Текст книги "Клеркенвельські оповіді"

Автор книги: Пітер Акройд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Дивне прокляття.

– Утім, воно було efficiens.[72]72
  Дієвий (лат.).


[Закрыть] Молодики ніяк не могли припинити танцювати. Вони не могли ані їсти, ані пити, але могли підстрибувати й дриґати ногами. Вони голосно благали дати їм відпочити, але ноги їх рухались у ритмі, що ставав усе більш швидким. Так минали дні та ночі. Вони волали й вили, як вітер, але ніяким чином не могли якось урятуватись. Батько однієї з танцюристок зробив спробу витягти її з кола, але в нього відірвало руку. Минув рік, але дія прокляття священика не минала. Вони все ще перебували у постійному русі. Згодом танцюристи опустились у землю аж до пояса. Глина липнула до їхніх тіл. Земля цвинтаря скоро накрила їх із головою, та люди все ще чули, як вони танцюють. Дехто каже, нібито мерці приєдналися до їхньої гулянки.

– Який жах.

– Інші ж кажуть, що вони й досі танцюють, – чернець зробив паузу, щоб перегорнути сторінку De situ et nominibus, і замилувався зображенням якогось давнього міста, що ховалося за мурами. Перш за все, він звернув увагу на процесію городян, які виходили з воріт, високо тримаючи ліри й цимбали, наче йдучи до якоїсь святині. – Ось що я чую, хоч куди б я пішов, сер Майлз. Танцювання під землею.

– Чи це вважають за правду, чи просто переповідають один одному як байку?

– Хто може сказати напевно? – чернець ізнову перегорнув сторінку! побачив обрис звірячого хвоста. Це заєць Ківард зв'язав лиса Рейнарда й тепер тягнув його на судилище перед вовком Ізенгріном, півнем Шантеклером і куркою Пінтою.[73]73
  Мова йде про середньовічний твір «Історія Рейнарда Лиса», в якому пародіюються стосунки між різними верствами населення, висміюються чиновники, судді, попи й т. ін.


[Закрыть] Вовк тримав у лапах якийсь сферичний об'єкт, схожий к астролябію, в якому, здавалося, нескінченно повторювався замикаючись сам на собі, спіральний візерунок. – Якщо минуле – це спогади, воно також є частиною мрії. Якщо ж це мрія, то воно – тільки ілюзія.

Сер Майлз Вавасюр незабаром покинув абатство Бермондсі й повернув коня на північний захід, до Лондонського мосту. Коли він проїздив мостом, то народ, що скупчився там штовхав його, а сморід людських тіл, здавалося, завис над річкою; його кінь ледве просувався поміж візків і карет, але коли він дістався дороги на тому боці, то видерся, нарешті, на волю. Керований інстинктом, Вавасюр промчав галопом удовж берега аж до самої Олд-Свон-стейрз, а потім повернув на північ уздовж вулиці Олд-Суон-лейн, до церкви Св. Лоуренса Паунтиі. Він уже майже забув легенду про приречених танцюристів; вона стала для нього такою собі невиразною, віддаленою в часі казочкою, яка нагадувала про дитинство, про казки, що починалися зі слів «Був собі один чоловік…». Він вискочив на ріг вулиці Кендлвік-стрит, яку Джолланд назвав частиною старого кладовища. Тепер на цьому місті стояв ряд будинків: стайня, в якій можна було взяти напрокат коня чи цілий екіпаж, крамничка сідляра і таверна під назвою «Собака на прогулянці». Він почув музику, а потім хтось заспівав: «Цей світ – просто вир». Звуки лунали з таверни. Вавасюр під'їхав ближче і перегнувся через шию коня, щоб зазирнути в маленьке склепінчасте віконечко; він побачив купку гульвіс, які стояли в колі, трималися за руки й танцювали.

Розділ дванадцятий
Оповідь економа

– Прииде молодість, і люди не рахуватимуть років. Настане справедливість, і в неї не буде жодної брудної плями, – був переддень свята врожаю, останній день липня. – Буде здоров'я, і ніхто не хворітиме. Настане спокій, і ніхто більше не знатиме втоми. Прийде достаток, і ніхто не терпітиме нужду. Надійде благословення без лиходійства, – Вільям Ексмю звертався до приречених людей у стилі, який він витончено створив для них.

Він похвалив Ґарета Бартона за те, що той пришпилив до дверей Si quis?[74]74
  Заклик до всіх присутніх: «Чи знає хтось щось таке, що б могло перешкодити висвяченню?»


[Закрыть] Вісімнадцять Висновків; убивство писаря стало непередбачуваним щастям, адже світло від його смерті дозволяло читати ці слова навіть у темряві.

– Шлюзові ворота відчинено, – казав він їм, – і все йде вперед. Коли візерунок із п'яти ран буде закінчено, тоді ми побачимо день виклику і страшенного нещастя, день темряви й імли, день високих хмар і урагану, день сурми і шуму. Він прийде у величі своїй; тобто оточений світлом, втішний для друзів і близьких своїх. Але куди ми тепер спрямуємо свій по ляд? Долю треба доправити до Гроба Господнього.

«Гробом Господнім» зазвичай називали церкву Святого Гроба Господня поблизу Ньюгейта; це була найбільша парафіяльна церква в усьому Лондоні, хоча і стояла вона неподалік од славетної в'язниці Ныогейт. Ньюгейт мала такий поганий вплив на здоров'я, що, базікають, навіть щури повтікали звідси; вона здобула дивну владу над цим районом і сморід із неї линув по вулицях і проникав у будівлі як постійна ознака тюремної лихоманки. Від неї аж кістки боліли. Інколи тут було чути крики ув'язнених, і весь район прозвали «виїзна сесія». Не дивно, що церква поблизу Ньюгейта отримала ім'я Гроба Господнього, – але з цієї могили ніхто б не зміг воскреснути.

– Але повернімося до тексту, – продовжив Ексмю. – Все добре, що добре закінчується. Перші дві рани було відкрито. за допомогою Господа Всемогутнього. Тепер, за його ж допомогою, перейдемо до третьої. Каплиця чудово палала від рук людських; але тут треба буде залучити машину, – і він продемонстрував їм рукопис, назва якого була «Книга вогню для спалювання ворогів», де роз'яснювалися засоби створення balle de fa[75]75
  Залізний м'яч (фр.)


[Закрыть] y який викличе великий вибух Порожнисту свинцеву сферу наповнювали порохом, а потім огортали шкірою; отриманий м'яч клали у коробку чи камеру, де розміщували заряд і яку тримав клин. Достатньо було прибрати клин, і – раптом – грецький вогонь розповсюджувався по церкві. Небезпеки майже не було. – Утім, ви знаєте, – продовжував Ексмю, – що ми вічні, як відомо Богу. Ми – materia prima,[76]76
  Первинна матерія, першооснова (лат.).


[Закрыть] яку було створено із самого початку існування світу. Жодне зло не може причепитися до нас. Роберт Рафу, Господь із нами! Його воля – щоб ти взяв на себе головне керівництво цією справою.

Економ зітхнув і подивися на інших, наче шукаючи в них милосердя.

– Я гадав, що в мене ще є час…

Вільям Ексмю побачив острах на обличчі Роберта Рафу і зрадів. Він зробив правильний вибір.

Після того як приречені розійшлися, він разом із Рафу повернувся до спільної стайні, де груми наглядали за їхніми кіньми.

– Не тривожся, Роберте. Господь не залишить тебе, – він прискіпливо подивився на економа. – Ти ж не тривожишся?

– Чи місяць зроблений із шкіри телят?

– Це важке запитання.

– Важке, наче залізо.

– Але його можна трохи пом'якшити.

– Ти про що?

– Що зроблено, те зроблено. Якщо черевик не налазить на ногу, його можна скинути, – Ексмю настромив наживку на гачок і тепер відійшов убік.

– Ніхто не може зняти з мене цей важкий тягар, окрім мого доброго друга, – Рафу зупинився посеред вулиці – Якщо долю мою визначено наперед, то я вклоняюся перед нею· але я можу послугувати нашій вірі й у інший спосіб, – тепер мова його була значно палкішою. Як і зазвичай, на ньому був каптур, але він раптом скинув його. – Якби мені б судилося загинути саме так, це б викликало чимало галасу, і справу почали б неодмінно розслідувати. Економ Св. Павла – то висока посада…

– Я знаю.

– Обов'язково буде скликано суд, і він затягнеться надовго, – Рафу відійшов на крок, аби дати дорогу двом чоловікам із драбиною. – Чи висловиш ти мені свою волю в цьому питанні?

– Знаю я одного хлопця. Такого собі Гамо. Він один із простих творінь Божих, без жодної клепки в голові. Його можна вмовити віднести механізм до церкви Гроба Господнього і натиснути на кнопку. Тоді твоєму розуму буде легше?

– О так.

– Атож ти маєш переговорити із ним. Зустріньмося сьогодні ввечері, перед заходом сонця.

Ексмю від самого початку знав, що економ забажає ухилитися від завдання, яке отримав. Незважаючи на хоробру віру людини приреченої, Роберт Рафу мав полохливу натуру, і його було легко відмовити. Він був єретиком, але ж не мучеником. Ексмю вже вирішив, що йому доведеться пожертвувати Гамо. Хлопець забагато знав. Побоювання Ексмю за останні дні значно посилилися – з тієї самої миті, як він дізнався, що Гамо ходив до черниці Клеркенвелю. Ексмю знав це через те, що йому все розповів судовий пристав із Дому Св. Мари, його знайомий, який був прикрашений дарами (а саме, полотном і гончарними виробами) із крамниці абатства. Ексмю не знав, що там сталося між хлопцем і черницею; але підозрював, що багато чого. Вони обоє були дітьми темряви, позашлюбними дітьми, і, поза сумнівом, співчували одне одному, хоча й тримали це у таємниці. Якби ж Гамо згадав смерть зубодера, чи сказала б вона йому, що чоловік іще живий? Чи Гамо попрохав її відпустити йому гріхи? Чи зрадив він приречених людей? Чи не підслухав він раптом таємну справу щодо церкви Домінус-черч? Піт проступив по всьому тілу Ексмю, гарячий і їдкий, поки не захолов; піт просто лив із нього, наче йому хотілося розчинитися.

Насправді ж, хлопець і черниця мало що сказали одне одному. Таємниця їх життя була завелика і не викликала бажання розпатякувати. Черниця знала про походження Гамо і попрохала в нього благословення. Це сильно вразило його, але не встиг він промурмотіти щось у відповідь, як вона притиснула палець до його губ.

– Не з твого рота, – сказала вона. – 3 твоєї самітності.

– Звідки ви мене знаєте? – спитав він нарешті.

– Твоя печаль – це ангел, і я його бачу. Ти не знаєш, чому прийшов у цей світ.

– А ви?

– Мене сюди викликали, Гамо Фулберде.

Деякий час вони посиділи мовчки.

– Є одне місце, яке зветься поле Токіна, – сказав він. – Величезне пусте поле, тільки…

– Де ти ходиш по землі й плачеш? Це і є місце твого зачатті, – вона нахилилася до нього й доторкнулася до його коліна. – Гамо, дехто каже, що Господь дав життя через забудькуватість чи байдужість. Що Творіння вже набридло Йому. Інші говорять, що Він дозволив людству розмножуватися, щоб перехитрити демона, наче гравець, який складає в купку свинцеві жетони в азартній грі. Чим більше душ, тим важча праця заманювання їх у пастку.

– Мене, схоже, таки заманюють туди. Є одна людина, на ймення Вільям Ексмю…

– Тихо. Я його знаю, – і знову між ними запанувала тиша. – Англійською, Гамо, ми кажемо, що відчуваємо розум людини, маючи на увазі те, що розуміємо її намір чи плани. Коли задуми його ховаються у темряві, коли їх важно зрозуміти, ми кажемо: «Я не відчуваю його розуму». Але це не той випадок. Я відчуваю твій розум.

– Як це тобі вдається, коли я й сам не можу його відшукати?

– Відчуй його.

– А якщо я не можу його відчути? Все ховається в темряві, – і, промовивши це, він її полишив.

Тепер Ексмю планував свою долю. Якщо Гамо вдасться підпалити церкву Гроба Господнього, він перетвориться на розшукуваного злочинця; якщо ж його схоплять під час скоєння злочину, Ексмю звинуватить у всьому черницю. Якщо Гамо судилося померти… ну, що ж, тут або пан, або пропав. Нужда не знає закону. І тому він запропонував економу поспілкуватись із Гамо того ж вечора, у сутінках, на березі Фліту.

Роберт Рафу їхав уздовж Темзи до місця зустрічі Жінки городян набирали в річці воду для домогосподарства чи прали одяг, як вони це робили зроду-віку. Діти роздягалися й пірнали у річку; через їхній пронизливий вереск Рафу ніяковів. Біля води стояли дві-три групки іноземних купців, заглиблених у серйозну розмову. Але Рафу не треба було наближатися до них, щоби зрозуміти вираз їхніх облич чи жести. Останні кілька днів Генріх IV Болінґброк проїхав по всій півночі й набрав собі велику армію; доглядач Англії на час перебування Річарда в Ірландії, Йорк, здався йому на милість у парафіяльній церкві Берклі. Тиждень тому король Річард нарешті висадився на берег Уельсу, але великої підтримки він надати не міг. Чи зійдуться вони в одній великій битві? Купці непокоїлися через свої кораблі, які вже прямували до Лондонського порту. Один із них плюнув на землю, але Рафу здалося, що чоловік плюнув на нього. Він поквапився на північ, до Клеркенвеля.

Коли він дістався до шафранових полів на західному березі Фліту, то побачив Вільяма Ексмю, який тримав за руку якогось парубка і, здавалося, вмовляв його на щось. Ексмю помітив Рафу і помахав йому. Юнак стояв спиною до Рафу і дивився на стрімку воду річки.

– А ось і Рафу, – мовив Ексмю. – Один із добрих людей Рафу спішився, і вони заглибились у розмову.

Ексмю поклав руку Гамо на потилицю.

– Я розповів Роберту Рафу, що ти годишся для цієї справа не гірше за будь-якого з моїх хлопців. Це ж правда, чи не так?

– Вільям Ексмю каже, Гамо, що ти людина віддана.

Гамо перевів погляд із одного чоловіка на іншого, та нічого не промовив.

Його мовчанка розлютила Ексмю.

– Та що на тебе чекає у цьому світі? Ти вже втратив цноту, – хлопець мовчав. – Зубодер гниє собі потихеньку в землі. Якби б я вирішив видати тебе, ти б поплатився за це життям.

І тут Гамо посміхнувся. Це була посмішка пізнавання. Раптом він побачив обрис своєї долі. Він побачив, як геть усе павутиння його життя виблискує перед його очима. Те, що здавалося складним, раптом стало простим; те, що було тьмяним, стало прозорим. Черниця розповіла йому, що її покликали. 1 це також було його призначенням. Він має примиритися зі своею тяжкою долею – от і все. Він прийшов у цей світ для того, щоб страждати, і має з радістю прийняти це. Більше казати було нічого.

– Ось бачиш, – зазначив економ. – Ти вже підбадьоривсь. Господь буде милосердним до тебе, і все буде добре.

– Цей хлопець тихий, наче ягня, яке впізнало свого господаря, – сказав Ексмю. – Настав час, давно настав час віддячити мені за все те добро, що я зробив для тебе. І я благаю Господа, Гамо, щоб ти довів цю справу до належного кінця.

Гамо пішов од них і ще раз поглянув на течію Фліту, який впадає до Темзи, перед тим як досягти відкритого моря.

– Що ж, – зазначив він, – хоч-не-хоч, а попливеш, якщо за підборіддя тримають.

Економ їхав назад, до собору Св. Павла, у піднесеному настрої. Ще б пак, адже він здихався важкого та небезпечного завдання, через яке запросто міг загинути чи покалічитись. Якби його 6 схопили, то на нього безперечно чекали б Munis, чи мури навколо, чи ув'язнення. Як людина приречена, знав, що він – частина дихання й існування Божого, але це знання постійно зазнавало болісного досвіду плоті, в якій він зараз відбував свій термін. Роберт Рафу був людиною практичною, чи «корисною», як це зветься за каноном; утім, його вдале керування справами собору завдячувало байдужості й навіть огиді. Він зневажав вірування Церкви. Знав, що її прощення та інші дурниці можна купити чи продати на вулиці Ломбард-стрит так само просто, як можна купити чи продати корову на ринку Смітфілд. Перебування в чистилищі купити так само легко, як пиріжок за два пенси на Соупер-лейн. Що ж до таїнства святої меси, ну, маленька мишка з'їсть облатку, але користі з цього не отримає. Так зване священне вино геть провисло й смерділо, так само як і свята вода, яка занадто довго простояла перед цим.

Він під'їхав уже до самих воріт собору, коли раптом побачив яскраве світло смолоскипів, що їх винесли надвір; кілька служок і каноніків зібралися надворі й прискіпливо оглядали щось, що лежало на землі. Розмовляли вони голосно: через збудження чи то через острах, економ зрозуміти не міг. Він спішився і підійшов до них своєю звичайною тихою ходою. У землі, в кількох ярдах од північних дверей, з'явилась яма чи лощина. Настоятель послушників підійшов до нього й промурмотів: «Якась дитина впала. І раптом земля розійшлась, і ми побачили…» Рафу підійшов ближче до ями і розгледів обрис неглибокої могили. Унизу була труна, схожа на античну, близько восьми футів у довжину. Верхня її частина вже розклалась, і в ній можна було впізнати величезний скелет. На перший погляд йому здалося, що цей скелет мав би належати якомусь велетню, з тих, що блукали землею ще до Потопу. Втім, біля його правого боку лежав невеличкий келих, оздоблений візерунком, а стегна його прикривав шматок тканини – чи то шовку, чи то полотна. На лівому боці явно були залишки того, що колись називалося єпископським посохом. Але що ж це за велетень-єпископ? Рафу пильніше вдивився в порох навколо стегнової кістки тіла; там у світлі смолоскипів виблискувало металеве кільце. Він ліг на землю й опустив руку в яму. Коли він витяг перстень, то відразу ж помітив, що смарагд у центрі був прикрашений дивним візерунком: п'ятьма колами, вписаними у коло.

Розділ тринадцятий
Оповідь пристава

Лікар, Томас Ґантер, спостерігав за Матір'ю Христовою, яку досить мило виконували «Королі Шлараффенланду».[77]77
  Міфічна земля, де живуть ледарі, де всього багато, де птахи й звірі, що бігають, уже засмажені тощо.


[Закрыть] На хмарці, яка звалася Весна, стояв вродливий молодик; він грав на дудці, ще й співав. Із хмарки звішувалася стрічка, на якій червоними літерами було написано такій двовірш:

 
«Ось блискучі герої, яких ми граємо,
Різною подібністю вас втішаємо».
 

На вичепуреній сцені, яку несли шестеро носіїв, розташувалися двоє городян, які грали Провидіння та короля Річарда II; їдучи вулицею Корн-хілл, вони обіймалися та цілувалися. За сценою їхав пишний фургон, який тягли двоє коней із яскраво-золотавими сідлами й блискучими вуздечками. У фургоні було влаштовано величезну кольорову модель космосу, де на блискучому колі кожної сфери сиділи оголені хлопчики. Відразу ж за ними пересувався юнак, прив'язаний за руки й ноги до платформи; на ньому – білий шкіряний костюм, який він позичив у Адама із акторів містерій;[78]78
  Жанр європейського середньовічного театру.


[Закрыть] на костюмі фарбою було написано числа. Поряд із ним стояв хлопець, одягнений як астролог: у довгому, підбитому хутром плащі з каптуром, і співучо вигукував до юрби: «Що то за темна гострота? То гострота чисельна!». Утім, Ґантер його майже не чув через ґвалт менестрелів, які йшли поміж фургонами і пересувними сценами з арфами і скрипками, волинками і кіфарами, віолами і трубами, волинками з маленьким мішком і тамбуринами, колісними лірами і дудками. Це було свято параду літнього сонцестояння, у переддень Успіння Пресвятої Богородиці, коли святкували могутність і славу міста.

Ґантер скорчив гримасу, коли на стінах та бастіонах почали стріляти з вогнепальної зброї, щоб «потішити публіку», за висловом мера, а повз Великий хрест Чіпсайда проходила процесія із представників різних гільдій. Потім пройшли гвардійці у своєму старовинному вбранні; жителі районів Брідж та Уолбрук несли списи, червоні-червоні, у той час як, скажімо, жителі Фаррінгтону та Олдерсгейта – чорні списи, прикрашені білими зірками з пудри. За ними йшла група городян, одягнених наче на маскарад. Деякі з них були у костюмах лицарів із червоними плащами, із опущеними забралами; один одягнувся пишно, наче імператор, а за ним, на відстані, крокував чолов'яга в костюмі Пали Римського в оточенні двадцяти чотирьох кардиналів. У задніх рядах були ще семеро, чиї обличчя закривали чорні забрала, – вони мали вигляд зовсім не доброзичливий і справляли враження, наче служать якомусь іноземному принцові; юрба глядачів, які з радістю пройнялися духом параду, свистіла їм услід.

Він дійшов до рогу вулиць Фрайді-стрит і Чіпсайд, звідки йому значно краще було видно традиційну процесію бідняків, на кожному з яких була солом'яна шапка із пришпиленим до неї шматком свинцю; їх зібрання уособлювало рядки з «Книги параду в день сонцестояння», де сказано таке: «Тільки багаті плататимуть, тільки бідні отримуватимуть допомогу». Ґантер. добре їх знав, а ще він знав, що вони посідали належне місце у складній ієрархії нужди та обслуговування; з одного боку, не були вільними городянами, але з іншого – не були й неробами чи заблудними вівцями. Не були вони й жебраками чи, як їх іще називали, «копійчаними людьми» – з вислову «немає ані копійки». Бони стояли на третій сходинці бідності, та їх називали «людьми без господаря». Роботу свою вони змінювали відповідно до пори року – взимку працювали дроворубами, а восени – шевцями, – і щоразу, коли їм вдавалося заробити стільки, аби на життя вистачило, вони тієї ж миті припиняли працювати. Це серед них було неписаним правилом. Чи, як зазвичай зазначав Ґантер, це був закон Лондона. Вбрання вони покупали тільки ношене, в якому кольори вже вицвіли, а шви протерлися. Перебували вони на найнижчому щаблі суспільства, лише на один щабель вище за найгіршу бідність і злидні, й до того ж вони становили значну частину населення міста. Ось чому їм дозволили створити власну процесію.

Спостерігаючи за ними, хрипло наспівуючи церковний гімн Діві Марії, лікар якоїсь миті відчув на собі чийсь погляд. Він інстинктивно обернувся, але всі, хто скупчився навколо нього, здавалося, не могли відірватися від пишної процесії. Саме зараз повз нього йшли два високі чоловіки на ходулях. Вони уособлювали велетнів Ґога і Маґоґа, які були близнюками-охоронцями міста; на обличчях у них були маски левів, а на спинах – штучні крила. Томас Ґантер вирішив пройтися вулицею Фрайді-стрит, кожні двері домівок якої було прикрашено зеленими гірляндами із гілок берези та довгого кропу, білими лілеями та безсмертником на честь і Лондона, і Діви Марії. Йому все ще було ніяково, наче чийсь природний гумор кидав тінь на його власний. Він пішов швидше і навіть раз чи два оглянувся, коли звук музики менестрелів став не таким голосним.

– Заради любові Христової! – Ґантер аж здригнувся, коли почув цей голос, що ішов невідомо звідки. – Заради любові Христової дайте м'яса чи грошей бідній людині! – з алькова на розі вулиці Вотлінг-стрит вийшов жебрак із мішком і всім іншим; цей ріг був «проміжною точкою», яку всі жителі називали «точкою промежини». – Я у злиднях, шановний пане. Я втратив усе, що мав, – його оточувало коло із сонячного світла. Іантер помітив, який у жебрака видатний ніс і який широкий лоб. Він міг би стати великим схоластом, але випадково, чи за бажанням долі, перетворився на того, хто сидить у пилюці й тільки дивиться на світ.

Лікар дістав пенні.

– Нехай утішить тебе Господь, – ось і все, що він сказав.

– Сер, дякую за вашу доброту, – це була явно добре відпрацьована, ритуальна подяка. – Я благатиму Бога, щоб він коли-небудь дозволив мені віддячити вам.

Ґантер давно звик до запахів людського тіла, і сморід, який ішов від цієї людини, що містив натяк на нічні неприємності, не викликав у нього відрази. Жебрак, здавалося, був у доброму здоров'ї, якщо не враховувати дивні кільцеподібні плями в нього на лобі. – В тебе під волоссям є ознаки сифілісу? – Жебрак кивнув. – Коли підеш у поле, збери рослину, яку зазвичай називають печіночник. Росте вона у вологих місцевостях. Зроби з неї пасту із власною слиною, а потім приклади до лоба.

На це жебрак розсміявся.

– Що ж це за світ, пане, коли чоловікові доводиться вирощувати травичку замість волосся?

– Не такий уже поганий, якщо це тобі допоможе. Бережи тебе Бог, – сміх жебрака нагадав йому пісню, яку він вивчив у дитинстві. Він стиха наспівав її собі, коли завернув за ріг.

 
Nos vagabunduli
Laeti, jucunduli,
Tara, tarantare, teino.[79]79
  Латинська пісня мандрівних студентів.


[Закрыть]
 

Був такий собі вираз, що жебраки – то менестрелі Господа. Пісня ніяк не йшла в нього із голови, поки він рухався вздовж Вотлінг-стрит, але знову відчув острах, знову здалося, що його переслідують. Він швидко повернув на Лемб-еллей, потім – на Сінк-корт; він почув кроки за спиною і став нетерпляче чекати на людину, яка лякала його. З-за рогу вийшов чоловік середніх літ, одягнений у старомодну шкіряну мантію ташкіряну шапку. Це був Бого-пристав, якого він нещодавно лікував од запалення у стегні. Відчувши несподіване полегшення, Ґантер вигукнув до нього:

– Як справи, Бого? Ти ж знаєш, де я живу. Навіщо ж переслідуєш на вулицях?

– Я побачив вас під час процесії, майстре Ґантер, і не міг втриматися від того, щоб якомога швидше розповісти вам свою історію. Ще святий Павло казав: настали лихі дні. – Бого ніхто особливо не любив. Він був приставом щойно створеного району міста – Фаррінгтон-Візаут, до якого входили Смітфілд і частина Клеркенвелю, яка обмежувалася річкою Фліт, чи Тернміл-Брук, через велику кількість млинів, і вулицею Комон-лейн, але він був відомий далеко за межами цього району. В його обов'язки входило повідомляти городян про те, що вони мають узяти участь у церковному суді чи у виїзній сесії суду присяжних, хоча і ходили чутки, начебто ордери знищувалися після виплати певної суми грошей. Його прозвали «диявольське брязкало», і всі намагались уникати з ним зустрічі. Зараз Бого так близько підійшов до лікаря, що Ґантер відчув сморід із його рота; у смороді спостерігався присмак якоїсь внутрішньої хвороби, наприклад раку. – Ви чули про те, що король утік із Кармартена, перевдягнувшись ченцем?

– Цим новинам уже триста років, Бого.

– І з ним кілька дворян. Кажуть, видовище було жалюгідним.

– Зараз Річард і Генріх проводять переговори. Треба трохи почекати. Але нащо турбувати мене цим зараз, Бого?

– Це ще не все, я маю до вас й іншу справу, – і він зазирнув просто у вічі лікарю. – Майстре Гантер, хтось затуманив це місто!

– Ти занадто туманно висловлюєшся.

– Ви чули про єпископа-велетня, що його знайшли на дворі собору Св. Павла два тижні тому?

– Звичайно ж.

– Разом із ним знайшли перстень, прикрашений смарагдом, – Ґантер промовчав. – На тому персні був дивний візерунок із кіл.

– Це старовинний символ святості. І що з того?

– Так, знак добрий, але ж його використовують у лихій справі. Останніми днями він завдав великої шкоди.

– Якої шкоди, майстре приставе?

– Коли на вулиці Сент-Джон-стрит спалили каплицю, то на стіні знайшли зображення кола. Я це знаю напевно. Сам це бачив. Коли біля дверей Si quis? знайшли мертвого писаря, то наштовхнулися на ще одне. коло. Кажу вам, майстре Ґантер, це пемза, яка має відшліфувати Лондон.

– Бого, не поводься наче дитина. Так можна уявити собі щось таке, що нікому й на гадку не спаде.

– Коли я заарештував такого собі Фровіка, за звинуваченням у єресі, то побачив у його кімнаті книжку, в якій усе це пророкувалось. їх п'ять в одному і один у п'ятьох. Кількість ран нашого Благословенного Спасителя дорівнює п'яти, і також це число струн на арфі Давидовій, які грають музику сфер.

– Дивні речі ти кажеш, Бого.

– Дивні речі мені відомі.

Лікар вважав пристава людиною хитрою та спритною, але не такою, що ні з того ні з сього почне вигадувати всілякі дива. Також він підозрював, що Бого ходив таємними й найкоротшими стежками, щоб дізнаватися місцевих новин першим; він був знайомий із нічними тінями й чужинцями.

– Чи бачив ти ці кола в інших місцях, Бого?

– Знаки я бачив усюди. Вони передвіщають смерть. Вони наспівують заупокійну вечерю й поминальні пісні.

– То ж хто вони – ті, хто пише свої плани на стінах? Єретики на кшталт Фровіка?

– У цьому місті, майстре Ґантер, є такі люди, котрі не впадають у вічі, а в ясний день ходять поміж нами в убранні чесних городян. Вони вправні у дивних ремеслах. Світ ось-ось розколеться.

– Не так швидко, гадаю, щоб ти цього заздалегідь не помітив.

– Тоді, заради страстей Христових, пам'ятайте мої слова Ви все ще спілкуєтесь із Майлзом Вавасюром? – Лікар років зо три тому вилікував баристера від свища, і на річницю операції вони вечеряли вдвох у номерах баристера на заїжджому дворі Скроупсінн. – Неодмінно передайте йому це. Він людина достойна і зрозуміє, що спитати, а що сказати. Послухайте. Бачите ці смолоскипи? – Провулком пролунали кроки. – Парад закінчується. Бережи вас Господь.

І пристав пішов не попрощавшись. Він інстинктивно уникав скупчення народу і світла смолоскипів – боявся отримати ляпаса чи погрозу. Насправді, серед групи гульвіс, яка зараз заходила на Сінк-корт, перебував відомий шахрай і дурисвіт Джон Доу, якого Бого заарештував тільки кілька місяців тому. Злочин його полягав у тому, що він прикидався німим через втрату язика і просив милостиню. Зазвичай тримав залізний, гак і кліщі, з яких стирчав шматочок шкіри, за формою дуже схожий на частинку язика; він був оздоблений сріблом і мав напис: «Це язик Джона Доу». Чоловік видавав звук, схожий на ричання, і постійно відкривав та закривав рота таким чином, щоб язика не було помітно. Пристав запідозрив його і пройшов за ним до самої оселі на вулиці Біллітер-лейн, де і побачив цього Доу, який дуже вправно та швидко розмовляв із власницею будинку. Він відвів Доу до кур'єра при суді, і шахрая затримали; його засудили до ганебного стовпа, але після цього випробування він вирішив залишитися в місті. Ніхто не знав, звідки він бере гроші, хоча той був завсідником однієї поганенької таверни. Пристав розгледів його в світлі смолоскипа, але швидко забрався звідти.

Бого вийшов на вулицю Олд-чейндж, де горіло кілька вогнищ. їх називали «вогнями дружби», які розпалювали напередодні літнього сонцестояння, але було в них іще одне завдання – вони очищали п8овітря від інфекцій, що накопичуються спекотними літніми днями. Перед кожними дверима були розміщені чани зі смолою, надаючи дивного блиску букетам квітів і гілкам навколо порога. На вулицях встановили столи із напоями та наїдками; один з них перекинувся через занадто жваві танці кількох молодиків, що вже встигли відзначити свято. Через це Бого і не любив свято передодня літнього сонцестояння: загальний настрій свавілля загрожував його безпеці. Навколо вогнища. танцювало кілька жінок; вони співали пісню про поні, що гарцював; на кількох із них були маски як ознака їхньої свободи, тоді як інші начепили фальшиві бороди, зроблені з фарбованої вовни.

І тут його помітили. Одна з жінок заверещала: «Он іде Бого, пристав!» Він був не у своєму районі, але багато городян знали його в обличчя. «Он іде Бого!» Дві руки схопили його й затягли у коло; його міцно тримали під руки, і вже скоро він відчув, як його закружляли навколо вогнища із несамовитою швидкістю, яка, здавалося йому, ставала все вищою. А потім жінки наблизилися до вогню; вони гойдалися біля самого краю вогнища, і Бого зрозумів, що шкіра його черевиків, так само як і тканина його штанів, почала тліти. Він закричав злякавшись, жінки відскочили назад і впали; сміючись вони дивились, як він намагається знову стати на ноги. Дві з них підскочили до нього, знову збили його на землю і почали бити його кулаками. Потім одна із них, інстинктивно імітуючи звичайну практику вуличних бійок, відкусила йому мочку вуха. Він завив, а жінки, відчувши його біль, заволали від радощів. Це був дикунський крик – голосний, довгий, переможний, який часто лунав Лондоном. Це був крик самого міста. Вони залишили його лежати на Олд-чейндж, і кров із його рани лилася на землю й каміння бруківки.