Текст книги "Три тисячі смертей"

Автор книги: Радій Радутний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Піт підскочив й демонстративно поплескав у долоні – сам собі.

– Ну що?

– А я думав, ти їх розрядиш... – протяг Калібр. Він теж встав, обтрусився й кілька разів широко розкрив рота, приводячи до ладу барабанні перетинки.

– А я що зробив? – зареготав американець. – Просто є різні методи... Ну, досить балачок. Пішли?

– Пішли, – Дізфайндер кивнув. Вибух і для нього не минувся марно, але зоряне небо чомусь турбувало його значно більше. Особливо ота блакитна зірка.

Бігти довелось далеченько, а тут ще Сапер настромився лапою на уривок колючого дроту й шкутильгав, поскімлюючи на кожному кроці. Час від часу Піт стишував ходу й поглядав на крихітний кишеньковий дисплей. Що він там бачив – невідомо, й найманці просто бігли слідом, звертаючи то трохи ліворуч, то трохи праворуч, аж поки не вперлись у голу металеву сітку.

– Стій! – рикнув Сапер. – Далі ані кроку!

Лише за секунду захеканий Дізфайндер зрозумів, що тихо гуде саме ця невинна на вигляд перепона, а не кров у вухах.

– Воно? – майже з побожним острахом перепитав Калібр.

– Воно... – скривився Сапер. – На щастя...

Він принюхався, потім обережно простяг руку вперед:

– ...на щастя, у черговому режимі, не в бойовому.

– А...

– Бо озоном не пахне.

– А.

Сапер скинув на землю свій наплічник, порився там, потім сплюнув і вилаявся так, що обидва його супутники здивовано підвели брови.

– Щось забув?

Піт вилаявся ще раз, а собака обурено гавкнув, відкидаючи таке припущення. Лише тепер Дізфайндер побачив на клапані мішка два акуратні кульові отвори. За звичкою він одразу ж поглянув і на протилежний бік – зрозуміло, кулі пройшли наскрізь.

Американець витяг із наплічника ще один пульт – обмотаний ізольованим товстим дротом – й розлючено жбурнув на землю. Звичайно, обидві кулі його зачепили.

– А, може, працюватиме? – трохи розгублено протяг Ганс.

– Може, – знизав плечима Піт. – А може й ні.

Він розмахнувся й щосили пожбурив приладом у кущі, потім вилаявся ще раз, скомандував псові "Апорт!" й знову зарився у свій наплічник.

Собака притягнув пульт, кинув на землю й сам всівся поруч, винувато крутнувши хвостом.

– Якщо його замкнути, вони на деякий час вимкнуться, – зненацька видав Дізфайндер.

– Ну й чим ти його замикатимеш? – огризнувся Сапер. – Твоєю довбешкою?

Юр вже розкрив рота для ущипливої репліки, коли надійшла відповідь. Звичайно ж, з протилежного боку.

Перша черга лише зрила землю поруч з американцем. Піт як стояв, так і гепнувся на землю, й одразу ж відкотився вбік, на ходу здираючи з плеча автомат. Калібр виявився трохи повільнішим – вже в падінні куля збила з нього кашкета; але натомість німець почав стріляти ще у повітрі.

Найменше пощастило Дізфайндеру – черга попала просто в рюкзак, з-за спини його полетіло якесь шмаття, й він не заліг, а просто зарився носом у землю, наче від добрячого штурхана.

Що стосуєтся пса – той здимів ще до того, як Піт кинув швидкий погляд на місце, де він тільки-но стояв.

Стрілянина не вщухала – черги гриміли з усіх боків, кулі вже позрізали гілки над головами й найманці лише крутили головами, щоб струснути листя з волосся.

Одразу ж за Гансом почав стріляти Дізфайндер. На відміну від нападників, черги його були короткі й сухі – по два, три постріли максимум. Натиснувши на курок, він одразу ж перекочувався на інше місце, й таким чином вже через кілька секунд віддалився від товаришів на півтора десятки кроків.

Як виявилось – вельми вчасно. У кущах на схилі протилежного пагорба щось гримнуло – досвідчене вухо легко розпізнало б тридцятиміліметрову гармату БМП[12]12
  Бойова машина піхоти.


[Закрыть] радянського зразка. Земля поміж найманцями зрилася хмарою диму й пилу, над головами знову заспівали осколки. Хтось голосно зойкнув. Юр оглянувся – однак і Ганс, і Сапер не припинили стріляти.

Гримнула друга черга. Очевидно, стрілець бойової машини мав недостатньо практики – друга черга взагалі пройшла над головами оборонців. У повітрі бризнули електричні іскри, сітка з шипінням розвернулася широким ротом пробоїни й знову сипонула іскрами.

– Уперед! – зраділо загорлав Піт. – Поки вони...

Що саме могли зробити "вони" – так і залишилось невиказаним, бо гримнула ще одна гарматна черга. На цей раз снаряди лягли вдало – якраз по наплічнику Сапера. Уривки тканини, шмаття й уламки якоїсь електроніки бризнули навсебіч не згірше за снарядні осколки. Щось обпекло лоб Дізфайндерові – він зойкнув від несподіванки, одразу ж по тому чорна на просвіт кров залила йому очі.

"Оце отримав!.." – встигла промайнути думка.

Тіло діяло в цей час цілком самостійно – найманець стрибнув, перекрутившись у повітрі, впав вже по той бік рваного отвору в сітці, одразу ж по падінні запрацював автомат, прикриваючи Калібра, що трохи загаявся, потім знову стрибок убік, знову чорна хмара землі на місці, де він тільки-но приземлився...

Вже наостанок над сіткою промайнуло гнучке чорне тіло – пес впав на рівні лапи, теж перекотився, імітуючи хазяїна, й зневажливо змахнув хвостом у бік невдалих нападників.

– Уперед! – знову заревів американець. – Good russian – dead russian!

З кущів на покинутій позиції сипонуло з півтора десятки людських фігурок у світло-зеленій уніформі, з такими ж куцими автоматами у руках. На бік протилежного пагорба викотився БМП – гармата його ще курила сивим димком. З-за хмари вилетіли два вертольоти – Юр здивувався, що не почув їх раніше, потім потряс головою – у вухах все ще гуло, як після добрячого потиличника. Він усе зрозумів.

– Тир! – зраділо гукнув Калібр. АКСМ в його руках затрусився, як у пропасниці, й наступаючі дружно попадали на землю. Деякі з них поповзли уперед, деякі відповіли вогнем – але четверо так і залишились на траві.

– Гансе, до біса цей цирк! – рикнув на нього Сапер. – Потім розважишся!

Найманці, прикриваючи один одного, час від час відстрілюючи надто нахабних переслідувачів, перебіжками рушили далі. Солдати – а їх кількість перевищила пару взводів – так само перебіжками кинулись до сітки.

І тут щось сталося.

Сітка зашипіла, наче розлючена кобра, й стала дибки. Блиснули іскри. Тих, хто встигли наблизитись більше, аніж на десять кроків, кинуло на землю й затрусило. Двох нещасних, що бігли попереду, підкинуло вгору. Війнуло жаром й запахом смаженого м'яса.

– Боже ж мій! – Сапер знесилено впав на землю й теж затрусився. – Бойовий режим! Якраз тоді, коли було потрібно!

Американець корчився зі сміху, й пес, очевидно, розділяючи його думки, повискував й крутив хвостом – ще одним маленьким вертольотиком.

Справжні вертольоти тим часом вже гули десь майже над головами.

– Уперед! – спохопився Піт. – Залишилось зовсім трохи...

Договорити він не встиг – щось завило – голосно і пронизливо – завершилось виття глухим й могутнім ударом.

Всіх кинуло на землю.

Вертоліт, випустивши ще й чергу з кулемета, пішов на повторний захід.

Ганс, крекнувши, приставив до плеча автомат, й, мружачись від виблисків сонця на склі кабіни, почав поливати нападника улюбленими куцими чергами. За мить до нього приєдналися й інші. Кілька разів видно було, як кулі з іскрами бьють у металеві борти – але калібром 5.45 з броньованою машиною дуже не повоюєш.

Під крилами вертольота зблиснуло. Піт першим кинувся в бік, зіткнувся з собакою, перечепився й гепнувся просто в рівчак – лише це його й врятувало. Ракета вибухнула просто посередині між Калібром та Дізфайндером, їх розкидало в різні боки, Юра добряче вдарило головою до товстого стовбура, й з хвилину він не міг і пальцем поворухнути. Вертоліт розвернувся й заходив знову. Зовсім поруч почулись автоматні черги, кулі сипались рясно й влучно. Одна зачепила руку Дізфайндерові, інша збила з ніг Калібра. На рівчак, у якому несподівано для самого себе опинився Сапер, впало гіллясте дерево й чи то придавило, а чи приголомшило американця. Кров заливала очі, Юр дав кілька черг навмання – знову вибухнуло поруч, автомат вирвало з рук й щось гаряче потекло по спині.

– Чорт! – ослаблим голосом викрикнув Дізфайндер. – Ми майже прорвалися!

Від Сапера донеслась приглушена лайка й довга, безсило-розлючена черга – випущена навмання, в чисте небо. За кілька кроків від напівосліплого Юра щось впало на землю і зашипіло. Над головою загриміли лопасті вертольота.

Солдат підняв голову й знесилено усміхнувся.

І тут щось сталося.

Зблиснуло.

Тріснуло.

Гримнуло.

Роздерло небо навпіл, наче прогнилу ганчірку.

Ударило просто в мозок, осліпивши, оглушивши, обпікши й обморозивши одночасно.

Це був кінець – і початок; змія, що вкусила сама себе за хвоста; диск ін-янь, розкручений до такої швидкості, що став сірим; фенікс, що пожирав сам себе, й атомний вибух, що випалював саму матерію.

Це було щось – й водночас ніщо.

Дізфайндер прийшов до тями – і був вельми здивований тим, що сталося.

Повітря на очах згусло й випало на траву білим снігом, більш схожим на туман. Листя на деревах скрутилося й згинуло сірим порохом; небо стало таким же сірим – згасло світло. Лише через кілька секунд Дізфайндер трохи прозрів – і зрозумів, що тремтить від неймовірного холоду.

З рівчака виповз потривоженою анакондою Сапер. Судячи з вигляду, йому теж не було спекотно. Не змовляючись, вони кинулись до кущів, з-під яких стріляли нападники, й справді знайшли двох абсолютно приголомшених, розгублених солдатів, не менш ошелешеного капітана й трохи поодаль ще й прапорщика. З близької відстані АКСМ знову показали себе непогано. Тремтячими закоцюблими пальцями найманці зірвали з трупів, що остигали просто на очах, весь одяг й гарячково почали натягати на себе. Шкутильгаючи, як трилапий пес, до трупа прапорщика допався обдертий та обсмалений Калібр й за хвилину теж став схожим на своїх співвітчизників під час російської кампанії.

– Б-б-баагаття... – видушив з себе Дізфайндер.

Сапер кивнув й першим кинувся до сухих кущів. Тріснула ще одна черга. За кілька секунд посеред виритої ракетою вирви вже горіло чималеньке вогнище, і Юр ледь встигав стримувати інших від того, щоб не підкидали занадто дров.

З чималого замету висунулась чорна морда собаки. Він поглядав на людей трохи винувато – вибачте, мовляв, що покинув, й мабуть, щосили крутив хвостом, але, звичайно ж, під снігом того ніхто не бачив.

– Щ-щ-що... в-в-воно... т-т-таке?.. – видушив із себе Калібр. – Юре?

Дізфайндер лише покрутив головою й сунув руки мало не в саме полум'я.

– П-п-піте ?

– Н-н-не... з-з-знаю... – так само трусився Сапер, притиснувши до себе ще й пса. – Хоча... Я т-т-тільки чув про таке, але н-н-ніколи не д-д-думав.... Щ-щ-що це п-п-правда...

– К-к-кліматична б-б-бомба? – трохи повернув голову Дізфайндер.

– Уг-г-гу. П-п-перепад т-т-температур до с-с-семидесяти г-г-г-радусів.

– А щ-щ-що... ід-д-деальна зб-б-броя для р-р-р-ракетної п-п-позиції. Т-т-техніку не пошкодить...

– Аг-г-га.

– Але як-к-к-к? – підключився до дискусії Калібр.

– Н-н-н-не знаю, – одночасно відрізали обидва, й чомусь це настільки розсмішило найманців, що зареготали всі троє.

– Уперед! – першим спам'ятався Сапер. – Бо тут нам і грець. Гансе, розберись з вежею! Юре, що ти там казав про каналізацію? Як її можна знайти?

– Шукай відталину! – Дізфайндер з жалем відвів руки від вогнища, й заховав попід пахвами. – Або хоча б заглибину у снігу.

– Не ота?

– Ну ти талант! – Юр уважно придивився до улоговини метрів за сорок від них. – Цілком можливо...

– Вежа чиста! – доповів тим часом Калібр. – У будці хтось є, але вікна закрижаніли.

– Нічого дивного, – пробурчав американець. – Як там у вас кажуть – у таку погоду хазяїн собаку за двері не виставить?

Пес заскімлив й заворушився під снігом.

– Тоді – вперед!

Сніг був свіжий, а значить – пухкий, солдати провалювались по пояс, а іноді навіть і по груди, Піт хрипів й стиха лаявся, Калібр просто хрипів, й лише Дізфайндер посміювався над теплолюбивими товаришами – хоча й сам ледь стримувався від того, щоб не завити від холоду.

Пес пробивав собі шлях десь за їхніми спинами, й теж, вочевидь, скаржився на лиху недолю – з-під снігу ледь чутно долинало скімління та порикування.

Виямок справді виявився каналізацією – вже за десять метрів було помітно пару й щось на зразок теплого дихання раз-по-раз лизало обличчя вояків.

– Юре! – прохрипів Сапер. – Якого діаметру труба?

– Звідки я знаю?! – так само проскреготів Дізфайндер.

– Може, півметра буде.

– А якщо не буде?

Юр знизав плечима. Й так було зрозуміло, що в такому випадку хтось через деякий час знайде три скручені в дугу закоцюблі трупи – через кілька днів, або годин, коли скінчиться ця штучна зима. Й що найпаскудніше, цей хтось буде у зеленій бавовняній гімнастерці, та ще й з орлом на кокарді...

Від цієї думки захотілось або завити, або стерти когось на порох, Дізфайндер вибрав останнє, й щосили рвонув до рятівного виямку.

Звичайно, кришка примерзла, й довелось діяти автоматами, як ломами – спочатку оббиваючи шар пухкої криги, потім підважуючи масивне чавунне кружало. Знизу війнуло гарячим смородом, найманці кинулись у колодязь так, наче дно його було встелене щирим золотом. Піт, що йшов останнім, ледь змусив себе затягти на плечі пса й знову закрити люк.

Дві труби виходили з прямовисних бетонних стін. На одній, майже повністю зануреній у каламутну рідину, вмостився Калібр. На другій, вищій від рівня води сантиметрів на десять, завис Дізфайндер. Обидві труби були однакового діаметру – приблизно по півметра.

– Ну? – видихнув Сапер. – Які є пропозиції?

Він промовисто поворушив плечима – вони були ширшими за труби. Дізфайндер обережно переступив на нижню трубу, зазирнув й примірявся: проходить, але ледь-ледь.

Калібр узагалі зітхнув й важко осів на трубу верхи – мовляв, робіть зі мною, що хочете, а я у цю дірку не полізу. З лоба його стікало одразу дві цівки крові, ще кілька червоних плям розтеклися трофейною гімнастеркою – неозброєним оком видно було, що проповзти кілька десятків метрів вузькою трубою німець не зможе.

Юр, про всяк випадок, подивився на собаку, але той заплющив очі, притис вуха й весь зіщулився.

– Який розумний звір! – іронічно протяг його господар. – Ні, не полізе.

Піт гмукнув й почав уважно роздивлятись свій автомат, потім попросив зброю в Дізфайндера й почав скручувати обидва між собою.

– Й що воно буде? – ліниво поцікавився Калібр.

– Щось на зразок альпіністського гака, – кинув Піт. – Сподіваюсь.

"Щось" після закінчення роботи являло собою просто два скручені разом автомати без магазинів, прикладами назовні, й на гак було зовсім не схоже. Але принцип роботи вловлювався без особливих зусиль.

– Зрозумів? Американець кинув на Юра промовистий погляд. – Рух уперед, розклинюєш і підтягаєшся.

– Просто прекрасно, – сплюнув Дізфайндер. – А потім?

– Потім тягнеш за тросика, до якого прив'язаний я... й молишся, щоб нікого з нас не заклинило. Про всяк випадок ще за один тросик може потягти Ганс, але сам бачиш, у якому він стані.

– Чудово! – Юр усміхнувся. – А де ж тросики?

– У мене в напл... а, чорт! А я думаю, що ж воно на спину тисне!

Дізфайндер зареготав і мало не зірвався у воду.

– Хіба що з цього опудала кишки вимотати?

"Опудало" на плечах американця гавкнуло й ворухнулось.

– Я тобі вимотаю! Зніми-но краще ременя з Ганса!

Ремінь – широкий, шкіряний, радянського зразка – виявився з метр завдовжки – й трьох таких ерзаців цілком вистачило, що замінити тросик, на якому Дізфайндер мав буксирувати Піта.

– А от про аварійне повернення доведеться забути... – неголосно пробурчав Сапер й пересмикнув плечима. Юр чудово його розумів – одна справа загинути десь у бою, а зовсім інше – у тісній трубі, де не можна навіть підтягти пістолет собі до скроні, серед потоку помиїв та екскрементів, та ще й радянських – справді, від такої перспективи плечі могли пересмикнутись не лише у Піта.

– Ну то що? – Сапер закінчив в'язати ремені, посмикав, перевіряючи на міцність й кинув одного кінця Дізфайндеру. – Пішли!

Наступні кілька годин запам'ятались обом як найважчі за всі незгоди та поневіряння минулого, не такого вже й легкого життя. Труба давила з усіх боків. Юр скручувався вужем, намагаючись просунутись хоча б на десяток сантиметрів уперед. З пристосування, нашвидкуруч скрученого Сапером, користі майже не було – за кожним разом приклади ковзали гладенькими та ще й слизькими стінами, кілька разів Дізфайндер гепнув затвором собі ж по маківці. Звичайно, попереду було абсолютно темно, і не вистачало повітря, невідомо, скільки разів солдат втрачав свідомість й кільканадцять разів ловив себе на тому, що працює, як автомат, – "один рух уперед, розклинитись, підтягтись..." – й не відчуває при тому абсолютно нічого. Але найгірше думати про Сапера – американець, витягнутий, як струна, з задертими над головою руками, не міг навіть самостійно поворухнутись – і Юр уявив собі, що він відчував, коли "буксир" завмирав на місці й не відповідав навіть на окрик.

Одного разу Дізфайндер намацав у трубі бічний отвір – значно вужчого діаметра, й похолов від думки про те, що каналізаційна система могла бути так і збудована – сліпий колектор, яким вони зараз пересуваються, й невеличкі труби з різних джерел. Вибору, однак не було, й можливості повернутись – теж, отже, залишалось лише повзти.

Він ніколи не зміг би сказати, скільки часу зайняла та подорож, або на скільки ж метрів вони просунулись. І ніколи б не зважився повторити її навіть з ліхтариком та більшою трубою. Зненавидів спочатку сантехніків, потім сантехніків конкретно радянських, а потім чомусь – спелеологів.

Потім увесь світ.

А потім побачив світло.

Світло було благеньке – ледь-ледь помітний промінчик попереду – але сили він надав більше, аніж найкращий допінг. Юр рвонув вперед, наче паровик Кейсі Джонса[13]13
  Легендарний американський машиніст.


[Закрыть]; за кілька хвилин промчав до кінця труби й раптом – несподівано для самого себе – опинився на дні невеликого, з метр у діаметрі бетонованого колодязя.

З хвилину сидів, гарячково хапаючи ротом повітря.

Потім згадав про ремінь, що під час подорожі гальмував його й обережно потяг до себе. Тягар все ще був на місці, і Юр полегшено зітхнув, коли з отвору висунулись спочатку зчіплені руки, а потім і голова Сапера.

Він не дихав.

Осклілі очі люто витріщились на промінчик, що пробивався з-під кришки люка.

На грудях безглуздо теліпався принайтований ноутбук.

– Чорт! – стиха вилаявся Дізфайндер. Біль-менш чистим місцем своєї гімнастерки він витер губи Піта, вдихнув повітря й щосили дмухнув проміж стиснуті зуби. Грудна клітка американця піднялась й поволі опала.

– Чорт! Чорт! Чорт! – безсило вилаявся Дізфайндер, пробуючи то штучне дихання, то масаж серця, то просто традиційні ляпаси по щоках.

Мертве залишалося мертвим.

Лише за кілька хвилин Юр трохи заспокоївся й знову позирнув нагору. Промінчик так само буденно світив у яму, жодного шелесту, стуку й звуку взагалі не долинало з поверхні.

Це насторожувало.

Дізфайндер притиснувся вухом до іржавого люка, але почув лише шурхіт власної крові в судинах.

Він знизав плечима і знову перевів погляд на мертвого товариша, що так і залишився наполовину стирчати з труби. Рівень рідини в ямі підвищився, й брудний потічок вже захльостував йому вуха. Юр знизав плечима знову й обережно підняв край люка.

Нічого не змінилося. Ніде не завила сирена, не загуркотіли по бетону чоботи, не пролунало пострілу або крику вартового. В щілину було видно лише шмат коридору з обшарпаними стінами.

Так само обережно Дізфайндер підняв кришку над колодязем, потроху – сантиметр за сантиметром посунув її убік і підняв голову. Точнісінько такий коридор тягнувся й назад. Юр закинув один автомат за спину, другий скерував вперед й обережно зробив кілька кроків – бетон шарудів під ногами, мокрі чоботи неприємно плямкали – "наче за кожним кроком роздушуєш жабу", подумав він.

Поворот.

Троє дверей.

Від дверей тягло холодом, отже вони вели надвір.

Дізфайндер поморщився й розвернувся – виходити знову на сорокаградусний мороз не хотілося. Тим більше мокрому. Думка про те, в чому саме він вимок, теж не додавала бадьорості – усякий пентюх внюхав би сморід, що поступово розходився коридором, пішов би розбиратись, і...

Двері з протилежного боку були дерев'яні й обшарпані.

"Ширма", – вперто подумав найманець. – "Далі просто повинні бути сталь і бетон".

За першими дверима ховалась невеличка кімната з плитою та якимось куховарським начинням. Юр сплюнув й зазирнув у протилежні.

Вбиральня.

Треті двері не довелось навіть відчиняти – вони так і стояли прочинені, й віяло звідти вогким теплом.

Спальня. Три ліжка, пара стільців й столик з газетами.

Нікого.

Дізфайндер зітхнув й розвернувся. Втім, двері з протилежного кінця коридору теж не довелось відчиняти – в щілину з радісним виттям увірвався сніжний вихор й Юр поспіхом штовхнув ручку від себе.

Таки ж вулиця.

Отже, каналізація вела в караульне приміщення, а шахта – така близька, зовсім поруч! – так само залишалася недосяжною.

Вікна в спальні захищено сталевими щитами з прорізами. Одна зі щілин дивилась кудись у ліс, друга показувала все ту ж порожню вежу з кулеметом, третя...

Третя виходила просто на бетонну кришку шахти.

І та кришка поволі відсувалась назад!

Волосся на голові Дізфайндера стало сторч. Він кинувся до кімнатки з люком, зазирнув – Сапер так само мирно лежав на дні. Вода піднялась і знайшла собі шлях через обличчя американця.

А величезна п'ятикутна кришка люка все від'їжджала.

Ледь відчутно здригалася земля.

– Що ж це робиться... – Дізфайндер вилаявся – безсило й нерозуміюче.

Шахта готувалась до старту – але хто, куди й навіщо збирався запускати те, що сиділо під землею?..

З темної вирви, що поступово відкривалась, валила тепла пара, й сніг танув, вже метрів із п'ять не долітаючи до гирла шахти.

– Хай йому грець!

Так чи сяк, але якщо сама доля допомагала йому – коливатись було не варто. Юр штурхонув двері назовні, здригнувся під ударом знавіснілого морозного вітру й кинувся до вартової вежі.

Спираючись ліктями – щоб не обірвати шкіри на долонях, лаючись упівголоса він встиг видертися на перший проліт – метри зо три над поверхнею... коли раптом здригнулась земля, вежа підстрибнула й недбало струснула з себе людину, неначе обридливу комаху... й ще в польоті, падаючи навзнак, Дізфайндер почув глухий вибух й зовсім поруч з-під землі вистрибнуло сталево-сіре чудовисько.

Товстий шар снігу пом'якшив падіння, але не зовсім – Юр важко гепнувся потилицею до насту й цілком машинально прикрив руками обличчя – в марній спробі захиститись від того страхіття, що здіймалось над шахтою.

Ракета піднімалась на стовпі диму, але – дивна річ! – дим той був чорним, без жодного домішку червоного або білого вогню, не ревли двигуни й лише земля все ще тряслась, наче породілля, що замість дитини випустила на світ гадюку.

На висоті третього приблизно поверху в хмарі диму щось зблиснуло й радісно ревонуло, довгий хвіст полум'я вдарив майже у шахту, війнуло жаром...і Юр спам'ятався.

З жалем кинувши погляд на ДШК, що безглуздо стирчав на вежі, Дізфайндер підняв над собою автомат і натис спуск.

Свідомість його розділилась – одна частина кричала щось про "сховатись!", інша мовчки і вправно керувала тілом й гнала геть всі, абсолютно всі непотрібні зараз думки. Юр стріляв, як на полігоні – приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-поправка-черга...

Сіра рибина з вогнисто-димним хвостом вже не закривала півнеба.

Клацнув затвор.

Все таким же автоматичним, натренованим рухом Дізфайндер відкинув вбік спорожнілий автомат й вихопив з-за спини другий.

Приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-по-правка-черга...

Ракета зменшилась до розмірів місяця в ясному небі й геть сховалась за димовою завісою.

Клацнув затвор.

Ядучий дим, розповзаючись, накрив найманця й змусив, кашляючи та відпльовуючись, відступити до лісу.

Рев двигунів, що в перший момент оглушив й приголомшив, зменшився до шуму літака на форсажі.

Дізфайндер вилаявся, кинув на сніг автомат й від люті спробував розтоптати його ногами – але зброя миттю зникла під снігом.

Над головою щось блиснуло й за мить гримнуло.

Гримнуло так, що попередній шум видався солдатові шелестом річкових хвиль.

Ударна хвиля кинула його до землі, вдавила в сніг й ним же засипала, а коли він, кашляючи і плюючись, видерся на поверхню – то в небі вже теліпалося лише кілька димних хвостів, найбільший з яких впирався у вершечок сусіднього пагорба.

Кілометрів за десять звідси.

Солдат посміхнувся, витяг з під снігу автомат й незважаючи на страшенний мороз, поцілував.

На чорній сталі залишився чорно-червоний крижаний слід.

Юр зупинив машину метрів за десять від "паскудного мотелю", зітхнув, завагався – але вийшов і навіть хряснув за собою дверима. Кінець кінцем, до контрольного терміну залишалось трохи більше двох годин – якраз вистачить, щоб вмитися, трохи під'їсти й випити кави. Ні про які зустрічі, звичайно, не може бути мови...

Сірий пес, що нахабно вилежувався перед дверима, підскочив й кинувся йому назустріч.

Сторопілий Дізфайндер не встиг навіть потягтися до пістолета – Сапер вже кинувся з лапами йому на шию, й навіть встиг лизнути обличчя. Хвіст його нагадував хвостовий ротор гелікоптера – з тією, однак, відміною, що вертівся не в одній площині, а у всіх одночасно.

– Сапере! – розчулено зашепотів Юр. – Боже ж мій... Але як ти...

Двері розчинилися, й за ними виникла підозріло знайома постать.

– О, наздогнав таки! – здавалось, Піт навіть не здивувався. – Я так і думав. Ну що, поїхали?

– А... – на щось більше Дізфайндера просто не вистачило.

– Та там Калібр, там. Пиво цмулить. Шваб – він і в Росії шваб.

– Це ти кого там обізвав швабом? – почулось погрозливо з темного закапелка. – Та я зараз... О, здоров, Юре. Вибрався таки? Ну пішли, пива вип'ємо, бо спекотно.

– А...

Дізфайндер сторопіло озирався то на "УАЗик", яким приїхав, то на Сапера, що із звичайнісіньким виглядом ухопив за нашийник свого пса, то на небо, то – чомусь – собі під ноги.

– Та що з тобою? – стривожився американець.

– А я...

– Що, мабуть думав, що ми загинули? Нормальне явище. Я сам так думав – про тебе. А от Ганс, навпаки, сміявся й казав, що ти з будь-якої ями видерешся. Ну що ж, я радий, що помилився.

– Але ж я...

– Ну добре, пішли, сядемо візьмемо ще пива й поговоримо...

Юр оговтався лише після другого кухля.

– Але ж я бачив ваші трупи! Особисто! Доторкався! Штучне дихання намагався робити!

Найманці перезирнулись. Сапер співчутливо знизав плечима:

– Примарилося. Ти ж знаєш, що буває від контузії. Ракета вдарила зовсім поруч, я взагалі дивуюся, як ти вцілів.

– Яка ракета? Та, що була в шахті?

– Та ні, НУРС з гелікоптера. До шахти ми не дійшли, й не дійшли багато...

Сапер спохмурнів.

– Як це – не дійшли? – Дізфайндер розхвилювався так, що мало не впустив кухоль. – А кліматична бомба? А колодязь? А каналізація? А караулка... втім, цього ти вже не бачив...

Юр зрозумів, що його запитання не дуже логічні й заплутався зовсім.

– Отже, все це мені приверзлося?

– Ну звичайно! – Піт зітхнув з видимим полегшенням. – Просто контузія й глюки від неї.

– Шкода, шкода... – Дізфайндер сьорбнув ще пива й теж зітхнув. – Втім, яка там шкода, це просто чудово! Всі живі... А Моше?

– Ні, Моше, на жаль, загинув, – Ганс спохмурнів. – Найпаскудніше те, що загинув марно, по-дурному. Оце шкода.

– Піте, – Дізфайндер знову розвернувся до американця й подивився на нього з дивним виглядом, мало не жалісно. – Зроби добру справу. На ось ключі, сходи до моєї машини й зазирни в багажник.

– А що там?

– Ну, ти зазирни – й мені скажеш.

Сапер знизав плечима, вийшов, грюкнувши дверима, й на кілька хвилин зник.

Калібр мовчки цмулив пиво й зацікавлено поглядав то на двері, то на годинник.

Піт повернувся за кілька хвилин з дивним виразом на обличчі – так чи сяк, але Калібр потім клявся, що на чолі в нього було написано: "Нічого не розумію!". Кирилицею.

– Нічого не розумію... – видихнув він, падаючи на свій стілець. – Дайте пива!

Він рвучко вихилив кухоль, потім піднявся й вийшов знову. Ганс і на цей раз поглянув на годинник.

Сапер повернувся швидше – приблизно за хвилину.

– Ну що?

– Лежить...

На американця було боляче дивитись.

– Ану, Гансе, сходи-но й ти... – Піт безсило кинув йому ключі на коліна. Німець повернувся ще швидше, але судячи з виразу на обличчі, не так здивований, як зраділий.

– Лежить?.. – з болісною надією підвів погляд Сапер.

– Аякже! – кивнув Калібр. – Куди ж вона дінеться?

– Оце я й думаю, хлопці, – озвався нарешті й Дізфайндер. – У кого з нас контузія?

– Ну що, дезертири? – товстунець на цей раз був без портфеля, але з тим самим носовичком й так само безперестанку витирав піт з лисини. Ні дівчат, ні дельфінів на цей звичайно, не було. – Зізнайтесь, зброю продали, а гроші пропили?

Сапер скривився, Калібр залишився незворушним, а Дізфайндер чомусь посміхнувся.

– Це, звісно, жарти. Я розумію, що завдання було не з легких, й вас не звинувачую, – вів далі своє замовник. – Але не зовсім розумію, навіщо ви мене викликали. Ні про які додаткові винагороди не може бути й мови, а друга спроба неможлива протягом щонайменше...

Гість раптом затнувся. У відкритому багажнику автомобіля мирно лежав металевий конус, з півметра завдовжки.

– А це що таке... – голос його зірвався й замість запитання вийшло щось на зразок зойку наляканого зайця.

– Боже ж мій... – він заворожено підійшов ближче й обережно простяг руку. – Невже це...

– Не певен, – недбало кинув Сапер. – Але дуже схоже.

– І ви притягли оце сюди! – голос гостя тремтів, він оглянувся навколо, на дворик мотелю, в якому вони зустрілися, на навколишні будинки, на чисте небо.

– Як замовляли, – вставив своє Калібр.

– Але ж воно...

– Воно-воно, – підтвердив американець й рішуче хряснув кришкою багажника. – Наскільки я розумію, чека у вас зараз нема? Отже, зустрінемось завтра. Годиться?

– Т-так, – гість все ще тремтів. – А...

– Про місце зустрічі повідомимо додатково. Годиться?

– Т-так. А... але треба все перевірити!

– Звичайно. Беріть з собою вашого експерта...

– Двох!

– Ну добре, двох, але не більше! Домовились?

Замовник кивнув, й пішов до виходу. Його товстенька постать якось разом втратила свою жвавість й веселість, піт градом падав на комірець сорочки – але на відстані відчувалось, що то не від спеки.

– Мало в штани не наклав, – прокоментував Калібр. – Чого його так боятись?

З першого погляду вілла не змінилася зовсім – лише кудись зникли дівчата, й трохи інакше стояли пластикові стільці. Товстунець так само часто витирав хусточкою піт з лисини – але на цей раз вираз на його обличчі був іншим, і на джип поглядав він з якимось майже побожним острахом.

Двоє експертів – один худий та довготелесий, інший такий самий худий, але значно менший, про щось коротко перемовляючись на незрозумілому ядернофізичному жаргоні, саме відкривали багажника.