Текст книги "Клеркенвельські оповіді"

Автор книги: Пітер Акройд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Розділ восьмий
Оповідь лицаря

Того самого весняного вечора, поки Джон Даклінґ перетинав клуатр Клеркенвельського монастиря, можна було побачити, як гурт лондонців заходить до круглої кам'яної вежі, збудованої ще римлянами; вона стояла за декілька ярдів на північ од Замку Байнарда на березі річки біля Блекфрайарза. Досередини вела одна величезна брама, довкола якої було написано певні латинські слова, що їх можна перекласти так: «Я відчинена не тим, хто стукає, проходячи мимо, а тим, хто стукає стоячи». Кожного з цих вечірніх гостей на вході привітав служник у лівреї, який потім відвів їх крученими сходами до склепінчастого підземного покою. Деякі з тих, хто був присутній на обіді Гільдії Діви Марії минулого місяця в Залі шовковиків, також були тут; серед них були, приміром, лицар сер Джеффрі де Каліс та канонік Вільям Свіндербі. Проте вони не були одягнені в одежу за чином. їхні мантії та каптури були з якоїсь смужкуватої матерії; смужки були білими й блакитними та перетиналися навскіс, що для обізнаної о ока означало схрещення часу з терпінням.

До них приєднався баристер вищого рангу Майлз Вавасюр, а також один із двох заступників шерифа Лондона. Це була висока зустріч, але, хоч як дивно, відкрив її лицар, сер Джеффрі де Каліс, а не заступник шерифа.

Він звернувся до них із латинським закликом:

– Hoc est terra quaestionis…

«Ось земля, яку ми шукаємо. Ось та земля, краса й початок усякого доброго ладу». Це не була молитва Церкви, але вони добре знали її й хором відгукувалися в належних місцях.

Після цієї преамбули лицар обернувся до одного з присутніх.

– Добре діло, Вільяме Ексмю, – сказав він.

Чернець Ексмю зробив крок уперед, стоячи серед високих осіб, і кивнув Джеффрі де Калісу.

– Гра почалася, – мовив він тихим голосом. – Ораторію було добре спалено грецьким вогнем. Смерть у клуатрі Св. Павла сталася випадково, наскільки я розумію, але вона досить гарно послугувала нашій справі.

– Що це за люди, яких ти ведеш?

– То розбиті люди. Безпорадні й безнадійні мешканці світу сього. Це Річард Мароу, тесляр, котрий заповз би на хрест, якби міг. Емнот Галінґ, що витає серед хмар. Гарет Бартон, злий чоловік, що б'ється зі світом. Потім один із павловських економів.

– Он як? – Джеффрі де Каліс підняв голову. – І хто саме?

– Роберт Рафу.

– Мені відомо, що це чоловік боязкого нахилу. Він замало їсть.

– Гамо Фулберд, напрочуд непривітний юнак. На нього чекає особлива доля.

– І їм нічого не відомо про наші цілі?

– Анічогісінько. Вони не мають ніякої підозри про мене. Вони вважають мене за одного з них, передбачених.

Майлз Вавасюр подав голос іззаду:

– Всі кажуть, що твої люди – лоларди.

– Не має значення. – Джеффрі де Каліс поклав Ексмю на плече руку. – Якщо вина впаде на лолерів, тим краще. Ло-лардам бракує серця й печінки, щоби спалювати церкви, але нехай вони будуть обтяжені провиною. Вони підбурять народ. Король здаватиметься слабким і дурним на тлі цих злодіянь. Якщо він не в змозі захистити Святу Матір-Церкву, значить, він – темна істота, що не зносить сонця. Помазаник упаде. Навіть Христос і його свята кров не врятують його.

Вони розсміялися при згадці про Христову святу кров, тому що не ошукувалися церковними хитрощами й вигадками і не боялися їх.

Ці чоловіки являли собою товариство під назвою Домінус¹³, таємно зібране півтора роки тому з єдиною метою – скинути Річарда II. Серед них були знамениті духовники, а також декілька королівських радників. Також там були лондонські сановники, в тому числі заступник шерифа та два видатні олдермени. Самого Джеффрі де Каліса призначив король Річард на посаду констебля Уолінгфорда та Чілтернських пагорбів; це була синекура, яку він успішно «здавав в оренду» за щорічну плату. Втім через нинішню королівську жадібність їхні землі та статки були в небезпеці; Річард накладав нові податки й забирав майно під найменшим приводом. Тому вони були готові ризикнути всім, аби знищити його. Саме вони погодилися профінансувати вторгнення Генріха Болінґброка. Саме вони рік тому переконали Вільяма Ексмю зібрати угруповання бунтівників, які погодяться виступити проти папи та єпископів у Лондоні; вони вирішили, що розбрат і вагання поміж громадян прискорять їхню перемогу та руїну короля. Вільям Ексмю випадково знайшов Річарда Мароу в їдальні Св. Варфоломія та поспілкувався з ним на духовні теми; Мароу, в свою чергу, розповів Ексмю про Товариство передбачених, до якого він вступив. Зрештою Ексмю почав відвідувати зібрання цих людей, і невдовзі, завдяки його виступам і патяканням, вони були під його владою.

* * *

– І як розвиватимуться події далі? – Майлзові Вавасюру подобалося ставити запитання.

– Я розповсюдив повідомлення серед передречених, – відповів Ексмю, – що потрібні п'ять чудес, аби прискорити день позбавлення. Знаєте старий символ із п'яти пов'язаних кіл? – Це був знак, яким користувався Иосиф Ариматейський, а також символ ранньої церкви. – Він справив на них прекрасне враження.

– Тож залишається три? – Майлз Вавасюр як баристер вищого рангу пишався своєю кмітливістю. – Ораторія та Павлів собор були першим і другим.

– Далі йтимуть Св. Гробниця, Св. Михайло Кернський та Св. Жиль. По всьому місту.

Вони схвально замурмотіли. В їхніх голосах звучала владна впевненість, й вони почувалися зручно в присутності один одного. Настрій у них був веселий, майже недбалий; вони були щирими, довірливими й вільними. Мабуть, вони б погодилися із твердженням, що як не було нічого до народження, так не буде нічого й після смерті. Тож було розумно насолоджуватися цим світом, поки була можливість. Релігія потрібна, щоби стримувати народ і заохочувати лад і спокій. Навіть присутні серед них прелати поділяли цю точку зору.

Сер Джеффрі де Каліс знову закликав їх до тиші.

– Будуть нові пожежі, – сказав він, – і нові руйнації. Генріх повернеться до Англії та збере велике військо. Якщо ми хочемо, щоби Генріх переміг Річарда, в ньому мусять бачити рятівника Церкви. Перше правило пошани – потреба. Потім іде страх. Тим часом ми маємо сидіти тихіше води. Ніхто не мусить знати про наші задуми. Не про те, що ми робимо, а про те, чого ми не робимо.

Виходячи з покою, деякі нахилялися поцілувати перстень сера Джеффрі; він носив його на підмізинному пальці лівої руки, який прямим нервом сполучається з серцем.

Коли всі вони зникли в ночі, він піднявся сходами вежі до оборонної світлиці на другому поверсі. Там була кубікула,[60]60
  Поховальне приміщення в Давньому Римі.


[Закрыть] де хтось стояв навколішки й шепотів священні рядки Таємного Євангелія. Сестра Клариса казала: «Vertas. Gadatryme, Trumpass. Dadykrymsart», Потім вона обернулася до сера Джеффрі.

– Все буде добре, шановний лицарю. Все буде гаразд.

Розділ дев'ятий
Оповідь мажордома

Абатиса Агнеса де Мордон стала біля головної брами монастиря й зітхнула. Вона обернулася до мажордома Освальда Ку з виразом ярої люті, що лише трішки пом'якшувався ямочкою на її підборідді.

– Ні в якому разі не пускайте їх до наших сараїв! Тільки погляньте на них! Гидка, мерзотна шахрайня! Вони вже посцяли на солому, якою ми збиралися вкрити церкву.

Вона втупилась у робітників, що будували Ноїв ковчег на луці. Був другий день містерій, які щороку влаштовувалися в Клеркенвелі протягом тижня Тіла Господнього під наставництвом і наглядом гільдії парафіяльних секретарів. Біля самого ковчега було зведено поміст, а вивішений на ньому задник зображував фасад Ноєвої оселі. Вона дуже скидалася на купецькі будинки Чіпсайда, за винятком гойдалки, що стояла перед задником.

Поза, сценою чинилася метушня: актори готували ролі. Ной і Ноєва дружина минулого ранку грали Адама і Єву; а тепер змінили білі шкіряні костюми на більш звичний одяг – халати й сукні.

– Полегше, Діку. Полегше! – Ноєву дружину грав секретар церкви Св. Михайла з Олдгейта; він крізь сміх терпів, поки костюмер прив'язував йому пару накладних грудей. – Дуже туго, я дихати не можу.

– Ти здіймаєш чималий рейвах для такої маленької жінки. Волосся одягай сам. – Перука Ноєвої дружини скидалася на велику жовту швабру, але секретар зі Св. Михайла шанобливо підніс її над головою.

У возі з костюмами були маски з наклеєними на них зірками й блискітками, стьожки, капелюхи, камзоли та паперові стрічки, а також різноманітні накладні бороди й дерев'яні мечі Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, який грав Ноя, спирався на віз, присьорбуючи густий ель зі шкіряної фляги.

– Відригнеш мені в лице, – попередила його Ноєва дружина, – познайомишся з моїм кулаком.

– Це необхідно, господине. Коли в моєму шлунку порожньо, я не маю сил.

Хамові та Яфетові фарбували обличчя жиром і шафраном, а Бог тренувався ходити на дибах по берегу Фліта. На краю луки вже зібрався натовп. Деякі обмінювалися жартами з теслярами, що лазили по ковчегу та ставили щоглу.

Один із акторів вигукнув щось непристойне, й абатиса затулила вуха руками.

– Ах, грішне життя. Aufer a nobis iniquitates nostras.[61]61
  Позбав нас тягарів наших (лат.).


[Закрыть] – Мажордом перехрестився і спитав дозволу повернутися до складу. – Так. Покиньте цей діл марнославства. – Одначе лама Агнеса лишилася спостерігати за тим, як прибувають глядачі; дерев'яні трибуни були заповнені видатними візитерами – серед них лицар Джеффрі де Каліс та заступник шерифа, – а народ сідав на луці. А потім, о дев'ятій годині цього останнього ранку травня, можна було почути, як вона бурмоче собі під ніс: – Що ж воно таке насувається?

До криниці під'їхав чоловік у тугому червоному костюмі та гостроверхому червоному капелюсі; його кінь був споряджений у червоне, а сідло розшите бубонцями.

– Ге-гей! Гей! – гукнув він і зачекав, допоки вляжеться гул. Він був секретарем із Св. Бенета Фінка, але більшість лондонців знали його як розпорядника процесій, адже він уже багато років готував клеркенвельські вистави. Славився своєю веселістю; мабуть, був навіть занадто веселим, бо його очевидне й невичерпне щастя викликало в інших почуття неповноцінності й ніяковості. – Ге-гей! Гей!

Усі затихли.

 
– Шановне панство, я з напутнім
Прийшов до вас зі словом.
Щоб доповісти всім присутнім
Про що у виступі майбутнім
Розкажеться понову.
 

Це був ясний ранок, і сонце виблискувало на позолоченій масці Бога, який вийшов і став перед глядачами на своїх дибах; він був одягнений у білі шати, розшиті золотими сонцями, а його руки піднесені у вітанні. Він дивився просто перед собою, понад головами натовпу, на лави дерев'яних трибун, де сиділи міські сановники.

 
– На все це воля є моя.
Було так, є і буде далі.
Бо я – це я, і вічно буду я.
 

Секретар із Абатської церкви Марії, що виконував цю роль, славився своїм жорстким і впертим норовом. Одного разу він звинуватив дитину в святотатстві за грання в футбол посеред нефа та скасував усі церковні служби на цілий тиждень; він притяг хлопця до єпископського суду, вимагаючи його відлучення, але єпископ вчинив мудро і зняв звинувачення. Втім у ролі Творця він немов підкорив собі численних громадян в аудиторії. Авжеж, він-бо грав гнівне божество зі Старого заповіту. Маска доповнювала й підсилювала його голос.

 
– Я Бог, що всесвіт сотворив,
Небо і землю спородив,
Я бачу: мій народ грішив
І собі ж лиха наробив.
 

Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.

 
– Вітайте! Тіштеся! Отак!
Бо це прибув я – весельчак.
Звусь Яфетом; батько Ной казав,
Щоб я недовго просторікував.
 

Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій – Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників – у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:

 
– Як можеш ти мене забити?
Яфете, ти ж бо знаєш:
Ішак я хоч куди.
 

На це Яфет відповів: «Та поцілуй мене в дулу, ішаку». Це була лише перша з багатьох грубощів, якими обмінювалися хлопець і віслюк за ходом вистави, причому кульмінацією стала спроба хлопця пізнати віслюка ззаду. Дама Агнеса забрала ченців, що дивилися п'єсу та, сиплячи погрозами, загнала їх до монастирських воріт.

Увесь цей час Бог залишався перед глядачами, виблискуючи своєю позолоченою маскою в перших літніх променях. Урешті-решт хлопець поїхав геть під гучні оплески та вигуки «Давай, Куля!». Потім, мов за сигналом, на помості з'явився Ной. Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, Філіпп Дрінкмілк, ретельно вивчив мистецтво перевтілення, перед тим як узяти роль Ноя. Його батько й досі працював декоратором при міських процесіях, і Філіпп завжди ходив з ним на великі маскаради та інші свята, якими відзначався річний цикл міста. Так сталося, що на початку 1382 року було найнято трупу мандрівних акторів для в'їзду в Лондон молодої нареченої короля Річарда, Анни Богемської; відповідно, батько Філіппа Дрінкмілка мусив зробити їм маски для різних страстей. Акторів за міський рахунок поселили у Замковому заїзді на Рибній вулиці, й разом із батьком Філіпп побував у їхній, як вони казали, «перевдягальні». Особливо він пам'ятав, як до півсмерті перелякався, коли до нього з ревінням наблизився ведмідь, і з яким полегшенням побачив людське обличчя під шкурою. «Ласкаво просимо, – мовило обличчя. – Якщо тебе тут не загризуть пацюки, то точно загризуть воші».

Він познайомився з цим чоловіком, якого звали просто Герберт і який, на превелику втіху всієї трупи, підпалював свої гази на Рибній вулиці. Герберт показав Дрінкмілку тринадцять знаків руки, що виражають різні почуття, і вісім знаків обличчя. Також він роз'яснив йому символіку кольорів; жовтий означає ревнощі, білий – цноту, червоний – гнів, синій – вірність, а зелений – зрадливість. Гарний актор завжди носив кілька кольорів одночасно, таким чином роблячи свій виступ вельми витонченим і цікавим. Під його наставництвом Філіпп Дрінкмілк став природним мімом; він вивчив діалог «Грімалкін, наш кіт» і дуже швидко опанував усі необхідні жести й вирази. У маленькій ризниці Св. Олафа він виконував складні поклони та хитромудрі танцювальні па; іноді починав крутитися серед кімнати, наспівуючи уривки новітніх пісень.

У ролі Ноя, однак, він набрав утомленого вигляду; він розкрив долоні, тримаючи їх паралельно землі, та скособочився всім тілом. Його обличчя стало віддзеркаленням душі: очі підведені догори, рот напіввідкритий. На ньому була синьо-кармінова хламида; він торкався синього на знак своєї вірності та кармінного на знак свого страху, тоді як у сполученні ці два кольори символізували страждання. Коли Бог відвернувся від натовпу й постав перед ним, він простягся долілиць на сцені.

Тим самим мірним речитативом, що нібито виходив із якогось джерела поза всілякою мовою чи співом, Бог наказав Ноєві збудувати ковчег і притулити в ньому по парі кожного звіра та птаха на землі. Те, що ковчег і так височів серед луки на очах у глядачів, не мало ніякого значення; у маленькому Клеркенвелі сплелися минуле, сучасне і майбутнє. Присутні в аудиторії достеменно знали, що перед ними відбуватиметься, але були незмінно здивовані та зацікавлені виставою. Наразі вони розсміялися, коли Ной звернувся до Бога переляканим і тремтким голосом. Було очевидно, що він тремтить не з поваги до присутності божества, а зі страху перед гнівом дружини.

Тим часом Ноєва дружина качалася на гойдалці; навпроти неї підіймалася й опускалася одна з її «кумоньок». Це був комічний елемент, вигаданий майстром процесій, тож пелени їхніх суконь час од часу задирались, виставляючи напоказ брудну білизну; обидві тримали фляжки й мімічно зображували палку сварку. Ноєва дружина сповзла з гойдалки й зайшлася чухати обличчя своїй кумоньці, на що глядачі вибухнули реготом. Побачивши Ноя, котрий повагом ішов у її бік, вона поправила сукню, ніби готуючись до бою.

* * *

Освальд Ку, мажордом, пішов на склад іще до початку містерії; один із візників поскаржився на якість цвяхів, і Ку хотів власноручно зважити й заміряти їх. Також у нього було доручення від дами Агнеси. Він убрав попсовану солому і, якраз коли Ной з дружиною почали битися, обережно й тихесенько прокрався за сцену. Він не хотів заважати акторам, але був переконаний, що робітники вкрали в нього дошки для будівництва свого ковчега. Він огледів їх у пошуках монастирського знака – лані, накресленої червоними чорнилами. Нічого не знайшовши, перетнув луку по краю, тримаючись поза полем зору акторів і глядачів, і трохи спустився Токарською вулицею. Тут він помітив дещо на Чорнолюдній алеї; воно підпирало стіну, але наразі підвелося на повний зріст і обернулося до нього. Було жахливішим за будь-якого дракона. Воно мало ноги ящера, крила птиці та обличчя малої дівчинки; воно впилося кігтями у своє обличчя і з криком чкурнуло від нього по алеї. Він ясно чув гул натовпу на Клеркенвельській луці, коли воно бігло повз рибник і кегельбан. Що то було за чудовисько? Освальдові Ку не спало на думку, що то міг бути один із акторів у костюмі – може, в ролі одного з Люциперових бісів. Натомість він умить упізнав образ прокляття й осуду. Він був певен, що бачене ним обличчя належало сестрі Кларисі.

* * *

Вісім місяців тому він пішов за нею на лани; там не раз шукав її і чекав на неї. Коли він побачив, як Клариса виходить із млина з двома мішками, то запропонував свою поміч. Говорячи, він щиро дивився на неї, і, відмовляючись од його допомоги, вона опустила очі.

– Що ж, сестро, як ся маєте?

– Добре, хвала Богові.

– Вам до вподоби таке життя?

– Я не знаю іншого, майстре Ку.

– Правда. З самого дитинства… – Він загнувся, не наважуючись продовжити. Потім усі роки мовчання насіли на нього, і він не зміг більше стримуватись. – Я знав твою матір, Кларисо.

– Ніхто не знав її. – Вона перехрестилась і втупилася в багнисту землю під ногами. В дитинстві Агнеса де Мордон сказала їй, що її знайшли покинутою на сходах капітулу.

– Це неправда, – мовив він якомога ніжніше. – Вона колись була серед нас.

– Що ти хочеш цим сказати? Де серед нас?

– Вона належала до ордену.

– Звідки тобі це відомо, Освальде Ку?

– Я тоді був другим приставом монастиря. Я був молодим. Молодим і палким. її звали Алісон. – Він повагався. – Вона була канторкою. Вона померла в пологових муках. – Він закрокував геть, аж потім повернувся, захеканий. – Ти часом не пам'ятаєш катакомби?

Їй доводилося чути Історію про катакомби ще в дитинстві, вона часто гадала, чому інші черниці ставляться до неї, мов До якоїсь непринадної частини самого монастиря. Вона дійсно пригадувала якісь кам'яні покої, що здавались їй таємними. Вони були сповнені волання і гніву. Камінь викликав у неї асоціації зі слізьми та несправедливістю.

– Я був молодим, як я вже сказав. Ми з твоєю матір'ю… ну, то була помилка. Просто випадок. – Він злягався з Алісон понад Флітом. Він досі з жахом згадував, як його тонкий шкіряний «покрівець» луснув і його сім'я вилилось у піхву юної черниці.

– Я була плодом її утроби? – Клариса залишалася дуже спокійною.

– Ти з мого сімені.

– Але ти не взяв мене. І не визнав.

– Як я міг? Я тут служив.

– Значить, ти мене не любив. – Вона досі не виявляла ніяких почуттів.

– Любив, Кларисо? Та я тебе не знав. Але я спостерігав, як ти ростеш у стінах. Черниці часто бували жорстокі з тобою.

– Я знаю. Я була ознакою гріховності.

– Я страждав із тобою, коли тебе били свічниками. Втім я радів, коли чув, як ти співаєш «О altitudo»[62]62
  О глибино (лат.) – див. Послання Павла до римлян 1:33.


[Закрыть] на вечірні. Тоді я пишався тобою. Ніхто не знав, що я твій батько. У твоєму народженні звинуватили ченця-госпітальєра. Тому я повсякчас розхвалював тебе перед дамою Агнесою. Я досі щоно молюся за твою душу Богові та громаді святих.

– Можеш приберегти свої молитви для себе. Я не маю в них потреби. – Клариса з віддихом опустила мішки з борошном. – Віднесеш їх до кухні? – тільки й мовила вона.

Вона пішла в поле, допоки переконалася, що він не може її побачити. Тоді вона лягла в траву й почала бити кулаками в землю. При цьому шепотіла: «Люба матінко, впусти. Впусти мене». Саме наступного дня їй явилося перше видіння.

Коли Освальд Ку побачив змія з дитячим обличчям, то убоявся в ньому примари скоєного ним зла. Він вирішив простежити за химерою, хоча й був певний, що вона не має справжньої зовнішньої форми.

Мажордом проминув рибник, у водах якого майнув його власний винуватий образ, і вийшов на порожній лужок для гри в кеглі. Шум аудиторії в декількох ярдах на північ ставав дедалі гучнішим. Він завернув за ріг – і став мов укопаний. Сестра Клариса та чернець, Бранк Монгорей, вели серйозну розмову. Чернець відступив назад, аби щось заперечити, а черниця піднесла руки, немов у молитві. Єдині слова, що Ку міг розібрати, були «Ірландія» та «щедроти», але він не розумів їх сенсу. Після зізнання в полі він не розмовляв із донькою, а при випадковій зустрічі вона завжди уникала його погляду. Іноді йому здавалося, що її голоси та пророцтва були способами не спілкуватися з ним. Наразі вона глянула на нього, й він почув, як вона промовила, мов уві сні: «Noli me tangere».[63]63
  Не торкайся мене (лат.).


[Закрыть] Він ступив за ріг і закрокував назад Токарською вулицею.

Коли він повернувся до луки, двоє синів Ноя, Хам і Сим, показували мальовані зображення тварин, що буцімто заходили до ковчега. Він помітив двох єдинорогів, двох мавп і двох вовків, а також безліч безіменних істот. Потім з'явилися Ной і Яфет із парами справжніх тварин – двома коровами двома вівцями, двома биками, двома віслюками та двома кіньми – і провели їх крізь отвір у дерев'яному фасі ковчега. Мажордом пильно придивлявся до них, адже то могла бути монастирська худоба. Тоді кілька теслярів почали хилитати ковчег туди-сюди, а поза ним робітники підняли писані задники з бурхливими морськими хвилями й почали їх трясти. Нарешті підняли широченну стрічку, обклеєну фарбованим пір'ям, – вона мусила зображати веселку – і Бог знову вийшов на своїх дибах.

Освальд Ку розкрив було рота, коли в натовпі почалось якесь ворушіння й пролунали пронизливі вигуки та свист. Деякі глядачі вибігли з аудиторії з криками «Ідоли!» та «Образи диявола!». Один із них підбіг до Бога та, жахаючи всіх присутніх, повалив його з диб. Інший зірвав золочену маску з Божого обличчя та розтоптав її ногою, гукаючи: «Сучий лицемір!». Мажордомові здавалося, ніби в цю мить натовп став єдиною істотою з однією метою. Люди кинулися на порушників містерії. З криками «Лолері» та «Антихрист!» нападників повалили додолу й почали бити. Одного чоловіка жахнули молотом поміж плечей, а потім ударили в лице рукояттю меча; іншого штрикнули довгим кинджалом, так званим мізерікордом, і він миттєво сконав.

Буча закінчилися так само швидко, як і почалась, але тільки двоє лолардів лишилися в живих; їхні кістки були переламано, а їхні тіла скривавлено, хоча вони ще дихали. їх поспіхом вкинули до в'язниці, де вони невдовзі померли від свои поранень. Це був єдиний випадок за весь той страшенний рік, коли хтось бачив лолардів.