Текст книги "Клеркенвельські оповіді"
Автор книги: Пітер Акройд
Жанры:
Историческая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)
Розділ шістнадцятий
Оповідь кухаря
Сoquina[88]88
Кухня (лат.).
[Закрыть] на вулиці Нанчеон-стрит була найбільшою у всьому Лондоні; основна зала могла вмістити до сотні клієнтів, а були ще й інші кімнати, чи «кают-компанії», де також можна було попоїсти, хоча і не такій кількості людей. її зазвичай називали «У Роджера», оскільки кухар, якому вона належала, мав ім'я Роджер Уерський, і він усе ще наглядав за приготуванням їжі. Він був худорлявою людиною з невеличкою, охайною борідкою та в білому капелюсі у формі пирога, що символізував його професію. «Все має бути добре вимито! – крокував він по великій кухні поряд із основною залою. – Добре! Добре! Добре! Ти чуєш мене, Вол-тере? – підійшов він до молодого служника. – Покажи мені свої руки. Ти торкався лайна? Йди помийся! Джоне, шумівку треба протерти. Чи ти не бачиш на ній накипу? Це недобре. Недобре!»
По обидва боки кухні, один навпроти іншого, розташувалися дві печі: для риби і для м'яса, і їхній жар був таким нестерпним, що більшість працівників познімали сорочки й працювали у білизні. Тому запах людського поту змішувався із іншими ароматами. Роджер ходив поміж них у щедро прикрашеному жакеті, до якого кріпилися штани за допомогою застібок, більш відомих як «принади» чи «повії»; на ногах у нього були довгі туфлі з вузькими носками, які, за вимогами останньої моди, були загнуті догори і мали назву «краков'яки». Утім, професійний ковпак на голові робив із нього те, що він сам називав «мішаною мішаниною».
– На дні цієї каструлі залишився білий жир! Я що, маю все чистити власноруч? – він ретельно перевіряв горщики і гаки для м'яса, ополоники і ступки, тарілки й каструлі, які висіли на потинькованих стінах. – Сімкін, ти послав когось за спеціями? – він обожнював перекрикувати весь цей галас. – Шафрану в нас залишилося не більше, ніж у дулі черниці! – Сімкін був одним із трьох кухарів, який готував м'ясо, і вдача в нього була така, що, подейкували, коли б він одригнув у молоко, воно б миттєво скисло. Він товк м'ясо жайворонків і голубів у великій пласкій мисці і не звертав на Роджера ніякої уваги. – Не дай Боже, Сімкін, коли ти почуєш мене, – Роджер витер пальці об обідок дерев'яної миски, у якій був свинячий жир. – Кажуть, погані манери – віддзеркалення поганої людини. Що ти на це скажеш, Сімкін?
Сімкін хвилину дивився на нього.
– Майстре Роджере, у мене тут забагато справ, аби бігати за шафраном, наче якась служниця.
– О-ля-ля. Та вона огризається, – люди, які працювали з Роджером, поміж себе звали його Дама Дурден[89]89
Вправна домогосподарка.
[Закрыть] чи Стара Матінка Трот;[90]90
Персонаж книги для дітей «Казки матінки Гуски».
[Закрыть] він відрізнявся таким самим гострим язиком, а також непристойним гумором, як і ці дві старенькі леді з інтермедій. І зовні був точно як вони: такі ж гострі риси обличчя й занадто дрібні кроки.
На одному довгому столі було розкладено фазанів, гусей, дичину, просолену свинину, свіжу свинину, бекон і тельбухи; деякі зі шматків м'яса вже поверталися на рожнах, разом із головою кабана й боком оленя. Над частиною вогнища стояла велика тринога, всі ноги якої глибоко входили в жаринки, що жевріли. Чоловік похилого віку витягував шматки м'яса за допомогою гаків, як робив це останні тридцять років; він працював у кухні задовго до того, як сюди прийшов Роджер. На цьому самому місці більш ніж сто років працювала харчевня, яка була свідченням принаймні того, що смаки та звичаї жителів Лондона з часом не змінилися.
Густі хвилі запахів, що йшли від кількох видів м'яса, змішувались із більш гострими ароматами щуки та лина; затхлий запах вугра змішувався із різким запахом свинячої плоті, а пряний запах оселедця – із м'яким ароматом бичини. Це була тема і контрапункт, узяті з пісенника пахощів. Кухня була маленьким містечком запаху. І жоден із тих, хто проходив повз харчевню, не міг не відчути різниці між ними – відтінок окуня й коропа, цибулі-порею і гороху, зеленого інжиру і капусти. Відтінки приготованої їжі – не важливо, риби чи м'яса – напахували бруківку всього району; тут блукали собаки всіх видів, й іноді вони гинули від стріл чи рогачок підмайстрі», і тіла їх летіли до канави в кінці вулиці. Сама назва вулиці, «нанчеон», означала прийом їжі чи трапезу в другій половині дня – підвечірок.
– Ось людина, яка почала будувати, але закінчити так і не змогла! – Роджер прискіпливо наглядав за одним кухарем, який ніяк не міг спромогтися приготувати суміш із перетертої свинячої печінки, молока, круто зварених яєць та імбиру. – Господь може послати людині гарну їжу, але диявол може прислати їй поганого кухаря, який усе зіпсує. Чи не так, Митток?
Молодий кухар не відводив очей від дошки, але почав приділяти більше уваги імбиру.
– Майстре Роджер, ці печінки такі жорсткі, що ними можна фати замість м'яча. Коли ви ходили на ринок?
– Бачу, бачу, це цілком моя провина. Пробач мені, Маріє, бо я згрішив, – жар і гомін кухні постійно впливав на висловлювання присутніх; якби хтось увійшов сюди з вулиці, то міг би подумати, нібито вони увесь час лаються.
– Знаєте, майстре, від красивих слів лише голова товстішає.
– Тобі це відомо краще за мене, сучий ти сину. Гепа в тебе розміром аж зо дві бочки.
Волтер, кухарчук, побіг коридором і приклав долоню до рота, щоб його було краще чути: «Прийшли! Прийшли!». Перші клієнти прийшли пообідати і вже знімали капелюхи. Волтер заздалегідь накрив на столи: всюди вже покладено хлібні дошки, серветки й дерев'яні ложки; перед кожним стільцем лежав буханець хліба і стояв кухлик, а на кожні дві тарілки припадала одна сільничка. На кожному столі стояла невеличка залізна лампа, яку запалювали похмурими днями, хоча в coquina світла вистачало. Стіни її були тиньковані й прикрашені картинами полювання, у тому числі з яструбами; з ротів мисливців виходили слова, наприклад, «sa су avaunt», «ату», «стережись». По підлозі з червоної глини розкидали свіжий очерет.
Не встиг Роджер увійти до зали, щоб привітати перших клієнтів, як його закидали звичайними запитаннями ввічливості: «Як ся маєте?», «Як ваші справи?», «Як торгівля?», «Боже поможи». Фрази ці нескінченно повторювалися день за днем, так що дні нанизувалися один на одного, утворюючи гармонійну лінію життя. Роджер зібрав плащі й мантії відвідувачів, вітаючись кивком із незнайомцями і звертаючись до добрих знайомих на кшталт «пане величезний шлунок», чи «пане могутні кишки», чи «сер ненажера». Коли дзвони церкви Сен-Дені пробили полудень, зала наповнилася голосними замовленнями яловичини, вареної з гвоздикою, та гарніром зі смаженого мигдалю; мідій в юшці зі щуки; поросячих вушок, зварених у вині; куріпок, підсмажених з імбиром; смажених вугрів у цукрі й макрелі у м'ятному соусі. Кухарі розкладали на блюда фрукти й овочі, варені чи тушковані: їсти сиру їжу вважалося поганим для здоров'я. Відвідувачі користувалися власними ножами, а замовлення їм подавали на олов'яних тарілках; вони пили зі шкіряних, дерев'яних чи олов'яних чаш. На кожному столі також стояла велика порожня тарілка для недоїдків і недопитків, які Роджер пізніше роздасть жебрака на вулиці.
Розмови були голосними, хриплими та жвавими. Хто вже чув новини про короля? Поміж столами йшов обмін плітками и фальшивими «достовірними фактами», так само як і скаргами щодо загальної ситуації в світі. Напевно було відомо лише те, що Генріх Болінґброк разом із Річардом II, своїм бранцем, нещодавно прибули до Данстебла. Піднявшись на вежу з годинником, Генріх виступив перед народом, заявивши, що повернеться до Лондона в перший день нового місяця Перше вересня було святом Дванадцяти мучеників, а відвідувачі харчевні Роджера натякали на те, що буде й тринадцятий: Болінґброк нестерпно жадав посісти трон.
– Зміна сезону може всіх нас зробити сумними й хворими, – зазначив Ганекін Фізелер своєму сусіду Хьюгену Річоксону.
– Молю Бога, щоб Він дарував нам веселий світ, – відповів той.
– Я з тобою згоден. Як справи у твоєї сестри?
– Добре. Як ніколи добре.
За сусіднім столом сам Роджер Уерський розглядав прикрашену коштовностями скриньку, яку йому дав Генрі Гат-тескрейн.
– Скільки хочеш за неї?
– Тобі задешево віддам, Роджере.
– Я відчуваю тут щось недобре.
– Ні, клянуся, все гаразд. Вона з Африки.
Лікар Томас Ґантер їв разом із Емнотом Галінгом, клерком; вони обидва були членами Стародавнього Ордену Чоловіків, які Полюбляють Пестити Котів. Так, цю назву можна було зрозуміти й буквально, але вираз «пестити котів» означав також «підходити до завдання чи загадки спокійно та у приязному настрої». Питання, яке вони обговорювали минулого вечора, було таким: «Якщо б Адам так і не пізнав Єву, то чи було 6 усе людство чоловічої статі?». Під час цієї розмови Ґантер запропонував Галінґу повечеряти разом наступного дня. Вія не знав, що клерк входив до спільноти приречених, але отримував задоволення від його компанії та розмови на філософські теми. Так, той розповів йому про несподівану зустріч своєї сестри із певними духами на вулиці Камомайл-стриг, на це лікар відповів, що, на його думку, можливо, що певні форми, тілесні чи безтілесні, можна викликати у цей світ, відірвавши їх од сил, які не були ані землею, ані водою, ані вогнем, ані повітрям, ані будь-якою істотою, створеною з них. Він пригадав слова ченця Джерваза Вінчестерського перед його несподіваною смертю: «Хто це там стукає?». Багато було людей, які потопали у чаклунських справах, які створювали змови, а вночі промовляли заклинання.
– То й добре, майстре клерк. Існує стільки найтонших трюків та викрутасів, що я більше нічого не казатиму. Чи вам подобається сир?
– Занадто сухий, – відповів Емнот. – Мені більше до смаку сир із Ессекса, а цей – із Суссекса.
– Так не їжте його. Сухий сир шкодить печінці й викликає камені в нирках. Якщо ж він досить довго полежить, то дихання через нього псується, а шкіра береться плямами.
– Але ж я голодний!
– Візьміть замість нього трошки масла. Ви ж знаєте цю приказку: масло – це золото вранці, срібло – вдень і свинець – уночі. Скуштуйте трохи срібла.
– Ви завжди залишаєтесь лікарем, Томасе Ґантер. Ви до свого діла наче прив'язані.
– Це все заради вас. Масло дуже добре для дітей, бо вони ростуть, і для старих, бо вони скоро зійдуть в могилу. А ви зараз перебуваєте посередині цього шляху. їжте масло на початок та на кінець і проживете до ста років, як здоров'я взірець. Чули цей вірш?
– Я чув, що добрий кухар – то вже половина лікаря. Це, здається, якраз про вас.
– А добрий лікар – наполовину кухар. Я, взагалі, готую над відкритим вогнем есенції та цінності. Як ніхто не стане їсти вчорашні овочі, так само ніхто не довірятиме лікам, які було приготовано занадто давно. Ось, наприклад, нещодавно…
– Заткни пельку, лікарю, – жартівливо перервав його Емнот: це було звичаєм у харчевні. – Від твоїх сильнодіючих слів у мене вже вуха болять.
– А в мене є дуже добре притирання від болю у вухах.
– Досить уже!
– Краще недоїсти, ніж недовчити, майстре клерк.
– Я ж казав: досить! Чи є у вас якісь новини, про які ви дізналися не з пліток?
Лікар нахилився до нього.
– Тільки ті, що черниці скоро кинуть виклик.
– Через що?
– Через те, що вона провіщує біду королю.
– Та це зараз усі роблять, Томасе. Якщо вона побоюється, що йому кінець, то не так уже вона й помиляється.
– Місцева влада кине її за грати, кажу вам. Вони хочуть заткнути їй рота, поки не стане ясно, що до чого. Вони підтримають Генріха, якщо він захоче стати королем. Вони завжди будуть на боці переможця. Але знаєте, Емноте, більше новин у мене немає, – лікар сів ближче до свого співрозмовника і вдихнув запах дихання клерка – Можна мені сказати вам щось під секретом?
– Звичайно ж.
– Вам відомо про п'ять ран?
– Нашого Спасителя?
– Ні. Нашого міста.
Пішов дощ, і Емнот Галінґ дозволив собі подивитися у відчинені двері; дощ скоса падав на фігуру коня й екіпажа, що стояли біля тротуару.
– Гадаю, – продовжував Ґантер, – що у церкві Сент-Майкл-ле-Керн буде велика пожежа А потім, трохи згодом, – у Сент-Джайлз-ін-зе-Філдз.
Емнот удав, ніби подавився шматком суссекського сиру, що дало йому привід прикрити обличчя серветкою. Звідки ж лікар міг дізнатися про підготовку приречених? Він не входив до їхньої спільноти і, наскільки це було відомо Емноту Галінґу, також із жодним її членом не був знайомий. Можливо, тут якесь чаклунство, яке й дало йому вміння проникати до їхнього тайного місця зібрань на вулиці Патерностер-роу?[91]91
Вулицю названо було так тому, що клірики собору Св. Павла прогулювалися нею, співаючи молитву «Отче наш» (латиною – Pater Noster
[Закрыть]
– Звідки ви все це знаєте? Звідки?
– Зі мною якось заговорив бідний пристав – про стрілу, націлену в самісіньке серце нашого міста, і таке інше. Про таємничих незнайомців і секретні шляхи. А потім я ще дещо дізнався від людини, значно впливовішої за нього.
– І хто ж це?
Ґантер озирнувся, подивився на відвідувачів, які мирно жували обід, і переконався, що ніхто їх не підслуховує.
– Те, що я зараз скажу, Емноте, нікому й ні за що розповідати не можна, – і він проінформував клерка стосовно вечері разом із Майлзом Вавасюром, а також нотаток, які він знайшов на зворотному боці якогось документа; описав він і таємну зустріч лондонських нотаблів у круглій вежі.
Прикидатися здивованим Емноту Галінґу не довелося: він був стривожений і наляканий розповіддю Ґантера. Яким чином ці зустрічі – олдермена й помічника шерифа, лицаря й баристера – могли бути пов'язані з діями приречених? Майлз Вавасюр не був одним із них, але ж він примудрився написати щось про пожежу, яка невдовзі має спіткати церкву на вулиці Бледдер-стрит. Як законник, котрий обіймає таку високу посаду, може знати заздалегідь про значний злочин – тобто карний злочин і богохульство – і при цьому нічогісінько не робити, щоб не допустити його скоєння? Томас Ґантер прошепотів йому на вухо про таємні угруповання й таємничих співучасників, але ж лікарю нічого не було відомо про приречених Ґантер знав тільки те, що отці міста зустрічалися у приватному колі під покровом ночі й темряви. Тут Емнот мовчки повторив своє питання: яким чином хтось сторонній міг дізнатися про приготування Ексмю? Емнот Галінґ відчув, що потрапив у лабіринт, і в нього виникла підозра, що в лабіринті вже з'явилася велика небезпека. Він уважав, що вони з партнерами вільні у будь-якому розумінні й що в своїх грудях вони несуть насіння вічного життя; але тепер ця картина має більш темний покров з людського страхуй підозри.
Обід скінчився. Клерк і лікар узяли насіння кардамону, щоб освіжити подих. Потім вони пішли до стайні Роджера.
– Боюся, – сказав Ґантер, ховаючись од дощу під плащем, – що неосвіченість, матінка помилок, осліпила й увела в оману певних осіб.
– Здається, ви маєте рацію, майстре Ґантер. Нехай Господь піклується про вас.
– Доручаю вас піклуванню Господа, Емноте Галінґ. їдьте швидше, щоб здолати цей вітер і дощ.
Роджер Уерський стояв у дверях своєї харчевні, стиха кажучи: «Нехай Господь береже вас» і «Гарного вам дня» кожному відвідувачу, який залишав залу.
– М'ясо було смачним, Роджере.
– Сер, дякую вам і Господу, – Ганекін Фізелер зарагато випив, і Роджер допоміг йому перейти бруківку й дістатися коня. Потім повернувся до харчевні, витираючи руки. – Боже, бережи цих достойних людей та їхні дули! Допоможи їм як слід випорожнитися! – він почав оглядати приміщення. – Хто це тут понакидав кісток на підлогу? Хто сидів за цим столом, Волтере?
– Чотири оксамитових каптури з цеху Св, Свізина.
– Кали люди дурні, то четверо – це втричі забагато. Чи ти відригнув їм в обличчя, Волтере? Чи висякав носа в їхні серветки? Чи цикнув на них гнилим зубом?
– Ні, сер.
– Тим гірше, – служники збирали черствий хліб і недоїдки до кошиків із милостинею. – Чи бачив ти Гудмана Рошфора? В нього такі тісні штани, що я не міг не помітити його жахливого приятеля. Опухлого, наче грижа. Я майже знепритомнів.
– Аз дупи в нього, – додав Волтер, – стріляли всі гармати. Через нього у тій частині зали стояв жахливий сморід.
– Ми живемо у мерзенному світі, Волтере. Дивись, кілька бичачих язиків не доїли. Залиш їх на вечерю. І витри губкою куртку. На ній масні плями, – він зупинився в кутку і нахилився. – Боже милосердний, хтось тут помочився. Принеси відро. Нехай Бог прокляне цю тварюку!
Волтер розсміявся і пішов геть, насвистуючи «Подвій мою ношу».
Роджер зітхнув і дістав із кишені маленьку скриньку, оздоблену коштовностями. Якщо вірити Генрі Гаттескреину, вона походить із Африки, де люди живуть на деревах та їдять великих білих хробаків, де жінки мають голови собак, а в усіх людей по вісім пальців на кожній нозі. Ні, це і справді країна
Розділ сімнадцятий
Оповідь сквайра
Біля підніжжя хреста в Чіпсайді співали діти; вони за мовчазною згодою зібралися з сусідніх вулиць на цьому місці рано ввечері й гралися із дзиґами та у ножички. Також вони перетягували канат і катались одне в одного на спинах. Деякі натягували каптури на обличчя, щоб пограти у гру «Вгадай, хто тебе вдарив». Інші принесли іграшкових коників чи свинцеві фігурки, які зображували лицарів у броні. Вони створили коло, тримаючись за руки, і співали стару пісеньку:
Сонце в цей останній день серпня потихеньку сідало і кидало довгі тіні хреста на бруківку.
Скільки їхати до раю?
Батьку, можна я спитаю?
Сім разів по сім років.
Чи доїду я до ночі?
Так, якщо на вітер вскочиш.
їхні голоси підіймалися в повітря й летіли крізь сфери світів до самих нерухомих зірок, і блиск зливався із блиском Але раптом почався безлад. їхні співи заглушив звук кінських копит, а також крики «Швидше! Поспішайте!». Двоє герольдів забралися на нижні сходинки Чіпсайдського хреста й почали кричати: «Сюди! Сюди!», – поки не зібралася юрба. Лондонський шериф удерся на найвищу сходинку, з якої проголошували офіційні оголошення, і заявив, що він підтримує єпископа Лондонського, мера, помічників шерифа, олдерменів і всіх інших духовних пастирів і дворянство, а також звичайних городян Лондона.
– Оскільки через те, що велике й жахливе зло, зловживання посадою і нечестиві припущення було зроблено черницею Клеркенвелю на наймення Клариса, що призвело до великого й постійного безладдя і догани вищезгаданої грішниці, й через велике лиходійство і ганьбу всіх, хто підтримував її в її вищезгаданих злочинах, вищезгадана черниця заслуговує на жорстке й люте покарання.
Сестру Кларису заарештували солдати з ратуші, Гілдхолу, і відправили її до в'язниці єпископа Лондонського; звинувачували її в розповсюдженні брехливих пліток про короля і в підбурюванні городян виступити проти духовних керманичів міста.
Це були небезпечні та непевні часи. Генріх Болінгброк зупинив свою армію в Ектоні, де короля тримали під охороною, – до Лондона звідти можна було доїхати за півдня. Багато хто вважав, що наступним місцем притулку короля Річарда буде лондонський Тауер. Насправді, олдермени не дуже переймалися пророцтвами черниці щодо короля; лише за кілька днів до того гурт городян поїхав до Сент-Олбанса, щоб виявити свою покірність Генріху Болінґброку. Однак вони дуже боялися, що її впливу вистачить на те, щоб викликати народний бунт і виявлення загальної непокори в цей час великої нестабільності.
У ніч перед оголошенням про її арешт Клариса звернулася до городян та їхніх дружин із району Лондонського Каменя. «Мені погано, – сказала вона. – Уві сні до мене приходять жахливі картини. Я перетворююсь на мертвенну істоту, і кожного дня тіло моє все сильніше тягнеться до землі, наче немовля до матері. Утім, я маю жити, щоб попередити вас. Кажуть, що це прекрасне місто, але серед прекрасних трав тут повзають гадюки, слимаки й інші отруйні хробаки. Гнізда цих хробаків – серед вас. Ви знаєте, я так мало думаю про себе, що перетворилася на палець правої руки Господа, який вказує вам шлях. Отже: візьміть зброю і щити й повстаньте, Щоб захистити мене». Через її не завжди вправні висловлювання було незрозуміло, на кого чи на що треба напасти зі зброєю та щитами. Але мер і помічники шерифа вирішили, Що це був заклик до великого повстання – проти міста, проти Церкви, чи проти обох водночас Отже, наступного ж ранку її заарештували і відвезли до єпископської в'язниці у вежі Св. Павла.
У той самий час, коли шериф робив заяву біля Великого хреста в Чіпсайді, сестру Кларису вже допитували у головній залі вежі єпископського палацу; камери для в'язнів містилися поверхом нижче, просто під залою. Допитували її сам єпископ і певний сквайр Гібон Магфельд; присутній він був через свою посаду судді графства Міддлсекс, до якого відносився Клеркенвель, а також – члена парламенту від цього ж графства. Інтерес його полягав у тому, щоб підтримувати порядок за будь-яку ціну.
Вона стояла перед ними на плитняку босоніж.
– Перш за все, я маю спитати в тебе, – почав єпископ, – чи є в тебе якийсь амулет, чи зілля, чи закляття, чи будь-яке інше чаклунське приладдя, зроблене тобою чи для тебе?
– Я не чаклунка і не віщунка, мілорде єпископ.
Гібон втрутився у допит: він дивився просто на стіну над головою Клариси.
– Але кажуть, що вночі ти розмовляєш із духами.
– Отже, бідолашна жінка, яка промовляє слово Боже, має бути засуджена як відьма?
– Скажімо, так, – відповів сквайр, – ти каламутниця, через яку прості люди розносять дурні плітки.
– Чи це плітки, коли я прошу людей зізнатися в своїх гріхах і молитися, прохаючи милосердя в Судний день, що наближається?
– Який іще суд? – єпископ натягував рукавички з білого козеняти, щоб за допомогою цього ритуалу позначити свою роль disputator'a..[93]93
Дослідник (лат.).
[Закрыть] – Ти не сповна розуму, дівчино.
– Кажу вам, мілорде єпископе. Відчистіть своїх овець од струпів, інакше хворобу підчеплять інші.
– Ти що, кидаєш погрози мені в обличчя?!
– Настав час складати каміння.
Єпископ плюнув на холодну підлогу.
– Бачу, твоя болячка сповнена гною, чернице.
– Отже, вона допоможе розрізнити між хворим плодом і здоровим.
Гібон Магфельд увесь цей час очей із неї не зводив. Чи насправді її хтось надихає, чи вона просто прикидається? Але з якою метою? Невже вона й справді має дар пророцтва чи то просто різдвяна дитяча гра? Ніхто ж не повірить, що проста черниця сперечатиметься з єпископом Лондонським, не маючи при цьому внутрішньої сили – чи то наданої їй згори, чи то з іншого боку – незрозуміло. Черниця ставала все цікавішою для сквайра. Його двоюрідна бабуся Амісія теж казала, що в неї дар пророцтва – це було під час правління Едварда III. Вона вдягалась у білу туніку й чорний каптур і щотижня міняла взуття; себе вона називала «Жінкою, вдягненою в Зірку Морську», і зокрема, передбачила поразку французів під Пуатьє і те, що Англія здобула контроль над Аквітанією чотири роки по тому. Спочатку родина її почувалася ніяково, а потім узагалі жахалась її зазіхань на Божественну благодать, але сам король привітав її завзяття у державній справі. її брат, батько Гібона, відвіз її до свого дому на вулиці Хозьєр-лейн, де всупереч усім законам і розпорядженням Церкви, вона проповідувала жінкам того району. «Ми всі рухаємося до світла, – казала вона, – але не знаємо, що воно таке». Поведінка а ставала все більш дивною. Вона пудрилася, рум'янилась і вищипувала зайве волосся; щоп'ятниці і щонеділі вона їла тільки травичку і пила тільки джерельну воду; по вулицях її возили у візку для добрива, а вона викрикувала, що рани її гріхів згнили в її нутрощах. Згодом її визнали божевільною та відправили до психіатричної лікарні, де вона й померла від пухлини внутрішніх органів.
А тепер перед Гібоном Магфельдом стоїть молода черниця, схрестивши на грудях руки, наче втілення покірності.
– Ти смиренна, наче дівчинка, Кларисо.
– Я маю страждати, як уже страждала колись, сер, і я страждатиму заради Господа нашого.
– Плюс тобі за смиренність, – єпископ почухав ліву щоку пальцем рукавички. – Закуйте її. Нехай сім років не бачить своїх ніг. Вона богохульниця.
– Якщо це богохульство – промовляти слово Боже, то я визнаю провину. Можете підвісити мене за п'яти, але це ваш світ стане з ніг на голову.
– Невже в тобі ще залишилась жовч? Навіщо ти там мурмотиш?
– А що мені ще залишається робити, крім як плакати, у цьому смертному житті? О мілорде єпископе, ви насміхаєтесь над нещастям цього світу, коли кажете: «Над ланами Вавилонськими сиділи ми й плакали, думаючи про тебе, Сіон». Я чула, як ви бурмотіли це з кафедри.
– За це зухвальство тебе відшмагають батогом, чернице.
– Богові до вподоби покарання. Бог живий, і я гратиму перед Ним у своїй в'язниці. Господь уже покарав мене прутом любові, і плач мій – пісня моєї любові до Нього.
– Ти тут розмовляєш про в'язницю, але останніми днями, Кларисо, ти пересувалася містом, наче злодій в ночі.
– Вчителі правди мають бути обачними у своїх висловлюваннях.
– У тебе розпусний язик.
– Обережніше, мілорде єпископе, у вас немає влади. Утім, можете плакати, що ви такий безплідний і безжальний. Старі мерзенні й важкі гріхи Лондона оточили вас. Ви маєте повернутися до Бога.
Єпископ зробив жесТ, наче хотів ударити її, але Гібон Магфельд знаком заспокоїв його.
– Зніми покривало, Кларисо, – дуже чемно попросив її сквайр. – Покажи нам своє обличчя.
Вона неохоче підкорилася.
Коли вона зняла покривало, вони побачили, що обличчя в неї бліде, наче мигдаль, очі широко розкриті, губи трохи розімкнеш.
– Ти можеш розвеселити оточуючих своїм виглядом, якщо забажаєш. Ну ж бо. Будь веселішою.
– Веселішою? – вона повернула покривало на місце і знову схрестила руки на грудях, але тепер це здавалося скоріше ознакою непокори, аніж смирення. – Ви хочете моєї смерті Чому ж я не можу бути у великій печалі?
Єпископ голосно розсміявся.
– Вона закликала до непокори королю, а тепер прикидається пригніченою лихом! Насадіть її на рожен і покрутіть. З неї можна вичавити жир та масло, але не слова.
– Я сказала, що король помре. І так воно і буде.
– Кларисо, – буркнув Гібон. – Притримай язика.
– Коли я мовчу, сер, мої кістки старішають.
– Дивні в тебе розмови, чернице, – єпископ знову наблизився до неї, та вона не поворухнулася. – Слова твої темні. Тут потрібні роз'яснення.
– Я надам вам dispositio, expositio та conclusio – роз'яснення, пояснення і висновки.
– Нехай так! Це не добре, коли в одязі черниці бачиш схоласта.
– Ви помиляєтесь щодо мене. Навіть за допомогою всіх слів на світі ви не намалюєте образу моєї душі.
Єпископу, здавалося, починав уриватися терпець через її свідчення.
– Дехто каже, що тебе надихає Дух Святий, а інші стверджують, що то – духи з іншого боку.
– Те, що кажуть всілякі «дехто», зовсім не має значення.
– Ти просто патякало. Порожнє місце.
Сквайр вирішив перервати викривальну промову єпископа.
– Кларисо, дозвольте мені ось що вам сказати. Ви стверджуєте, що бачили Святу Божу Церкву в руїнах після смерті короля. Ви каламутили народ. Багато з того, що ви кажете, перекручується і призводить до біди. Ті, хто колись були вашими друзями, перетворилися на ваших ворогів. Вони, наче мисливці, котрі переслідують вас, щоб убити.
– Не знаю, як це сталося. Хто вони – ті, хто використовує свою витончену майстерність проти мене?
– Вороги всього доброго й порядного. Ті, хто палає бажанням привести цей світ до загибелі.
– Так. Я чула, як деякі з них казали: «Невже світу нарешті настане кінець?».
– Ти граєш на руку обом сторонам, – знову заговорив єпископ. – Ти чуєш, як хтось щось там каже. Ти – невинне ягня, доля якого – принести себе в жертву. Це твоя байка? Але ти більше схожа на стару кобилу мого батька. Ти нікуди не підеш, якщо тебе не штовхнути в той бік. У всій Англії не знайдеться людини, яка б уміла так вправно затьмарювати очі, як це робиш ти.
– Я розкриваю очі. Одні різьблять по дереву, інші – по каменю. Я ж різьблю по серцях.
– О, який покірливий вид, яке лицемірство, чернице… Ти – справжня рука диявола.
Хвилину вона мовчала, схиливши голову, наче в молитві.
– Якщо б я погодилася виконувати ваші накази і відмовитися від усього, що я казала до цього, тоді я і справді заслуговувала б на Боже прокляття.
– Навіщо ж відмовлятися? – здивувався Гібон. – Ми вимагаємо, щоб ти просто мовчала і не підбурювала народ до бунту.
– Щоб я пронесла по Чіпсайду свічку каяття? Це те ж саме, що й відмовитися.
– Ти заслуговуєш на більше, ніж свічка, чернице. Ти заслуговуєш на те, щоб пройти вогонь, воду та мідні труби. Гадаю, Гібоне, тут ми вже нічого не зробимо, принаймні зараз.
– Ви помиляєтеся щодо мене, панове. Мою розповідь іще не закінчено. Оскільки, панове, я не журитимусь, коли не все піде так, як ви того бажаєте, – черниця опустила руки, а потім простягла їх уперед у жесті благання. Сквайру вона здалася схожою на статую, загорнену в квіти та фіміам. І тут вона стала співати вірша, який склала сама:
«Облиште розум, довіртеся чуду,
Бо віра – зверху, а про розум – не буду».
Сквайр усе ще не зводив з неї очей. Іноді йому здавалося, що вона стримує себе й усихає до розмірів звичайної людини, а іноді – що головою торкається небес; голос її, так само як і в його тітки, мав крила.
– Чи знаєш ти, чернице, – продовжував єпископ, – що в моїй владі виставити тебе за ворота нашої Святої Матері Церкви?
– Так, знаю.
– Ти свідомо й охоче лжесвідчила про найбільш священні речі. Нехай єдиний Бог прокляне тебе. Нехай Свята Матір Божа прокляне тебе. Нехай патріархи й пророки проклянуть тебе. Нехай мученики й непорочні святі проклянуть тебе…
– Святі непорочні знімуть із мене тягар…
– Та невже ти й справді гадаєш, що зможеш пролізти до раю?
У великі двері постукали. До кімнати увійшов гонець із палаючим смолоскипом, пройшов до Гібона Макфельда і щось прошепотів йому на вухо. Сквайр повернувся до єпископа, опустився на коліно й поцілував його перстень.
– Вибачте, мілорде. Мене терміново викликають до місця зібрань гільдії.
Гонець повідомив йому, що Генріх Болінґброк дві години тому прибув до Вестмінстера; він відправив короля до Тауера «задля його ж власної безпеки» через можливий гнів населення Лондона – чи, як пізніше заявить парламенту представник Генріха, – «через велику жорстокість, яку він свого часу заподіяв місту». Мер і олдермени якраз збиралися, щоб обговорити свою лінію поведінки у цей непростий час. Збиралися вони в залі зібрань гільдії, недалеко від палацу єпископа, і Гібон пішов туди пішки вулицями, що занурювались у темряву.
Скоро вже мали зачинити ворота, і стражі давали сигнал з рога; люди за стінами отримали попередження повертати худобу до міста. Цієї ночі шість сотень озброєних людей мали підтримувати спокій на вулицях, а біля міських воріт посилили варту; Гібон Магфельд печінкою відчував загальне збудження й неминучість змін. Наче місто збиралося з силами, щоб протистояти лихоманці. Городяни блукали поміж вулицями, чи поміж провулками, і на їхніх обличчях читався страх і здивування. Проходячи повз них, він удивлявся в їхні обличчя, але жодного не впізнавав. Тут йому в голову прийшла несподівана думка. Що, коли ці фігури були створені з панічного страху, зі злості й нервування самого міста? Можливо, вони виникають у часи пожежі чи великої смерті – видимі групи нічних бурлак. Можливо, вони з'являються на тих самих вулицях Лондона протягом усієї його історії.
