Текст книги "Клеркенвельські оповіді"

Автор книги: Пітер Акройд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Емнот не втримався від втручання:

– То за дверима були безкровні й безтілесні?

Габріель розпитав сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив увесь вечір; сама кімната була нежилою, давно покинутою на хробаків і павуків. Габріель викинув би цю історію з голови – адже, як він сказав Емнотові, «чоловік може померти від уяви». Але два дні по тому він прямував Ромашковою вулицею до своєї крамниці на Форстеровому провулку, коли раптом його охопило дивне відчуття, наче за ним хтось стежить. Він обернувся, але не побачив нікого, крім торгівців і звичних мешканців району. Йому здалося, ніби почув, як хтось гукає: «Обезглавимо його!», але серед загального гомону то міг бути всього-на-всього чийсь виклик «Славимо його!». Він також запам'ятав, що цієї миті посеред дороги кінь став на дибки і скинув свого наїзника у рів із водою та сміттям.

По дорозі на роботу наступного ранку на тому самому відтинку вулиці йому знову видалося, ніби за ним хтось стежить; потім хтось поклав руку йому на плече, але коли він перелякано обернувся, то нікого не побачив. Відтоді його багато разів на тій вулиці охоплював цей страх.

– Це жахливіше за всіх чудовиськ, – сказав він Емнотові.

– Коли він навалюється на тебе?

– На світанку. А потім знову близько комендантської години. Ще я іноді чую поступ у кімнаті зверху.

– Ти можеш подумки прикинути, хто це може бути?

– Ні. Не можу.

– Кажуть, що душі тих, хто зрадив друзів або гостей, потрапляють у пекло, а їхні тіла продовжують жити.

– Але ж тіл немає. Вони не мають форми чи наповнення.

– Це здається мені дивним і чудовим. Схоже, що вони від цього світу, але їх не можна побачити в ньому.

– А втім вони більш загрозливі, ніж жорстокі вуста. Емнот підвівся зі стільця та став поруч із Габріелем коло вікна в останніх виблисках світла.

– Дай мені поміркувати. Якщо їхній гнів пробуджує в тобі такі напади дрижаків, то вони мають вплив, подібний до нестерпного жару чи морозу. Кажуть же, що там, де тривалий час бушувало велике полум'я, досі лишається відчуття теплоти. Чи не може так бути й у твоєму випадку?

– Як це?

– Можливо, вони є істотами з часів поза людськими спогадами. – Оповідь кузена стурбувала Емнота і з іншої причини: ці невидимі зустрічі були немовби примарним відбитком передречених, які збиралися в таємних місцях. Химерні пригоди Габріеля пробудили в ньому давнішні побоювання переслідування й арешту. – Наче туман, що складається з розпорошених хмар, вони можуть бути спогадом про минулі речі.

– Якщо це так, Емноте, то вони заподіяли мені безмежної шкоди.

– Або ці люди йдуть іншим шляхом. Що як вони попереду нас?

– Тобто ще не народжені? Нащо їм приходити до Ромашкової вулиці?

– Авжеж. Твоя правда. Тож вони мусять бути сумною ознакою минулого. – Думки Емнота відволіклися на образ, явлений Вільямові Ексмю: взаємопов'язані кола, що переймаються природою одне одного, доки вже неможливо визначити, де закінчується одне і починається інше. Він подумав про круглі краплі легкого дощу, або туману, або роси, що зливаються в одне ціле. Варто лише зазирнути достатньо глибоко в кола, і все налагодиться.

– Хоч би яким шляхом вони не йшли, я вкрай на них розлючений.

– Адже вони мертві, Габріелю.

– Один із них доторкнувся до мене, Емноте.

Емнот підійшов до маленького буфета, витяг звідти глазурований глечик і налив два келихи вина. На поверхні плавали хлібні крихти, й він повиловлював їх пальцем.

– Воістину глибокою є пітьма ся. Тому Давид і каже: «Abissus abissum invocat». Безодня кличе до безодні.

Габріель поглянув на нього з жалем.

– А ти так і лишаєшся чоловіком ученим, як я бачу. Довершено шляхетний ерудит.

– І саме як ерудит я дам тобі свою пораду.

– Сходити до черниці?

– Ні в якому разі не ходи до тієї відьми. Переїдь зі своїх кімнат _ і обминай Ромашкову вулицю.

* * *

Габріель Гілтон таки послухався свого кузена. Він зняв три кімнати в Качиному провулку й ніколи більше не ступав на Ромашкову вулицю; вона стала, як він висловився, «нехожим місцем».⁶ Однак почасти він знехтував порадою Емнота. Він чув, що сестра Клариса збирається навідати невільниць у Монетному дворі, біля Лондонського Тауера. У призначений день він чекав біля задньої брами й, коли вона наблизилася, простяг до неї руки у звичному благальному жесті.

– Звільни мене, – мовив він. – Звільни мене, люба сестро, зі світу страждань.

Клариса побачила його красиве обличчя і темні очі, які ще більше потемнішали від поневірянь.

– Що в тебе за біда? – З нею прийшла тільки інша черниця, сестра Бригітта, і вона жестом наказала тій не наближатися.

Тоді Габріель Гілтон розповів їй про духів, що його переслідують. Вона закусила губу й похитала головою в явному сум'ятті.

– Поголос приносить багато таких оповідей. Лондон охоплений великим заворушенням духів. Вони бачать пришестя якогось лихого дня. – Потім вона поцілувала свій палець і торкнулася ним його щоки. Він здивовано відсахнувся, але вона всміхнулася йому. – Ти боїшся мене – чи моєї статі? З мого вбрання ти бачиш, що я вірна Богові. Тож чому лякатися мене?

У нього закралася підозра, що черниця глузує з нього.

– Я не боюся ані тебе, ані будь-якої жінки на землі. Вона поклала палець йому на лоба.

– На твого кузена чекає велика втіха і розрада.

– На Емнота?

– Його ведуть до світла. За його спиною інші, вони підганяють його до блаженства.

– Емнот – чоловік відлюдний. Він учений ерудит.

– Слухай, що я кажу. Він мусить іти своїм шляхом без страху. Ексмю – його вірний друг. Скажи йому, що не можна слабнути чи вагатися. Ти передаси йому мої слова?

– Звичайно. Якщо ти так бажаєш.

– Бажаю. – 3 цими словами вона залишила його і зникла за ворітцями в'язниці.

Разом із багатьма іншими громадянами Габріель спостерігав, як вона зійшла на кам'яну брилу на подвір'ї, розкинула руки, мов розіп'ятий Христос, і звернулася до вузеньких ґрат, за якими жили ув'язнені жінки. Вітер із річки був таким сильним, що до нього долітали лише уривки фраз. «Я в кайданах. Я в путах. Це тіло – моя в'язниця. Мої очі – то ґрати мої». Потім вона заговорила про день, коли всі двері буде відчинено, а всі замки – розбито.

Зсередини тюрми не доносилось ані звуку, але раптом за одним віконцем виникло бліде обличчя. З розкритого рота вирвався крик:

– Облудна відьмо з пекла! На тебе чекає багаття! Коли гнилі плоди падають на землю, собаки ними гребують!

Сестра Клариса розвернулась і спустилася з кам'яної брили. Вона покликала до себе сестру Бригітту, разом вони пішли з в'язниці Монетного двору. Вона пройшла повз Габріеля Гіл-тона, але не звернула на нього уваги. Він помітив, як вона прошепотіла щось своїй супутниці й голосно розсміялася. Хіба веселість Клариси не була доказом того, що її благословив Бог? Роздумуючи над цим питанням, він, однак, вирішив не казати кузенові про її напуття. Як учив його батько, краще не плутати небо з землею.

Розділ п'ятий
Оповідь йомена каноніка

Наступного тижня після вибуху на вулиці Св. Івана заступник шерифа у привселюдній промові під хрестом на Чіпсайді заявив, що ця руйнація вогнем була «капосною, мерзенною та огидною всьому людству». Якщо винуватця буде знайдено, то його в супроводі труб і сурм проведуть до колодок на базарі й закують на цілу добу. Якщо він переживе цю кару, його знімуть звідти й повісять попід в'язами у Смітфілді. Він буде відлучений від церкви, а його тіло кинуть до вапнякового кар'єру поза мурами.

Все місто сушило голову щодо особи лиходія, причому більшість громадян схилялися до думки, що то справа рук лолардів. Так називалося порізнене товариство християн і християнок, які підходили до своєї віри з егалітарним завзяттям. Вони піддавали сумніву дієвість певних церковних обрядів і в будь-якому разі були непохитними противниками багатства та суспільної влади Церкви у світі. Сповідь, вважали вони, може бути ефективною лише за умови, якщо священик сповнений благодаті, але таких священиків ніхто ніколи не бачив. Хліб, казали вони, не може стати святішим од того, що над ним помурмочуть священики. Вклонятись образам святих грішно. Паломники до Кентербері ризикують накликати на себе прокляття, адже Св. Фому було відправлено до пекла за те, що відписав цьому храмові своє майно. Не існує жодного чистилища, крім цього життя, тож усі заупокійні меси та поминальні священики нічого не варті. Лоларди стверджували, що Священне Письмо забороняє духовенству мати світські статки і що ченцям належить заробляти на прожиття ручною працею, а не випрошуванням милостині на вулицях. Вони виступали проти піснепівів і церковних дзвонів, проти днів святих і коштовних риз, проти клятв і учт, проти постів і паломництва.⁷

* * *

Через кілька днів після виступу заступника шерифа члени Гільдії Діви Марії зібралися на урочистий обід у Залі шовківників у Залізняківському провулку. До складу гільдії входило вище товариство Лондона: багаті купці, абати та пріори міських установ, найвидатніші землевласники та церковники; був поміж них і такий собі канонік на ім'я Вільям Свіндербі. Він прийшов у супроводі свого йомена, Драго, котрий завжди рухався за ним на шанобливій відстані. Свіндербі мешкав у будинку священиків при соборі Св. Павла і прославився як проповідник у Павловому Хресті; його проповіді проти лолардів останніми днями підбурили чимало лондонських юрбищ.⁸Він атакував Джона Вікліфа, вже п'ятнадцять років покійного, як «праотця цієї єретичної порочность. Потім він зневажливо назвав самих лолардів «безбородими пащекуватими хлопчаками, котрі – так, повірте мені, – заслуговують, аби їх добряче відшмагали»; після цього коментаря Драго якось дивно глянув на нього.

Перед тим, як прислужити господареві, Драго віддав свій кинджал брамникові при Залі шовківників. Свіндербі кинув йому свої рукавички та плащ у дверях зали й став за ширмою, поки двірник не провів його до столу. Люди часто дивувались, як такий потужний голос виходить із такого охлялого тіла; Свіндербі був низьким і трохи сутулим, а обличчя в нього було таке блідне, наче його вели на страту. У нього на лобі часто виступав піт, а його одяг пахнув мускатом і чорнилом.

Поки гості віталися зі своїми сусідами по столу, під масивними балками високого даху, як завжди, лунала музика труб і барабанів. Ліворуч од Свіндербі сидів лондонський лицар Джеффрі де Каліс; праворуч – сквайр Олівер Ботлер.

– Отже, сер, – мовив де Каліс до Свіндербі, – що нового чути?

– Король Річард навчився чесності. – Слуга підніс йому миску з водою, і Свіндербі омив пальці, перш ніж перехрестити рота. Хліб і нарізна дошка вже лежали перед ним.

– Чесність уже не врятує його. – Джеффрі де Каліс озирнувся в пошуках прислуги з нетерпінням людини, якій хочеться м'яса. – Його прибічників заганятимуть, як вовків.

– О, вельми хибне твердження. – Свіндербі скривився, наче від раптового болю. – Він ще може виграти все, – На столі стояла срібна сільниця у вигляді карети – з колесами, щоб її можна було возити по столу. Свіндербі підтягнув її до себе. – Прибічники Генріха Болінґброка непостійні, мов місяць. І так само бідні.

Під звуки дзвоника церемоніймейстер увів процесію слуг si стравами. По черзі ввійшли зброєносець, есквайри та камердинери, кожен із блюдом згідно зі своїм рангом. Вони шанобливо поставили їх на столи, а тим часом на м'ясний столик горою навалювали печеного фазана, гуску, лісову дичину, курчат і свинину. За високим столом[36]36
  В офіційних установах – стіл на узвишші для шановних гостей.


[Закрыть] сиділи архієпископ Роджер Вальден і мер Лондона; обіруч од них розмістилися лорди та єпископи; решту присутніх було розсаджено за статками та чинами. Взагалі передбачалося, що гості згуртуються по двоє; шериф, наприклад, сів поряд із Бермондсейським пріором. Усі підвелися, поки архієпископ читав молитву, а потім у залі запанував той гугіт трапези й бесіди, що його знавці латини називали taratantarum.[37]37
  Гармидер (лат.)


[Закрыть]

Драго мовчки стояв позаду Свіндербі; він перебував на службі в каноніка вже шість років і досконало вивчив мистецтво чемності Навчився не плювати абикуди й завжди прикривати рота рукою перед тим, як усе ж таки плюнути. Якщо до нього звертався старший за чином, то знімав капелюха; він не втуплювався в землю, а натомість прямо дивився йому в обличчя, не рухаючи руками й ногами. Він навчився не чухати в голові та слідкувати за тим, аби нігті були завжди чистими. Навчився чистити одяг Свіндербі, застилати його постіль і зав'язувати його шнурки. Навчився він і деяких інших речей.

На столах блюда з фазанами в перцевому соусі стояли біля куріпок, запечених із імбиром; свинячі вуха, печені у вині, сусідували з рибою, поданою в зеленому соусі з різних трав; миска омарів в оцті височіла над якимись дрібними пташками в повному оперенні, через що вони й досі мали вигляд живих. Здавалося, що тут присутня вся їжа на світі.

Сквайр Олівер Ботлер був сьогодні в гуморі.

– Знаєте, – спитав він, – що мені сьогодні вранці сказав прокуратор Арчського суду?[38]38
  Церковний апеляційний суд Кентерберійської єпархії.


[Закрыть] Вам відомо, що він нещодавно одружився. Ну от, я спитав його, чого він обрав собі таку маленьку жінку. Вона ледве дістає мені до стегна, бачите. На що він одповів: «Ex duobus malis minus est eliendum». Тобто, мовлячи англійською, з-поміж лих слід обирати найменше. Хіба не гідна відповідь? – Перед ним стояв бутель, вирізаний у формі лицаря на коні, і він налив собі в келих вина. Згідно зі звичаєм, вони припинили розмови, поки він пив. – Проте як, – сказав він, утираючи губи рукавом, – він її проштрикує?

Під кінець м'ясної переміни внесли делікатес; він був вирізаний із цукру та пастили у вигляді чоловіка, обгорнутого бур'янами, з серпом у руці. Він призначався не для їжі, а тільки як так званий «розігрів» на відзнаку наступної переміни – мигдального крему, печеної айви, пирогів із шавлією та фінікових цукатів.

Коли на стіл було подано салати, бесіда знову повернула до короля.

– Тяжкі зараз часи, – мовив лицар. – Кам'яні. – Він невпевнено подивився на петрушку, кріп і шавлію, наче підбираючи трави, що якнайкраще пасують до його природного гумору.

– Ніщо не вічне. – Сквайр загріб жменю часнику та зеленої цибулі. – Це колесо. І я прив'язаний до нього.

Вони прекрасно знали, в чому криється причина його скарги. Аби оплатити свою подорож до Ірландії, король наклав величезні податки на своїх супротивників серед лордів та простолюдинів; він запровадив систему платежів за судові «помилування», але став настільки жадібним, а ще й жорстоким. Як співалось у популярному вуличному вірші:

 
Сокири гострими й колодки важкими були
На двадцять другий рік при Річардові-королі.
 

– Народ бурхливий. – Свіндербі досі схилявся до підтримки монарха. – Я добре знаю Лондон. Я знаю його громадян. Вони нестримані та мінливі, немов флюгер. Вони завше радіють новим заворушенням. То вони кажуть, що Генріх Болінґброк виношує якусь змову проти короля. То заперечують, що то все. обман. Подібно до місяця вони зростають і меншають. Вони повні балачок. В одну мить – ах, добрий король Річард, Боже, бережи його шию від заліза. Аж раптом уже їм Річард нещадний і непослідовний.

– Так, – сквайр зітхнув. – А що є постійного?

Цей заяложений сентимент викликав у всіх трьох щирий сміх.

– До мене доходили чутки, що Генріх Болінґброк може схилитися до Бенедикта. Тож Боніфацій пише королю: «Age igitur», тобто інакше кажучи: «Зроби щось». – Джеффрі де Каліс говорив про Великий розкол останніх років, коли дві суперницькі групи кардиналів обрали двох пап.⁹ Річард II підтримав претензії папи Боніфація ГХ в Римі, тоді як, із чуток, Генріх Болінґброк збирався стати на бік Бенедикта XIII в Авіньйоні.

– Я чув, – мовив Свіндербі, – що Бенедикт носить волосся.

– Та він просто нікчемний священик. Безводна хмара. – Олівер Ботлер був запеклим прихильником ортодоксії у справах релігії. – Буллами Бенедикта можна хіба що гірчичниці прикривати.

– Але Боніфацій прагне нашого золота. – Джеффрі де Каліс був менш ортодоксальним. – Кажуть, що він – сліпий кріт, що порпається в мирській багнюці. Священики – за винятком вашого священства, Вільяме, – вивозять королівське золото з нашої країни та привозять навзамін мертвий свинець. Свіндербі люб'язно проігнорував висловлювання лицаря про священиків.

– Шалена черниця співає з цього приводу гучну пісню.

– Он як? – Лицар набив рота м'ятою. – Що так?

– То ти спитай у дами Агнеси. Але я чув, що Клариса мала припадок під час заутрені та побачила у видінні двохголового звіра. Вона прорекла, що Церква впаде, а Річард утратит корону.

Олівер Ботлер презирливо пирхнув собі під ніс.

– Та черниця – ліва рука диявола. Хіба не можна забрати її з Клеркенвеля й кудись заслати?

Свіндербі всміхнувся, уявивши собі це постійне ув'язнення.

– На кожного, хто вважає її повією, інший має її за святу.

– Вона просто верескуха. Розум давно полишив її.

– Я не можу сказати, так воно чи не так. Але вона пречудово керує громадянами.

Було подано яблучні та шафранові пироги, а до них – цукровані горіхи та спеції. По столу передавали величезні карафи з «моміні» – солодким вином для солодкого завершення трапези. Потім архієпископ підвівся зі свого чільного місця. Він привітав їх за чином, «з великою пошаною та сумирністю», як він висловився, та повів мову про свою невправність.

– Даруйте мені за прості слова, – мовив він. – Я так і не навчився мистецтву риторики, тож усе мною сказане мусить бути простим і безхитрісним. – Це було стандартне попередження, що аж ніяк не відображало його здібності (з точки зору ораторського мистецтва) узгоджувати голос і вираз обличчя зі змістом промови. – Причина, з якої ми тут зібрались, є вкрай вагомою та серйозною справою, адже було вчинено багато зла і капостей. Усі ми стривожені через величезну шкоду, що в прийдешні часи може торкнутися нас унаслідок цих подій. Подумайте про тих лиходіїв – лолерів чи лолардів, розпусних і нетямущих дурнів, уражених сліпотою… – Присутні лондонці схвально замурмотіли, хоча всім було відомо, що лолардська секта процвітає в самому місті. – Ці жалюгідні проповідники лолардства відкрито виступають проти Христового вчення. Я чую їхній дух у повітрі. Вони – лицеміри та єретики, які накликали вогонь на священні місця спасіння, їхню розпусну похіть слід придушити на пні. Вони – чорні потвори, що викликають у нас праведний жах. Усім вам добре відомо, що ще два роки тому шановні єпископи обох провінцій зверталися до парламенту з вимогою прийняти закон про спалення на багатті… – Лондонський світ знову закивав. – Мерзотне осліплення християнського люду антихристами має бути припинено вогнем. Цих чортових лукавців, котрі виколюють людям їхні духовні очі та насилають грецький вогонь на наші престоли, має бути страчено. Тепер я звертаюся до іншої важливої справи. – Після цього архієпископ Вальден здивував товариство, повідомивши, що «клеркенвельську черницю» допитують учені ерудити, аби встановити, чи S візитації є благословенними, чи проклятими; він молив Господа Бога Всевишнього надати їм мудрості. – Моє слово сказане; приємної вам трапези.

Обід незабаром закінчився; останньою переміною був сир із білим хлібом, порізаний та розкладений по дошках. Громадяни воднораз підвелися, вклонилися архієпископові та вийшли процесією. Потім вийшли інші шановні особи, згідно зі статками. Шматки хліба, сиру та знехтуваного м'яса поклали в коробки, щоби потім роздати жебракам, які зі схрещеними ногами сиділи на підлозі кам'яного покою поряд із залою. Вільям Свіндербі пройшов повз них із гримасою відрази. «Що, перець у носа потрапив?* – гукнув один із них йому вслід.

Драго вийшов за своїм господарем на лондонське повітря. Він був високим парубком із солом'яним волоссям і ніжно-блакитними очами, ніби в голові у нього було небо. Він тихо розмовляв із Свіндербі, залишаючись на крок позаду нього.

– Ти маєш стільки ж жалю до бідноти, як торгаші до кішок: вони би повбивали їх заради шкурок, якби тільки могли зловити.

– Меа culpa.[39]39
  Моя провина (лат.).


[Закрыть] – Лице духовника заливав піт.

– Ти зарозумілий і гордий.

– Меа culpa.

– Ти – мавпа в людському обличчі.

– Меа maxima culpa.[40]40
  Моя величезна провина (лат.).


[Закрыть]

– Я поміщу твої останки в свиняче лайно.

– Benedicite fili mi Domine. – Він повернув голову і благально подивився на свого йомена. – Confiteor tibi.[41]41
  Благослови, Господу мій. Сповідуюся тобі (лат.) – початок католицькій молитви.


[Закрыть]

– Тебе треба зв'язати й кинути в яму.

– Ab omni malo, libera me.[42]42
  Від усякого зла звільни мене (лат.).


[Закрыть]

Вони спускалися Чіпсайдом до кафедрального собору. Будь-який перехожий просто подумав би, що канонік бурмоче молитви.

– A flagello, libera me.[43]43
  Від побоїв звільни мене (лат.)…


[Закрыть]

Із застиглого виразу обличчя Драго було ясно, що це якийсь звичний ритуал; насправді, канонік сам навчив його, що казати. Вони пройшли крізь Малу браму до подвір'я Св. Павла, у північно-східному кутку, та опинилися на території собору; там рушили знайомою піщаною стежкою до будинків, зведених для тридцяти великих каноніків. Щойно вони ввійшли до помешкання Свіндербі, канонік зняв мантію і ліг на підлогу головного покою, широко розставивши ноги й руки.

Драго замкнув і засунув двері.

– Покажи мені свій зад, мов хтива мавпа при повному місяці. – Він став навколішки і стягнув з духовника сорочку та панчохи. – Фу! Твої панталони замащені твоєю дупою.

– Agnus Dei, qui tollis peccata mundi, miserere nobis.[44]44
  Агнцю Божий, що відпускає гріхи світу, помилуй нас (лат.).


[Закрыть]

– Ти – загублений чоловік. – Драго підійшов до дерев'яної скрині й витяг звідти свинцевий батіг. Канонік знову благально подивився на нього, а потім заплющив очі. – Ті – мішок, повний лайна. – Він заніс батіг.

– Peccavi.[45]45
  Я впав у гріх (лат.).


[Закрыть]

Йомен хльоснув батогом.

– Ти – шмат багна, прикритий одягом.

– Clamavi.[46]46
  Благаю (лат.).


[Закрыть]

* * *

Кілька хвилин по тому Драго, насвистуючи, залишив господарські покої та пішов на лани постріляти з лука.

Наступної п'ятниці канонік виступив під Павловим Хрестом із проповіддю, закликаючи прийняти закон «De heretico comburendo»,[47]47
  Про спалювання єретиків (лат.).


[Закрыть] щоби лолардів можна було спалити у Смітфілді. Серед натовпу, що зібрався під Паловим Хрестом, були Вільям Ексмю та Емнот Галінґ. Вони уникали зустрічей поглядів одне одного.