Текст книги "Три тисячі смертей"

Автор книги: Радій Радутний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Радій Радутний
Три тисячі смертей

Шістнадцята голова гідри

Окрім внутрішнього дворику з басейном для малечі вілла мала ще невеличку, досить екзотично облямовану диким камінням бухточку – хочеш купайся, а хочеш – заїжджай на катері просто до бару. Але зараз замість катера в ній виплескували хвостами два дельфіни, дівчина з берега кидала їм рибу й сміялась, а четверо молодиків у шезлонгах трохи поодаль кидали на дівчину погляди – поблажливі...

"Нехай, мовляв, дитина побавиться..."

...й водночас відверто зацікавлені, бо з одягу на дівчині були лише пляжні туфельки з блискучої пластмаси та ще тоненький срібний ланцюжок на шиї.

Ще одна дівчина у приблизно такому ж вбранні підійшла до одного з молодиків ззаду, обняла і притислась до широкої м'язистої спини.

– Що там, mein Schatz[1]1
  Мій скарбе (нім.).


[Закрыть]? – ліниво пробурчав чоловік. – Хтось прийшов?

– Так, – промуркотіла дівчина. – Зараз підійде.

– Угу, добре, – так само стиха буркнув інший.

Усі вони мали в руках келихи із світлим вином, втім попивали його спроквола й не поспішаючи.

Було спекотно.

За хвилину з-за хвіртки, що прикривала вихід з вулиці з'явився невисокий, товстенький, але досить жвавий чоловічок у білому літньому костюмі. Піт градом котився з його лисини, чоловік безперервно витирав її хустинкою, але те мало допомагало. У другій руці гість тримав портфель – не якийсь там модний дипломат, а солідний, міністерський портфель – от тільки здалеку видно було, що набитий він не дуже щільно, а значить і на міністра гість не тягне, а так – якийсь референт або радник із питань.

– Вітаю, панове! – здалеку почав він. – Я бачу, ви тут непогано влаштувались?

Замість відповіді один із чоловіків ліниво підніс угору келих, інші так само недбало кивнули, й тільки дівчина ввічливо усміхнулась й сказала щось на зразок ...

– Бачу, бачу, – товстунець аж очі примружив, кидаючи безсоромний погляд на обох дівчат, – однак та, що з ним привіталась, лише усміхнулась й грайливо хитнула стегнами, а та, що годувала дельфінів, узагалі не звернула уваги.

Гість, не питаючи дозволу, гепнувся у фотель, недбало кинув поруч портфель й запитально поглянув на одного з молодиків.

– Ану, крихітко, принеси нам чогось... прохолодного, – чоловік підтвердив свої слова легеньким ляпасом трохи нижче спини. Дівчина закопилила губки й, ще більше розхитуючи стегнами, рушила до будинку.

– Отже...

Товстун знову обвів поглядом компанію й посміхнувся – на цей раз всі дивились просто йому в обличчя й погляди мали цілком розумні, тверезі й, здавалось, жодна спека не має на тих чоловіків ані найменшого впливу.

– Отже, до справи. Давайте зробимо так – я буду поступово додавати подробиць, і як тільки хтось вирішить, що це йому не підходить, нехай одразу про це мені скаже. Докладні відомості я повідомлю лише тоді, коли матиму певність, що всі присутні вже на мене працюють. Всі згодні?

Хтось пробурчав щось схвальне, інші просто кивнули.

– Отже, перше. Завдання небезпечне.

Всі дружно пирхнули.

– Друге. Завдання схоже на те, що ви вже виконували в... е-е-е... ну, ми всі знаємо де. Треба добути деяке майно, що зараз належить військовому підрозділу. Підрозділ великий. З тією заставою з попереднього завдання ніякого порівняння. Майно цінне. Отже, захищатимуть вони його дуже добре. Підходи до... майна – теж добре захищені. І нарешті, вивезти його треба досить далеко й ворожою територією.

Товстун зробив паузу й раптом вигукнув з театральним подивом:

– Як, всі й досі згодні?

Чоловіки, навіть не поглянувши один на одного, одночасно кивнули.

– Тоді перейдемо до подробиць. Майно – це ядерна боєголовка...

Один із слухачів на мить широко розплющив очі, інші зберігали кам'яні обличчя.

– Викрасти її слід безпосередньо з ракети в шахті, на стартовій позиції. Відповідно, підходи до неї захищені постами, мінними полями, системами сигналізації... Втім, маю велику підозру, що дехто з нас розбирається в тому краще за мене – правда, пане Дізфайндере?

Один з чоловіків – саме той, що ляскав дівчину по стегнах – мовчки кивнув.

– Крім того, потрібно буде провести певну підготовчу роботу, а саме – знищити щонайменше три командні центри.

Цього разу широко розплющив очі саме Дізфайндер.

– Демонтувати головку в шахті ви не зможете, отже доведеться зробити так, щоб вона сама відокремилась і впала неподалік, а я бачу єдиний спосіб це зробити...

На цей раз блимнули очима всі четверо.

– Я попереджав, завдання досить небезпечне. Ви все ще згодні?

– Треба подумати, – несподівано прогудів найстарший з найманців, високий, кремезний, з давнім білистим рубцем впоперек грудей.

– Думайте, – знизав плечима товстунець.

– А думати можна тільки після узгодження гонорару, – докинув другий – теж високий, але худий і білявий. Товариші чомусь називали його Калібром.

– Точно, – докинув й третій – Моше Гонщик. – І сума його має вирішальне значення.

Всі засміялись, усміхнувся й гість, помахав вогкою вже хусткою й почав здалеку:

– По десять тисяч на кожного вцілілого.

Найманці миттю змовкли, неначе їм одночасно заціпило.

– Гм... Розумію. По п'ятнадцять?

– Водій вантажної машини в Каліфорнії більше отримує... – пирхнув Гонщик.

– Шістдесят! – відрубав Гонщик.

– ...Кожному! – поспіхом додав Дізфайндер, ледве встигнувши зробити при тому кам'яне обличчя.

"Щоб усе було, як у тому давньому фільмі..."

– Хлопці! – замовник аж руками сплеснув. – Та зараз голову можна за сорок тисяч купити абсолютно без усякого ризику.

– Саме таку? – недбало запитав Гонщик.

Запала пауза.

– Не таку, – неохоче визнав гість. – Такі ще не продаються. Тому й потрібна.

Знову запала мовчанка.

– Ну... – урвав мовчанку замовник. – По тридцять?

– Путній інженер у "Дженерал Моторс" більше отримує, – пирхнув кремезний. Він відкликався на прізвисько Сапер, але друзі називали його Пітом, бо поруч нього майже завжди був ще один сапер – пес. Зараз він валявся на піску поруч з ногами дівчини, висолопивши язика щонайменше на півметра й час від часу підозріло поглядав на дельфіна.

– Ну... по сорок, – витис із себе товстун. – Але на цьому вже край.

– Сорок п'ять, – з розчарованим виглядом кинув Дізфайндер. – І фінансування, звичайно.

– Грабіжники, – зітхнув замовник, зіжмакав хустинку й запхав її до першої-ліпшої кишені. – Згоден.

З-за хвіртки визирнула дівчина, пирхнула й зникла.

– Отже, щодо подробиць, – товстун знову зітхнув, підніс руку до лисини, сплюнув, й поліз до кишені по хустку. – Як ви вже, напевне, здогадались, головка знаходиться в ракеті, ракета – в шахті, шахта – на Уралі, а Урал – в Росії. Відповідно, там і доведеться працювати. Це означає, що в разі провалу шансів у вас майже нема, бо до найближчої цивілізованої країни навіть літаком кілька годин. Але літак у даному випадку виключений. Як проникнути у країну – ваша справа, карти й супутникові фото місцевості – тут...

Він недбало постукав пальцями по ручці портфеля.

– Як вибратись – теж ваша справа. Щоб ви випадково не помилились шахтою – то знайте, що з супутників все чудово видно..

– А... – відкрив було рота Калібр, але замовник не дав йому й слова сказати.

– Дістати головку з готової до старту ракети, як я вже казав, досить складно. Робочий варіант такий – замінувати ракету, запустити її й на висоті метрів п'ятидесят підірвати. У такому випадку головка впаде неподалік, ви її підхопите й вивезете. Оце й усе, джентльмени. Всі подробиці плану розробите самі. Розрахунок – як звичайно. Термін, починаючи з сьогоднішнього дня, – місяць, але якщо буде вкрай потрібно – можна й трохи більше. На цій віллі ви можете залишатись ще тиждень, сподіваюсь цього теж вистачить для розробки якнайдокладнішого плану. Отже – до побачення. Моє шанування, красунечко!

Гість підвівся, помахав рукою дівчині, що вже знудилася за хвірткою й широко усміхаючись, попростував до виходу. Кинувши вслід йому гарячий погляд, дівчина винесла до бухточки тацю з двома спітнілими пляшками, поставила на коліна Дізфайндера й все ще з ображеним виглядом шубовснула у воду.

Дельфіни, стривожені несподіваною конкуренцією, пірнули, зробили два кола навкруг й, повискуючи, рушили до виходу в море. Ніхто тим аніскілечки не стурбувався – все одно далі, аніж на пару кілометрів від ультразвукового випромінювача тварини не відпливуть.

Через кілька хвилин дівчина вийшла з води, стріпнула волоссям – й зіткнулась з однаково зацікавленими поглядами всіх чоловіків.

– Щось зі мною не так? – усміхнулась вона. – Чи просто ще не надивились?

– Та ні, – висловив загальну думку Дізфайндер. – Просто цікаво, де ти пищика заховала...

Всі присутні одночасно вибухнули реготом, дівчина почервоніла, потім махнула рукою й теж приєдналася до загальних веселощів.

– А все-таки? – настирливо допитувався найманець.

– Все дуже просто, – відповіла, нарешті, красуня. – Я ж їх сама й дресирувала. Мене вони не зачеплять.

– Он як, – з дивною інтонацією протяг Дізфайндер. Дівчина не зрозуміла, що ж саме звучало в його голосі – чи то повага, чи то радість відкриття "дірки" в захисті... чи щось іще?

Вона знову стріпнула волоссям й викинула з голови непотрібні думки.

Будь-кого іншого, що потрапив би в радіус дії випромінювача без ультразвукового пищика-маячка, було б убито дельфінами-охоронцями протягом кількох секунд.

– Ну добре, – Сапер із жалем поглянув на спорожнілу пляшку, відставив її подалі, аби не дратувала й почухав потилицю. – З кордоном все ясно. Краще було б через Брест, але минулого разу ми там добряче засвітилися. Значить через Чоп. На чому поїдемо?

– Тільки джип, – авторитетно відгукнувся Гонщик. – Чув я про ті російські дороги.

– Юре?

– Годиться, – кивнув Дізфайндер. – Зараз там тих джипів – як мурах. Й навіть добре – дорожня поліція, чи як вона у них у біса називається, не часто їх зачіпає.

– Чому? – наївно поцікавився Ганс.

– Бо бояться! – засміявся Дізфайндер. – Там зараз – як в Америці в двадцятих роках.

– Це добре, – примружився Сапер. – Зброю в джипі заховати можна. До речі, що беремо? Гансе, постарайся обійтися без екзотики.

– До біса екзотику, – несподівано згодився Калібр. – У Росії до неї патронів не знайдеш. А що в них там взагалі зараз на озброєнні?

– АКСМ-74У, – посміхнувся Дізфайндер. – Калібру 5.45 мм.

– Тьху!

Всі засміялись.

– Добре. Що далі? Що він там молов про знешкодження командних пунктів?

– Оце і є найпаскуднішим, – зітхнув Дізфайндер. – Запустити ракету не так просто, як декому з нас здається. Треба або надіслати команду й підтвердження безпосередньо з Москви, або ж переключити керування безпосередньо на шахту. З Москвою ясно – та ми нічого не вдіємо. А щоб переключити керування, треба в розрахунку шахти й в комп'ютері самої ракети створити враження, ніби почалась ядерна війна й послідовно виведено з ладу командні пункти – головний, запасний, замаскований, пересувний, передавальний центр й замаскований передавальний центр. При цьому головний пункт знаходиться в штабі дивізії – а це до десяти тисяч солдатів, запасний там же, але в бункері, замаскований – десь у лісі, кілометрів за сто-двісті, мобільний – взагалі невідомо де, передавальний центр – ще кілометрів за сто, й нарешті, шахта – знову неподалік від дивізії.

– Матері його саппермент! – видихнув Моше. – І за все це по сорок п'ять тисяч?

– Ну, не сорок п'ять, – задоволено посміхнувся Гонщик.

– Ще трохи на фінансування здеремо.

– А чи ти собі уявляєш... – почав був Гонщик, та Сапер не дав йому продовжити.

– Тихо! Он, у дівчат аж вуха нашорошились. Кажи далі, Юре. Я твій стиль знаю.

Дізфайндер посміхнувся – справді, він мав погану звичку викладати спочатку погані новини, а вже потім всі інші.

– Звичайно, існують й інші обставини, що можуть завдання трохи полегшити. Наприклад, головний КП майже ніколи не працює.

– Цебто як? – здивувались абсолютно всі, а от очі вирячив чомусь тільки Гонщик.

– Ну, панам офіцерам не дуже подобається, коли на робочому місці дисципліна й багато солдатів. Тож майже завжди в штабі дивізії йде або ремонт, або перебудова, а працює запасний КП.

– Ну то й що? – пробурчав Сапер. – Сам же казав, вони поруч. Ті ж самі десять тисяч солдатів.

– Звичайно. І це просто прекрасно.

– Ти бува не здурів? – поцікавився Гонщик. – Ти ж не на бомбардувальнику будеш, а на джипі, а може й пішки.

– Сам ти здурів, – огризнувся Юр. – Будете перебивати – до вечора не встигну нічого не пояснити.

– Добре, добре, – примирливо промимрив Моше. – Мовчу.

– Так от, там десять тисяч солдатів. Відповідно, доступ у "бочку" – це так на жаргоні називають бункер – мають тисячі три. Але й ті, хто такого доступу не мають, – теж спокійнісінько туди заходять й виходять.

– Чому? – не втримався Гонщик й тут-таки прикусив язика.

– Тому що це російська армія! – гаркнув Дізфайндер. – І російські солдати! В армію їх забрали силоміць. І грошей їм не платять! І думають вони лише про те, як би щось їстівне вкрасти й на очі офіцерові не потрапити! Ось чому.

– Я й сам таким був, – додав він по паузі вже трохи тихіше. – І в бочці ми від роботи ховались. Зранку пару книжок візьмемо, бувало, щось пожерти в їдальні поцупимо, в бочці знаходимо якийсь віддалений відсік, двері загерметизуємо – й до обіду хто спить, хто книжку читає, хто анекдоти травить... Ну добре, до справи.

Отже, проникнути в бочку досить легко. Вивести з ладу – складніше. Я б почав з енергетичної установки, але тоді треба обрубати дроти, вивести з ладу дизельгенератори – а їх там може бути досить багато – й поскручувати антени в малих радіостанціях. І все це майже одночасно. А полагодять швидко. Так що не знаю, що й робити... може Сапер щось порадить?

– Пораджу, – кивнув Піт. – Бункер герметичний?

– Ну, теоретично так. Насправді, звичайно, травить добряче й у разі чого його треба піддувати.

– А вхід у вентиляційну систему де?

– А прямо на даху.

– Тоді можна отруїти повітря в вентиляції. Ну, чимось нервово-паралітичним, швидкої дії, фільтри таке пропустять. Але бажано, щоб перед цим бункер було загерметизовано.

– Це можна, – кивнув Дізфайндер. – Це робиться по тривозі. Ану, Гонщику, дай-но того портфеля...

Найманець розгорнув паперову мапу – звичайно, на ній красувався гриф "Совершенно секретно". Колишніми радянськими картами торгували всі, кому не ліньки було.

– Так-так... Виходить, у тому районі, звідки треба вкрасти головку, стоять три дивізії. Відповідно, тривоги проводять десь раз на місяць, отже, за теорією ймовірності, не пройде й двох тижнів, як хтось раптову тривогу таки оголосить.

– А як ми про це взнаємо? – недовірливо перепитав Сапер.

– А ще днів за три, – посміхнувся Дізфайндер. – Ти уявляєш, що буде, якщо офіцерів не попередити? Чорта з два кого знайдеш.

– Цікаві у вас раптові тривоги, – пирхнув Калібр. – Нічого дивного, що...

– Це не у нас! – урвав його Юр. – А у росіян.

– А хіба....

– Ні. І давай перейдемо до справи.

– Добре, вибач.

– Не буде діла, – пирхнув раптом Сапер. – Сидіти два тижні, потім нестись чорт-зна куди, мінувати бункер на очах у вартових....

– Ну, навіщо ж так, – поморщився Дізфайндер. – Ніякого в тебе естетичного відчуття...

Всі засміялись.

– А як?

– Тривогу доведеться спровокувати. Бочка на цей час вже має бути замінована.

– Хвилинку, хлопці. А як ви ту хімію збираєтесь везти? – зненацька вліз Калібр.

– Ну... – Сапер замислився.

– Отож. А дивись, якщо просто змусити їх запустити дизелі й пустити вихлоп у вентиляцію?

– Цікава ідея, – посміхнувся Дізфайндер. – Чимось знайомим повіяло.

– Істинно арійський інженерний дух! – гордовито підняв пальця вгору Ганс. – Правда, Моше?

– Іди ти, – насмішкувато сплюнув Гонщик. – А як наші ваших потім по всьому світу виловлювали?

Гонщик пирхнув, але пальця опустив.

– Ну добре, добре. Але ідея все одно непогана.

– Ще краща, ніж ти думаєш, – підхопив Дізфайндер. – Як ти гадаєш, що буде, коли знайдуть кількасот трупів, отруєних невідомим газом?

– Ну... – Калібр знизав плечима. – Наші оголосили б бойову готовність, провели б розслідування... А ваші... пардон, а росіяни?

– Будеш сміятися, але те ж саме, – Дізфайндер на хвилинку замислився.

– Але ж цього нам і треба! – перший додумався до того ж Моше. – Оголосять тривогу, виведуть у ліс пересувний КП... Слухай, це ж...

– Згоден, – кивнув Юр. – Так що вибач, Гансику, ідея гарна, але.... Втім, ти нас підштовхнув до розв'язання іншої проблеми.

– Хоч якась із мене користь, – зітхнув Калібр. – А то згадуєте, лише коли треба вертоліт завалити.

Всі знову зареготали.

– Добре, повернімося до першої проблеми. Як оголосити тривогу там, де треба?

– Ну, – Моше знизав плечима, – я б спробував спровокувати.

– Цебто як?

– Знаєте анекдот? Дружина полковника приходить додому й просить чоловіка дуже не напиватись, бо завтра їхній полк перебазовують. Той починає над нею сміятись – мовляв, я командир полку ні про яке перебазування нічого не знаю, а ти знаєш! Та де ти таке почула?! – Як де? Весь ринок говорить... Наступного дня й справді надходить наказ підготуватись до перебазування. Полковник приходить до дружини, цілує ручку й просить сходити на ринок й послухати, а куди ж саме перебазовується полк.

Калібр зареготав так, що мало не впав зі стільця, Дізфайндер теж, Піт спочатку не зрозумів, а потім заіржав, як справжній кінь, й навіть пес підскочив на ноги й пару раз гавкнув – він любив, коли господар із товаришами сміялись. Майже завжди це означало підготовку до нового бою.

– Добре, добре, – нарешті заспокоївся Дізфайндер.

– Але як... Хоча знаю. Треба познайомитись у місті з кількома офіцерами, відрекомендуватись колегами з сусідньої дивізії, горілки випити, розпитати про наслідки перевірки, а коли ті вирячать очі й запитають "Якої ще перевірки?!" – теж вирячити очі, й запитати – "Як, вас ще не перевіряли?!"...

– Можна спробувати, – кивнув Сапер. – Нічого не втрачаємо. Але мені такий варіант не подобається. Дуже вже хисткий. Крім того, всі ми говоримо російською з акцентом – буде, наче в учбовому фільмі під назвою "Як викрити шпигуна".

Всі знову посміхнулись.

– Ну, можна й простіше, – Гонщик закотив очі до неба. – Там поблизу якийсь хімічний завод або склад боєприпасів є?

– Хвилинку... – Дізфайндер покрутив малу. – Так, є... І навіть не один.

– Як гадаєш, якщо його підірвати – тривогу оголосять?

– Не факт, – похитав головою Юр. – Це ж не у вас. Тут армія окремо, населення окремо. Навіть дивізії окремо одна від одної, а генерали – конкуренти, й часто взагалі на ножах. Хоча...

– Нехай це буде запасний варіант, – кивнув Сапер. – Добре. Що з приводу пересувного пункту? Що це взагалі таке?

– О, це набагато легше, – позіхнув Дізфайндер. – Це – десяток машин – від "Уазика" до "Урагану". Радіостанції, топоприв'язники, електростанції... що там ще? Офіцерська їдальня. Солдатські намети. Ленінська кімната – чи то пак, вона зараз вже не ленінська... ну, агітаційний намет. Наче все. Пости – солдатські, тобто зняти легко. Далі – вивести з ладу спочатку малі радіостанції, а потім велику. А можна навпаки. Тільки все треба зробити швидко, аби не встигли передати нічого.

– Добре. Що далі?

– Передавальний центр. Це теж можливо – позривати антени, вивести з ладу дизелі... та й узагалі, там людей – взвод або два – перебити, та й годі.

– Далі.

– Замаскований передавальний центр. Найчастіше його маскують під генеральську дачу, про які так люблять теревенити незалежні журналісти. Там розрахунку – два-три солдати і прапорщик.

– Ясно. Далі.

– А от далі починається найцікавіше. Ти з системою "Кактус" знайомий?

Сапер пирхнув.

– Якщо це весь захист, то...

– Ні, не весь, звичайно. Ще "Сітка-100"... й ще якась погань, як же ж її... забув. Ну, теж сітка під напругою.

– Пройдемо. Що далі?

– Далі, власне, й починається шахта.

– Пости?

– Теоретично – патрулі понад сіткою й вартовий на вежі поруч із самою шахтою. Практично – патрулі так-сяк ходять, зайців та лосів із сітки витрушують, а на вежі жодного разу нікого не бачив.

– Хороша армія... – замріяно протяг Гонщик. – Нам би таку...

Калібр пирхнув, Сапер посміхнувся, а Дізфайндер трохи незрозуміло поглянув на колишнього ізраїльського солдата, потім зрозумів – й теж засміявся.

– Добре. Що в шахті?

– А тут маємо два варіанти. Або взагалі нікого – й тоді на вежі стоїть автоматичний кулемет...

– Тю... – презирливо протяг Калібр.

– ...а запустити пташку можна з люка в шахті за допомогою валізки з кодами, або ж у шахті сидить розрахунок, й справа ускладнюється.

– Докладніше про другий варіант, – попросив Гонщик, припалюючи довгу й товсту сигару.

– Сталеві герметичні двері. Товсті. Кришка над шахтою – бетонна, метрів десять завдовжки й до метра завтовшки. Не проб'єшся. Відкривається зсередини й дуже повільно. У разі запуску, коли треба швидко – відстрілюється. Але це теж зсередини. Далі – бетонний вузький коридор. Автоматів захисту нема – бо час від часу там ходять прапорщики та солдати, а їх бодай чомусь навчити дуже важко. Багато гермодверей. Більшість із них у нормальному стані зачинені.

– Двері товсті?

– Сантиметрів до двадцяти. Криця.

Сапер скривився.

– Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться?

– Не знаю.

– Добре. Що ще?

– Зал бойового чергування. Пульт, два крісла – відгороджені одне від одного.

– А це навіщо?

– Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив іншого. Дві кнопки. На цифрових замках, але ті замки – то дурниця. Над однією з кнопок – звичайний замок, з ключем.

– А де ключ?

– У командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску – треба вставити й повернути ключ й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.

– Нічого собі, – присвиснув Гонщик. – І що, ніхто ні разу?..

– Ні разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.

– Так, проблемка, – Сапер зітхнув. – А якщо підірвати стінку шахти?

– Можна, – кивнув Дізфайндер. – Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер – по-перше, сталевий, а по-друге – висить у шахті на амортизаторах.

– А щоб їх... – Сапер потягнувся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха – він знав: коли хазяїн чухає потилицю, справа закінчується не просто вибухом, а дуже великим вибухом.

На третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип із затемненими вікнами.

Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння – досить недбало й так, щоб можна було в разі чого вихопити – "все одно перед кордоном розвантажимось!", свої бляшанки з "чимось нервово-паралітичним" Сапер нахабно повкидав у багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.

А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.

– Піте, заткни йому пельку, – сплюнув забобонний Моше. – Смерть накликає!

– Собі заткни, – огризнувся Сапер. – Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.

Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою – нехай, мовляв, виє. Пес уважно глянув на нього й привітно махнув хвостом.

Остання ніч на віллі виявилась несподівано гарячою. Дівчина, що раніше сприймала ласку Дізфайндера трохи мляво, неначе обов'язок, зараз чомусь аж тремтіла від жаги й раз по раз вимагала від чоловіка "ще!.." Аж під ранок Юрові вдалося трохи заснути, й уже дрімаючи на задньому сидінні джипа, він зрозумів, нарешті, в чому справа. Клята дівка знала, що він йде на небезпечне завдання й хотіла залишитись останньою жінкою – останньою для Дізфайндера. Юр посміхнувся з такого химерного збочення, позіхнув й захропів так, що прокинувся аж за кордоном з Польщею, та й то не самотужки.

– Юре, ану прокинься, – досить відчутно штовхнув його Сапер. – Консультація потрібна.

– Ну... – пробурчав той, ліниво відкриваючи праве око.

– За нами хвіст.

– Давно? – Дізфайндер таки розплющив очі, але озиратись не став – хто зна, може переслідувачі мають чим зазирнути навіть у затемнені вікна, а, отже, дратувати підозрілими рухами їх не слід.

– Кілометрів сто.

– Ну, це ще нічого не означає, – встряг Гонщик. – Траса пряма, може нам просто по дорозі.

– А чого ж, може, – кивнув Сапер. – Але хто з нас експерт по Східній Європі?

– А хто? – розкрив рота Юр.

– А ти ж!

– А я й не знав...

Всі гримнули реготом, позираючи, однак, у дзеркальце. Синій "Опель" переслідував їх нахабно, не ховаючись й не міняючи дистанції.

– То що?

– Схоже на рекет, – позіхнув Дізфайндер. – Виберіть автобус із туристами, бажано російськими, й причепіться до нього. Біля Чопа розбудите.

Він схилився на інший бік й знову захропів.

Збудили його, однак раніше, ніж було заплановано, а ще точніше – Юр сам мало не розбив лоба до спини Калібра.

– Якого біса! – Дізфайндер тренованим рухом сунув руку до пазухи, потім схаменувся. – Що сталось, Моше?

Утім, за хвилину він й сам зрозумів недоречність запитання. Великий туристичний "Ікарус" стояв, акуратно притиснутий до узбіччя тим самим синім "Опелем", а двоє з помповими рушницями у руках промовистими жестами наказували всім пасажирам вийти.

– О, – протяг Юр. – Прогрес.

– Ти про що? – напружено перепитав Гонщик.

– Порозумнішали. Раніше один ходив у автобусі, а другий страхував біля водія.

– А.

– То що будемо робити?

Один із нападників недбало махнув рушницею в бік джипа.

– Моше! – прийняв рішення Сапер.

– Га? – відгукнувся ізраїльтянин.

– По моїй команді – жени. Отого, лівого, зачепиш крилом, інших ми трохи полякаємо з пістолетів. Всі готові?

Дізфайндер зітхнув, витяг з-під пахви улюблений свій "Глок" й поклав палець на клавішу склопідіймача.

– Давай!

Джип кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Хтось з розбійників встиг натиснути на курок, але припустився стандартної помилки – задер ствола вгору. Заряд шроту пройшов над дахом машини. Одночасно Калібр та Дізфайндер висунули у вікна руки з пістолетами й почали натискати на гачки так швидко, як тільки могли. Хтось влучив у бокове скло "Опеля" – навсебіч бризнуло робите скло, хтось зачепив ногу другому чоловікові з рушницею – той спочатку сторопіло завмер на місці, потім упав й наче переляканий хробак, поповз під передній міст автобуса. Сапер видобув з кишені гранату – потім розчаровано зітхнув й заховав її на місце.

– Сподіваюсь, нікого не вбили, – пробурчав Дізфайндер.

– Може, ніхто й поліцію не викликатиме.

Він посовався по сидінні, вмощуючись, ще раз зітхнув й знову захропів.

Український кордон проїхали без жодних перешкод – митникові, що хотів було зазирнути в багажник, тицьнули зігнуту вдвоє сотню, той крякнув, озирнувся й махнув рукою – їдьте, мовляв. Ще двоє – у бронежилетах, з автоматами в руках – провели машину поглядами підозрілими й поблажливими водночас – мовляв, знаємо ми, що в тебе в багажнику – дві-три помпові рушниці; знаємо, де ти найчастіше автобуси зупиняєш – але якщо із старшим ти домовився, то й нам щось дістанеться.

За двадцять кілометрів перед російським кордоном Юр вибрав велику білу вантажівку з російськими номерами, штовхнув Гонщика, щоб той прилаштувався до неї збоку й промовтисто показав у вікна водія дві стодоларові купюри. Той якусь мить повагався, але потім кивнув, й заскреготів гальмами.

– Груз возьмешь? – без підготовки почав Дізфайндер.

– Большой?

– Килограмм десять.

– Порошок?

– Железяки.

– Пятьсот.

– Триста.

– Четыреста.

– Четыреста пятьдесят.

– Договорились. Где ждать?

– Десять километров за Белгородом. Езжай по трассе, только медленно.

Шофер кивнув і мовчки поліз у кабіну.

Джип постояв хвилин із десять, потім Дізфайндер попросив Гонщика під'їхати до розбитого телефона-автомата, набрав "02", й, притримуючи пальцем кадик, прошепотів: "На митному посту закладено два кілограми пластикової вибухівки. Рвоне через двадцять хвилин", – й коли джип підкотив до невеличкого свіжопофарбованого будиночка – товстий старшина лише нетерпляче махнув йому жезлом – "Проїжджай швидше".

– Welcome to Russia[2]2
  Вітаємо у Росії І (англ.).


[Закрыть]! – засміявся Гонщик. – Калібре, сідай за кермо, а я теж посплю.

Він зупинив машину, вийшов, недбало справив малу потребу під якийсь дорожній знак й помінявся місцями з Гансом. До мети подорожі залишалось ще близько двох тисяч кілометрів.

За Бєлгородом на них ніхто не чекав. Ображений у найкращих почуттях, Дізфайндер голосно лаявся, Гонщик сміявся, Ганс кляв російську злодійкуватість, а Піт посміхнувся й видав:

– Ну що ти одразу погане думаєш... Може, він просто в катастрофу попав...

За годину їзди почуття більш-менш вгамувались й на короткій нараді вирішено було експедицію не припиняти, а зброю роздобути на місці.

Першу годину дороги місцевість мало відрізнялась від тієї, що до неї найманці вже давно звикли. Таке саме більш-менш гладеньке шосе, реклами станцій техобслуговування, бензозаправок та придорожніх кафе, більш-менш рівний потік машин – в основному, великих вантажівок. Калібра, який ніколи не бував у Росії, дивували великі колгоспні поля – він лаявся, й казав, що треба бути справжнім дикуном, щоб отак занапастити землю, й нахвалявся після повернення зібрати команду й показати цим "унтерменшам[3]3
  Untermensch – недолюдок (нім.).


[Закрыть]"... на що Гонщик засміявся, й нагадав, що "ваші колись уже показали". Сапер мовчки роззирався на всі боки – відчувалось, що країна йому вже трохи знайома, але про подробиці ніхто, звичайно, й не питав.

Один Дізфайндер відчував себе в своїй тарілці, сміявся, й час від часу підкидав дошкульні репліки на адресу "істинних арійців":

– Підводять, значить, того пацана до пана гауптмана, а той і питає: "Ти єсть знать, де партізанен?". "Так, – каже хлопчик, – знаю". "Молодець, юнге, молодець. Фотт шоколадка. А как тебя зофутт?". "Ваня". "А фаміліє?". "Сусанін..." "Пошол вон, мальшик! І отдай шоколатка!".

Утім, діставалось не тільки невдалим завойовникам.

– Герр комендант, герр комендант!

– Что ві хотель?

– Мне масла бы немного.

– Затшем вам масло?

– Тачку смазать, а то скрипит.

– А как он скрипит?

– Ну как., как обычно... скрып... скрып... скрып...

– Расстрелять!

– За что, герр комендант?!

– Тачка должен скрипеть "скрип-скрип-скрип"!

Гонщик іржав, як кінь, Калібр пирхав, але теж усміхався, Сапер-пес весело гавкав, спостерігаючи за загальними веселощами, а Сапер-господар мрійливо мружив очі, згадуючи якісь епізоди, пов'язані з Росією.

– Ти нам баки не заливай, – першим нареготався Моше. – Ти краще розкажи про місце, де будемо працювати.

– А що там цікавого, – знизав плечима Дізфайндер. – Місця як місця. Влітку тепло, взимку холодно. Дуже холодно. Влітку енцефалітний кліщ. Заражені приблизно три відсотки. Така собі лотерея. Тож у лісі піднімайте комірці й насувайте на лоба те, що на голові.