на вулицю – вранці ще ходять. А увечері вже всі покотом лежать. Один на одному. З кюветів ноги стирчать. А кювети там триметрові. Один мій знайомий на своєму "москвичі" туди заїхав – сп'яну, звичайно, – так тільки за багажника й витягли.

– А із знайомим що?

– А нічого, що йому зробиться. Просидів добу по шию у воді, випив дві пляшки горілки, що випадково на задньому сидінні завалялися, а коли витягли – обтрусився, й побіг за пивом для нас.

– Нормально... – навіть пес, здавалось, мав зачудований вигляд.

– Але все це дурниці, порівняно з Радянською Армією. Отам пили – так пили. Колись, згадую, трохи випили на бойовому чергуванні, потім один єфрейтор згадав, що його дівка кинула, з цього приводу ще трохи випили, потім він почав плакати, що жити без неї не може – я вже зрозумів, до чого йдеться, пішов у пультову й переключив керування на резерв – і що ви думаєте? Ще через півгодини напився хлопчина "в дим", набив морду радистові, підбив його передати "моноліт" – це кодовий сигнал на запуск ракети, а потім вломився в головний зал, гатив кулаками по пультах й горлав, що всі кругом педерасти, і він зараз всю дивізію в повітря підніме.

– Ну й чим закінчилось? – Ганс, здавалось, першим почав звикати до таких подробиць.

– А нічим – я ж пульти попереключав.

– Та я не про те. Хлопцеві що потім було?

– Ми його в туалет закинули до ранку, й хлорки в унітаз сипонули. Щоб протверезів.

– І все?

– А що ти йому зробиш? З армії виженеш?

Всі засміялись. Моше покрутив головою – Дізфайндер вже знав, що цей жест означає "нам би таку армію..." або щось у такому ж дусі.

– А ще було колись... Прийшов до нас молодий. Дурний, як пень. Хотіли з нього радиста зробити – але плюнули, й став він кочегаром та прибиральником. Тож якось переключили керування пультами на резерв, завели його під якимось приводом до залу – коли раптом... Дзвінок! Сирена! Сержант за пультом вмикає динамік, а звідти – матюки хвилин на десять. "Це, каже, полковник Іванов! Ви моноліт вчорашній зареєстрували?". А той хлопчина вже слово "моноліт" чув, але що означає – не знав. А сержант за пультом аж труситься – "ні, каже... Ще не заре..." " Якого біса!". "Не всти..." "Під трибунал всім розрахунком! У дисбат! На три роки! Згною!", й таке інше. Й виключається.

Сержант – аж блідий, головою на руки впав й мало не плаче. "Ось, – каже. – Приїхали. Пропав ні за цапову душу. Нема моноліту. Й дістати десь не можна – бо ж на бойовому посту. Пропав".

Цей хлопчина молодий, аж плечі випростав.

– Я, – каже, – товаришу сержант, схожу. Ви тільки скажіть, куди.

Сержант на нього дивиться – з надією:

– Та ти ж, мабуть, його й не донесеш...

Той мало не підстрибує :

– Я донесу! Я такий! Ви не дивіться, що я худий, – я жилистий! Донесу! Ви тільки...

– Ну добре, – це вже я кажу. – Біжи в штаб, підійди до Міхалича – це в нас кухар був – в нього, я знаю, трохи є. Але біжи через ліс, а перед самим штабом є відрита ділянка – ти її краще проповзи, щоб ніхто не помітив. Міхаличу віддаси наш – він у нас все одно старий, а йому все одно, і в нього візьмеш свіжий. Тільки слідкуй, щоб запечатаний був, й щоб пломба не зрушена, бо я Міхалича знаю...

Сержант на пульті морду зробив – як камінь, щоб не заіржати. Вклали ми тому хлопцеві в мішок вогнегасника, запечатали, руку потисли – й "з Богом!". Побіг...

Через півгодини прилітає – ящик аж на плечі, сам весь подертий, задиханий. Каже :

– Перед самим штабом мало на командира не нарвався – довелось кущами обповзати.

– Молодець, – кажу. – Але до біса, витягай швидше моноліт!

Бідолашний хлопчина витягає з великого мішка ще один – запечатаний, я беру – Боже ж мій! Що туди Міхалич запхав! – несемо в пультову, розкриваємо – а там здоровенне таке ковадло, кілограмів на шістдесят. Як його хлопець пер кущами – не уявляю!

Гонщик зареготав так, що мало не скинув джипа в кювет.

– Але це ще не все. Виходимо з пультової. З кам'яними пиками. Командир розрахунку – теж сержант – каже :

– Слухай... мені соромно просити... ти в нас такий герой... але до моноліта треба ще й підтвердження. І старе віднести треба.

Хлопець, як почув про героя – мало не луснув.

– Я, – каже, – збігаю! Я й не втомився зовсім!

Забили ми йому в мішок ще одного вогнегасника – помчав. Годину нема... півтори... турбуватись почали. Коли з'являється. Ледве на ногах стоїть. На плечах мішок – із нього завбільшки.

– Доніс, – шепоче... й падає.

Тут уже й ми полякались. Привели його до тями, спирту налили трохи... Мішок розкрили – а там шлак з кочегарки... кілограмів вісімдесят.

Джип знову хитнувся так, що мало не зіскочив в кювет – щоправда, канави тут уже були чисто умовні.

– Отже, витримав він те все. Прийшов до тями, ми всі в коридорі вишикувались, й командир урочисто так каже:

– За героїзм і мужність... проявлені під час бойового чергування... рядовому такому-то.... оголошую... подяку!

Хлопець груди випнув, як Доллі Бюстер[5]5
  Відома порнозірка. Прізвище дає зрозуміти, чим саме вона відома.


[Закрыть], й затинаючись від гордості, видав:

– Служу... Радянському... Союзу...

Я сам аж розчулився. Коли дзвонить трохи пізніше Міхалич.

– Що ж ви, – каже. – Ще раз бійця не прислали? Я вже йому ще один вантаж з монолітами наготував...

– А що, – питаю, – за вантаж?

– Та повен мішок цуценят!

Моше акуратно зупинив машину, впав головою на кермо, й сміявся кілька хвилин. Всі інші теж покотом качалися на сидіннях. Поруч прохурчала якась вантажівка, товстий водій висунувся у вікно, посигналив веселим пасажирам й погнав далі.

Заночували в невеличкому мотелі в такому ж невеликому місті – його назвою ніхто так і не поцікавився. Вже у номері Гонщик кілька хвилин почаклував з кишеньковим GPSом[6]6
  Навігаційний прилад. Показує координати на місцевості.


[Закрыть], щось порахував й заявив, що завтра до вечора доїдуть. Сапер знизав плечима.

Завтра – то й завтра.

Уночі сигналізація джипа пару разів бібікнула й один раз гавкнув Сапер – для місцевих злодюжок цього вистачило, щоб залишити машину на місці, ще й неушкодженою.

Наступний день почався сірим, як осінній туман, світанком, похмурим буркотінням затяганої офіціантки й позавчорашніми котлетами на сніданок. Калібр, що снідав по-європейськи – кавою з булочками, спочатку сміявся, потім ковтнув кави й скривився так, що настрій інших одразу покращився. Собака Сапер від місцевого аналогу м'яса спочатку відмовився, потім уважно поглянув на господаря, заскімлив й кістку обгриз.

Все ще незадоволено кривлячись, найманці посідали в джип, підзаправились місцевим, явно розведеним бензином – якби машині не судилося коротше життя, через сто тисяч кілометрів довелось би знімати кілограми нагару – й рушили далі.

– Як вони тут живуть, – Моше буркотів, наче ветеран Наполеонівської гвардії[7]7
  Наполеонівських гвардійців недаремно називали "старими буркотунами" (авт.).


[Закрыть]. – У нас би в цю забігайлівку ніхто вдруге не заїхав.

– А інші такі самісінькі, – заспокоїв його Дізфайндер. – І харчі там такі самі. І бензин скрізь розводять, та ще й не гасом, як тут, а водою.

– Хіба таке можливо? – здивувався Калібр.

– Ще й як, – засміявся Піт.. – У нас в Брукліні...

Він затнувся, й поспіхом висловив надію, що коли-небудь тут все зміниться.

– І не сподівайся! – на цей раз засміявся Дізфайндер. – Я тут останній раз був ще за радянських часів – й що ти думаєш? Ставлю всю свою пайку проти ящика пива – упродовж наступних ста кілометрів ми зустрінемо ще одного перекинутого трактора, щонайменше десять повій і кількох п'яниць на узбіччі. І ще добре, якщо не поламаємо передній міст на якійсь колдойобині посеред асфальту.

– Приймаю! – зрадів Гонщик. – Дурнем треба бути, щоб не спробувати.

Через годину Моше похмуро зупинив джип біля придорожньої забігайлівки. Фасад будиночка був дбайливо пофарбований, але впритул до бічної стіни прилягав такий обдертий й навіть трохи обгорілий сарай, що одразу було зрозуміло – фарба тут дорога. Так само похмуро Гонщик зайшов усередину, за кілька хвилин ледь просунув у вузькі двері ящик з "Bear Beer", й так само мовчки кинув його на заднє сидіння.

– Ось будеш ти в нас, – похмуро пообіцяв він усміхненому Дізфайндеру. – Ось там ми позакладаємось. На араб'ячі вуха.

Ще за годину дорога закінчилась. Трапилось це так несподівано, що Калібр, який цього разу сидів за кермом, ледь устиг загальмувати. Сапер вийшов на узбіччя, трохи потупцяв й почухав потилицю, Гонщик у цей час сторопіло гортав атлас й звіряв його з GPSom. Атлас переконливо доводив, що асфальт має тягнутись ще кілометрів двісті, потім кілометрів тридцять бетону, потім знову асфальт... Моше вийшов з машини й недовірливо потицяв черевиком розсипаний гравій.

Звичайно, їхати такою дорогою зі швидкістю більшою за сорок кілометрів на годину годі було й мріяти.

Дізфайндер сидів й стиха посміювався.

– Welcome to Russia, – пробурчав Гонщик, злісно сплюнув на гравій й хряпнув дверима.

Через п'ятдесят кілометрів гравій закінчився, але джип став схожим на "уазик" голови якого-небудь відсталого колгоспу, а у склі лівої задньої дверки з'явилося сіре павутиння тріщин. Сапер лаявся, як шалений – колись саме через таку дрібничку його машину запам'ятали й дві доби ганяли копи чотирьох штатів. Замінити скло можна було б на станції техобслуговування – але Дізфайндер покрутив пальцем біля скроні й сказав, що, по-перше, станцію шукатимемо години дві, по-друге, світитись на станції – це ще гірше, аніж роз'їжджати з діркою в склі, а по-третє, й скла такого там може не бути. Калібр сплюнув, Сапер ще раз вилаявся, а пес презирливо пирхнув.

– Нічого не змінилося, – знизав плечима Дізфайндер.

– Країна така.

Утім, ще через кілька годин він визнав, що трохи перебільшив. Великі міста американізувалися. Піт гордо задер носа, коли джип проїхав під цілою гірляндою реклам та вивісок.

– Цивілізація! – задоволено проголосив він, повчально задерши пальця вгору. – Ще півсотні років ...

– Якщо джапси та китайці не доберуться сюди першими, – остудив його запал Гонщик. – Все ж таки ближче.

Сапер пирхнув, але нічого на те не відповів.

Дізфайндер жадібно озирався на всі боки, оглядаючи місцевість, кілька разів тицяв Ганса ліктем у бік:

– Он у тому будинку колись розстріляли царську родину... а це обласний академічний театр... а тут я колись дівку зняв, й он у тому скверику трахнув... чорт, як все змінилося... А втім...

На пожвавленому перехрестку до них замахав жезлом товстий старшина – Дізфайндер вийшов йому назустріч, ще здалеку протягуючи зелену купюру. Старшина віддав честь й демонстративно розвернувся спиною.

На виїзді з міста чергували ще два пости – в шоломах, бронежилетах й з автоматами. Джип вони провели підозрілими поглядами, але не зупинили, Дізфайндер полегшено зітхнув й випустив руків'я своєї "Беретти".

– З цими могли й не домовитись, – пояснив він.– Бачите, два пости з різних служб. Наглядають більше один за одним, аніж за дорогою.

Калібр посміхнувся, Сапер зачудовано покрутив головою й лише пес осудливо гавкнув.

– Це все через ту дірку в склі, – вилаявся Гонщик. – Дуже вже вона схожа...

Він не договорив, але всі й так прекрасно зрозуміли, на що схожа та дірка.

Ліс почався одразу за містом, ще кілометрів за десять закінчився асфальт, й на цей раз дорога виявилась вкритою не гравієм, а товстим шаром пилу.

Моше лаявся.

– Дякуй Богові, що не восени їдемо, – заспокоїв його Дізфайндер. – Тут би такі баюри були... трактори застрягають.

Втім, ще через пару кілометрів джип в'їхав-таки у величезну, вочевидь, непересихаючу навіть у спеку, баюру; забуксував, ревонув двигуном, мало не застряг – у салон крізь щілини в дверях полилась брунатна рідина – але видерся й вже не так упевнено попростував далі.

На цей раз лаялись усі.

– Ніколи тут нічого не зміниться, – кинув Дізфайндер Саперові. – Ні через півсотні років, ані через тисячу. Країна така.

– Подивимось, – прогарчав Піт. На цей раз у його голосі вже не відчувалось упевненості.

Звичайно, жодних вказівників на дорозі не виявилось, та й дорожні знаки давали настільки дурні вказівки, що Гонщик вже й не хотів звертати на них увагу, але час від часу все-таки реагував:

– Ну що вони собі думають! Ну який дурень зможе гнати тут зі швидкістю "вісімдесят"! Ну...

Велика вантажівка захисного кольору з будкою в кузові промчала поруч із джипом, обкурила його цілою хмарою пилу та сірого вихлопу й, підлітаючи на півметра на кожному виямку, зникла за поворотом. Моше провів її розгубленим поглядом.

– Боже мій, – Сапер теж роззявив рота. – Справжній "Студебеккер"!

– А от і ні, – авторитетно заявив Дізфайндер. – Це оригінальна радянська розробка.

– Бре...

– Сам ти бре. Відрізняється вона багато чим, наприклад, метричними різьбами й написами на приладах російською мовою. І називається інакше. І випускається ще й досі.

– Здуріти можна. У нас така реліквія знаєш скільки коштує?

Сапер рота закрив, але головою крутив ще довго.

– То ще дурниці, – заспокоював його Юр. – Ти ще радянських легковиків не бачив. І літаків. А про приймачі й магнітофони я взагалі мовчу.

– Так-так, – пробурчав Гонщик. – Треба буде після цієї роботи запропонувати свої послуги комісії з авторських прав. Чорт, навіть Китай ліцензії купує.

– До речі, – перебив його Дізфайндер. – Ти помітив, хто сидів за кермом тієї машини?

– Ні, а що?

Всі насторожились, і навіть собака нашорошив вуха.

– Солдат. І їхав він у тому ж напрямку, що й ми.

Запала тиша.

– Аг-га, – вимовив Ганс після паузи. – Здається, приїхали?

– Майже, – блідо усміхнувся Дізфайндер.

– То може наздоженем? – одразу ж пожвавішав Калібр..

– На біса?

– Ну як... вони нам дорогу вкажуть..

– І так доїдемо, – пирхнув Гонщик. – За ОРБом. Виїдемо просто до КПП. А втім...

На мить зависла пауза.

– Цікава ідея, – кивнув Сапер. – Давай, Гонщику, обганяй.

Моше газонув, Піт витяг з чохла ноутбук, висунув у вікно антену й зацокотів по клавіатурі, потім засопів й упівголоса вилаявся.

– Найближчий супутник через десять хвилин... що за варварська країна... до біса, потім подивимось, куди ту вантажівку можна буде скинути.

Дізфайндер пирхнув.

Гонщик тим часом легко наздогнав ЗІЛ-студебеккер й прилаштувався позаду. Майже одночасно двері будки розчахнулися, промайнула рука з якимось горщиком й вихлюпнула рудувату рідину просто на лобове скло джипа. Двері так само швидко зачинились, а Моше інстинктивно пригальмував й одразу відстав.

– А що ти хочеш, – прокоментував Дізфайндер. – Ватерклозету в них там нема.

– Ах, падлюки! – Гонщик щосили придавив клавішу з фонтанчиком. І на склі затанцювали тугі водяні цівки. – Обісцяли! Та я їх зараз...

– То ми так і планували, хіба ні? – посміхнувся Сапер.

Моше знову придавив акселератор, нахабно обійшов вантажівку – солдат у кабіні проводив його злостивим поглядом – "мовляв, я б тобі показав, як треба їздити, та прапорщик поруч". Джип вискочив на пару кілометрів уперед й за найближчим крутим поворотом загальмував.

– Гансе, Юре – на узбіччя. Моше, скоти машину наполовину в кювет, так щоб заднє колесо задерлося. Пригвинтіть глушники й стріляйте обережно, щоб не пошкодити жодного скла.

Сам він став на дорозі, схилившись набік, притримуючи під пахвою "Глок" з глушником. Здалеку виглядало, наче людина притримує забитий бік. Для більшої вірогідності Піт ще й скривився, наче від зубного болю.

– Так, актором тобі не бути! – засміявся з машини Моше, але тут з-за дерев почулось низьке гарчання двигуна й Гонщик поспіхом упав головою на кермо.

ЗІЛ зупинився з шиком – присвистуючи гальмами й перед самими черевиками Сапера. Прапорщик й солдат вискочили з кабіни одночасно, й вирази їхніх облич теж були підозріло схожі – "що, крутий, доїздився?".

Прапорщик вже розкрив рота, щоб щось сказати, та в цей момент Піт з такою ж болісною гримасою вихопив зброю. Пістолет сухо кашлянув – раз, другий. Голова прапорщика вибухнула кривавою кашею, а солдат просто впав долілиць.

Майже одночасно з канави зірвались Дізфайндер з Калібром, підскочили до дверей кузова, ривком розчинили та почали методично розстрілювати все, що ворушилось у напівтемряві.

За мить усе було закінчено – без крику, шуму, й тільки хтось устиг неголосно зойкнути й вигукнути щось на зразок: "Ой, це не я, це все він!".

– Шмаркачі, – презирливо процідив Калібр. – Навіть назустріч стрибнути не спробували.

Обидва стрільці заскочили в будку, нашвидкуруч добили поранених й за руки-ноги поскидали їх у передню частину кузова, потім відірвали бічні сидіння й примостили їх на зразок вантажних апарелей – Моше вже газував перед заїздом до вантажівки. Мотор джипа знову ревнув, ЗІЛ смикнувся на місці, потім просів, коли важкий джип опинився у кузові, наступної миті Сапер закинув ще два трупи й зачинив двері.

– Шість-нуль, – посміхнувся Ганс.

– Ти про що? – не второпав Дізфайндер.

– Про втрати. Поки що шість-нуль... На нашу користь, звичайно.

– А! – засміявся Юр. – Залишилось ще дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто чотири.

– То повоюємо! – зареготав і Калібр.

Гонщик тим часом розібрався з керуванням малознайомою технікою, кілька разів вилаявся, кленучи примітивне приладдя, ідіотське сидіння, величезний руль, потім згадав, що все скопійоване з американського оригіналу й почав гнути кпини з Сапера – мовляв, ось воно, типово американське одоробало; той пирхав і вимагав коли-небудь показати йому оригінальну ізраїльску розробку, на що починав пирхати вже Моше. Через пару хвилин Піт знову увімкнув ноутбук, заліз на якийсь сайт, що торгував супутниковими панорамами, й викинув на вітер близько двох тисяч доларів, отримавши, однак, на заміну досить докладні знімки місцевості. Найбільше Сапера зацікавив великий яр за кілька кілометрів від КПП. Він дочекався наступного супутника, проглянув ті ж місця в іншому спектрі й задоволено кивнув. В інфрачервоному діапазоні дно яру нагадувало собою суцільну чорну пляму. Це могло означати або озерце, або ще краще – болото.

На попередньому КПП, що обмежував кордони дивізії, не було навіть шлагбаума. Жалюгідні рештки його стирчали з обидвох сторін дороги, наче колодязні журавлі у спаленому селі. Видно було, що грошей на ремонт другорядного обладнання дивізії не виділяли вже років із десять.

Звичайно, машину ніхто не зупиняв. Солдат, який сидів на травичці, спершись спиною на якийсь пеньок, навіть не подивився в їхній бік, і Сапер аж вилаявся, бо, про всяк випадок, натягнув на голову прапорського кашкета, а той виявився геть залитим кров'ю та мозковою масою.

А перед самим яром ЗІЛ так підкинуло на якійсь ямі, що Піт прикусив собі язика й увесь час, поки інші нишпорили по кишенях трупів у пошуках документів, роздягали їх, трощили обличчя та кидали в трясовину – тільки сидів і невиразно лаявся.

GPS показував, що до штабу бункера дивізії залишалось близько трьох з половиною кілометрів – але це по прямій.

Стереотрубу довелось маскувати у розгалуженні старої сосни, при спробі повернути її хоч трохи металева труба зачіпала сухе гілля й за комір Саперові сипалася глиця, але лаявся чомусь не він, а Гонщик.

– Оце, просто перед вами, – і є так звана "бочка", – повчав обох тим часом Дізфайндер. – Головний вхід сховано у тому рівчаку за бруствером, а запасний – ота будочка зверху. Десь поруч із будочкою мають бути виходи вентиляції, а трохи далі – вихлопні труби дизелів.

– Бачу... – пробурчав Піт, повертаючи трубу ліворуч. Знову посипалась суха руда глиця, Гонщик обізвав дерево спорохнявілою палицею, місцевість – болотом, а країну – шайзеландом[8]8
  Scheisseland – країна гімна або гімняна країна (нім.).


[Закрыть].

– Наскільки я зрозумів, саме у ту вентиляцію ти хочеш запхати свої іграшки?

– У ту...

– Ну... тобі видніше. Далі он дивись. Якраз за бочкою – казарма, а з-за неї трохи видно штаб дивізії. Ото його й треба накрити в першу чергу – ну, це просто. Це навіть я вмію.

– Ага... як пару років тому, – Моше пирхнув, а Дізфайндер на хвилину затнувся й одразу перейшов до справи.

– Далі, комунікації йдуть з бочки до ЗКП та до передавального центру – отже, їх теж треба... того.

– Угу... – Піт нарешті відірвався від окулярів й запалив цигарку. – Добре, з цим ясно. Пішли за формою.

– Краще ввечері, – попередив Дізфайндер. – По-перше, всі вже понапиваються, а по-друге – більше шансів застати когось удома.

– Ну ввечері, так ввечері, – знизав плечима Сапер. – Один чорт.

БОСи – будинки офіцерського складу – теж зовсім не змінилися за ті роки, що Дізфайндер останній раз мав нагоду на них подивитись. Такі самі акуратні асфальтовані або посипані пісочком стежки, чисті газони й необдерті стіни, такі самі похмурі солдати з мітлами, лопатами та ношами для сміття, матусі з дітьми у колясочках – дивна річ, але така остогидла колись картина, викликала в Дізфайндера мало не ностальгію. Утім, тривало це доти, поки серединою вулиці не пройшовся товстий майор й не почав дорікати солдатам: у того мітла погано мете, у того за лопатою сміття залишається, у третього папірець з нош упав. Юр сплюнув й стиха вилаявся.

– Нічого не змінилось.

Ранні в тутешніх місцях сутінки впали на землю раптово й водночас непомітно – тілько-но хмари на заході палали червоним сяйвом – й враз все навкруг стало сірим й ще похмурішим, аніж удень.

Жертвою вибрали перший під'їзд першого ж будинку з боку лісу – жителі його, мабуть, особливо пишалися гарним краєвидом з вікон – що ж... тепер цей краєвид мав зіграти не на їхню користь.

Двері, як і казав Дізфайндер, виявились фанерними.

Першим у кімнату залетів Піт, сухо тріснули два постріли, потім почувся дитячий зойк – й ще один постріл. Гонщик не встиг навіть прицілитись. Власник квартири – ще молодий, білявий чоловік застиг на дивані, жінка лежала біля його ніг на підлозі, а дівчинку років п'яти-шести відкинуло аж до стіни.

Дізфайндер акуратно прилаштував на місце вибиті двері.

Чоловік виявився капітаном – але чомусь не з гарматами на петлицях, а з "жуками" зв'язківця.

– Нормально, – махнув рукою Дізфайндер. – Хто там буде додивлятись.

Розмір виявився трохи замалим на Сапера й завеликим для Гонщика, Юр закопилив губу – "пхе, малувато для мене капітана" – але форму все-таки натягнув.

У квартирі навпроти жив невисокий товстий прапорщик. Судячи з батареї порожніх пляшок на кухні та засмальцьованого, аж лискучого кітеля, з родиною в нього не дуже склалося. Та й форма його нікому не підійшла і не сподобалася, тож найманцям довелося продовжити свої пошуки.

Квартира номер два порадувала Гонщика – за кілька хвилин він вже був новеньким, аж сяючим майором. Раптом Дізфайндер посміхнувся й максимально делікатно пояснив, що майор з таким семітським типом обличчя в російській армії може трапитись хіба що в тиловій службі армії, але ніяк не в ракетній дивізії; Моше форкнув, як розгнівана кішка, й сказав, що має тепер ще одну причину не любити шайзеланд.

Форма для Сапера знайшлась аж на третьому поверсі, коли Дізфайндер вже втратив надію знайти щось підходяще, а Гонщик почав непокоїтись із приводу патронів. Піт став підполковником, а ще через пару квартир знайшли старлейську форму для Калібра.

– Будемо сподіватись, Ганс не образиться, – посміхнувся Моше. – А якщо почне скандалити, відкрутимо до біса ще дві зірочки... з кожного боку.

Плац вже спорожнів, і двійко офіцерів з дипломатами не викликали ні в кого ані найменшої підозри. Днювальний на вході в будинок штабу ліниво віддав честь, вартовий на першому посту теж зробив вигляд, наче став струнко, черговий – ще один старший лейтенант за скляною перегородкою – навіть не підвів голови, аж поки Моше не наставив на нього пістолет.

– Нам би таку армію, – звично вже пробурмотів Гонщик, натискаючи спуск.

Скло луснуло, засипавши бідолаху гострими друзками.

За кілька хвилин луснули вікна у всіх навколишніх будинках, а половина будівлі штабу повільно посунулась униз, поховавши під собою таємницю двох вже не існуючих "дипломатів".

– Ну що ? – Дізфайндер демонстративно помахав наручним годинником перед носом Калібра. – Скільки хвилин пройшло.

– Ну, п'ять... – похмуро пробурчав Ганс.

– Скільки з тебе пива?

– Ну, теж п'ять... – що прозвучало ще похмуріше.

– Ні, бо вже шість... – заусміхався було Дізфайндер, але тут, нарешті, завила сирена й загавкали гучномовці.

– Таки п'ять! – вже веселіше рикнув Калібр. – А це не армія, а...

Тим часом метушня на плацу набула більш осмисленої форми, й замість безладної коловерті нагадувала тепер просто дві зустрічні течії: одну, меншу, – до "бочки", а другу, значно потужнішу, – до виходу з розташування дивізії.

– По-моєму, час, – кивнув Сапер.

– Добре.

Дізфайндер зсунув вузол краватки, розстебнув середнього гудзика на кітелі, взяв у руки дипломат – куточок якогось папірця виглядав збоку, наче валізку споряджали у великому поспіху, й вискочив на вулицю.

– Гей, рядовий! – засапаним голосом рикнув він до найближчого солдата. – біжи у "бочку" й віддай цей дипломат майору Тараканову!

– А де його шукати? – було видно, що перспектива бігати туди-сюди солдатові не дуже сподобалась.

– У чергового спитаєш! Бігом марш!

Солдат знизав плечима й підтюпцем рушив до бункера. Сапер мовчки натис кнопку на годиннику-секундомірі.

– Давай! – сказав він ще раз через деякий час.

Дізфайндер знову вискочив надвір й повторив процедуру, назвавши на цей раз капітана Мухіна.

Цього разу Сапер уважно слідкував за ходою носія й натис кнопку одразу, як тільки той зник за дверима бункера.

Гримнуло.

Ціла хмара куряви здійнялась з капоніра, одночасний зойк кількох тисяч осіб пролунав над плацом, й Гонщик задоволено посміхнувся.

– Все, як по маслу, – з не менш задоволеним виглядом пробурчав Сапер. – Що тепер?

– Тепер? – Дізфайндер почухав потилицю. – Тепер ходімо у парк, подивимось, що там робиться. Бачив ти коли-небудь, як заводиться "Ураган"?..

"Ураган" не заводився.

Цілий натовп прапорщиків скупчився навколо двох солдатів, що до пояса залізли під розкритий капот, за численними вказівками не було чути навіть реву з сусіднього боксу, де після кількох спроб таку ж саму машину таки завели.

Літній, сивий й геть блідий майор бігав кругами довколо натовпу, теж щось наказував – але, звісно, ніхто навіть не робив вигляд, що його чує.

– Нам би таку армію, – звично вже зітхнув Гонщик, потім сплюнув, нахабно розштовхав прапорщиків, відсунув убік солдатів й теж сховався під капотом. За кілька хвилин заскреготів стартер, гримнув дизель і з вихлопної труби машини вирвалась ціла хмара сизого диму.

Так само нахабно, та ще й кривлячись, коли його особливо фамільярно плескали по спині, або пхали під носа пачки цигарок, Моше проштовхався назад, ще раз сплюнув й запитально подивився на Сапера – той, до речі, вже встиг десь розжитися кількома сумками з ОЗК[9]9
  ОЗК (рос.) – загальновійськовий захисний комплект. Складається з гумового плаща із шворками та панчіх.


[Закрыть] й протигазами.

– А я що, – знизав плечима той. – Зараз Юр командує.

Дізфайндер знизав плечима:

– А зараз нема чого командувати. Чекаємо, поки вони виїдуть, потім обганяємо й... гм... і я передаю командування Пітові.

– Gut, – чмихнув Калібр. – А що ото за чортівня теліпається на даху цього динозавра?

– Ну Ганс... – з повагою протягнув Дізфайндер. – Ну професіонал. Таки те, про що ти подумав.

На кормі крайнього «Урагану» з круглої турелі задирливо дивився в небо ствол ДШК[10]10
  Великоколіберний кулемет.


[Закрыть].

Калібр чмихнув ще раз – на цей раз вельми задоволено й перший розвернувся в бік замаскованого джипа.

Колона виїхала лише через чотири години.

Найманці нудьгували: Моше голосно хропів, Піт і Калібр різались у покер – на вуха в еквіваленті, за звичкою; Юр нахабно витяг сидіння з машини й розлігся на сонечку, а про виїзд колони їх сповістив датчик Сапера, тимчасово причеплений до найближчого дерева, а за десять хвилин – могутній рев дизелів. Ще за хвилину земля затряслась, з дерев посипалось листя й дрібні галузки, Гонщик розплющив ліве око, а Дізфайндер ліниво потягнувся:

– Ну що – поїхали?

– Зачекай, – відмахнувся Калібр. – У мене тут...

Він затнувся, й поміняв ще одну карту.

– Гансе, ти що здурів, – пробурчав Гонщик, не розплющуючи, однак, другого ока, – потім дограєте, поїхали.

– Та встигнемо, – відмахнувся Сапер. – Все одно треба подалі відпустити.

Дізфайндер знизав плечима й знову відкинувся на сидінні. За десять хвилин його розбудили голосні прокльони Калібра.

– Судячи з виразів, після цієї роботи тобі доведеться одразу ж шукати іншу, – зробив філософський висновок Моше, звертаючись до Калібра.

– Гірше, – похмуро пробурчав той. – Хіба що В'єтнам почнеться.

Піт зареготав, недбало згорнув карти й, не поспішаючи, рушив до джипа.

Колону наздогнали за дві години, а могли й набагато раніше – просто Піт довго роздивлявся на своєму ноутбукові супутникові пейзажі, бурчав, вибираючи місце, й нарешті тицьнув пальцем ліворуч – у цьому місці з траси звертала у ліс ледь помітна серед гущавини ґрунтівка. За півгодини гицання, стрибків і нечемних виразів на адресу провідника та водія, джип знову вискочив на асфальт, потім звернув ще раз – але на цей раз колія була більш-менш рівною, ледь поросла травою і явно кудись вела.