Текст книги "Клеркенвельські оповіді"

Автор книги: Пітер Акройд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Розділ десятий
Оповідь лікаря

Абатиса впала в лихоманку, чи в озноб, чи в жар, чи в казна-що. Вона вся змордувалася, про що встигла повідомити всіх, хто потрапив під руку. Почувалася тяжко і хмуро. Вона відправила фляжку зі своєю сечею монастирському лікареві, аби він, як та висловилася, «піддав Я міркуванням» і з'ясував, чи «буду я жити або занапащуся». Той самий носій, що забрав сечу, повернувся із повідомленням, що вона розквітне в цьому світі, якщо тільки їстиме креветки. Лікар передав, що креветки лікують хворих і заниділих, бо це найбільш шпаркі, розумні та спритні істоти; їхній сік також є цілющим, хоча спершу їх треба обов'язково почистити, аби випустити їхні гази, котрі викликали похіть і розпусту. Згадку про розпусту вона сприйняла як особисту вразу.

Отже, за рекомендацією монастирського капелана вона звернулася до Томаса Ґантера, знаменитого лікаря, чия контора була в Баклсбері. Вона надіслала йому листа із переліком своїх симптомів, серед яких були важкість у шлунку та стуманення зору. Він написав барвисто: «Чи ви маєте чорнобривці? Один лише погляд на чорнобривці, люба сестро в Богові, зміцнює зір. Але їх треба зривати, тільки коли місяць стоїть у знаку Діви». Він додав, що «сік чорнобривців є дуже корисним при запаленні грудей», але абатиса пропустила це речення повз очі.

Він був досить збентежений її важкістю шлунка, але запропонував їй змішати жир кабанячий та щурячий, жир конячий та борсуковий, потім замаринувати отриману суміш в оцті, додавши туди шавлію, після чого покласти все t^e на живіт. «Більше я зараз нічого не можу Вам написати, ma dame, але нехай охороняє Вас Святий Дух. Написано у Лондоні, у понеділок після свята Тіла Христового». Він додав, у постскриптумі, що взагалі-то в нього є горщик із вищезазначеним притиранням од негараздів зі шлунком – це на той випадок, якщо шановні сестри не зможуть знайти необхідні жири.

Вночі вітер змінився. Тепер він віяв із півночі і мав напевно віднести всі злі химери геть. Принаймні, таке дама Агнеса прочитала в Cantica canticorum:[64]64
  Пісня над Піснями Соломона.


[Закрыть] «Прокинься, о вітре з півночі… – повій на садок мій» (Пісн. 4:16). Але нове повітря не принесло їй полегшення. Вона відіслала повідомлення майстру Ґантеру, питаючи, чи не буде він такий люб'язний і приязний, аби щоб завітати до монастиря, «де Ви знайдете плоть, що страждає». Він приїхав верхи за три години.

Томас Ґантер був невисокий на зріст, і здавалося, що він буквально потопав під оздобленим хутром капюшоном та широким плащем, які вказували на його професію. Рухався він швидко – наче на колесах, як пізніше зазначала дама Агнеса, – і його яскраві очі миттю помічали її найменші рухи і найнезначніші деталі її вигляду. Абатиса сиділа у кріслі з високою спинкою, коли черниця на ім'я Ідонея, тобто «ідеальна», провела лікаря в кімнату. Він поцілував її каблучку й поглянув на тарілку, що стояла біля неї.

– Креветки? Що тут роблять креветки, та dame? – Голос у нього був високий і тонкий, наче у пташки в клітці. – Риба з такою плоттю надмірно шкодить хворим. Вона живить поганий настрій.

– Мені порадили…

– Чи відомо вам, що свійські тварини краще для хворих, ніж дикі? Треба вам взяти коропа з власного ставка, дорога пані, а не креветок із моря.

Мавпочка абатиси гралася зі шкіряним ранцем Ґантера, в якому він зберігав усі знаряддя свого ремесла.

– Май терпіння, любий Адаме, – прошепотів він. – Усе рано чи пізно відкриється. Розкажіть мені про свій настрій, міледі.

– Меланхолічний, – абатиса стиха відригнула, прикривши рота. – І трошки флегматичний.

– Тоді банки я вам не ставитиму.

– Я б хотіла, щоб ви дали мені проносне, майстре Ґантер. Я відчуваю, в шлунку моєму щось відбувається. Я не можу спати.

– Я приніс пілюлі, що викликають сон. Скажіть своїм черницям піти до голубника. Голубине добриво діє як снодійне, якщо його прикласти до підошов.

– У вас є те притирання, про яке ви мені писали?

– Я трохи над цим подумав, і мені здається, що його головні чесноти не годяться у вашому випадку. Відведіть мені приміщення, де я б міг подумати, – він відкрив ранець. – В'язниця вашої меланхолії – у вашому спліні, – він дістав керамічний глечик. – Ось ці ліки добрі, позаяк вони чистять настрій нічних місць. Ви п'єте багато молока?

– Є в мене така слабкість.

– Це добре. Чудово. Молоко дуже корисне для меланхолії. Утримуйтесь від вживання фундука. Він бентежить мозок. їжте краще зелений імбир. Він покращує пам'ять, а ще, можливо, і зробить вас веселою.

– В пам'яті моїй мало місця для радощів, майстере Ґантер. У мене стільки турбот.

– І все ж таки, моя добра абатиса, я дуже рекомендую його вам. Також шукайте насолоди в яйцях. Краще за все пізно ввечері вживати варені яйця. Свіжі підсмажені яйця добре приймати вранці, трохи додавши до них солі й цукру. Бачите, дієта не жорстка, навіть зовсім легка. І пам'ятайте ще одне, міледі. Якщо ви не виконуватимете моїх наказів чи не будете жорстко їх дотримуватися, ви потрапите у велику, серйозну халепу. Дозвольте? – він поклав руку на кінчики її пальців. – Вживайте трояндову олію, щоб зігріти це місце, – і він дістав із ранця маленьку склянку. – Перед тим як лягати спати, треба покласти це на живіт якомога рівнішим шаром.

– А що це?

– Це суміш за моїм власним рецептом. Тут є коняче добриво, що його називають lutum sapieri.[65]65
  Мудра грязюка (лат.).


[Закрыть] Разом із попелом спаленого курячого пір'я та заячим хутром. Суміш висушена до четвертого ступеня, – і він підняв склянку, щоб вона поглянула на неї. – Оскільки складові з різних тіл, суміш діє в різних напрямках.

Абатиса позіхнула.

– Що ж, застосуйте до мене своє мистецтво. Все змішується під місяцем.

– Тоді будьте обережні й не мочіться на протягу.

– Мені б ніколи не спало на думку мочитися на протягу.

Незабаром після цієї бесіди Томас Ґантер виїхав з монастиря. Він насправді був радий, що забрався звідти, адже його лікування може не подіяти, якщо він занадто довго перебуватиме в присутності жінок, у яких іде менструація. Він не бачив молоду черницю, про яку ходило стільки скандальних чуток, але побоювався, що її кров заплямує його. Лікар хотів було розпитати про неї абатису, але меланхолія та очевидна виснаженість останньої примусили його не торкатися теми, яка, напевно, засмутила б її. Тому він повернув коня до Сміт-філда і вже за кілька хвилин в'їжджав до цього району; потім переїхав річку Уолбрук через міст Сент-Стівенз і повернув до Баклсбері. Жив він у середовищі інших аптекарів і знавців трав і, проїжджаючи повз сусідню крамницю, побачив у вікні висушену квітку, відому як «алілуя»; назвали її так через те, що вона розквітає у період між Великоднем і тижнем після Трійці, коли в церквах співають сто сімнадцятий псалом, але Томас Гантер більше цікавився її лікарськими властивостями. Квітка ця була відома як вірний засіб для лікування судом і нападів, і шановний лікар часто нею користувався. Поки він злазив із коня, аптекар пильно спостерігав за ним.

– Нехай Господь буде з тобою, нехай його хрест утішить тебе, Томасе.

– Ти сьогодні вранці такий доброзичливий…

– Я сьогодні сповіщав. Алілуя! – Роберт Скіт, аптекар, був добре відомий своїм іронічним ставленням до церковного благочестя. – Я вірю, що буду врятований.

– У свій час, сподіваюсь. Що в тебе є для мене зараз?

– Можу дати тобі лавровишню від сильних виділень. І будру плющоподібну, яка припиняє кровотечу, – говорячи це, Скіт усміхався, немовби сам не вірячи у те, що каже. – Ось тут у мене кукіль, Томасе…

– Агростема.

– Якщо тобі так більше подобається, пане лікарю. Для тих, хто не може випорожнятися, гадаю. А ось тут – ромашка.

– Яка сама тхне, наче лайно. Я тільки вчора ввечері дав її господині Келло.

– Всі її проблеми випливають з однієї дірки. Боже мій, у неї ж рот не закривається.

– На жаль, од цього ліків не існує, – Томас Іантер уже збирався ввійти до хати – його спальня та приймальня були розташовані просто над аптекою, – коли до нього підійшов високий чоловік у сірому плащі. – Це ти, Ламберте? Навіщо ти так кутаєшся посеред літа? Надлишок тепла викликає геморой.

– В ямах не так уже й тепло, сер, – Ламберт був наглядачем у в'язниці на вулиці Поултрі-стрит; окрім плаща, на ньому був іще й широкополий капелюх, який він зняв, заходя чи до аптеки Гантера. – Ви знаєте, чому я прийшов.

– Ще свіже?

– Помер учора вночі. Якийсь лолард.[66]66
  Послідовники мислителя Джона Вікліфа, який критикував католицьку церкву, заперечував головування папи у духовних питаннях, виступав проти світської влади папства.


[Закрыть] Залишився після бійки у Клеркенвелі. В нього жовте волосся.

– Чим людина нестриманіша, тим більше в неї волосся.

– Хочу п'ять шилінгів.

– Так багато? За тіло, яке ніхто не захоче ховати?

– П'ять шилінгів. Волосся жовте.

Ґантеру, та й іншим, було добре відомо, що труп із жовтим волоссям має величезну лікарську силу. Втім, людина мала бути вбитою, а не померлою від хвороби. Тоді плоть різали на шматки й клали у порошок з миро й алое; потім на добу вміщували у розчин із вина й скипидару, після чого вішали на просушку в темному та прохолодному місці, щоб вона не протухла. Тоді вже плоть ставала пречудовим помічником у справах Томаса Ґантера, позаяк мала силу припиняти кровотечу й закривати рани. Вона також ставала у нагоді для заспокоєння болю після укусів змій і скажених собак.

– Коли зможеш принести його до мене?

* * *

Тіло й насправді належало якомусь лоларду, якого вбили під час Клеркенвельського заколоту: помер він у в'язниці на Поултрі-стрит од рани, що її наніс йому парафіяльний клерк церкви Святого Бенета Фінка – чимось на кшталт дерев'яної палиці із залізним наконечником. Він не отримав останнього причастя, оскільки жоден священик не погодився відпустити йому гріхи. Нікому немає діла до того, що трапиться з тілом єретика; Ламберт зможе просто сказати, що, боячись інфекції, викинув його до вапняної ями по той бік міських стін.

Того ж самого вечора сторонній спостерігач міг би помітити двох чоловіків, які несли мішок через Уолбрук. Робота не була важкою, і Ламберт відмовився від пропозиції Ґантера випити вина. Він сердито поглянув на свого компаньйона, Ми-колая, який із принципових міркувань приймав запрошення випити що завгодно. Вони ніяково стояли в крамниці лікаря, поклавши ношу на лавку в кутку, серед пляшок і пляшечок, коробок і колб, пергаменту й черепів якихось звіряток. їм майже не було про що говорити.

– Ця бородавка вже дозріла, треба її видалити, – зазначив Ґантер, поглянувши на шию Миколая.

– Просто зараз, майстере Ґантер? – схоже, Миколай раптом стривожився.

– Ні, не зараз. Місяць не підходить для видалення бородавок. Телець – ось знак для шиї та горла. Хірург, Миколаю, не має видаляти будь-яку частину людського тіла, якщо місяць не перебуває у належному знаку. Візьмемо твою голову, – Ми колай не знав, як і реагувати на цю пропозицію. – Овен, знак вогню, відносно сухий, керує головою та всім її вмістом.

– Якщо він у ній є, – Ламберту дуже закортіло піти геть.

– Отже, коли місяць перебуватиме у знаку Овна, я зможу оперувати тобі голову та обличчя чи відкрити тобі будь-яку вену на голові. Бачиш, хірург також має бути й астрономом. Погляньмо таким же чином на твою мошонку. Твої яєчка, – погляд Миколая став дуже напруженим. – Вони перебувають у Скорпіоні.

– Ви помиляєтеся, майстре-лікарю. Вони завжди перебувають у його дружині. Нам час, Миколаю, – Ламберт прочистив горло і поглянув на труп. – Але спершу отримаємо срібло.

Ґантер піднявся сходами до оселі й незабаром повернувся, несучи п'ять шилінгів, загорнуті в тканину.

– Чи можу я попросити вас віднести його донизу?

Два тюремники за його вказівкою пішли кам'яними сходами до підземного склепіння; у підвалі висіли ножі й пили, а також інші невеличкі інструменти. Вони поклали мішок на мармурову плиту, що лежала на двох товстих колонах із вапняку.

Коли чоловіки пішли, Ґантер розрізав мішок великими ножицями й оглянув тіло. Воно все ще тхнуло в'язницею, тому він вимив небіжчика полотняною ганчіркою, змоченою в скипидарі. Тіло було тендітним і тонким; воно також було виснаженим, як зазначив Ґантер уголос, промовивши молитву й позіхнувши. Але перед тим, як він зможе почати виконувати свої таємні священні обов'язки, він хотів здійснити ще два обряди. Лікар узяв палаючу свічку із бра на стіні й ретельно оглянув очі трупа; він не побачив у них відображення вбивці, але в цей самий момент парафіяльного клерка церкви Святого Бенета Фінка охопило дивне відчуття, наче за ним хтось спостерігає. Потім Ґантер намазав олію на ніготь великого пальця трупа й якомога старанніше перевірив, чи не з'явиться на ньому відображення того, що чоловік бачив перед самою смертю. Але він ізнову нічогісінько не побачив.

Позіхнувши, він узяв один зі своїх ножів, тільки-но загострений інструмент, відомий у хірургів під назвою «Йди за мною», і встромив його у груди небіжчику. Потім розкрив грудну клітку. Одним із захоплень Ґантера було шукати дороги духів тіла. Він знав, що природний дух живе у печінці, життєвий дух – у серці, звірячий дух – у мозку; втім, він хотів отримати якийсь матеріальний доказ їхньої дії. Спочатку звернув увагу на печінку. Печінки китів і дельфінів пахнуть фіалками, маленький лоларде. Як пахне твоя?

Наступної неділі Ґантер виїхав у поле на світанку. Після шести днів роботи та навчання йому хотілося й розважитися. Він проїхав повз перехрестя вулиць Грейсчерч і Фенчерч, прямуючи до Олдгейту, де колись жив поет Джеффрі Чосер, а потім, пустивши коня галопом, вискочив через відкриті ворота у поля на сході, проскочивши Міноріз. Утім ця скачка мала привести його саме туди, оскільки дорога за Олдгейтом була вся у вибоїнах та ямах, що їх залишили шрами від кінських копит, візків і екіпажів, що їхали цим шляхом у нескінченній процеси. Обабіч дороги стояли дерев'яні хати, де подорожні могли отримати дешеву кімнату; а також – старенькі заїжджі двори й брудні харчевні; на них вказували міріади вивісок у вигляді рук, і тарілок, і графинів, щоб привернути увагу величезної армії подорожніх. Поля, розташовані якнайближче до міста, також стали звалищем для всілякого різноманітного непотребу, разом із кучугурами каміння й купами попелу, глибокими ямами й болотистими місцями. Утім, за ними лежали відкриті поля. Він проїхав кілька фарлонгів, доки вздовж дороги залишились одні лише дерев'яні халупи, якими користувалися ті, хто наглядав за врожаєм уночі, стеріг їх од злодіїв і шахраїв. Повітря тут було чистішим. Він багато читав про чудові сади у любовних видіннях, але ніщо не викликало в нього такого захоплення, як безкраї лани. Зараз було тихо, єдиний звук був той, що його видавали копита коня, який мчав дорогою.

Раптом він почув, як хтось стогне. Біля дороги, прив'язаний до ворітного стовпа, стояв поні, і Ґантер осадив коня. Поряд з ним лежало поле, вкрите деревами, але він розгледів якусь людину, що йшла через клаптик землі, вкритої травою; Ґантер спішився і пішов до краю поля, де став за деревом так, аби йото не було видно. Людина в полі виявилась якимсь юнаком, котрий ходив туди-сюди, закривши обличчя руками. Коли він опустив руки, Ґантер побачив, що той плаче.

Лікар досяг успіху в своєму ремеслі завдяки тому, що за характером був чуйною та співчутливою людиною; за од-ним-єдиним жестом, за виразом обличчя він міг визначити природу захворювання, яку мав вилікувати. Зараз, коли він стояв на краю поля, його охопив такий глибокий сум, що він, здавалося, витіснив усі інші емоції та відчуття. Як це – жити у світі, не маючи ані друзів, ані близької людини? Коли ніхто не засмутиться через твоє горе? Він десь хвилину чи, може, трохи більше спостерігав за юнаком, та не міг довше терпіти його страждань. Йому більше не хотілося їхати далі – там нічого було дивитися. Замість цього він знову сів на коня і повернув назад, до міста. Коли під'їхав до стін, то почав співати народну пісню «Підійди-но ближче, підійди-но ближче, мій веселий штукарю…»

Юнак, якого побачив Ґантер і якого він пожалів, звався Гамо Фулберд. Він обрав поле як місце, що найкраще йому зараз підходило. Поле це було відоме під назвою «поле Токіна»; на південному боці там біг струмок, а на півночі розташувався невеличкий гайок. Коли пізніше його попрохали описати це поле, Гамо сказав, що «це було звичайнісіньке голе поле». Він приїхав сюди ще до весняних подій, але тепер уперше не послухався розпорядження Ексмю й покинув кордони монастиря Св. Варфоломія. Поле наче покликало його до себе, щоб поділити його страждання. Він сів на поні й поїхав сюди посеред ночі. Приїхав тому, що більше не міг терпіти виду знайомого світу; йому здавалося, що світ оточив його чи, ще гірше, лізе йому в душу. Що, коли світ – те, що він є, і чим був, і завжди буде? Що, коли з самого початку й до кінця того, що люди називають часом, одні й ті ж самі люди постійно перетинаються одне з одним?…

З того самого часу, як Ексмю повідомив йому, що вбив зубодера, він вважав себе загубленим. Більше нічого не чув про цього чоловіка і дійшов висновку, що будь-яке переслідування вбивці закінчилось. Але з якоїсь причини це викликало в нього ще більший страх перед карою. Він поглянув у нічне небо на ті зірки кола, яке зветься Галактика чи Чумацький Шлях але не знайшов у них втіхи. Колись він спитав у панотця Метью, голови кімнати для переписування рукописів, чи існує взагалі прощення. Чернець відповів: «Ніхто не знає, чи він заслуговує на любов Господа». Це теж не втішило його, так само як і впевненість Ексмю, що все визначене наперед, а отже, він благословенний. Ніщо не є правильним чи неправильним. Ми всі перебуваємо у темряві.

Попереду він не бачив нічого, окрім темряви, наче потрапив у склеп і стоїть, оточений холодним каменем із усіх боків. Йому явився образ Бога, який, сміючись, роздає людям їхні долі Чи, мабуть, десь завжди сидить всепоглинаюче горе й тільки чекає, як би схопити бідну душу, на зразок – його? Чи завжди існуватимуть такі засмучені люди, як він? Чи це горе завжди вештається у конкретному місці? Хіба не через це його так тягнуло до поля Токіна? Чи всі сили цього світу, який, кажуть мудреці, круглий, діють разом? Отак у цьому обраному ним місці, у маленькому полі, він обмірковував ці питання. Він опустив очі й поглянув на землю, позаяк не хотів одволікатися від думок, що постійно виникали в його голові. Гамо опустив голову, наче ці думки стали занадто важкими. Іноді він щось бурмотів собі під ніс; вважав, що слова, які приходили до його свідомості, не варті того, щоб висловлювати їх уголос.

Юнак сам себе бентежив. Йому було майже байдуже, чи досягне він успіху, чи, навпаки, зазнає невдачі, але це було найгірше за все – він не міг збагнути, що саме з ним відбувається. Він залишався у полі Токіна, аж доки в нього над головою з'явився місяць, і лише тоді повільно поїхав назад, до монастиря. Коли ж повернувся, Вільям Ексмю все ще чекав на нього.

– Ти не послухався, – зауважив той. – Ти порушив кордон, – і вдарив його по обличчю.

Гамо не відсапнувся. Замість цього він одкинув назад пасмо волосся й випростався.

– Мені просто треба кудись поїхати. Я почуваюся, наче в клітці, немовби пташка.

– Я захищаю тебе, Гамо, як мати доглядає своїх немовлят. Скоро я дам тобі завдання. Тож не сходь зі шляху.

Більше Ексмю нічого не сказав і вийшов з комори.

Розділ одинадцятий
Оповідь ченця

– Усе нове в цьому світі вже колись існувало.

– Цілком вірно. Цей великий світ обертається по колу. І давні речі повертаються.

Вони вели розмову в бібліотеці абатства Бермондсі, в оточенні багатьох старовинних манускриптів і книжок на ланцюжках; на них, здавалось, осів порох віків. Баристер вищого рангу Майлз Вавасюр і чернець Джолланд сиділи за довгим столом, на якому лежав примірник Expositio Apocalypseos,[67]67
  Опис Апокаліпсиса (лат.).


[Закрыть] написаний Прімасіусом;[68]68
  Насправді автор цієї роботи – Беда Преподобний, чернець раннього Середньовіччя.


[Закрыть] вони обговорювали одне речення Прімасіуса, в якому той гірко скаржився на жадібність і безсердечність певних єпископів другого століття. Сторонній спостерігач міг би здивуватися, чому юрист вищого рангу зняв свій шовковий білий каптур, щоби дружньо поговорити із звичайним ченцем; але Майлз Вавасюр уже багато чув про цього Клюнійця. Джолланд був ученим мужем, який чимало років працював над коментарем до Бедової Historia Ecclesiastica Brittaniarum et maxime gentis Anglorum[69]69
  Церковна історія англійського народу (лат.).


[Закрыть] і вважався найкращим із усіх знавців ранньої історії Англії та її Церкви. Але Вавасюр приїхав заради того, щоб перевірити віру ченця. Він поважав його за вченість і хотів побачити, як далеко простягається знання Джолланда щодо тих речей, які стосуються його Бога. Вавасюр, як і його брати по вірі, не мав ані віри, ані довіри до того, що шанували звичайні люди. Утім, баристер був людиною вченою, та ще й допитливою; до того ж, він був юристом і мав невичерпну жадобу до дискусій і полеміки. Людиною він був імпульсивною та схильною до сперечань, яка ще й полюбляла чвари. В нього був великий ніс та широкий рот – його риси начебто намагалися викрити його природу. До Бермондсі він прибув, щоб дізнатися більше про певні чудесні події, пов'язані з історією абатства Глестонбері, але розмова перейшла на інші теми. Як зазначив чернець, схоже, мирські події пробивалися навіть сюди, за монастирські мури.

Джолланд нещодавно почув про дивовижний випадок у сусідньому Саутворку. Іоанну Ірландську, віком в один місяць од народження, залишили (поки вона спала у своїй колисці) у крамниці, що її батьки орендували, аби продавати взуття, яке вони кроїли та шили; за годину перед вечернею ця пара вирішила прогулятися центральною вулицею, що веде до містка, але зробили помилку, залишивши вхідні двері до крамниці трохи відчиненими. З вулиці до крамниці забіг кабан і, незважаючи на те, що дитя було міцно сповите, «смертельно покусав немовля у правий бік голови», як зазначив Джолланд. Повернувшись додому, нажахана мати схопила дитину, але на цьому світі останню вдалося затримати лише до півночі. Більше ченцю нічого відомо не було, але цей випадок знову розпалив його цікавість у питанні про значення долі в людських справах. Чи було вирішено наперед, що кабан з'їсть немовля? Чи впливає хід зірок на тварин?

– Можна сказати, що навіть ішли б Венера з'єдналася з Юпітером, однаково було б неможливо попередити злочинний намір Марса стосовно кабана. Коли небеса почали обертатися, немовля підпало під поганий вплив Сатурна, який і постановив, що дитина має бути знищена. Чи так, принаймні, доводять.

– Усе це – казочки для дітлахів, – баристер, здається, був роздратований тим, що вчена людина може балакати про такі дурниці. – Ви – наче ті чаклуни, які бачать майбутнє в мисці води, чи на яскравому лезі меча, чи у лопатці віслюка.

– Я казав це не так серйозно, як вам, мабуть, здалося, пане суддя. Я просто припускаю. Але є люди, які вірять, що все вирішено і визначено наперед, навіть кількість душ, які мають спіткати блаженство.

Вавасюр раптом склав долоні, наче для молитви, і процитував благочестиву заяву упереджених людей, якими керував Ексмю.

– Я над цим світом. У цьому світі мене немає.

– Звідки ви знаєте цей спів?

Баристер розсміявся, щоб приховати своє збентеження.

– Це нічого не означає. Почув десь під час розгляду судової справи. Але ось що скажіть мені, Джолланде. Як можна визначити різницю між провидінням і долею?

– Провидіння – це управління всією несталою природою, якою вона є у задумі Господа. Доля – це те, як цей план виконується стосовно мінливих речей у часі. Ми збираємося в паломництво до Кентербері. Я можу знати, що кінець нашої подорожі – у Кентербері, але не обов'язково знатиму про міріади пригод, які чекають на мене на цьому шляху.

– Але це ж не можна сказати про Бога, чи не так? Чи Богові не відомий цей шлях достеменно? Чи не сказано, що Бог спричиняє гріх і через Його волю людина стає грішною? Оскільки людина, що грішить, підкорює свою волю волі Господа. Якщо ця людина відчуває ненависть до свого гріха, їй просто треба пригадати, що першопричиною гріха є Бог. Чи це не так?

– Дехто дійшов такого висновку, саме так, але ця логіка невірна. Якщо все вирішено заздалегідь, то який сенс у тому, щоб обирати один шлях, а не інший?

– Ви знаєте, що Генріх Болінґброк прибув до Англії з шістдесятьма послідовниками?

– А мені що до цього?

– Він хоче вбити Річарда й забрати собі корону. Чи це неминуче? Чи Бог заздалегідь вирішив це?

– Так, вирішив, але водночас – ні.

– А поки ми чекаємо на Його вирок, країна вмивається кров'ю. Це так? Я просто питаю.

Чернець помітив нетерплячку баристера й сприйняв в як ознаку грубого серця; він усвідомив, що і його власна ніяковість була формою нечистого сумління. Він із радістю ще підсилив би її, якби це могло приборкати Вавасюрову гординю.

– Є в мене дуже вчена праця св. Ієроніма, а саме його De situ et nominibus,[70]70
  Мається на увазі його робота De situ et nominibus locorum Hebraicorum тобто «Про положення й назви єврейських місцевостей».


[Закрыть] яка належним чином викладає це питання. Дозвольте мені відкрити її, – він відімкнув ланцюжок, яким книжку було прикуто до полиці в нього над головою, а потім, іншим ключем, відчинив пряжку на палітурці. Це і справді був багатий фоліант, оздоблений великими кольоровими літерами на початку кожної сторінки, по яких літали птахи й бігали мавпочки. Джолланд доторкнувся до веленевого паперу. – На одну сторінку йде шкіра з однієї вівці. Отже, перед нами багато отар, – він дуже обережно перегортав сторінки, так, щоб жодна не розірвалася. – В одному місці Ієронім стверджує: все, що відбувається, невідворотне, бо наша доля визначається ще до нашого народження. А тепер дозвольте мені щось вам прочитати… Ага, ось воно, – і він почав цитувати, перекладаючи текст із латини: – Позаяк дехто каже: якщо Господь усе бачить наперед – оскільки цілковито неможливо обдурити Господа, – то все має відбуватися саме так, навіть якщо люди присяглися, що такого не трапиться. Жодна думка, жоден учинок не може виходити за межі того, що вирішило провидіння Інакше треба було 6 визнати, що Господові не все достеменно відомо, але приписувати Богові таку помилковість було б невірно, і непристойно, і взагалі – це б означало люте прокляття. Щодо цього можна сказати ще багато.

Вавасюр тривожно крутнувся в кріслі.

– На одній могилі у нефі собору Св. Павла лежить камінь. На ньому викарбуваний такий напис «Тепер мені відомо більше, ніж наймудрішим серед вас». Чи це неправда?

– Можете бути впевнені, – чернець був усе ще заглиблений у книгу. – Ось тут викладено думку вченого мужа. Ми не маємо на увазі, що все відбувається саме тому, що так було вирішено заздалегідь; але все, що таки відбувається, відбувається тому, що так і справді було вирішено заздалегідь. Ці тонкощі гідні великого писаря, чи не так?

Баристер, звичний до юридичних софізмів Вестмінстер-Холу, схвально відреагував на це спостереження.

– Якщо світ складається зі слів, тоді чим більше ти ерудований, тим краще. – В Ієроніма є ще одне роз'яснення. Якби людина мала сісти за тим столом на козлах, то як гадаєте, вона 6 справді сиділа?

– Так, звичайно.

– Тут вступають у дію два типи, чи форми, неминучості. Перша – для нього – це неминучість сидіння. Друга – для вас – це неминучість вірного бачення.

– Ні-ні, Джолланде. Ignotum per ignocius – не можна пояснювати невідоме через іще невідоміше. Що таке «неминучість сидіння»? І яким чином ми маємо зазирнути одним оком у божественне через стіл на козлах? Ваш Бог не може бути відомим.

– Мій Бог?

– Той Бог, який надає форми долі всіх нас. Він невидимий.

– А ось черниця розповідає іншу байку. Вона розмовляє із Ним.

– А, черниця… Ця відьма. Ця блудниця серед людей, – і знову монах відчув міру нездійсненної пристрасті Вавасюра. Лють усе ще жила в його єстві. – Вона прикрашає себе хибною вірою та вводить в оману дурнів, яких веде у прірву.

– Утім, добрий лікар Томас каже нам, що душа має властивість самостійно відрізняти правду від брехні і що вона може дістатись Бога завдяки бажанню й розумінню. Можливо, саме це і відбувається з черницею?

– Добрий лікар помиляється, Джолланде. Бог поза нашою волею. Навіть поза здоровим глуздом. Здоровий глузд стосується справ цього світу, а не справ Божих, Дозвольте мені навести приклад. Вбивство себе самого є правильний вчинок, якщо його було скоєно за Божим наказом.

– О ні. Для того, щоб потім бути навічно проклятим самим Господом нашим?

– А в кого вистачить сил запобігти цьому? Чи можете ви запобігти тому, щоб свиня з'їла немовля? – Вавасюр швидко підвівся з-за столу й підійшов до еркера, вікно якого виходило на млин і пекарню абатства. – Навіщо ви піддаєте себе таким стражданням, сидячи тут стільки часу, пане чернець? Тільки нещасна мишка ховатиметься у своїй норі.

Чернець не образився: за своє тривале служіння він навчився покірності.

– Я знаходжу мир і спокій в оточенні рукописів, сер Майлз. Ви живете у світі людей і справ, і у цій клітці вам навіть у страшному сні не привидиться будь-яке інше життя. Але тут, у мене, лежить книга, що розповідає мені про ангелів небесних і патріархів, які прогулюються долиною світу. Насправді, ми з вами…

Раптом унизу, надворі, пролунали звуки гучної суперечки, і Джолланд приєднався до Вавасюра, який усе ще стояв біля вікна. Четверо чи п'ятеро жебраків якось спромоглися ввійти у двір і тепер скупчилися біля пекарні, вимагаючи хліба.

– Вони такі бідні, – зауважив Джолланд, – що з'їдять усе що завгодно. Замість м'яса їм зазвичай слугують коники, – ченці, які працювали в пекарні, кидали їм хліб із бобового та вівсяного борошна, у той же час благаючи їх піти з миром. – Вони пройшли чистилище ще тут, на землі Тому після смерті потраплять на небо.

– Вони такі бідні, що їм, скоріше за все, байдуже, що з ними станеться – чи то рай, чи то пекло. Це не має ніякого значення, коли в тебе єдине місце для відпочинку – якась смердюча стайня при дорозі.

– «Уперед, пілігриме, уперед! Уперед, тварюко, геть із моєї стайні!»[71]71
  Цитата з Джеффрі Чосера.


[Закрыть] – Із виразу обличчя баристера було зрозуміло, що текст, який цитує чернець, йому не знайомий. – Я усамітнився в своїх думках, сер Майлз. Ви тут казали про мишеня в норі… Я, гадаю, більше схожий на гончака. Коли гончак гризе смачну кістку, компаньйони йому не потрібні. Ці старі книжки – ось мої кістки, – надворі вже запанувала тиша, яку розбивало тільки торохтіння водяного млина в течії струмка, який біг собі до Темзи. – Але ми розмовляли про вічність.

Вам доводилося коли-небудь чути про танцюристів церкви Святого Лоуренса Паунтні?

– Пригадую собі щось таке…

– Коло тамтешнього цвинтаря тепер щось нагородили. У тій частині Кендлвік-стрит, де зараз будівлі, було колись гарне ярмарковище. Був саме день перед літнім сонцестоянням, десь років двісті тому, коли кілька молодих людей із тієї парафії влаштували собі гулянку на самісінькому цвинтарі. У ті дні, як і зараз, на території церкви танці й веселощі було заборонено; втім, вони каталися одне в одного на спині, перетягували канат і робили інші такі собі дурниці. До них вийшов священик і наказав негайно припинити свої бісівські збори. «Заспокойтеся? – закликав він їх. – Заспокойтеся!» їм було спекотно, наче в печі, але він був сповнений рішучості цю піч загасити. Нагадав їм, що вони зі своїм галасом і прапорцями тут, на цвинтарі, явно не на місці. «Припніть язика, – сказав він, – і дайте можливість нашим сусідам під землею спокійно відпочити». Але ці блазні, ці дикі жеребці, трималися за руки й танцювали навколо нього. Вони сміялися з нього так само, як колись євреї сміялися з Ісуса. Тоді бідолашний священик дістав з-за пазухи розп'яття і, тримаючи його перед їхніми очима, урочисто прокляв їх, оголосивши, що будуть вони танцювати все літо і всю зиму, тримаючись за руки до самого кінця.